Ніна Фіалко – українська письменниця, членкиня Національної Спілки письменників України з 2015 року. Найпопулярніші книжки літераторки: “Дві обручки”, “Життя ріка”, “Холодний вітер перемін”. Народилася на Черкащині.

Пані Ніно, скажіть, будь ласка, що для Вас означає бути письменницею?

Якось навіть не замислювалася над цим. 

З дитинства в мене завжди було особливе ставлення до людей, які не схожі на інших. 

Захоплювалась тими, хто гарно вишиває чи малює. 

Книжки оцінювала лише за цікавим сюжетом і не намагалась запам'ятати прізвище автора. Вже пізніше, коли подорослішала, стала відрізняти їх за жанрами. 

Сама почала писати в зрілому віці після виходу на пенсію. І не через те, що хотіла стати письменницею, а щоб не втратити розум унаслідок різкої зміни умов життя. Хотіла виговоритися і з кимось поділитися досвідом. Тепер знаю: це звичайні люди, які вміють цікаво викласти на папір свої думки. 

Серед Ваших творів є книжка "Дві обручки". Розкажіть, будь ласка, хто або що Вас надихнуло на створення цієї книги? 

Ця книга про виживання простого люду Західної України в сорокові роки минулого століття. 

Я народилася на Черкащині, де комуністи сіяли ненависть до тих людей, які мали інші думки; на уроках історії клеймили бандерівців і називали їх ворогами.

Коли я потрапила (за скеруванням) на роботу до Тернополя, мені доводилося жити і працювати з людьми, які пережили не лише жахливі роки репресій, а й з тими, які нещодавно повернулися з багаторічного заслання. Минув час, і ми стали не просто близькими друзями, а й поріднилися.  Під час розмови з ними я дізналася багато цікавого про масову підпільну боротьбу ОУН-УПА. 

Свідченням або спогадам очевидців люди менше довіряють, ніж звичайним героям художнього твору. Наші люди звикли більше вірити тому, що написано на папері.

Тому, щоб не розчарувати своїх читачів, я скрупульозно вивчила обрану тему і написала роман "Дві обручки", сподіваючись, що він колись потрапить до читачів Центральної та Східної України і спонукає їх інакше подивитись на визвольну боротьбу того часу. Мої надії стали реальними.

Чи захоплювались Ви колись так сильно написанням нового твору, що забували про реальність? 

Під час написання кожного роману я три місяці живу в іншій реальності. Щодня 8-10 годин перебуваю зі своїми героями, проживаю їхнє буття.

Коли зробиш перерву (наприклад, тиждень), то через інший настрій доведеться багато тексту переробляти. Перші задум та емоції найщиріші, повторити їх не вдавалося ще жодного разу.

Чи хотіли б Ви, щоб за Вашими книгами зняли фільми чи серіали? Поясніть, будь ласка, свою відповідь. 

На мою думку, кожен письменник мріє, щоб його герої з якогось твору ожили у фільмах. 

Нині триває війна, і режисери гострять зір щодо сучасних героїв. Переважно мої твори висвітлюють тему заробітчанства та період двотисячних років. 

Час швидкоплинний. Можливо, колись український кінематограф розбагатіє та зверне увагу на мої романи. В них багато діалогів, не потрібно буде дуже напружуватися, щоб написати сценарій.

Що б Ви хотіли показати своєю літературною творчістю світу?       

Коли ми читаємо твори світових авторів, то дізнаємося про життя людей в інших країнах, про їхні проблеми, звичаї. 

Мої друковані твори давно розійшлися по всьому світу, але лише завдяки читачам із діаспори чи тимчасових переселенців. 

Які люди є для Вас мотиваторами рухатися вперед у літературній діяльності? 

Найліпші мотиватори у творчості – читачі! Після кожного виданого твору охоче чекаю на відгуки і конструктивні зауваження.

Тому купаюся в увазі читачів і для них пишу. 

Які українські та світові письменники фаворити для Вас? Чим вони Вам подобаються?

Не можу похвалитися, що перечитала книги багатьох світових літераторів, але найбільше мені імпонують твори Рея Бредбері, Пауло Коельйо та Джоджо Мойєс. Також добре обізнана з творчістю сучасних українських письменників.

Як Ви любите відпочивати?

Колись полюбляла відпочивати на дачі. 

На природі, в тиші, краще думалося, визрівали проєкти нових творів, ніхто не зазіхав на мій життєвий простір. 

Тепер усе змінилося, і справжній відпочинок буде вже в іншому світі…

  

Про що Ви хотіли б написати наступну книжку?

Протягом двадцяти років своєї творчості діяльності я видала двадцять друкованих видань. Така робота (самотужки друкую, коректую і вичитую не один раз) вплинула на зір, тож у моєму віці мушу трохи збавити темп, а час покаже…

Андрій Мероник – український письменник, математик, благодійник. Автор книг "Золотий Ґрааль криптовалютного трейдингу", "69 невдалих побачень", "24.02", "Беззубий Бізнес".

Якими вашими виданими книгами ви пишаєтеся? 

Коли я прочитав це запитання, то відразу хотів сказати: жодними. Я їх усіх люблю, але щоб пишатися, то, мабуть, ні. Але потім, трохи покопирсавшись у собі, в спогадах, пригадав: все ж таки є два моменти, якими дуже пишаюся. 

Перший – книга "Золотий Ґрааль". Декілька років тому Львівська політехніка взяла цю книжку до переліку рекомендованої літератури для студентів комп'ютерних і фінансових напрямів. 

А другий момент – це книга "24.02". 

Ситуація, пов'язана з цим твором, відбулася нещодавно. Був суд на Черкащині, де людину звинувачували в закликах до підриву влади в Україні. Там був судовий процес, і насамкінець підсудного зобов'язали (як виправний захід) читати список літератури, який мав би його перевиховати. І ось у цьому переліку є книга "24.02". 

Що про ваші книги говорять читачі?  

Говорять різне, і це дуже добре. Комусь подобається, комусь – ні. Хтось каже: надто примітивно, дехто – дуже закручено. Проте це нормально. Але є один відгук, який мені, власне кажучи, подобається. Він завжди червоною ниткою йде крізь усі інші відгуки, зокрема, погані. Це те, що книга дуже легко читається. 

Взагалі... Будь-яку з моїх книг можна "вбити" за декілька годин. І коли я з кимось спілкуюся, хтось ділиться своїми враженнями про мої книги, вони всі здебільшого читаються протягом одного або двох днів, і мене це тішить.

Що ви зараз пишете? 

Нині я пишу оповідання в новому для мене стилі – підслуховування. Це щось на кшталт, коли ми не описуємо персонажів і події, майже не використовуємо жодних епітетів, описів тощо. 

Людина просто чує якісь уривки з діалогів, наче хтось підслуховує. Ви спочатку чуєте один уривок, потім другий, третій, четвертий... І десь на шостому, сьомому розумієте, коли ці люди починають повторюватися. Ви починаєте усвідомлювати якісь закономірності та складаєте цей пазл. Називаю це "хронопідслуховування".

"Нині я пишу оповідання в новому для мене стилі – підслуховування"

Таня Поставна – дитяча письменниця, журналістка, сценаристка і режисерка. Сторітелерка.

Дитинство провела на заході України – в містечку Кам'янка-Бузька на Львівщині. Шкільні та студентські роки пройшли у Харкові. Від 2014 року живе та працює у Києві. У 2019 році дебютувала як письменниця із дитячою книжкою «Коли я була лисицею». Книжка потрапила до коротких списків премії «Книга року ВВС 2019».

Нерідко письменники-початківці сприймають письменництво як щось легке, розважливе, не усвідомлюючи, що створення текстів це кропітка робота, яка вимагає чималої відданости й уваги. Як ви думаєте, звідки з’являються подібні уявлення? Чи були у вас схожі думки, коли починали письменницьку діяльність?

Думаю, будь-яка праця вимагає відданості й уваги. Потрібна дисципліна, терпіння і найголовніше – ремесло. Тобто, щонайменше треба вже вміти писати. Чому в початківців часто складається таке враження – думаю, це стосується будь-якої роботи, не лише письменництва. Коли ти ще не занурився в процес, може подобатися навколишній антураж, образ письменника, якісь фантазії про його вільне творче життя… Ніхто не думає про письменництво, як про багатогодинне сидіння на стільчику перед монітором чи над листком паперу, коли ніхто тобі не допоможе, крім тебе самого.

Думаю, врешті-решт письменник приходить до цього письменницького дзену, коли ти красиво сидиш з чашкою чаю біля вікна і насолоджуєшся письмом (принаймні якийсь час), але шлях до цього точно лежить через постійну практику і дисципліну.

Які письменники надихнули вас стати письменницею? Чий стиль ви наслідували, коли почали писати, поки не знайшли й не відточили власний?

Не думаю, що стати письменницею мене надихнули інші письменники. Скоріше мені просто подобалось писати тексти, вигадувати історії. Найчастіше ідеї творів так надокучливо крутяться в голові, що просто дуже хочеться кудись їх подіти й тому сідаєш писати. Так було з першою книжкою і так триває у мене досі. Стає шкода ці історії відпускати, хочеться побачити їх написаними.

Щодо інших письменників, то у різний час мені подобалось читати різне. З дитинства було багато Лесі Українки, в підлітковому віці – якісь детективи, в студентстві – Хуліо Кортасар, Борхес, Маркес. Сьогодні Арундаті Рой, Сафран Фоер, Фредрік Бакман. Також я завжди читала багато дитячої літератури. Мій улюблений дитячий автор – Ульф Старк. Загалом, мені близькі по стилю письма скандинавські автори. Але я точно не намагаюсь наслідувати чийсь стиль. Коли вже є звичка писати, то звикаєш писати своїм голосом – так, як саме ти формулюєш думки, як саме ти жартуєш чи описуєш емоції. А от, наприклад, читання поезії на мене справді впливає – начитавшись віршів, починаєш писати їх схожим чином теж. Але думаю, це пов'язано з тим, що в поезії у мене просто не випрацювано власного голосу – занадто мало практики й ремесла, я завжди писала переважно прозу.

Як ви думаєте, існує проблема ґендерної рівности в книжковій сфері? Чи активно публікують жінок, і як їх сприймає загалом суспільство, можливо, ви чули чи були свідком того, що щодо письменниць існують певні стереотипи, упередження, навіть міти, як, наприклад, щодо надмірної жіночої емоційности тощо?

Не готова компетентно відповісти на це питання. Мені б мати якесь підґрунтя у вигляді реальної статистики й даних, а у мене її немає. Не думаю, що мої суб’єктивні відчуття будуть для когось корисними. Особисто я, як письменниця, не стикалась з проблемою бути надрукованою. Можливо, є якась нерівність у гонорарах чи в отриманні премій – думаю, таке може бути. Але це загальна проблема, яка існує не лише в письменництві й не лише в нашій країні.

Розповісте, як у вас проходить робочий процес? Скільки часу ви приділяєте написанню текстів? Маєте якісь ритуали, правила?

Письменництво не є моєю основною зайнятістю, тож процес дуже нерегулярний. Загалом намагаюсь писати по книжці на рік і вони всі у мене дуже скромні в плані обсягу. Чотири з п’яти книжок написані в письменницьких резиденціях – себто за кілька місяців щоденної роботи там. Моя основна робота – продюсування документальних фільмів та соціальних проєктів, вимагає зовсім іншого ритму життя і мені дуже важко в моєму звичному житті знайти той спокій для фокусування на книжці. Тому письменницька резиденція – найкращий варіант для мене – коли ти десь на горі, сам-на-сам з текстом і нічого тебе не відволікає.

Практична ж робота над текстом у мене будується так – спершу з’являється ідея, основна фабула і персонажі. Коли все це є, я починаю детально пропрацьовувати профайли кожного персонажа, їхні мотиви та лінію кожного героя. Далі все це переплітаю між собою, працюю над загальною структурою – це зазвичай якісь нотатки в блокноті, замальовки, плани. Мені важливо перед початком роботи мати маршрут, яким буде рухатись моя історія. Звісно, потім я можу відходити від нього в процесі письма, але він має бути. Коли підготовча робота завершена, починаю просто щоденно писати.

З цікавих змін в робочій рутині – перші три книжки написані на ноутбуці, а зараз пишу від руки на папері. Таким чином, робота ділиться на два етапи: письмо від руки й потім передруковування з паралельним редагуванням. Я помітила, що від руки пишу вільніше. А передруковування допомагає боротися з письменницьким блоком. Коли він настає, я не примушую себе писати далі силою, а просто сідаю передруковувати вже написане. Тоді в процесі такої монотонної роботи, приходять нові думки, мозок підхоплює історію і якось простіше продовжити писати далі.

На вашу думку, українська книга наразі стала актуальною на книжковому ринку? Чи є на неї великий попит?

Все, звісно, залежить від того з чим порівнювати. Якщо порівнювати з ситуацією 10 років тому, то можна вважати, що ми спостерігаємо шалений успіх української книги, бо до 2014 року її майже і не було – одна нещасна україномовна поличка з книжками в столичній книгарні. Сьогодні, звісно, око радіє асортименту і якості надрукованих книжок на полицях. Але якщо дивитись на ситуацію з українською книгою у розрізі 40-мільйонного населення і доступу до книги в регіонах, ситуація все ще дуже і дуже сумна. Загалом стандартні наклади у 2000 примірників – це смішна цифра з огляду на населення України. До прикладу, в Латвії збірку поезії друкують накладом в 1500 примірників на 2 мільйони населення. У нас друкують 2000 на 40 мільйонів населення. Поки це не той рівень читання і книговидання, про який би мені мріялось. Але ми точно рухаємось в правильному напрямку. Вірю, що в української книги яскраве і надихаюче майбутнє.

На які теми вам би хотілося написати книги? Для якої авдиторії: дитячої, підліткової чи дорослої?

Наразі закінчила рукопис дитячої книги, тепер берусь за дорослу. Не думала, що буду коли-небудь писати на теми, що пов’язані з війною – навіть після повномасштабного вторгнення думала, що не буду. Але ось пройшло два роки й історія, над якою хочеться попрацювати так чи інакше про цей час і нас у ньому. Уникнути цього неможливо, бо це і є наше життя. Побачимо, що із цього вийде. Загалом, хотілось би колись знову писати про щось легке, інфантильне, мирне та наївне… але не впевнена, що вдасться до цього повернутись. Поки час народжує зовсім інші історії.

Які книжки ви полюбляєте з української класичної або сучасної літератури?

З самого дитинства і до сьогодні я велика прихильниця творчості Лесі Українки. Також дуже по-особливому люблю твори Михайла Коцюбинського. Зовсім по-іншому, але також є великою прихильницею Івана Багряного. З сучасних українських авторів не можу сказати, що у мене багато фаворитів, саме як у читачки. Я захоплююсь тим, що роблять колеги, але так щоб сказати, що це «моя чашка чаю» – такого дуже мало. З дорослої прози й поезії – Сергій Жадан, Катерина Бабкіна. З дитячих творів – Оля Русіна. Ось, мабуть, і весь мій скромний читацький список фаворитів.

Ви сценаристка документального кіно. Про сценаристику рідко коли говорять в інфопросторі й часом здається, що вона залишається «поза кадром»/ «за лаштунками», хоч написання сценаріїв є доволі складним, однак потрібним і цікавим. Можете розповісти про специфіку сценаристичного мистецтва? Чим воно приваблює вас?

Насправді я вже близько трьох років не працюю як сценаристка. Здебільшого як сценаристка допомагаю лише своїм власним проєктам, які продюсую. Зараз моя професійна діяльність потребує більше моєї уваги як продюсера, ніж як сценариста. Але точно можу сказати, що хороших сценаристів дуже мало, а їх робота часто недооцінена. Сценарій документального проєкту – це велика, кропітка, ювелірна робота. Сценарій ігрового кіно – також. Мені б дуже хотілось, щоб сценаристи в Україні отримували за свою працю відповідні гонорари, але поки ця робота залишається частіше недооціненою, бо мало хто бачив що відбувається за кулісами цієї праці. А там багато пошуків, досліджень, побудови архітектури історії й щоденне плетіння цих сенсів буква до букви, фраза до фрази. У нас чомусь досі вважається, що класна історія – заслуга режисера. Сценаристи ж завжди залишаються в тіні. Може, це і нормально, але принаймні хотілось би, щоб залишаючись в тіні, хороші сценаристи мали змогу гідно жити своє життя.

"Хотілось би колись знову писати про щось легке, інфантильне, мирне та наївне… але не впевнена, що вдасться до цього повернутись"

Тетяна Белімова – українська письменниця та літературознавиця. Авторка дослідницьких праць з літератури та художніх оповідань у жанрі сентиментальної прози. Лауреатка літературної премії «Коронація слова». 

Пані Тетяно, розкажіть, будь ласка, про Ваші перші літературні кроки. Якими творами вони Вам найбільше запам'яталися?

Мої перші літературні кроки збіглися із науковими, що було непросто. Моя філологічна освіта, робота над дисертацією та викладання в університеті, з одного боку, допомагали мені, але, з другого боку, і вадили. Ідеться не лише про те, що мені бракувало часу. Радше бракувало впевненості в собі, у власних силах. Якщо існують класики, котрі вже все сказали у свої творах, що можу запропонувати світу я? Те, що писала в студентські та аспірантські часи, не сприймала серйозно. Майже всі ці перші проби пера не надруковані, зберігаються у чернетках, іноді рукописних. Починала писати, як і всі, поезію, пізніше — коротку прозу. Найбільше пам’ятаю новелу «Весняна фотокартка», що її надрукували в нашій студентській газеті. Це була для мене непересічна подія й воднораз маленьке і дуже скромне визнання моїх літературних здібностей. 

Один із Ваших творів (збірка оповідань «Трояндовий джем») має дуже цікаву назву. Як Ви гадаєте, у чому полягає важливість незвичайних назв для літературних творів?

Із «Трояндовим джемом» вийшла така історія: спершу було «Варення з троянд». Саме так називалася коротка історія, що відкривала збірку новел та оповідань, рукопис якої я подала в київське видавництво «Брайт Букс» — для серії «Теплі історії». Збірку я назвала, здається, «У твоїх долонях». Редакторка серії подивилася тексти і відписала, що все добре, усе подобається, окрім назви збірки. Саме редакторка Юлія Шутенко змінила назву твору, що відкривав збірку: було «варення», а став «джем». І також пані Юлія переконала мене, що так треба назвати й книжку ― «Трояндовий джем» (інколи такий погляд збоку дуже важливий і своєчасний, тому літературні редактори дуже потрібні кожному тексту). Майже відразу моя подруга львівська художниця та письменниця Христина Лукащук намалювала неймовірної краси обкладинку, де в елегантному слоїки були голівки англійських чайних троянд. Справді, багато в чому саме ця незвична назва у поєднанні з дуже інстагрмною обкладинкою посприяла успіхові книжки. Погоджуюся з тими письменниками, які вважають, що вдала назва ― це частина успіху майбутнього видання. Так і є. Заголовок відразу має привабити. І це буває дуже непросто — вигадати нетривіальний і цікавий заголовок. Воднораз на одній назві далеко не заїдеш. Хоч би якою привабливою не була назва, якщо сам текст буде нецікавим ― це не врятує книжку від провалу. 

Ви – авторка підручника з літератури модернізму. Скажіть, будь ласка, які у Вас є яскраві спогади, що пов'язані з цією книжкою?

Посібник «Проза українського модернізму» ввібрав у себе багато матеріалів із моєї дисертації. І я рада, що мої наукові пошуки не минули намарне, а знайшли своє практичне втілення. Посібник я писала не лише тому, що хотіла, аби мої дисертаційні висновки оприявилися в більш доступній формі і для ширшої аудиторії. Виданий підручник чи посібник — це була обов’язкова умова для того, щоб отримати вчене звання доцента. Напевно, це й становить найяскравіший спогад, адже я отримала омріяний диплом. 

Чим Вас захопив цей напрям (модернізм)?

Я так думаю, що обрала модернізм усупереч накинутим матрицям (ми зараз добре знаємо, що такі «матриці» справно продукувала російська імперія), що, мовляв, українська література є меншовартісною, другорядною і навіть загумінковою в порівняння зі своєю «вєлікой» сусідкою. Мені, як науковиці, дуже хотілося довести, що є в нас високочолий модернізм із його довершеними зразками; є в нас урбаністика (скажімо, романи В. Домонтовича, які я досліджувала у своїй дисертації, ― це якраз міська проза). Попри драконівські умови існування українська література породила неймовірні явища, зокрема й такі, що збігалися із естетичними канонами модернізму, виявила риси цього феномену у свій, потужний своєю органікою спосіб. 

Як би Ви хотіли, щоб цей посібник вплинув на читачів? 

Найпершим моїм авторським завданням було поширення знань про провідних митців цього напряму серед найширшої аудиторії. Але ця праця вийшла в університетській типографії двома невеличкими накладами й суто для задоволення потреб студентів філологічних спеціальностей того університету, у якому я тоді працювала. На щастя, зараз дуже багато інформації про тих митців модернізму, про котрих я писала. Усі їхні твори зараз перевидані й відомі найширшому загалу. Тож, напевно, і цей посібник почасти долучився до повернення в український літературний канон імен письменників, що були спершу репресовані, а тоді піддані деструктивному забуттю.  

Розкажіть, будь ласка, про особливості письменницької роботи у жанрі сентиментальної прози.

Навіть і не знаю, які тут особливості можна навести. Сентименталізм як художній напрям уже давно не продуктивний. Він передував Романтизму і, напевно, зараз не проявляється в текстах художньої літератури. Найбільш знаним автором сентименталізму був Григорій Квітка-Основ’яненко із його відомими повістями «Маруся» та «Сердешна Оксана».   

З чим у Вас асоціюється робота з мистецько-історичним фестивалем «Українські передзвони»?

Може, я зараз не те скажу, що слід у таких випадках озвучувати, але передусім із втомою. Це колосальна робота – підготувати й втілити фест. На тиждень-два ти випадаєш із життя. Треба уточнювати списки учасників, розмовляти по телефону, відповідати на імейли, узгоджувати час виступу та твори, обрані для сцени. Сам фестиваль завжди був як марафон у 6-7 годин, коли треба стояти біля сцени, по ходу регулювати сценарій, оголошувати, заповнювати паузи. Звісно, «Українські передзвони» були б неможливі без Олександра Ліщенка, народного декламатора творів Шевченка, який був не лише ідейним натхненником і головним організатором «Передзвонів», а й людиною, котра надихала всіх нас. Ми – всі дотичні до фестивалю – розуміли, що робимо важливу й потрібну справу.   

Скажіть, будь ласка, хто був для Вас Учителем у літературі? Чому?

Це моя вчителька Оксана Михайлівна Хорозова, яка викладала в секції української літератури Малої академії наук. Оксана Михайлівна першою поправляла мої вірші, учила законам римування, пояснювала особливості побудови поетичних і прозових текстів. Вона завжди вміла розбудувати комунікацію з учнями. Знати свій предмет мало. Треба ще вміти захопити учня, навчити його. От вона це вміла.

А якщо говорити про письменників, на яких хотілося рівнятися, то їх було дуже багато, і українських, і зарубіжних. Я легко захоплююся текстами сучасних авторів. Мені імпонують художні засоби, які вони відкривають, хочеться знайти щось таке ж унікальне, але своє. Саме через це намагаюся менше читати, коли пишу власний текст. В активному періоді написання трохи відсторонююся від чужих художніх творів.

"Намагаюся менше читати, коли пишу власний текст. В активному періоді написання трохи відсторонююся від чужих художніх творів"

Таіс Золотковська – українська письменниця, авторка книжок для дорослих і дітей, засновниця письменницької резиденції на острові Занте (Закінф), Греція. Письменниця отримала міжнародну відзнаку на літературному конкурсі "Коронація Слова - 2021" за роман "Несезон". 

Розкажіть, будь ласка, про початок своєї письменницької діяльності. З чого Ви починали?

Моя літературна діяльність стартувала, коли мені було 16 років, тоді розпочала писати оповідання. Їх було досить багато.

Писала ці твори протягом перших двох-трьох років, перш ніж перейшла до більш великого формату. Мене надихали: стосунки між людьми, закоханість, дружба. Це було в моєму фокусі. 

Моє перше оповідання було пов'язане з власним першим досвідом у коханні.

Чим Вас зацікавила робота з авторами-початківцями?

Щиро кажучи, тоді я не відчула, що народжена, щоб працювати з авторами-початківцями. Але, зрештою, зрозуміла, що це моє покликання. 

Все почалося з того, що я писала свій перший роман і відчула абсолютну самотність, що мені нема з ким поговорити про це. 

Тому створила Клуб Анонімних Авторів (спільнота людей, яка мала б збиратися і говорити про письменство). А потім, за декілька зустрічей, коли я побачила, що це не дуже ефективно, стала викладати.

Почала готувати завдання, теми, які цікавили авторів і ми стали робити вправи. Це було в Харкові. Таким способом почалася моя робота. Також почала проводити майстер-класи, потім – курси.

Взагалі, моя робота з авторами стартувала 2015 року.

Клуб Анонімних Авторів став збиратися у різних містах України та за її межами, об'єднувати авторів.

Якими джерелами Ви надихались під час створення свого посібника "Пиши. Легкий шлях від ідеї до книжки"?

Ця книжка була заснована на моєму досвіді викладання для авторів-початківців.

Коли я почала викладати, то розпочала підбирати, шукати і створювати різні матеріали. 

Дуже багато різних джерел було. Десь це Джеймс Скотт Белл з його структурою роману, а десь – Енн Ламот ("Пташка за пташкою"). Ще до цього списку можу додати твори Джулії Кемерон, Елізабет Ґілберт ("Велика магія') тощо.

Взагалі, посібник "Пиши" з'явився, коли до мене звернулося видавництво "Моноліт" і запропонувало написати книжку про творче письмо. В мене тоді було багато матеріалів, які стали основою цього твору. 

Скажіть, будь ласка, хто Вас підтримував в організації "Клубу Анонімних Авторів"?

Я спілкувалась за допомогою своєї асистентки (Яна Плотніцька). Крім того, це багато людей, які захотіли бути організаторами у різних містах, а також самі автори, які постійно просили і просять зараз, аби ми відновили зустрічі. Власне, над цим зараз я працюю. 

Створити простір, який допомагатиме писатиме й підтримуватиме людей, коли вони працюють. Ось це для мене й моєї мотивації дуже важливо, щоб створювати Клуб Анонімних Авторів.

Поділіться, будь ласка, своїми секретами вдалого твору

♦ Важливо контактувати зі своїм твором.

Це може бути редагування, написання нових сторінок, перечитування або читання якоїсь літератури, яка надихає на написання власної книжки.

♦ Редагування. Я не відпускаю книжку, поки не знатиму, що я зробила для неї все, що могла. 

Якими своїми учнями у літературній діяльності Ви можете пишатися? Чому?

Я пишаюся кожним своїм учнем і ученицею, які працювали або працюють зі мною. Знаю, що це дуже наполегливі люди, які йдуть до своєї мети. Зараз згадую Марію Олексу з її романом "Перші".

"Я не відпускаю книжку, поки не знатиму, що я зробила для неї все, що могла"

Юрій Винничук – український письменник, журналіст, редактор. Розпочав літературну діяльність у 1970-х роках з написання поетичних творів. Член Українського ПЕН та віцепрезидент Асоціації українських письменників. Народився в Івано-Франківську, нині живе у Винниках.

Пане Юрію, ми знаємо, що ви не лише займаєтесь створенням книжок, а й редагуєте твори інших авторів. Розкажіть, будь ласка, чим Вам подобається процес редагування?

Я редагую лише твори наших забутих класиків. Під класиками я розумію всіх давніше померлих письменників. Мені не так подобається їх редагувати й перекладати з російської чи польської, як вишукувати невідомі тексти, відкривати невідомі імена. Наприклад, я вперше у антології «Огненний змій» (1989) опублікував моторошні оповіді Хоми Купрієнка, видані в Москві у 1840, а також відкрив Володимира Росковшенка, Миколу Білевича та багато інших. І цей процес надалі триває, я й далі щось знаходжу цікаве. 

Що Вам подобається найбільше: писати чи редагувати?

Звісно, що писати. Але знаходження невідомих творів – це як для рибалки упіймати сома. Доводиться й суттєво редагувати, бо неможливо було опублікувати готичне оповідання львівського москвофіла Ореста Авдиковського, писане язичієм. Неможливо також було публікувати повністю повість графомана Грицька Карпенка «Пан Твардовський», над якою насміхалися і Гребінка, і Белінський. А її скоротив, викинув вставні віршики і вийшла цілком стравна річ. 

Ви – відомий блогер. Розкажіть, як у Вас народилася ідея ним стати?

Блогером неможливо стати лише задля своєї забаганки. Треба, щоб хтось запросив. Коли була газета «Поступ», я вів рубрику Юзя Обсерватора, за яку газета і я мали біля 30 судових позовів. Я кепкував з влади, насміхався, критикував. Це був цікавий час, про який і досі згадують. А потім писав щотижня для ТСН, для ЗІКу, для інших видань, а зараз лише для Збруча. Мені вже набридло писати на політичні теми, тому пишу про історію Галичини, про маловідомих літераторів, про кримінальний світ Галичини. На основі цих публікацій готую книжкові видання. Вже макетується нове доповнене видання «Кнайп Львова», далі будуть львівські розбійники, грабіжники, повії, альфонси й куртизанки. 

Якщо ж повертатися до теми редагування, скажіть, будь ласка, які у Вас виникали цікавинки, що пов'язані з літературними антологіями?

Найдовше я працював над антологією «Розіп'ята Муза», де було опубліковано вірші 322 українських поетів, які загинули від рук різних загарбників. Біля 300 убили росіяни. Довідки про них я роздобував у російських архівах і теж відкрив десятки досі невідомих поетів. Часом то були автори одного-двох опублікованих віршів, часом то були вірші геть нікудишні – виробничі агітки. Але ж агітки писав і Василь Барка. Якби його репресували, по ньому б і згадки не зосталося. Тому треба всіх пригадати. Я, зокрема, відкрив цікавого поета Івана Дорожнього, який писав у стилі Свідзінського. Але не міг знайти його книжку віршів, бо він видавався у Москві. Якось мені наснився сон, що його книжка може бути у бібліотеці Львівського університету. Але в каталозі її не було. Я попросив знайомого відкрити мені двері до ще нерозібраного фонду. Він казав, що я там не зможу нічого знайти, бо там гори книжок, поскладані одні на другі. Але врешті скорився. І що ж? Збірка Дорожнього лежала просто зверху. 

Твори на які теми Вам найбільше подобається писати? Чому?

Тут важко сказати, бо я стрибаю жанрами, як заєць. То пишу про себе, бо пережив чимало пригод, то на історичні теми, рідко обходжуся без містики. Але найбільше хочеться писати про Львів. Однак, живу у Винниках, і врешті дописую роман, де події саме тут.  

Яким Ви бачите читача своєї мрії?

Колись Мілорад Павич сказав, що він не був популярний серед своїх ровесників, більше був популярним серед покоління своїх дітей, а от уже серед покоління онуків його популярність найвища. Десь так воно виглядає і в мене, хоча читачі в мене різні за віком, але це переважно жінки і юні дівчата. 

Чи часто до Вас приходить натхнення? Як Ви гадаєте, чому?

Натхнення вигадали лінивці, щоб відбріхуватися. Я сам собі створюю натхнення. 

Чи подобається Вам своє літературне життя? Можливо, Ви щось хотіли б змінити у ньому?

Ну, не зовсім подобається. Замало наша країна робила для просування українських авторів на Захід. Навіть менше, ніж Боснія. Тільки недавно з'явилися ґранти для перекладачів і закордонних видавництв. І це дуже добре. Бо таким чином письменник потрапляє на закордонні презентації й може щось заробити. У нас же за презентацію ніхто не платить. А там будь-яка зустріч у книгарні чи бібліотеці оплачується. А за щось жити треба. На жаль, український народ не може забезпечити українського письменника. Кожен мусить десь працювати, підробляти, але є зарубіжні ґранти, стипендії, гонорари за переклади. 

Над яким твором Ви зараз працюєте?

Я паралельно пишу два романи. Це продовження серії ретродетективів про нічного репортера і роман, де будуть переплітатися історичні події 1809 року, коли під протекторатом Наполеона була проголошено Королівство Ґаліції і Володимирії у Львові. Йдеться про королівство Галичини та Волині. Але там є і сучасна складова, і ця війна, і ті самі москалі. 

Ваші побажання читачам мережі Книголенд.

Такі запитання мене завше вводять у ступор. Бо це як побажання молодим. В результаті звучить якась банальність. Але ж ми інтелігентні люди, як сказав мій знайомий професор сантехнікові, торгуючись за ціну, чим ввів його у ще більший ступор.

Микола Славинський – український прозаїк і журналіст, літературний критик. Член Національної спілки письменників України. Нині – заступник головного редактора Всеукраїнського науково-популярного журналу «Дивосвіт», голова Всеукраїнської громадської асоціації «За єдність інтелігенції». Народився на Кіровоградщині (село Павлівка). Проживає у Києві. Автор як поетичних, так і літературно-критичних творів.

Пане Миколо, розкажіть, будь ласка, з чого почалася Ваша письменницька діяльність. Якими були Ваші перші літературні твори?

Наприкінці 1965 року Газета «Літературна Україна» не просто надрукувала невеличку заміточку, а й під прізвищем подала мою повну сільську адресу. За нею знаний  літературний критик Володимир П’янов, який опікувався творчою молоддю, в січні 1966 року викликав мене на семінар юних літераторів. Сніги стояли тоді такі високі, що доводилося просто-таки пробиватися чи й прориватися крізь замети. Та поїздка до Києва перевернула все моє життя.

На семінарі я зустрівся з Павлом Тичиною, а також із багатьма талановитими ровесниками. Представляли мене як літературного критика – єдиного серед усіх учасників семінару. Саме на цьому наголошували незабутні Арсен Іщук, Марія Пригара та Анатолій Хорунжий. Я промовчав про те, що також пишу вірші та прозові образки.

Як мислив  хлопець зі степової, кіровоградської, глибинки? Треба вступати до Львівського університету, бо це, думалося, буде легше, ніж у столиці. Та після семінару враз відбувся однозначний вибір: Київ і лише Київ. Саме з нього надійшов пакуночок із  газетами «Радянська освіта», яка надрукувала в різних номерах два моїх прозових образки. Один із них, пам’ятається, називався так: «Дичка». Та ще й подали фотографію: у центрі – Павло Тичина, навколо ми, сяк-так одягнені школярі. Я стояв у  новенькому вовняному светрі, який купив батько для себе, але на честь неочікуваної поїздки подарував мені. На прощання геніальний поет сказав: «Вірю, що ваші мрії здійсняться. Отож мрійте!». Усе це й визначило  подальший шлях. Подав документи на факультет журналістики Київського державного університету. На іспитах одержав дві п’ятірки й, маючи срібну медаль, став студентом. Так здійснилася перша потаємна, ще  юнацька мрія – здобути вищу освіту.

  

Як Ви поєднуєте літературну творчість із журналістикою?

Після другого курсу несподівано стався новий поворот долі. Набирали штат до  тижневика «Орбіта», який у Кустанаї висвітлював працю українських студентів на цілинних землях. Я виграв жорсткий конкурс і став завідувачем… будівельного відділу цього видання. Отож нерідко доводилося писати про своїх майбутніх колег, котрі вивершували корівники й збирали врожай.

За літо відчув смак самостійного життя, заробив чимало грошей і, несподівано для всіх, став працювати в столичній газеті «Молода гвардія», де постійно друкувався. Це сталося після розмови з тодішнім головним редактором газети Юрієм Цековим, який – воістину зненацька! – запропонував стати штатним співробітником молодіжного видання. Незабаром третьокурсник справді опинився у відділі науки, техніки та інформації. Мав 21 рік, був мобільним, ініціативним, тому швидко освоївся у творчому колективі, відтак перевівся на заочне відділення факультету журналістики. 

Через роки й роки той-таки Юрій Цеков як фундатор журналу «Науковий світ» запросив мене стати головним редактором цього популярного часопису. На його сторінках я надрукував чимало інтерв’ю зі знаними сучасниками, зокрема з академіками Віталієм Дончиком, Іваном Дзюбою, Сергієм Комісаренком, майстрами слова Борисом Олійником та Юрієм Мушкетиком, славетним фітотерапевтом Євгеном Товстухою…

Як журналіст почав навчатися писати лапідарно, чітко, логічно, аргументовано. Як поет шукав несподівані художні образи, метафори та епітети. І нині шукаю й шукаю… Найновіше (поки що крайнє!) підтвердження цього – двотомничок лірики «Магічний кристал» та «Магічний кристал 2». Академік Микола Жулинський несподівано для мене  опублікував прихильні роздуми про них, де, зокрема, зазначив: «Цікава архітектоніка цього видання – від «одновіршів» до «восьмивіршів». І знову – від «восьмивіршів» до «одновіршів». Ця хвилеподібна, каскадна конструкція наближає нас до природної  хвилеподібності, де лагідний прибій змінює висока хвиля і навпаки: виснажена  висока хвиля плюскотить лагідним прибоєм. Це можна також порівняти з пульсацією нашого Всесвіту – від  розширення внаслідок Великого Вибуху до колапсу в точці наступного вибух». Нині продовжую формування завершального томика своєрідної трилогії – «Магічний кристал 3». І ставлю на цьому творчому проєкті вчасну крапку. До речі, в професіоналів така крапка сама народжується, а ось у початківців часто-густо втікає в неозорі обшири тексту.

Усе це – сьогодні. А як складалося колись? На щастя, ще на початку так званого творчого шляху як журналіст, а згодом – і літературний критик відчув (та й усвідомив), що моя поезія не з’явиться друком, оскільки в збірках неодмінно мають бути випробувані «паровози»: вірші про партію, Леніна, трудові звитяги… А в мене про це – жодної мініатюри. Тому й тримав поезію в темних закутках шухляд. Було й таке, що деякі, навіть набагато старші, лірики просили в мене карбованця чи й два на вино. І я почав цінувати хліб насущний – журналістику, а ще – літературну критику. Вони давали змогу жити не заможно, але й не бідно. Для душі ж постійно писав і поезію, і прозу (до речі, чимало журналістів соромляться зізнатися, що їх постійно мережать).

Перша збірка поезії «Зупини мене, Господи», воістину вільна від патетики і всіляких «паровозів», побачила світ аж наприкінці дев’яностих років минулого століття. Тому й немає моїх віршів у таких антологіях, як, наприклад, «Ленінський заповіт» (видавництво «Радянський письменник», 1990).

Найскладніше було завжди – надто ж сьогодні – не писати поезію та прозу за законами журналістики. На жаль, нині дуже часто домінує суха, прісна, трафаретна оповідь, суконна або стерильна мова. Знайти у ній не зужитий, не газетний епітет украй важко.

"Найскладніше було завжди – надто ж сьогодні – не писати поезію та прозу за законами журналістики”"

Любов Якимчук — українська письменниця, сценаристка, авторка книги «Абрикоси Донбасу». Лауреатка премії американського фонду Ковалевих в номінації «Поезія».

Розкажіть, будь ласка, про свої перші літературні кроки. Чим Вам запам'ятався цей період?

Я почала писати дуже рано, у дев’ять. А вже в тринадцять мої вірші опублікувала газета міста Первомайська Луганської області, російськомовна газета, хоч вірші були українською. Я тоді вправлялася у римуванні, верлібри я вже в університеті почала писати. Але насправді могла стати й лікарем, бо мені дуже подобалася біологія, та я робила ін’єкції календулі з її ж соком та дивилася, що буде. Але не стала, усі вигадки пішли в слова.

Які поетичні твори у Вашій збірці "Абрикоси Донбасу" для Вас є найважливішими? Чому?

Я б окремо виділила однойменну поему “Абрикоси Донбасу”, яка є для цієї книжки базисом, бо описує основні особливості світу книжки. Через цю поему, як через своєрідну арку, заходить читач та бачить, як світ абрикосів змінюється з війною. А в поемі війни ще немає. 

До цієї поеми багато відсилок, не лише літературних, а й мистецьких чи навіть зі світу моди. Ось зараз один модний бренд працює над вишиванкою за мотивами цієї поеми. 

Ну, і звичайно вірш “Розкладання”, який теж багато цитують. Вірш про розклад наших територій, спогадів, слів, а також нас самих. Але це вже такий центр книжки, кульмінація.

Чим Вам подобається поезія?

Традиційно поезія є усним жанром, що мені дуже подобається. Збірки віршів треба видавати альбомами по типу музичних, а не книжками, але ми звикли до книжок. Це перше. А по-друге, поезія дуже гнучкий жанр, який придатний до експериментів. Усе неможливе в прозі, можливе в поезії. А ще у поезії інша оптика: там значення має кожне слово і не може бути жодного зайвого. Одне словосполучення у вірші, це як сторінка прозового тексту. Тобто поезія дуже концентрований жанр.

Скажіть, будь ласка, що Ви відчули, коли Ваші вірші вперше опублікували в закордонних журналах?

Думаю, що те ж саме, що і в українських — захват. Звичайно, кожен автор хоче, щоб його перекладали, бо це відкриває його тексти та нашу літературу світові.

На Вашу думку, які риси характеру найважливіші для поета? Чому?

Жага пізнання та прагнення до експериментів дуже потрібні поетам, бо на цьому ґрунтується хороша поезія. Робота поета чи поетки  — це вміння викликати емоції та вміння обернути все так, щоб читач здивувався своїм відкриттям у цьому тексті. Поезія це не лише щось красиве, що створене словами, ще й те, що працює з нашими думками й часто змінює їх.

Якщо ж ідеться про професійного поета, якому доводиться багато подорожувати по світу та брати участь у літературних заходах, то потрібні неабиякі менеджерські навички: вміння листуватися, складати графіки, а зараз навіть купівля квитків, бо логістика утруднена війною — це все роблю я сама. Та це не те, чого поети очікують від такої діяльності. А ще потрібно прагнути вивчати мови й бажано не лише одну англійську.

"Жага пізнання та прагнення до експериментів дуже потрібні поетам, бо на цьому ґрунтується хороша поезія"

Анастасія Левкова – письменниця, редакторка, кураторка літературних проєктів. Авторка книжок: “Старшокласниця. Першокурсниця”, “Ашик Омер”, “Спільна мова: як народжуються і живуть слова”, “За Перекопом є земля”.

Пані Анастасіє, розкажіть, будь ласка, з чого почалася Ваша письменницька робота. Що підштовхнуло Вас писати твори?

Моя письменницька робота почалася у другому класі, коли я вперше задумала книжку. Підштовхнула, напевно, моя природа. Мені подобається думати, як описати щось на папері, подобається міркувати над сюжетами. 

Які Ваші літературні проєкти були для Вас найцікавішими? Чому?

Найцікавішим літературним проєктом був роман "За Перекопом є земля". Чому? Бо там я змогла висловити речі, які бентежили мене багато років.

Чи любите Ви навчати писати й редагувати інших? Чому?

Так, тому що люблю ділитися досвідом.

На Вашу думку, що найцікавіше у редакторській роботі?

Можливо, пошук якнайдоречніших слів. Тобто щоб стилістично вони найліпше підходили.

Що Вас надихає у літературній праці?

Найбільше надихає свобода. Це твій світ, у якому твориш як хочеш. Це стосується і сюжету, і підбору слів. Коли, наприклад, редагуєш, то все одно є автор із його підбором слів, і як редакторка я намагаюсь не дуже у це втручатись (хіба якісь кричущі незрозумілості або помилки). Проте у письменницькій роботі я можу добирати те, що мені дуже подобається, навіть якщо припускаю, що це може не надто подобатись комусь іншому.

"Моє побажання молодим письменникам – щодня писати, думати над сюжетами, а також читати"

Олег Криштопа – український письменник та журналіст. У свою літературну діяльність він переніс основні професійні навички журналіста – вміння скрупульозно розкривати питання, увагу до деталей та враховувати кожну дрібницю. Олег народився в Івано-Франківську. Мешкає у Києві.

Ви працювали редактором на радіо, в газеті та інтернет-виданнях… Що для Вас стало мотивацією стати письменником?

Насправді все було трошки навпаки, у зворотній хронології. Тобто, коли мені було років 10, я вирішив, що буду письменником і почав писати прозові тексти. Потім закинув це через те, що дорослі були надто суворими критиками. А вже років з 16 повернувся до цієї справи. І коли я закінчував університет, старші друзі порадили мені піти у журналістику. 

І так я став журналістом. А за багато років припинив писати художні тексти й пішов у нон-фікшн, де поєдналася журналістика з письменництвом.

Розкажіть, будь ласка, історію створення Вашого твору "Братство".

Це було замовлення від видавництва "Вавилонська бібліотека". Його власники пов'язані з юридичною компанією. Один із них поєднує філологічну та юридичну освіти. Їм було цікаво, за що засудили свого часу братчиків, зокрема, Тараса Григоровича Шевченка. Чи були якісь закони в Російській імперії, які вони порушували. Я занурився у справу Кирило-Мефодіївського братства і дуже уважно її вивчав. Наприклад, документи, переклади віршів Шевченка російською мовою, літературознавчий аналіз, який присутній у його справі. Все це було надзвичайно цікаво, і я дуже глибоко занурився у біографії усіх персонажів: Костомарова, Гулака, Куліша тощо. Також я не оминув біографії антигероїв, тобто, російських імперців.

Що для Вас було найцікавіше під час написання цієї книги?

Етап дослідження, занурення у біографії, пошук якихось деталей, який мав вигляд Київ середини 19 століття. Я ніколи не був у Росії й під час написання цієї книжки так само потрібно було уявити Петербург середини 19 століття. І я навіть користувався гугл-мапами, щоб потрапити в те місто.

А що найскладніше?

Те, що було найцікавіше, було одночасно й найскладнішим) Наприклад, зануритися в біографію Микола Гулака, одного з братчиків. Людина, яка наймужніше поводилася під час цієї справи. Особистість, яка була першою заарештована і в якої були знайдені компрометуючі документи (Статут братства і Закон Божий, Книга буття українського народу). Діяч, який взяв відповідальність за ці тексти. 

Який відгук на цей твір був для Вас найліпшим? Чому?

Важко сказати. Було не дуже багато відгуків. На Читомо був досить компліментарний відгук на цей роман, де йшлося про несподівану думку щодо братчиків. У творі вони постають підлітками. Водночас від Роксани Харчук була критична стаття.

Також книжка була у фіналі декількох літературних премій.

Розкажіть, будь ласка, про свої письменницькі звички.

Вони, мабуть, змінюються протягом життя. Наприклад, коли я був молодим, то любив писати у навушниках і вмикав якусь дуже драматичну музику. А зараз наливаю собі трохи віскі й полюбляю писати вночі.

«Понад 10 років я працюю над документальною книгою про радіо “Афродіта” УПА»

Анастасія Нікуліна – українська письменниця, сторітелерка, копірайтерка, інстаблогерка та книжкова оглядачка. Анастасія працює в різних жанрах та пише для широкої аудиторії читачів. Народилася та проживає у Львові. Авторка 16 книг.

Які асоціації у Вас виникають зі словом письменництво? 

Робота. Багато-багато роботи. Робота, як подорож. Письменництво дуальне. З одного боку ти проживаєш безліч світлих і прекрасних емоцій: вихід книги, перші відгуки читачів, зустрічі, обійми, презентації (я екстраверт, тому обожнюю все, що пов’язане зі спілкуванням) та водночас це і порожнеча, самокритика, чутлива реакція на негатив. І те, і те – тимчасові відрізки часу. А найдовшою є власне робота від ідеї до виданої книги. Подорож, у якій є все.

Коли Ви почали усвідомлювати, що Ви є письменницею? За яких

обставин це відбулося?

Мабуть, під час перших зустрічей з читачами. Коли модератор або колега-автор (у моєму випадку це були як раз письменниці) знайомить тебе з аудиторією і каже: сьогодні у нас зустріч з письменницею Анастасією Нікуліною. Це був 2016-ий рік, вихід збірки «Львів. Смаколики. Різдво» – перша презентація у колі авторок, яких я уже знала, як читачка. Моя перша подія, на якій я опинилась по той бік столу – письменницького. Книга уже вийшла, були читачі. Тоді це «письменниця» ніби й належало мені, але вже впевнене усвідомлення прийшло за рік, після виходу першої сольної книги «Сіль для моря, або Білий Кит». Пригадую, що це було не на першій презентації, а трохи опісля, коли я писала наступну книгу «Зграю». Розуміння і усвідомлення, що я там, де маю і там, де хочу бути.

Якими Вашими книгами Ви пишаєтеся найбільше?

На сьогодні у мене вийшло 16 книг: збірки з оповіданнями, романи у співавторстві й сольні книги. І у кожній з них є частинка мене у певний період часу. Пишатись якоюсь більше – не звучить, бо пишаюсь кожною. Навпаки мені ближче різноманіття. У житті в мене багато захоплень, мабуть, тому те, що працюю у різних жанрах та для різної вікової аудиторії так віддзеркалює мене. Бо це я. 

Технічно у «Солі» та «Зграї» нині найбільше нагород та премій. Дуже радію, що «Сіль» була екранізована – є однойменний короткометражний фільм. А цьогоріч потішила новина, що «Зграя» планується до перекладу азербайджанською мовою.

Проте нагороди – це більше як сувеніри з подорожі, про яку ми говорили у першому питанні. Тому, вони приємні, але набагато більше залишається у тобі й з тобою під час.

"Нагороди – це більше як сувеніри з подорожі. Так, вони приємні, але набагато більше залишається у тобі й з тобою під час"

Саша Войцехівська – сучасна українська дитяча письменниця. Народилася у Кропивницькому. Має диплом інженера аерокосмічних систем управління. Авторка книжок: “Марусині важливі справи”, “Таємна рада вітрів”, "Ну придумай щось, Марку". Наразі має в друці ще дві анонсовані новинки: "Варто спробувати! –  роздуми про волонтерство" й "Твоя різдвяна історія" (написана у співавторстві). Нині мешкає у Львові.

Що вас надихає писати?

У першу чергу це діти. Їхні діалоги, ігри, дитячий Всесвіт, за яким я завжди намагаюся підгледіти під час прогулянок на майданчиках із доньками. По-друге, можливість вигадувати. Можливість створювати і в принципі бути частиною світів, про які, крім тебе, ще ніхто не знає. Знати персонажів, яких, крім тебе, ще ніхто не знає. А потім давати їм можливість познайомитися з усіма навколо і так само спостерігати за реакцією на них – за тим, як вони стають улюбленими книжками, за відгуками – ось це все дуже надихає.

Для кого ви пишете передусім?

Пишу частково для себе, своїх дітей і для того, щоб закарбувати в текстах їхнє та своє дитинство. Свої стосунки з близькими, тому що в моїх текстах цього справді багато. Навіть якщо героєм моєї книжки є хлопчик Марко, то день народження в нього в один день з моєю старшою донькою Марусею. А поводить він себе так, як я в його віці. Ось така складна система зберігання сімейної пам'яті. З іншого боку, я пишу для сучасних українських дітей. Намагаюся прибрати в текстах архаїчність, яку діти можуть не зрозуміти.

Якими виданими книгами ви пишаєтеся?

Всі мої історії, навіть написані й не видані, як світлини з минулого. Вони показують якийсь етап мого життя й всі вони є для мене важливими. Не можна сказати, який спогад з-поміж усіх вийде на перше місце. Кожен із них має місце в житті, бо він мене змінив, якось вдосконалив і через них я є такою, як є. Коли я писала “Таємну раду вітрів”, книжку про боротьбу, я сама боролася, бо хотіла увійти в літературу і це був складний етап мого життя. Цього літа, працюючи над різдвяними історії для збірки видавництва “Парасоля”, яка от-от вийде, мені було так тепло. Хотілося сімейного затишку, різдвяної музики, і це було напрочуд дивно – слухати різдвяну музику в травні.

"Всі мої історії, навіть написані й не видані, як світлини з минулого. Вони показують якийсь етап мого життя й всі вони є для мене важливими"