Юрій Винничук: «Найбільше мені хочеться писати про Львів»

Юрій Винничук – український письменник, журналіст, редактор. Розпочав літературну діяльність у 1970-х роках з написання поетичних творів. Член Українського ПЕН та віцепрезидент Асоціації українських письменників. Народився в Івано-Франківську, нині живе у Винниках.

Пане Юрію, ми знаємо, що ви не лише займаєтесь створенням книжок, а й редагуєте твори інших авторів. Розкажіть, будь ласка, чим Вам подобається процес редагування?

Я редагую лише твори наших забутих класиків. Під класиками я розумію всіх давніше померлих письменників. Мені не так подобається їх редагувати й перекладати з російської чи польської, як вишукувати невідомі тексти, відкривати невідомі імена. Наприклад, я вперше у антології «Огненний змій» (1989) опублікував моторошні оповіді Хоми Купрієнка, видані в Москві у 1840, а також відкрив Володимира Росковшенка, Миколу Білевича та багато інших. І цей процес надалі триває, я й далі щось знаходжу цікаве. 

Що Вам подобається найбільше: писати чи редагувати?

Звісно, що писати. Але знаходження невідомих творів – це як для рибалки упіймати сома. Доводиться й суттєво редагувати, бо неможливо було опублікувати готичне оповідання львівського москвофіла Ореста Авдиковського, писане язичієм. Неможливо також було публікувати повністю повість графомана Грицька Карпенка «Пан Твардовський», над якою насміхалися і Гребінка, і Белінський. А її скоротив, викинув вставні віршики і вийшла цілком стравна річ. 

Ви – відомий блогер. Розкажіть, як у Вас народилася ідея ним стати?

Блогером неможливо стати лише задля своєї забаганки. Треба, щоб хтось запросив. Коли була газета «Поступ», я вів рубрику Юзя Обсерватора, за яку газета і я мали біля 30 судових позовів. Я кепкував з влади, насміхався, критикував. Це був цікавий час, про який і досі згадують. А потім писав щотижня для ТСН, для ЗІКу, для інших видань, а зараз лише для Збруча. Мені вже набридло писати на політичні теми, тому пишу про історію Галичини, про маловідомих літераторів, про кримінальний світ Галичини. На основі цих публікацій готую книжкові видання. Вже макетується нове доповнене видання «Кнайп Львова», далі будуть львівські розбійники, грабіжники, повії, альфонси й куртизанки. 

Якщо ж повертатися до теми редагування, скажіть, будь ласка, які у Вас виникали цікавинки, що пов'язані з літературними антологіями?

Найдовше я працював над антологією «Розіп'ята Муза», де було опубліковано вірші 322 українських поетів, які загинули від рук різних загарбників. Біля 300 убили росіяни. Довідки про них я роздобував у російських архівах і теж відкрив десятки досі невідомих поетів. Часом то були автори одного-двох опублікованих віршів, часом то були вірші геть нікудишні – виробничі агітки. Але ж агітки писав і Василь Барка. Якби його репресували, по ньому б і згадки не зосталося. Тому треба всіх пригадати. Я, зокрема, відкрив цікавого поета Івана Дорожнього, який писав у стилі Свідзінського. Але не міг знайти його книжку віршів, бо він видавався у Москві. Якось мені наснився сон, що його книжка може бути у бібліотеці Львівського університету. Але в каталозі її не було. Я попросив знайомого відкрити мені двері до ще нерозібраного фонду. Він казав, що я там не зможу нічого знайти, бо там гори книжок, поскладані одні на другі. Але врешті скорився. І що ж? Збірка Дорожнього лежала просто зверху. 

Твори на які теми Вам найбільше подобається писати? Чому?

Тут важко сказати, бо я стрибаю жанрами, як заєць. То пишу про себе, бо пережив чимало пригод, то на історичні теми, рідко обходжуся без містики. Але найбільше хочеться писати про Львів. Однак, живу у Винниках, і врешті дописую роман, де події саме тут.  

Яким Ви бачите читача своєї мрії?

Колись Мілорад Павич сказав, що він не був популярний серед своїх ровесників, більше був популярним серед покоління своїх дітей, а от уже серед покоління онуків його популярність найвища. Десь так воно виглядає і в мене, хоча читачі в мене різні за віком, але це переважно жінки і юні дівчата. 

Чи часто до Вас приходить натхнення? Як Ви гадаєте, чому?

Натхнення вигадали лінивці, щоб відбріхуватися. Я сам собі створюю натхнення. 

Чи подобається Вам своє літературне життя? Можливо, Ви щось хотіли б змінити у ньому?

Ну, не зовсім подобається. Замало наша країна робила для просування українських авторів на Захід. Навіть менше, ніж Боснія. Тільки недавно з'явилися ґранти для перекладачів і закордонних видавництв. І це дуже добре. Бо таким чином письменник потрапляє на закордонні презентації й може щось заробити. У нас же за презентацію ніхто не платить. А там будь-яка зустріч у книгарні чи бібліотеці оплачується. А за щось жити треба. На жаль, український народ не може забезпечити українського письменника. Кожен мусить десь працювати, підробляти, але є зарубіжні ґранти, стипендії, гонорари за переклади. 

Над яким твором Ви зараз працюєте?

Я паралельно пишу два романи. Це продовження серії ретродетективів про нічного репортера і роман, де будуть переплітатися історичні події 1809 року, коли під протекторатом Наполеона була проголошено Королівство Ґаліції і Володимирії у Львові. Йдеться про королівство Галичини та Волині. Але там є і сучасна складова, і ця війна, і ті самі москалі. 

Ваші побажання читачам мережі Книголенд.

Такі запитання мене завше вводять у ступор. Бо це як побажання молодим. В результаті звучить якась банальність. Але ж ми інтелігентні люди, як сказав мій знайомий професор сантехнікові, торгуючись за ціну, чим ввів його у ще більший ступор.

Текст: Богдан Красавцев, Анна Слезіна

Фото Віталій Воробйов