Добірка ромкомів, які змусять тебе посміхатись, червоніти, плакати та вірити у щире світле кохання!

Добірка книг про реальні та вигадані злочини, шокуючі подробиці розслідувань, моторошні зізнання, природу зла, проблеми романтизації злочинів та перетворення людського горя на розвагу.

Ми раді повідомити чудову новину — вже 21 лютого відбудеться відкриття нової книгарні КнигоЛенд в Ужгороді!

Адреса: м. Ужгород, площа Корятовича, 2

Запрошуємо розділити з нами цей святковий день!

В день відкриття: 
— приємні знижки на покупки
— розіграш призів, зокрема книжок та смарт-годинника
— колесо фортуни з різними подаруночками
— гарний настрій і великий книжковий вибір

Чекаємо вас на відкритті!

Могутні боги, незабутні складні персонажі, продумані магічні античні і сучасні світи, дракони, жінки-лисиці та інші легендарні міфологічні істоти – у цій добірці ви точно знайдете свою нову книжкову закоханість.

Від slow-burn до епічних битв, від зачаклованих принцес до мстивих повстанців - ми підібрали різноманітні історії, як для тих, хто тільки починає знайомитись з азійським фентезі, так і для тих, хто вже встиг полюбити його.

Влад (Самурай) Єщенко — військовий сапер, ветеран війни, засновник благодійного фонду «Побачимо перемогу». Після поранення Влад втратив зір і нині також має порушення слуху. Сьогодні він активно займається просвітницькою діяльністю, говорить про безбар’єрність, коректну комунікацію та інклюзію — не з позиції теорії, а з власного досвіду.

У цьому інтерв’ю для блогу КнигоЛенд ми поговорили про роль книг у його житті, аудіокнижки та подкасти, доступність сервісів і про те, що насправді означає повага в щоденних дрібницях.

— Яку роль книги або історії відігравали у вашому житті раніше і відіграють зараз?

Раніше книга для мене була суто набором необхідних знань. Читати для задоволення бажання не було — це був радше інструмент, ніж щось емоційне.

Після втрати зору будь-яка книга стала для мене значно цікавішою та яскравішою, ніж фільм, який я можу лише прослуховувати з тифлокоментарями. Саме тоді я навчився любити книгу як витвір мистецтва — через уяву, емоції, глибину історії.

— Чи слухаєте ви аудіокнижки або подкасти? Що для вас у них зручно, а що — ні?

Так, і подкасти, і аудіокнижки для мене дуже зручні та цікаві. Особливо тоді, коли ти до кінця розібрався, як користуватися доступними інструментами для незрячих — VoiceOver та іншими програмами зчитування з екрана.

Коли контент адаптований коректно, він відкриває величезні можливості. Тут важлива не складність технологій, а бажання зробити продукт доступним.

— Які прості кроки бізнеси можуть зробити вже зараз, щоб бути більш інклюзивними?

Почати з підвищення обізнаності персоналу у питаннях коректної комунікації з різними групами населення. Це базовий, але дуже важливий крок.

І, як мінімум, створювати прості та доступні сайти й додатки, щоб ми могли користуватися ними через програми для незрячих. Інклюзія часто починається не з великих бюджетів, а з правильних рішень.

— Що для вас означає повага у щоденних дрібницях?

Повага — це коли намір допомогти не відбирає мою самостійність і не порушує мого особистого простору.
Коли людина не вирішує за мене, а запитує. Коли допомога — це опція, а не нав’язування.

— Яку зміну у суспільстві ви хотіли б побачити в найближчі роки?

Хотілося б, щоб люди з дитинства мали базові «налаштування» в голові й автоматично аналізували простір навколо.

Коли вільне паркомісце для особи з інвалідністю — це норма суспільства, а не щаслива випадковість.
Коли слово тростина сприймається як елемент ідентифікації людини з інвалідністю, а не як ярлик чи образливе означення.
Коли дитина на вулиці бачить людину на протезі або в кріслі колісному й знає правила коректної поведінки, не акцентуючи увагу на відмінностях.

— Дякуємо вам за відповіді! 

Також нещодавно у КнигоЛенді в Києві (вул. Жилянська 5/60) відбулася подія за участі Влада (Самурая) Єщенка. Під час зустрічі говорили про коректну комунікацію з людьми з інвалідністю, ветеранами та людьми з повною або частковою втратою зору.

Для нас це був важливий і чесний діалог — про повагу, усвідомленість і відповідальність у щоденних дрібницях.

12 жовтня книгарня КнигоЛенд на метро Олімпійська (вул. Жилянська 5/60) відсвяткувала свій перший день народження. За цей рік вона стала місцем, куди приходять не просто по книжки, а по натхнення, каву й спілкування.

Святкування було гучним і щирим — із музикою, розмовами та книжковими історіями. У цей день у книгарні відбувся запис подкасту «Позакласне читання» разом з книжковою youtube-блогеркою Алісою Peake-week Papers, а також живий виступ співачки Tali, який додав святу особливої вечірньої атмосфери. Було багацько подарунків та розіграшів.

Перший рік став для нас насиченим і теплим. За цей час:

-         понад 29 156 людей придбали у нас 65 455 книжок;

-        ми приготували 28 545 чашок кави — бо книжки й кава завжди йдуть поруч;

-         провели 245 подій серед яких презентації, літературні вечори та зустрічі з топовими українськими письменниками — Люко Дашвар, Оксаною Забужко, Максом Кідруком, Дарою Корній та багатьма іншими;

-        і зібрали на цих подіях понад 10 000 гостей, які разом із нами творять спільноту КнигоЛенду.

За кожною цифрою стоять усмішки, розмови й миті, що перетворюють книгарню на живе місце сили та натхнення.

Ми вдячні кожному, хто заходив до нас — за книжками, кавою чи на подію.

 Попереду ще багато історій, зустрічей і тепла. Бо КнигоЛенд — це місце, де закохують у книжки!

У середині листопада молоді люди, які отримують вищу освіту, можуть потішися своєю такою неспокійною і непростою роллю — буттям студента. Дорослі — з ностальгією згадати ті роки, коли визначалися з картиною свого майбутнього, заводили друзів на все життя (навіть якщо за рік не згадають, як ті звалися), закохувалися до гробової дошки (до того, як дізнатися ім’я пасії) і між тим всім отримували вищу освіту. 17 листопада відзначаємо Всесвітній день студента. І читаємо до свята книжки, сюжет яких зав’язаний на студентському житті — на тому особливому відчутті безкінечно відкритих вікон можливостей, ну і протягів неслабких із тих вікон теж.

     Ерік Вуяр. Конкістадори / Переклала Світлана Орлова. Х.: Ранок; Фабула, 2019. 384 с.

     1532 року Франсіско Пісарро (він був конкістадором, одним із героїв Доби великих географічних відкриттів, якщо з Європи глянути, і окупантом-завойовником, якщо позирнути з боку Латинської Америки), так от неоднозначно історична постать Франсіско Пісарро в першій половині ХVІ століття висадився на північному заході Перу. Тут, у місті Тумбус, п’ять років тому він почув історію про великого могутнього правителя високо в горах, який володіє тонами золота і срібла. Золото і срібло Пісарро зацікавили, а за тим запала в душу й імперія в горах. Його кузен Ернан Кортес заробив собі величезні статки і гучне ім’я героя, недавно завоювавши і розоривши Мексику. У такий спосіб, через байку, почуту Пісарро іспанці-завойовники дізналися про Імперію інків. Пісарро п’ять років збирав війська, щоби почати завоювання імперії і от повернувся на новий материк, сповнений рішучості.

     Час був ідеальним: у інків точилася війна за престол між двома синами покійного імператора. Одного з братів Пісарро захопив в полон, вимагав викуп і отримав його (шалені якісь гроші), але все одно показово стратив претендента на престол. Посадив натомість на трон свого ставленика, заснував в долині величезне місто Лімба (і нині найбільше в Перу) і засів там, щасливий, назвавшись губернатором і керуючи звідтам країною. Помірковано, до речі, керував. Він не чинив надмірної жорстокості, якої прославилися конкістадори, але й ніжною фіалкою теж не був. По ходу винищував не лише місцевих, а й стратив своїх побратимів, яким теж хотілося шматок солодкого інкського пирога. За кілька років діти тих, кого він стратив, підготували заколот і убили горе-губернатора.

     Франсіско був не так ласий до грошей, як шалено амбітний. Він хотів утвердити своє ім’я, та міг зробити це тільки на військовому поприщі. Він був позашлюбною дитиною: полковник інфантерії зробив дитину своїх покоївці. Коли почалося підкорення Імперії Інків, Пісарро було п’ятдесят чотири, треба був спадкоємець і годна спадщина. Тут в Перу він зробив дітей чотирьом інкським принцесам (ясна річ за добровільної згоди полонянок), але всі його сини померли. Грубі гроші Пісарро успадкувала донька, яка продовжила рід у своєрідний спосіб: вийшла заміж за рідного дядька. Гроші залишися в родині, яка Франсіско за свого ледь-ледь визнавала. Ну майже реалізована фантазія байстрюка-завойовника.

     Ця історія так і проситься скластися в захопливий пригодницький роман. Скаіжть? Вона зрештою не раз ставала основою для таких творів (зверніть увагу на «Жінки моєї душі» Ісабель Альєнде, якщо буде така нагода). Пришла черга осмислити події 1530-х в Перу французу Еріку Вуяру. Він написав повільний пливкий роман про дуже двозначну постать часів  Великих відкриттів і про одну з перших в історії людства геноцидних воєн, які чітко усвідомлювали свою мету — знищити цілий етнос та посісти його місце.

     І коли говорю «повільний роман», то саме так воно і є: в романі Вуяру нема жодного діалогу, ми чуємо думки Пісарро, занурюємося в картинки з його спогадів, бачимо те, що він бачить продираючись цілісінький рік через ліс в гори до міста Тумбус, іще не знаючи, що воно вщент зруйноване, тощо, тощо. Вуяру повідомляє нам: у січні 1531 року Піссаро взяв з собою сто вісімдесят чоловіків і тридцять сім коней та рушив до Імперії Інків, за десть років він став володарем цієї країни. А далі автора цікавить не так сама історія завоювання, як те, що відбувається в голові у того, хто нищить і підкорює народи. (А ця тема очевидно Вуяру болить. Уже після «Конкістадорів» він у такий же спосіб написав роман про Гітлера і аншлюс Австрії, отримав за нього найпрестижнішу літературну премію Франції — Гонкургівську. Але спочатку були «Конкістадори», які зробили Вуяра помітною постаттю у французькій літературі).

         Основний пафос роману при тому доста неочікуваний — втома. Ти знищив цілий світ, а залишився в історії портретом на грошовій банкноті. Як почувається людина, яка зруйнувала за десять років імперію, що існувала п’ять століть? Достобіса втомленою. Марш до іще не закладеного Лімба здається безкінечним. От в спогадах Піссаро тече час — безкінечно і непереривно, день за днем, тиждень за тижнем, між нами навіть абзаців нема; от так же поруч течуть ріки нового материку, в творі води — аби б не захлинутися, плюхає під ногшами, падає на голову; от просто тут ідуть колони виснажених хворих голодних чоловіків-найманців нищити корінних мешканців — так само безкінечним потоком загарбників, всі на одне лице. Аж раптом в двох реченнях ті потоки обриваються: мовляв, зупинилися в селищі, їли всю ніч їжу, яку їм підносили місцеві, брали їхніх жінок, на ранок перерізали всіх і пішли далі. Та зупинка часу і армії, щоби примножити біль і смерть на землі — не ексцес, а таки плин. Безкінечний потік жертв завойовників всіх часів — він у фокусі «Конкістадорів».

     Цей настрій роману треба вхопити, бо інакше захопитися ним буде таки складно.

     Трішки менше за воду в романі розп’ять і хрестів. Бог розп’ятий присутній навіть у снах завойовників. Пісарро почувається діячем не меншим, ніж Німрод. І коли він побачить зруйнований інками Тумбус, він оплаче його так, нібито знищену Ніневею. Нагадати? Німрод – один із синів Ноя, який вижив під час потопу (так, теж вода, теж марна спроба зупинити рух історії). Німрод заснував Вавилон і Ніневію, найбільше місто, центр цивілізації зруйнували під час громадянських війн в Ассирії. Тумбус знищений за подібних же обставин. Але уявіть собі картину світу, в якій ти — син Ноя, обраний закладати величні міста. Уявили? Роман закінчується смертю Пісарро, сцена написана пронизливо і дуже розумно. І в ній простає один момент, коли оцей самопризначений Німрод розуміє, що не змінив в загальній історії людства ані одного значущого фрагменту. Він згадає, як в дитинстві ходив одною стежкою, але згодом її перекрила колюча гілка; а він так і не наважився ту гілку зрізати, просто змінив маршрут. Пісарро програв силі і логіці зовнішнього світу — Богу, Історії, Призначення.

     Просто знищив інків, буквально задушивши їхнього останнього правителя. Але гілочка? Як же гілочка?.. Ні, Вуяр — не саркастичний, він розгублений перед своїм героєм, перед його мотивами і вчинками. Автор передає свого Пісарро на суд того, хто вищий — Богу чи Історії. «В перший день Бог відділив світло від темряви і назвав його золотом, а темряву залізом. І в другому дні творення уже не стало потреби».  В романі є два чіткі простори, які між собою мають зіткнутися – простір золота і простір заліза.  І на початку було золото. Люди — Сини Сонця, які жили оточені золотом і не помічали його. Люди — конкістадори, які прагнули золота. Піссаро веде свою ватагу через ліси високо в гори в пошуках країни, сповненої благ. Не сорок років, лише десять. І земля обітована їм не дарована, вони її відібрали у інших. І бог їхніх — золотий тілець… Боюся, ми уже знаємо який вирок буде на тому суді для Пісарро.

     Історія завоювання конкістадорами надається стати авантюрним романом. Та надається стати серйозним й висловлюванням про прощення і відплату. Роман Еріка Вуяра пише саме такий варіант, як в другому випадку. Знайти свого читача йому буде складніше, але шансів стати улюбленою книжкою для когось особливого — більший.   

 Ганна Улюра

     Фоззі. Хеві-метал. Львів: ВСЛ, 2024. 520 с.

     Біблійний сюжет про страждання Йова: жив собі праведник, Бог вирішив перевірити, наскільки Йов йому відданий і почав руйнувати його життя. Маржину викрали, наймитів перебили розбійники, вихор із пустелі зруйнував дім, загинули діти, сам Йов захворів на проказу. Але за все дякував Йов милосердному Богові. Тоді Господь повернув чоловіку здоров’я, подарував вдвічі більше худоби, в нього народили інші  семеро синів. Сюжет про Йова — один із найзатребуваніших в художній літературі ХХ-ХХІ століття.

         Живе людина, аж раптом її життя котиться під гору, людина втрачає одне за одним те, що її тримає на землі, у неї забивають раз за разом найважливіше. А далі залишається відкрите питання, з яким працює кожен із письменників по-своєму. Людина в ситуації Йова — кому і за що вона дякуватиме?

     Працює з цим сюжетом і сучукрліт (при чому дуже-дуже часто). І от черговий підхід до Йова на рідних нивах, прошу.

     У Вані з останнього на сьогодні роману Фоззі «Хеві-Метал» все не слава богу. Не вкрасти, не сховати, не сфоткати, не запостити.

     Назва роману апелює до анекдоту, який в цій книжці кілька разів згадають, дуже вже показова для  Іванкової історії ця байка, варто її повність тут відтворити: «Вокаліст блекмєтал-группи пріходіт на сту­дію. Ідєт в мікрофонку і говоріт: “Пішитє”. Ну, і говоріт торжествєнно: “Я всєгда любіл хєві-мєтал. Хєві-мєтал — ето моя жізнь. Я с дєтства слушал только хєві-мєтал, я іграл только хєві-мєтал. І наш альбом будєт самим успєшним альбомом хєві-мєтала в історії. Я знаю, как ето сдєлать”. Достаєт ствол і — бах сєбє в голову. А тут, в студії, звукач і гово­ріт: “Можем пісать… Ти понял — можем пісать!”». (Уявлення про передачу живої мови в романі ви ж уже склали, правда? Доречний суржик — таки стабільно-сильний бік прози Олександра Сидоренка).

     Іван Майборода не так давно переміг в пісенному конкурсі «Голос країни», ще й пожартував, що до золотого голосу йому іще дорости, він поки що Бронзовий Голос. Прізвисько закріпилося. Але його личко рік світилося на всіх блакитних екранах. Співав у фіналі «Ніч яка місячна» і «Я свободєн», зваблював дівчат довгим волоссям ala 80-і і нереалізованими мріями провінціала. А там переможний тур, жінки і випивка, і дурні гроші, яких в очі раніше не бачив хлопчик-безбатченко, і перший продюсер, і перші власні пісні (поганючі), і перші кліпи (провальні). Ваня переїхав на Червоний Хутір, одну з околиць Києва, уже після перемоги в конкурсі. Орендує однокімнатну квартиру в панельці, населеній старенькими і маргіналами. Накопичує борги. Вдома залишилася дружина з маленьким сином, шлюб відраховує свої останні години, син батька боїться, дружина ним відверто нудиться. Ваня за кожної нагоди прослизає то на ТБ, то на радіо (це його продюсер Гена старається), марить тим, що напише хіт. І знову позичає грошей.

     В один момент життя розвиднюється: починає нібито заходити якщо не на білу, то бодай на сіру полосу.

     Запропонували знятися в шоу, яке реалізує мріє, мовляв, Ваня завжди хотів бути слідчим, то він на день працюватиме з операми і розслідувати справжнє убивство — раз. Продюсер запропонував зліпити для публіку Вані стосунки із поп-зіркою Лапою, привернути увагу преси, Ваня від ідеї не в захваті, але дружину уже попередив, що буде їй про чужі очі зраджувати, чого не зробиш заради згадки в медіа — два. Сестра загиблого юнака, смерть якого Ваня буцімто розслідував в ТБ-шоу, виявилася його затятою фанаткою, Ванєчці це страх як полестило, він майже закохався, принаймні самооцінку собі попестив — три. Прийшла пісня, якась проста і щира, геніальна пісня, стопудовий хіт — чотирив.

     Всі варіанти, конечно, — чергові глухі кути і нові неприємності. Роботи нема. Пісня гівно, та й те вкрали. Поп-зірка завернула жирну пропозицію. Продюсер звільнився. Машину спалили. Жінка хоче розлучення. Син має його за інопланетянина. Єдина фанатка зненавиділа. Собака помер. Кіт в кросівки насіяв. Стрижка невдала. Штани закороткі. Подарунка синові на Миколая не купив.

     Але починалося нібито й незле.        

     Ваня стрибає від однієї неприємності до іншої. Жаліти його не випадає, але жалості цей герой і не потребує. Це як жаліти хитрого койота в мультику про дорожнього бігуна: койот хоче спіймати пташку і ловить облизня, Ваня хоче бути зіркою і ловить звізду — все чесно. Все, що з Ванею трапляється — чиста і навіть вигадлива буфонада, а буфонада працює, коли герою дуже-дуже-дуже боляче, ми спроможні цей біль побачити, але він нас смішить. У самий героїчний момент своєї біографії Ваня затримує злочинця. Він біжить за злодієм, дорогою втрачає взуття і одяг, засапується, смердить (вчорашнім бухлом і немитим тілом) і нарешті хапає і зупиняє злочинця… укусивши його за спину. І це, повторюся, героїчно-епічний момент. Ні, співчувати не вийде. Нареготатися — так, досхочу.

     З історії стражденного Йова можна зробити кумедний фарсовий мультик. Фоззі його і зробив. Не самий очевидний і точно не нудний варіант. У післяслові він розказує, що «Хеві-метал» планувся спочатку не як роман, а як серіал. Можливо, це дало взнаки. Всі сюжетні ходи гротескні, всі персонажі шаблонні. Сусід — алкаш. Сусідка — кошатниця. Автослюсар — рокер. Дружбани — торчки. Басист — ідіот. Барабанщик — алкаш. Продюсер — бандюк. Співачка — шльондра. Дідусь — ветеран. Депутат — корупціонер. І так далі.

     Тут все занадто, все понад міру. Але з буфонадою, яка наростає і підвищує градус після кожної втрати Вані, резонує один момент. Тобто два моменти. Один із них — в післяслові: Фоззі розказує, що завершив текст буквально напередодні повномасштабного вторгнення, цей роман – така собі звістка з часів до великої війни, про яку навіть сам автор на часі був забувся. Другий момент – уже в самому тексті. Ваня курить план — віддано і на халяву (а накурившись, пише геніальні пісні), але уже давно не п’є. В зав’язці співак давно, з того часу як після перемоги на конкурсі в межах чергової піар-акції виступав перед бійцями на сході. Добре заспівав, щиро. Бухнув із хлопцями. Почувався безстрашним героєм. А як повернувся у Київ і проспався, то дізнався, що військовий, з яким здружився в той день, загинув. Тому Ваня зав’язав із бухлом. Логіка вчинку? Вона відсутня. Але дуже показова для цього героя. Коїться щось страшне, щось несправедливе, триматися осторонь — значить, бути частиною цієї страшної несправедливості, а що конкретно робити, яка має бути протидія — неясно. Тому Ваня робить хоч щось. Кидає пити. Пише погані пісні. І тим вспокоюється. «Вона працює» (с). Персонаж складається в цілому малоприємний і малопомітний, але й по-людські зрозумілий.     

     Кому ж подякує цей Йов і тим залужить бути спасенним? А подякує у фіналі Ваня мужичку, який його на дурняк підкинув із родиною до рідного містечка. От і відповідь на відкрите питання: кому тутешній Йов буде вдячним за випробування віри? Першій-ліпшій людини, котра спроможеться на якусь реальну, намацальну, вчасну і тиху допомогу. Не така вже й погана мораль викристалізовується із напрочуд дивацьких стрибків хитрого койота.

     Та було б лише з Ванею, а то щось із цією книжкою негаразд. Як би так сказати? В цій книжці три романи додані до основного четвертого – ніби друзі зайшли одного дня на водний і залишилися жити навіки в твоїй однушці на Червоному Хуторі. Ваня і його митарства в шоу-бізнесі — основний роман. Але: Ваня і його дружина, які зупинилися в точці, коли треба або розходитися, або якось змирятися і жити разом, обидва явно зраджували, обидва уже не пам’ятають, як любилися, дуже ранній шлюб і важка дитина збіглися з кризою тридцяти років — бонусний роман номер один. Юнак викинувся з верхнього поверху, залишив діда і молодшу сестру, служив  страхівником і був активістом, що виступав проти забудови Києві, а тепер його родина претендує на страховку, яку ніхто їм віддавати не хоче; справа, яку розслідує Ваня в тб-шоу — додатковий роман номер два. На Червоному хуторі об’явися маніяк-ґвалтівник, який убиває жінок, весь район переляканий — роман номер три про всяк випадок. Кілька сюжетів треба було вольовим рішенням виставити за двері і провітрити квартиру. А так? Ну книжка має понад п’ятсот сторінок, можна буде довго-довго читати — буде чим зайняті безкінечні осінні вечори.    

      Що в підсумку? Рано чи пізно Фоззі мав написати невдалу книжку, це мусило статися, адже планку, яку від початку завдавала його доросла проза, важко утримувати. Ок, це сталося. Перегорнули останню сторінку «Хеві-метал», змирилися з його існуванням, подякували за випробування  читацького терпіння і чекаємо наступного роману Фоззі. Фанатам його прози все ж рано розчаровуватися.

Ганна Улюра

     Аша Леммі. П’ятдесят слів для дощу. Київ: РМ, 2024. 472 с.

     Норіко вісім років. Вона народилася в Японії 1940-го. Вона уже два роки живе у дідуся — радника імператора, мати залишилася її біля брами пишного маєтку в Кіото. Щодня за вказівкою бабусі служниця виводить Норі з горища і занурює на сорок хвилин у ванну з хімічним розчином, той залишає важкі опіки, біль не вщухає до наступного занурення, але шкіра Норі від того стає трішки світлішою, тож дівчинка терпить процедури. Щотижня на горище піднімається сама бабуся, докоряє дівчинці її зухвалістю (та сказала, що їй подобається учитися), її незграбністю (поверхом нижче чути її кроки), б’є Норі дерев’яною ложкою до синці, так, що кілька годин по тому не можна рухатися від болю, а до наступного тижня залишаються криваві синці, та підсумовує: «Така ж нездара, як її мати-шльондра». Волосся Норіко — кучеряве і некероване, кольору горіхової шкарлупки, шкіра Норі — кольору карамельного мигдалю. Її мати — японка, її татусь — чорношкірий американець.   

     Норі — позашлюбна дитина, її матір була заміжня, аристократка з давнього роду, яка вийшла заміж за нижчого по статусу чоловіка, народила в Токіо сина, а потім зустріла батька Норі і залишила законного мужа та сина. Зараз старший брат Норі осиротів, його батько помер, і Акіра так само переїздить до маєтку дідуся. Він — законний спадкоємець в родині, йому п'ятнадцять. Привілеї і титули аристократії після поразки у війні скасовані, але це мало впливає на родичів імператорської родини, а імператор — кузен Акіри і Норі, до того ж за родиною, генеалогію якої має продовжити Акіра та його майбутні діти, стоять великі гроші, дуже великі, та міцні зв’язки з якудзою. Отож цей хлопчик має вплив, навіть на некерованого садиста-дідуся. Це хлопчик добре знає, який впливі він має. Діти зближуються, Акіра бере Норі під свій захист. Він обіцяє: коли прийде його час очолити родину, він змінить у ній все, що можна, там більше не будуть ховати на горищі позашлюбних дівчат і продавати їх у борделі, там геніальні юні скрипалі не будуть існувати в очах оточення лише на правах генетичного матеріалу.  

     На піку подій у романі найстарший із героїв має двадцять два роки (не рахуючи генерації бабусі-дідуся, позаяк вони існують над подіями, нібито такі собі пришелепкуваті титани). Японці, британці, американці, напівкровки. Вони всі тут дуже-дуже-дуже юні. Всі ці юні люди пережили війну, програли в ній чи перемогли, але вона сформувала кожного з них. Норі дослівно фіксує: «Моя народження пов’язане з великою війною». Вони всі здаються старшими, ніж є насправді. Норі в двадцять п’ять говорить, почувається і міркує як літня жінка: її зістаріли важкі досвіди. Але це історія не лише стрімкого старіння Норі. Поруч із нею є подруга двадцяти чотирьох років, яка має нелюбого чоловіка, зраду коханого, двоє дітей і важкий викидень. Акіра в вісімнадцять — власник двох маєтків, цілого загону прислуги, опікун молодшої сестри, всесвітньо відомий музикант. Поруч із Норі буде ще одна подруга, яка в шістнадцять років залишилася сиротою, опікується молодшою сестрою і три роки як добровільно працює в борделі. Світ, який пише Аша Леммі, дуже швидко дорослішає і швидко старіє. Батьки загинули під час війни (навіть ті, хто фізично вижили, до повноцінного життя уже не здатні; в одній із сцен Норі пояснює друзям: «Матері немає. Ні, вона не померла. Її просто немає»). Діти змушені ставати своїми батьками — символічно.

     Щемлива історія про віддану любов сестри до брата, про безумовну підтримку, яку один сирота може надати іншій сироті, готовність віддати іншому все, включно з «первородним гріхом» — ця книжка написана про умови, в яких після великих воєн люди живуть у відчутті тотального сирітства і горнуться один до одного. І тим, вони травмовані, спричиняють один одному ще більшу шкоду. Два страхи в сумі дадуть сміливості? Дві самотності в сумі дадуть родину? Навряд.

     Ок. «П’ятдесят слів для дощу» — не солодкавий родинний роман, він доста моторошний. Служниця, яка спостерігає, як десятирічна Норі стає тінню Акіри, міркує: хлопець чиниться зло зараз. Те, що Норі відчуває до брата — обожнення, преклоніння, це більше за любов, вона в ньому розчиняється. Акіра же Норіко опікується, ніби улюбленою домашньою тваринкою, дорогим музичним інструментом, він зверхній і почасти жорстокий власник.

     До того ж їхні стосунки таки балансують на межі інцесту (даруйте таке збоченське прочитання). Норі відчайдушно ревнує Акіру до жінок і закохується в його найкращого друга, фактично двійника брата (вони обоє музиканти, однолітки, опікуються молодшими сестрами, пихаті, гарні, говорять однаково і діють однаково, до того ж між собою співзалежні). Зрештою, Норі з борделю, аби позбавити аристократку цноти, викупляє саме брат (Норі не попередили про порятунок, вона думає, що належить відтак старому багатію, який її зґвалтує, то вона в будинку невідомого іще господаря себе калічить, стікає кров’ю з внутрішнього боку стегна, символічно, але акт дефлорації Норі в домі брата таки стався). Це не той інцест, яким промишляють фантазери на порнохабах, звісно що ні. Це інцест двох божеств, цей союз мав би стати точкою творіння.

     Найсильніша сцена в романі — концерт Норі, на якому їй акомпанує Акіра. Так вони творять світ, який на наступній же сторінці вщент зруйнує їхній дід… Пам’ятаєте ті міфи, де Зевс мусить убити татуся і одружити з сестрою, щоби запанувати на Олімпі? Такий союз із сестрою має вберегти від насилля батьків. Про щось таке, про такий інцест ідеться Аша Леммі. І атмосфера в романі від того стає аж ніяк не сентиментальною, а радже напружено тривожно некомфортною. Дівчина-сирота замкнена все дитинство на горищі тираном-опікуном закохується у власного брата… Так, це цілком міг бути готичний роман.   

     Перше і єдине, що в книжці безпосередньо говорить Норі її матір: спочатку — уміння підкоритися, потім — спроможність дихати. (Дуже іронічною виглядають сцени, коли малеча задихається від скарлатини, а бабуся не викликає лікаря, коли дідусь намагається задушити онуку-підлітку; мамині метафоричні поради в цих сценах дуже наочно буквалізуються, Норі не дихає).

     Нічого не питай. Ні з чим не сперечайся. Не чинити нічому опір.

     Ми будемо поруч із Норі від її восьми років до двадцяти шести, весь цей час кожна людина в її житті намагається зламати її волю — через насильство, через маніпуляції (включно з Акірою, стосунки з яким становлять сенс її буття). Ні в одних взаєминах Норі не є рівною іншим, вона — пригноблена, такий собі ідеальний Пригноблений з палати мір і вагів. Аж поки ближче до фіналу вона саме не стане тираном щодо юнака, в неї без тями закоханого, тепер вона маніпулює і ламає іншого. Трансформацію, яку має пережити ця дівчинка — не прийняття себе, не прийняття свого мішаного походження, а усвідомлення суто інстинкту виживання. Той, хто хоче тебе знищити — ворог тобі, бий або втікай. Не закохуйся і нього, не обожнюй його, не прагни його схвалення. Бий у відповідь, бий першою.

     Назва роману — «П’ятдесят слів для дощу» — якраз відбиває етапи цього усвідомлення: Норі промокає під черговим різновидом дощу, розказує нам, як він називається в японській поезії; Норі потрапляє в чергове коло пекло, долає його, розказує, як вона прокачала свої скіли в цій битві і що це взагалі було. Наприкінці ми застанемо її в якомусь дуже специфічному для погоди в Кіото стані: коротка пауз між двома зливами. Насправді фінал той абсолютно безглуздий. Норі, правда, не мусить більше виконувати нічиїх наказів, вона тепер сама наказуватиме. Але чому так сталося? Вона навчилася перемагати? Ні, просто поруч нікого більше нема. Як научитися чинити спротив насильнику? Дочекатися, поки насильник помре і посісти вакантне місце. Кепська порада. Але цікава натомість книжка.

     Софія Мокій. Жизнєнні історії. Про буденне, любов і трохи солі. Київ: Лабораторія, 2024. 256 с.

     У текстах, написаний жінками, є одна дуже важлива, ба навіть системна річ: коли жінка хоче розказати щось важливе, значуще і болісне, то передоручає це зробити іншій жінці. Вона починає розказувати історію матері, бабусі, подруги, доньки, і десь підтекстом уже іде її власна історія. Так, розказуючи чужі жіночі історії, жінки в літературі «проговорюються» про щось дуже інтимне і лише своє.

     У «Жизнєнних історіях» Софії Мокій уже на перший сторінці ми знайомимося з цікавим дівчам, яке мало б стати головною героїнею книжки (але не захотіло цього). Мама йде на роботу, бабця годує онуку оладками з яблучним струдлем, гарячим борщем, вони гуляють карпатським лісом, збирають трави, ягоди і гриби. І весь цей час баба тримає увагу малої, розказуючи їй билі і небилиці зі свого життя, їх вона й називає «жизнєнні історії». Чашка з коричневим і помаранчевим левами в обнімку, плащ з Мікі Маусом — і безкінечна бабусина розповідь нібито й не про себе саму, а про якихось людей, на чию долю випало стільки сумних і веселих пригод. Сумних більше. Так минуло дитинство. Дівчинка виросла. І тепер пробує переказати бабусину історію так, як вона тоді — в лев’ячо-мишачому дитинстві — її запам’ятала.

     Хату у селі Оріхівка на Вінниччині (то рідне бабусине село), знесли уже років двадцять тому, а колись там стояв млин, а у млинаря був слабкий син, який дивом вижив і в якого народилися діти, і з них уже своєю червою вижило п’ятеро, серед них середульша — Ніла. Про дівчинку, яка від перших вдихів на цьому світі, уміла виживати та удосконалювала цю успадковану від батьків здібність, та не факт що передала цю здатність у спадок, і написала цей роман Софія Мокій.

     Питання, чому до жінки, яка уміє виживати, нам треба пробиратися через біографію її наймолодшої онуки? Пошукаємо відповідей в самій історії, розкладеної на два жіночі голоси.

     Та Ніла і сама буцімто роздвоєна.

     Неоніла, вона Ніна за документами. Святкувала день народження в грудні, коли її хрестили, а народилася на Покрова — а батьки справжню дату народження забули. Мала два прізвища. Студілко в дівоцтві: учениця сільської школи, (Голодомор), слухачка фармацевтичного училища в Вінниці,  (нацистська окупація), студентка торгівельно-економічного технікуму, економістка за направленням у щойно недавно окупованій Совєтами Яремчі. Помер тато, чиє прізвище вона носила і хто підтримував її все життя. Скоро настав час Нілі і прізвище змінити. К.: дружина росіянина-партробітника, директора побуткомбінату, мати Вадима, Тати і Ліди, сумлінна очільниця планового відділу. Двічі вона намагається отримати освіту, спочатку на провізора, потім на економіста. Двічі уникає депортації на роботи в Німеччину через медкомісію, двічі рятується втечею. Двоє чоловіків — в одного закохана Ніла, другий любить її. Батьківська хата на Вінниччині, чоловіків дім в Карпатах.

     Все з надлишком, все подвоєне, наче завжди із запасним варіантом живуть.

     Але при цьому бракує чогось головного.

     Оксеній і Параска. Так звуть батьків Ніли. Він народився хворобливою дитино, тому не міг успадкувати родинну справу – млин, почав шити взуття і в тому знайшов свій шлях. Спокійна поміркована людина, зосереджена на своїй справі і своїй хворобі. У нього важка астма, важко дихати — він буквально задихається у своєму житті. Ніла – татова донька, вона слухає у всьому батька і звіряється йому. Була б то казка, Ніла була б втілена «вдівцева донька» (поруч із злою «удовиною донькою»), але то не казка. Параска — селянка з роду в рід, вона важко працює, народжує і ховає дітей, знову важко працює. Її дратує малече до чотирьох років, коли вона навіть імен їх вголос не говорить: і мруть, як мухи, і до роботи їх не залучиш. Параска переймається долею дітей і хоче для них зрозумілого: щодня хліба на столі (вона пережила дві війни, три голоди, Голодомор, вона знає, що говорить). Ніла все життя прагне не бути схожою на матір. Все, що завгодно, але не ставати в п’ятдесят спрацьованою старою самотньою жінкою… Нілі десь за п’ятдесят, коли вона випадково бачить своє віддзеркалення і шокується: Ніла — копія Параски.

     Цьому світу відчайдушно бракує батьківської любові. Точніше, діти її усвідомлюють лише тоді, коли самі стають батьками. Коли в дзеркалі відбивається обличчя матері, яка буцімто тебе не любила, і ти розумієш, що сама любила матір настільки, щоби вирости у повну її копію.  

     Онуці, яка переказує нас історію Ніли, очевидно, років тридцять. У них велика родина, успішні онуки, розкидані по світу, пам’ятають про своє коріння. А от чим живе ця дівчинка, яка  вдитинстві любила какао і прогулянки лісом — ані слова. Ніби й не живе. Ніби так бридиться тим, що живе, що боїться про це розказати. Вона — онука-розповідачка — повертається в рідне село покійної бабусі, щоби щось таки знайти важливе. Вона шукає дзеркала (по смерті власниці в хаті дзеркала завішують, еге ж?). І сподівається, що в ньому відіб’ється Ніла — сильна свідома себе жінка, яка реалізувалася в професії та родині та прийняла позитивний бік самоти.

     От тільки Неля в книжці часто-часто посміюється над бажанням маленьких переляканих людей «переписати» своє життя начисто: «Уся якби, якщо й можливо, які стискали її тугим ременем, нарешті зникли в тому паралельному житті, яке не відбулося». Ніла спромоглася не шукати відповідей про себе у відбитках інших жінок. А от дівчина, яка нам розказує історію бабусі, поки що цього не уміє. Вона шукає відповідей на кризу свого життя в прожитому житті іншої жінки. Не відомо, чи знайде щось, але напрямок пошуків уже обраний.  

     Непросте послання реалізується дуже просто, навіть симпатично. Наївне письмо, так називається стиль, в якому працює Софія Мокій. Це такий спосіб свідомо спрощувати текст. Мішанка з простої мови і гасел з першої сторінки підручника, нудні штампи-шаблони і раптом красиве фольклорне порівняння. Так, ніби сусідка тітка Галя вам переказує нову колонку Віталія Портнікова.  

     Давайте й я перекажу один момент. Ніла по війні вступає до економічного техніку в Вінниці. Голодна і дуже холодна зима. Юнка просить у матері рядка на куртку. Параска лізе в скриню і дістає нацистський прапор із велетенським золотим орлом посередині. А що? Добре рядно. Вони фарбуються його начорно, підбиваються старою вовняною хусткою – виходить тепла куртка, акурат з зачерненим орлом на спині. Рубцями на спині. Символічна історія, повоєнний побут сповнений такого символізму (пошукайте історій про розкішну спідню білизну, яку окремі щасливиці спроміглися пошити собі зі списаного парашутного шовку). А от сотню сторінок по тому Ніла буде надраювати до блиску хату, де її та кількох партійних діячів поселили в Яремче. Повз хати пройде її справжній власник – упівець, що нині переховується. До того юнці на гадку не спадало, що вона живе в хаті, яку відібрали у господаря. Але вікна є чисті, вона ж молодець, які тут можуть бути проблеми. Який тут буде Нілин коментар щодо нацистської і червоної окупації та колаборації місцевих із окупантами? Прошу: «Нацисти були переможені, але точно не забуті. Прості люди, мабуть, того і прості, що не ускладнюють». Бо є символи, а є потреба в теплому одязі — і все тут. Просто.

      От так і писані «Жизнєнні історії». Є потреба молодих жінок знайти стежинку в своє життя, яка на часі загубилася, і для того вони детально вивчають мапи життя старших жінок. А є цікава історія однієї дівчини, яка пережила Голодом і Другу Світову та навчилася виживати. Жінка розказує — мовчи і слухай, все просто.   

Ганна Улюра

     Моніка Ґессе. Дівчина у блакитному пальті / Переклад Анастасії Цимбал. Київ: Лабораторія, 2023. 264 с.

     В окупованій Голландії в приміщенні фабрики переховується родина власників фабрики, вони євреї, серед них є підлітка, вперше в житті закохана. Уже перша асоціація буде правильною. Саме там і за таких умов розгорталася історія Анни Франк, описана нею в щоденнику «Прихисток». Ми неодмінно мусимо згадати історію Анни Франк, читаючи історію Мір’ям Роодвельд.   

     Родина Мір’ям з роману «Дівчина в блакитному пальті» Моніки Ґессе переховується разом із родиною на меблевій фабриці містера Янсенна, на якого колись працювали батьки Мір’ям. Хтось видає гестапо їхній сховок, під час облави вбивають всіх євреїв і Янсенна, який їх переховував. Рятується лише Мір’ям, вона біжить вулицями брудна і перелякана, натикається на колишню однокласницю і найкращу подругу, та віддає їй своє пальто —  кольору ясного неба. Мір’ям зрештою приходить до місіс Янсенн і та дає дівчинці притулок. У пані заготовлена потаємна ніша для дівчинки-єврейки.

     Але одного ранку Мір’ям в тому сховку не виявляється, вона зникла, геть чисто розчинилася. Стара пані ризикує і просить про допомогу в розшуку. Ханнеке вісімнадцять, вона працює в похоронному бюро, але насправді є контрабандисткою, забезпечує голландців м’ясом і кавою, парфумами і шоколадом. Ханнеке не хоче собі цих проблем. Від неї залежить життя матері і немобільного тата. У Ханнеке свого болю — хоч на плечі завдай. Але вона подається на вмовляння пані Янсенн і береться розшукати маленьку єврейську дівчинку в яскравому пальті в місті, окупованому нацистами.

     Авторка «Дівчини в блакитному пальті» намагається написати для своєї уже Анни Франк історію зі щасливим кінцем. Їй це вдається? – І так, і ні. 

     Авторка роману — Моніка Ґессе — відома журналістка, вона співпрацює з Вашингтон пост і виходила у фінал Пулітцерівської премії. Американка з Іллінойсу, ані її саму, ані її родину не зачепив Голокост. Але Моніка знову і знову повертається до цієї теми, осмислює і пише історії, в яких герої мусить зробити вибір від його залежить їхнє виживання і в ситуації, яка свободу вибору не дає. У неї уже п’ять таких романів, страшенно схожий одне на одне. Та «Дівчина у блакитному пальті» була все таки першою.

     Один тиждень в січні 1943 року. Розповідь про події веде Ханнеке. На початку окупації у Ханнеке був коханий хлопець і найкраща подруга. Бас загинув на фронті, намагаючись чинити опір нацистському війську, програш Голландії був очевидним, Бас це знав, Ханнеке підбурювала його записатися до війська. Ельзбет вийшла заміж за гестапівця і живе своє найкраще життя, Ханнеке перервала з нею стосунки. В одному випадку вона не може простити подругу за зраду, котрій на її прощення глибоко плювати. В іншому випадку вона сама гине від почуття провини і нема у кого вимолювати прощення. Вона шукає Мір’ям, наче та їй може дати відпущення гріхів, так, ніби одне врятоване життя компенсує три занапащені. Зрештою, Ханнеке таки отримує урок прощення, хай і не так як сподівалася. І закінчиться цей тиждень поразкою Гітлера під Сталінградом, першою гучною поразкою нацистів в цій війні. 

     Різниця між виживанням і збереженням себе — нібито очевидна, правда? Найстаршому з головних героїв роману ще двадцяти немає. Молоді люди не мають знати різниці між цими двома опціями, вони навіть про опції ті знати не мають.

     Ханнеке приходить по допомогу до брата свого померлого бойфренда і так потрапляє до однієї з груп опору. Це реальна група підпільників — Амстердамська студентська група. Десяток молодих людей, які раніше збиралися, щоби обговорити прочитані книжки і пліткувати про викладачів, тепер організували викрадення немовлят. Вони вивозити єврейських дітей з таборів пересилки і віддавали їх в родини голландців. Так врятували понад шістсот життів. В романі Ґессе в цю групу входять дівчата-єврейки, хлопці-геї, які і самі є в загрожуваному стані, але вони чітко знають різницю між врятувати себе і зберегти себе.

     Ханнеке зрештою приєднується до групи — її фактично змушують, але лише для того, щоби врятувати Мір’ям. Вона не готова класти душу свою на невідомих їй немовлят. І це дуже красива репліка про збереження себе, бо Ханна — таки головна героїня роману, і вона — не героїчно-ідеальна ходульна лялька, а жива суперечлива людина.

     Втім, зациклюватися на питанням про сенс буття нам Ґессе довго не дозволить. «Дівчина в блакитному пальті» — все таки жанровий детективний роман, сюжет динамічно рухається вперед. З втечами, переслідуванням, маскування, таємничими листами, підмінами, перевдяганнями, тощо, тощо. Тлом для детективного роману може бути будь-яка історична подія, будь-якого масштабу і будь-яких наслідків. Навіть Голокост. І такі романи не стануть від того книжками про Голокост, це будуть все ще детективні романи, події яких відбуваються під час і в умовах Шоа. «Дівчина в синьому пальті» — саме такий детективний роман з геноцидом на тлі.