Нові імена в нашій літературі з’являються повсякчас. Часом це хороші автори, іноді не дуже, чиясь зірочка сяє довго, чиясь сяє, та тільки в лобі літератора. А хтось просто… Та менше з тим, ми тут усе-таки про книжки говоримо.

Остап Українець із тих, про кого чули ще до видання першої книжки, а все завдяки перекладацькій роботі. Спершу Лавкрафт, згодом і Ніл Стівенсон, Пітер Воттс, Патрік Несс. Непоганий доробок, і вже дещо говорить про літературні вподобання Українця. До речі, вже тоді його почали бомбити запитаннями, чи Українець справжнє прізвище (звичайно, справжнє, а якби й ні, це особиста справа автора — псевдонімізуватися або лишитися власнойменцем).

То про що ж пише сам Остап? Зазвичай говорять, що його книги — це історична проза. Та ця історія нашаровується на детективні, пригодницькі й навіть містичні сюжетні лінії. Бо художній твір має залишатися художнім твором, себто зацікавлювати не тільки читача, який апріорі цінуватиме історичні аспекти (та й часто і без того вже їх знатиме тією чи іншою мірою), а й людину, що перш за все цінує гарну оповідку, а вже разом із тим занурюється в перипетії історичні.

Бо ж навіть не всі івано-франківці знають, що їхнє місто має таку назву лише шістдесят років, а щонайменше три століття до того звалося то Станіславом, то Станіславовом (тому й у книгах його назва може різнитися залежно від періоду, який описує автор). Що вже казати про реальних історичних постатей, які жили в ті часи. Тож певною мірою романи Остапа Українця є книгами-екскурсіями, сповненими символізму й загадок, такими собі пригодницько-історичними квест-кімнатами, цілковиту розгадку яких можна знайти лише після прочитання та обмізкування тексту.

Гадаєте, сучасні поети схильні до епатажу й дивних рішень? Тоді ось вам історія про англійського поета Данте Габрієля Россетті, що жив двісті років тому. Коли його дружина Ліззі померла від передозування наркотиками, він таємно поклав у її труну зошит із усіма своїми останніми віршами. Через шість років, коли горе минуло, Россетті спробував пригадати вірші, які втратив, але згадав зовсім трохи. Тож він найняв кількох людей, які мали проникнути на кладовище Хайгейт і ексгумувати труну його дружини, щоб повернути дорогоцінні вірші. Жахлива схема мала успіх, і, незважаючи на те, що рукопис було сильно пошкоджено, Россетті опублікував втрачені вірші, отримавши велике визнання.

Сьогодні ж ми поговоримо про трьох відомих письменників, які також, хоч і з перемінним успіхом, намагалися знищити власні твори.

«Франкенштейн, або сучасний Прометей» був опублікований понад двісті років тому, та багато читачів і досі дивуються, дізнаючись, що ця історія виникла в голові дівчини-підлітка. Певно, усі це знають, але нагадаємо: у романі йдеться про молодого вченого, одержимого ідеєю вічного життя. Під час своїх експериментів він оживляє труп, зшитий із частин різних тіл.

Якщо ж краще дізнатися біографію авторки роману, захоплення містикою перестає дивувати. Що ж відбувалося в житті Мері, якщо вона вирішила написати таку книгу?

1.    Смерть супроводжувала майбутню письменницю з народження: за кілька днів після пологів її матір, Мері Воллстонкрафт, померла від інфекції. Жінка була письменницею-новаторкою, за кілька років до народження дитини вона опублікувала «Захист прав жінки» (і це у вісімнадцятому столітті!), була авторкою романів, трактатів, збірки листів, книжок про історію, виховання, а також дитячої книги. Згодом Мері Шеллі напише: «Пам’ять про матір завжди була гордістю й відрадою мого життя».

2.      Подейкували, що Мері Шеллі втратила цноту на могилі матері. Надгробок був неподалік від її дому, і туди вона часто ходила писати, читати та розмірковувати. Це було її особливе місце, і саме туди вона привела свого майбутнього чоловіка Персі, який на той час був одружений з іншою.

«Фентезі — це більше, ніж чарівники»

Деякі автори роками працюють над єдиним романом, а є й такі, що ніби відчувають: треба поспішати, часу не так багато, а нерозказаних історій ще вдосталь. Таким був Террі Пратчетт, автор неймовірного циклу про Дискосвіт, що налічує 41 роман, 5 оповідань, 10 довідників, 4 мапи та навіть кулінарну книгу, написану від імені однієї з персонажок.

Найцікавіше, що цикл не планувався як щось масштабне. Пратчетт писав першу книгу, «Колір магії», як критику на купу однотипного фентезі, що заповнило книжкові крамниці на хвилі популярності «Володаря Перснів». Тільки от для Толкіна основою створення книг було мовознавство, певна «лінгвістична естетика», коли спершу виникало ім’я персонажа, а вже потім його історія. Послідовники ж відомого автора переважно бачили лише ельфів, чарівників і битви, тож вирішували, що можуть повторити успіх трилогії Середзем’я.

Пратчетт же змалечку працював із текстом і міг його аналізувати, тому такі спроби водночас веселили його та сердили. Коли він вирішив вилити це на сторінках книги, з’явився «Колір магії».

Усе частіше можна зустріти думку, що людину можна виховати кмітливою, чемною й успішною, та все це виявиться марним, якщо вона не буде цілісною щасливою особистістю. Як же цього досягти?

Для початку слід замінити заборони на пояснення. Легко сказати «не роби так» і значно складніше пояснити, як усе працює й чому саме кудись лізти не варто. Природна цікавість підштовхує дитину до експериментів, тому часто заборона діятиме лише поки в полі зору дорослий. Дозвольте дитині помилятися в простих речах. Неможливо бути найкращим в усьому та неймовірно цінно розуміти, що за помилку тебе не насварять, а навпаки, пояснять, як зробити краще.

Перші підліткові твори він підписував псевдонімом Лорд Лістер, у нього першого в селі Чаплі з'явився велосипед, у школі імені Івана Франка він викладав математику, в голодні роки під час епідемії холери перекладав українською французькі романи, а коли під час візиту до Москви його попросили заспівати українську пісню Сталіну, чимшвидше втік із зали. Так, це все про Валер'яна Підмогильного, одного з найвизначніших українських прозаїків минулого століття.

Твори його часто відзначалися автобіографічністю: у шістнадцять він написав оповідання про становлення юного хлопця як дорослої особистості, після переїзду до Києва — роман про сільського парубка, що у великому місті починає літературну діяльність, а під час життя в будинку Слово (а це роки Голодомору!) — оповідання «З життя будинку», в якому на прикладі старої жінки, життя якої ставлять нижче за можливість відкрити їдальню в її квартирі, засуджує ідеологічний терор.

Що ви знаєте про українські народні казки? Саме слово «казка» вперше вжив Лаврентій Зизаній у своїй граматиці «ЛЄКСИС Си́рѣчъ Рече́нїѧ» 1596 року поряд з поняттями «баснь», «байка». Та казки існували й задовго до цього. Дослідники погоджуються, що вони є одним з найдавніших витворів людського духу й сягають таких часів, яких не досягають жодні інші людські історії.

Звичайно, за час свого існування казка значно змінилася. Первісно вона виконувалася з магічно-заклинальною метою (накликати удачу на полюванні, вберегти від ворогів тощо). Тепер же більшість казок чогось навчають або розказують історію, аби розважити читача. Незмінним залишається головне: казки народжуються з життя.

Книги про підлітків та їхні проблеми виходять часто. Автори пам'ятають себе в цьому віці, власні сумніви, переживання, пам'ятають речі, які були найважливішими. Тепер вони залишилися позаду, та чи стали від цього менш важливими? Перше кохання. Перша зустріч із лицемірством. Перший пошук внутрішніх резервів, аби витримати тиск байдужого оточення.

П'ять років тому вийшла книга, яка нагадала багатьом українським читачам і читачкам, що таке підліткові проблеми, булінг, жорстокість, невпевненість, а ще, безперечно, віра та любов. Про неї писали всі книжкові блогери, вона отримувала нагороди та схвальні відгуки один за одним, а від авторки вимагали наступних історій. Згодом за книгою почали робити вистави та навіть зняли фільм. Звичайно ж, мова про роман-бурю Анастасії Нікуліної «Сіль для моря або Білий кит».

Про цю історію сказано вже багато, сьогодні ж згадаємо п'ять книжок, які мають вам сподобатися, якщо ви любите «Сіль для моря».

«Аутсайдери»

Історія, в якій до  «звичайних» підліткових проблем додається питання класової нерівності в часи, коли між різними верстами суспільства не проміжок, а справжня прірва. Герої, які після втрати батьків опиняються сам на сам зі світом і усвідомлюють важливість в скруті триматися за останнє рідне створіння — власного брата. І соціум, який не готовий прийняти їх такими, які вони є. Книга, яка вчить, що навіть у чотирнадцять треба відповідати за свої вчинки, і як важливо в біді мати людей, вартих довіри.

Майже двісті років тому Вашингтон Ірвінг написав «Розповіді мандрівника» (українською книгу чомусь досі не переклали, тож можете не шукати). Це збірка оповідань, яка стала певним підсумком знайомства американського автора з європейською літературою, фольклором, живописом і музикою. Він використав відомі ще з часів античності й середньовіччя мандрівні сюжети європейської літератури та став першим американським письменником, що підкорив європейську публіку.

«Здавалося дивовижним, що людина, яка з'явилася з нетрів Америки, висловлюється правильною англійською мовою. На мене дивилися як на щось нове й дивне в літературі — дикун з пером у руці, а не на голові»

Не забули Ірвінга й на батьківщині. В одному з оповідань він порівняв нью-йоркців з мешканцями англійського селища Ґотем, які, за повір’ям, прикинулися божевільними, аби надурити короля. Селяни ставили огорожу навколо зозулі, що сиділа на кущі, і топили вугра в калюжі. Багато років потому творці Бетмена обрали саме цю назву для міста, де живе герой. Та й не дивно, бо в Ґотемі складно залишатися цілком нормальним.

Здавалося б, вихід таких книг, як «Персеполіс», «Маус», «Вартові», «Пісочний чоловік» раз і назавжди має змінити ставлення до коміксів як до несерйозної літератури. Та час глобалізації інформації водночас є й часом найбільшого скепсису, тож людей, які досі з недовірою ставляться до книжок з картинками, вистачає й нині. То чому ж не варто боятися читати комікси?

Перш за все, це не такий і молодий вид мистецтва. З 1812 року в англійських газетах публікувалися мальовані історії карикатуриста Томаса Ровлендсона про доктора Синтаксиса. А ще раніше, на самому початку XVI століття, в Іспанії почали продавати картинки з підписами на біблійні сюжети.

Кожен студент Гоґвортса це добре знає, адже саме так звучить девіз школи. «Draco dormiens nunquam titillandus», якщо точніше. Джоан Ролінґ зізналася, що на таке гасло її надихнули типові девізи нечаклунських шкіл, де зазвичай згадують наполегливість, благородство, вірність тощо. Авторка захотіла дати своїм героям дійсно корисну практичну пораду, яка допоможе вижити в магічному світі.

Сама Джоан також намагається нічого не робити просто так. Інколи це досить кумедні випадки. Наприклад, назви факультетів Гоґвортса письменниця вигадала в літаку, де не мала під рукою паперу, тож записала їх на звороті пакету для блювання.

Ще рік тому ми читали Ремарка й думали: як це так, у них там війна, міста бомблять, а люди в цей час ходять до кав’ярень, зустрічаються з друзями, слухають музику. Це здавалося нереальним, якимось химерним і геть неправильним. Тепер ми живемо в умовах війни, і заходячи до кав’ярні, на мить зупиняємося, усвідомлюючи: то он воно як.

Дивовижно, наскільки близькими нам виявилися реалії, описані в романах німецького письменника, якого немає вже понад пів століття. Будні тилових міст, де життя, здавалося б, триває, але в повітрі немов розлито густий мазут, у якому застрягають думки та мрії, а всі дні зливаються в один нескінченний день очікування кінця війни.