Чому ми любимо страшні історії
Дивні дива, та заведено вважати, що горор-оповідки мають на меті лише одне: налякати читача так, аби бодай кілька днів нормально заснути він не міг. Що ж, частка правди тут є, та це далеко не все. Як і будь-яка інша хороша книжка, жахи перш за все прагнуть — барабанний дріб! — розказати історію. А що, так можна було? — спитаєте ви. Звичайно, можна. Ба більше, історії ці можуть бути геть різного штибу: готика, космічні й науково-фантастичні лякалки, трилери, слешери та навіть комедія жахів! Та що ж у них такого, що аж стільки піджанрів розплодилося? Зараз і з’ясуємо.
Напевно, почати слід із того, що для кожного це буде щось своє. Бо якби всі люди однаково сприймали історії, і стількох жанрів би не було. Були би просто книги жанру… ну, книги. І все. Та є деякі моменти, властиві практично для всієї горор-літератури. Вона вчить нас, що світ — не таке добре місце, як часом може здатися. І водночас яким би страшним не було зло, зрештою його можна подолати. Якщо менш напружені книги є чудовою втечею від реальності у складні часи, з жахами так легко не буде. Мало який читач зуміє розслабитися, втікши від дійсності до «Воно» дядька Стіва.
Така історія не просто спонукає до роздумів, вона допомагає подолати страхи, тривоги й навіть емоційні травми, переживаючи їх «безпечно», через героїв книги. А якщо ви відчуєте, що це занадто, книгу завжди можна відкласти до того часу, коли будете до неї готові. Або просто прогортати найстрашніші сторінки.
А окрім усіх цих чудових і корисних речей страшні історії… лякають! Адже не просто так люди відвідують парки атракціонів, силоміць нікого на американські гірки не тягнуть. Нам подобається адреналін, подобається відчувати страх, не піддаючи себе справжній небезпеці. Якщо подумати, у багатьох сенсах горор-історії кращі за всі вертушки-покатушки. Щонайменше книгу можна завжди тримати під рукою.
І знаєте, коли страшна оповідка підштовхує вас до самого краю, ви почуваєтеся живим як ніколи. І переживання за героя або героїню в цю мить важливіші й реальніші за ваші власні. Такий от парадокс. Ви навіть не одразу усвідомлюєте, як починаєте відчувати ті самі емоції, що герої в біді. І досліджувати невідоме й таємниче стає ще цікавіше.
Зрештою, можна довго розказувати, які ж вони чудові, ці жахливі історії, а можна згадати слова Г. К. Честертона, які пояснять більше, ніж деякі вчителі за весь курс літератури:
«Казки більш ніж правдиві; не тому, що вони кажуть нам, що дракони існують, а бо говорять, що драконів можна перемогти»
