Рецензії на книжки на сайті "Книголенд"

     Ерік Вуяр. Конкістадори / Переклала Світлана Орлова. Х.: Ранок; Фабула, 2019. 384 с.

     1532 року Франсіско Пісарро (він був конкістадором, одним із героїв Доби великих географічних відкриттів, якщо з Європи глянути, і окупантом-завойовником, якщо позирнути з боку Латинської Америки), так от неоднозначно історична постать Франсіско Пісарро в першій половині ХVІ століття висадився на північному заході Перу. Тут, у місті Тумбус, п’ять років тому він почув історію про великого могутнього правителя високо в горах, який володіє тонами золота і срібла. Золото і срібло Пісарро зацікавили, а за тим запала в душу й імперія в горах. Його кузен Ернан Кортес заробив собі величезні статки і гучне ім’я героя, недавно завоювавши і розоривши Мексику. У такий спосіб, через байку, почуту Пісарро іспанці-завойовники дізналися про Імперію інків. Пісарро п’ять років збирав війська, щоби почати завоювання імперії і от повернувся на новий материк, сповнений рішучості.

     Час був ідеальним: у інків точилася війна за престол між двома синами покійного імператора. Одного з братів Пісарро захопив в полон, вимагав викуп і отримав його (шалені якісь гроші), але все одно показово стратив претендента на престол. Посадив натомість на трон свого ставленика, заснував в долині величезне місто Лімба (і нині найбільше в Перу) і засів там, щасливий, назвавшись губернатором і керуючи звідтам країною. Помірковано, до речі, керував. Він не чинив надмірної жорстокості, якої прославилися конкістадори, але й ніжною фіалкою теж не був. По ходу винищував не лише місцевих, а й стратив своїх побратимів, яким теж хотілося шматок солодкого інкського пирога. За кілька років діти тих, кого він стратив, підготували заколот і убили горе-губернатора.

     Франсіско був не так ласий до грошей, як шалено амбітний. Він хотів утвердити своє ім’я, та міг зробити це тільки на військовому поприщі. Він був позашлюбною дитиною: полковник інфантерії зробив дитину своїх покоївці. Коли почалося підкорення Імперії Інків, Пісарро було п’ятдесят чотири, треба був спадкоємець і годна спадщина. Тут в Перу він зробив дітей чотирьом інкським принцесам (ясна річ за добровільної згоди полонянок), але всі його сини померли. Грубі гроші Пісарро успадкувала донька, яка продовжила рід у своєрідний спосіб: вийшла заміж за рідного дядька. Гроші залишися в родині, яка Франсіско за свого ледь-ледь визнавала. Ну майже реалізована фантазія байстрюка-завойовника.

     Ця історія так і проситься скластися в захопливий пригодницький роман. Скаіжть? Вона зрештою не раз ставала основою для таких творів (зверніть увагу на «Жінки моєї душі» Ісабель Альєнде, якщо буде така нагода). Пришла черга осмислити події 1530-х в Перу французу Еріку Вуяру. Він написав повільний пливкий роман про дуже двозначну постать часів  Великих відкриттів і про одну з перших в історії людства геноцидних воєн, які чітко усвідомлювали свою мету — знищити цілий етнос та посісти його місце.

     І коли говорю «повільний роман», то саме так воно і є: в романі Вуяру нема жодного діалогу, ми чуємо думки Пісарро, занурюємося в картинки з його спогадів, бачимо те, що він бачить продираючись цілісінький рік через ліс в гори до міста Тумбус, іще не знаючи, що воно вщент зруйноване, тощо, тощо. Вуяру повідомляє нам: у січні 1531 року Піссаро взяв з собою сто вісімдесят чоловіків і тридцять сім коней та рушив до Імперії Інків, за десть років він став володарем цієї країни. А далі автора цікавить не так сама історія завоювання, як те, що відбувається в голові у того, хто нищить і підкорює народи. (А ця тема очевидно Вуяру болить. Уже після «Конкістадорів» він у такий же спосіб написав роман про Гітлера і аншлюс Австрії, отримав за нього найпрестижнішу літературну премію Франції — Гонкургівську. Але спочатку були «Конкістадори», які зробили Вуяра помітною постаттю у французькій літературі).

         Основний пафос роману при тому доста неочікуваний — втома. Ти знищив цілий світ, а залишився в історії портретом на грошовій банкноті. Як почувається людина, яка зруйнувала за десять років імперію, що існувала п’ять століть? Достобіса втомленою. Марш до іще не закладеного Лімба здається безкінечним. От в спогадах Піссаро тече час — безкінечно і непереривно, день за днем, тиждень за тижнем, між нами навіть абзаців нема; от так же поруч течуть ріки нового материку, в творі води — аби б не захлинутися, плюхає під ногшами, падає на голову; от просто тут ідуть колони виснажених хворих голодних чоловіків-найманців нищити корінних мешканців — так само безкінечним потоком загарбників, всі на одне лице. Аж раптом в двох реченнях ті потоки обриваються: мовляв, зупинилися в селищі, їли всю ніч їжу, яку їм підносили місцеві, брали їхніх жінок, на ранок перерізали всіх і пішли далі. Та зупинка часу і армії, щоби примножити біль і смерть на землі — не ексцес, а таки плин. Безкінечний потік жертв завойовників всіх часів — він у фокусі «Конкістадорів».

     Цей настрій роману треба вхопити, бо інакше захопитися ним буде таки складно.

     Трішки менше за воду в романі розп’ять і хрестів. Бог розп’ятий присутній навіть у снах завойовників. Пісарро почувається діячем не меншим, ніж Німрод. І коли він побачить зруйнований інками Тумбус, він оплаче його так, нібито знищену Ніневею. Нагадати? Німрод – один із синів Ноя, який вижив під час потопу (так, теж вода, теж марна спроба зупинити рух історії). Німрод заснував Вавилон і Ніневію, найбільше місто, центр цивілізації зруйнували під час громадянських війн в Ассирії. Тумбус знищений за подібних же обставин. Але уявіть собі картину світу, в якій ти — син Ноя, обраний закладати величні міста. Уявили? Роман закінчується смертю Пісарро, сцена написана пронизливо і дуже розумно. І в ній простає один момент, коли оцей самопризначений Німрод розуміє, що не змінив в загальній історії людства ані одного значущого фрагменту. Він згадає, як в дитинстві ходив одною стежкою, але згодом її перекрила колюча гілка; а він так і не наважився ту гілку зрізати, просто змінив маршрут. Пісарро програв силі і логіці зовнішнього світу — Богу, Історії, Призначення.

     Просто знищив інків, буквально задушивши їхнього останнього правителя. Але гілочка? Як же гілочка?.. Ні, Вуяр — не саркастичний, він розгублений перед своїм героєм, перед його мотивами і вчинками. Автор передає свого Пісарро на суд того, хто вищий — Богу чи Історії. «В перший день Бог відділив світло від темряви і назвав його золотом, а темряву залізом. І в другому дні творення уже не стало потреби».  В романі є два чіткі простори, які між собою мають зіткнутися – простір золота і простір заліза.  І на початку було золото. Люди — Сини Сонця, які жили оточені золотом і не помічали його. Люди — конкістадори, які прагнули золота. Піссаро веде свою ватагу через ліси високо в гори в пошуках країни, сповненої благ. Не сорок років, лише десять. І земля обітована їм не дарована, вони її відібрали у інших. І бог їхніх — золотий тілець… Боюся, ми уже знаємо який вирок буде на тому суді для Пісарро.

     Історія завоювання конкістадорами надається стати авантюрним романом. Та надається стати серйозним й висловлюванням про прощення і відплату. Роман Еріка Вуяра пише саме такий варіант, як в другому випадку. Знайти свого читача йому буде складніше, але шансів стати улюбленою книжкою для когось особливого — більший.   

 Ганна Улюра

     Фоззі. Хеві-метал. Львів: ВСЛ, 2024. 520 с.

     Біблійний сюжет про страждання Йова: жив собі праведник, Бог вирішив перевірити, наскільки Йов йому відданий і почав руйнувати його життя. Маржину викрали, наймитів перебили розбійники, вихор із пустелі зруйнував дім, загинули діти, сам Йов захворів на проказу. Але за все дякував Йов милосердному Богові. Тоді Господь повернув чоловіку здоров’я, подарував вдвічі більше худоби, в нього народили інші  семеро синів. Сюжет про Йова — один із найзатребуваніших в художній літературі ХХ-ХХІ століття.

         Живе людина, аж раптом її життя котиться під гору, людина втрачає одне за одним те, що її тримає на землі, у неї забивають раз за разом найважливіше. А далі залишається відкрите питання, з яким працює кожен із письменників по-своєму. Людина в ситуації Йова — кому і за що вона дякуватиме?

     Працює з цим сюжетом і сучукрліт (при чому дуже-дуже часто). І от черговий підхід до Йова на рідних нивах, прошу.

     У Вані з останнього на сьогодні роману Фоззі «Хеві-Метал» все не слава богу. Не вкрасти, не сховати, не сфоткати, не запостити.

     Назва роману апелює до анекдоту, який в цій книжці кілька разів згадають, дуже вже показова для  Іванкової історії ця байка, варто її повність тут відтворити: «Вокаліст блекмєтал-группи пріходіт на сту­дію. Ідєт в мікрофонку і говоріт: “Пішитє”. Ну, і говоріт торжествєнно: “Я всєгда любіл хєві-мєтал. Хєві-мєтал — ето моя жізнь. Я с дєтства слушал только хєві-мєтал, я іграл только хєві-мєтал. І наш альбом будєт самим успєшним альбомом хєві-мєтала в історії. Я знаю, как ето сдєлать”. Достаєт ствол і — бах сєбє в голову. А тут, в студії, звукач і гово­ріт: “Можем пісать… Ти понял — можем пісать!”». (Уявлення про передачу живої мови в романі ви ж уже склали, правда? Доречний суржик — таки стабільно-сильний бік прози Олександра Сидоренка).

     Іван Майборода не так давно переміг в пісенному конкурсі «Голос країни», ще й пожартував, що до золотого голосу йому іще дорости, він поки що Бронзовий Голос. Прізвисько закріпилося. Але його личко рік світилося на всіх блакитних екранах. Співав у фіналі «Ніч яка місячна» і «Я свободєн», зваблював дівчат довгим волоссям ala 80-і і нереалізованими мріями провінціала. А там переможний тур, жінки і випивка, і дурні гроші, яких в очі раніше не бачив хлопчик-безбатченко, і перший продюсер, і перші власні пісні (поганючі), і перші кліпи (провальні). Ваня переїхав на Червоний Хутір, одну з околиць Києва, уже після перемоги в конкурсі. Орендує однокімнатну квартиру в панельці, населеній старенькими і маргіналами. Накопичує борги. Вдома залишилася дружина з маленьким сином, шлюб відраховує свої останні години, син батька боїться, дружина ним відверто нудиться. Ваня за кожної нагоди прослизає то на ТБ, то на радіо (це його продюсер Гена старається), марить тим, що напише хіт. І знову позичає грошей.

     В один момент життя розвиднюється: починає нібито заходити якщо не на білу, то бодай на сіру полосу.

     Запропонували знятися в шоу, яке реалізує мріє, мовляв, Ваня завжди хотів бути слідчим, то він на день працюватиме з операми і розслідувати справжнє убивство — раз. Продюсер запропонував зліпити для публіку Вані стосунки із поп-зіркою Лапою, привернути увагу преси, Ваня від ідеї не в захваті, але дружину уже попередив, що буде їй про чужі очі зраджувати, чого не зробиш заради згадки в медіа — два. Сестра загиблого юнака, смерть якого Ваня буцімто розслідував в ТБ-шоу, виявилася його затятою фанаткою, Ванєчці це страх як полестило, він майже закохався, принаймні самооцінку собі попестив — три. Прийшла пісня, якась проста і щира, геніальна пісня, стопудовий хіт — чотирив.

     Всі варіанти, конечно, — чергові глухі кути і нові неприємності. Роботи нема. Пісня гівно, та й те вкрали. Поп-зірка завернула жирну пропозицію. Продюсер звільнився. Машину спалили. Жінка хоче розлучення. Син має його за інопланетянина. Єдина фанатка зненавиділа. Собака помер. Кіт в кросівки насіяв. Стрижка невдала. Штани закороткі. Подарунка синові на Миколая не купив.

     Але починалося нібито й незле.        

     Ваня стрибає від однієї неприємності до іншої. Жаліти його не випадає, але жалості цей герой і не потребує. Це як жаліти хитрого койота в мультику про дорожнього бігуна: койот хоче спіймати пташку і ловить облизня, Ваня хоче бути зіркою і ловить звізду — все чесно. Все, що з Ванею трапляється — чиста і навіть вигадлива буфонада, а буфонада працює, коли герою дуже-дуже-дуже боляче, ми спроможні цей біль побачити, але він нас смішить. У самий героїчний момент своєї біографії Ваня затримує злочинця. Він біжить за злодієм, дорогою втрачає взуття і одяг, засапується, смердить (вчорашнім бухлом і немитим тілом) і нарешті хапає і зупиняє злочинця… укусивши його за спину. І це, повторюся, героїчно-епічний момент. Ні, співчувати не вийде. Нареготатися — так, досхочу.

     З історії стражденного Йова можна зробити кумедний фарсовий мультик. Фоззі його і зробив. Не самий очевидний і точно не нудний варіант. У післяслові він розказує, що «Хеві-метал» планувся спочатку не як роман, а як серіал. Можливо, це дало взнаки. Всі сюжетні ходи гротескні, всі персонажі шаблонні. Сусід — алкаш. Сусідка — кошатниця. Автослюсар — рокер. Дружбани — торчки. Басист — ідіот. Барабанщик — алкаш. Продюсер — бандюк. Співачка — шльондра. Дідусь — ветеран. Депутат — корупціонер. І так далі.

     Тут все занадто, все понад міру. Але з буфонадою, яка наростає і підвищує градус після кожної втрати Вані, резонує один момент. Тобто два моменти. Один із них — в післяслові: Фоззі розказує, що завершив текст буквально напередодні повномасштабного вторгнення, цей роман – така собі звістка з часів до великої війни, про яку навіть сам автор на часі був забувся. Другий момент – уже в самому тексті. Ваня курить план — віддано і на халяву (а накурившись, пише геніальні пісні), але уже давно не п’є. В зав’язці співак давно, з того часу як після перемоги на конкурсі в межах чергової піар-акції виступав перед бійцями на сході. Добре заспівав, щиро. Бухнув із хлопцями. Почувався безстрашним героєм. А як повернувся у Київ і проспався, то дізнався, що військовий, з яким здружився в той день, загинув. Тому Ваня зав’язав із бухлом. Логіка вчинку? Вона відсутня. Але дуже показова для цього героя. Коїться щось страшне, щось несправедливе, триматися осторонь — значить, бути частиною цієї страшної несправедливості, а що конкретно робити, яка має бути протидія — неясно. Тому Ваня робить хоч щось. Кидає пити. Пише погані пісні. І тим вспокоюється. «Вона працює» (с). Персонаж складається в цілому малоприємний і малопомітний, але й по-людські зрозумілий.     

     Кому ж подякує цей Йов і тим залужить бути спасенним? А подякує у фіналі Ваня мужичку, який його на дурняк підкинув із родиною до рідного містечка. От і відповідь на відкрите питання: кому тутешній Йов буде вдячним за випробування віри? Першій-ліпшій людини, котра спроможеться на якусь реальну, намацальну, вчасну і тиху допомогу. Не така вже й погана мораль викристалізовується із напрочуд дивацьких стрибків хитрого койота.

     Та було б лише з Ванею, а то щось із цією книжкою негаразд. Як би так сказати? В цій книжці три романи додані до основного четвертого – ніби друзі зайшли одного дня на водний і залишилися жити навіки в твоїй однушці на Червоному Хуторі. Ваня і його митарства в шоу-бізнесі — основний роман. Але: Ваня і його дружина, які зупинилися в точці, коли треба або розходитися, або якось змирятися і жити разом, обидва явно зраджували, обидва уже не пам’ятають, як любилися, дуже ранній шлюб і важка дитина збіглися з кризою тридцяти років — бонусний роман номер один. Юнак викинувся з верхнього поверху, залишив діда і молодшу сестру, служив  страхівником і був активістом, що виступав проти забудови Києві, а тепер його родина претендує на страховку, яку ніхто їм віддавати не хоче; справа, яку розслідує Ваня в тб-шоу — додатковий роман номер два. На Червоному хуторі об’явися маніяк-ґвалтівник, який убиває жінок, весь район переляканий — роман номер три про всяк випадок. Кілька сюжетів треба було вольовим рішенням виставити за двері і провітрити квартиру. А так? Ну книжка має понад п’ятсот сторінок, можна буде довго-довго читати — буде чим зайняті безкінечні осінні вечори.    

      Що в підсумку? Рано чи пізно Фоззі мав написати невдалу книжку, це мусило статися, адже планку, яку від початку завдавала його доросла проза, важко утримувати. Ок, це сталося. Перегорнули останню сторінку «Хеві-метал», змирилися з його існуванням, подякували за випробування  читацького терпіння і чекаємо наступного роману Фоззі. Фанатам його прози все ж рано розчаровуватися.

Ганна Улюра

     Аша Леммі. П’ятдесят слів для дощу. Київ: РМ, 2024. 472 с.

     Норіко вісім років. Вона народилася в Японії 1940-го. Вона уже два роки живе у дідуся — радника імператора, мати залишилася її біля брами пишного маєтку в Кіото. Щодня за вказівкою бабусі служниця виводить Норі з горища і занурює на сорок хвилин у ванну з хімічним розчином, той залишає важкі опіки, біль не вщухає до наступного занурення, але шкіра Норі від того стає трішки світлішою, тож дівчинка терпить процедури. Щотижня на горище піднімається сама бабуся, докоряє дівчинці її зухвалістю (та сказала, що їй подобається учитися), її незграбністю (поверхом нижче чути її кроки), б’є Норі дерев’яною ложкою до синці, так, що кілька годин по тому не можна рухатися від болю, а до наступного тижня залишаються криваві синці, та підсумовує: «Така ж нездара, як її мати-шльондра». Волосся Норіко — кучеряве і некероване, кольору горіхової шкарлупки, шкіра Норі — кольору карамельного мигдалю. Її мати — японка, її татусь — чорношкірий американець.   

     Норі — позашлюбна дитина, її матір була заміжня, аристократка з давнього роду, яка вийшла заміж за нижчого по статусу чоловіка, народила в Токіо сина, а потім зустріла батька Норі і залишила законного мужа та сина. Зараз старший брат Норі осиротів, його батько помер, і Акіра так само переїздить до маєтку дідуся. Він — законний спадкоємець в родині, йому п'ятнадцять. Привілеї і титули аристократії після поразки у війні скасовані, але це мало впливає на родичів імператорської родини, а імператор — кузен Акіри і Норі, до того ж за родиною, генеалогію якої має продовжити Акіра та його майбутні діти, стоять великі гроші, дуже великі, та міцні зв’язки з якудзою. Отож цей хлопчик має вплив, навіть на некерованого садиста-дідуся. Це хлопчик добре знає, який впливі він має. Діти зближуються, Акіра бере Норі під свій захист. Він обіцяє: коли прийде його час очолити родину, він змінить у ній все, що можна, там більше не будуть ховати на горищі позашлюбних дівчат і продавати їх у борделі, там геніальні юні скрипалі не будуть існувати в очах оточення лише на правах генетичного матеріалу.  

     На піку подій у романі найстарший із героїв має двадцять два роки (не рахуючи генерації бабусі-дідуся, позаяк вони існують над подіями, нібито такі собі пришелепкуваті титани). Японці, британці, американці, напівкровки. Вони всі тут дуже-дуже-дуже юні. Всі ці юні люди пережили війну, програли в ній чи перемогли, але вона сформувала кожного з них. Норі дослівно фіксує: «Моя народження пов’язане з великою війною». Вони всі здаються старшими, ніж є насправді. Норі в двадцять п’ять говорить, почувається і міркує як літня жінка: її зістаріли важкі досвіди. Але це історія не лише стрімкого старіння Норі. Поруч із нею є подруга двадцяти чотирьох років, яка має нелюбого чоловіка, зраду коханого, двоє дітей і важкий викидень. Акіра в вісімнадцять — власник двох маєтків, цілого загону прислуги, опікун молодшої сестри, всесвітньо відомий музикант. Поруч із Норі буде ще одна подруга, яка в шістнадцять років залишилася сиротою, опікується молодшою сестрою і три роки як добровільно працює в борделі. Світ, який пише Аша Леммі, дуже швидко дорослішає і швидко старіє. Батьки загинули під час війни (навіть ті, хто фізично вижили, до повноцінного життя уже не здатні; в одній із сцен Норі пояснює друзям: «Матері немає. Ні, вона не померла. Її просто немає»). Діти змушені ставати своїми батьками — символічно.

     Щемлива історія про віддану любов сестри до брата, про безумовну підтримку, яку один сирота може надати іншій сироті, готовність віддати іншому все, включно з «первородним гріхом» — ця книжка написана про умови, в яких після великих воєн люди живуть у відчутті тотального сирітства і горнуться один до одного. І тим, вони травмовані, спричиняють один одному ще більшу шкоду. Два страхи в сумі дадуть сміливості? Дві самотності в сумі дадуть родину? Навряд.

     Ок. «П’ятдесят слів для дощу» — не солодкавий родинний роман, він доста моторошний. Служниця, яка спостерігає, як десятирічна Норі стає тінню Акіри, міркує: хлопець чиниться зло зараз. Те, що Норі відчуває до брата — обожнення, преклоніння, це більше за любов, вона в ньому розчиняється. Акіра же Норіко опікується, ніби улюбленою домашньою тваринкою, дорогим музичним інструментом, він зверхній і почасти жорстокий власник.

     До того ж їхні стосунки таки балансують на межі інцесту (даруйте таке збоченське прочитання). Норі відчайдушно ревнує Акіру до жінок і закохується в його найкращого друга, фактично двійника брата (вони обоє музиканти, однолітки, опікуються молодшими сестрами, пихаті, гарні, говорять однаково і діють однаково, до того ж між собою співзалежні). Зрештою, Норі з борделю, аби позбавити аристократку цноти, викупляє саме брат (Норі не попередили про порятунок, вона думає, що належить відтак старому багатію, який її зґвалтує, то вона в будинку невідомого іще господаря себе калічить, стікає кров’ю з внутрішнього боку стегна, символічно, але акт дефлорації Норі в домі брата таки стався). Це не той інцест, яким промишляють фантазери на порнохабах, звісно що ні. Це інцест двох божеств, цей союз мав би стати точкою творіння.

     Найсильніша сцена в романі — концерт Норі, на якому їй акомпанує Акіра. Так вони творять світ, який на наступній же сторінці вщент зруйнує їхній дід… Пам’ятаєте ті міфи, де Зевс мусить убити татуся і одружити з сестрою, щоби запанувати на Олімпі? Такий союз із сестрою має вберегти від насилля батьків. Про щось таке, про такий інцест ідеться Аша Леммі. І атмосфера в романі від того стає аж ніяк не сентиментальною, а радже напружено тривожно некомфортною. Дівчина-сирота замкнена все дитинство на горищі тираном-опікуном закохується у власного брата… Так, це цілком міг бути готичний роман.   

     Перше і єдине, що в книжці безпосередньо говорить Норі її матір: спочатку — уміння підкоритися, потім — спроможність дихати. (Дуже іронічною виглядають сцени, коли малеча задихається від скарлатини, а бабуся не викликає лікаря, коли дідусь намагається задушити онуку-підлітку; мамині метафоричні поради в цих сценах дуже наочно буквалізуються, Норі не дихає).

     Нічого не питай. Ні з чим не сперечайся. Не чинити нічому опір.

     Ми будемо поруч із Норі від її восьми років до двадцяти шести, весь цей час кожна людина в її житті намагається зламати її волю — через насильство, через маніпуляції (включно з Акірою, стосунки з яким становлять сенс її буття). Ні в одних взаєминах Норі не є рівною іншим, вона — пригноблена, такий собі ідеальний Пригноблений з палати мір і вагів. Аж поки ближче до фіналу вона саме не стане тираном щодо юнака, в неї без тями закоханого, тепер вона маніпулює і ламає іншого. Трансформацію, яку має пережити ця дівчинка — не прийняття себе, не прийняття свого мішаного походження, а усвідомлення суто інстинкту виживання. Той, хто хоче тебе знищити — ворог тобі, бий або втікай. Не закохуйся і нього, не обожнюй його, не прагни його схвалення. Бий у відповідь, бий першою.

     Назва роману — «П’ятдесят слів для дощу» — якраз відбиває етапи цього усвідомлення: Норі промокає під черговим різновидом дощу, розказує нам, як він називається в японській поезії; Норі потрапляє в чергове коло пекло, долає його, розказує, як вона прокачала свої скіли в цій битві і що це взагалі було. Наприкінці ми застанемо її в якомусь дуже специфічному для погоди в Кіото стані: коротка пауз між двома зливами. Насправді фінал той абсолютно безглуздий. Норі, правда, не мусить більше виконувати нічиїх наказів, вона тепер сама наказуватиме. Але чому так сталося? Вона навчилася перемагати? Ні, просто поруч нікого більше нема. Як научитися чинити спротив насильнику? Дочекатися, поки насильник помре і посісти вакантне місце. Кепська порада. Але цікава натомість книжка.

     Софія Мокій. Жизнєнні історії. Про буденне, любов і трохи солі. Київ: Лабораторія, 2024. 256 с.

     У текстах, написаний жінками, є одна дуже важлива, ба навіть системна річ: коли жінка хоче розказати щось важливе, значуще і болісне, то передоручає це зробити іншій жінці. Вона починає розказувати історію матері, бабусі, подруги, доньки, і десь підтекстом уже іде її власна історія. Так, розказуючи чужі жіночі історії, жінки в літературі «проговорюються» про щось дуже інтимне і лише своє.

     У «Жизнєнних історіях» Софії Мокій уже на перший сторінці ми знайомимося з цікавим дівчам, яке мало б стати головною героїнею книжки (але не захотіло цього). Мама йде на роботу, бабця годує онуку оладками з яблучним струдлем, гарячим борщем, вони гуляють карпатським лісом, збирають трави, ягоди і гриби. І весь цей час баба тримає увагу малої, розказуючи їй билі і небилиці зі свого життя, їх вона й називає «жизнєнні історії». Чашка з коричневим і помаранчевим левами в обнімку, плащ з Мікі Маусом — і безкінечна бабусина розповідь нібито й не про себе саму, а про якихось людей, на чию долю випало стільки сумних і веселих пригод. Сумних більше. Так минуло дитинство. Дівчинка виросла. І тепер пробує переказати бабусину історію так, як вона тоді — в лев’ячо-мишачому дитинстві — її запам’ятала.

     Хату у селі Оріхівка на Вінниччині (то рідне бабусине село), знесли уже років двадцять тому, а колись там стояв млин, а у млинаря був слабкий син, який дивом вижив і в якого народилися діти, і з них уже своєю червою вижило п’ятеро, серед них середульша — Ніла. Про дівчинку, яка від перших вдихів на цьому світі, уміла виживати та удосконалювала цю успадковану від батьків здібність, та не факт що передала цю здатність у спадок, і написала цей роман Софія Мокій.

     Питання, чому до жінки, яка уміє виживати, нам треба пробиратися через біографію її наймолодшої онуки? Пошукаємо відповідей в самій історії, розкладеної на два жіночі голоси.

     Та Ніла і сама буцімто роздвоєна.

     Неоніла, вона Ніна за документами. Святкувала день народження в грудні, коли її хрестили, а народилася на Покрова — а батьки справжню дату народження забули. Мала два прізвища. Студілко в дівоцтві: учениця сільської школи, (Голодомор), слухачка фармацевтичного училища в Вінниці,  (нацистська окупація), студентка торгівельно-економічного технікуму, економістка за направленням у щойно недавно окупованій Совєтами Яремчі. Помер тато, чиє прізвище вона носила і хто підтримував її все життя. Скоро настав час Нілі і прізвище змінити. К.: дружина росіянина-партробітника, директора побуткомбінату, мати Вадима, Тати і Ліди, сумлінна очільниця планового відділу. Двічі вона намагається отримати освіту, спочатку на провізора, потім на економіста. Двічі уникає депортації на роботи в Німеччину через медкомісію, двічі рятується втечею. Двоє чоловіків — в одного закохана Ніла, другий любить її. Батьківська хата на Вінниччині, чоловіків дім в Карпатах.

     Все з надлишком, все подвоєне, наче завжди із запасним варіантом живуть.

     Але при цьому бракує чогось головного.

     Оксеній і Параска. Так звуть батьків Ніли. Він народився хворобливою дитино, тому не міг успадкувати родинну справу – млин, почав шити взуття і в тому знайшов свій шлях. Спокійна поміркована людина, зосереджена на своїй справі і своїй хворобі. У нього важка астма, важко дихати — він буквально задихається у своєму житті. Ніла – татова донька, вона слухає у всьому батька і звіряється йому. Була б то казка, Ніла була б втілена «вдівцева донька» (поруч із злою «удовиною донькою»), але то не казка. Параска — селянка з роду в рід, вона важко працює, народжує і ховає дітей, знову важко працює. Її дратує малече до чотирьох років, коли вона навіть імен їх вголос не говорить: і мруть, як мухи, і до роботи їх не залучиш. Параска переймається долею дітей і хоче для них зрозумілого: щодня хліба на столі (вона пережила дві війни, три голоди, Голодомор, вона знає, що говорить). Ніла все життя прагне не бути схожою на матір. Все, що завгодно, але не ставати в п’ятдесят спрацьованою старою самотньою жінкою… Нілі десь за п’ятдесят, коли вона випадково бачить своє віддзеркалення і шокується: Ніла — копія Параски.

     Цьому світу відчайдушно бракує батьківської любові. Точніше, діти її усвідомлюють лише тоді, коли самі стають батьками. Коли в дзеркалі відбивається обличчя матері, яка буцімто тебе не любила, і ти розумієш, що сама любила матір настільки, щоби вирости у повну її копію.  

     Онуці, яка переказує нас історію Ніли, очевидно, років тридцять. У них велика родина, успішні онуки, розкидані по світу, пам’ятають про своє коріння. А от чим живе ця дівчинка, яка  вдитинстві любила какао і прогулянки лісом — ані слова. Ніби й не живе. Ніби так бридиться тим, що живе, що боїться про це розказати. Вона — онука-розповідачка — повертається в рідне село покійної бабусі, щоби щось таки знайти важливе. Вона шукає дзеркала (по смерті власниці в хаті дзеркала завішують, еге ж?). І сподівається, що в ньому відіб’ється Ніла — сильна свідома себе жінка, яка реалізувалася в професії та родині та прийняла позитивний бік самоти.

     От тільки Неля в книжці часто-часто посміюється над бажанням маленьких переляканих людей «переписати» своє життя начисто: «Уся якби, якщо й можливо, які стискали її тугим ременем, нарешті зникли в тому паралельному житті, яке не відбулося». Ніла спромоглася не шукати відповідей про себе у відбитках інших жінок. А от дівчина, яка нам розказує історію бабусі, поки що цього не уміє. Вона шукає відповідей на кризу свого життя в прожитому житті іншої жінки. Не відомо, чи знайде щось, але напрямок пошуків уже обраний.  

     Непросте послання реалізується дуже просто, навіть симпатично. Наївне письмо, так називається стиль, в якому працює Софія Мокій. Це такий спосіб свідомо спрощувати текст. Мішанка з простої мови і гасел з першої сторінки підручника, нудні штампи-шаблони і раптом красиве фольклорне порівняння. Так, ніби сусідка тітка Галя вам переказує нову колонку Віталія Портнікова.  

     Давайте й я перекажу один момент. Ніла по війні вступає до економічного техніку в Вінниці. Голодна і дуже холодна зима. Юнка просить у матері рядка на куртку. Параска лізе в скриню і дістає нацистський прапор із велетенським золотим орлом посередині. А що? Добре рядно. Вони фарбуються його начорно, підбиваються старою вовняною хусткою – виходить тепла куртка, акурат з зачерненим орлом на спині. Рубцями на спині. Символічна історія, повоєнний побут сповнений такого символізму (пошукайте історій про розкішну спідню білизну, яку окремі щасливиці спроміглися пошити собі зі списаного парашутного шовку). А от сотню сторінок по тому Ніла буде надраювати до блиску хату, де її та кількох партійних діячів поселили в Яремче. Повз хати пройде її справжній власник – упівець, що нині переховується. До того юнці на гадку не спадало, що вона живе в хаті, яку відібрали у господаря. Але вікна є чисті, вона ж молодець, які тут можуть бути проблеми. Який тут буде Нілин коментар щодо нацистської і червоної окупації та колаборації місцевих із окупантами? Прошу: «Нацисти були переможені, але точно не забуті. Прості люди, мабуть, того і прості, що не ускладнюють». Бо є символи, а є потреба в теплому одязі — і все тут. Просто.

      От так і писані «Жизнєнні історії». Є потреба молодих жінок знайти стежинку в своє життя, яка на часі загубилася, і для того вони детально вивчають мапи життя старших жінок. А є цікава історія однієї дівчини, яка пережила Голодом і Другу Світову та навчилася виживати. Жінка розказує — мовчи і слухай, все просто.   

Ганна Улюра

     Моніка Ґессе. Дівчина у блакитному пальті / Переклад Анастасії Цимбал. Київ: Лабораторія, 2023. 264 с.

     В окупованій Голландії в приміщенні фабрики переховується родина власників фабрики, вони євреї, серед них є підлітка, вперше в житті закохана. Уже перша асоціація буде правильною. Саме там і за таких умов розгорталася історія Анни Франк, описана нею в щоденнику «Прихисток». Ми неодмінно мусимо згадати історію Анни Франк, читаючи історію Мір’ям Роодвельд.   

     Родина Мір’ям з роману «Дівчина в блакитному пальті» Моніки Ґессе переховується разом із родиною на меблевій фабриці містера Янсенна, на якого колись працювали батьки Мір’ям. Хтось видає гестапо їхній сховок, під час облави вбивають всіх євреїв і Янсенна, який їх переховував. Рятується лише Мір’ям, вона біжить вулицями брудна і перелякана, натикається на колишню однокласницю і найкращу подругу, та віддає їй своє пальто —  кольору ясного неба. Мір’ям зрештою приходить до місіс Янсенн і та дає дівчинці притулок. У пані заготовлена потаємна ніша для дівчинки-єврейки.

     Але одного ранку Мір’ям в тому сховку не виявляється, вона зникла, геть чисто розчинилася. Стара пані ризикує і просить про допомогу в розшуку. Ханнеке вісімнадцять, вона працює в похоронному бюро, але насправді є контрабандисткою, забезпечує голландців м’ясом і кавою, парфумами і шоколадом. Ханнеке не хоче собі цих проблем. Від неї залежить життя матері і немобільного тата. У Ханнеке свого болю — хоч на плечі завдай. Але вона подається на вмовляння пані Янсенн і береться розшукати маленьку єврейську дівчинку в яскравому пальті в місті, окупованому нацистами.

     Авторка «Дівчини в блакитному пальті» намагається написати для своєї уже Анни Франк історію зі щасливим кінцем. Їй це вдається? – І так, і ні. 

     Авторка роману — Моніка Ґессе — відома журналістка, вона співпрацює з Вашингтон пост і виходила у фінал Пулітцерівської премії. Американка з Іллінойсу, ані її саму, ані її родину не зачепив Голокост. Але Моніка знову і знову повертається до цієї теми, осмислює і пише історії, в яких герої мусить зробити вибір від його залежить їхнє виживання і в ситуації, яка свободу вибору не дає. У неї уже п’ять таких романів, страшенно схожий одне на одне. Та «Дівчина у блакитному пальті» була все таки першою.

     Один тиждень в січні 1943 року. Розповідь про події веде Ханнеке. На початку окупації у Ханнеке був коханий хлопець і найкраща подруга. Бас загинув на фронті, намагаючись чинити опір нацистському війську, програш Голландії був очевидним, Бас це знав, Ханнеке підбурювала його записатися до війська. Ельзбет вийшла заміж за гестапівця і живе своє найкраще життя, Ханнеке перервала з нею стосунки. В одному випадку вона не може простити подругу за зраду, котрій на її прощення глибоко плювати. В іншому випадку вона сама гине від почуття провини і нема у кого вимолювати прощення. Вона шукає Мір’ям, наче та їй може дати відпущення гріхів, так, ніби одне врятоване життя компенсує три занапащені. Зрештою, Ханнеке таки отримує урок прощення, хай і не так як сподівалася. І закінчиться цей тиждень поразкою Гітлера під Сталінградом, першою гучною поразкою нацистів в цій війні. 

     Різниця між виживанням і збереженням себе — нібито очевидна, правда? Найстаршому з головних героїв роману ще двадцяти немає. Молоді люди не мають знати різниці між цими двома опціями, вони навіть про опції ті знати не мають.

     Ханнеке приходить по допомогу до брата свого померлого бойфренда і так потрапляє до однієї з груп опору. Це реальна група підпільників — Амстердамська студентська група. Десяток молодих людей, які раніше збиралися, щоби обговорити прочитані книжки і пліткувати про викладачів, тепер організували викрадення немовлят. Вони вивозити єврейських дітей з таборів пересилки і віддавали їх в родини голландців. Так врятували понад шістсот життів. В романі Ґессе в цю групу входять дівчата-єврейки, хлопці-геї, які і самі є в загрожуваному стані, але вони чітко знають різницю між врятувати себе і зберегти себе.

     Ханнеке зрештою приєднується до групи — її фактично змушують, але лише для того, щоби врятувати Мір’ям. Вона не готова класти душу свою на невідомих їй немовлят. І це дуже красива репліка про збереження себе, бо Ханна — таки головна героїня роману, і вона — не героїчно-ідеальна ходульна лялька, а жива суперечлива людина.

     Втім, зациклюватися на питанням про сенс буття нам Ґессе довго не дозволить. «Дівчина в блакитному пальті» — все таки жанровий детективний роман, сюжет динамічно рухається вперед. З втечами, переслідуванням, маскування, таємничими листами, підмінами, перевдяганнями, тощо, тощо. Тлом для детективного роману може бути будь-яка історична подія, будь-якого масштабу і будь-яких наслідків. Навіть Голокост. І такі романи не стануть від того книжками про Голокост, це будуть все ще детективні романи, події яких відбуваються під час і в умовах Шоа. «Дівчина в синьому пальті» — саме такий детективний роман з геноцидом на тлі.

Дайске Хаґівари. Хорімія. Том 1-2. Київ: Наша ідея, 2024.

     Здорові стосунки між партнерами і друзями нечасто стають темою захопливих книжок. Навіть в підлітковій літературі, котра якраз націлена на позитивні моделі соціалізації для юних людей. Ну бо цікавої історії про нормальні стосунки не напишеш, так здається: ззовні всі гармонійні союзи виглядають страх якими нудними, а то і попросту дратують. Але! Якщо такі стосунки пишуть не як готовий продукт, а коли нам показують найтонші нюанси взаємодії між людьми, коли ми бачимо, якої праці вартує мати нетоксичні стосунки, от тоді стає цікаво і корисно. Наприклад? Є двоє. Одна занадто віддає себе людям. Другий сховався від людей. Як їм збалансувати свої життя, щоби бути разом? Цікаво ж!

     «Хорімія» (відома японська манга Адачі Хірокі, адаптована Дайске Хаґівари) — історія щасливих людей, які навчаються шукати один в одному причини цього щастя. Старшокласники не мотають один одному серця і нерви, а уміють підтримати і розвинути один одного. Книжка на диво захоплива, хоча буйних пристрастей і ній, звісно, не буде. Той спокій «Хорімії» читачі швидко оцінили. Основна історія «Хорімії» з’явилася іще 2007-го, але й до 2023-го її доповнювали час від часу, розказуючи різні випадки з життя головних героїв. За мангою було успішне аніме і не менш успішна дорама, обоє 2021 року, їх довго чекали і просили. Повільна історія про повсякденне життя японських старшокласників сформувала потужну групу фанатів (існує уже навіть пародія на «Хорімію», так само популярна, де герої обмінялися статями).

     Кіоко Хорі і Ісумі Міямура — однокласники, але вони не спілкуються, бо належать до різних соціальних кіл. От нині Міямура передав Хорі резинку, що впала з її парти на підлогу, і це, либонь, був перший їхній контакт на всю старшу школа. Вона цього навіть на зауважила. Хорі — зірка, гарненька дівчина завжди з ідеальною зачіскою і макіяжем, одна з перших учениць, оточена друзями і прихильниками. Міямура — самітник-мовчун, він відверто лякає людей, завжди у костюмі, защепленому на всі ґудзики, з кучмою чорного волосся, зачесаного на вуха і лоба. Він був аутсайдером ще з молодшої школи, за все життя мав одного товариша, той зараз в іншій школі навчається. Самотність поволі стала нестерпною. У кожного з них є своє життя поза школою, про яке однокласники гадки не мають.  

     Хорі — старша донька, матір багато працює, а татуся десь носить потяг до пригод. Хорі не ходить на вечірки і не розважається з друзями, вона фактично самотужки піклується про добробут родини і виховує молодшого брата Соту. Одного дня Сота зникає з парка, де гуляв під наглядом сусідки. Малого додому приводить юнак — весь в тату і пірсінгу. Він виглядає навіть загрозливо, але Сота розказує, що юнак його порятував, коли той загубився в парку, і привів додому. Соті — сором’язливий малюк, він важко зближується з людьми, але цьому юнаку довірився. Хорі дякую хлопцеві, той у відповідь називає її на ім’я. Хорі в шоці: оцей вкритий татушками крутий хлопака — мовчун Міямура. Тепер, коли вони знають таємниці один одного, вони починають поволі зближуватися.

     Те, що Міямура бачив Хорі втомленою, злою, ненафарбованою, страх якою владною, Хорі піклується про родину, але разом із тим вона — справжнісінький домашній тиран. Те, що Хорі знає, коли Міямурі стає нестерпно самотньо, він сам собі робить пірсінг, він пече витончені тістечка і не годний самостійно приймати важливі життєві рішення, а ще він достобіса гарний, як виявилося. Вони такими є лише один для одного. У такий спосіб формується простір розділеної довіри, простір абсолютної безпеки, де обоє можуть відпружитися і відновитися. Він — надто захоплений своїми переживаннями і тому може бути нечутливим до людей. Вона — надто звикла опікуватися іншими і не уміє піклуватися про себе. Вони — навчать один одного чомусь, що самі добре уміють (обміняються вадами, якщо завгодно).

     Молодіжних комедій в манзі випускають сотні на рік, але популярною стала саме історія Хорі і Міямури. Здається, саме через те, що книжка створює простір безпеки і комфорту. Ця книжка на тебе не кричить, вона тобі не наказує і тебе не повчає, просто крок за кроком учить, як довіритися інший людині і створити здорові стосунки без маніпуляції. Акцентую: без взаємного примусу! В одній із історій подруги радять Хорі не здаватися такою сильною, бути більш жіночною і вдати, скажімо, що вона боїться дивитися жахастик. Біда в тому, що фільми жахів якраз боїться Міямура. Хорі пробує виконувати непритаманну їй роль і стається перша сварка. А знаєте, як вони вперше поцілувалися? Хорі не сподобався смак цукерки. Міямура просто забрав у неї карамельку — з рота у рот. Справа була просто в цукерці, він не планував той поцілунок і не моделював для того ситуацію. От про це кажу, маючи на увазі простір без маніпуляції. В «Хорімії» все означає те, що означає.

     Простий світ, який так складно побудувати — і в літературі, і в реалі.

Ганна Улюра

     Денніс Лігейн. Острів проклятих / Переклад Бориса Превіра. Харків: КСД,  2023. 336 с.

     Лікар-психіатр намагається визначити, скільки насилля може знести людина перед тим, як остаточно втратить себе? Здається, що безкінечно багато. Наша психіка уміє щодня обманювати нашу свідомість і наше тіло, щоби те насилля здавалося прийнятним, а біль, спричинений ним — стерпним. Але і цьому терпінню рано чи пізно настає край. По тій межі і гуляє знаний психіатр доктор Коул, котрий намагається лікувати наслідки гострого стресу не наркотиками чи лоботомією, як інші, а новітніми методами психотерапії.

     Лікар-новатор очолює невеличку психіатричну лікарню, там є лише 67 пацієнтів. Але всі вони — вкрай небезпечні, кожен із них — убивця. От той сором’язливий юнак, скажімо, застидався, коли йому посміхнулася доглядальниця татуся і за це уламком скла пошматував жінку. А от та пані — вдова солдата — убила своїх трьох дітей, хоча і вдає, що її родина живі-здорові. До речі, ця пані — її звати Рейчел Солано — нині вночі зникла.

     Зараз на поромі до острова, на якому розташований медично-виправний заклад, їдуть два співробітники служби маршалів, щоби розслідувати таємниче зникнення психічно хворої жінки — випарувалася з замкненої кімнати лікарні під охороною на острові ще й під час шторму (до речі, це реальний ураган Керол, він тривав 25 серпня 1954 року). 

     Паром посеред ніде (ну ладно: десь на узбережжі Массачусетса) прямує до острова Шаттер. Тедді Деніелз страждає від морської хвороби. Скоріше б уже причалити на той острів! У нього новий напарник — Чак Ауле, приземкуватий міцний молодий чоловік. Їм обом трішки за тридцять. Чак перевівся з Сієтла, для маршалів розслідування на острові — перша спільна справа. Тедд — удівець, два роки тому Долорес загинула в пожежі. Багатоквартирний дім, де жили Тедд і Долорес, підпалив схиблений піроман. Тедд його розшукує і до нього дійшли чутки, що убивця його дружини може бути в лікарні на острові. Тедд на зустріч із ним дуже розраховує.  Чак же хоче скоріше знайти ту Рейчел, яка десь ходить кам’яним островом без взуття, і повернутися домів. У них є лише чотири дні на розслідування. Човен пришвартовується, на маршалів чекає головний лікар. Уже за пів дня дурносміх Чак перелякано скаже: «Жарти пофіг, я починаю нервувати». І боже ж мій, він таки не помиляється.

     Шалено напружений психологічний трилер Денніса Лігейна «Острів проклятих» цінний своїм неочікуваним фіналом. На жаль (на жаль — для читачів роману), книжка стала мегахітовий кіном Мартіна Скорсезе,  твіст у фіналі тепер має мало можливості здивувати. Але можна спробувати отримати задоволення у книжці, шукаючи підказок для фіналу по ходу читання. Знаєте такий ефект? Коли в книжці чи в кіні є несподіваний поворот у фіналі, тут же хочеться перечитати книжку і передивитися кіно, щоби побачити, де ви пропустили підказки. «Острів проклятих» Лігейна, якщо ви уже подивилися «Острів проклятих» Скорсезе, може стати таким перечитуванням. З першої сторінки, з перших же слів буквально нам підказують: цю історію розказує людина з жорстким посттравматичним розладом, цю книжку можна читати не лише як трилер, а й як психологічну розвідку.

     От Едвард, Тедді себто, побачить худорляву людину і тут же згадає, як виглядали в’язні концтабору, який звільняло його військо. І як один із них відмовився їсти та пити і тихо помер. Тедді розуміє, чому той не захотів жити після побаченого і пережитого. А от Тедді бачить острів і перше, по що згадає, як неподалік потонув човен його батька, так доля позбавила малого Тедді від побоїв. А от напарник розказує йому, як закохався в дівчину і через неї його вигнали з роботи, перевели до іншого регіону. Його дівчина — японка, вона народилася в США, але від батьків-японців і всю війну провела в таборах для інтернованих. Нині сусіди і колеги бачать в ній лише ворога часів Другої світової, на яких не шкода ще однієї бомби. На сей раз водневої, бо от-от Тедді прочитає цілу лекцію, чим дія атомної бомби відрізняється від водневої. Острів же — це форт, його побудували за часів Громадянської війни там розташовувалися війська Півдня, блоки лікарні — це колишні казарми. Тедді роздивляється шрам на обличчі Чака і той тут же видає: «Це не війна, це в дитинстві, граючи, поранився». Про війну ж ніхто нічого не питав. Але вона просто поруч, в кожній думці Тедда — поруч війна. «Я убив тисячі людей», — не раз в цій книжці скаже Тедд.

     Сам акт насилля, який довів психіку Едварда до шоку напряму з війною не пов’язаний, він повернувся з війни, мертві побратими приходили до нього у снах, він почав заливати кошмари алкоголем, він пропустив момент, коли депресія перейшла в глуху фазу байдужості до всього навколо. І через його байдужість сталася біда, котру Тедді так видовищно навчився забувати.

     От подібні згадки — миттєві і мимовільні начебто — і цікаво буде по всій книжці збирати в один жахаючий пазл. «Острів проклятих» детально змалює різні різновиди насилля, він рефлексує зло, яке одна людина спричиняє іншій. І за цим всім стоїть рефлексія війни — найбільшого зла, концентрованого і дистильованого насилля. І від тієї війни навіть на незалюднені острови не втечеш, як виявляється.

     Фінал насправді відкритий, його треба буде теж уважно роздивитися. Коли вам пропонують і далі жити з болем чи відмовитися від болю, але разом із всією свою особистістю — щоби ви обрали? Скільки насилля може стерпіти людина? О, безкінечно багато. До тієї миті, поки…

Ганна Улюра

     Сергій «Колос» Мартинюк. Кушмарджак. Київ: Наш Формат, 2024. 504 с.

     Кушмарджак. Кушмар… в сенсі Кошмар, в сенсі… щооооо? Що це? Хто це?!

     Якщо саме це слово на обкладинці викликає у вас тривогу і розгубленість, і неспокій, і відчай в намаганні щось зрозуміти, то автор досяг своєї мети. Він же психологічний трилер все таки пише. Кушмарджаком в романі Колоса з «Фіолету» зветься темна сила, чисте зло, що його успадковують чоловіки однієї родини. Одного дня монстр вилазить з-під ліжка і починає їх переслідувати, того дня, як тільки вони переступили межу людяності в собі, спричинили зло чи не зупинили того, хто коїв зло поруч. Кушмарджак — пітьма, яка починає набувати форми, в ній щось матеріалізується і не може до кінця сформуватися. Кушмарджак — чудовисько, він таке злий,  але прийшов він у наш світ задля справедливої відплати. Бо, як часто буває в таких історіях, люди в екстремальних обставинах — страшніші за химерних чудовиськ.

         У романі Сергія Мартинюка є три часові виміри. В кожному такому просторі розгортається своя нібито автономна історія, задіяні в ній ті самі люди, але на різних етапах свого життя. Але фатальний зв'язок між історіями, які нам розказують в різних частинах роману, читач має побачити ближче до кінця «Кушмарджаку» — побачити самостійно.

     Невеличке місто, супутник Києва, воно не назване, точніше воно зветься, але вигаданим ім’ям П’яні Мости (так називається одна з пісень «Фіолету», фронтменом яких є Мартинюк: автор підморгнув фанатам групи, фанати, сподіваємося, оцінили). В цій локації можна одночасно побачити і Бородянку, і Ірпінь, і Гостомель, і Бучу — містечка київського Полісся. В маленьких містечках дуже складно заховати великі таємниці, знаєте. Попри те, що П’яні Мости нібито втекли з книжок Кінга (з «Під Куполом», наприклад) чи приблудилися з «Твін Піксу» Лінча, опис цього міста в українському романі 2024 року невільно викликати перші і в контексті сюжету правильні асоціації. В цих містах точилися люті бої, вони були окуповані і перетворені на катівні. Таємниці виходять назовні жахами.

     У поліському місті в березні 2022 року (в тому самому пекельному березні) п’ятнадцятирічний Женька з дідом Іваном переховуються в підвалі одного з поки що уцілілих будинків кварталу. Женькіна дівчина Віта виїхала. Він відмовився з нею евакуюватися. Дід, у якого нікого, крім Женьки та сина, котрого ні Женька, ні Іван уже років під десять не бачили, нікого  більше нема. Вони — старий і малий — залишаються під обстрілами. Женька піднімається на свій поверх за павербанком і чує, як хтось шкребеться в двері. Юнак дзюрить у штани від страху, ну бо він знає, що там за почвара за дверима, він уже її бачив.   

     Осінь-зиму 2015 року Ярик, Дарка та їхніх малий Женька живуть своє найкраще життя. Або роблять вигляд про чуже око, що саме ним вони і живуть. В маленькому містечку їхня родина на видноті, справляти враження усміхненої-сімейки-з-глянцю їм доводиться. Хоча родина насправді агонізує.  

     Дарка пише роман, вона уже була написала одну успішну книжку, від неї очікують продовження, але новий роман все не приходить. Вона ходить спортзалами, потягує своє лавандове лате, сидить годинами перед білим екраном ноута — і ніц. А літературний агент уже тисне не по-дитячому, а читач уже забуває, що така зірка-белетристка була. І тут Дарці раптом спадає на думку написати книжку про дружину бійця, який повернувся з АТО після поранення і з жорстким ПТСР. І ні, вона не добачає в цьому нічого поганого, і ні, вона не думає, що цим зраджує довіру Ярика. Хоча герой її нової книжки — таки Ярик, його біографія і його особистістні проблеми.

     Колишній атовець, після Іловайська він говорить до загиблих побратимів і шукає психологічної допомоги, його береться консультувати чутлива і толкова психологиня-волонтерка, але поки що Яркові таки важко в мирному житті. І стосунки з Даркою балансують на межі родинного насилля, і чоловік раз по раз заходить за цю межу, до чого його нібито заохочує жінка, яка має в анамнезі зґвалтування. Родинне пекло. Женька все це бачить, ясно річ і реагує, як то уміє дитина.

     А тепер ще й в бізнесі проблема. Ярик — стартапер, працює з ШІ, його розробку нині компаньйон пропонує продати одній мутній-мутній контролі, коли Ярик відмовляє, то компаньйона знаходить мертвим. Перемовини з бандюком-при-владі Нетребою (що сильно прагне стати мером П’яних Мостів) тепер везти треба буде самому Ярику.

     А скрегіт під ліжком і в двері стає все гучнішим і гучнішим. Ярик знає: це повернувся Кушмарджак і тепер без жертви, що її має заплатити за свої злі вчинки Ярик, монстр не піде. Врятуватися від потвори, як тоді, у юності, уже не вийде.

     Літо-осінь 1993 року. Ярик вперше закохався, втюхався, як малолітка (яким він, до честі визнати, і є, йому лише дванадцять). До сусідського Гери — відбитого відморозка з банди Нетреби — приїхала зведена сестра. Катя старша за Ярика, дівчина з великого міста, розкута і провокативна. Але малий її відразу чимсь зачепив, либонь, тим, що поклоняється їй, як богині, і боїться поцілувати навіть тоді, коли вона дає на це дозвіл. Гера до Катьки відчуває щось зовсім не братське, через те починає Ярика переслідувати. Той на деякий час вирішує пересидіти в селі у діда і просить старшу сестру прикрити його втечу з села на рандеву в Мости. І підставляє тим сестру незле так.

     У тому розділі, де триває 2015 рік, ми уже знаємо, що сестра Ярика загинула, її смерть фактично розколола і зруйнувала родину. Ярик в своїх нічних кошмарах кілька разів бачить і розказує, що це він убив сестру. І тоді до нього постукав вперше Кушмарджак. Катя розказала парубку, хто той монстр і яка в нього місія, вона з ним уже знайома, він уже на неї полює.

 

     «Повернись уже нарешті зі своєї йо… війни. Ми тут творимо великі речі!», — кричить Яркові бізнес-партнер (який не доживе до 2022-го і не побачить, що війна, яка для нього закінчилася в 2015 році, нікуди не зникала, але нарощувала свою міць). Монстри завжди повертаються — сильніші, ніж були до того. Кушмарджак харчується не просто страхами і провинами, а тими страхами і провинами, які були відтерміновані. Люди, які не здатні пропрацювати свої травми, стають джерелом болю для інших людей. Весь роман побудований на флешбеках, ми забираємося все глибше в спогади від 2022 до 2015 і до 1993. Флешбеки як синдром психічного розладу переживає травмований на війні (і не тільки на війні) Ярик, флешбеки має травмований на війні (і не тільки на війні) Женька. І сам Кушмарджак — це флешбек: почуття провини в минулому стане лютим страхом в  теперішньому  і ненависним чудовиськом в майбутньому. Так, це роман-алегорія про психічну гігієну скоріше, ніж жахастик (хоча напружених моментів тут є чимало).

     Зовсім не нова для літератури штука: нечисті сумління героя набувають форми якогось нездоланного чудовиська і переслідують героя, поки той не розкається чи не сконає. Таких сюжеті достолиха. Але це не робить їх менш цікавими і напруженими. У нас к кожного за душею є грішок, яким заважає спокійно засинати ввечері. І легше собі уявити, що то Кушмарджак спати заважає, еге ж?

     У романі є кілька подружніх любовних зрад (не розкажемо, хто кому тут роги наставляє, ні-ні-ні-ні-ні — читайте самі, адже «Кушмарджак» написаний зокрема і про те, як руйнуються шлюби, міркує, чому ті, хто побралися, раптом стають ворогами один одному). Так от, механізм, який закликає Кушмарджака, насправді дуже схожий на механізм подружньої зради. Якщо ти в ролі рогоносця-жертви, то найважче дається не те, що твій партнер мав секс із іншою людиною, а те, що викриття зради відбувається раптом і болісно, відтак розумієш, що тобі довгий час брехали, ця брехня обнуляє все хороше, що було між вами двома до моменту безпосередньо сексуальної зради. Кушмарджак теж має зворотну дію. Він знищує все в момент своєї появи, він обнуляє надію на майбутнє, але ж він і убиває минуле, в якому його іще не було. Ми живемо наше найкраще життя в очікуванні кушмарджаків різного штибу.  

     Він приходить, щоби покарати тебе за гріхи минулого. Він приходить до твоїх дітей, щоби покарати їх за твої гріхи. Так буває, коли зраджуєш чиюсь довіру. Це і є відповідь на питання, хто такий Кушмарджак… Ну і навіщо?.. Ну і куди ти від нього втікаєш?

Макото Юкімура. Сага про Вінланд. Том 1–8. Київ: Наша ідея, 2022-2024.

     Англія самого-самого початку ХІ століття. Більшість території контролюється данцями, нині точиться війна, в результаті якої встановиться повне панування Данії на острові.

     Там і тоді зустрілися двоє юнаків. Зустрілися на полі бою. Один із них потрапив полон і його планують продати батькові. Другий — охоронець-сирота, він не належить ніякому війську, але є непересічним бійцем. Їм обом щойно виповнилося шістнадцять. Одному з них доля призначила стати могутній королем. Другому — розвідником нових земель. Але до цього ще мине багато років і прочитається чимало томів «Саги про Вінланд».

     А поки що вони стоять обличчя до обличчя, одне з тих лиць — обличчя сурового безжального воїна-убивці, інше — зманіжене жіночне личко розпещеної дитини. Подивіться на них (а вони жах як схожі!), та не майте віри своїм очам. Ці двоє мріють побудувати новий світ — справедливий і гармонійний, світ, де Бог-батько демонструє дітям-людям свою любов. Один із них вирішує для цього якнайкраще згодяться геноцидні завойовницькі війни і встановлення абсолютної монархії з сильним правителем в центрі. Другий планує побудувати утопічну державу на демократичних засадах, де не буде рабства і ніяка зі структур не матиме права на насилля. Якщо що, то вирізати людей тисячами буде якраз підліток з обличчям янголятка, а кровожерливе вовченя має переродитися на принципового пацифіста. Але то того ще минуть роки і томи.

     Цих двох звати Торфінном і Кнутом, вони — двійко головних героїв культової (уже і не лише в колах фанатів аніме та манги) «Саги про Вінланд». 

     Видовищний епос Макото Юкімури ґрунтується на реальних історичних фактах, ба більше — на одній із чільних, конче важливих і широко досліджених сторінок історії Ісландії та Канади (дофантазовує Юкімура до них чимало, ой як чимало, але в основі своїй він правдивий).

     Вінландом, себто Країною Вина, зветься місцина на узбережжі Північної Америки, десь там ближче до сучасної Нової Шотландії в Канаді. Туди дісталися вікінги, сильно випередивши в тому Колумба, століть так на п’ять випередивши. Першим тут побував мореплавець із Гренландії Щасливчик Лайф Ерріксон (він теж є одним із героїв «Саги», він — наставник Торфінна і стане родичом згодом), Лайф потім розказував про щедру теплу землю, де живе мирний народ Мікмак і поля родять пшеницю і вівці вільно пасуться аж до самої зими. І ніхто не взрізає горлянку сусіду за миску бульйону серед голодної зими. Лайфу мало хто вірить.

     Історію про освоєння Вінланду розказує скандинавська «Сага про Еріка Рудого» і «Сага про гренландців», але й канадські археологи її підтверджують, вони розкопали поселення вікінгів. То були рештки колонії Торфінна Карлсефні Тордарсона, того самого вовченяти з початку «Саги». Наслухавшись історій про Вінланд, він зібрав кілька кораблів колоністів, їх було десь шістдесят чоловіків і п’ятеро жінок, та подався освоювати нові землі. В Америці навіть встиг народитися його син — перша біла людина на тому материку. За два роки ісландці та гренландці змушені були покинути Вінланд. Історики точно не знають, чому це сталося (Юкімура знає і все-все детально розкаже).  

     Тим часом Кнут Великий двадцять років поспіль править Англією, Данією і Норвегією, частиною Швеції і Шотландією. Він створює державу, яку згодом назвуть Північною морською імперією. Кнут наполегливо намагається об’єднати данців — через воєнні братерства і шлюби, через замовні убивства лідерів та опонентів. Всі мають стати одним народом під рукою Імперії. Зрештою, об’єднатися через релігію — католицька церква набуває невиданої до того сили в імперії. Кнут в «Сазі» давно втратив віру в Бога, яка була такою сильною в ньому замолоду, але він розуміє стратегічне значення релігії. Кнут в історії і досі вважається одним із найефективніших правителів у світі. Після смерті Кнута Великого протягом десяти років його спадкоємці сперечалися за трон і один за одним помирали (вельми недобровільно), так почався розпад імперії.

     Гляньте, тут такі дві розкішні історії, що й просто переказати їх достатньо, щоби отримати крутезний історико-авантюрний роман. Але Юкімура додає до них чимало особистого і тим посилює сюжет. Він так налякався посиленням міжнародного тероризму на початку 2000-х, що вирішив вимріяти собі ідеальний мирний світ. І чомусь для цього подався в історію вікінгів, відомих своїми миролюбством, гм. Але ж все вдалося, ти диви.  Юкімура як мангака, до речі, спеціалізується на темах експансії, в попередньому його хіті — «Планети» — уже колонізували Місяц, в «Сазі» покоряють Америку. Над «Сагою» він працює з 2005 року, її сукупний тираж уже перевалив на 6 млн копій (а до 2019 року Юкімура малював вручну, колосальна праця).

     «Сага про Віланд» належить до шьонен, того різновиду манги, де в центрі подій — становлення юного героя в дорослого чоловіка. Такі твори подобаються юнакам до 25 років, але радимо їх уважно читати і дівчатам, бо багато цікаво дізнаєтеся про психологію своїх партнерів, друзів і братів. Так от, в історіях дорослішання хлопців, в історіях ставання чоловіками безкінечно важить сюжет, в якому хлопець вибудовує свої стосунки з батьком, звільняється від опіки, коли він адекватно оцінює вплив на себе досвіду батька… Ну що вам сказати, у всіх без винятку синів із «Саги» з батьком — коли люті, а коли уже й зовсім трешові проблеми. Чорнуха чорнушна.

     Король Свен, скажімо, зробив ставку на старшого сина, і тепер Кнут просто має померти, щоби не претендувати на трон. Смерть Рагнара — вихователя, який замінив йому тата і зберіг в Кнуті ніжність і людяність — зламала юнака, в ньому прокинулися успадковані від Свена безкомпромісність і жорстокість. Кнут став татусем. Татусь про це пошкодує сильно. Кнут став тим, яким його знає історія.

     Але це ще не сама люта історія в «Сазі». Аскеладд фактично виконує для Торфінна роль батька, але саме Аскеладд рідного батька Торфінна й убив.

     Шантажем могутнього воїна Торса на прізвисько Троль змушують вступити у війну, крадькома на корабель забирається його п’ятирічний син і бачить, як батька заманюють в пастку пірати (найняті з відома і за волею короля). Воїн приймає бій і знезброює всіх супротивників, жодного не убивши. Справжній воїн — це той, який може і мусить відкинути меча. Але в заручники беруть Торфінна і батько дає себе убити Аскеладду.

     Малеча пробирається на корабель до піратів, він викликає Акселадда на бій, він мусить помститися убивці. Так він робитиме наступні десять років: слідуватиме за піратами і знову і знову кидатиме виклик Акселадду. Той же в кожному бою буде навчати вовченя нових стратегій і тактик, той малий —  єдина істота, котру Акселадд поважає і любить серед вікінгів (це ще одна тайна: пірат не є вікінгом, він – останній нащадок Арторія, короля Артура тобто).

     Сам Торфінн не помічає, як убивця батька замінив йому батька. Він іще матиме час це зрозуміти. Він мусить перетворитися на свого батька. Але якого з двох?

     Стосунки між чоловіками — батьківські, синовні, братерські, васальські, стосунки суперництва і контролю становлять глибокий, таки реально глибокий  психологічний зміст «Саги» (ну не махачем же одним тримати увагу читача, хоча битви тут криваві і красивезні).

     Щодо краси, то у Юкімури є своя фішка. Він акцентує в будь-якому малюнку руки героя. Обличчя тут менш виразні за руки. Це робить малюнок у манзі дуже динамічним. Торфінн присягається виростити стільки збіжжя, скільки він його спалив, будучи вікінгом. Він божиться дати краще життя стільком людям, скількох він убив. І ми побачимо, як протягом його історії міняються його руки, у цього іще дуже молодого чоловіка в восьмому томі саги — руки старі і спрацьовані. Він завдав собі на плечі непідйомну ношу. Та, до речі, історії про крутих хлопів — це ще й історії про те, як круті хлопці навчаються простити інших чоловіків про допомогу і приймати її. Тут теж треба уважно дивитися: той з чоловік, хто не визнає свою слабкість в екстремальних обставинах, має бороду, той, хто уміє просити про допомогу, бороди не матиме. Зверніть увагу, в який момент «Саги» Торфінн поголиться, там таких деталей — греблю гати, читати не перечитати.

     Зараз в «Сазі про Вінланд» Макото Юкімури уже є 30 томів, українською нині вийшов восьмий, це довга подорож, кожен рік і кожна книжка сага того варта... Цікаво, чи Юкімура уб’є в фіналі Торфінна чи відважиться на таке?

     На полі битви Ред знаходить листа. Все пішло не за планом, їй щойно перешкодили завершити завдання, а тут ще й цей лист! В попелі помираючої планети, яка обертається навколо погаслого сонця (привіт «Світлу, що помирає» Джорджа Мартіна), лежить клаптик паперу. На конверті надпис «спалити перед тим, як прочитаєш». Листів не пишуть уже понад тисячу років. А Ред листів не пишуть і поготів — з усіма, з ким треба, вона спілкується телепатично. Та й ніхто не має знати, що вона перебуває в тому місті і в тому часі, де її знайшов лист. Їй пише Блу, виказуючи пошану до годної суперниці і обіцяючи зіпсувати їй ще не одну місію.

     Війну часів ведуть дві цивілізації — умовно: інженерна і природнича. Вони вважають себе цінністно протилежними, такими різними, що вижити може тільки одна. Насправді вони дуже подібні. Якогось штибу колонії, колективні розуми, в одному випадку за прототип взяли нейромережу, в іншому — грибницю-ризому, одні вирощують напівроботів, пов’язаних один із одним стимулом-реакцією, світ постпанку, другі — зооморфи, використовують метафору саду, сплетені між собою корінням та інстинктами, їхні технології більше скидаються на магію. І вони ведуть війну на знищення. Зброя у війні — подорожі в часі. Якщо кілька століть тому один прочанин не отримує знак і не збудує скальний монастир, тоді влада однієї з держав ослабне. Прочанина візитує агент із майбутнього. Якась дитина мусить не народитися. Якийсь корабель мусить не вийти у море. Якесь містечка має не відрити фаянсову фабрику. Якийсь учений не винайде вакцину. Тонка робота для терплячих воїнів.

     Ред і Блу — такі от агентки у війні в часі, вони супротивниці, не раз перешкоджали місіям одна  одної.  Ред і Блу — Червона і Синя (кольори, які є на більшості прапорів світу: червоним означають хоробрість і жертовність, синім — бездоганність і вірність). Їхні листи спочатку відверто глузливі, потім кокетливі, за тим стають відвертими і нарешті їхнє листування перетворюється на освічення в коханні. Іще жодного разу не побачивши одна одної в своїй істинні подобі, вони угледіли щось справжнє. Зауважили спосіб, що можливо, тепер загрожуватиме результату війни часів. (А де, де гарантія, що одна з них не шпигунка, яка мусить завербувати іншу?).

     Послання книжки — воно про любов, звісно. Але це дуже тривожне послання: люди в окопах з двох боків, солдати-супротивники мають між собою більше спільного, ніж люди, які не побували на війні. Ворогам на полі бою порозумітися легше, ніж воїнам і тих цивільним, яких вони захищаються, ніж воїнам і можновладцям, чиї накази виконують. Автори книжки, звісно, думали, що вони пишуть роман про пацифізм. Автори книжки, звісно, ніц не знають про війну. Причини війни, яка точиться в романі, ми так і не дізнаємося. Її наслідок може бути лише одним – повне взаємне знищення двох цивілізацій.   

     У роману є два автори. Листи Ред писав американець Макс Гледстоун, листи Блу написала канадійка ліванського походження Амаль ель-Мохтар, вони обидва не новачки в фентезі, зібралися якось придумали разом сюжет, а от далі була самостійна робота. Емоційні реакції і вчинки Ред та Блу насправді належать різним людям. Це дуже пасує книжці, вона стає емоційна достовірною (градус почутті зашкалює, правду кажучи).  «Так програють війну часів» завірусилася 2023 року, коли книжка уже отримала дві головні нагороди для наукової фантастики в 2019-у. Про неї і тоді багато писали та говорили. Аж раптом зайшла на друге коло, ще й так вибухово. Один відомий в середовищі фанатів манги і аміне користувач порекомендував цю книжку спільноті. І отже за чотири роки нарешті всі побачили, що «Так програють війну» зроблена за лекалами одного з різновидів ісекаю, фанатів роману прибувало по годинах бувально. Вірусних книжок насправді не аж так багато (порівняно з відео), найвідоміша з них — «50 відтінків сірого» — радше не спонукатиме довіри до таких творів. Але! «Так програються війну» одного дня завірусилася і читач побачив, що це добре є.  

     В обох світах не можна усамітнися, там все належить всім, там ти — частина більшого задуму. Молоді жінки знаходять одна в одній оцей простір усамітнення, коли є ти, твої почуття і людина, на які ці почуття скеровані. Вони не просто закохані, вони відчувають одна до одної шалений пекучий голод (їсти в новій реальності не треба, тому це відчуття для Ред і Блу нове і чужорідне). Це такий красивий момент: вони передають одна одній послання в самих несподіваний формах, пишуть листи в чаїнках на дні витонченої філіжанки, в хмарах, в квітах, в зернятка сумаха, в жалі бджоли… Аматори фентезі і наукової фантастики побачать в тих примарних формах, що вони стали листами, чимало відсилок до класики жанру: від метелика з «Гуркіту грому»  Рея Бредбері до бджоли з «Дикого племені» Октавії Батлер і пташок, які співають для Білі Пілігрима в «Бойні номер п’ять» Курта Воннегута (бажаю насолоди тим, хто любить розгадувати шаради).

     Дівчата дуже начитані, в їхньому світі читання книжок не вітається, але книжка — так само спосіб усамітнитися одна з одною, як і кохання.  Вони багато обговоюють книжки і читають одна одній любовні вірші. Є один поет, що має для них особливий статус (ні, я не буду спойлерити, не переживайте). Томас Чаттертон, англійський хлопчик-геній. Йому було сімнадцять, коли він вкоротив собі життя. Він кохався на готичному Середньовіччі, вимарив собі поета ХV століття Томаса Роулі, насправді повірив в його існування, видав збірник віршів нібито Томаса Роулі, які нібито знайшов в підвалах сусіднього монастиря. Ті вірші писав сам Чаттертон, тонко імітуючи давньогоанглійську поезію. Але, здається, він не містифікував, а сам безнадійно вірив у свою вигадку. Коли містифікацію викрили, він покінчив із собою. Ця історія, яку так люблять Ред і Блу, вона про те, що можна створити для себе будь-який красивий пишний затишний світ, в якому можна на мить сховатися (разом із тією, яку кохаєш), але реальність все одне вносить свої корективи.

     У просторі роману Ред і Блу зустрінуться — наживо, втілені, а не в листах чи в хворобливих мареннях — лише один раз. Для однієї з них ця зустріч трапилася в минулому, для другої станеться в майбутньому. Час покаже.