«Жизнєнні історії» Мокій: жінка розказує
Софія Мокій. Жизнєнні історії. Про буденне, любов і трохи солі. Київ: Лабораторія, 2024. 256 с.
У текстах, написаний жінками, є одна дуже важлива, ба навіть системна річ: коли жінка хоче розказати щось важливе, значуще і болісне, то передоручає це зробити іншій жінці. Вона починає розказувати історію матері, бабусі, подруги, доньки, і десь підтекстом уже іде її власна історія. Так, розказуючи чужі жіночі історії, жінки в літературі «проговорюються» про щось дуже інтимне і лише своє.
У «Жизнєнних історіях» Софії Мокій уже на перший сторінці ми знайомимося з цікавим дівчам, яке мало б стати головною героїнею книжки (але не захотіло цього). Мама йде на роботу, бабця годує онуку оладками з яблучним струдлем, гарячим борщем, вони гуляють карпатським лісом, збирають трави, ягоди і гриби. І весь цей час баба тримає увагу малої, розказуючи їй билі і небилиці зі свого життя, їх вона й називає «жизнєнні історії». Чашка з коричневим і помаранчевим левами в обнімку, плащ з Мікі Маусом — і безкінечна бабусина розповідь нібито й не про себе саму, а про якихось людей, на чию долю випало стільки сумних і веселих пригод. Сумних більше. Так минуло дитинство. Дівчинка виросла. І тепер пробує переказати бабусину історію так, як вона тоді — в лев’ячо-мишачому дитинстві — її запам’ятала.
Хату у селі Оріхівка на Вінниччині (то рідне бабусине село), знесли уже років двадцять тому, а колись там стояв млин, а у млинаря був слабкий син, який дивом вижив і в якого народилися діти, і з них уже своєю червою вижило п’ятеро, серед них середульша — Ніла. Про дівчинку, яка від перших вдихів на цьому світі, уміла виживати та удосконалювала цю успадковану від батьків здібність, та не факт що передала цю здатність у спадок, і написала цей роман Софія Мокій.
Питання, чому до жінки, яка уміє виживати, нам треба пробиратися через біографію її наймолодшої онуки? Пошукаємо відповідей в самій історії, розкладеної на два жіночі голоси.
Та Ніла і сама буцімто роздвоєна.
Неоніла, вона Ніна за документами. Святкувала день народження в грудні, коли її хрестили, а народилася на Покрова — а батьки справжню дату народження забули. Мала два прізвища. Студілко в дівоцтві: учениця сільської школи, (Голодомор), слухачка фармацевтичного училища в Вінниці, (нацистська окупація), студентка торгівельно-економічного технікуму, економістка за направленням у щойно недавно окупованій Совєтами Яремчі. Помер тато, чиє прізвище вона носила і хто підтримував її все життя. Скоро настав час Нілі і прізвище змінити. К.: дружина росіянина-партробітника, директора побуткомбінату, мати Вадима, Тати і Ліди, сумлінна очільниця планового відділу. Двічі вона намагається отримати освіту, спочатку на провізора, потім на економіста. Двічі уникає депортації на роботи в Німеччину через медкомісію, двічі рятується втечею. Двоє чоловіків — в одного закохана Ніла, другий любить її. Батьківська хата на Вінниччині, чоловіків дім в Карпатах.
Все з надлишком, все подвоєне, наче завжди із запасним варіантом живуть.
Але при цьому бракує чогось головного.
Оксеній і Параска. Так звуть батьків Ніли. Він народився хворобливою дитино, тому не міг успадкувати родинну справу – млин, почав шити взуття і в тому знайшов свій шлях. Спокійна поміркована людина, зосереджена на своїй справі і своїй хворобі. У нього важка астма, важко дихати — він буквально задихається у своєму житті. Ніла – татова донька, вона слухає у всьому батька і звіряється йому. Була б то казка, Ніла була б втілена «вдівцева донька» (поруч із злою «удовиною донькою»), але то не казка. Параска — селянка з роду в рід, вона важко працює, народжує і ховає дітей, знову важко працює. Її дратує малече до чотирьох років, коли вона навіть імен їх вголос не говорить: і мруть, як мухи, і до роботи їх не залучиш. Параска переймається долею дітей і хоче для них зрозумілого: щодня хліба на столі (вона пережила дві війни, три голоди, Голодомор, вона знає, що говорить). Ніла все життя прагне не бути схожою на матір. Все, що завгодно, але не ставати в п’ятдесят спрацьованою старою самотньою жінкою… Нілі десь за п’ятдесят, коли вона випадково бачить своє віддзеркалення і шокується: Ніла — копія Параски.
Цьому світу відчайдушно бракує батьківської любові. Точніше, діти її усвідомлюють лише тоді, коли самі стають батьками. Коли в дзеркалі відбивається обличчя матері, яка буцімто тебе не любила, і ти розумієш, що сама любила матір настільки, щоби вирости у повну її копію.
Онуці, яка переказує нас історію Ніли, очевидно, років тридцять. У них велика родина, успішні онуки, розкидані по світу, пам’ятають про своє коріння. А от чим живе ця дівчинка, яка вдитинстві любила какао і прогулянки лісом — ані слова. Ніби й не живе. Ніби так бридиться тим, що живе, що боїться про це розказати. Вона — онука-розповідачка — повертається в рідне село покійної бабусі, щоби щось таки знайти важливе. Вона шукає дзеркала (по смерті власниці в хаті дзеркала завішують, еге ж?). І сподівається, що в ньому відіб’ється Ніла — сильна свідома себе жінка, яка реалізувалася в професії та родині та прийняла позитивний бік самоти.
От тільки Неля в книжці часто-часто посміюється над бажанням маленьких переляканих людей «переписати» своє життя начисто: «Уся якби, якщо й можливо, які стискали її тугим ременем, нарешті зникли в тому паралельному житті, яке не відбулося». Ніла спромоглася не шукати відповідей про себе у відбитках інших жінок. А от дівчина, яка нам розказує історію бабусі, поки що цього не уміє. Вона шукає відповідей на кризу свого життя в прожитому житті іншої жінки. Не відомо, чи знайде щось, але напрямок пошуків уже обраний.
Непросте послання реалізується дуже просто, навіть симпатично. Наївне письмо, так називається стиль, в якому працює Софія Мокій. Це такий спосіб свідомо спрощувати текст. Мішанка з простої мови і гасел з першої сторінки підручника, нудні штампи-шаблони і раптом красиве фольклорне порівняння. Так, ніби сусідка тітка Галя вам переказує нову колонку Віталія Портнікова.
Давайте й я перекажу один момент. Ніла по війні вступає до економічного техніку в Вінниці. Голодна і дуже холодна зима. Юнка просить у матері рядка на куртку. Параска лізе в скриню і дістає нацистський прапор із велетенським золотим орлом посередині. А що? Добре рядно. Вони фарбуються його начорно, підбиваються старою вовняною хусткою – виходить тепла куртка, акурат з зачерненим орлом на спині. Рубцями на спині. Символічна історія, повоєнний побут сповнений такого символізму (пошукайте історій про розкішну спідню білизну, яку окремі щасливиці спроміглися пошити собі зі списаного парашутного шовку). А от сотню сторінок по тому Ніла буде надраювати до блиску хату, де її та кількох партійних діячів поселили в Яремче. Повз хати пройде її справжній власник – упівець, що нині переховується. До того юнці на гадку не спадало, що вона живе в хаті, яку відібрали у господаря. Але вікна є чисті, вона ж молодець, які тут можуть бути проблеми. Який тут буде Нілин коментар щодо нацистської і червоної окупації та колаборації місцевих із окупантами? Прошу: «Нацисти були переможені, але точно не забуті. Прості люди, мабуть, того і прості, що не ускладнюють». Бо є символи, а є потреба в теплому одязі — і все тут. Просто.
От так і писані «Жизнєнні історії». Є потреба молодих жінок знайти стежинку в своє життя, яка на часі загубилася, і для того вони детально вивчають мапи життя старших жінок. А є цікава історія однієї дівчини, яка пережила Голодом і Другу Світову та навчилася виживати. Жінка розказує — мовчи і слухай, все просто.
Ганна Улюра
