Рецензії на книжки на сайті "Книголенд" - стор. 2

     1993 року в Техасі сталася трагічна подія, яку потім назвуть облого у Вако. На ранчо в 14 км від міста, у підніжжя гори, члени радикальної релігійної секти «Гілка Давидова», що відбрунькувалася від адвентистів сього дня, забарикадувалися і чинили опір агентам ФБР і Національної гвардії. Вони були переконані, що от-от настане остання битва Кінця світу, а в американському уряді сидять агенти Диявола. Члени секти уникали будь-яких зв’язків з офіціальним світом поза ферми, жили з натурального господарства, податки не платили, не купували ліцензії, зокрема, на зброю. Власне, останнє і привернуло до них увагу федералів, секта торгувала зброєю без ліцензії. Почали розслідування і встановили спостереження. Осада тривала 51 день. Завершилося все величезною пожежею на фермі. Тоді загинуло 3 агенти і 82 сектанти, серед них 20 були дітьми.

     Батько розказував цю історію вечорами своїй родині, яка збиралася у вітальні, щоби слухати як він читає і коментує Біблію. Учіться, — казав він, — у тих, хто загинув у Вако, вони не дозволили школам промити собі мізки і їх покарали за це. Федерали несуть зло, вони прагнуть контролювати кожну мить вашого життя, а хто чинить спротив, виходить з-під контролю, того убивають. Лікар, учитель, поштар, полісмен, фармацевт, соціальний працівник, бібліотекар — твої вороги, вони хочуть твоєї смерті. Він розказує дітям, як вони мусять вижити на цій війні, яка триває лише в його голові. Розказував батько про Вако так часто, що найчіткіший спогад дитинства Тари ста таким: федерали нападають на їхній дім, там тихо, що чутно цикади і раптом гучний простір убиває жінку з немовлям на руках. Цього ніколи не було, не спогад, а фантазія. І те немовля — сама Тара. В своїх же спогадах вона помирала дитиною на руках у матері.

     В родині семеро дітей, у чотирьох з них нема свідоцтва про народження. Тара — наймолодша. Вона ніколи не бувала у лікаря, вона не відвідує школу, для штату Айдахо, де вони живуть в глушині у підніжжя гори, Тари не існує. Батько і старші хлопці працюють на поденній роботі — наймаються зварниками на будівництва, а зимою розбирають метал на звалищі авто неподалік і живуть з ферми, на якій пораються дівчата. Накопичують їжу і зброю. У кожного в родині є мішок з запасом харчів, одягом і зброєю (у Тари не рушниця, бо мала, а ніж). Вони тренуються задавати на плечі це мішки (він більший за Тару) і бігти ховатися до гори. Тато попередив, що до них прийдуть федерали і їх всіх повбивають. Тарі п’ять років.

     Батько скоріше за все мав психічний розлад, одним із симптомів якого була параноя. Тара про це подумає лише через два десятки років на лекції в коледжі, куди вирвалася всіма правдами і неправдами, покинувши позаду брата, що хотів її убити, і родину, котра її не захистила. Так, вона вчиться в коледжі, це був довгий і складний шлях, адже діти перебували на домашній освіті, а вчити їх ніхто не збирався. Один із  синів навіть читати не вмів, а сама Тара систематично вивчала тільки азбуку Морзе за вимогою батька. Підліткою вона купила підручники і почала учитися самостійно. Освіта була шансом втекти з родини. Що матір? Після важкої аварії, в якій травмував і один із братів, коли до поранених не викликали ані швидкої, ані поліції, ані страхівників, мати самотужки відновлювалася після переламу склепіння черепа. Ураження мозку наклало відбиток на її особистість, їй було байдуже на дітей. Те, наскільки важко була тоді поранена матір, Тара зрозуміла теж старшою. Вона судомно шукає причин, чому її батьки поводилися так, як вони поводилися, чому зробили з її дитинства соціальний експеримент. Вона заднім числом ставить їй діагнози, вона вигадує сотні пояснень, вона намагається зрозуміти. І пише цю книжку — ще одну спробую усвідомити мотиви своїх рідних і простити їх.

     Дорослої, успішною студенткою, на яку очікує наукова карєра Тара повертається додому і розказує, як роками поспіль старший брат Шон, колись найближча їй людина в родині, бив і домагався її. Батьки кажуть, що Тара одержима і це все вплив її коледжів і зомбованих людей ззовні, що їй плетуть небилиці. То брат так проявляв свою любов і піклування. Тара їде подалі і назавжди від того будинку під горою.

     Тарі Вестовер зараз тридцять сім. Книжку мемуарів вона написала і видала 2018 року. «Освічена» стала шоком для читача. Вони десь чули, що рух виживанців набирає сили (це такі родини, які покладаються на власні сили в скрутні часи, автономізуються від держави та інших людей, радикальними виживанцями якраз і була родина Тари), але не уявляли собі масштабів проблеми, не уявляли, наскільки багато таких родин живуть просто поруч із ними. Книжка Тари Вестовер в перший же тиждень продажів посіла перше місце в списках бестселерів за версією Нью-Йорк Таймс, де протрималася понад два роки, зібрала низку нагород, книжка увійшла до рейтингу десяти найкращих книжок року, книжку переклали на 45 мові, а її авторку журнал Таймс відзначив серед ста найвпливовіших людей планети.

     За неповні два роки «Освічену» купили і прочитали 8 млн осіб. «Освічена» — це документальна історія, сповідь навіть, про дуже важкі переживання юної жінки, яка росла в дисфункціональній родині. І цією страшною і страшно інтимною історією вона поділилася з восьма мільйонами людей. Сміливості цій пані не позичати. Вона навчилася бути сміливою.

     Книжка написана дуже спокійно, холодно навіть. Авторка з усіх сил намагається не травмувати себе повторно і не завдати зайвого болю читачам. Вона ж не мелодраму і не жахастик пише. Вона міркує про те, що навіть поганий старт не завадить жити своє повноцінне життя. Презентуючи свою болісну книжку, Тара Вестовер розказала в одному з інтерв’ю: «Я написала ту книжку, яку хотіла подарувати собі замість втраченої родини. Я втрачала свою сім’ю, і мені злавалося, що не існує історій, які допоможуть мені це пережити, розкажуть, що робити, коли ти зрадила довірі і твою довіру зрадила родина. Я хотіла історію про примирення, бо ніколи для себе не розглядала доти можливість простити. А в прощення мені треба повірити».

За останні десятиліття всі ми дізналися термін «булінг», хоча з самим булінгом стикалися й раніше. Це цькування, глузування, образи й погрози з метою самоствердитися й приховати власну нікчемність. Як правило, найбільше він поширений у школі і для багатьох підлітків є величезною проблемою.

Якщо говорити про книжки на цю тему, одразу згадується «Сіль для моря» Анастасії Нікуліної, де шкільне цькування майже довело героїню до самогубства. І якби ж це була єдина така історія… Сьогодні ми поговоримо про дві книги, які по-різному розкривають одне жахливе явище — булінг.

«Я навчився плавати, коли мама кинула мене в річку Ллано. У мене було два варіанти: нестися 30 метрів за течією зі скелястого водоспаду або ж дістатися берега. Я дістався берега»

Метью Макконагі всі люблять як актора та хлопця, історія якого надихає. Та ще одним його визначним умінням є талант оповідача. Ми можемо думати, що знаємо знаменитість, якщо бачили його на екрані десятки разів і прочитали статтю у Вікіпедії. Та яким він бачить себе сам?

Можна сказати складно: мова є невід’ємною й ключовою частиною культурної спадщини та самовизначення народу. А можна просто: як відрізнити українця від не українця? Документи легко підробити, прапор і вишиту сорочку купити. А от мову так просто не вкрадеш.

Протягом століть колоніальна політика московитів визначалася втручанням, підкоренням та асиміляцією українських земель і населення. Для зміцнення цього контролю й були видані всі сумнозвісні укази, циркуляри та заборони. Складно переоцінити важливість української мови зараз, під час кривавої війни. Але частина українців, яка раніше говорила російською, при переході на українську стикнулася з елементарним страхом — страхом робити помилки.

Звичайно, такий перехід не відбувається миттєво та може бути непростим завданням. Адже перехід на іншу, навіть змалечку знайому мову, — це навчання, опанування нового. А під час навчання завжди бувають помилки, які зникнуть з практикою та часом.

Важливо бути терплячим і не вимагати від себе надто багато. Одиниці говорять ідеально чисто й правильно. До того ж, мова постійно змінюється, адаптується, розвивається, тому помилки трапляються навіть у її носіїв. Нагадаємо, це навчання, а не змагання на точність.

Провокативна назва, провокативна обкладинка, провокативний текст. Автор з Макіївки, який понад десятиліття тому вирішив написати історію, яка вийшла дещо пророчою, трохи ностальгійною, почасти метафоричною та цілком сповненою гострого сарказму, в тому числі й до самого себе. Олексій Чупа, «Бомжі Донбасу».

Коли Кемпбелл написав «Героя із тисячею облич», усі визнали це шедевральною та неймовірно корисною працею. Та було одне але: широким колам книга здавалася надто складною, і автору закидали надмірну академічність. Що вже казати про роботи Юнга, де він досліджував архетипи — скарб для науковців і досить складна праця для неспеціалістів. Часом ідеї потребують пояснення, переосмислення, доповнення та спрощення. Саме так з’явилася «Подорож письменника».

Крістофер Воґлер мав значний досвід у написанні сценаріїв, адже працював на кінокомпанію «Дісней», тому взявся за непросте завдання: написати посібник для письменників та сценаристів, який би поєднував ідеї Юнга, висновки Кемпбелла та досвід самого автора. І при цьому книга мала би бути доступною й зрозумілою всім, а не лише досвідченим авторам! Чи вдалося йому це? Імовірно, так.

Скажемо одразу: якщо ви шукаєте найкращу історію про почуття на весіллі — вмикайте фільм «Екзотичне весілля» з Кіану Рівзом та Вайноною Райдер. Посмієтеся, поплачете й матимете над чим подумати. Переважно останній пункт. Та якщо цього вам замало й ви хочете ще, ласкаво просимо до «Іспанського любовного обману»! Всідайтеся зручніше й розгортайте книжку — зараз вас намагатимуться обманути.

Тут ви зустрінете Каталіну — жваву, норовливу й горду дівчину, що не може з’явитися на весіллі сестри сама. Зазвичай вона весела, хоча миритися з її характером буває непросто. Зате вона постійно розмірковує вголос, роблячи не завжди очевидні висновки.

Ще тут є Аарон, Мері С’ю всієї Іспанії. З якого боку не глянь, він найкращий у всьому. Допомагає тваринам у притулку, обожнює мультфільми Діснея, готовий врятувати колегу, яка його ненавидить, у незручній ситуації. А ще, звичайно, ну звичайно, цього можна й не казати, та він надзвичайно привабливий.

«Я зроблю це, якщо тобі хтось так сильно потрібен»

Невже все так просто? Ідеальний хлопець, у якого мусить закохатися весела дівчина. Як говорив відомий персонаж — це ж було вже! Але ні, за яскравою й простою обгорткою ховається дещо глибше, і саме це і є справжнім обманом. Видаючи роман за легке любовне чтиво, авторка грається з нами, роздмухуючи читацький інтерес.

«Я починаю писати зі знайомих тем,

вони допомагають знайти підтримку,

ніби я — рибалка, який знає,

куди закинути вудку, щоб упіймати рибину»

Трапляються книжки, які після прочитання хочеться одразу перечитати, незважаючи на стоси нових книжок, що кличуть з полиць. Тож ми зручніше вмощуємося в кріслі й знов розгортаємо книжку, до якої встигли прив’язатися, з якою подружилися і якій повірили.

Таіс Золотковська не повчає й не критикує. Вона просто розказує, як утілити свою мрію, якщо ви давно хочете писати, але постійно щось заважає. «Пиши» вміщує безліч корисних порад із написання першого шедевру або просто гідного тексту. Авторка не заганяє нас до жодних рамок, наголошуючи на індивідуальності, і в той же час наводить власний приклад, ділячись досвідом із написання текстів.

І що найважливіше, вона розказує, як написати й видати книжку саме в Україні. Звичайно, її рецепти майстерності універсальні, та в кожному випадку вона зауважує особливості саме українських авторів і видавців.

Чули про «письменницький блок», правда? Це коли не вдається нічого написати, що не роби. От не йде і все тут. Таіс розповідає, як його подолати й нарешті написати той зачаклований перший рядок, після якого все буде значно легше. Вона розкриває таємницю, якої боїться так багато письменників — де брати натхнення та як не втрачати цікавість і мотивацію. А ще розказує, як написати лист до видавництва, аби збільшити свої шанси.

Скільки разів ми чули в розмові фрази на кшталт: «Ти стільки про це знаєш! Тобі треба книжку написати»? Мало хто дотримується такої поради, а слідчий з Норвегії Йорн Лієр Горст саме так і зробив. Спершу написав один детективний роман. Потім ще один, і ще, і ще… А коли оговтався, виявилося, що тепер він не поліцейський, а письменник.

Його нова книга «Безмежна» в Україні з’явилася під назвою «Слідство в мережі». Так, переінакшення дивне, але не беззмістовне, адже розслідування в романі великою мірою відбувається за допомогою сучасних технологій, за допомогою тієї самої безмежної й усеохопної мережі.

Розслідування в мережі, а герої сидять за компами й пишуть коментарі, хіба це цікаво? — можете спитати ви. І відповіддю буде впевнене так, це дуже цікаво й навіть унікально! Адже коли до справи підключаються безліч учасників форуму, кожен може висловити власну думку й скласти докупи бодай один клаптик великої головоломки. Це книга для тих, хто дійсно любить пазли й інтелектуальні загадки, книга, таємниці якої читач може розгадувати разом з героями.

«Аліє, Альона і я. З наших імен, написаних у рядок або стовпчик, можна вивчати історію Криму»

Великою мірою літературні фестивалі крутяться навколо особистостей. Сильні автори привертають увагу медіа та публіки, роздають інтерв’ю й автографи, зустрічаються з читачами та відповідають на питання. Книгомани повертаються додому щасливі й утомлені, розігрівають вечерю, проглядають останні новини та нарешті дістаються головного: придбаних на фестивалі книжок. У когось це величезні стоси, які доводиться відправляти додому поштою, а хтось обмежується кількома виданнями. Та цього року є особлива книжка, якої не оминули ні перші, ані другі. Це «За Перекопом є земля» Анастасії Левкової.

Звісно, не новина, що є автори, які працюють над одною книгою ціле десятиліття, згадаймо лише Донну Тартт. Та мало хто з них проводить настільки ґрунтовну дослідницьку роботу, як Анастасія Левкова. Почавши роботу над своїм «кримським романом» 2012 року, авторка, безперечно, задумувала його дещо іншим. Та з окупацією півострова все змінилося. Нова реальність вимагала підлаштування від авторів і текстів. Письменниця зробила близько 200 інтерв’ю з кримчанами, аби якнайглибше розкрити суть того самого Перекопу, за яким, як говорить кримська приказка, начебто немає землі. І як ніколи на часі розвінчувати цей міф про байдужість кримчан до «материка» та навпаки.

«Виходячи з вітальні, я уявляла себе Алісою,

втомленою від падіння вниз,

вниз і вниз у кролячу нору»

Ось ми наближаємося до ятки з книжками, погляд пробігається обкладинками й зупиняється на одній. З неї до нас визирає поцятковане мільйоном веснянок обличчя. Дівчинка, що нагадує ляльку в фіолетово-жовтих кольорах. Здається, вона усміхається, але якось обережно, ледь-ледь. Торкаємося обкладинки, дивуючись її текстурності, розгортаємо й насолоджуємося цупким папером, зручним шрифтом, химерними ілюстраціями. Тішимося, що книга може бути не лише зібраними докупи сторінками з текстом, а справжнім мистецьким витвором, задоволення від якого отримуєш уже на етапі споглядання та першого дотику. Зрештою втамовуємо радість від фантастично виконаного видання й переходимо до тексту.

Мітч Каллін навіть не намагається приховати, яка історія надихнула його на написання «Країни припливів». Дитячі фантазії й вигаданий світ — Алісо, звичайно, ми тебе впізнали. Желіза-Роуз — так звати нашу героїню — просто не має іншого виходу, окрім як пірнути в кролячу нору. Там вона мусить ховатися від безнадійно темної реальності дорослих, до якої її тягнуть батьки-наркомани.

І пірнувши до нори, дитина знаходить там не морок, а сяйво — сяйво палаючих зірок і надвечірніх світляків, світ запахів, образів і фантазій, кожну дрібничку якого вона приймає з вдячністю. Тут розбитий автобус стає космічним кораблем, а голови ляльок — надійними подругами й завзятими співрозмовницями. Тут немає смутку й болю, немає грубості, бруду й страху, якими сповнене справжнє життя Желізи-Роуз.

«У горах життя людей сповільнюється…

а от котам ці місця обіцяють пригоди»