Чому «За Перекопом є земля» — цілковитий топ і мастрід Книжкового Арсеналу-2023
«Аліє, Альона і я. З наших імен, написаних у рядок або стовпчик, можна вивчати історію Криму»
Великою мірою літературні фестивалі крутяться навколо особистостей. Сильні автори привертають увагу медіа та публіки, роздають інтерв’ю й автографи, зустрічаються з читачами та відповідають на питання. Книгомани повертаються додому щасливі й утомлені, розігрівають вечерю, проглядають останні новини та нарешті дістаються головного: придбаних на фестивалі книжок. У когось це величезні стоси, які доводиться відправляти додому поштою, а хтось обмежується кількома виданнями. Та цього року є особлива книжка, якої не оминули ні перші, ані другі. Це «За Перекопом є земля» Анастасії Левкової.
Звісно, не новина, що є автори, які працюють над одною книгою ціле десятиліття, згадаймо лише Донну Тартт. Та мало хто з них проводить настільки ґрунтовну дослідницьку роботу, як Анастасія Левкова. Почавши роботу над своїм «кримським романом» 2012 року, авторка, безперечно, задумувала його дещо іншим. Та з окупацією півострова все змінилося. Нова реальність вимагала підлаштування від авторів і текстів. Письменниця зробила близько 200 інтерв’ю з кримчанами, аби якнайглибше розкрити суть того самого Перекопу, за яким, як говорить кримська приказка, начебто немає землі. І як ніколи на часі розвінчувати цей міф про байдужість кримчан до «материка» та навпаки.
Великою мірою це історія про окупацію ментальну, окупацію свідомості машиною пропаганди. Коли в перші дні повномасштабного вторгнення ми ховалися від ракет у бункері, а за кілька кілометрів від нас тривали бої, одній з дівчат, кримчанці, несподівано подзвонив дідусь. Дідусь із Криму. Вона сиділа поруч, тож його слова було добре чути: «Внучка, ти нє волнуйся, скоро наши побєдят і всьо закончітся». На що вона відповіла: «Дєдушка, ти ж розумієш, що в нас із тобою різні наші?» Більше він їй не телефонував.
З таких історій складається і ця книжка. Вона ніби голка: гостра, невблаганна й готова вжалити будь-якої миті, вжалити боляче — страхами, розгубленістю, жахом. І в той же час вона невідворотно зшиває докупи один шматочок багатостраждальної землі з іншим, червоною ниткою підкреслюючи штучність їхнього розриву. Вона прямо говорить про геноцид і болісне падіння стіни нав’язаних міфів, за якою комусь так зручно було ховатися. Вона стверджує та утверждає ідентичність землі іншої, непростої і безумовно, безумовно своєї.
