«П'ятдесят слів для дощу» Аши Леммі: успадкувати гріхи батьків
Аша Леммі. П’ятдесят слів для дощу. Київ: РМ, 2024. 472 с.
Норіко вісім років. Вона народилася в Японії 1940-го. Вона уже два роки живе у дідуся — радника імператора, мати залишилася її біля брами пишного маєтку в Кіото. Щодня за вказівкою бабусі служниця виводить Норі з горища і занурює на сорок хвилин у ванну з хімічним розчином, той залишає важкі опіки, біль не вщухає до наступного занурення, але шкіра Норі від того стає трішки світлішою, тож дівчинка терпить процедури. Щотижня на горище піднімається сама бабуся, докоряє дівчинці її зухвалістю (та сказала, що їй подобається учитися), її незграбністю (поверхом нижче чути її кроки), б’є Норі дерев’яною ложкою до синці, так, що кілька годин по тому не можна рухатися від болю, а до наступного тижня залишаються криваві синці, та підсумовує: «Така ж нездара, як її мати-шльондра». Волосся Норіко — кучеряве і некероване, кольору горіхової шкарлупки, шкіра Норі — кольору карамельного мигдалю. Її мати — японка, її татусь — чорношкірий американець.
Норі — позашлюбна дитина, її матір була заміжня, аристократка з давнього роду, яка вийшла заміж за нижчого по статусу чоловіка, народила в Токіо сина, а потім зустріла батька Норі і залишила законного мужа та сина. Зараз старший брат Норі осиротів, його батько помер, і Акіра так само переїздить до маєтку дідуся. Він — законний спадкоємець в родині, йому п'ятнадцять. Привілеї і титули аристократії після поразки у війні скасовані, але це мало впливає на родичів імператорської родини, а імператор — кузен Акіри і Норі, до того ж за родиною, генеалогію якої має продовжити Акіра та його майбутні діти, стоять великі гроші, дуже великі, та міцні зв’язки з якудзою. Отож цей хлопчик має вплив, навіть на некерованого садиста-дідуся. Це хлопчик добре знає, який впливі він має. Діти зближуються, Акіра бере Норі під свій захист. Він обіцяє: коли прийде його час очолити родину, він змінить у ній все, що можна, там більше не будуть ховати на горищі позашлюбних дівчат і продавати їх у борделі, там геніальні юні скрипалі не будуть існувати в очах оточення лише на правах генетичного матеріалу.
На піку подій у романі найстарший із героїв має двадцять два роки (не рахуючи генерації бабусі-дідуся, позаяк вони існують над подіями, нібито такі собі пришелепкуваті титани). Японці, британці, американці, напівкровки. Вони всі тут дуже-дуже-дуже юні. Всі ці юні люди пережили війну, програли в ній чи перемогли, але вона сформувала кожного з них. Норі дослівно фіксує: «Моя народження пов’язане з великою війною». Вони всі здаються старшими, ніж є насправді. Норі в двадцять п’ять говорить, почувається і міркує як літня жінка: її зістаріли важкі досвіди. Але це історія не лише стрімкого старіння Норі. Поруч із нею є подруга двадцяти чотирьох років, яка має нелюбого чоловіка, зраду коханого, двоє дітей і важкий викидень. Акіра в вісімнадцять — власник двох маєтків, цілого загону прислуги, опікун молодшої сестри, всесвітньо відомий музикант. Поруч із Норі буде ще одна подруга, яка в шістнадцять років залишилася сиротою, опікується молодшою сестрою і три роки як добровільно працює в борделі. Світ, який пише Аша Леммі, дуже швидко дорослішає і швидко старіє. Батьки загинули під час війни (навіть ті, хто фізично вижили, до повноцінного життя уже не здатні; в одній із сцен Норі пояснює друзям: «Матері немає. Ні, вона не померла. Її просто немає»). Діти змушені ставати своїми батьками — символічно.
Щемлива історія про віддану любов сестри до брата, про безумовну підтримку, яку один сирота може надати іншій сироті, готовність віддати іншому все, включно з «первородним гріхом» — ця книжка написана про умови, в яких після великих воєн люди живуть у відчутті тотального сирітства і горнуться один до одного. І тим, вони травмовані, спричиняють один одному ще більшу шкоду. Два страхи в сумі дадуть сміливості? Дві самотності в сумі дадуть родину? Навряд.
Ок. «П’ятдесят слів для дощу» — не солодкавий родинний роман, він доста моторошний. Служниця, яка спостерігає, як десятирічна Норі стає тінню Акіри, міркує: хлопець чиниться зло зараз. Те, що Норі відчуває до брата — обожнення, преклоніння, це більше за любов, вона в ньому розчиняється. Акіра же Норіко опікується, ніби улюбленою домашньою тваринкою, дорогим музичним інструментом, він зверхній і почасти жорстокий власник.
До того ж їхні стосунки таки балансують на межі інцесту (даруйте таке збоченське прочитання). Норі відчайдушно ревнує Акіру до жінок і закохується в його найкращого друга, фактично двійника брата (вони обоє музиканти, однолітки, опікуються молодшими сестрами, пихаті, гарні, говорять однаково і діють однаково, до того ж між собою співзалежні). Зрештою, Норі з борделю, аби позбавити аристократку цноти, викупляє саме брат (Норі не попередили про порятунок, вона думає, що належить відтак старому багатію, який її зґвалтує, то вона в будинку невідомого іще господаря себе калічить, стікає кров’ю з внутрішнього боку стегна, символічно, але акт дефлорації Норі в домі брата таки стався). Це не той інцест, яким промишляють фантазери на порнохабах, звісно що ні. Це інцест двох божеств, цей союз мав би стати точкою творіння.
Найсильніша сцена в романі — концерт Норі, на якому їй акомпанує Акіра. Так вони творять світ, який на наступній же сторінці вщент зруйнує їхній дід… Пам’ятаєте ті міфи, де Зевс мусить убити татуся і одружити з сестрою, щоби запанувати на Олімпі? Такий союз із сестрою має вберегти від насилля батьків. Про щось таке, про такий інцест ідеться Аша Леммі. І атмосфера в романі від того стає аж ніяк не сентиментальною, а радже напружено тривожно некомфортною. Дівчина-сирота замкнена все дитинство на горищі тираном-опікуном закохується у власного брата… Так, це цілком міг бути готичний роман.
Перше і єдине, що в книжці безпосередньо говорить Норі її матір: спочатку — уміння підкоритися, потім — спроможність дихати. (Дуже іронічною виглядають сцени, коли малеча задихається від скарлатини, а бабуся не викликає лікаря, коли дідусь намагається задушити онуку-підлітку; мамині метафоричні поради в цих сценах дуже наочно буквалізуються, Норі не дихає).
Нічого не питай. Ні з чим не сперечайся. Не чинити нічому опір.
Ми будемо поруч із Норі від її восьми років до двадцяти шести, весь цей час кожна людина в її житті намагається зламати її волю — через насильство, через маніпуляції (включно з Акірою, стосунки з яким становлять сенс її буття). Ні в одних взаєминах Норі не є рівною іншим, вона — пригноблена, такий собі ідеальний Пригноблений з палати мір і вагів. Аж поки ближче до фіналу вона саме не стане тираном щодо юнака, в неї без тями закоханого, тепер вона маніпулює і ламає іншого. Трансформацію, яку має пережити ця дівчинка — не прийняття себе, не прийняття свого мішаного походження, а усвідомлення суто інстинкту виживання. Той, хто хоче тебе знищити — ворог тобі, бий або втікай. Не закохуйся і нього, не обожнюй його, не прагни його схвалення. Бий у відповідь, бий першою.
Назва роману — «П’ятдесят слів для дощу» — якраз відбиває етапи цього усвідомлення: Норі промокає під черговим різновидом дощу, розказує нам, як він називається в японській поезії; Норі потрапляє в чергове коло пекло, долає його, розказує, як вона прокачала свої скіли в цій битві і що це взагалі було. Наприкінці ми застанемо її в якомусь дуже специфічному для погоди в Кіото стані: коротка пауз між двома зливами. Насправді фінал той абсолютно безглуздий. Норі, правда, не мусить більше виконувати нічиїх наказів, вона тепер сама наказуватиме. Але чому так сталося? Вона навчилася перемагати? Ні, просто поруч нікого більше нема. Як научитися чинити спротив насильнику? Дочекатися, поки насильник помре і посісти вакантне місце. Кепська порада. Але цікава натомість книжка.
