«Освічена» Тари Вестовер: зберегти себе, дорослішаючи поруч із ворогом
1993 року в Техасі сталася трагічна подія, яку потім назвуть облого у Вако. На ранчо в 14 км від міста, у підніжжя гори, члени радикальної релігійної секти «Гілка Давидова», що відбрунькувалася від адвентистів сього дня, забарикадувалися і чинили опір агентам ФБР і Національної гвардії. Вони були переконані, що от-от настане остання битва Кінця світу, а в американському уряді сидять агенти Диявола. Члени секти уникали будь-яких зв’язків з офіціальним світом поза ферми, жили з натурального господарства, податки не платили, не купували ліцензії, зокрема, на зброю. Власне, останнє і привернуло до них увагу федералів, секта торгувала зброєю без ліцензії. Почали розслідування і встановили спостереження. Осада тривала 51 день. Завершилося все величезною пожежею на фермі. Тоді загинуло 3 агенти і 82 сектанти, серед них 20 були дітьми.
Батько розказував цю історію вечорами своїй родині, яка збиралася у вітальні, щоби слухати як він читає і коментує Біблію. Учіться, — казав він, — у тих, хто загинув у Вако, вони не дозволили школам промити собі мізки і їх покарали за це. Федерали несуть зло, вони прагнуть контролювати кожну мить вашого життя, а хто чинить спротив, виходить з-під контролю, того убивають. Лікар, учитель, поштар, полісмен, фармацевт, соціальний працівник, бібліотекар — твої вороги, вони хочуть твоєї смерті. Він розказує дітям, як вони мусять вижити на цій війні, яка триває лише в його голові. Розказував батько про Вако так часто, що найчіткіший спогад дитинства Тари ста таким: федерали нападають на їхній дім, там тихо, що чутно цикади і раптом гучний простір убиває жінку з немовлям на руках. Цього ніколи не було, не спогад, а фантазія. І те немовля — сама Тара. В своїх же спогадах вона помирала дитиною на руках у матері.
В родині семеро дітей, у чотирьох з них нема свідоцтва про народження. Тара — наймолодша. Вона ніколи не бувала у лікаря, вона не відвідує школу, для штату Айдахо, де вони живуть в глушині у підніжжя гори, Тари не існує. Батько і старші хлопці працюють на поденній роботі — наймаються зварниками на будівництва, а зимою розбирають метал на звалищі авто неподалік і живуть з ферми, на якій пораються дівчата. Накопичують їжу і зброю. У кожного в родині є мішок з запасом харчів, одягом і зброєю (у Тари не рушниця, бо мала, а ніж). Вони тренуються задавати на плечі це мішки (він більший за Тару) і бігти ховатися до гори. Тато попередив, що до них прийдуть федерали і їх всіх повбивають. Тарі п’ять років.
Батько скоріше за все мав психічний розлад, одним із симптомів якого була параноя. Тара про це подумає лише через два десятки років на лекції в коледжі, куди вирвалася всіма правдами і неправдами, покинувши позаду брата, що хотів її убити, і родину, котра її не захистила. Так, вона вчиться в коледжі, це був довгий і складний шлях, адже діти перебували на домашній освіті, а вчити їх ніхто не збирався. Один із синів навіть читати не вмів, а сама Тара систематично вивчала тільки азбуку Морзе за вимогою батька. Підліткою вона купила підручники і почала учитися самостійно. Освіта була шансом втекти з родини. Що матір? Після важкої аварії, в якій травмував і один із братів, коли до поранених не викликали ані швидкої, ані поліції, ані страхівників, мати самотужки відновлювалася після переламу склепіння черепа. Ураження мозку наклало відбиток на її особистість, їй було байдуже на дітей. Те, наскільки важко була тоді поранена матір, Тара зрозуміла теж старшою. Вона судомно шукає причин, чому її батьки поводилися так, як вони поводилися, чому зробили з її дитинства соціальний експеримент. Вона заднім числом ставить їй діагнози, вона вигадує сотні пояснень, вона намагається зрозуміти. І пише цю книжку — ще одну спробую усвідомити мотиви своїх рідних і простити їх.
Дорослої, успішною студенткою, на яку очікує наукова карєра Тара повертається додому і розказує, як роками поспіль старший брат Шон, колись найближча їй людина в родині, бив і домагався її. Батьки кажуть, що Тара одержима і це все вплив її коледжів і зомбованих людей ззовні, що їй плетуть небилиці. То брат так проявляв свою любов і піклування. Тара їде подалі і назавжди від того будинку під горою.
Тарі Вестовер зараз тридцять сім. Книжку мемуарів вона написала і видала 2018 року. «Освічена» стала шоком для читача. Вони десь чули, що рух виживанців набирає сили (це такі родини, які покладаються на власні сили в скрутні часи, автономізуються від держави та інших людей, радикальними виживанцями якраз і була родина Тари), але не уявляли собі масштабів проблеми, не уявляли, наскільки багато таких родин живуть просто поруч із ними. Книжка Тари Вестовер в перший же тиждень продажів посіла перше місце в списках бестселерів за версією Нью-Йорк Таймс, де протрималася понад два роки, зібрала низку нагород, книжка увійшла до рейтингу десяти найкращих книжок року, книжку переклали на 45 мові, а її авторку журнал Таймс відзначив серед ста найвпливовіших людей планети.
За неповні два роки «Освічену» купили і прочитали 8 млн осіб. «Освічена» — це документальна історія, сповідь навіть, про дуже важкі переживання юної жінки, яка росла в дисфункціональній родині. І цією страшною і страшно інтимною історією вона поділилася з восьма мільйонами людей. Сміливості цій пані не позичати. Вона навчилася бути сміливою.
Книжка написана дуже спокійно, холодно навіть. Авторка з усіх сил намагається не травмувати себе повторно і не завдати зайвого болю читачам. Вона ж не мелодраму і не жахастик пише. Вона міркує про те, що навіть поганий старт не завадить жити своє повноцінне життя. Презентуючи свою болісну книжку, Тара Вестовер розказала в одному з інтерв’ю: «Я написала ту книжку, яку хотіла подарувати собі замість втраченої родини. Я втрачала свою сім’ю, і мені злавалося, що не існує історій, які допоможуть мені це пережити, розкажуть, що робити, коли ти зрадила довірі і твою довіру зрадила родина. Я хотіла історію про примирення, бо ніколи для себе не розглядала доти можливість простити. А в прощення мені треба повірити».
