«Усі мої тривожні дзвіночки» Євгенії Бабенко: про молодих людей, які змушені жити зі старими таємницями
Євгенія Бабенко. Усі мої тривожні дзвіночки. Харків: Віват, 2024. 128 с.
Христина Глоба (для мами — Христинка, для подруг — Кріс, для безнадійно закоханих юнаків — Глоба) щойно недавно переїхала до Києва. Вона вступила на філфак університету Шевченка, вивчає французьку мову. Навчання нелегке, але їй до смаку і до хисту. Дома вже рік не показувалася, сумує за мамою і бабою-дідом, але не хочеться додому. Тривожно там.
Вона й досі обожнює мультик «Гей, Арнольде!», котрий врятував її психіку в дитинстві та в котрому і юнкою вона знаходить ціні вказівки до дії. В тому мультику мале стерво з добрим серцем Хельга відчайдушно закохане в однокласника, без взаємності щоправда. Христина ж з усього розгону крашнулася об одногрупника Максима. Страждати від нерозділеної любові їй помагає Алінка — сусідка в гуртожку, майбутня китаїстка, чка сильно нагадує друга Арнольда Джеральда. Арнольд живе в пансіоні з бабусею і дідусем, де весь час стає свідком життя інших людей та бачить-чує їхні таємниці. Христина мешкає в гуртожитку і забагато бачить в людях і забагато приховує в собі. Кріс настільки залюблена в цей мульт, що її життя стає переспівом серіалу про учня четвертого класу, так часом здається. Але ж добрий мультик, що вже там.
Нормальне студентське життя з парами, безгрошів’ям, новими друзями, підробітками, недосипом, поцілунками похапцем, п’янками до відрубу і відчуттям, наче все це ти переживаєш вперше від часів створення світу і так сильно воно уже ніколи не буде.
Але.
У Христини є велика таємниця. Вона докладає титанічних зусиль, щоби не поводитися як фрік, яким вона щохвилини почувається. Вона не довіряє людям поруч — і має на те підстави.
Кожна п’ята дитина зазначає сексуального насильства. Зовсім не кожна про це говорить. Не кожній вірять. Кожне наступне свідчення, в тому числі офіційне — в судді чи в поліції — зменшує правдивість доказів. Щоразу, коли дитину змушують повторити історію, вона, переймаючись, що щось не так розказала в попередній раз, міняє свою розповідь. Більшість дітей, залякані або обдурені насильником, так ніколи про злочині не розкажуть. Подорослівши, вони перестають довіряти своїх пам’яті. Дуже часто, так часто, що це можна назвати тенденцією: діти, які зазнали сексуального насильства, роблять першу спробу свідчити про нього лише через десять-двадцять років після зґвалтування.
Христині вісімнадцять. Її зґвалтували, коли їй було вісім.
«Дзвіночки» — історія не про зґвалтування, а про людину, яка зазнала насильства. Це історія Христини. Це не історія злочину і злочинця. Та навіть вона сама знову і знову звалюється у те підпілля, де намагається придумати якісь виправдання злочинцю, зрозуміти його мотиви. Вона співвідносить свою тотожність зі злочином, а найперше — зі злочинцем. Так вона часто буває, це один із наслідків зґвалтування. І от Кріс приходить до терапевта, якого довго і свідомо обирає, і холоне на мить: його звати Андрієм, так же як і того чоловіка.
Бабенко цю важку психологічно внутрішню робочу жертв зґвалтування пише дуже тактовно, очевидно і обережно: вона забирає у того «дядька Андрія», у ґвалтівника, інформаційний простір в романі. Ми про нього майже нікого не знаємо, ми його побачимо один раз, йому відведено дві репліка і одна смс.
Ґвалтівник — брат матері, він на десять років старший за Христину, йому вісімнадцять, ми не бачимо «девіантного циклу», себто етапів підготовки, збудження і згасання педофіла (зґвалтування дітей зрідка бувають незапланованими, ці злочини — результат роботи довгої стратегії), нам зґвалтування подається як раптовий акт, бо бачимо ми його через погляд Христини, з його слів, ми почуємо, що Христина — єдина його жертва, але підстав вірити не маємо, позаяк швидко і безсумнівно рідня приймає правду про злочин у фіналі. І він іде в бан, за дужки сюжету.
Насправді просто і насправді вдало. Це історія Христинки, котра докладає всіх зусиль, щоби відокремити і розмежувати свою особистість і зло, їй вчинене. Нема чого тому мерзотнику в її історії робити. Тепер Андрій тут — лише терапевт, який допомагає Христині жити своїм(!) життям.
Ще один очевидно зроблений, але тим не менш тонкий і дієвим момент книжки — оточення Кріс, її друзі і подруги, її однолітки, її матір — так само мають травматичні досвіди, таємниці, якими вони готові чи наразі не готові поділитися. Хтось трішки розкриється, хтось лише своєю поведінкою натякне, наскільки їм болить, хтось залізе в мушлю і зиркатиме звідси.
Ну от Богдан, наприклад. Він киянин, вчиться східних мов, розумка-книжник. На хаті у Богдана, де чомусь ніколи нема батьків, влаштовують вечірки, де закидаються грибами. Що таке в житті Богдана відбувається? Бракне відчуття ризику в житті? А схоже, що це останній рік перед великою війною взагалі-то.
А от Даша, вона староста французької групи, висока статна дівчина, не киянка, в гуртожитку живе. Даша на першій же вечірці під гучні оплести і «на слабо» напивається до нестями, її хтось куди майже непритомну везе. Що з Дашою коїться?
А це Аліна. Відкрита емоційно зріла, дуже поспішає дорослішати і заробляти уже власні гроші, нав’язливо сильно хоче якомога скоріше стати фінансово автономною. Аліна — напевно бісексуальна, вона рефлексує свою сексуальність, зустріється з дівчата і хлопцями, але її пригнічують ці побачення. Яка біла у Аліни?
Мама Христини, прошу. Ніколи не розказує про батька дівчинки, розказує, точніше, але щоразу якусь нову побрехеньку, не ходить на побачення, не хоче стосунків, говорить, що щаслива доросла самотня жінка. Мама Христини — асексуалка-сінгла чи щось ми про неї недочули?
Максим, знайомтеся. Це той, в якого закохалася Кріс. Він при перший же зустрічі скаже, що переїхав із мамою до Києва влітку 2014 році. Є питання, звідки міг юнак з мамою і без батька переїхати спішно до Києва літом 2014-го? Кріс, яка чує це від Максима, нічого не перепитує, не тому, що не почула, а тому, що дає йому можливість самому розказати. І Макс трішки розкаже, зовсім трішки: його батько загинув на АТО. А скільки лакун є іще між цьому двома репліками головного чоловічого персонажа «Дзвіночків»? Чому Макс так складно довіряє і так важко прощається з людьми?
Всі ці питання — вправа на емпатію читача. Поруч із кожним юним героєм тут калатає тривожний дзвінок, варто їх почути. Хтось просто не готовий говорити про свої таємниці, бо поруч немає безпечного співрозмовника. Книжка Бабенко таки пропонує нам стати таким безпечним емпатичним слухачем для її героїв (і в реалі ці набуті навички теж знадобляться).
Попри важку тему Бабенко зуміла написати світлу книжку саме тому, що ця повість писала з розрахунку на читача, який уміє слухати і співчувати. Ставка, яка завжди виграє в цьому казино під назвою «література».
—Навіщо ти це робиш, Арнольде? Чому ти завжди у всьому шукаєш хороше?
—Хтось же має це робити!
«Гей, Арнольде!»
