«Родина у вогні» Джаніки Ози: ті, хто залишається поруч, коли навколо — пожежі
Джаніка Оза. Родина у вогні. Харків: КСД, 2023. 398 c.
А ви знали, що в Уганді за режиму диктатора Іді Аміна були расові чистки — громили й убивали угандійців південно азійського походження, індусів, яких фактично депортували і переміщали в Уганду за часів панування в обох країнах Британії? Типові практики імперій: поселити на одній території дві групи колонізованих, дати їм різні права, одних підняти, інших опустити, щоби ворогували між собою і не змовилася проти білого господаря. Депортовані з Індії до Уганди азіати не мали права на землю, вони не могли купувати і обробляти пашні, навіть якщо жили в країні дві-три генерації. Чорні угандійці не мали права мати бізнеси, вони не відривали крамниць, не започатковували авторемонтних майстерень, вони не мали справу з живими грошима. Як тільки білі пішли з країни, між по-різному пригніченими групами, які роками училися ненавидіти те, що їм задавалося привілеєм для інших, почалася внутрішня війна (як то було у більшості постколоніальних країн).
А ви знали, що індуси-біженці з Уганди в 1970-х сформували потужну діаспору в Канаді, яка і досі є впливовою політичною силою? Скажімо, віце-прем’єрка провінції Альберта Сальма Лахані є емігранткою першої генерації з Уганди індійського походження і дуже відстоює запити свого ком’юніті. Вона, до речі, страшенно нагадує одну з героїнь дебютного роману канадійки Джаніки Ози «Родина у вогні». Там є одна дівчинка, яка була свідомою активісткою в Уганді часів Аміна, писала до політичної газети і мала всі спроможності стати впливовою політичною лідеркою. Вона в романі зветься Латкою і є навіть одноліткою пані Лахані, котрою явно надихалася авторка книжки.
З цієї книжки, яку написала дитина таких же емігрантів-біженців, книжка, якою дівчинка, яка уже народила в Канаді, віддає пошану своїм предкам-митарям, ви можете більше дізнатися про спільноти, що про них мало раніше чули. І може так бути, здивуватися, наскільки однаково різні геноцидні війни відбиваються на родинних структурах. Це можемо бачити навколо себе, про це можемо і прочитати в канадському романі.
Джаніка Оза пише роман, розказуючи історію родини, що так схожа на її власну історію, але нею не є, вона вигадала родину, схожу на свою. Джаніка Оза — дитя, яке народилося у біженців з Уганди уже в Канаді, вона з першої генерації осілих тут. В її романі є така дівчинка, у молодшої з сестер народиться дитина, яку вона не хотіла, завагітніла сама не знає від кого під час сексу на одну ніч, але дитину залишила і тепер та мала (так, це дівчинка) становить сенс життя її та її батьків. От це, певно, і є персонаж, чия біографія збігається з історії самої Ози — немовля, яке ще не уміє розмовляти. Так авторка дистанціюється від історії, котра і її історія, і не її одночасно.
До речі, в романі таки є гепі-енд, на який нібито й годі сподіватися в присмерковій історії, що розгортається.
«Родина у вогнів» в оригіналі називається дещо інакше — «Історія пожеж». Родина з роману Ози насправді, як той міфічний фенікс, постає з попелу. Родинною історію стають історії пожеж і згарищ, одна за одною. (Зверніть увагу, коли будете читати, а то й перечитувати: кожен розділ закінчується словом чи рядком, де ідеться про пожежу). Колись патріарх роду стояв перед вибором. Його, робітника на залізниці, фактично раба, відправили спалити поселення поруч, щоби можна було забрати землю під будівництво, ніби там ніхто й не жив. Він стоїться посеред поселення, схожого на те, де й сам виріс, він сподівається, що там не залишилося людей, бо уже знає: зараз він таки запалить сірник. Після того Пірбгай втікає з залізниці в сусідні країну. Там він зустріне жінку, з якої започаткує рід (в документах британці втратили його прізвище, подумали, що Пірбгай — значить Пір Бгай, так і записали, тому він таки започатковує рід з нуля, імя свого батька він загубив). Про ту пожежу Пірбгай розкаже лише Латіці, своїй онуці. В фінальній сцені вся родина стоятися перед будинком, який підпалили юнаки, що підняли на вулицях Торонто привернути увагу до расової дискримінації. Вона дивляться на вогонь і чомусь всі посміхаються. Між двома цими пожежами — майже сто років.
Підліток Пірбгай живе в Гуджараті на північному сході Індії, він — старший син в родині і мусить знайти роботи, обманом його змушують підписати папери і вербують на роботи в Африці. В Кенії він зустрічає Сонал (ні, шлюбів по любові нема і не планується ще не одне десятиліття, шлюби винятково договірні, але партнери в цій родині шанують один одного). Родина Сонал володіє невеличкою крамничкою, вони в Африці уже з десяток років. Сонал і Пірбгай одружуються, але оскільки з батьками залишається в Кенії працювати їхній старший син родина Сонал змушена покинути країну. Вони їдуть в Уганду, де відкривають аптеку. Сонал — травниця. У них народжується доньки і син Вінод. Вінод працює не уряд, він згодом посідає відповідальну посаду в міністерстві транспорту. Дружина Вінода — біженка, вона з Індії, де почалася війна з Пакістаном. Майже вся родина загинула, але Раджні врятувалася і тепер живе з незнайомцем у шлюбі в домі, де піклується про його батьків. У Вінода і Раджні народжуються три доньки: журналістка Латіка, лікарка Маюрі й учителька Кія. Латіка має сина Харі, але Раджні виховують онука як власну дитину, так треба, цю таємницю слід приховувати. Вони врятували втечею від чисток Аді Аміна, але Латіка з її чоловіком — революціонери, Харі може бути в небезпеці. В Канаді у Кії народиться дитина.
Чотири генерації, п’ять континентів, кілька мов, шість воєн. Розділи рублені і фрагментовані – чергова війна зачищає пам'ять роду, гинуть ті, хто мав би історію розказати, тому між розділами — провалля в п’ять, десять, двадцять років. До того ж розповідь в книжці іде з перспективи десяти різних людей, вони по черзі і перебиваючи один одного поспішають нас розказати про своє життя. Читати складно, бо то дуже гучний роман. Як на родинній вечері у великій родини: крик до неба не означають сварку, то просто треба поговорити всім і одночасно. Перший вогонь у книжці — не пожежа, а родинне вогнище. В родині Пірбгая він з сестрами сідали навколо вогню і слухали довгі історії-казки. Нащадки Пірбгая слухати відучилися, вони раптом відчули, що й самі можуть розказувати. Вони зрозуміють, що чути — важливіше за говорити. І пожежа обернеться на мирну ватру.
Вони переїздлять з Кампали, столиці Уганди міста поблизу великого озера, що виникло навколо фартеці-укріплення, котра звели під час колонізаторських воєн, переїздлять до Торонто — міста поблизу великого озера, що виникло навколо фортеці-укріплення, котра звели під час колонізаторських воєн. Одну неволю родина міняє на іншу неволю, і так раз за разом, континент за континентом. Поки не приходить усвідомлення: пожежа від спалених позаду мостів може незле освітити дорогу попереду. Один із героїв десь на початку роману скаже: «Без сенсу перейматися тим, щоб пустити коріння. Зосередимося на зростанні вгору». Другий ближче до фіналу відгукнеться: «Я зробив виріб, щоби залишитися на боці життя. Я вибрав те, що мусив обрати». Між жити і виживати, між зростати і розвиватися є колосальна різниця; про цю розбіжність Джаніка Оза і пише свій цікавезний роман.
