Як «Бомжі Донбасу» розповідають про минуле людей без минулого
Провокативна назва, провокативна обкладинка, провокативний текст. Автор з Макіївки, який понад десятиліття тому вирішив написати історію, яка вийшла дещо пророчою, трохи ностальгійною, почасти метафоричною та цілком сповненою гострого сарказму, в тому числі й до самого себе. Олексій Чупа, «Бомжі Донбасу».
Напевно, почати слід з обкладинки. Когось вона може засмутити й обурити, але рівно до того моменту, як людина дізнається, що на обкладинці сам автор, позаду якого символи сходу країни — заводи та прапор Донецької області. І коли Чупа пише про «бомжів», у першу чергу він пише про себе самого. Як говорить автор, ці «бомжі» — «це, як тоді мені здавалося, люди без минулого, можливо, без майбутнього, і з дуже туманним сьогоденням». А річ у тім, що ці герої, на відміну від усього оточення, говорять українською.
Але чому вони безпритульні? Не через відсутність освіти або бажання працювати. Фактично вони не мають дому соціального, не мають прийняття та не відчувають твердого ґрунту під ногами. Як у тій старій пісні: «Я колись народився в своїй країні, я живу ніби вдома, але як емігрант».
І знаєте, що символічно? Одного з героїв звати Малевич, як і київського художника, автора того самого «Чорного квадрату». І ця паралель доволі чітка, адже на час написання роману світ переважно знав Малевича як російського художника, такого собі безпритульного, якого «прихистила» росія. Забуваючи про те, що його батьки були поляками, а сам Казимир на допиті чітко відповідав чекістам, що він українець.
То що ж робить у своєму романі Чупа? Саме те, чого потребує він сам як україномовний житель Донбасу — шукає певне підґрунтя, яке могло би стати основою його власного самоусвідомлення. Такою для нього стає альтернативна історія «справжньої» України, центр якої нібито знаходився якраз під теперішніми заводами Макіївки. Так, ця історія вигадана, та великою мірою вона заснована на подіях, що дійсно відбувалися в Україні.
Перш за все, саму історію України довго намагалися перекручувати й заперечувати, розповідаючи, що такої країни ніколи не було, її створив Ленін, а утворилася вона лише тридцять років тому. При цьому в радянському ж союзі 1954 року пишно святкували «300-ліття возз’єднання України з росією», і в цих людей не виникає запитання, з ким же їхня країна возз’єднувалася, якщо України ніби як не було. Забувають вони і про Київський літопис, де вже 1187 року тодішню нашу державу чітко називають Україною.
Та загалом ми не про це. Ключовим тут є приховування історії, без знання якої будь-хто почуватиметься безродним «бомжем». Чупа це розумів, тому написав цей роман саме так, з історією в історії. І тому він зробив героями таких собі «українських чотирьох мушкетерів» — благородних борців за справедливість. Адже якщо подивитися на поведінку персонажів книги, то саме безпритульні поводяться інтелігентно та гідно, на відміну від оточення.
І чіткого висновка тут не зробиш, тому що роман залишає більше запитань, ніж відповідей. Питань до соціуму, до політиків, до людей-«какаяразніца» та зрештою до світу й самих себе. Питань, на які судилося відповідати нам із вами.
