«Так програють війну часів» Амаль Ель-Мохтар і Макс Гледстоун: хіт про подорож в часі тепер й українською
На полі битви Ред знаходить листа. Все пішло не за планом, їй щойно перешкодили завершити завдання, а тут ще й цей лист! В попелі помираючої планети, яка обертається навколо погаслого сонця (привіт «Світлу, що помирає» Джорджа Мартіна), лежить клаптик паперу. На конверті надпис «спалити перед тим, як прочитаєш». Листів не пишуть уже понад тисячу років. А Ред листів не пишуть і поготів — з усіма, з ким треба, вона спілкується телепатично. Та й ніхто не має знати, що вона перебуває в тому місті і в тому часі, де її знайшов лист. Їй пише Блу, виказуючи пошану до годної суперниці і обіцяючи зіпсувати їй ще не одну місію.
Війну часів ведуть дві цивілізації — умовно: інженерна і природнича. Вони вважають себе цінністно протилежними, такими різними, що вижити може тільки одна. Насправді вони дуже подібні. Якогось штибу колонії, колективні розуми, в одному випадку за прототип взяли нейромережу, в іншому — грибницю-ризому, одні вирощують напівроботів, пов’язаних один із одним стимулом-реакцією, світ постпанку, другі — зооморфи, використовують метафору саду, сплетені між собою корінням та інстинктами, їхні технології більше скидаються на магію. І вони ведуть війну на знищення. Зброя у війні — подорожі в часі. Якщо кілька століть тому один прочанин не отримує знак і не збудує скальний монастир, тоді влада однієї з держав ослабне. Прочанина візитує агент із майбутнього. Якась дитина мусить не народитися. Якийсь корабель мусить не вийти у море. Якесь містечка має не відрити фаянсову фабрику. Якийсь учений не винайде вакцину. Тонка робота для терплячих воїнів.
Ред і Блу — такі от агентки у війні в часі, вони супротивниці, не раз перешкоджали місіям одна одної. Ред і Блу — Червона і Синя (кольори, які є на більшості прапорів світу: червоним означають хоробрість і жертовність, синім — бездоганність і вірність). Їхні листи спочатку відверто глузливі, потім кокетливі, за тим стають відвертими і нарешті їхнє листування перетворюється на освічення в коханні. Іще жодного разу не побачивши одна одної в своїй істинні подобі, вони угледіли щось справжнє. Зауважили спосіб, що можливо, тепер загрожуватиме результату війни часів. (А де, де гарантія, що одна з них не шпигунка, яка мусить завербувати іншу?).
Послання книжки — воно про любов, звісно. Але це дуже тривожне послання: люди в окопах з двох боків, солдати-супротивники мають між собою більше спільного, ніж люди, які не побували на війні. Ворогам на полі бою порозумітися легше, ніж воїнам і тих цивільним, яких вони захищаються, ніж воїнам і можновладцям, чиї накази виконують. Автори книжки, звісно, думали, що вони пишуть роман про пацифізм. Автори книжки, звісно, ніц не знають про війну. Причини війни, яка точиться в романі, ми так і не дізнаємося. Її наслідок може бути лише одним – повне взаємне знищення двох цивілізацій.
У роману є два автори. Листи Ред писав американець Макс Гледстоун, листи Блу написала канадійка ліванського походження Амаль ель-Мохтар, вони обидва не новачки в фентезі, зібралися якось придумали разом сюжет, а от далі була самостійна робота. Емоційні реакції і вчинки Ред та Блу насправді належать різним людям. Це дуже пасує книжці, вона стає емоційна достовірною (градус почутті зашкалює, правду кажучи). «Так програють війну часів» завірусилася 2023 року, коли книжка уже отримала дві головні нагороди для наукової фантастики в 2019-у. Про неї і тоді багато писали та говорили. Аж раптом зайшла на друге коло, ще й так вибухово. Один відомий в середовищі фанатів манги і аміне користувач порекомендував цю книжку спільноті. І отже за чотири роки нарешті всі побачили, що «Так програють війну» зроблена за лекалами одного з різновидів ісекаю, фанатів роману прибувало по годинах бувально. Вірусних книжок насправді не аж так багато (порівняно з відео), найвідоміша з них — «50 відтінків сірого» — радше не спонукатиме довіри до таких творів. Але! «Так програються війну» одного дня завірусилася і читач побачив, що це добре є.
В обох світах не можна усамітнися, там все належить всім, там ти — частина більшого задуму. Молоді жінки знаходять одна в одній оцей простір усамітнення, коли є ти, твої почуття і людина, на які ці почуття скеровані. Вони не просто закохані, вони відчувають одна до одної шалений пекучий голод (їсти в новій реальності не треба, тому це відчуття для Ред і Блу нове і чужорідне). Це такий красивий момент: вони передають одна одній послання в самих несподіваний формах, пишуть листи в чаїнках на дні витонченої філіжанки, в хмарах, в квітах, в зернятка сумаха, в жалі бджоли… Аматори фентезі і наукової фантастики побачать в тих примарних формах, що вони стали листами, чимало відсилок до класики жанру: від метелика з «Гуркіту грому» Рея Бредбері до бджоли з «Дикого племені» Октавії Батлер і пташок, які співають для Білі Пілігрима в «Бойні номер п’ять» Курта Воннегута (бажаю насолоди тим, хто любить розгадувати шаради).
Дівчата дуже начитані, в їхньому світі читання книжок не вітається, але книжка — так само спосіб усамітнитися одна з одною, як і кохання. Вони багато обговоюють книжки і читають одна одній любовні вірші. Є один поет, що має для них особливий статус (ні, я не буду спойлерити, не переживайте). Томас Чаттертон, англійський хлопчик-геній. Йому було сімнадцять, коли він вкоротив собі життя. Він кохався на готичному Середньовіччі, вимарив собі поета ХV століття Томаса Роулі, насправді повірив в його існування, видав збірник віршів нібито Томаса Роулі, які нібито знайшов в підвалах сусіднього монастиря. Ті вірші писав сам Чаттертон, тонко імітуючи давньогоанглійську поезію. Але, здається, він не містифікував, а сам безнадійно вірив у свою вигадку. Коли містифікацію викрили, він покінчив із собою. Ця історія, яку так люблять Ред і Блу, вона про те, що можна створити для себе будь-який красивий пишний затишний світ, в якому можна на мить сховатися (разом із тією, яку кохаєш), але реальність все одне вносить свої корективи.
У просторі роману Ред і Блу зустрінуться — наживо, втілені, а не в листах чи в хворобливих мареннях — лише один раз. Для однієї з них ця зустріч трапилася в минулому, для другої станеться в майбутньому. Час покаже.
