Таня Поставна – дитяча письменниця, журналістка, сценаристка і режисерка. Сторітелерка.

Дитинство провела на заході України – в містечку Кам'янка-Бузька на Львівщині. Шкільні та студентські роки пройшли у Харкові. Від 2014 року живе та працює у Києві. У 2019 році дебютувала як письменниця із дитячою книжкою «Коли я була лисицею». Книжка потрапила до коротких списків премії «Книга року ВВС 2019».

Нерідко письменники-початківці сприймають письменництво як щось легке, розважливе, не усвідомлюючи, що створення текстів це кропітка робота, яка вимагає чималої відданости й уваги. Як ви думаєте, звідки з’являються подібні уявлення? Чи були у вас схожі думки, коли починали письменницьку діяльність?

Думаю, будь-яка праця вимагає відданості й уваги. Потрібна дисципліна, терпіння і найголовніше – ремесло. Тобто, щонайменше треба вже вміти писати. Чому в початківців часто складається таке враження – думаю, це стосується будь-якої роботи, не лише письменництва. Коли ти ще не занурився в процес, може подобатися навколишній антураж, образ письменника, якісь фантазії про його вільне творче життя… Ніхто не думає про письменництво, як про багатогодинне сидіння на стільчику перед монітором чи над листком паперу, коли ніхто тобі не допоможе, крім тебе самого.

Думаю, врешті-решт письменник приходить до цього письменницького дзену, коли ти красиво сидиш з чашкою чаю біля вікна і насолоджуєшся письмом (принаймні якийсь час), але шлях до цього точно лежить через постійну практику і дисципліну.

Які письменники надихнули вас стати письменницею? Чий стиль ви наслідували, коли почали писати, поки не знайшли й не відточили власний?

Не думаю, що стати письменницею мене надихнули інші письменники. Скоріше мені просто подобалось писати тексти, вигадувати історії. Найчастіше ідеї творів так надокучливо крутяться в голові, що просто дуже хочеться кудись їх подіти й тому сідаєш писати. Так було з першою книжкою і так триває у мене досі. Стає шкода ці історії відпускати, хочеться побачити їх написаними.

Щодо інших письменників, то у різний час мені подобалось читати різне. З дитинства було багато Лесі Українки, в підлітковому віці – якісь детективи, в студентстві – Хуліо Кортасар, Борхес, Маркес. Сьогодні Арундаті Рой, Сафран Фоер, Фредрік Бакман. Також я завжди читала багато дитячої літератури. Мій улюблений дитячий автор – Ульф Старк. Загалом, мені близькі по стилю письма скандинавські автори. Але я точно не намагаюсь наслідувати чийсь стиль. Коли вже є звичка писати, то звикаєш писати своїм голосом – так, як саме ти формулюєш думки, як саме ти жартуєш чи описуєш емоції. А от, наприклад, читання поезії на мене справді впливає – начитавшись віршів, починаєш писати їх схожим чином теж. Але думаю, це пов'язано з тим, що в поезії у мене просто не випрацювано власного голосу – занадто мало практики й ремесла, я завжди писала переважно прозу.

Як ви думаєте, існує проблема ґендерної рівности в книжковій сфері? Чи активно публікують жінок, і як їх сприймає загалом суспільство, можливо, ви чули чи були свідком того, що щодо письменниць існують певні стереотипи, упередження, навіть міти, як, наприклад, щодо надмірної жіночої емоційности тощо?

Не готова компетентно відповісти на це питання. Мені б мати якесь підґрунтя у вигляді реальної статистики й даних, а у мене її немає. Не думаю, що мої суб’єктивні відчуття будуть для когось корисними. Особисто я, як письменниця, не стикалась з проблемою бути надрукованою. Можливо, є якась нерівність у гонорарах чи в отриманні премій – думаю, таке може бути. Але це загальна проблема, яка існує не лише в письменництві й не лише в нашій країні.

Розповісте, як у вас проходить робочий процес? Скільки часу ви приділяєте написанню текстів? Маєте якісь ритуали, правила?

Письменництво не є моєю основною зайнятістю, тож процес дуже нерегулярний. Загалом намагаюсь писати по книжці на рік і вони всі у мене дуже скромні в плані обсягу. Чотири з п’яти книжок написані в письменницьких резиденціях – себто за кілька місяців щоденної роботи там. Моя основна робота – продюсування документальних фільмів та соціальних проєктів, вимагає зовсім іншого ритму життя і мені дуже важко в моєму звичному житті знайти той спокій для фокусування на книжці. Тому письменницька резиденція – найкращий варіант для мене – коли ти десь на горі, сам-на-сам з текстом і нічого тебе не відволікає.

Практична ж робота над текстом у мене будується так – спершу з’являється ідея, основна фабула і персонажі. Коли все це є, я починаю детально пропрацьовувати профайли кожного персонажа, їхні мотиви та лінію кожного героя. Далі все це переплітаю між собою, працюю над загальною структурою – це зазвичай якісь нотатки в блокноті, замальовки, плани. Мені важливо перед початком роботи мати маршрут, яким буде рухатись моя історія. Звісно, потім я можу відходити від нього в процесі письма, але він має бути. Коли підготовча робота завершена, починаю просто щоденно писати.

З цікавих змін в робочій рутині – перші три книжки написані на ноутбуці, а зараз пишу від руки на папері. Таким чином, робота ділиться на два етапи: письмо від руки й потім передруковування з паралельним редагуванням. Я помітила, що від руки пишу вільніше. А передруковування допомагає боротися з письменницьким блоком. Коли він настає, я не примушую себе писати далі силою, а просто сідаю передруковувати вже написане. Тоді в процесі такої монотонної роботи, приходять нові думки, мозок підхоплює історію і якось простіше продовжити писати далі.

На вашу думку, українська книга наразі стала актуальною на книжковому ринку? Чи є на неї великий попит?

Все, звісно, залежить від того з чим порівнювати. Якщо порівнювати з ситуацією 10 років тому, то можна вважати, що ми спостерігаємо шалений успіх української книги, бо до 2014 року її майже і не було – одна нещасна україномовна поличка з книжками в столичній книгарні. Сьогодні, звісно, око радіє асортименту і якості надрукованих книжок на полицях. Але якщо дивитись на ситуацію з українською книгою у розрізі 40-мільйонного населення і доступу до книги в регіонах, ситуація все ще дуже і дуже сумна. Загалом стандартні наклади у 2000 примірників – це смішна цифра з огляду на населення України. До прикладу, в Латвії збірку поезії друкують накладом в 1500 примірників на 2 мільйони населення. У нас друкують 2000 на 40 мільйонів населення. Поки це не той рівень читання і книговидання, про який би мені мріялось. Але ми точно рухаємось в правильному напрямку. Вірю, що в української книги яскраве і надихаюче майбутнє.

На які теми вам би хотілося написати книги? Для якої авдиторії: дитячої, підліткової чи дорослої?

Наразі закінчила рукопис дитячої книги, тепер берусь за дорослу. Не думала, що буду коли-небудь писати на теми, що пов’язані з війною – навіть після повномасштабного вторгнення думала, що не буду. Але ось пройшло два роки й історія, над якою хочеться попрацювати так чи інакше про цей час і нас у ньому. Уникнути цього неможливо, бо це і є наше життя. Побачимо, що із цього вийде. Загалом, хотілось би колись знову писати про щось легке, інфантильне, мирне та наївне… але не впевнена, що вдасться до цього повернутись. Поки час народжує зовсім інші історії.

Які книжки ви полюбляєте з української класичної або сучасної літератури?

З самого дитинства і до сьогодні я велика прихильниця творчості Лесі Українки. Також дуже по-особливому люблю твори Михайла Коцюбинського. Зовсім по-іншому, але також є великою прихильницею Івана Багряного. З сучасних українських авторів не можу сказати, що у мене багато фаворитів, саме як у читачки. Я захоплююсь тим, що роблять колеги, але так щоб сказати, що це «моя чашка чаю» – такого дуже мало. З дорослої прози й поезії – Сергій Жадан, Катерина Бабкіна. З дитячих творів – Оля Русіна. Ось, мабуть, і весь мій скромний читацький список фаворитів.

Ви сценаристка документального кіно. Про сценаристику рідко коли говорять в інфопросторі й часом здається, що вона залишається «поза кадром»/ «за лаштунками», хоч написання сценаріїв є доволі складним, однак потрібним і цікавим. Можете розповісти про специфіку сценаристичного мистецтва? Чим воно приваблює вас?

Насправді я вже близько трьох років не працюю як сценаристка. Здебільшого як сценаристка допомагаю лише своїм власним проєктам, які продюсую. Зараз моя професійна діяльність потребує більше моєї уваги як продюсера, ніж як сценариста. Але точно можу сказати, що хороших сценаристів дуже мало, а їх робота часто недооцінена. Сценарій документального проєкту – це велика, кропітка, ювелірна робота. Сценарій ігрового кіно – також. Мені б дуже хотілось, щоб сценаристи в Україні отримували за свою працю відповідні гонорари, але поки ця робота залишається частіше недооціненою, бо мало хто бачив що відбувається за кулісами цієї праці. А там багато пошуків, досліджень, побудови архітектури історії й щоденне плетіння цих сенсів буква до букви, фраза до фрази. У нас чомусь досі вважається, що класна історія – заслуга режисера. Сценаристи ж завжди залишаються в тіні. Може, це і нормально, але принаймні хотілось би, щоб залишаючись в тіні, хороші сценаристи мали змогу гідно жити своє життя.

"Хотілось би колись знову писати про щось легке, інфантильне, мирне та наївне… але не впевнена, що вдасться до цього повернутись"

І наостанок, якою є ваша найбільша письменницька мрія?

Не думаю, що у мене є якісь суто письменницькі мрії. Є мрія, щоб війна закінчилась нашою перемогою. Щоб ціна цієї перемоги була якомога меншою (хоча вона вже занадто висока). Щоб ми, українці, навчились врешті цінувати свою мову, культуру, історію і щоб навчились брати відповідальність за всі ті візії майбутнього, до яких так прагнемо. Мені мріється про книгарні й сучасні бібліотеки в маленьких містечках, а не тільки в обласних центрах. А також, щоб українська книга активно перекладалась закордоном, щоб про неї знали у світі. Якщо серед цих книг будуть і мої, я буду щаслива, звісно.

Текст Богдан Красавцев, Карина Горай