Тетяна Белімова – українська письменниця та літературознавиця. Авторка дослідницьких праць з літератури та художніх оповідань у жанрі сентиментальної прози. Лауреатка літературної премії «Коронація слова». 

Пані Тетяно, розкажіть, будь ласка, про Ваші перші літературні кроки. Якими творами вони Вам найбільше запам'яталися?

Мої перші літературні кроки збіглися із науковими, що було непросто. Моя філологічна освіта, робота над дисертацією та викладання в університеті, з одного боку, допомагали мені, але, з другого боку, і вадили. Ідеться не лише про те, що мені бракувало часу. Радше бракувало впевненості в собі, у власних силах. Якщо існують класики, котрі вже все сказали у свої творах, що можу запропонувати світу я? Те, що писала в студентські та аспірантські часи, не сприймала серйозно. Майже всі ці перші проби пера не надруковані, зберігаються у чернетках, іноді рукописних. Починала писати, як і всі, поезію, пізніше — коротку прозу. Найбільше пам’ятаю новелу «Весняна фотокартка», що її надрукували в нашій студентській газеті. Це була для мене непересічна подія й воднораз маленьке і дуже скромне визнання моїх літературних здібностей. 

Один із Ваших творів (збірка оповідань «Трояндовий джем») має дуже цікаву назву. Як Ви гадаєте, у чому полягає важливість незвичайних назв для літературних творів?

Із «Трояндовим джемом» вийшла така історія: спершу було «Варення з троянд». Саме так називалася коротка історія, що відкривала збірку новел та оповідань, рукопис якої я подала в київське видавництво «Брайт Букс» — для серії «Теплі історії». Збірку я назвала, здається, «У твоїх долонях». Редакторка серії подивилася тексти і відписала, що все добре, усе подобається, окрім назви збірки. Саме редакторка Юлія Шутенко змінила назву твору, що відкривав збірку: було «варення», а став «джем». І також пані Юлія переконала мене, що так треба назвати й книжку ― «Трояндовий джем» (інколи такий погляд збоку дуже важливий і своєчасний, тому літературні редактори дуже потрібні кожному тексту). Майже відразу моя подруга львівська художниця та письменниця Христина Лукащук намалювала неймовірної краси обкладинку, де в елегантному слоїки були голівки англійських чайних троянд. Справді, багато в чому саме ця незвична назва у поєднанні з дуже інстагрмною обкладинкою посприяла успіхові книжки. Погоджуюся з тими письменниками, які вважають, що вдала назва ― це частина успіху майбутнього видання. Так і є. Заголовок відразу має привабити. І це буває дуже непросто — вигадати нетривіальний і цікавий заголовок. Воднораз на одній назві далеко не заїдеш. Хоч би якою привабливою не була назва, якщо сам текст буде нецікавим ― це не врятує книжку від провалу. 

Ви – авторка підручника з літератури модернізму. Скажіть, будь ласка, які у Вас є яскраві спогади, що пов'язані з цією книжкою?

Посібник «Проза українського модернізму» ввібрав у себе багато матеріалів із моєї дисертації. І я рада, що мої наукові пошуки не минули намарне, а знайшли своє практичне втілення. Посібник я писала не лише тому, що хотіла, аби мої дисертаційні висновки оприявилися в більш доступній формі і для ширшої аудиторії. Виданий підручник чи посібник — це була обов’язкова умова для того, щоб отримати вчене звання доцента. Напевно, це й становить найяскравіший спогад, адже я отримала омріяний диплом. 

Чим Вас захопив цей напрям (модернізм)?

Я так думаю, що обрала модернізм усупереч накинутим матрицям (ми зараз добре знаємо, що такі «матриці» справно продукувала російська імперія), що, мовляв, українська література є меншовартісною, другорядною і навіть загумінковою в порівняння зі своєю «вєлікой» сусідкою. Мені, як науковиці, дуже хотілося довести, що є в нас високочолий модернізм із його довершеними зразками; є в нас урбаністика (скажімо, романи В. Домонтовича, які я досліджувала у своїй дисертації, ― це якраз міська проза). Попри драконівські умови існування українська література породила неймовірні явища, зокрема й такі, що збігалися із естетичними канонами модернізму, виявила риси цього феномену у свій, потужний своєю органікою спосіб. 

Як би Ви хотіли, щоб цей посібник вплинув на читачів? 

Найпершим моїм авторським завданням було поширення знань про провідних митців цього напряму серед найширшої аудиторії. Але ця праця вийшла в університетській типографії двома невеличкими накладами й суто для задоволення потреб студентів філологічних спеціальностей того університету, у якому я тоді працювала. На щастя, зараз дуже багато інформації про тих митців модернізму, про котрих я писала. Усі їхні твори зараз перевидані й відомі найширшому загалу. Тож, напевно, і цей посібник почасти долучився до повернення в український літературний канон імен письменників, що були спершу репресовані, а тоді піддані деструктивному забуттю.  

Розкажіть, будь ласка, про особливості письменницької роботи у жанрі сентиментальної прози.

Навіть і не знаю, які тут особливості можна навести. Сентименталізм як художній напрям уже давно не продуктивний. Він передував Романтизму і, напевно, зараз не проявляється в текстах художньої літератури. Найбільш знаним автором сентименталізму був Григорій Квітка-Основ’яненко із його відомими повістями «Маруся» та «Сердешна Оксана».   

З чим у Вас асоціюється робота з мистецько-історичним фестивалем «Українські передзвони»?

Може, я зараз не те скажу, що слід у таких випадках озвучувати, але передусім із втомою. Це колосальна робота – підготувати й втілити фест. На тиждень-два ти випадаєш із життя. Треба уточнювати списки учасників, розмовляти по телефону, відповідати на імейли, узгоджувати час виступу та твори, обрані для сцени. Сам фестиваль завжди був як марафон у 6-7 годин, коли треба стояти біля сцени, по ходу регулювати сценарій, оголошувати, заповнювати паузи. Звісно, «Українські передзвони» були б неможливі без Олександра Ліщенка, народного декламатора творів Шевченка, який був не лише ідейним натхненником і головним організатором «Передзвонів», а й людиною, котра надихала всіх нас. Ми – всі дотичні до фестивалю – розуміли, що робимо важливу й потрібну справу.   

Скажіть, будь ласка, хто був для Вас Учителем у літературі? Чому?

Це моя вчителька Оксана Михайлівна Хорозова, яка викладала в секції української літератури Малої академії наук. Оксана Михайлівна першою поправляла мої вірші, учила законам римування, пояснювала особливості побудови поетичних і прозових текстів. Вона завжди вміла розбудувати комунікацію з учнями. Знати свій предмет мало. Треба ще вміти захопити учня, навчити його. От вона це вміла.

А якщо говорити про письменників, на яких хотілося рівнятися, то їх було дуже багато, і українських, і зарубіжних. Я легко захоплююся текстами сучасних авторів. Мені імпонують художні засоби, які вони відкривають, хочеться знайти щось таке ж унікальне, але своє. Саме через це намагаюся менше читати, коли пишу власний текст. В активному періоді написання трохи відсторонююся від чужих художніх творів.

"Намагаюся менше читати, коли пишу власний текст. В активному періоді написання трохи відсторонююся від чужих художніх творів"

Які Ваші улюблені літературні герої книжок українських і світових письменників? Чим вони Вам подобаються?

Мені свого часу дуже запала в душу Патриція Гольман, головна героїня роману Ремарка «Три товариші». Я прочитала цей твір іще в школі, дуже переживала через обставини життя і смерті персонажки й навіть присвятила кілька віршів її драмі. Звісно, я, як і всі, у молодому віці дуже захоплювалася героями романів Івана Багряного, їхньою цілісністю, силою волі, жагою життя. Зовсім недавно мене так само вразили герої роману Джордано Бруно «Самотність простих чисел». Я не думала, що таке ще може трапитися зі мною, якщо чесно, бо ж прочитала дуже багато текстів і вже «всі розуми поїла».  

Чи хотіли б Ви стати героїнею одного з цих творів? Поясніть, будь ласка, свою думку.

Напевно, ні. Утеча в літературний світ мене зацікавила тільки недавно ― у часи війни. Мене все завжди влаштовувало у житті і щось міняти, аби було, як у когось із героїв прочитаних книжок, ніколи не хотілося. Думаю, це через те, що маю певні досягнення і дуже ними пишаюся. Маю хорошу родину ― моїх дітей і чоловіка. Іншого життєпису собі не хотіла б.

Текст: Богдан Красавцев, Анна Слезіна