Акції
Передпродаж
Топ продажів
Гарячі новинки
Книжковий аутлет
Андрій Пермяков – письменник, автор п’яти книжок поезій та прози, артист. Дипломант та лауреат літературних та мистецьких конкурсів. Є як автором текстів, так і майстром їх сценічного втілення. Автор книги та артист власного проєкту документального театру «Залізна евакуація».
Андрій створив власні поетичні стендап-вистави, які називає «Віршоу»: РіздWAR, «Віршотелінг», «Ніжні Переможуть» та «Любов, рок-н-рол і V». Через несамовиту артистичну манеру виконання віршів його вже стали називати віршотелером і віршоуменом.
Упродовж 2021 – 2023 років багато гастролював в Україні та за кордоном: мав виступи в Аргентині, Іспанії, Польщі, Швейцарії, Австрії, ОАЕ та Казахстані. У 2023 році в Латинській Америці вийшла книга віршів та оповідань іспанською мовою «Ucrania. Los tiernos vencerán», яку Андрій презентував на міжнародному книжковому ярмарку в Буенос-Айресі. Автор текстів та артист англомовної фентезі-опери «Orpheus and Eurydice forever” М. Брунського, яка у 2019 – 2021 роках була в репертуарі Дубайської опери. Виконавець головних ролей Астора Пьяццолла у виставах «Пьяццолла» і «Танго свободи». Співавтор та артист вистави-концерту “Бла-бла-ленд за лаштунками”.
Пане Андрію, розкажіть, будь ласка, про Ваші перші літературні кроки. Якими яскравими подіями вони Вам запам’яталися?
Ну, коли це можна назвати літературними кроками, то це складання віршиків дівчатам та декламування їм на лавочках. Я і досі пишу словесні портрети та присвяти, так звану альбомну лірику. Цим мені часто-густо дорікають. Але насправді не так легко написати достойну не тривіальну віршовану присвяту.
Багато чудових спогадів від різних проєктів. Особливо виділю Міжнародний фестиваль поезії в 2014 році, який я допомагав організовувати Лесі Мудрак. Дуже тішить спеціально створена та вперше вручена в історії «Коронації слова» відзнака за переклади рок-пісень. Також слід згадати рівненські фестивалі СУП, КУСТ та «Віршсток», до організації яких я був причетний разом із Іриною Баковецькою. Сюди ж додам суголосні літературні міні-вистави з письменницею Хеленою Андрейчіковою та виставу-концерт «Бла-Бла ленд за лаштунками» з Наталією Сумською та Сергієм Лазо.
Нині найяскравіша подія для мене – книга моїх поезій та прози іспанською «Ucrania. Los tiernos vencerán» – Ніжні Переможуть та участь у міжнародному книжковому ярмарку в Буенос-Айресі та власні «Віршоу», які стають популярними не лише в Україні, а в Іспанії, Австрії, Польщі та Швейцарії.
Які українські та світові автори були для Вас фаворитами, коли Ви починали свою письменницьку діяльність? Чому?
Мене завжди надихали театр та рок-енд-рол. Відповідно і автори. Тексти рок-гуртів, Аллен Гінзберг, Кен Кізі, драматург Григорій Горін. Безліч імен, поезія будь-яких проявів була мені цікава. Давно любив Орвелла, знаходив масу паралелей в наших системах. Щодо поезії – безліч імен, поезія будь-яких проявів була цікава. Шекспір, Верлен, також поети шістдесятники.
Нещодавно на одній з презентацій спікери та глядачі розмірковували про високу полицю, які з останніх книг вони прочитали і які перечитують постійно, і хто і як повипливав на їх геніальний доробок.
Майстри слова вчителькувато-претензійно згадували: Маркеса-Борхеса-Кабо Абе-Пруст-Джойс… Ще гарно звучало «ранній Андрухович»…
А я сиджу і думаю, що останнім часом мені найбільше сподобалася книжка Оззі Осборна. «Все, що спромігся згадати». Я взагалі дуже люблю невигадані долі та сюжети з біографій.
Серед Ваших творів є книга “Залізна евакуація”. Розкажіть, будь ласка, які емоції Ви відчували, коли працювали над цим твором?
В «Залізній евакуації» зафіксовані історії евакуаційного досвіду простих українців-залізничників: колійники, енергетики, машиністи, провідники та руховики, чергові по вокзалах та депо. Я розмовляв з кожним, відчув їх емоції, як свої власні їхнім емоціям: і плакав, і сміявся, і надсилав прокльони ворогу, матюкався разом з ними…
Головне, що я захоплювався сміливістю з них брати на себе прийняття рішень та бути готовими нести відповідальність за ці рішення. Такої риси почасти бракує навіть багатьом топ-топ менеджерам.
І саме з таких особистих історій і складається історія евакуації та наша Велика Спільна Історія! А історія провідниці Ірини Юрченко, матері фотографа Азовсталі Дмитра Козацького, стала відома на всю країну, попала в сценарії фільмів, навіть у комікси.
Окрема тема, це – презентації книги у форматі документального, що пройшли на залізничних вокзалах. Київ, Дніпро, Харків, Львів, Одеса, Рівне, на мистецькому фестивалі в Україні “Протасів Яр” пам’яті Романа Ратушного “Мистецтво і війна”.
Разом зі мною історії читали улюблені актриси та актори театру та кіно Наталія Сумська, Римма Зюбіна. Наталія Васько, Наталія Цимбал, Галина Цьомик, Таня Пилипець, Зіновій Карач, Антон Меженін та актори Дніпровського театру драми та комедії.
Аналогічний формат іспанською мовою відбувся у Барселоні та Валенсії. У проекті брати участь українські та іспанські митці.
Маю обов’язково зазначити. Видавець книги: Ігор Степурін, Благодійний Фонд “Бібліотечна країна” та ТОВ «Креативна агенція «Артіль», за підтримки Міністерства культури та інформаційної політики України.
Що для Вас найцікавіше під час творчого процесу?
Коли пишеться текст я вже уявляю, як читаю його зі сцени. Певно це і відрізняє мене від інших авторів. Кожен автор бачить та творить по-різному. Особисто я не бачу його написаним літерами, а бачу озвученим зі сцени. Потім даю редагувати, щоб, так би мовити, літературна складова не розчинилася у специфіці мого авторського бачення. Дякую Олександрові Косенку, моєму постійному редакторові. Му працюємо суголосно в тандемі вже давно.
Про особливості свого літературного процесу мені випало писати у своїй книжці ВIРШОтелiнг. Прихильні до мене читачі та діячі мистецтв підшукували слова. Хто ж я є? А кожне їхнє слово — на вагу золота: не лише письменник, літератор. Це сучасний стендап-кобзар-лірник-менестрель-бард-трубадур- декламатор-актор! Зійшлись на тому: Автор на сцені. Автор не лише текстів, а й їх сценічного втілення. Сторітелінг у віршах? Не лише у віршах, але й на сцені. ВІРШОТЕЛЕР на сцені! ВірШОУтелер! Далі взялась назва Віршоумен та Віршоу – стиль моїх перформансів.
Які почуття переповнюють Вас, коли презентуєте свої книги?
Натхнення найвищого рівня. У акторському середовищі це назвали б куражем. Це не презентація у звичному форматі. Це – дійство: театр, буфонада, стендап, рок концерт. Це Віршоу! Доречно буде згадати критика Євгена Барана: “Пермяков – літературно-театралізований мікс, що не страждає «муками творчості», а робить те, що потрібно та на часі”.
Які запитання від читачів під час презентацій Вам найбільше запам’яталися?
У моєму вірші про старого ловеласа є такі слова:
“Як римський бог, красивий, мужньо-ніжний,
І кожна в нього – янгол на долоні.
Він звечора їх кличе до Парижа,
А каву зранку дасть на Оболоні.
Я набирався досвіду свого,
І він простий секрет розкрив мені:
«Відповідальні ми за тих, кого – того
Тай ще за тих, кого ще поки – ні»”.
Запам’ятав статну, красиву, дуже доглянуту, я навіть сказав би випещену, яскраву жінку, яка поцікавилась: «А можна нескромне запитання?». Я кивнув. І вона млосним голосом поцікавилася: «А на Оболоні – це де саме?». Певно, це була одна спільна хвиля, а можливо і адреса. Я про цей випадок завжди розповідаю на концертах.
А ще запам’ятовується особиста подяки від кожного військового.
"Я намагаюсь задіювати всі види емоцій. Наше існування, це – вакханалія емоцій, ми живемо ними" (на світлині: Андрій Пермяков, режисерка Таніна Позняк, музиканти Сергій Курдицький та Сергій Пархоменко, вокалістка Любов Буличьова, фото Юрія Вереса)
Світлана Талан – українська письменниця. Авторка романів в жанрі «реальних історій», що відомі як в Україні, так і за кордоном (зокрема, у Канаді та Казахстані). Членкиня Національної спілки письменників України (2014). Золота письменниця України (2015).
Пані Світлано, коли Ви написали свій перший твір? Про що він був?
Моя уява та фантазія працювали добре із самого дитинства. Бабуся шила людям одяг, тож мені віддавала маленькі клаптики тканини, з якими я ділилася з подружками і вже тоді я вигадувала пригоди принцеси, яка мала одяг з тих клаптиків. Пізніше, коли мені було років 8-10, молодший брат не міг засинати без моїх казок, які я вигадувала для нього щовечора. Переважно це були пригоди котів, які живуть своїм потаємним життям і мають свої школи, садочки та вміють розмовляти. Після однієї такої казки, де я розповіла, що котики ховають свої портфелі від людей на горищі, брат поліз туди, щоб знайти портфелі котів.
З дев’ятого класу я була позаштатним кореспондентом районної газети, тож після закінчення навчання в школі мені пропонували йти навчатися до літературного університету та запрошували на роботу кореспонденткою в районну та обласну газету, та я обрала шлях батьків і стала вчителькою.
Був довгий період літературного мовчання і лише у 2008 році я зрозуміла, що у мене все не складається у житті, бо йду не тим шляхом. Я повернулася до літературної творчості і твердо вирішила стати письменницею. Мій шлях не був легким, бо перший роман побачив світ лише у 2012 році. Мої романи написані у жанрі реальних історій – вони про кохання, сильних жінок та українок, які витримують випробування долі й виходять переможницями.
Чи маєте Ви ритуали, які виконуєте щоразу, як сідаєте писати? Розкажіть, будь ласка, про них.
Існує думка, що творчі люди часто є диваками і дещо у цьому є. Наприклад, Віктор Гюго, працював над романами «Знедолені» і «Собор Паризької Богоматері» за крихітним хистким трюмо, за яким можна було написати хіба що листа. Коли письменника охоплювала чергова криза, він замикався в порожній кімнаті і творив повністю оголеним, щоб навіть одяг не відволікав його. У грудні він працював із відчиненими вікнами, не відчуваючи при цьому холоду.
Оноре де Бальзак творив, стоячи босоніж на холодній підлозі, вночі, при свічках і щільно засунутих шторах.
Фрідріх Шиллер писав свої драми, тримаючи ноги в крижаній воді, а ще він не міг працювати, якщо шухляда його письмового столу не була набита гнилими яблуками.
Я не настільки екстравагантна. Босоніж по снігу не бігаю, по 50 горняток кави протягом дня не п’ю. Єдине, що ніколи не починаю працювати, доки не прочитаю молитву. Так налаштовуюсь на роботу і стає спокійніше на душі. Не можу писати під музику, як це роблять деякі письменники – мені потрібна повна тиша і звичне місце. Якось спробувала змінити розташування робочого місця, але довелося повертатися на старе, вже напрацьоване.
Які книжки вплинули на Ваш розвиток найбільше?
Не можу назвати конкретно якусь книгу, але настільною книгою у домі батьків був «Кобзар» Тараса Шевченка. Любов до літератури до мене прийшла у підлітковому віці з книжками українських класиків. Батько був учителем української мови та літератури і у нас була велика бібліотека. Усі книжки були читані-перечитані, але я була підлітком, коли неймовірне враження справила «Лісова пісня» Лесі Українки й я намалювала кілька картин Мавки та Лукаша.
Чим подобається Вам сучасна українська література? Книжки яких українських письменників/письменниць Вам сподобалися?
Сучасна українська література радує своєю багатожанровістю, тому можна знайти будь-яку книгу, яка буде до душі. Намагаюсь ознайомлюватися з новинками сучасних авторів, тож, щоб бути в курсі новинок іноді доводиться читати не мій улюблений жанр.
Багато книжок сучасних авторів мене вразили та зачепили за живе, проте не можу зараз читати книжки про війну, хоча вони мають бути написані зараз і відтак зайняти певну нішу в літературі, щоб ми пам’ятали і не забували трагічні сторінки нашої історії. Я читатиму таку літературу, особливо написану військовими, але пізніше. Напевно, я все ще перебуваю у ПТСР після пережитого від 24 лютого 2022 року.
Починала писати романи для дорослих, але згодом повернулася до написання творів для дітей. Це є і оповідання, і новели, і казки та п’єси. Багато творів увійшли до колективних збірок. Окремою книгою світ побачила книга «Чекаю на тебе тату!» та у співавторстві з сином Сергієм Таланом написали повість-казку «Чорник та Білик».
Над яким твором Ви зараз працюєте?
Це твір про жінку переселенку, яка втратила не лише домівку, але й пережила руйнування родини, хворобу, опинилася сам-на-сам зі своєю бідою. Вона розчарована життям, зневірена, у неї пошрамоване не лише тіло, а й душа, але життя таке непередбачуване! До неї прийде кохання, щоб врятувати, чи вбити останній цвях у її надію?
Паралельно для іншої книги я збираю свідчення сєвєродончан від 24 лютого 2022 року до часу їхньої евакуації з міста. У цьому році Сєвєродонецьк має відзначати свій ювілей, тож ми хочемо зробити йому подарунок від мешканців, які вимушені були покинути своє рідне місто, але їхні серця лишилися там.
Чи плануєте Ви зустрічі з читачами та автограф-сесії у 2024 році? Можливо, вже є орієнтовний розклад таких подій для наших читачів?
Першого лютого побачила світ новинка – роман про неймовірну жінку, історичну постать «Її вишиване життя», тож планую ряд зустрічей з читачами та презентації книги.
Хочу зазначити, що будучи вимушеною переселенкою, я не гаяла час, творчо працювала, проводила авторські зустрічі на Львівщині, Івано-Франківщині та Волині. Щоразу намагалася відвідати історичні місця, побувати в музеях та стародавніх замках тощо. Я не просто мандрувала – пізнавала цей чудовий край, знайомилася з цікавими людьми та дізнавалася щось нове про історичні постаті. Безмежно вдячна організаторам таких авторських зустрічей та цікавих екскурсій!
Як багато часу Ви проводите в соціальних мережах? Чи відчуваєте Ви залежність від них?
Мені доводиться багато часу проводити у соцмережах. Там я знайшла вже чимало справжніх друзів, з якими вела переписку, потім ми спілкувалися по телефону і пізніше зустрілися в реальному житті. Через соцмережі я розповідаю своїм читачам про літературні плани та новинки, не один роман у жанрі «реальні історії» з’явився саме через розповіді читачів, які мені писали у приватні повідомлення.
Навіть не знаю, якби я пережила втрату свого минулого після 24 лютого 2022 року, якби не велика підтримка моїх читачів. Хочеться висловити щиросердну подяку кожному з них і обійняти серцем та душею!
Що таке успішний роман, на Вашу думку?
Напевне, той, який став бестселером. Це означає, що він знайшов своїх читачів.
Чи плануєте Ви надалі писати, чи колись, можливо, Ви захочете поставити крапку й розпочати іншу творчу справу?
У моїх планах ще багато сюжетів, які мають у майбутньому стати романами, тож поки що ніяких планів, окрім літературної діяльності в мене немає. Літературна діяльність – це те, від чого я отримую справжнє задоволення, хоча й відбирає чимало сил.
Розкажіть докладніше про Ваші хобі. Що надихає Вас найбільше?
У рідному Сєвєродонецьку я купувала «дитинки» орхідей і власноруч вирощувала великі та квітучі. Вони були настільки чудовими і мали кілька гілок з квітами, що просили поділитися досвідом. Ніяких секретів не було – потрібно все робити з любов’ю. На жаль, усі мої квіти лишилися там і загинули. Відчуваю себе перед ними зрадницею. Можливо, у майбутньому повернусь до улюбленої справи, але зараз тимчасово винаймаю житло, то поки живу без орхідей.
Вдома любила малювати картини за номерами. Це так захоплювало, що я втрачала лік часу! Тому вирішила так: планую собі на день роботу і, якщо все виконую із запланованого, то можу дозволити собі взяти до рук пензлик. І таки працювало! То був такий собі стимул до роботи та ліки від лінощів.
Які Ваші романи Ви б могли порекомендувати школярам до прочитання?
Роман про Голодомор вже рекомендований для вивчення в освітніх закладах. Також хочеться, щоб старшокласники ознайомилися із дилогією «Оголений нерв» та «Повернутися дощем», де розповідається про те, з чого все починалося у 2014 році.
Роман написаний за реальними подіями; є прототипи героїв у реальному житті, я була свідком тих подій, про які розповідається у цих творах, а також записувала розповіді бійців, які вийшли живими з Іловайського котла.
Не одна мама зазначила, що їхні доньки, дівчатка-підлітки, полюбили читати книжки після мого роману-первістка «Коли ти поруч». Тож, може, варто спробувати?
Ваші побажання українським читачам та читачкам.
Нехай кожен знайде саме свою книгу. Дякую кожному своєму читачеві!
Також бажаю не втрачати оптимізму у нелегкий для кожного з нас час, вірити у краще і дочекатися Перемоги.
Віктор Круглов – видавець, генеральний директор видавництва “Ранок” та голова наглядової ради корпорації “Ранок”. Віктор Круглов також є представником України в EEPG (Європейська Асоціація освітніх видавництв) та членом правління в Українській асоціації видавців та книгорозповсюджувачів.
Пане Вікторе, яким став 2023 рік для видавництва “Ранок”?
Ми зараз повністю відновилися, тому що 2022-ий рік був надскладним через декілька прильотів на наші виробничі потужності.
Нині ми розташували виробництво у різних містах України: маємо філії у Львові, Луцьку та Києві. Частина команди з Харкова переїхала в інші українські міста й з літа 2022-го ми працюємо на повну потужність, налагодивши логістику.
За деякими показниками ми навіть перевершуємо наші очікування. Насамперед це стосується продажу книжок для категорії “young adult” (“молоді дорослі”), яка активно розвивається. Зараз “Ранок” видає дуже багато творів для цієї аудиторії.
Які у Вас плани на 2024 рік?
На 2024 рік ми запланували майже тисячу новинок, тобто, плануємо видавати по 100 різних книжок щомісяця. Це навчальна література та підручники для дітей, а також книжки від 0 до 20 років.
Між іншим, серед наших досягнень у 2022-2023 роках – створення спеціальної платформи, де ми опублікували у вільному доступі електронні підручники для Нової української школи (1-6 класи).
Зазначу: ці книги – це не класичний pdf-формат, бо вони містять: відео, аудіо, інтерактивні тести тощо. Вчитель може дивитися, чи успішно учні вивчають матеріал і чи цікавий він для них.
Ми плануємо видання тематичних книжок для молоді та дітей, бо є партнерами ЮНЕСКО з Цілей сталого розвитку ООН. Наше видавництво підготувало книжки за всіма Цілями: про вільний доступ до освіти, гендерні питання, рівність між людьми, твори на екологічну тематику тощо.
Також наше видавництво стало першим, яке почало виготовляти книжки з переробленого паперу й ми надалі будемо це робити.
Як “Ранок” допомагає Збройним Силам України?
Дуже важливе для нас видання – "Привид Києва". Цей твір ми видали спільно з Японією. Пишаємося тим, що за допомогою цієї книжки здатні матеріально допомагати українським захисникам та захисницям.
Ми домовилися з головнокомандувачем ЗСУ Валерієм Залужним і він підписав декілька книг. Низку видань уже продали на благодійному аукціоні, найбільша сума, яку вдалося зібрати – 10 000 доларів. Ці гроші передали на допомогу родинам загиблих пілотів та Збройним Силам України.
Чим Ви пишаєтеся у своїй роботі?
Ми пишаємося багатьма книгами. Загалом, прагнемо пояснювати, у чому полягає важливість читання книг, адже без них не буде освіти та розвитку. Передусім, література виховує критичне мислення – у Європі це дуже чітко розуміють.
За останні роки ми взяли участь у багатьох закордонних виставках (Швеція, Велика Британія, Польща тощо) – це додає Україні впізнаваності на світовому книжковому ринку – ми пишаємося цим і не будемо зупинятися на досягнутому.
"Під час благодійного аукціону нашому видавництву вдалося зібрати 10 000 доларів на допомогу родинам загиблих пілотів та ЗСУ"
Ірина Говоруха – українська письменниця, авторка п’ятнадцати книжок, які видані в Україні протягом 2015 – 2023 рр. Популярна блогерка та лідерка думок – 185 тисяч підписників у соціальних мережах. Входить у ТОП-10 жіночих блогерів України. Володарка премії «Людина року – 2017» у номінації «Нова Генерація».
Пані Ірино, розкажіть, будь ласка, про початок Вашої літературної діяльності. Чим Вам запам'ятався той час?
Починала я десь у тридцять три роки, коли вже мала, що сказати. Жила сама, працювала на двох роботах, а вечорами корпіла над першим романом. До речі, робила це інтуїтивно, бо жодної уяви як писати не було. Чомусь не здогадалася відвідати хоча б один майстер-клас чи записатися до літературної школи. Робила все наосліп та навмання. Пам’ятаю, як вистукувала клавішами та пила окріп з лимоном. Саме гаряча вода змушувала мозок невтомно працювати. Сиділа на крихітному дивані «малятко», вкритому клаптиковою ковдрою. Коли заходила в глухий кут, яскраві клаптики бадьорили фантазію, змушуючи її виходити за власні межі.
Які люди Вас підтримували, коли Ви ступили на свою письменницьку стежину?
Найбільшою підтримкою та опорою став мій чоловік. Спершу в статусі «жениха», згодом законного чоловіка. Саме він повірив у мій письменницький хист, розробив стратегію та план. Змусив залишити роботу (на той час працювала директоркою з підбору персоналу) й дав можливість повністю зануритись у літературну справу. Перший час, поки продажі книжок не перекривали витрати, платив зарплатню, щоб не почувалася босотою. Став продюсером, літературним та рекламним агентом. Так що мені дуже пощастило. Насправді подібне нагадує казку про «Попелюшку», бо у моєму житті трапився справжній принц. Звісно, я не розслабляюся, пишу по вісім-десять годин на день, але без підтримки чоловіка мої оповідання та романи так би й залишилися у глухій та темній шухляді.
Крім чоловіка, безумовно, вірили в успіх батьки, сестра, друзі. Перечитували, давали зворотний зв’язок, надихали, адже шлях письменника досить тернистий, а якщо ти «один у полі воїн», є ризик ніколи не дійти.
Одна з Ваших книг – «Плахта». Розкажіть, будь ласка, чому Ви вирішили її написати?
Кожна книга – це велика емоція. Час від часу виринає тема, яка болить, бентежить, не дає спокою. Куди б ти не прямував, а роздуми, міркування, сюжетна лінія прямують з тобою. Якщо не викладеш це на папір, то розірве на шмаття. «Плахта» – мій особистий біль та біль всіх українців. Війна для мене, як і для більшості, стала великим стресом. Жити, як раніше та писати про безжурне чи драматичне кохання, розповідати про взаємини батьків та дітей, було несила, бо головною темою стала війна. Боротьба за право називатися українцем та жити на рідній землі. Тому, маючи велику читацьку аудиторію, стала збирати свідчення та занотовувати гірку нестерпну правду.
"Почала писати я у 33 роки – коли вже мала, що сказати"
Люко Дашвар (Ірина Чернова) – українська письменниця. Лавреатка літературної премії Коронація слова: у 2007 р. її роман «Село не люди» здобув ІІ премію та відзнаку «Дебют року» від книжкового порталу «Друг Читача», а у 2008 р. Люко Дашвар стала дипломанткою конкурсу завдяки книзі «Молоко з кров'ю». У 2009 року роман письменниці «Рай. Центр» відзначено дипломом «Вибір видавців». Народилася у Херсоні. Є авторкою 13 книг, серед яких чимало бестселлерів.
Розкажіть про початок своєї письменницької кар’єри. Які події того часу стали для вас найбільш яскравими?
Зауважу, писала я завжди: у школі, в інституті, потім достатньо тривалий час віддала журналістській діяльності. У 2006-му я редагувала глянцевий журнал “Косметологія”, писала оповідання ще у два видання і несподівано дізналася про курси сценарної майстерності, де мали викладати справжні голлівудські метри (і вони таки викладали, для чого прилетіли до Києва зі Штатів). Оплатила курс, занурилася у двотижневий інтенсив, і саме у цей час мені зателефонувала незнайома на той час людина з кіноіндустрії, якій сподобалося моє оповідання у журналі. Цю людину звати Віолетта Гатті. Їй і завдячую тому, що стала письменницею, бо вона дуже наполегливо пропонувала мені взяти участь у конкурсі “Коронація слова”. Чому б і ні, подумала я, і одночасно взялася писати свою першу книгу “Село не люди” (драму, по суті) і свій перший кіносценарій “Луна-Одеса” (комедію). А найбільш яскравими на той час були не події, а люди, з якими познайомила мене моя нова дорога. Режисер Юрій Одинокий, режисер Анатолій Матешко і його не менш талановита дружина Анастасія Матешко, подружжя Логушів – пані Тетяна і пан Юрій... Всіх не перерахувати. З тих пір і донині - талановиті люди сяють для мене яскравіше будь-яких подій.
Як ви сприймали свою першу роботу, як сценаристки, коли завершили її створювати?
Як геніальну і неповторну.
А як ви сприймаєте цей твір зараз?
Цілком спокійно, бо усвідомлення того, що кіно – то є колективний витвір, прийшло дуже швидко.
Серед ваших літературних творів є книга “СпАДок”. Розкажіть, будь ласка, як ви вирішили створити цей твір?
“СпАДок” – моя тринадцята за ліком книга і перша, що написана під час війни, тому вона для мене – особлива. Така, знаєте, ніби все обнулилося, і все маю починати спочатку. Ідея цього сюжету виникла у перший день війни, але працювати над сюжетом, персонажами тощо почала лише за півроку. І ще рік пішов на те, щоби, власне, виписати історію.
"Молодим авторам я б побажала не лише читати, навчатися й практикуватися у письмі, але й пізнавати себе"
Анна Багряна – поетеса, прозаїкиня, драматургиня, перекладачка, авторка семи поетичних збірок, романів «Етимологія крові» (2008), «Дивна така любов» (2011), «Дошкуляка» (2012), збірки оповідань «Македонські оповідки» (2016), п’яти книжок прози для дітей, роману-фентезі для підлітків «Вітрова гора» (2021, 2022) і збірки п’єс «Над Часом» (2020), переклала понад 35 книжок поезії, прози і драматургії з болгарської, македонської та інших мов. Твори перекладені багатьма мовами. Окремі поетичні та прозові книги, а також збірки п’єс виходили в Польщі, Бельгії, Азербайджані, Болгарії, Сербії та Р.П.Македонії. Вистави за п’єсами А.Багряної ставилися в театрах України, США та Р.П.Македонії. Лауреатка Міжнародної українсько-німецької премії ім. О.Гончара, конкурсів «Коронація слова» та «Смолоскип» (2008), Літературного конкурсу СФУЖО ім. Марусі Бек (Канада, 2009), Міжнародних літературних премій “Срібне летюче перо” (Болгарія, 2009), Медитеранської Академії ім. Братів Міладінових (Р.Македонія, 2012), «Свіча Наіміта» (Р.Македонія, 2012 р.) та ін. Член Національної спілки письменників України та Асоціації Українських Письменників. У 2009-2015 рр. проживала в Скоп’є (Р.Північна Македонія), з 2015 мешкає в Софії (Болгарія). З травня 2022 працює координатором Інтеграційного центру «За доброто», керівник Академії для українських дітей і підлітків «Круто» та Жіночого культурного центру «Оранта».
Пані Анно, розкажіть, будь ласка, з чого розпочалася ваша кар'єра драматургині? Які цікаві моменти того періоду Ви пригадуєте?
Це було 22 роки тому… Якось у газеті «Літературна Україна» я побачила оголошення про конкурс для молодих драматургів від видавництва «Смолоскип». Подумалося: це, мабуть, цікаво – писати драматичні твори. Я тоді вчилася заочно в Інституті філології КНУ ім. Т.Шевченка і паралельно працювала на телебаченні. Якось, під час однієї нудної університетської лекції, мені захотілося прискорити час. Почалися фантазії на тему плинності й відносності часу, і так виникла ідея драматичної поеми-казки «Над Часом». Я її написала за один день, на одному подиху. І вирішила відправити на конкурс. Якою ж великою була моя радість, коли я отримала повідомлення про те, що моя п’єса – серед переможців, а, отже, увійде до антології молодої української драматургії «У пошуку театру». Антологія вийшла в 2003 р., того ж року відбулася презентація в столичному Будинку актора. На цій презентації я познайомилася із засновником видавництва «Смолоскип» Йосипом Зінкевичем, із відомим українським драматургом Богданом Жолдаком, а також з іншими авторами антології. Із деякими з них – зокрема, з Недою Нежданою та Олегом Миколайчуком – у мене зав’язалася міцна творча дружба, яка триває і досі. Перемога в конкурсі й публікація драматичної поеми в антології «У пошуку театру» додали мені впевненості й віри в те, що я можу писати п’єси. І вже наступного року я написала соціально-побутову п’єсу «Рододендрон», яка у 2008 році була поставлена режисером Василем Митничуком в США, в Чикаго, в Українському театрі «Гомін». Після того були інші п’єси, я пробувала себе в найрізноманітніших жанрах драматургії: комедія, трагедія, психологічна драма, містерія, драма-феєрія, казка, лібрето для мюзиклу, монодрама... Деякі з моїх п’єс були поставлені в професійних та аматорських театрах України та Республіки Північної Македонії, де я прожила 6 років. Але найцікавіше те, що рекордну кількість постановок витримав саме мій найперший драматичний твір – «Над Часом». І досі його ставлять у шкільних та студентських театрах.
Ви – авторка поетичної збірки "Замовляння із любові". З чим у Вас асоціюється час, коли Ви створювали цю книжку?
До збірки «Замовляння із любові» увійшли мої поетичні тексти, що написані впродовж 2008-2011 рр. у трьох країнах, в яких я проживала в ті роки. Тому саме з тим періодом мого життя ця книжка в мене і асоціюється. У збірці переважає любовно-філософська лірика, але є і вірші із соціальною тематикою – мої рефлексії на всі політичні події, що відбувалися на той час в Україні. Власне, всі вірші з цієї збірки – мої тодішні переживання, думки, страхи, сподівання і мрії.
Один із Ваших творів – "Етимологія крові". Розкажіть, будь ласка, як у Вас народилася ідея написати цей твір?
«Етимологія крові» – мій найперший роман, який ще в рукописному варіанті отримав три нагороди, зокрема – третє місце на «Коронації слова». Зараз я розумію, що це далеко не найкращий мій прозовий твір, водночас мушу визнати, що саме з нього почалася моя письменницька кар’єра. Ідея роману прийшла до мене дещо спонтанно, стихійно і певною мірою це позначилося на самому тексті – у ньому переплітаються кілька сюжетних ліній, часів і географічних місць, при цьому всі герої пов’язані між собою родинними або кармічними зв’язками.
Скажіть, будь ласка, хто або що Вас найбільше мотивує творити?
Зараз мене мотивують мої читачі. Відколи вийшов мій роман-фентезі для підлітків «Вітрова гора», я вирішила зосередитися на новій для себе читацькій аудиторії. Коли отримуєш багато відгуків і запитань від своїх читачів, розумієш, що не маєш права зупинятися на досягнутому. Читачі чекають моїх нових книжок. І мені б дуже не хотілося їх розчаровувати.
На Вашу думку, які риси характеру найважливіші для поета? Чому?
Чесність із собою. Це найважливіша риса для творчої особистості і найважливіша передумова для творчості.
"Я люблю експериментувати у творчості й ніколи не зупиняюся на досягнутому: живу, поки творю"
Світлана Васильченко народилася на Донеччині. 2013 року вступила на магістратуру ДонНТУ. За рік почалися бої за Донецький аеропорт і навчання довелося завершувати в умовах війни. Світлана повернулася до рідного міста, де перебувала і під час активної фази АТО. Лишаючись в окупації, працювала журналісткою в українських онлайн-медіа. Тоді ж почала писати дебютний роман "Острів забутої Пасхи", роботу над яким закінчила вже в Ірпені.
Світлано, розкажіть, будь ласка, з яких творів Ви розпочали свою письменницьку діяльність. Як Ви гадаєте, що стало поштовхом для їх написання?
Я писала щось, здається, все життя – щойно навчилася складати слова у речення. Вдома завжди було багато книжок, а читання історій часто підштовхує писати свої – так сталося і зі мною. У ранні роки мріяла про власне видавництво, навіть пробувала створювати «крафтові» книжки (в одному «ексклюзивному» екземплярі).
Письменництво ж почалося, як у багатьох, з віршів. Найперша книжка, в якій вийшли мої твори – це альманах «Творча юнь Донбасу», мені тоді було років десять. Та з часом, відкриваючи для себе все більше «великих» історій, хотіла написати й свою. Довго була в пошуку ідей, але та, що стала моїм першим романом, знайшла мене сама.
Ми знаємо, що Ви працювали журналісткою. Розкажіть, будь ласка, чим Вас зацікавила ця сфера?
За першим дипломом я – економіст-енергетик, за другим – проєктний менеджер. Бачила, як працюють електростанції, спускалася вглиб шахти та проходила кілька кілометрів у чоботах, більших на десять розмірів. Була в команді організаторів освітніх заходів для молоді. Здається, для мене завжди існувало письменництво – та все інше, тому коли потрібно було обирати «справжню» професію, могла прилаштувати свою цікавість до будь-чого. До того ж, я все одно знаходила можливість писати. Була студкором газети «Донецький політехнік», пізніше – популярного тоді українського музичного медіа. Тоді сприймала це як тимчасовий інтерес, розуміла, що згодом напевно працюватиму «за спеціальністю». Та коли отримала диплом, вже майже рік йшла війна. І саме журналістика – те, в чому я відчула себе корисною. А потрапити у сферу допомогло вже наявне невеличке «портфоліо».
"Найбільше мене мотивує писати нині – фіксування часу, в якому ми живемо"
Таня Гуд — українська письменниця, авторка багатьох книжок в жанрі фентезі. Таня з дитинства полюбляла вигадувати історії та мріяла написати власну книжку. Мрія здійснилась, і на рахунку письменниці вже 11 рукописів. Деякі з них авторка видавала самостійно, інші – знайшли дім у видавництві «Ранок». Серед найвідоміших книжок Тані Гуд є такі, як: «Поклик мавки», «Голос Тіні», «Незламне серце». Ці історії сповнені любові до рідного, адже в їхню основу лягла українська міфологія.
Що вас надихнуло стати письменницею?
О, це довга історія зі злетами та падіннями, спробами й зневірою. Почну з того, що письменницею я прагнула стати ще з дитинства. Жодна гра не проходила без вигадування мною сюжету й неочікуваних поворотів у ньому. Я була таким собі «богом», що вершить долі ляльок, кіндерів і фігурок у лего (сміється). Та писати тоді мені не доводилося. Перша спроба відбулася, коли я прочитала «Гаррі Поттера». Мене настільки захопив той магічний світ, що подумалося: «А чому б і мені не написати щось подібне?»
Відтоді я пробувала, кидала, знову пробувала, зневірювалася в собі, думала, що нічого не вийде, вкотре загоралася ідеєю і вкотре її кидала. Так продовжувалося, аж поки не знайшлася людина, яка в мене повірила. Мій чоловік. Він допоміг мені знайти в собі сили закінчити перший рукопис, а потім писати й інші.
Тож що надихнуло мене стати письменницею? Моє дитинство, Джоан Роулінг і мій чоловік.
Коли ви пишете: коли погано, чи коли добре, або звичайний настрій?
Я пишу завжди. Письменництво дуже романтизоване заняття. Багато людей думає, що це вічний потік натхнення, проте часто, щоб закінчити книжку, ти просто мусиш посадити себе за стіл і писати. Так, зазвичай «запал» приходить уже в процесі, однак без самодисципліни тут ніяк. І неважливо який настрій і що сталося в житті. Важлива регулярність.
Які книжки ваші улюблені?
Я не можу сказати, що в мене є прямо улюблені книжки, але є ті, які лишили беззаперечний слід. До них тягнеться рука, щоб перечитати, їх хочеться мати в своїй колекції, бо, так чи інакше, вони вплинули на моє життя та мою особистість.
Це Казки Ганса Крістіана Андерсена. Перші твори, які вразили мене своїми думками та яскравими образами. Читала й перечитувала їх так багато разів, що обкладинки обох книжок розвалилися.
Звісно ж, це сім частин про хлопчика, який вижив — Гаррі Поттера. Роулінг подарувала мені магію й натхнення на те, що колись і я зможу написати свою власну книжку.
«Спокута Сатани», Марія Кореллі. Цю історію я перечитувала в різному віці, і завжди вона сприймалася мною по-іншому.
«Портрет Доріана Грея», Оскар Уайльд. Історія, від якої й досі моя шкіра вкривається сиротами. Глибока. Повчальна. Моторошна.
Та «Голодні ігри». Колись вони справили на мене неабияке враження, поселивши в мені одержимість іншими антиутопіями. Авторка вміє заволодіти розумом, адже після прочитання ти ще довго думаєш про вчинки героїв, про світ, про меседжи, які були вписані між рядків.
Які дитячі книжки ви читали в дитинстві?
Як я вже сказала, це казки Ганса Крістіана Андерсона, Гаррі Поттер, а ще в дитинстві полюбляла серію про дівчинку Ніну авторства Муні Вітчер. Дуже захопливі книжки! Раджу до них придивитись.
Розкажіть про вашу творчість: які книги ви написали й про що вони.
Розповім про ті, якими найбільше пишаюся і про новинку, яку вже скоро ви зможете придбати в мережі магазинів «Книголенд».
Я обожнюю свою дилогію про мавок, чугайстрів і відьом – «Поклик мавки» і «Голос Тіні». Це історія про Агнесу, дівчину, яка не памʼятає своєї смерті і як стала мавкою. Дівчину, яка прагне повернути собі те, що втратила. Дівчину, яка ще не усвідомлює своєї істинної сили.
Дилогія сповнена магією лісу, атмосферою закинутого, проте затишного хутору, могутністю гір. Проте, на жаль, ці дві книжки наразі неможливо придбати, бо вони друкувалися мною самостійно. Та я вперто вірю, що в них ще буде майбутнє у видавництві.
А що можна купити з моєї творчості, так це «Незламне серце». Це невеличка книжка на вік 7+, проте я раджу її і дорослим. Вона про нас із вами. Про людей, які стикнулися з війною та з багатьма питаннями, яких раніше собі не ставили. У вигляді казки з лісовиками, потерчатами, польовиками й іншими «Незламне серце» розкриває секрет, як пережити ці складні часи.
І незабаром з друку вийде моя нова книжка «Дім між трьох світів». Це історія про дівчину, що потрапляє в Орден мольфарів, які боряться з нечистю. Звичайні люди не бачать страшних створінь, проте головна героїня – може. Вона майже все життя вважала себе божевільною, а тепер має розібратися, як повʼязана з цим новим світом.
Книжка буде неймовірної краси, і я обіцяю вам динамічну й захопливу подорож, оповиту міфічними загадками й київськими легендами.
Приєднуйтеся!
Оксенія Бурлака ─ українська письменниця, копірайтерка, композиторка, піар-фахівчиня та літературна тренерка. Переможниця конкурсу “Коронація слова-2021” (книга “Платонічне кохання”, номінація “Вибір видавця”). Спеціалізується на підлітковій літературі та жіночій прозі. Авторка музичного альбому OKSENIYA “SOULYLOUQUY”. Після початку повномасштабної війни проживає із сином у Берліні.
Розкажіть, будь ласка, як Ви зрозуміли, що хочете бути письменницею?
“Наразі у мене вже вийшло 6 книг і я відчуваю, що це лише початок”
Юлія Вротна – переважно поетка і казкарка, але інколи бавиться також в прозаїкиню та перекладачку.
Лауреатка II премії «Смолоскипу» 2021 за збірку поезій, переможниця Дитячої Коронації слова 2021, учасниця поетичних та відеопоетичних конкурсів, форумів і фестивалів.
Написала й видала: поетичну збірку «Воблер» (2016), віршоказку «Киця Ковбасиця» (у збірці «Фонтан казок. Сучасні українські казки», 2019), віршоповість для дітей «Щоденник жовтого пса» (2021), книжечку для дітей «Дракосики» (2023). Також тексти і/або переклади надруковані в альманасі «Книга Року» (2018), збірнику поезій «Незламній» (2023), книзі «Словник війни» (2023), кількох поетичних антологіях.
Пані Юліє, розкажіть, будь ласка, трохи про Ваші перші казки. Якими вони були для Вас?
Моя зацікавленість дитячою літературою виникла спонтанно – в 2016 році. Вже зараз розумію, що це був своєрідний ескапізм від реальності. Тоді я написала перші короткі віршики. Вони поки ніде не опубліковані, але колись, можливо, побачать світ.
Моя перша віршована казка – «Товариш Опариш». Її ледь не опублікувало видавництво «Фонтан казок» в однойменному збірнику, та буквально перед підписанням макету до друку директор зарізав цю знахідку головреда (на його думку, головний персонаж викликав огиду і провалив би продажі книги), тож ми домовилися про заміну казки.
Нещодавно заради розваги читала свої перші, досі не опубліковані віршоказки («Товариш Опариш», «Навпаказка» та «Бормашина») на поетичній дуелі, і пройшла завдяки їм у фінал, тож дорослій публіці такі твори безумовно заходять:) Думаю, і малечі зайдуть. Шукатиму способи, щоб все-таки видати ці перли, адже вони мені досі, через стільки років, подобаються.
Чи любите Ви перечитувати свої старі твори? Чому?
Іноді перечитую свої твори для дітей, особливо неопубліковані – щоб зрозуміти, чи вони досі на часі і не порушують нові суспільні норми. Наприклад, нещодавно подавалася на грант на друк збірки інклюзивних дитячих віршів, тож уважно перечитувала кожен рядок. Все, де була застаріла лексика, ретельно переписала (наприклад, «візок» замінила на «крісло колісне», попрощалася зі словами «толерантність» і «терпимість» на користь «інклюзивності», додала фемінітиви).
Нещодавно перечитувала незавершену віршоказку «Без пластику – фантастика!», і також поставила її в чергу на жорстке редагування, оскільки в нашому суспільстві змінилися реалії поводження з вторсировиною.
Поезію для дорослих, написану до 2016 року, не перечитую, це перегорнута сторінка.
Серед Ваших творів – віршоказка «Киця Ковбасиця». Скажіть, будь ласка, як у Вас народилася така незвичайна назва?
«Киця Ковбасиця» – це якраз той твір, який замінив «Товариша Опариша» у збірці «Фонтан казок. Сучасні українські казки».
Пам’ятаю, що дивилася на нашу кицю Маркізу, яка обнюхувала бутерброд з ковбасою, і в голові з’явився каламбур «кіся-ковбасіся» (мабуть, похідне від «кровосіся»). Мені сподобалося, тож я українізувала, олітературила цю фразочку, і вирішила використати у віршику для дітей.
Схожим чином в мене з’явилася і назва дитячої повісті «Коровай, який роздавав вайфай» (та й уся повість пішла від цієї назви, в принципі): хтось із колег приніс в офіс величезний коровай і поставив поруч із роутером. Просто зачепилася за цей образ очима: він мене довго не відпускав, а потім ще й прийшло усвідомлення, що «коровай» римується із «вайфай». До речі, ця фантастична повість з елементами техно має вийти друком у видавництві «НК — Богдан» в 2024 році. Іван Андрусяк назвав твір абсолютно прибацаним в хорошому смислі слова, і я з ним погоджуюся.
На Вашу думку, про що треба насамперед пам'ятати під час роботи над віршоказками?
Потрібно пам’ятати про Google – перевіряти себе, чи не існує вже така назва казки або ідентичний головний герой. Я дуже не хочу несвідомо скопіювати чиюсь ідею, тому ретельно перевіряю все написане. Звісно, в літературі багато схожих сюжетів, і певних повторів не уникнути. Але, вважаю, потрібно робити все можливе, щоб відрізнятися принаймні від українських колег по перу.
Також не варто писати неякісно: дієслівні рими, русизми, стрибки з одного віршового розміру на інший точно не зародять в дітях відчуття гармонійності тексту.
Також Ви – авторка поетичної збірки «Воблер». Розкажіть, будь ласка, як довго Ви створювали цю книжку? Як гадаєте, чому?
«Воблер» – збірка, яку написала інша людина, тієї мене вже давно нема. Та збірка – своєрідна рефлексія на тривалі аб’юзивні стосунки, в яких я перебувала. Чи має вона художню цінність? Мабуть, якусь і має, адже більшість віршів з «Воблера» входили в добірку, що отримала IV премію «Смолоскип» у 2015 році.
Зараз уже можу без даремної таємничості зізнатися, що видала «Воблер» головним чином заради мого творчого резюме: аби мати якусь надруковану книгу в портфоліо і не здаватися несерйозною в очах видавців дитячої літератури. Хоча процес створення самвидавної книги був фантастичним: я сама домовлялася з художником про купівлю ілюстрацій, знайшла макетувальницю, друкарню… Упорядником збірки погодився бути Остап Микитюк. Пам’ятаю, він тоді запропонував взяти коментарі про збірку у Дмитра Лазуткіна і Андрія Любки – щоб розмістити на задню палітурку. На тому етапі я була впевнена, що вони або відмовлять, або «зарубають» тексти, але відгуки виявилися крутезні: «міцний коктейль», «провокує мізантропією, брутальністю, відвертістю», «нахабна поетка, … для неї цілком природньо виглядати такою, якою багато хто бути соромиться».
З чим Ви можете порівняти написання віршів? Поділіться, будь ласка, своїми думками про це.
Різні типи віршів – різні процеси. Коли я пишу верлібр, попередньо вже має бути сильний образ, метафора, алегорія тощо, яка спала на думку чи не раптово і проситься бути розписаною, введеною в текст. Цей стрижень верлібру ніколи не буває результатом ретельного обмізковування – він завжди вистрілює в голові, являється з підсвідомості (найчастіше вночі, коли час засинати, але мозок ще активний).
Інколи така ява може використовуватися і в римованому вірші (віршоказці в т. ч.), але займає мізерну його частку. Адже силабо-тоніка вимагає мозкового штурму, ретельного перелопачування словникового запасу, обдумування, підбирання рим врешті-решт.
Найбільш енергозатратним для мене є переклад римованих текстів. Цей процес схожий на складання пазлу – потрібно підбирати по слову, по звуку, але щоб не спотворити зміст оригіналу.
Над чим Ви зараз працюєте?
Почала займатися упорядкуванням майбутньої поетичної збірки «Верлосипед» (відзначена II премією «Смолоскипу» в 2021 році). Видавництво дозволяє, щоб збірка на 30 % відрізнялася від рукопису, поданого на конкурс, і я хочу цим скористатися: зроблю окремий розділ з віршами про війну. В 2022 і 2023 ця збірка здавалася мені не на часі, але зараз думка змінилася. До того ж, ніколи не хотіла робити окрему збірку з віршами про війну – за майже десятиліття вона стала нашим повсякденням, тож тісно переплітається і з іншими приводами для рефлексії через тексти.
Окрім віршів (деякі з них ще не дописані), я власноруч зроблю для збірки кілька пластилінових ілюстрацій.
Другий напрямок літературної роботи – переклади віршів на англійську (із обов’язковим редагуванням носієм мови, звісно ж). Це мій крихітний внесок в боротьбу проти ворога. Поясню.
Тогоріч поет та волонтер Віталій Бирчак започаткував проєкт двомовного збірника поезій та фотоальбому «Незламній» / For Invincible. Я була співавторкою та співперекладачкою книги. Менш ніж за рік проєкт дозволив зібрати близько 400 тис. грн на потреби ЗСУ, а також розповсюджував правду про російсько-українську війну не лише територією нашої Батьківщини, а й за кордоном – презентації книги відбулися в 15 українських містах і ще 4 європейських. Тому буквально в останні дні 2023 року Віталій Бирчак запропонував, а колектив співавторів погодився створити ще один збірник поезій – задля продовження зборів на військо в 2024 році. Книга вийде у видавництві Folio, яке погодилося з нашими умовами про донати з продажів.
Найбільше хотілося б, щоб ми завершили новий збірник, а потреба в донатах зникла, бо війна закінчилася. Але поки передумов для такого дива немає.
Щодо дитліту: поки не починаю нових проєктів – намагатимусь прилаштувати вже написані віршоказки та збірочки віршиків. Можливо, життя саме підкине щось цікаве – я відкрита до пропозицій.
"Потрібно пам’ятати про Google – перевіряти себе, чи не існує вже така назва казки або ідентичний головний герой"
Марина Єщенко народилася в селі Великий Кобелячок на Полтавщині. Закінчила магістратуру Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка за спеціальністю «Літературна творчість». Працювала бібліотекарем читального залу періодики у Науковій бібліотеці імені М. Максимовича, старшим лаборантом у Центрі літературної творчості Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка. Поезії й проза опубліковані у понад 70 журналах і альманахах, і 20 газетах районного, обласного і всеукраїнського значення. Входила до літературної спільноти «Свідки слова». Дипломантка численних Всеукраїнських літературних конкурсів. Виграла грант на видання книжки від Київської міської державної адміністрації «Перша книга автора», завдяки чому в 2015 році вийшла книга оповідань «Поговори зі мною». Книга була відзначена премією Книга року – 2015 «Глиняний кіт» в номінації «Проза» – за яскравий дебют в жанрі оповідання. У 2017 році вийшла збірка новел «життЯ моЄ!!!». Також у 2017 році виграла грант Президента України і видала пригодницьку повість «Бібліотекарки не виходять заміж». У 2023 році стала лауреаткою Всеукраїнського літературного конкурсу імені Григора Тютюнника, а також здобула стипендію від Міністерства культури Чеської республіки.
Пані Марино, розкажіть, будь ласка, як Ви захопились письменницькою діяльністю. Можливо, Вас хтось або щось надихнуло розпочати свою подорож літературною стежкою?
З роками я дивлюся на це інакше. Бо мені хочеться відповісти, наприклад, що я написала перший віршик, коли мені ще семи років не було, а тоді згадую, що навчилася писати близько восьми років (так я жила в той час, коли ще люди не були одержимі раннім розвитком дітей). Але перший вірш і справді я придумала на свій день народження на семиріччя: "Летів літачок – Зачепився за гачок". Я не пригадую, що саме вплинуло, але чомусь упевнена, що ми з сестрою чубилися, і мама сказала, що краще б ми віршували. А ми легко підхоплювали якісь види творчості чи ігри – двічі повторювати не треба. Пам’ятаю, моя сестра придумала вірш: "Я пішов гуляти в сад, Погуляв, прийшов назад". Мені це здавалося такою довершеністю, що я два зошити надиктувала мамі двовіршів, але все, на думку сімейства, не могла перевершити сестру. І зараз часто думаю про те, що її не перевершила. Те, що вона не пише, лише доливає масла в вогонь.
Які емоції у Вас виникають, коли Ви згадуєте свої перші твори? Як Ви гадаєте, чому?
У мене позитивні емоції про свою дитячу творчість. По-перше, у мене відсутнє почуття сорому, по-друге, у мене наявне відчуття часу і місця. Тобто я розумію, що ті твори я написала у молодшому шкільному віці, тому у мене немає до них вимог, як до бестселерів нобелівських лауреатів. Я кандидат філологічних наук, але я й педагог за освітою, тому сприймаю дуже добре свої тексти. Направду, я більше згадую різні моменти, пов’язані з творами, ніж самі твори. Наприклад, як на якомусь заході в школі зачитали мій вірш, і до мене підійшла учениця, років на п’ять молодша, і попросила автограф. Я навіть підпису свого ще не мала. Стояла витріщалася і лупала очима. А вона сказала, що це я зараз так опецькувато реагую, а через кільканадцять років буду відомою письменницею, і вона продасть мій автограф за шалені гроші. Або згадую, як я написала оповідання про школярів-курців, надіслала в обласну газету, його надрукували, один хлопець із менших класів розповів моїм однокласникам, що я, мовляв, про них написала твір, вони всі прочитали і цькували мене понад тиждень. Поняття булінгу тоді ще було незнайоме нам, аха, зате я дізналася, що мої однокласники можуть читати літературу, хоча на уроках всіляко опираються цьому.
Одна з Ваших літературних робіт має назву "Бібліотекарки не виходять заміж". Що б Ви хотіли показати своїм читачам цією книжкою?
На момент, коли я написала повість «Бібліотекарки не виходять заміж» у мене не було ще жодної виданої книжки. Я не здатна занепадати духом. Хоча при цьому у мене й немає завищених поглядів на себе. Я працювала в читальному залі бібліотеки, мої колеги знали, що я пишу, бо коли якісь мої твори публікувалися в якихось виданнях, то в бібліографічному відділі чи в каталогізації це фіксували. Тому одного разу колеги смачно сварилися, і хтось ляпнув, мовляв, заткніться, нас чує Марина, а вона ж може згодом про це твір написати. Це для мене було відкриттям. Я раптом зрозуміла, що й правда, в мене під носом відбуваються цікавезні речі, а я вигадую щось. І я завела гарнезний блокнот, який би було шкода, якби він згинув даремно, й занотовувала в нього різноманітні історії з бібліотечного життя. Коли клацнуло: «Час!», то я взялася сортувати нотатки й вибудовувати сюжетну лінію. Я кепський автор, бо я в останню чергу думаю про читачів (спойлер – узагалі не думаю). Тому у мене була мета показати сучасне життя бібліотеки, показати, що ми, бібліотекарки, не австралопітеки в пухових хустинах. Хоча показати це читачам на меті й не було. Бо якби я думала про них – твір би узагалі не народився.
Поділіться, будь ласка, порадами для юних письменників, як не кинути творити через життєві проблеми.
Перш за все, думаю, що варто не ставити завищених вимог до своєї творчості, виконання тих чи інших планів у певні терміни. Наприклад, я разів п’ять уже подавалася на літературну премію «Смолоскип», двічі отримувала заохочувальну премію, і тричі третю. Видають книгу лауреатам першої і другої премій. Для мене це спортивний інтерес, але не в ракурсі «якщо, то…» В сенсі, що я не ставлю вимог, що якщо я і цього разу не переможу, отже, я літературне ніщо і писати більше не буду. Ні, в мене немає таких причинно-наслідкових зв’язків. Першу третю премію я здобула за рукопис, який через кілька років виграв грант КМДА і вийшов першою книжкою, другу й третю премію я здобула за рукопис, який згодом виграв грант Президента України і вийшов третьою книжкою. Останню третю премію я отримала від «Смолоскипу» за рукопис, який здобув стипендію Чеського міністерства культури, стипендію Українського ПЕН-клубу і тепер готується до друку.
Чи відбувалися з Вами події, які ви хотіли б пережити знову? Чому?
У мене дуже хороша уява, тож я завжди можу уявити певну подію, тому переживати її вдруге нащо? Але й уявляти не дуже люблю, бо з таким успіхом із часом починаєш сумніватися, що вона відбувалася з тобою насправді. Я дуже спокійна насправді. Наприклад, інколи буває, що начальник, наприклад, кричить на роботі, і в мене виникає думка, що от зараз було б влучно сказати таке-то і захистити себе цими словами, але він перескакує на іншу тему, і я думаю, що ні, це уже недоречно казати, але наступного разу я це скажу… І от доки я так думаю, плани вибудовую, що наступного разу – наступного разу точно! – скажу це, начальник повертається до попередньої теми, а я це помічаю, лише коли він знову говорить уже про щось інше. Що ж, думаю, втретє точно не пропущу моменту. Це можна назвати «пережити знову»? Ні, бо я б хотіла прожити певні моменти, маючи можливість змінити їх. Але це не про мене. Але якби це було можливо, я б хотіла змінити якісь життєві моменти. Наприклад, в загоні, де я була вожатою, одна дівчинка упала і зламала зуба, а в неї була неймовірно гарна усмішка. Я б хотіла попередити цей момент. І подібних ситуацій купа. Але оскільки це неможливо, то нащо про це фантазувати? Я ж не фантаст, врешті-решт.
На Вашу думку, якими мають бути твори сучасного письменника, щоб їх охоче читали?
Розказувати, якими мають бути твори, щоб їх читали, це, певною мірою, безглузде зухвале менторство. Радше можу сказати, які книги читаю я: своїх знайомих. Це наразі. Зараз просто дуже багато книг виходить, і я свідома, що більшість із них чудові й класні, тому купую тих, кого хоча б трішки знаю вживу. Бо тих, кого не знаю, самі якимось чином з’являються в мене на полиці. Так, я бачу огріхи своїх знайомих, але ніколи їм про це не скажу. Наприклад, зараз актуально писати про війну. Але я зараз купила книгу одного маститого українського автора, і читаю НЕохоче його книжку: змістовно вона про те, що я хотіла б прочитати, а формально слабує. То радити мені писати авторам на актуальну наразі тематику, чи ні? Думаю, тут іще важить стиль написання, а це важко порадити. Я взагалі люблю все на межі фолу (хоча уявлення не маю, що таке фол, ггг. Здається, футбольне поняття, ні?). Трагіфарс, абсурд – щось таке. Треба визначитися з жанром і в ньому працювати, нарощуючи м’язи. Або ні.
З чим Ви можете порівняти створення нової книжки?
Почну з того, що створення книжки у моєму розумінні – це суто видавнича робота. Макет, редагування, дизайн обкладинки, верстка тощо. І для мене насправді це тяжка робота. Бо я маю до всього діло і пхаю скрізь свого носа. Якщо ви маєте на увазі створення рукопису, який згодом (або не згодом, або й узагалі ніколи не) стане книжкою, то мій мінус, але можливо, й плюс, полягає у тому, що я не думаю, пишучи твір, про потенційного читача. По-перше, я сама доволі прискіпливий читач, тож часто буває, що разів сорок перепишу оповідання, доки, нарешті, заспокоюся. Або ж покидаю писати на третьому абзаці: от вирішила, що не треба – і все. Оскільки я автор здебільшого новелістики, то під час їхнього написання про книжку не йдеться. Хоча так, з книжки, яка зараз готується до друку, першу новелу я написала з чітким розумінням, у якій книжці воно буде, і які новели там будуть ще. І врешті так і сталося. Якщо книга таки вийде, аха. Якщо загалом, то пишучи рукопис, який має стати книжкою, мені цікаво, чи я його завершу. Банально, але так: мені цікаво, чи вистачить мені снаги дійти до кінця. Питання видання у мене взагалі в десятці зацікавлень не стоїть. Якби, пишучи рукопис, я думала про те, чи зможу я десь прилаштувати твір, то я б, можливо, визначилася з жанром, перейшла на романістику, адже всі знають, що новелістику видавці не надто полюбляють, і зайняла б свою нішу. Або б зневірилася й закинула писання. Але ні, у мене фігурує бажання розкрити якусь ситуацію тощо, зазвичай це поміщається в новелу, тому я й не скачу на інші жанри. Повість «Бібліотекарки не виходять заміж» то радше випадковість.
Розкажіть, будь ласка, про свою письменницьку мету.
Відразу скажу, що у мене немає завищених планів, однак я й не належу до людей, які знецінюють свою роботу. Тому я, перш за все, хочу, що мої твори були прочитані й оцінені. Не преміями навіть, а щоб їх читали читачі і не шкодували, що витратили на мої книги гроші, чи що сходили в бібліотеку і притягнули звідти триста грамів добра. Написання рукопису і врешті створення книжки має завершений цикл, який завершується на тому, що її має прочитати читач. Без цього це безглузда затія. Я дослідниця абсурду, однак множити безглуздя – в сенсі, що писати рукопис книжки, видавати і не розраховувати, щоб її прочитали, не входить у перелік моїх зацікавлень.
Як Ви вважаєте, чим особливі сучасні українські читачі?
«Вважаєте» – це вже про сформовану думку, у мене лише підозри з цього приводу. Інколи мені здається, що сучасні люди взагалі не читають, а потім я потрапляю на якийсь захід, де відвідувачі, виявляється, не тільки, наприклад, мої твори прочитали, але й із біографією ознайомилися, і я думаю, що не маю права складати враження й фундаментувати його. Мені здається, що сучасні читачі знають, що вони хочуть читати і чого не хочуть. І чи, власне, хочуть читати, а чи ні. Вони більш виважені, ніж попередні читачі, бо раніше було не проблемою завантажити піратську електронну книжку іноземного автора в російському перекладі, тепер же читач це навряд чи робити буде. І навіть не тому, що на перше місце вийшла українська мова, просто він готовий платити, і платити саме за якісний переклад. Так, сучасний читач скрупульозний у виборі книжок і у виборі того, за що платить. Бо ціни книг зараз не дозволяють нехтувати ними.
Яким Ви бачите своє творче майбутнє?
Я можу зараз написати, що я бачу, що стану популярною, почну заробляти на літературі, звільнюся з роботи, засяду за комп’ютером і писатиму-писатиму-писатиму. Але ж це навіть не ілюзія і не самообман. По-перше, нащо мені таке лихо: маю на увазі, що зачинитися в квартирі перед монітором. По-друге, саме в повсякденному житті витають тисячі сюжетів, які врешті схопить моя уява й опрацює в наступні твори, тож зачинятися, а тим паче мріяти зачинитися в квартирі не варто. А по-третє, у мене є дар передбачення (жартую, звісно, але повітряні тривоги передбачаю майже завжди, аха), але популярність – це результат вагомої роботи, а не творчі плани чи мета.
Віталіна Макарик – українська письменниця та книжкова оглядачка. Народилася у місті Володимирі на Волині. Навчалася у Києво-Могилянській академії та Українській академії друкарства. Працює журналісткою та літредакторкою. Співпрацювала як літературна редакторка з видавництвами “Книголав”, “Портал” та “РМ”. Пише книжкові огляди для “Читомо” та “Barabooka”.
Пані Віталіно, розкажіть, будь ласка, як розпочалася Ваша діяльність з написання книжкових оглядів?
Це було, коли в українському сегменті соцмереж стартував флешмоб #bookchallengeua. Я писала відгуки на книжки, які тоді читала, і за цим хештегом мої пости побачила тодішня редакторка блогу Якабу Ксенія Різник. Вона й запропонували писати огляди уже для блогу. Паралельно я завела власний блог «Куточок для книг» (зараз неактивний), куди також писала упродовж кількох років. Згодом мені запропонували писати огляди для блогу Видавництва Старого Лева, потім – для Читомо та Барабуки. Отак воно пішло-поїхало. Якісь співпраці з часом відпали, якісь лишилися. Зараз я продовжую писати огляди для Читомо і Барабуки. Ну і суто для себе.
Які твори Вам найбільше запам'яталися під час роботи над створенням цих оглядів? Чим вони Вас "зачепили"?
Їх за ці роки було, вочевидь, більше сотні, і кожен текст тою чи іншою мірою чіпляв. Але якщо виокремити якийсь один, то це, безумовно, «Дім для Дома» Вікторії Амеліної. Найперше тому, що, зізнаюся, коли книжка тільки вийшла і я прочитала її анотацію, то бажання почитати сам роман не мала. Але колеги з ВСЛ запропонували зробити огляд для блогу, я занурилася в цей текст – і то було для мене відкриття року, та й загалом відкриття в укрліті. Я дарувала «Дім для Дома» друзям, радила (і продовжую радити) всім, хто цікавиться хорошою літературою. Цей роман надихнув мене на журналістський проєкт на тему локальної історії. Зрештою, завдяки цій книжці я познайомилася із самою Вікою, коли модерувала її презентацію у своєму місті, і це було дуже важливе знайомство. Загалом таких текстів, які запали в душу, можна назвати кілька десятків, але «Дім для Дома» на дуже особливій позиції.
А в блозі Якабу в мене була улюблена рубрика – Дві Думки, коли огляд на книжку роблять одразу двоє блогерів, так ніби в діалозі. Я найчастіше писала у парі з Юлею Дуткою, і це було класно, нам вдавалися дуже цікаві і живі ці огляди-діалоги.
Серед Ваших книжок – збірка "Риба хоче". Які думки Ви хотіли б пробудити цією книгою у своїх читачів?
Ой, це, власне, моя зовсім першенька, формально її можна назвати самвидавом, оскільки грант на видання я виграла як переможниця конкурсу молодих літераторів Волині, але усі видавничі процеси організовувала сама. Це збірка поезій і короткої прози, зокрема там є кілька оповідань, написаних у рамках легендарного курсу основ літтворчості, який викладав світлої пам’яті Сергій Іванюк.
Ця збірочка – це таке собі «вибране» на той час із моїх текстів, переважно віршів (зауважу, що зараз я практично зовсім поезії не пишу). Як я напівжартома кажу, це вірші про відьом, алкоголь і Бога. Ну, насправді, всі ці теми (образи?) там дійсно повторюються. «Риба хоче» – це відсилка до «Перверзії» Андруховича, до фрази Стаха Перфецького «Риба хоче плавати». Власне, можна сказати, що моя «Риба хоче» - це своєрідне освідчення в любові (свідчення любові?) тим явищам, людям, речам, з яких виростала моя творча сутність. В тих віршах багато образів, натхненних важкою музикою, яку я слухала, артхаузом, який дивилася, письменниками, яких читала. Відсилка до Андруховича там навіть не одна, бо в моїй юності він був моїм Великим Літературним Богом)))
Також ми знаємо, що Ви – авторка підліткових оповідань. Розкажіть, будь ласка, як Ви знаходите ідеї для цих творів.
Скажу банальне – ідеї самі приходять. Ну тобто, звісно, це не якийсь сигнал з космосу, що відірваний від мого життя і досвіду. У мене донька-підлітка, я часто спілкуюся з підлітками як журналістка, читаю багато янг-едалт літератури, та й у душі мені десь 15))) І оці спостереження за життям, потребами і проблемами підлітків + розуміння того, які зараз процеси відбуваються всередині цього жанру, як в Україні, так і в світі + якісь власні непроговорені з підліткового часу моменти – усе це певним чином синтезується і трансформується у якісь ідеї, які час від часу на мене «вистрибують». Але нема такого, щоб я от сиділа і шукала ідею. Їх зазвичай більше, значно більше, ніж часу на те, щоб їх потенційно втілити.
Скажіть, будь ласка, чи легко Ви "перемикаєтесь" з написання однієї книжки на іншу? Як Ви гадаєте, чому?
Ні, нелегко. Ну тобто, якщо йдеться про якісь менші форми, типу оповідання, то я можу зробити паузу, перемкнутися на нього, написати і повернутися до попередньої роботи. Але коли йдеться про більші тексти, то мені важливо договорити, закінчити з одним, а тоді братися за інший. Бо недоговореність в одному заважає повністю зануритися в інший.
"Підлітки досить тонко відчувають, тому не сприймають лицемірство та фальш"