Ірина Говоруха – українська письменниця, авторка п’ятнадцати книжок, які видані в Україні протягом 2015 – 2023 рр. Популярна блогерка та лідерка думок – 185 тисяч підписників у соціальних мережах. Входить у ТОП-10 жіночих блогерів України. Володарка премії «Людина року – 2017» у номінації «Нова Генерація».

Пані Ірино, розкажіть, будь ласка, про початок Вашої літературної діяльності. Чим Вам запам'ятався той час?

Починала я десь у тридцять три роки, коли вже мала, що сказати. Жила сама, працювала на двох роботах, а вечорами корпіла над першим романом. До речі, робила це інтуїтивно, бо жодної уяви як писати не було. Чомусь не здогадалася відвідати хоча б один майстер-клас чи записатися до літературної школи. Робила все наосліп та навмання. Пам’ятаю, як вистукувала клавішами та пила окріп з лимоном. Саме гаряча вода змушувала мозок невтомно працювати. Сиділа на крихітному дивані «малятко», вкритому клаптиковою ковдрою. Коли заходила в глухий кут, яскраві клаптики бадьорили фантазію, змушуючи її виходити за власні межі.

Які люди Вас підтримували, коли Ви ступили на свою письменницьку стежину?

Найбільшою підтримкою та опорою став мій чоловік. Спершу в статусі «жениха», згодом законного чоловіка. Саме він повірив у мій письменницький хист, розробив стратегію та план. Змусив залишити роботу (на той час працювала директоркою з підбору персоналу) й дав можливість повністю зануритись у літературну справу. Перший час, поки продажі книжок не перекривали витрати, платив зарплатню, щоб не почувалася босотою. Став продюсером, літературним та рекламним агентом. Так що мені дуже пощастило. Насправді подібне нагадує казку про «Попелюшку», бо у моєму житті трапився справжній принц. Звісно, я не розслабляюся, пишу по вісім-десять годин на день, але без підтримки чоловіка мої оповідання та романи так би й залишилися у глухій та темній шухляді.

Крім чоловіка, безумовно, вірили в успіх батьки, сестра, друзі. Перечитували, давали зворотний зв’язок, надихали, адже шлях письменника досить тернистий, а якщо ти «один у полі воїн», є ризик ніколи не дійти.

Одна з Ваших книг – «Плахта». Розкажіть, будь ласка, чому Ви вирішили її написати?

Кожна книга – це велика емоція. Час від часу виринає тема, яка болить, бентежить, не дає спокою. Куди б ти не прямував, а роздуми, міркування, сюжетна лінія прямують з тобою. Якщо не викладеш це на папір, то розірве на шмаття. «Плахта» – мій особистий біль та біль всіх українців. Війна для мене, як і для більшості, стала великим стресом. Жити, як раніше та писати про безжурне чи драматичне кохання, розповідати про взаємини батьків та дітей, було несила, бо головною темою стала війна. Боротьба за право називатися українцем та жити на рідній землі. Тому, маючи велику читацьку аудиторію, стала збирати свідчення та занотовувати гірку нестерпну правду.

"Почала писати я у 33 роки – коли вже мала, що сказати"

Які емоції та почуття у своїх читачах Ви хотіли пробудити книгою «Плахта»?

Хотілося лише одного: згуртувати українців у спільній боротьбі проти ворога. Ще більш об’єднати, підтримати, вселити віру. Чітко знала: лише разом ми вистоїмо. А ще воліла розповісти про війну тим, хто за горизонтом, океаном, екватором. Бо навіть саме вдале фото не зможе передати емоцію горя та страху. А що далі людина від зони бойових дій, то менше емпатії та резонансу.

Як Ви вважаєте, чи досить активно в Україні працюють над розвитком літератури?

В Україні проживає сила-силенна талановитих людей. Великою проблемою залишається те, що автор, як правило, знаходиться за межею бідності. На це є кілька причин: мізерні роялті, низька купівельна спроможність читачів, особливо зараз, висока ціна на папір та друк. Тобто, людина яка пише, не може прогодувати себе та свою сім’ю, розраховуючи лише на авторські гонорари. Вона змушена вдень працювати менеджером чи медичною сестрою, а вночі писати новели та повісті. Сучасний автор заробляє менше, ніж представник будь-якої іншої професії. Тому більшість залишають цю невдячну справу та перемикаються на більш прибуткову та прогнозовану справу. Принаймні, матимуть стабільні гроші, адже письменник ніколи не знає, скільки отримає наступного місяця.

Як Ви гадаєте, чого насамперед потребує український читач нині?

Нових талановитих авторів, цікавих сюжетів, гарної мови та певної неординарності. Сучасній українській літературі потрібен свіжий ковток повітря та повне обнуління. Гучні голоси! Досі огортатися назад, минулого не виправити, але ми можемо написати майбутнє для своєї країни!

Що для Вас найголовніше у літературній творчості?

Щирість, свобода, здатність планувати хоча б на рік, а не на один день. Перемога та відновлення. Відбудова. Можливість виїздити за межі країни, бо, як і будь-яка творча особистість, я оновлююся під час мандрів. За два останні роки жодного разу не виїздила з Київської області. А для того, щоб глибше думати, слід глибше дихати. Щоб далі бачити, бажано жити в спокої та мирі.

Скажіть, будь ласка, де Ви знаходите джерела сили для створення нових творів?

Надихають найрідніші: чоловік, донька, тато, сестра, племінники. П’ятирічна донька має багату уяву, тож часом розмовляє такими метафорами, що не втомлююсь дивуватися. Щовівторка, коли в дитини заняття у художній школі, ми з чоловіком вечеряємо у маленькому ресторанчику. Маємо цілу годину для спілкування й це мене гріє. Крім того, щовечора ми граємо в рухливі та інтелектуальні ігри, а вихідними відвідуємо мого батька. Саме такі нехитрі справи дають мені сили йти вперед.

Над якою роботою Ви зараз працюєте?

Наразі працюю над збіркою оповідань про великих українців. Про тих, хто римував добрі вірші, будував будинки з химерами, писав жоржини чи «куріпочок з кочубарками». Співав «Червону руту», зводив цукрові заводи та розбивав яблуневі сади. Створював протихолерні вакцини, відкривав явище фагоцитозу, проектував літаки та гелікоптери. Шив чоловічі костюми без жодної примірки, вигадував «орфізм», виконував валун з подвійним кабріолем. Намагаюся подати матеріал не енциклопедично, а захоплююче. Прагну, щоб читачі не губилися між цифрами та довідками, а змогли відчути людину та її життя.

Які книжки вплинули на розвиток Вашої особистості?

Чингіз Айтматов «Плаха», всі твори Ремарка, Гемінгвей «Старий і море», Фредрік Бакман «Тривожні люди». Дуже сподобався роман Євгенії Кузнєцової «Спитайте Мієчку», Оксани Драчківської «Основи гардеробу», збірка оповідань Олени Захарченко «Тільки не гавкай». Щиро сподіваюсь, що з кожним роком українська література ставатиме цікавішою та потужнішою, а українських авторів з великою цікавістю та задоволенням читатиме весь світ.

Текст Богдан Красавцев, Анна Слезіна