Світлана Васильченко народилася на Донеччині. 2013 року вступила на магістратуру ДонНТУ. За рік почалися бої за Донецький аеропорт і навчання довелося завершувати в умовах війни. Світлана повернулася до рідного міста, де перебувала і під час активної фази АТО. Лишаючись в окупації, працювала журналісткою в українських онлайн-медіа. Тоді ж почала писати дебютний роман "Острів забутої Пасхи", роботу над яким закінчила вже в Ірпені.

Світлано, розкажіть, будь ласка, з яких творів Ви розпочали свою письменницьку діяльність. Як Ви гадаєте, що стало поштовхом для їх написання? 

Я писала щось, здається, все життя – щойно навчилася складати слова у речення. Вдома завжди було багато книжок, а читання історій часто підштовхує писати свої – так сталося і зі мною. У ранні роки мріяла про власне видавництво, навіть пробувала створювати «крафтові» книжки (в одному «ексклюзивному» екземплярі). 

Письменництво ж почалося, як у багатьох, з віршів. Найперша книжка, в якій вийшли мої твори – це альманах «Творча юнь Донбасу», мені тоді було років десять. Та з часом, відкриваючи для себе все більше «великих» історій, хотіла написати й свою. Довго була в пошуку ідей, але та, що стала моїм першим романом, знайшла мене сама. 

Ми знаємо, що Ви працювали журналісткою. Розкажіть, будь ласка, чим Вас зацікавила ця сфера? 

За першим дипломом я – економіст-енергетик, за другим – проєктний менеджер. Бачила, як працюють електростанції, спускалася вглиб шахти та проходила кілька кілометрів у чоботах, більших на десять розмірів. Була в команді організаторів освітніх заходів для молоді. Здається, для мене завжди існувало письменництво – та все інше, тому коли потрібно було обирати «справжню» професію, могла прилаштувати свою цікавість до будь-чого. До того ж, я все одно знаходила можливість писати. Була студкором газети «Донецький політехнік», пізніше – популярного тоді українського музичного медіа. Тоді сприймала це як тимчасовий інтерес, розуміла, що згодом напевно працюватиму «за спеціальністю». Та коли отримала диплом, вже майже рік йшла війна. І саме журналістика – те, в чому я відчула себе корисною. А потрапити у сферу допомогло вже наявне невеличке «портфоліо».

"Найбільше мене мотивує писати нині – фіксування часу, в якому ми живемо"

Ваш дебютний роман має назву "Острів забутої Пасхи". Що було для Вас найголовнішим під час написання цієї книги? Чому? 

Розповісти історію. Події відбуваються протягом року – з осені 2013 року до осені 2014. Це переломні моменти в житті нашої країни та кожного з нас. І приклад героїв книги показує, як ми змінювалися. Ми повертаємося до своїх основ – того, з чого починали, коли розуміємо, що шлях, яким ідемо зараз, веде не туди. Звісно, не кожен вибір ми робимо з власної волі. Часто до нього підштовхують обставити. Як-от вперше за довгий час повертаючись до рідного міста, бачимо його очима дорослої людини, водночас згадуючи, яким воно було раніше, і яким могло б бути зараз. Поруч – гарячий літній степ, і старий сосновий ліс, і знайома стежка, що веде до моря. Це – дім, точка відліку до решти світу. Та війна стає все ближчою, і все гучнішою, тож їхати чи лишитися? Кожна відповідь здається правильною. Цю історію я прожила двічі: в реальному житті, на південному сході Донеччини та разом із вигаданими героями. І якби створювала інший сюжет, з новими персонажами, вона все одно була б тією ж, і про те ж – про повернення до своїх коренів та самих себе. 

Скажіть, будь ласка, що Вас найбільше мотивує писати твори нині? 

Фіксування часу, в якому ми живемо. У видавництві «Темпора», яке обрало мою книжку до друку, є програма «Гарний день, аби жити»: вона об’єднує історії від сучасних українських авторів, які творять у різних жанрах. Мине багато років, і люди, що вивчатимуть двадцяті роки цього століття, зможуть краще зрозуміти, чим ми жили, що відчували, через історії, які ми розповідаємо зараз. Колись я захоплювалася європейськими та американськими історичними романами, проте мені не вистачало сміливості написати свій: я боюся перекрутити факти, ввести читача в оману, замість того, щоб краще розкрити той час. Тому зараз все на своїх місцях: я пишу, як часто радять, про те, що знаю. Історія відбувається  просто на наших очах. Я сама була свідком багатьох подій російсько-української війни. Тож прагну, аби про те, чим живуть українці, світ дізнавався не лише з медійних заголовків. 

Як би Ви хотіли, щоб розвивалася українська література у майбутньому?

Найперше – щоб світ зацікавився нашими класиками. Нашим авторам в усі часи було що сказати, вони могли вплинути на світову літературу, натомість їхні голоси заглушала імперія. Якщо спитати читачів за кордоном, чи пригадають вони імена когось із російських авторів, то декого навіть назвуть у топі улюблених (бо імперія багато зробила і для того, аби її автори були «маст рід»), а зі своїми до ладу не знайомі навіть ми самі. Хочеться, щоб наша спадщина була на рівні зі світовою, і «на часі» – у нас. Також хочеться «гучності» для наших сучасників. Ми маємо актуальні сюжети та захопливі історії в різних жанрах, які будуть зрозумілі багатьма мовами. 

Як Ви гадаєте, що може гальмувати цей літературний розвиток? 

Сприйняття нас крізь фільтр «post-soviet country» впливає на всі сфери нашого життя. Й у тому числі – культуру. 

На Вашу думку, що потрібно робити для того, щоб книжки були більш популярними серед українців? 

Нас навряд можна назвати «нечитаючою» країною – але ми досі виходимо з-під культурного впливу сусідів. Наш книжковий ринок розвивається, формуються нові стосунки між його учасниками, й самих учасників стає все більше. З’являється більше книжкових подій, медіа та блогерів, проводяться живі презентації та зустрічі книжкових клубів. І читачам стає легше знаходити «свої» жанри та дізнаватися нові імена. 

Які твори Ви любите читати найбільше: прозові чи поетичні? Чому? 

Частіше читаю прозові твори, бо подобається проживати історії від першої сторінки до останньої. На поезію ж більше натрапляю на сторінках її авторів у соцмережах. 

Розкажіть, будь ласка, з чого зазвичай починається Ваш творчий процес написання книги. 

Сюжет «Острова забутої Пасхи» виник із двох образів – досвідченого психолога та його молодого пацієнта, які ніби «міняються місцями»: поки один дорослішає, другий мріє знову стати тим, в кого все ще попереду. Поступово додавалися інші герої та образи, які допомагали краще розкрити історію. Та все починається з ідеї, яка потім шукає шлях для розвитку. 

Які Ваші літературні плани на майбутнє? 

Зараз я працюю над другою книгою з трилогії, що має робочу назву «До, під час та після» (охоплює події Революції гідності та початок російсько-української війни; роки «перемирень» та загострень; початок повномасштабної війни та, вірю, наша остаточна Перемога). Друга історія починається взимку 2015 року, в окупованому місті на Сході. 

Які книги найсильніше вплинули на розвиток Вашої особистості?

На особистість, мабуть, більше вплинув життєвий досвід та люди, які були поруч. Та книжки вплинули на читацький смак та авторський стиль. Переважно це історична література, історії людей, що відбуваються на фоні подій в країні або світі. 

Подобаються й романи-експерименти, що красиві за формою та ідеєю та складніші, ніж здаються спочатку: наприклад, у «Безутішних» Кадзуо Ішігуро не винагороджує читача поясненнями, а на останніх сторінках вони вже ніби й не потрібні. Також мене надихають сучасні українські автори: вони живуть в один час та є свідками тих самих подій, і все ж знаходять свої власні способи їх переповісти.

Текст Богдан Красавцев, Анна Слезіна