Юрій Винничук – український письменник, журналіст, редактор. Розпочав літературну діяльність у 1970-х роках з написання поетичних творів. Член Українського ПЕН та віцепрезидент Асоціації українських письменників. Народився в Івано-Франківську, нині живе у Винниках.

Пане Юрію, ми знаємо, що ви не лише займаєтесь створенням книжок, а й редагуєте твори інших авторів. Розкажіть, будь ласка, чим Вам подобається процес редагування?

Я редагую лише твори наших забутих класиків. Під класиками я розумію всіх давніше померлих письменників. Мені не так подобається їх редагувати й перекладати з російської чи польської, як вишукувати невідомі тексти, відкривати невідомі імена. Наприклад, я вперше у антології «Огненний змій» (1989) опублікував моторошні оповіді Хоми Купрієнка, видані в Москві у 1840, а також відкрив Володимира Росковшенка, Миколу Білевича та багато інших. І цей процес надалі триває, я й далі щось знаходжу цікаве. 

Що Вам подобається найбільше: писати чи редагувати?

Звісно, що писати. Але знаходження невідомих творів – це як для рибалки упіймати сома. Доводиться й суттєво редагувати, бо неможливо було опублікувати готичне оповідання львівського москвофіла Ореста Авдиковського, писане язичієм. Неможливо також було публікувати повністю повість графомана Грицька Карпенка «Пан Твардовський», над якою насміхалися і Гребінка, і Белінський. А її скоротив, викинув вставні віршики і вийшла цілком стравна річ. 

Ви – відомий блогер. Розкажіть, як у Вас народилася ідея ним стати?

Блогером неможливо стати лише задля своєї забаганки. Треба, щоб хтось запросив. Коли була газета «Поступ», я вів рубрику Юзя Обсерватора, за яку газета і я мали біля 30 судових позовів. Я кепкував з влади, насміхався, критикував. Це був цікавий час, про який і досі згадують. А потім писав щотижня для ТСН, для ЗІКу, для інших видань, а зараз лише для Збруча. Мені вже набридло писати на політичні теми, тому пишу про історію Галичини, про маловідомих літераторів, про кримінальний світ Галичини. На основі цих публікацій готую книжкові видання. Вже макетується нове доповнене видання «Кнайп Львова», далі будуть львівські розбійники, грабіжники, повії, альфонси й куртизанки. 

Якщо ж повертатися до теми редагування, скажіть, будь ласка, які у Вас виникали цікавинки, що пов'язані з літературними антологіями?

Найдовше я працював над антологією «Розіп'ята Муза», де було опубліковано вірші 322 українських поетів, які загинули від рук різних загарбників. Біля 300 убили росіяни. Довідки про них я роздобував у російських архівах і теж відкрив десятки досі невідомих поетів. Часом то були автори одного-двох опублікованих віршів, часом то були вірші геть нікудишні – виробничі агітки. Але ж агітки писав і Василь Барка. Якби його репресували, по ньому б і згадки не зосталося. Тому треба всіх пригадати. Я, зокрема, відкрив цікавого поета Івана Дорожнього, який писав у стилі Свідзінського. Але не міг знайти його книжку віршів, бо він видавався у Москві. Якось мені наснився сон, що його книжка може бути у бібліотеці Львівського університету. Але в каталозі її не було. Я попросив знайомого відкрити мені двері до ще нерозібраного фонду. Він казав, що я там не зможу нічого знайти, бо там гори книжок, поскладані одні на другі. Але врешті скорився. І що ж? Збірка Дорожнього лежала просто зверху. 

Твори на які теми Вам найбільше подобається писати? Чому?

Тут важко сказати, бо я стрибаю жанрами, як заєць. То пишу про себе, бо пережив чимало пригод, то на історичні теми, рідко обходжуся без містики. Але найбільше хочеться писати про Львів. Однак, живу у Винниках, і врешті дописую роман, де події саме тут.  

Яким Ви бачите читача своєї мрії?

Колись Мілорад Павич сказав, що він не був популярний серед своїх ровесників, більше був популярним серед покоління своїх дітей, а от уже серед покоління онуків його популярність найвища. Десь так воно виглядає і в мене, хоча читачі в мене різні за віком, але це переважно жінки і юні дівчата. 

Чи часто до Вас приходить натхнення? Як Ви гадаєте, чому?

Натхнення вигадали лінивці, щоб відбріхуватися. Я сам собі створюю натхнення. 

Чи подобається Вам своє літературне життя? Можливо, Ви щось хотіли б змінити у ньому?

Ну, не зовсім подобається. Замало наша країна робила для просування українських авторів на Захід. Навіть менше, ніж Боснія. Тільки недавно з'явилися ґранти для перекладачів і закордонних видавництв. І це дуже добре. Бо таким чином письменник потрапляє на закордонні презентації й може щось заробити. У нас же за презентацію ніхто не платить. А там будь-яка зустріч у книгарні чи бібліотеці оплачується. А за щось жити треба. На жаль, український народ не може забезпечити українського письменника. Кожен мусить десь працювати, підробляти, але є зарубіжні ґранти, стипендії, гонорари за переклади. 

Над яким твором Ви зараз працюєте?

Я паралельно пишу два романи. Це продовження серії ретродетективів про нічного репортера і роман, де будуть переплітатися історичні події 1809 року, коли під протекторатом Наполеона була проголошено Королівство Ґаліції і Володимирії у Львові. Йдеться про королівство Галичини та Волині. Але там є і сучасна складова, і ця війна, і ті самі москалі. 

Ваші побажання читачам мережі Книголенд.

Такі запитання мене завше вводять у ступор. Бо це як побажання молодим. В результаті звучить якась банальність. Але ж ми інтелігентні люди, як сказав мій знайомий професор сантехнікові, торгуючись за ціну, чим ввів його у ще більший ступор.

Микола Славинський – український прозаїк і журналіст, літературний критик. Член Національної спілки письменників України. Нині – заступник головного редактора Всеукраїнського науково-популярного журналу «Дивосвіт», голова Всеукраїнської громадської асоціації «За єдність інтелігенції». Народився на Кіровоградщині (село Павлівка). Проживає у Києві. Автор як поетичних, так і літературно-критичних творів.

Пане Миколо, розкажіть, будь ласка, з чого почалася Ваша письменницька діяльність. Якими були Ваші перші літературні твори?

Наприкінці 1965 року Газета «Літературна Україна» не просто надрукувала невеличку заміточку, а й під прізвищем подала мою повну сільську адресу. За нею знаний  літературний критик Володимир П’янов, який опікувався творчою молоддю, в січні 1966 року викликав мене на семінар юних літераторів. Сніги стояли тоді такі високі, що доводилося просто-таки пробиватися чи й прориватися крізь замети. Та поїздка до Києва перевернула все моє життя.

На семінарі я зустрівся з Павлом Тичиною, а також із багатьма талановитими ровесниками. Представляли мене як літературного критика – єдиного серед усіх учасників семінару. Саме на цьому наголошували незабутні Арсен Іщук, Марія Пригара та Анатолій Хорунжий. Я промовчав про те, що також пишу вірші та прозові образки.

Як мислив  хлопець зі степової, кіровоградської, глибинки? Треба вступати до Львівського університету, бо це, думалося, буде легше, ніж у столиці. Та після семінару враз відбувся однозначний вибір: Київ і лише Київ. Саме з нього надійшов пакуночок із  газетами «Радянська освіта», яка надрукувала в різних номерах два моїх прозових образки. Один із них, пам’ятається, називався так: «Дичка». Та ще й подали фотографію: у центрі – Павло Тичина, навколо ми, сяк-так одягнені школярі. Я стояв у  новенькому вовняному светрі, який купив батько для себе, але на честь неочікуваної поїздки подарував мені. На прощання геніальний поет сказав: «Вірю, що ваші мрії здійсняться. Отож мрійте!». Усе це й визначило  подальший шлях. Подав документи на факультет журналістики Київського державного університету. На іспитах одержав дві п’ятірки й, маючи срібну медаль, став студентом. Так здійснилася перша потаємна, ще  юнацька мрія – здобути вищу освіту.

  

Як Ви поєднуєте літературну творчість із журналістикою?

Після другого курсу несподівано стався новий поворот долі. Набирали штат до  тижневика «Орбіта», який у Кустанаї висвітлював працю українських студентів на цілинних землях. Я виграв жорсткий конкурс і став завідувачем… будівельного відділу цього видання. Отож нерідко доводилося писати про своїх майбутніх колег, котрі вивершували корівники й збирали врожай.

За літо відчув смак самостійного життя, заробив чимало грошей і, несподівано для всіх, став працювати в столичній газеті «Молода гвардія», де постійно друкувався. Це сталося після розмови з тодішнім головним редактором газети Юрієм Цековим, який – воістину зненацька! – запропонував стати штатним співробітником молодіжного видання. Незабаром третьокурсник справді опинився у відділі науки, техніки та інформації. Мав 21 рік, був мобільним, ініціативним, тому швидко освоївся у творчому колективі, відтак перевівся на заочне відділення факультету журналістики. 

Через роки й роки той-таки Юрій Цеков як фундатор журналу «Науковий світ» запросив мене стати головним редактором цього популярного часопису. На його сторінках я надрукував чимало інтерв’ю зі знаними сучасниками, зокрема з академіками Віталієм Дончиком, Іваном Дзюбою, Сергієм Комісаренком, майстрами слова Борисом Олійником та Юрієм Мушкетиком, славетним фітотерапевтом Євгеном Товстухою…

Як журналіст почав навчатися писати лапідарно, чітко, логічно, аргументовано. Як поет шукав несподівані художні образи, метафори та епітети. І нині шукаю й шукаю… Найновіше (поки що крайнє!) підтвердження цього – двотомничок лірики «Магічний кристал» та «Магічний кристал 2». Академік Микола Жулинський несподівано для мене  опублікував прихильні роздуми про них, де, зокрема, зазначив: «Цікава архітектоніка цього видання – від «одновіршів» до «восьмивіршів». І знову – від «восьмивіршів» до «одновіршів». Ця хвилеподібна, каскадна конструкція наближає нас до природної  хвилеподібності, де лагідний прибій змінює висока хвиля і навпаки: виснажена  висока хвиля плюскотить лагідним прибоєм. Це можна також порівняти з пульсацією нашого Всесвіту – від  розширення внаслідок Великого Вибуху до колапсу в точці наступного вибух». Нині продовжую формування завершального томика своєрідної трилогії – «Магічний кристал 3». І ставлю на цьому творчому проєкті вчасну крапку. До речі, в професіоналів така крапка сама народжується, а ось у початківців часто-густо втікає в неозорі обшири тексту.

Усе це – сьогодні. А як складалося колись? На щастя, ще на початку так званого творчого шляху як журналіст, а згодом – і літературний критик відчув (та й усвідомив), що моя поезія не з’явиться друком, оскільки в збірках неодмінно мають бути випробувані «паровози»: вірші про партію, Леніна, трудові звитяги… А в мене про це – жодної мініатюри. Тому й тримав поезію в темних закутках шухляд. Було й таке, що деякі, навіть набагато старші, лірики просили в мене карбованця чи й два на вино. І я почав цінувати хліб насущний – журналістику, а ще – літературну критику. Вони давали змогу жити не заможно, але й не бідно. Для душі ж постійно писав і поезію, і прозу (до речі, чимало журналістів соромляться зізнатися, що їх постійно мережать).

Перша збірка поезії «Зупини мене, Господи», воістину вільна від патетики і всіляких «паровозів», побачила світ аж наприкінці дев’яностих років минулого століття. Тому й немає моїх віршів у таких антологіях, як, наприклад, «Ленінський заповіт» (видавництво «Радянський письменник», 1990).

Найскладніше було завжди – надто ж сьогодні – не писати поезію та прозу за законами журналістики. На жаль, нині дуже часто домінує суха, прісна, трафаретна оповідь, суконна або стерильна мова. Знайти у ній не зужитий, не газетний епітет украй важко.

"Найскладніше було завжди – надто ж сьогодні – не писати поезію та прозу за законами журналістики”"

Любов Якимчук — українська письменниця, сценаристка, авторка книги «Абрикоси Донбасу». Лауреатка премії американського фонду Ковалевих в номінації «Поезія».

Розкажіть, будь ласка, про свої перші літературні кроки. Чим Вам запам'ятався цей період?

Я почала писати дуже рано, у дев’ять. А вже в тринадцять мої вірші опублікувала газета міста Первомайська Луганської області, російськомовна газета, хоч вірші були українською. Я тоді вправлялася у римуванні, верлібри я вже в університеті почала писати. Але насправді могла стати й лікарем, бо мені дуже подобалася біологія, та я робила ін’єкції календулі з її ж соком та дивилася, що буде. Але не стала, усі вигадки пішли в слова.

Які поетичні твори у Вашій збірці "Абрикоси Донбасу" для Вас є найважливішими? Чому?

Я б окремо виділила однойменну поему “Абрикоси Донбасу”, яка є для цієї книжки базисом, бо описує основні особливості світу книжки. Через цю поему, як через своєрідну арку, заходить читач та бачить, як світ абрикосів змінюється з війною. А в поемі війни ще немає. 

До цієї поеми багато відсилок, не лише літературних, а й мистецьких чи навіть зі світу моди. Ось зараз один модний бренд працює над вишиванкою за мотивами цієї поеми. 

Ну, і звичайно вірш “Розкладання”, який теж багато цитують. Вірш про розклад наших територій, спогадів, слів, а також нас самих. Але це вже такий центр книжки, кульмінація.

Чим Вам подобається поезія?

Традиційно поезія є усним жанром, що мені дуже подобається. Збірки віршів треба видавати альбомами по типу музичних, а не книжками, але ми звикли до книжок. Це перше. А по-друге, поезія дуже гнучкий жанр, який придатний до експериментів. Усе неможливе в прозі, можливе в поезії. А ще у поезії інша оптика: там значення має кожне слово і не може бути жодного зайвого. Одне словосполучення у вірші, це як сторінка прозового тексту. Тобто поезія дуже концентрований жанр.

Скажіть, будь ласка, що Ви відчули, коли Ваші вірші вперше опублікували в закордонних журналах?

Думаю, що те ж саме, що і в українських — захват. Звичайно, кожен автор хоче, щоб його перекладали, бо це відкриває його тексти та нашу літературу світові.

На Вашу думку, які риси характеру найважливіші для поета? Чому?

Жага пізнання та прагнення до експериментів дуже потрібні поетам, бо на цьому ґрунтується хороша поезія. Робота поета чи поетки  — це вміння викликати емоції та вміння обернути все так, щоб читач здивувався своїм відкриттям у цьому тексті. Поезія це не лише щось красиве, що створене словами, ще й те, що працює з нашими думками й часто змінює їх.

Якщо ж ідеться про професійного поета, якому доводиться багато подорожувати по світу та брати участь у літературних заходах, то потрібні неабиякі менеджерські навички: вміння листуватися, складати графіки, а зараз навіть купівля квитків, бо логістика утруднена війною — це все роблю я сама. Та це не те, чого поети очікують від такої діяльності. А ще потрібно прагнути вивчати мови й бажано не лише одну англійську.

"Жага пізнання та прагнення до експериментів дуже потрібні поетам, бо на цьому ґрунтується хороша поезія"

Анастасія Левкова – письменниця, редакторка, кураторка літературних проєктів. Авторка книжок: “Старшокласниця. Першокурсниця”, “Ашик Омер”, “Спільна мова: як народжуються і живуть слова”, “За Перекопом є земля”.

Пані Анастасіє, розкажіть, будь ласка, з чого почалася Ваша письменницька робота. Що підштовхнуло Вас писати твори?

Моя письменницька робота почалася у другому класі, коли я вперше задумала книжку. Підштовхнула, напевно, моя природа. Мені подобається думати, як описати щось на папері, подобається міркувати над сюжетами. 

Які Ваші літературні проєкти були для Вас найцікавішими? Чому?

Найцікавішим літературним проєктом був роман "За Перекопом є земля". Чому? Бо там я змогла висловити речі, які бентежили мене багато років.

Чи любите Ви навчати писати й редагувати інших? Чому?

Так, тому що люблю ділитися досвідом.

На Вашу думку, що найцікавіше у редакторській роботі?

Можливо, пошук якнайдоречніших слів. Тобто щоб стилістично вони найліпше підходили.

Що Вас надихає у літературній праці?

Найбільше надихає свобода. Це твій світ, у якому твориш як хочеш. Це стосується і сюжету, і підбору слів. Коли, наприклад, редагуєш, то все одно є автор із його підбором слів, і як редакторка я намагаюсь не дуже у це втручатись (хіба якісь кричущі незрозумілості або помилки). Проте у письменницькій роботі я можу добирати те, що мені дуже подобається, навіть якщо припускаю, що це може не надто подобатись комусь іншому.

"Моє побажання молодим письменникам – щодня писати, думати над сюжетами, а також читати"

Олег Криштопа – український письменник та журналіст. У свою літературну діяльність він переніс основні професійні навички журналіста – вміння скрупульозно розкривати питання, увагу до деталей та враховувати кожну дрібницю. Олег народився в Івано-Франківську. Мешкає у Києві.

Ви працювали редактором на радіо, в газеті та інтернет-виданнях… Що для Вас стало мотивацією стати письменником?

Насправді все було трошки навпаки, у зворотній хронології. Тобто, коли мені було років 10, я вирішив, що буду письменником і почав писати прозові тексти. Потім закинув це через те, що дорослі були надто суворими критиками. А вже років з 16 повернувся до цієї справи. І коли я закінчував університет, старші друзі порадили мені піти у журналістику. 

І так я став журналістом. А за багато років припинив писати художні тексти й пішов у нон-фікшн, де поєдналася журналістика з письменництвом.

Розкажіть, будь ласка, історію створення Вашого твору "Братство".

Це було замовлення від видавництва "Вавилонська бібліотека". Його власники пов'язані з юридичною компанією. Один із них поєднує філологічну та юридичну освіти. Їм було цікаво, за що засудили свого часу братчиків, зокрема, Тараса Григоровича Шевченка. Чи були якісь закони в Російській імперії, які вони порушували. Я занурився у справу Кирило-Мефодіївського братства і дуже уважно її вивчав. Наприклад, документи, переклади віршів Шевченка російською мовою, літературознавчий аналіз, який присутній у його справі. Все це було надзвичайно цікаво, і я дуже глибоко занурився у біографії усіх персонажів: Костомарова, Гулака, Куліша тощо. Також я не оминув біографії антигероїв, тобто, російських імперців.

Що для Вас було найцікавіше під час написання цієї книги?

Етап дослідження, занурення у біографії, пошук якихось деталей, який мав вигляд Київ середини 19 століття. Я ніколи не був у Росії й під час написання цієї книжки так само потрібно було уявити Петербург середини 19 століття. І я навіть користувався гугл-мапами, щоб потрапити в те місто.

А що найскладніше?

Те, що було найцікавіше, було одночасно й найскладнішим) Наприклад, зануритися в біографію Микола Гулака, одного з братчиків. Людина, яка наймужніше поводилася під час цієї справи. Особистість, яка була першою заарештована і в якої були знайдені компрометуючі документи (Статут братства і Закон Божий, Книга буття українського народу). Діяч, який взяв відповідальність за ці тексти. 

Який відгук на цей твір був для Вас найліпшим? Чому?

Важко сказати. Було не дуже багато відгуків. На Читомо був досить компліментарний відгук на цей роман, де йшлося про несподівану думку щодо братчиків. У творі вони постають підлітками. Водночас від Роксани Харчук була критична стаття.

Також книжка була у фіналі декількох літературних премій.

Розкажіть, будь ласка, про свої письменницькі звички.

Вони, мабуть, змінюються протягом життя. Наприклад, коли я був молодим, то любив писати у навушниках і вмикав якусь дуже драматичну музику. А зараз наливаю собі трохи віскі й полюбляю писати вночі.

«Понад 10 років я працюю над документальною книгою про радіо “Афродіта” УПА»

Анастасія Нікуліна – українська письменниця, сторітелерка, копірайтерка, інстаблогерка та книжкова оглядачка. Анастасія працює в різних жанрах та пише для широкої аудиторії читачів. Народилася та проживає у Львові. Авторка 16 книг.

Які асоціації у Вас виникають зі словом письменництво? 

Робота. Багато-багато роботи. Робота, як подорож. Письменництво дуальне. З одного боку ти проживаєш безліч світлих і прекрасних емоцій: вихід книги, перші відгуки читачів, зустрічі, обійми, презентації (я екстраверт, тому обожнюю все, що пов’язане зі спілкуванням) та водночас це і порожнеча, самокритика, чутлива реакція на негатив. І те, і те – тимчасові відрізки часу. А найдовшою є власне робота від ідеї до виданої книги. Подорож, у якій є все.

Коли Ви почали усвідомлювати, що Ви є письменницею? За яких

обставин це відбулося?

Мабуть, під час перших зустрічей з читачами. Коли модератор або колега-автор (у моєму випадку це були як раз письменниці) знайомить тебе з аудиторією і каже: сьогодні у нас зустріч з письменницею Анастасією Нікуліною. Це був 2016-ий рік, вихід збірки «Львів. Смаколики. Різдво» – перша презентація у колі авторок, яких я уже знала, як читачка. Моя перша подія, на якій я опинилась по той бік столу – письменницького. Книга уже вийшла, були читачі. Тоді це «письменниця» ніби й належало мені, але вже впевнене усвідомлення прийшло за рік, після виходу першої сольної книги «Сіль для моря, або Білий Кит». Пригадую, що це було не на першій презентації, а трохи опісля, коли я писала наступну книгу «Зграю». Розуміння і усвідомлення, що я там, де маю і там, де хочу бути.

Якими Вашими книгами Ви пишаєтеся найбільше?

На сьогодні у мене вийшло 16 книг: збірки з оповіданнями, романи у співавторстві й сольні книги. І у кожній з них є частинка мене у певний період часу. Пишатись якоюсь більше – не звучить, бо пишаюсь кожною. Навпаки мені ближче різноманіття. У житті в мене багато захоплень, мабуть, тому те, що працюю у різних жанрах та для різної вікової аудиторії так віддзеркалює мене. Бо це я. 

Технічно у «Солі» та «Зграї» нині найбільше нагород та премій. Дуже радію, що «Сіль» була екранізована – є однойменний короткометражний фільм. А цьогоріч потішила новина, що «Зграя» планується до перекладу азербайджанською мовою.

Проте нагороди – це більше як сувеніри з подорожі, про яку ми говорили у першому питанні. Тому, вони приємні, але набагато більше залишається у тобі й з тобою під час.

"Нагороди – це більше як сувеніри з подорожі. Так, вони приємні, але набагато більше залишається у тобі й з тобою під час"

Саша Войцехівська – сучасна українська дитяча письменниця. Народилася у Кропивницькому. Має диплом інженера аерокосмічних систем управління. Авторка книжок: “Марусині важливі справи”, “Таємна рада вітрів”, "Ну придумай щось, Марку". Наразі має в друці ще дві анонсовані новинки: "Варто спробувати! –  роздуми про волонтерство" й "Твоя різдвяна історія" (написана у співавторстві). Нині мешкає у Львові.

Що вас надихає писати?

У першу чергу це діти. Їхні діалоги, ігри, дитячий Всесвіт, за яким я завжди намагаюся підгледіти під час прогулянок на майданчиках із доньками. По-друге, можливість вигадувати. Можливість створювати і в принципі бути частиною світів, про які, крім тебе, ще ніхто не знає. Знати персонажів, яких, крім тебе, ще ніхто не знає. А потім давати їм можливість познайомитися з усіма навколо і так само спостерігати за реакцією на них – за тим, як вони стають улюбленими книжками, за відгуками – ось це все дуже надихає.

Для кого ви пишете передусім?

Пишу частково для себе, своїх дітей і для того, щоб закарбувати в текстах їхнє та своє дитинство. Свої стосунки з близькими, тому що в моїх текстах цього справді багато. Навіть якщо героєм моєї книжки є хлопчик Марко, то день народження в нього в один день з моєю старшою донькою Марусею. А поводить він себе так, як я в його віці. Ось така складна система зберігання сімейної пам'яті. З іншого боку, я пишу для сучасних українських дітей. Намагаюся прибрати в текстах архаїчність, яку діти можуть не зрозуміти.

Якими виданими книгами ви пишаєтеся?

Всі мої історії, навіть написані й не видані, як світлини з минулого. Вони показують якийсь етап мого життя й всі вони є для мене важливими. Не можна сказати, який спогад з-поміж усіх вийде на перше місце. Кожен із них має місце в житті, бо він мене змінив, якось вдосконалив і через них я є такою, як є. Коли я писала “Таємну раду вітрів”, книжку про боротьбу, я сама боролася, бо хотіла увійти в літературу і це був складний етап мого життя. Цього літа, працюючи над різдвяними історії для збірки видавництва “Парасоля”, яка от-от вийде, мені було так тепло. Хотілося сімейного затишку, різдвяної музики, і це було напрочуд дивно – слухати різдвяну музику в травні.

"Всі мої історії, навіть написані й не видані, як світлини з минулого. Вони показують якийсь етап мого життя й всі вони є для мене важливими"

Наталія Довгопол – сучасна українська письменниця, працює в жанрі фантастики та історичної прози. Пише книжки для дорослих, young adult і молодших підлітків. 

Авторка популярних підліткових книг: "Шпигунки з притулку "Артеміда", "Колапс старого світу", "Мандрівний цирк сріблястої пані" тощо

Пані Наталіє, розкажіть, будь ласка, про свої перші літературні твори. Якими вони були?

Я вигадувала історії. Вірші, казки, ігри – все навколо ставало історією. Нещодавно подруга нагадала, як ми дошкільнятами у троєщинських квартирах витягували табуретки у коридор і вигадували страшні оповідки на ніч. До речі, подруга, Олександра Злуніцина, стала офіційним фотографом Національної опери України, тож ніколи не знаєш, куди заведе тебе казка про Кобилячу голову в коридорі житлового масиву.

Скажіть, що б Ви хотіли змінити у сучасних підлітках своїми творами?

Кожна моя книжка – про пошук і любов до себе, вибір моральних орієнтирів на шляху дорослішання. А також про пригоди. 

У моєму дитинстві майже не було підліткової літератури, зокрема, сучасної української. А ще не було сильних героїнь, які б резонували. Доводилося уявляти себе буремною принцесою з "Бременських музикантів",  вигадувати абсолютно нові історії про другорядних персонажів, що в моїй уяві поставали головними. 

У людях я нічого міняти не хочу – це невдячна справа. Але бажаю дати вибір, показати можливості, додати впевненості, розширити горизонти. Люблю надихати на гарне.

Чим Вас захоплює фантастика?

Найбільше мені подобається балансувати на межі фантастики і реального життя, вивчати міфологію, локальні вірування, казки, історичне підґрунтя. А ще люблю фантастику за те, що розвиває уяву, створює нові яскраві світи, а буває, що й допомагає творчо осмислити травми та тяжкі досвіди.

"Найбільше мені подобається балансувати на межі фантастики і реального життя"

Чому вас надихає письменництво?

Скільки себе пам'ятаю, я нероздільно була пов'язана з книгою – читанням або писанням. Це мій спосіб буття, мій шлях до проживання емоцій та вирішення проблем. Олівець і клаптик паперу здатні загоїти рани, допомогти розібратися в собі, знайти найкраще рішення. Завдяки слову мої думки набирають форми, змісту і сенсу, трансформуються в крила і ведуть вперед. 

Навіть коли я ще не уявляла себе письменницею, а я мала установку, що письменником може стати лише мудра, доросла людина, яка здобула багаторічний досвід, має багато сивин і власних набитих синців, я все одно писала. Робила це для себе, в стіл. Просто тому, що не могла інакше. Це були короткі новели, оповідання, вірші, записи у щоденнику. Деякі з них пізніше були навіть опубліковані. 

Отже, мене надихає робота зі словом, занурення в себе і створення найкращих із вигаданих світів. 

Слова – це також вчинки, отже вони мають надзвичайну вагу. 

Чи можете ви не писати зовсім тривалий час? Якщо так, що тоді відчуваєте? 

Думала, що не можу. Але на початку 2022 забракло слів. Був період оніміння. Коли всі слова здавалися недоречними. Хотілося діяти, допомагати, волонтерити. Лише з часом викристалізувалися думки про важливість будь-якої форми діяльності, фіксації, рефлексії, підтримки культурного фронту, плекання слова.

"Моя муза родом із мого дитинства, а, отже, живе в Україні милій"

Видавництво «Астролябія» — засноване 2000 року у Львові. Видає художню літературу, а також книги з філософії, психології, історії, археології, права, політичних наук, економіки та бізнесу тощо. 

Якими Вашими книжками Ви пишаєтеся?

Пишаємося всіма своїми книгами, бо ретельно підходимо до відбору видань. Виділити можемо книги Дж. Р. Р. Толкіна, К. Ґ. Юнґа, Ф. Ніцше, мілітарні видання... перераховувати можна багато.

З якими авторами Ви співпрацюєте?

В основному з тими, які відійшли у кращий світ.

Що надихає Вас за нинішніх часів не опускати руки й надалі працювати? 

Довгі й важкі роки роботи змушують рухатися лише вперед.

Над чим зараз працює Ваше видавництво?

Художня література, психологія, філософія, а також мілітарний напрямок.

Щоб Ви побажали українським авторам-початківцям?

Бути в міру наполегливими.

Розкажіть про найзаповітнішу мрію Вашого видавництва: можливо, нація, яка багато читає?

Щоб мрії збувались, їх треба тримати у секреті.

Як Ви вважаєте, яке майбутнє чекає на український видавничий ринок?

Якщо брати загалом, то це, зокрема, залежить й від підтримки державних органів влади. Надіємося на краще.

Як Ви думаєте, чи будуть люди надалі обирати паперову книжку, чи дедалі популярнішою ставатиме електронна?

Справжні поціновувачі будуть обирати саме друковані видання.

Складіть, будь ласка, список із п'яти книжок, яке видало Ваше видавництво і який би Ви порекомендували б українським читачам?

1, 2, 3) Толкін Дж. Р. Р. Гобіт; Володар перснів; Сильмариліон 

4) Данте. Божественна комедія 

5) Маннергейм К. Ґ. Мемуари

Чи приймаєте Ви наразі рукописи від молодих авторів?

Поки не приймаємо – зорієнтовані на реалізації власних проєктів.

У «Фабулі» виходять друком книжки класиків сучасної української літератури та успішних бізнесменів. Також видавництво видає якісний нонфікшн — провідну літературу для тих, хто хоче відкрити власний бізнес або вже його має, а також: настільні книги для маркетологів, менеджерів та PR-ників; мотиваційні книги, біографії та книги про науку. «Фабула» — перше в Україні видавництво, яке заснувало книжкову серію для IT-індустрії. У своїй роботі вид-во надає перевагу українським авторам, зарубіжній прозі, лауреатам знаних літературних премій. Одна з передових місій «Фабули» – видання та просування молодих українських письменників. Для цього вид-во заснувало книжкову серію «Дебют». Директорка видавництва «Фабула» – Наталя Бірічева.

Як народилася ідея заснувати видавництво?

У повітрі віяло. Спіймала поток :)

На чому спеціалізується "Фабула"?

Видання гарної в усіх сенсах сучасної літератури.

Чи складно за наших часів конкурувати видавництву паперової книги з аудіокнижками та електронними книгами? 

Ми видаємо майже всі книжки і в паперовому, і в електронному форматах. Нині почали освоювати й аудіоформат. 

Якими рисами характеру має володіти людина, яка вирішила заснувати видавництво в Україні? 

Самовпевненістю і легкою долею авантюризму. Відчувати читача і мати смак до літератури – найголовніше, як на мене. 

Що вас надихає за будь-яких часів та негод?

Впевненість у тому, що те, що ти робиш – потрібно. Надихають відгуки читачів та гарна книга з нового накладу.

Чи співпрацюєте ви з авторами-початківцями? Які вимоги висуваєте до їхніх творів?

Так, ми співпрацюємо. Головна вимога – гарна книга.

Які плани у "Фабули" на 2024 рік?

Працювати над новими цікавими проєктами й відкривати нові напрямки.

Якими стали для вас 2022-2023 роки? Які позитивні моменти відбулися? 

Важкими. З позитивних моментів – вдалося психологічно вийти з шока та налаштуватися на працю, а також зберегти творчий колектив. Добре – те, що це вдалося. 

За що ви любите життя? 

Воно цікаве, це найважливіше!

Якби ви стали знову дитиною на один тиждень, як би ви провели цей час?

Спілкування, читання, подорожі – все те, що і робила.

Ваші побажання мережі Книголенд. 

Розквіту та успіхів. І великих продажів наших книжок у мережі :)

Василь Добрянський — український письменник, журналіст та політичний діяч, член Національної спілки письменників України, член Національної спілки журналістів України. Упродовж останнього року у видавництві «Фабула» вийшли дві книги відомого детективіста й автора ретророманів Василя Добрянського – «Жереб» та «Ніхто не скаже «Прощавай!». 

Пане Василю, розкажіть, будь ласка, як Ви починали писати твори. Можливо, старт Вашої письменницької кар’єри розпочався ще з дитинства? 

У школі я добре писав твори про те, що хочу стати будівельником. Одного разу ми активно щось обговорювали на учнівських зборах. Вчителька попросила мене написати про це у районну газету. Вона, певне, не просто так порадила. Написав. Мою замітку опублікували. І тоді мій світ перевернувся. Який будівельник?.. Чому будівельник?.. Навіщо мені будівництво?.. У газеті появилося моє прізвище. Пропав хлопець. Пішли вірші, оповідання, етюди, нариси. А потім факультет журналістики і робота в газетах. Запах поліграфічної фарби досі збуджує мою уяву. 

Скажіть, чому Ви обрали саме такий цікавий псевдонім — Борис Крамер?

Коли почав писати детективи, мені здалося, що цей жанр вимагає твердого, знаєте, такого рішучого, прізвища. Там злочини, кров і убивства, погоні й переслідування. А моє прізвище м’яке. Добрянський. Хіба автор із цим прізвищем може написати щось жорстоке й круте? Ні, не може. Добрянський добрий (сміється). І тут я згадав, що мій улюблений письменник Ремарк відмовився від свого прізвища, бо воно йому теж не подобалося. Ну що ж, подумав я, Крамер добре звучить. І позичив прізвище у Ремарка. 

Що Ви відчули, коли отримали свою першу нагороду?

О! Перша моя нагорода — це гонорар із районної газети. Якщо пам’ять не підводить, 7 карбованців 30 копійок. Хотів купити наручний годинник. Старшокласник із наручним годинником — це ж круто, ні? Але вирішив по-іншому. Накупив гостинців для однокласників і ми втекли з уроку над річку. Щоправда, один бевзь підкидав пляшку із вином і розбив її... А якщо серйозно, то нагороди для автора потрібні. Вони вказують, що він рухається у правильному напрямку. Поміж іншими відзнаками я маю «Золотий пістоль» від Андрія Кокотюхи і гран-прі від «Коронації слова». Це те, що мене гріє.

"Найголовніше у письменницькій роботі — дійти до читача, мати свою читацьку аудиторію"