Ольга Купріян – письменниця, фахівчиня з дитячого читання, учасниця журі конкурсів найкращих дитячих книжок («Топ БараБуки», «Рейтинг критика», «Еспресо. Вибір читачів», Літературний конкурс видавництва «Наш Формат» та інші). 

Працює з дітьми, підлітками й дорослими у сфері літературної освіти як лекторка й ведуча практикумів. Разом із колегами з лабораторії дитячого читання НЦ «Мала академія наук України» розробили практичний посібник «Живі письменники. Як говорити з дітьми про війну та мир».

Авторка книжок для дітей і підлітків: «Солоні поцілунки», «Боброго ранку!», «Беркиць проводжає дідуся», «Суперклей для вази», «Мамонт», «Кісточка оливи», «Коляда з лицарями», «Мирослава та інші з нашого двору», підліткової серії «Панна» та інші. 

Книжка «Муркиця загубилася / Zagubiona Mruczusia» вийшла у двомовному варіанті (український та польський) в польському видавництві «Pogranicze».

За повість для підлітків «Щоденник Лоли» отримала премію «ЛітАкцент року 2018». У співавторстві з журналісткою Яніною Соколовою написала книжку для дорослих «Я, Ніна» (2019), яка отримала відзнаку BookForum Best Book Award 2020 у категорії «Сучасна українська проза». 

Чим для Вас є література взагалі?

Література – це спосіб говорити і дізнаватися про світ або світи.

Якби Ви охарактеризували українську літературу 100 років тому й нині?

Це дивовижні й часом жаскі направду паралелі, з одного боку. З другого – ти ніби спостерігаєш, як щоразу відроджується фенікс. Коли нам говорять про “неповноту” нашої літератури порівняно з імперськими (наприклад), хочеться подивитися в очі цим людям і спитати, як би почувалася їхня література, якби не була панівною, а мусила зберігатися сторіччями всупереч. Тепер, як і сто років тому, ми переживаємо розквіт літератури всупереч трагічним подіям, які щодня бачимо в новинах або й на власні очі.

Розкажіть про Вашу творчість (про Ваші книги та оповідання).

На сьогодні в мене більше 12 виданих книжок, не рахуючи збірок оповідань. Тут мені дуже пощастило бути авторкою, яка пише для дітей і підлітків, тож може дозволити собі короткі історії видавати повноцінною книжкою.

Я пишу про дівчат і про бобрів, а ще – про розмаїті досвіди зростання. Пишу реалістичну прозу (навіть бобри в мене, я переконана, досить реалістичні, адже не їдять риби). Я стараюся побачити гумор у несподіваних, але побутових ситуаціях.

З тих книжок, які я сама написала, найбільше люблю коротку історію “Беркиць проводжає дідуся” та підліткову повість “Мирослава та інші з нашого двору”.

У чому Ви вбачаєте сміливість письменника / письменників?

У тому, щоб ставити запитання, про які можна буде думати ще багато років після його або її смерті.

Коли Ви пишете: зранку, вдень, увечері чи вночі? Чому?

Насправді – коли є час, я прикликаю Музу й сідаю працювати. До того я довгі місяці можу працювати з “натхненням” – обдумуючи персонажів, конфлікти, сюжетні повороти.

Я вже майже 9 років працюю мамою, і ця робота навчила мене не покладатися на ритуали й на якийсь міфічний виділений на іншу роботу час. Мами працюють, коли випадає така година. У питаннях тайм-менеджменту мами – суперефективні. Ніхто не вміє за годину зробити так багато, як мами.

Що Вам допомагає зосередитися, коли Ви працюєте над текстом?

Маячок, що свідчить про дедлайн, який насувається. А також, безперечно, відсутність побутових клопотів і хтось, хто дбає в цей час про мою дитину.

Що Вас відволікає у процесі творення?

Інша робота. Наприклад, та, яку я мушу робити, щоб мати змогу виживати, донатити, платити медичні рахунки. А також одне слово – “Мам!”

Чи маєте Ви улюблені напій та страву? Чим вони Вам подобаються?

О, я загалом люблю смачно їсти! Люблю, коли для мене хтось смачно готує. Люблю свіжі ягоди, наприклад, чорниці. Обожнюю гречаний багет із “Сільпо”. Каву п’ю за звичкою, а також для підняття тиску. Між кавою п’ю багато води.

"Щоб я побажала авторам-початківцям? Бути сміливими! Говоріть про те, що вам болить, що хвилює, що відгукується й пече, спостерігайте за життям, смійтеся"

Ольга Карі – українська письменниця, колумністка та журналістка, авторка книг “Хрестик, або дуже кривава книжка”, “Життя посеред життя”, “Та що ти знаєш про війну?!”, “Компот із патисонів”. 

Як ви вважаєте, що означає бути письменницею?

Одразу таке цікаве запитання. Мені здається, якщо в тобі ще не написаний твір, але ти вже його продумала і вже маєш намір написати його, і вже знаєш про що він, чим закінчиться (це головне), то вважай, що ти вже письменник чи письменниця. Головне тут мати наснагу і дати  собі такого-от чарівного копняка, щоб сісти і втілити задум на електронному папері чи справжньому. З цього починається письменництво, мені так здається. Я досі для себе не дала відповідь на це запитання. Маючи вже кілька написаних книжок, я вважаю себе повноправною письменницею. Але знаю, що ненаписана книжка, яка вже народжена в тобі, теж робить тебе письменницею. Але все одно бувають виникають питання: от я написала книжку, чи я вже письменниця, чи ще ні? Може друга книга вже точно робить мене письменницею, а може це стається після третьої? Ці сумніви, мені здається, є в кожній людині, у кожному письменнику чи художнику. Завжди є місце для сумнівів. Коли тебе сприймає авдиторія, коли тебе помітили (дуже помітили) з виходом твоєї першої книжки, то ти менше маєш тих сумнівів. Якщо відгук від читача займає певний якийсь час, рік-два, то будуть ще ті сумніви. Я чула про письменників, які мали сумніви до кінця життя, навіть маючи вже видані томи. Я б хотіла, щоб більше письменників вірили в свої книги і більше концентрувалися (залишаючи ці сумніви позаду) на тому, щоб творити, а не на тому: а чи я маю право писати? А чи я вже письменник? Якось так. 

Що тоді робити, якщо тебе гризуть сумніви? Як впоратися з ними, щоб це зрештою не призвело до внутрішнього блоку?

Я взяла собі за правило: писати. Коли пишеш щодня, то давати раду з цими сумнівами вже легше. Комусь реально допомагає робота з психологом. Якщо є потреба працювати з психологом, то чому б це не спробувати? Але, я вважаю, що є набагато дієвіших, творчих шляхів, та коли ти просто працюєш-працюєш-працюєш кожен день (інколи даєш собі перепочинок). Головне, не розслабляти булки і писати-писати і писати. Це може прозвучати пафосно, але, коли ти пишеш, у цьому творчому потоці працюєш, сумнівів не лишається. Завжди є місце для прокрастинації, але це вже інша проблема. Коли ти бачиш результат своєї праці кожного дня, коли бачиш його візуально (сьогодні написав до тисячі знаків, завтра – до двох тисячів), то це дуже допомагає долати сумніви: справжній я чи не справжній? Чи я роблю щось? Головне працювати. 

Чи маєте ви екологічні звички?

Ой, знаєте, це таке болюче питання. Ось незабаром має вийти моя нова книжка про війну (вже вийшла) і там я не змогла оминути тему екології. Війна страшенно поглибила екологічні проблеми, з одного боку, а з іншого – вона якось змусила багатьох людей вдатися до мінімалізму, до культурного споживання речей, до використання секонд-хенду. Знаєте, коли я спілкувалася зі своєю подругою – вона дуже екологічна жінка, яка навернула мене (свого часу) до збереження довкілля, то тоді спитала: от як далі жити, коли перед нами стоїть грандіозне питання виживання? (і здавалося би екологічні запити не на часі). Мене, якщо чесно, менше стали турбувати одноразові прокладки чи одноразовий паперовий стаканчик для кави, ніж це було до війни. Я знаю, що кава тримає мене в тонусі і відмовляти себе в якійсь радості, з огляду на збереження навколишнього середовища, мені якось здавалось не вірним. І її (подруги) слова мене знов поставили на місце: “така кривава війна, стільки людей гине і б’ються за цю землю, щоб що? Щоб ми її спаплюжили паперовими стаканчиками?”. Ні, мабуть. Насправді, я намагаюся максимально плекати доступні мені зараз екологічні звички, якщо, як я вже казала, кава – це моя розкіш, це те, від чого я зараз не можу відмовитися, вона – моя терапія, але на сто відсотків ніяких пластикових пакетів. Коли я ходжу до магазину, то доходить до смішного, що реально доводиться по кишенях класти ці мандаринки, щоб не брати того безкоштовного пластикового мішечка. Навіть коли пропонують більш екологічні альтернативи – наприклад, крохмальні пакети, ми не можемо знати насправді, скільки вони розкладаються, чи на сто відсотків вони розкладаються. Час покаже. Мені спокійніше, коли я ходжу зі своєю торбою. Що ж стосується екологічних звичок, то більше стало «їжі вдома», не в закладах, не в ресторанах чи кафе. Війна принесла нові виклики, коли ти реально думаєш: чи краще десь задоначу, чи витрачу на якийсь-там пундик? І мені здається, що це дуже класна звичка готувати, вирощувати щось своє (ще не вирощую, я намагаюся, але мій балкон поки що цього не дозволяє). Я вважаю, що вирощувати – це найпрекрасніша звичка під час війни. Це вміння дбати про свою харчову безпеку. Я над цією темою постійно працюю в книжках, вона мені найближча і тому вона в мене на першому місці. 

На вашу думку, чи існує гендерна проблематика в письменницькій діяльности?

Так, це дуже складне запитання, тому що, коли ти сам особисто з цим не стикався, то важко судити і казати “однозначно є” або “однозначно нема”. Тому що, ну, наскільки я не є членькинею ПЕН-клубів чи якихось літературних організацій, я сама по собі у вільному плаванні і безпосередньо спілкуюся, а не через агенції, з видавцем, тому мені важко судити, що відбувається з усіма колегами, що відбувається взагалі в літературному світі, у літературній тусівці. Я можу сказати, що, зі свого досвіду, дуже сильну підтримку маю від моїх колег-письменників і я не відчуваю ось такого як “от я кращий, тому що я – чоловік”, “а от я отримав стипендію, тому що я чоловік, а ти не отримала, тому що ти – жінка”. Насправді, один з найбільших друзів – такого літературного кола – це письменник Максим Беспалов, знайомство з яким у мене почалося з його книжок і воно виросло в таке дуже хороше товаришування в літературній сфері, коли, банальний приклад, людина, яка завжди перша привітає, коли він бачить мене у списках премій і перший напише. Наскільки це приємно... Мабуть, я не показова в цьому плані, я не стикалась особисто з гендерною дискримінацією у видавничій сфері. Хай мені й надалі так щастить. 

Цікава ваша думка, чому в літературі так мало (і не завжди правдоподібно) висвітлюють теми посестринства та жіночої дружби? Чи ви иншої точки зору з  цього приводу?

Можливо, тому що ми ще живемо трохи в такому постсовковому – та, хоча, чого трохи? – ми живемо ще в постсовковому суспільстві, де жіноча дружба конотувалася як зміїне кубло – і вирости з цього треба. Визнати те, що внутрішня мізогінія – це суспільна проблема. Це досі не відійшло разом з совком, і тому вимагає дуже глибинної роботи над собою, над своїми стосунками з жінками. І важливо прийняти те, що не всі стосунки з подружками, між жінками в своєму житті будуть ідеальними. Будуть і приклади зміїного кубла. Ну, це життя. Але разом з тим будуть і приклади суперової підтримки, неймовірної підтримки, зразків такого жіночого посестринства – я та людина нещодавно, яка, власне, писала про це книгу. Війна підсвітила, наскільки жіноча сила, жіноча підтримка, – важливі, безцінні і наскільки вони дають стимулу і можливості виживати і в складних, і в фізичних, і в емоційних умовах. Скоріше би наше суспільство дозріло до того, що не тільки жінки жінкам не вороги, а і люди людям не завжди вороги. І що хороших треба шукати особливо в темні часи, і знаходити їх – не просто шукати, а й знаходити. От як, коли я працювала над книгою «Та що ти знаєш про війну?», я мала розмову зі своєю колишньою викладачкою з танців фламенко, і вона мені розповідала, що в перший день війни до неї зібралися жити в її помешканні кілька наших коліжанок, з якими в одній танцювальній групі були, і як вони в цих умовах (5 жінок) в двокімнатній квартирі виживали, і наскільки їм важко було після стількох місяців облоги, розлучитися і повернутися до своїх домівок. Бо весь час, що Київ був в облозі, вони волонтерили, допомагали, приймали біженців. Тобто, їхня взаємопідтримка дала їм стимул допомагати іншим. Коли ти сама і сидиш в своїй квартирі налякана, нажахана, щось десь вибухає, ти не маєш змоги вийти за продуктами, просто тонеш в цій самотності і тобі, звісно, здається, що весь світ проти тебе, що всі твої подружки тебе забули і все, це кінець життя. Тобто, більше немає ні посестринства, ні дружби, нічого немає, тільки гнітюча самотність і вихід у вікно, даруйте. Але коли ти маєш хоча б одну подругу, яка в тебе спитає “як ти?”, просто телефоном, то вже трошки легше жити, то вже трошки легше гребтися до перемоги. Ось це відчуття, що ти не сама, воно нас рятує. І ці подруги, які разом всі мешкали, вони ж за чей час не розсварилися, не побилися, не сталося так, що після 2-ох місяців вимушеного співмешканства, вони припинили одна з одною розмовляти, і я тримаюся за такі зразки, за таку жіночу підтримку. Війна більше підсвітила ситуації, коли люди ставали одне для одного допомогою, опорою і добрими друзями, то це дуже цінно.

"Війна підсвітила, наскільки жіноча сила, жіноча підтримка, – важливі, безцінні і наскільки вони дають стимулу і можливості виживати і в складних, і в фізичних, і в емоційних умовах"

Богдан Красавцев – письменник, журналіст, автор-виконавець пісень та голова громадської організації “Еконація”.

Ти все життя мріяв стати письменником? І що для тебе означає бути письменником? 

Усе життя, я так думаю. Хоча спочатку думаєш і бачиш себе як письменник, а тоді як журналіст і навпаки. Я дуже добре пам’ятаю себе в дитинстві та мій інтерес до письменництва, але для мене все це по-справжньому відкрилося під час навчання в університеті на журналіста. У нас був гарний викладач української мови – Іван Ющук. У нього на парах ми писали оповідання на різні теми і сюжети. Чесно тобі скажу, в мене завжди були низькі оцінки з української мови, бо я погано розбирався у правилах. Мені важко ото все давалося: дзвінкі приголосні, прийменники, підмети, присудки. Як математика наче (сміється – прим. ред.). Мені подобається Слово в тому вимирі, як воно пишеться і як воно ллється. І як зараз пам'ятаю свій перший студентський твір: чорно-білий світ, у якому я йду до метро Лівобережна і дорогою зустрічаю кольорову дівчину. 

Іван Ющук тоді сказав мені (безперечно, велика людина, дуже відкрита; Іван Пилипович пішов із життя у 2021), що ця різнокольорова дівчина – неначе мрія, може, закоханість (мені тоді було сімнадцять років). Напевно, саме з цього періоду і почалося усвідомлене пізнання літератури. Тоді ж познайомився з творчістю Гемінґвея, Селінджера, Ремарка, Берджеса, Кена Кізі. Зараз я читаю Еріха Фромма (один з моїх найулюбленіших філософів-гуманістів: прочитав його “Мати чи бути”, “Втеча від свободи”, “Мистецтво любові”). За студентства філософія (як і соціологія) мені здавалися неймовірно важкими. Я взагалі дивувався, як можна читати, приміром, про “філософію особистости”, однак тепер мені це дуже цікаво. У юнацькі ж роки я полюбляв “Гаррі Поттера” (гадаю, що всі ми зачитувалися книжками про хлопчика-мага та його чарівний світ). Пам’ятаю оповідання про тварин Ернеста Сетона-Томпсона, які мені читала мама і “Маленького принца” Екзюпері, якого я періодично перечитую і в якому завжди відкриваю щось нове. Також я полюбляю читати пізнавальні журнали: зокрема, “Дніпро”, “Довкола світу”, “Особистості”. А ще дуже люблю фантастику. Особливо виділю Роберта Шеклі (“Запах думки”), оповідання Гаррі Гаррісона та Айзека Азімова. Скажу тобі, що фантастика мене бадьорить. Я просто пірнаю у ті світи і потім дістаю звідти щось цікаве і приношу у цей світ. Тому книжки для мене як инший світ. Так, можна сидіти в телефоні і теж щось цікаве знаходити. Я не схильний вважати, що сучасне покоління деградує. Аж ніяк. Просто міняється оптика, міняється сприйняття. 

Отож, відповідаючи на твоє запитання, що означає бути письменником, то бути письменником, я думаю, означає творчо мислити. Наприклад, коли беру інтерв’ю для блогу “Книголенда” у письменників та письменниць, часто зустрічаю таку фразу: “письменник має багато писати”. І я погоджуюся, абсолютно. Хоча, не можу сказати, що я багато пишу. Навіть коли в мене є натхнення, то можу написати тільки один якийсь рядок, або нічого не написати. Але я міркую про це. Тому для мене бути письменником – це постійна якась творчість у мені. Може, не на папері, може, не в нотатках телефона, але вона в мені. Вона в мисленні, у діях, у якомусь такому кругозорі. Ось це для мене і є бути письменником. 

У твоїх казках часто зустрічаються такі специфічні імена, як Га, Као, Бу. Чому персонажі твоїх творів мають такі дивакуваті імена? 

Знаєш, коли я починаю писати якусь історію, то думаю, які імена дати моїм героям. Більше західного зразку, американського чи англійського, або українського. І мені врешті хочеться створити щось нове. 

Хоча персонажі і живуть в Україні, як в “Екоісторіях”, і навіть у книзі “Вір у себе і ти зможеш УСЕ” події також відбуваються в Україні, мені захотілося створити ось такий новий світ, у якому є Україна і водночас є герої з такими дивними іменами та яскравими характерами. Діти часто запитують мене про імена персонажів, тож, напевно, я відчув інтуїтивно, що дітям сподобаються такі казкові фантастичні елементи. 

А твій син читає твої книги? Що він про них каже? 

Ти знаєш, у Євгена спочатку був певний період протесту. Він хотів написати свою книгу. Йому цього року виповнилося дев’ять і він доволі цікава людина; така специфічна, бо він і любить читати, і, водночас, йому буває, що не подобаються книжки. Він такий, знаєш, ну, це дитина, у нього дуже хвилясте таке мислення, але я нормально до цього ставлюся. Я ніколи не примушую, бо в моєму дитинстві бабуся постійно говорила мені “читай, читай, читай!”, а я не хотів читати, казав їй “не хочу!”. Тобто, бабуся спочатку заклала протест до читання, а пізніше в університеті я завдяки своїм друзям, з якими досі спілкуюся, став як раз таки багато читати. Тобто, примус не працює, потрібен позитивний приклад для наслідування. Попри все, я дуже вдячний бабусі за те, скільки вона вклала в мене енергії та доброти. Бабуся пішла з цього життя кілька місяців тому – і я завжди буду вдячний їй за любов і тепло до мене. Вважаю, що бабуся була дуже талановитою і точно стала б письменницею, адже в неї неймовірно була розвинена фантазія. Я щасливий, що вона прочитала мої “Екоісторії для моїх маленьких друзів”, які їй дуже сподобалися.

"Для мене бути письменником – це постійна якась творчість у мені. Може, не на папері, може, не в нотатках телефона, але вона в мені. Вона в мисленні, у діях, у якомусь такому кругозорі"

Степан Процюк – сучасний український письменник, прозаїк та есеїст. Автор понад 30 книг. Лауреат низки літературних нагород, зокрема, володар відзнаки «Золотий письменник України». Член Українського ПЕН.

Чим є для Вас література на сьогодні?

Місцем, де витончуються людські душі.

На яких книгах Ви зростали?

Як син політв’язня, я змалечку читав всю доступну українську класику. Взагалі, завдяки вихованню бабуні Ганни, я ще не вмів читати, а вже знав – у два-три роки! – напам’ять близько сорока імен та прізвищ письменників з «Антології української літератури», впорядкованої Максимом Рильським.

Що Ви зараз читаєте? Або що читали з останнього, що Вам сподобалося?

Найновіше із прочитаного: збірка психологічної  прози Романа Черковського «Лабіринти» і роман Василя Тулая «Пластилін імперії», де йдеться про патології світосприймання у сучасній шовіністичній Росії.

Сучасна українська література: як би Ви її охарактеризували?

Це література, творена багатьма талановитими людьми. Це література зі значними потенційними можливостями.

Щоб Ви побажали молодим авторам-початківцям в Україні?

По-перше, слід мати літературний талант, тому що без таланту нема про що говорити, адже зараз книжки намагається писати занадто багато людей.

І по-друге – мати людську і літературну мужність при умові таланту. Вміти бути собою, як при сприятливих (тоді це легко), так і при несприятливих зовнішніх обставинах.

Яка Ваша улюблена літературна епоха? Чому?

Україна, Київ, початок 20 століття. Там було багато чистих сподівань, багато романтизму і радості першопрохідців.

Чи хотіли б повернутися у далеке минуле на кілька днів? В яку саме епоху?

Якщо вже повернутися на кілька днів у минуле, то якраз туди, до Києва, на початок 20 сторіччя, або у Полтаву, у 1903 рік, на відкриття пам’ятника Котляревському, яке перетворилося на усвідомлення українцями себе як значної сили, здатної боротися за власну державу.

Що чекає на українську літературу в майбутньому, на Вашу думку?

Сподіваюся, що розквіт.

Над якою літературною роботою Ви зараз працюєте?

Зараз я пишу роман про Євгена Чикаленка – українського мецената і громадського діяча. Залишається вже не так багато до завершення роману .

Сподіваюся, що його можуть ще цього року дочекатися ті читачі, які є шанувальниками моїх книжок у різних жанрах.

Чи полюбляєте кінематограф? Які Ваші улюблені фільми?

Так, люблю. Мої улюблені фільми – психологічні, про різноманітні пригоди людської душі.

Яку музику Ви полюбляєте слухати?

Переважно класику. Але починаю для себе поволі відкривати різні музичні світи.

"Моя улюблена літературна епоха – Україна, Київ, початок 20 століття. Там було багато чистих сподівань, багато романтизму і радості першопрохідців"

Катерина Пилипчук – письменниця. Народилася у 1980 році у Сумах. Змалечку займалася творчістю. У юності навчалась у КССМШ ім. Миколи Лисенка для обдарованих дітей з класу скрипки, співала у дівочому Хорі «Зірниця», та пізніше – у хорі «Видубичі». Під час навчання у гімназії №117 ім. Лесі Українки почала писати вірші, перекладати популярні пісні українською мовою, захоплювалася українською та зарубіжною літературою, писала твори та есеї, що приносили призові місця на всеукраїнських олімпіадах з мови та літератури. Нині Катерина бере активну участь у проєктах з відновлення в Україні у співпраці з литовськими колегами. Катерина є авторкою книги «Війна, яка змінила нас» (2022) та її англомовного видання «The war that changed us” (2023), яке вийшло у Німеччині з передмовою Віктора Ющенка. Також Катерина є співавторкою збірки «НЕСПІЛКА.Неказки» (2023). Наразі готується до видання друга збірка «Війна триває. Хроніки перетворення» (вийде у 2024). Катерина співпрацює з українським видавництвом «Відкриття». Живе у Києві. 

За що Ви цінуєте мистецтво?

Дуже гарне запитання. Здається, що мистецтво не можна за щось цінувати, а його просто можна спостерігати і з нього діставати якісь для себе нові сенси. А крім того, можна творити мистецтво, тобто, бути митцем, творцем, а значить використовувати свої таланти і мати можливість висловитися через мистецькі засоби і дати таким чином можливість світу почути, що ти власне знаєш, вмієш чи відчуваєш через створені тобою витвори мистецтва. Я з мистецького роду, тому в нас усі родичі з діда-прадіда або грали на якихось музичних інструментах, або співали, грали у театрі, писали музику, малювали картини, писали вірші. Все моє життя завжди було просякнуте мистецьким духом. Тому для мене мистецтво – це щось, що лежить глибоко у моєму коді ДНК. З цієї точки зору відповідь на Ваше питання «За що я ціную мистецтво?» буде: «За те, що воно є невідʼємною частиною мого єства».

Чим Вам подобається література?

Література, як я вважаю, є найпростішим способом передавати наші бачення та переживання, відразу після фотографії. Вона служить словесним інструментом для відображення емоцій та подій, що є основною ціллю будь-якого літературного твору – зафіксувати та передати певну подію, емоцію або думку, яку прагне висловити автор. Памʼятаєте, у школі писали завжди твір на тему: «що хотів сказати автор?», то це і є головна мета літератури. Через це питання проникнути у світ автора і завдяки цьому дізнатися про те, яким був світ за часів, які ретранслює автор своїм словом.

Які українські та закордонні автори — Ваші улюблені?

Серед українських письменників я особливо ціную Тараса Григоровича Шевченка, вічного символа незламності. Останнім часом я також захоплююсь творами сучасних українських поетів, які віддали себе служінню на фронті. Їхні імена можуть бути не всім відомі, адже вони творять сучасну поезію, але їхня мета єдина – передати глибокий біль та емоційні переживання, які відчуває кожен українець сьогодні. Що стосується іноземних авторів, то мене захоплює Фредерік Бакман, не тільки за зміст його творів, але й за унікальний стиль, яким він їх передає.

Коли Ви написали свій перший твір? А перший вірш?

Мій шлях у літературі розпочався з перекладу пісень. У віці 16-17 років я захоплювалася хітами Spice Girls, Britney Spears, Whitney Houston, Lara Fabian, Mariah Carey, Toni Braxton, Queen та інших виконавців. Мені захотілося, щоб їхні тексти, які я слухала англійською, зазвучали українською мовою. Це поклало початок моєму творчому шляху як перекладачки поезії. А тоді зʼявилася на світ моя перша пісня, яка одночасно стала і першим віршем. Вона називалася «Старий сад»; я написала музику та слова до неї. Мені тоді було 18 років. У 1999 році я написала першу в житті новелу під назвою «Після кохання», яка представляла собою інтимну лірику. Після цього, наступні 23 роки я не написала жодного художнього прозового твору, хоча продовжувала створювати поезію та писати музику. Проте, після початку повномасштабного вторгнення, я відновила письменницьку діяльність, працюючи одночасно над прозою та поезією. Тоді з червня по вересень 2022 року я створила понад 60 коротких текстів, частина з яких лягли в основу моєї першої збірки прозових творів.

Де живе Ваша муза? В якому парку, районі, місті, чи, можливо, за кордоном?

Це дійсно захоплююче питання. Моя муза — це частина мене. Вона інколи здається відсутньою або ніби спить, адже моє життя переповнене різноманітними справами і коли я занурена в роботу, муза відходить на задній план. Проте як тільки з'являється трохи вільного часу, муза ніби прокидається і вимагає до себе уваги, штовхаючи мене до творчості. Це може проявитися у бажанні сісти за фортепіано та скласти музику, написати нову новелу за комп'ютером або створити вірш на телефоні. Все залежить від того, що саме є під рукою в даний момент, адже створювати музику без інструмента буває складно. Іноді мелодії та тексти приходять до мене уві сні, змушуючи мене миттєво записувати їх, щоб не забути. Були випадки, коли я вночі прокидалася з ідеєю цілого твору та одразу ж хотіла перенести її на папір. Таким чином, моя муза не тільки живе в мені, але й може звертатися до мене навіть посеред ночі.

"Усе тлінне. Живе лише сенс або ідея. Саме його ми одягаємо у форму твору. Якщо ідея чи сенс є важливими, ти його ніколи не загубиш"

Сергій Пантюк – український письменник, перекладач, редактор, журналіст, громадський діяч і видавець. Член Національної спілки журналістів України.

Сергію, вітаю! Розкажіть про книги, які вплинули на розширення Вашого світогляду.

Склалося так, що моє більш-менш усвідомлене життя почалося з книг. Моя прабабуся Марфа Антонівна Франчук мала дві, на її думку, найважливіших книги – старезний «Псалтир» і Шевченків «Кобзар», які майже цілком знала напам’ять. Завдяки цьому у три роки я вже умів читати, а в чотири з хвостиком самостійно здолав першу книжку – «Серед дикунів Нової Гвінеї» М. Миклухо-Маклая, яка була в домашній бібліотеці. Далі настав час В. Нестайка – мати принесла найперше видання його повісті «Пригоди Робінзона Кукурузо», з якої згодом виростуть «Тореадори з Васюківки». І, як кажуть, понеслось.

У першому класі я вже читав різноманітну класику, але й казок та наукової фантастики не цурався. Книжка, яка суттєво вплинула на світогляд, була прочитана трохи пізніше – у 1976 році. Це «Легенда про Уленшпігеля» Шарля де Костера. А далі настав «час поезії» – Василь Симоненко, Микола Вінграновський, Едгар По та Гійом Аполлінер. Хоча насправді мені важко назвати книжку, яка б не залишила у душі бодай маленького сліду. Бо якщо мені «не заходили» перші 30-40 сторінок твору, він відкладався убік надовго або й назавжди.

Ви автор і дитячих творів. Чим Вам подобається писати для дітей?

Із 27-и моїх книжок – «дитячих» наразі шість. Цього року, сподіваюся, вийде ще три. Спочатку я і не мріяв писати для юних читайликів. Знав, що це дуже важко. А потім, коли під впливом середульшого сина Яромира написав збірку «Неслухняники» і вона стала доволі успішною, зрозумів, що здатний опанувати і цей літературний напрямок. Тепер я жартую, що якби раптом знайшов скарб, то поклав би його на депозит, а за відсотки жив би і писав лише для діток. Бо вони – найвдячніші читачі.

Чим Вам подобаються зустрічі з дітьми?

Це неймовірно цінний досвід. До коронавірусного карантину та повномасштабки я майже щотижня мав творчі зустрічі з дітками, іноді – по кілька на день. У цей час я не тільки ділився своїми здобутками, а й просив малят розповісти цікаві історії, навіть цілковито нафантазовані. Цей прийом я згодом використав у книжці для підлітків «Швидше не буває».

Ну й після зустрічей із дорослими читачами нерідко почуваюся геть виснаженим, а коли поспілкуюся з дітьми, виходжу натхненним і окриленим.

Ви дуже полюбляєте збирати гриби. Чим саме це подобається Вам? Який гриб – Ваш улюблений?

Гриби – окрема цивілізація на нашій планеті. Це не рослини, і не тварини, тому спілкування з ними – глибоке таїнство. Весь мій рід полюбляв «тихе полювання», а моя св. пам. мати Тамара Миколаївна володіла цим мистецтвом найдовершеніше. Друзі називали її Королевою лісу, а вороги – «лісовою відьмою» і розповсюджували небилиці, ніби «в Тамари є отакий маленький чортик, який бігає перед нею і вказує на кожен гриб». Тепер цей міфічний чортик живе у мене і моєї дружини Тетяни Шептицької, а ім’я йому – щира любов до лісу, уважність і нежадібність. Той, хто йде у ліс, щоб «набомбити» якомога більше грибів, як правило, повертається з порожнім кошиком. А хто йде задля спілкування, відпочинку та душевного заспокоєння, отримує все. Отака містика Господаря планети – Зеленого Лісу.

Улюблений гриб мені важко визначити. Якщо підійти з боку естетики – це, мабуть, червоноголовець, який ще називають підосичником. І лисички дуже люблю. Зрештою, про все це я написав у «Абетці грибничка», яку можна придбати, звернувшись до автора :)

Нині Ви служите в ЗСУ. Чи плануєте Ви написати книгу про цей період?

Моя найновіша поетична збірка «Зникома зима» відсотків на 70 написана на війні. Нещодавно подав на розгляд видавництва ще одну, щоправда, невеличку – «Осінні очі побратимів». Одна з ключових тем нової повісті для дітей «Фікус Бенджамін розповідає про щастя», яка зараз готується до друку, – жахливі наслідки війни серед цивільного населення.

Чи напишу я «Війну і ми-2» – ще не знаю. Хоча матеріалу дуже багато, і задумів теж.

Чи маєте Ви улюблені фільми? Назвіть, будь ласка, від одного до трьох.

«ТойХтоПройшовКрізьВогонь» М. Іллєнка, «Шосте відчуття» Н. Ш’ямалана та «Інші» А. Аменабара.

"У 3 роки я вже умів читати, а в чотири з хвостиком самостійно здолав першу книжку «Серед дикунів Нової Гвінеї» М. Миклухо-Маклая"

Віталій Запека – український письменник, фотохудожник, доброволець, боєць батальйону «Полтава». Народився у Полтаві.

Пане Віталію, доброго дня. Чим є для Вас книга? 

Я все життя прожив з книжкою. Від першого класу як захопився читанням, то вже не випускав з рук. 

Як Ви стали на письменницький шлях? З якого оповідання він розпочався? 

Писати почав, коли розорився і змушений був працювати вантажником в АТБ. Щоб не отупіти, придумував історії, а потім удома їх записував. Але то було лише для себе й було примітивно. Пізніше, під час АТО, робив пояснення до фотографій на вимоги читачів, а потім якась для себе виникла розповідь. Далі вже після того пішли повноцінні романи.

Чи маєте Ви власні літературні звички? Наприклад, писати тільки олівцем або на друкарській машинці. 

Літературних звичок не маю. Мені байдуже, на якому комп'ютері писати, аби була можливість. 

Розкажіть про Ваші книжки, які побачили світ протягом останніх двох років. Про що вони й для кого? 

Буквально перед вторгненням вийшла моя дитяча книжка “Полінка” від 4 до 88,5 років, яку я написав ще під час АТО. Свого часу вона отримала премію Всеволода Нестайко. 

Написана й вийшла “Бабах на всю голову” – про перші три дні повномасштабної війни. Я вважаю, що це дуже унікальні дні, коли ми були ошелешені від того, що розпочалося. Далі вже почали ламати ворога й була вже ясність, що робити, та перші три дні були унікальні. 

І вийшла книжка, рукопис якої довго випрошувало видавництво Vivat, але мені в тексті там щось не подобалося, та коли я гонорар отримав шоломами і турнікетами, то мене це підкупило й я віддав текст. Нарешті після редагування мені стало зрозуміло, що лиш треба було видалити один абзац і книжка таки стала єдиним цілим. Вона називається “Полінка в країні дурниць”. Це не продовження “Полінки”, це – окремий твір. Книгу часто порівнюють з “Алісою в країні чудес”, хоча це зовсім інше.   

Що надихає Вас писати? 

Мабуть, мені так легше висловити свої думки і зараз я без цього не можу. 

Які поради Ви б дали авторам-початківцям в Україні? 

Я сам себе досвідченим не вважаю. Чого ви вирішили, що я метр? Я всього чотири роки як став письменником. 

Які Ваші творчі плани на 2024 рік? 

Найближчим часом вийде ще одна моя книга. Вона називається “Ковбасокрад в Раю”. Більше на цей рік я не планую ніяких книжок. У наступному ж році побачимо. І збираюсь писати надалі, але маю проблеми на фронті: як щось пишу, то в мене висить над головою “встигнути – не загинути” і в мене виходять занадто короткі романи. Третій роман за два роки написав і всі вони надто короткі, а тому не підходять під книжковий стандарт.

З якими думками Ви засинаєте? 

Коли я працюю над текстом, у мене прокручуються в голові ті книжкові сцени, над якими працюю. Якщо нема літературної роботи, то на фронті я засинаю з чимось мирним у голові. В тилу ж мені, навпаки, сниться ця довбана війна.

"Я всього чотири роки як став письменником"

Любов Сердунич – українська поетеса, просвітниця, фольклористка, письменниця, журналістка, сценаристка, громадська діячка, волонтерка, радіоведуча, краєзнавиця. Народилася у селі Теліжинці на Хмельниччині. 

Розкажіть, будь ласка, чим Вам подобається праця фольклористки?

Насамперед пізнанням української нації, рідного народу, його самобутности, культури. Адже фольклор – це невичерпне, до того ж – тривалий час єдине джерело, яке повідує про сиву давнину. Наприклад, пісня-колядка «Ой як же було ізпрежди віка». Це ж просто скарб!

Який Ваш фольклорний проєкт став для Вас найцікавішим? Чому?

Ви знаєте, кожен. Цікаво було збирати народні твори про Тараса Шевченка. Втім, досі збираю їх і доповнюю збірку «Сучасний, злободенний, вічний». Моя книга «Таємниці двохсот місяців» теж містить багато фольклору про місяці, пори року, погоду тощо. І, як повідомляє сама назва книги, я зібрала 200 назв місяців, навіть більше. А ми знаємо лише 12… Це теж невичерпна криниця. Дуже захопила праця зі збору народних творів про віру, релігію і світогляд загалом. Фольклор на цю тему я видала у трьох випусках збірки «Розвиднень». От, може, цей проєкт – найцікавіший. Хоча… не лише цей. Бо  видала я і три збірки з фольклором про три голодомори в Україні, штучно створені комуністичним режимом. Це книги «Барва смерті – 33-ій», «Вустами правди і болю» та «І слово боролось». Це теж унікальний проєкт, адже, наскільки мені відомо, досі ніхто не видав окремо український фольклор про голодомори. Зібрати цей фольклор я вважала архіважливою справою, позаяк він був чи не єдиним свідченням штучного голоду. Вражає різножанровість народної творчости про голодомори: це прислів’я, приказки, т. зв. «опухлі» анекдоти, загадки, складноскорочені слова, тобто «червоні слова-кровопивці», як я називаю їх, народне розшифрування цих слів, назви голодного їдла (це теж ціла творчість!)… Створила своєрідний словничок «Голодне їдло», де зібрала близько пів сотні назв харчів, які рятували людей у голодоморні роки (баланда, бевка, беці, блюваки, жолудяники, жомники, затируха, ліпеники, марципани, нізчимний борщ, потапці, розхристанці, сьорбавка…), а комусь і прискорювало смерть. Вдалося мені зібрати навіть назви місяців у голодні роки, і цих назв було більше, ніж самих місяців. Принаймні я зібрала 18 назв! Може, їх було ще більше. І всі вони передавали сумні реалії того часу. Це страшні неологізми голодної доби. Вслухаймось у ці назви. Наприклад, вересень голодні селяни назвали «розбойнем», бо нелюди у шкірянках відбирали останнє збіжжя. Жовтень, коли залишились гарбузи, кабачки й буряки, стали називати «гарбузнем» і «худнем», листопад отримав назву «пухлень»; грудень, коли почалася масова смертність українців, називали «трупнем»; січень 1933 р. – уже «могилень»; лютий – «людоїдень»; березень – «пухкутень»; квітень – «капутень»; травень – «пустирень»… Багато й инших словотворів тих трагічних років. Тобто вимираючи, народ навіть тоді творив. І слово було єдиною зброєю проти людиновинищувального режиму.     

Чим Вам подобається написання поетичних творів?

Ооо, це дуже цікаво! «Поезія – це завжди неповторність!», як вважає Ліна Костенко. Не скажу, що й моя поезія – це неповторність, але кожен поет намагається досягти цієї неповторности у своїх творах, писати оригінально, цікаво. Мабуть, лише поезія дозволяє авторові бути відвертим з чистим аркушем паперу, як із самим собою. Про це – у моєму вірші:   

ПЕРЕД ЧИСТИМ АРКУШЕМ

Мене – нема ще. Ані слів, ні зору –

Нічого. Лиш… сумління ломота…

Є зав’язь думки, місячно-прозора.

Чуття пульсують, серце виліта.

Цей аркуш п’ятитисячний – як перший.

Стосотий біль, як вперше, проживу.

Спішать слова, голодні і не пещені.

Вони – ще безлад. Їх… ніяк не звуть.

І слів нема. Та є чуття! І тільки.

Колючі та уперті, мов… з ялин.

Нема мене, ні думки й рими-втіхи.

Лиш зав’язь-загадка. І біло-чистий лист.

Чи бували у Вас такі періоди у житті, коли творчість рятувала від буттєвих негараздів?

Треба згадати… Може, й були такі ситуації, що якби не творчість, то хтозна, до чого могла б привести безвихідь, розпач, сумний настрій, яких у моєму бутті не бракує… Але достеменно знаю про випадки, коли чиясь поезія допомагала иншим долати труднощі, тому переконана: про що б не писав автор, його твір повинен бути оптимістичним. Може, так і мої твори комусь допомагають, тим паче, що схвальних відгуків маю немало.

Який твір став для Вас початком власного шляху до успіху? Як Ви гадаєте, чому?

Пане Богдане, не лише про твір, а й про книжку не можу цього сказати. Та й, погодьтеся, значення слова «успіх» у кожного індивідуальне. Можу сказати лише про мої книги, котрі найзатребуваніші: це «Розвиднень», «Таємниці двохсот місяців», «Народитися вдруге», які вже кілька разів перевидані. А чому? Мабуть, тому, що люди повернулися лицем до рідних витоків і хочуть більше знати про український національний світогляд, про те, що від нас довгий час приховували, знищували або спотворювали. А згадані збірки – саме такі: пізнавальні, просвітницькі.

На Вашу думку, у чому полягає важливість вивчення фольклору нині?

Як я вже сказала, завдяки фольклорові ми пізнаємо рідну націю, її культуру і самобутність. Адже фольклор – це бездонна криниця знань і мудрости нашого народу, створеної протягом віків. 

Яка Ваша улюблена тема в літературі?

Люблю читати історичні, культурологічні видання. У моїй праці улюблена тема – просвітницька. Чому? Бо «для українців справа просвіти є справою національного відродження», – писав Борис Грінченко. Позаяк усе йде від людської душі. І від непросвітленої та спотвореної, на жаль, теж. Тому й намагаюся нести просвіту кожним твором, бодай одним рядком чи словом.   

Розкажіть, будь ласка, що Ви хотіли б розкрити у читачах своєю письменницькою творчістю?

От саме заради національного відродження, як писав Борис Грінченко, я й досліджую, пишу, видаю. Адже «криза культури супроводжується духовною кризою», переконаний поет Павло Мовчан і я. Себто, моє просвітництво – заради пізнання людьми рідної нації й самих себе. Бо нарід, який не переконаний твердо у своїй унікальності і цінності, буде стертий з лиця землі. До знищення нації призводить і знищення її національної культури. На цьому наголошував і мислитель ХХ і ХХІ століть Девід Лейн: «Нарід без власної автентичної культури зникне». Це добре розуміють і наші вороги, тому й так заповзято протягом століть знищували і досі знищують нашу культуру та її носіїв. Конче необхідно, аби кожен українець відчув свою причетність і відповідальність за цю шляхетну справу. Тому так важливо виховувати в наших співгромадян власну й національну гідність, оте високе почуття націоналізму, важливо пізнавати правду про нас і поширювати її. Маючи політичну незалежність України, ми повинні дбати, аби отримати й економічну незалежність, українське економічне диво: перемогу у національній культурно-духовній революції. А це можливе за повної нашої перемоги у сучасній оборонно-визвольній війні з московитами.

Як Ви вважаєте, які особливості мають сучасні українські читачі?

Як на мене, це неможливо окреслити одним і навіть кількома словами. Та й, мабуть, для цього треба провести дослідження або хоча б опитування. Я ж, із життєвого досвіду і з умов периферійности, можу лише зазначити таке: дуже низька читабельність населення. Це я висновую з кількости людей, які відвідують бібліотеку: вкрай мало, одні й ті самі. Ну й переважна більшість із числа тих, хто читає бібліотечні книги, бере розважальну літературу. А хочеться, аби переважала пізнавальна. Бо саме невігластво призводить до непоправного. Вивчати правдиву історію України треба все життя. Знати, що нам на цих теренах – понад мільйон років, що саме українська мова стала праматір’ю усіх індоевропейських мов – погодьтесь, це не може не сприяти розвитку почуття національної гідности. А якщо є гідність, то ти пишатимешся Україною, а не соромитимешся. Бо ми маємо чим пишатися!        

Які книги найбільше вплинули на розвиток Вашої особистості?

Це книга номінанта на Нобелівську премію, українця з Канади Льва Силенка «Мага Віра». Вона розкрила мені очі на багато питань рідної історії, світогляду, культури, так само допомогла багатьом українцям пізнати рідне й відчути себе українцями, справжніми патріотами усього національного… Вишукуймо кожну можливість і нагоду нагадати, що українці – це дуже давня нація: ми живемо на цих теренах понад мільйон років! Це підтверджують знайдені стоянки біля с. Королеве (Закарпаття), на Кам’янеччині та инших теренах. Вивчення, впровадження й поширення українських національних цінностей – це наш портрет: і наш захист-оберег, і наш код – код української нації, дотримання якого зробить Україну українською.

Анастасія Кулікова – українська письменниця, казкарка. Народилася у Нікополі (Дніпропетровська область). Зараз проживає у Бучі. Вищу освіту здобувала у Національному авіаційному університеті та Харківському національному університеті імені Василя Каразіна. Магістр туризму. Працювала адміністраторкою та інспекторкою з кадрів.

Анастасіє, як починався Ваш письменницький шлях? 

Творчість зі мною з дитинства: в перших віршах, оповіданнях до шкільної газети й журналу, зошитах-квестах, які ми розробляли з подругою. В університеті також зібралася креативна компанія. Тоді ми разом експериментували, інтуїтивно шукаючи свої власні голоси. Дуже довгий час я писала переважно вірші. Поезія й досі мій затишний закапелок для найближчих. А до першої публікації в збірці мене підштовхнув допис Слави Світової про пошук оповідань для серії «Теплі історії». Ідея прийшла блискавично. Але редагувала свій текст, здається, нескінченно. Радію, що таки відправила.

Що Вас надихає творити й писати? 

Натхнення вміє дивувати. Що завгодно може стати імпульсом до нової історії. Від аромату до одруківки, раптового кадру з життя міста чи скрипу дверцят старої шафи. Мене заворожує сама можливість створення нового світу, який спочатку бачу лише я. Буває, що деякий час навіть не завжди повністю його розумію, але від цього лише цікавіше досліджувати й писати далі, логічно сплітати ниточки, складати пазл. А потім у цей світ пірнають читачі й ось він уже існує в їхній уяві, дарує емоції, лишає по собі роздуми. Справді надихає, коли діляться враженнями та питають про наступні історії.

Ви пишете і для дорослих, і для дітей? Коли Ви написали перший твір для дітей і перший твір для дорослих? 

Для дорослих це було оповідання про закохану пару. Частина триптиху «Дощ» у співавторстві з подругами для журналу «Дніпро» приблизно у 2007 році. Дитячі казки я почала вигадувати для сина, а потім і разом із ним перед сном. Класика

Світлана Тараторіна – українська письменниця, PR-менеджерка, журналістка. Світлана народилася та виросла у Криму. У 2002 р. переїхала до Києва. Навчалася у Національному педагогічному університеті імені Михайла Драгоманова на факультеті української філології. Авторка романів “Лазарус” (2018) та “Дім солі” (2023) і численних фантастичних оповідань для дітей та дорослих. 

Пані Світлано, вітаю. Розкажіть, хто саме у Вашій родині надихнув Вас стати письменницею?

Найбільше, думаю, моя мама. Вона була вчителькою української мови у Криму та активісткою українського руху в нашому районі. Кілька років тому разом з іншим діячем українського руху в Криму та політв’язнем Кремля Володимиром Балухом ми згадували їх спільну наставницю Теодозію Кобилянську. Вона була зв’язковою УПА, але волею долі опинилася в Криму. Ось якраз моя мама сприяла тому, щоб у тотально зрусифікованому середовищі я почала писати українською. А ще останнім часом я згадую слова свого діда – людини неймовірно складної долі: син репресованого, ветеран Другої світової, який, за родинною легендою, відсидів термін за те, що вже після війни кинувся з ножем на поліцая; людина, яка писала чудові вірші та розказувала незабутні історії, – так от ще маленькій він мені сказав, що я буду художницею. З малюванням в мене не склалося, але я вірю, що дід говорив загалом про здатність створювати інші світи. Щодо власне фантастики, яка є моїм творчим методом та улюбленим жанром, то тут безперечним лідером думок для мене є мій чоловік.  

Де, на Вашу думку, Вам краще за все творити: вдома, за містом, у кафе, за кордоном? Чому?

Вдома. Це моє місце сили. Мій робочий стіл стоїть біля вікна, що виходить на сосни. І години, коли я можу провести на самоті з цим краєвидом – безцінні.

Які книги вплинули на Вашу особистість?

Їх доволі багато. Я була відлюдькуватою дитиною і моїми найкращими друзями завжди були книги. При чому в буквальному сенсі: улюблені мали свої характери, свої поради, іноді я гралася ними, як ляльками. Аж дивно зараз згадувати! Але найперші читацькі захоплення за Мумі-тролями Туве Янсон, за Астрід Ліндгрен, за Хронікою Нарнії Клайва Стейплза Льюїса, вже пізніше були книги Урсули Ле Гуїн, Роберта Желязни, Андре Нортон та інших класиків фантастики. На жаль, в моєму Криму майже (окрім обмеженої шкільної програми) не було українських книжок, тому з українською дитячою класикою я познайомилася вже у дорослому віці. А якщо ж все таки говорити про шкільну програму (щоправда не пам’ятаю, це було з програми чи з порад мами), то мені найбільше сподобалися «Перехресні стежки» Івана Франка, «Місто» Валер’яна Підмогильного, «Тигролови» та «Сад Гетсиманський» Івана Багряного.

"Я залишаюсь вірною паперовим книгам: доторк, запах, текстура книги – цього нічим не замінити"

Вікторія Задорська – українська письменниця, режисерка та сценаристка, з моменту, як вона вперше взяла до рук ручку і присвятила себе місії створення захопливих і значущих історій. За цей час вона стала авторкою 15 рукописів у жанрі фентезі, які знайшли своїх читачів в електронному форматі. У 2024 році видавництво Discursus випустить її першу друковану книгу "Скелети з шафи моєї бабці". Нині Вікторія зосереджена на підготовці нових видань до друку, працює над рукописом майбутньої трилогії та займається створенням своїх перших фільмів, продовжуючи вірити в те, що історії мають неймовірну силу змінювати життя.

Вікторіє, вітаю! Як Ви стали письменницею, адже шлях кожного автора – свій особливий. Розкажіть про це, будь ласка. 

Письменництво саме прийшло до мене ще у початковій школі, коли всі діти вчилися писати. Власне, мій шлях — це дуже багатокомпонентна страва і щоб розкрити всі деталі, то це треба кільгодинне інтервʼю записувати. А якщо скорочено, то ще навіть не вміючи читати, я сприймала книги та книгарні як щось магічне. Коли я навчилася читати, я пішла «у відрив», бо мені подобався сам процес, відчуття книги в руці, а відвідини бібліотеки за чимось новим ставали справжньою пригодою, бо перед тобою стільки варіантів, а милі бібліотекарки сприймали мене як рідну дитину і я цим дуже пишалася. Одним словом, книги завжди були для мене особливими. Окремо треба додати, що я була дитиною інтровертною і великою фантазеркою. Як сьогодні пам'ятаю, я сама бігала подвір'ями, прив'язавши целофановий пакет до нитки, уявляючи, що пакет — це дракон, а я — принцеса, розігруючи цілу виставу зі своїм власним сюжетом. Тому, коли перша вчителька навчила мене писати, я одразу взялася записувати всі свої вигадки. Відтоді й пишу. 

Чи любите Ви перечитувати Ваші ранні твори? 

Обожнюю! Це справді весело. І не тому, що твори написані «погано», але навпаки — я пишаюся своїми першими роботами. Як на дитину, а потім підлітка, вони написані дуже добре. Однак веселощі викликають саме теми, які мене турбували в тому віці. Ці твори — це відображення мене в тому періоді, моїх переживань, світогляду, досвідів, тому зараз, з цією часовою дистанцією, вони здаються дуже кумедними. 

Чи писали коли-небудь на друкарській машинці? Чим це запам'яталося Вам? 

Я не мала досвіду письма на друкарській машинці, але, уявляючи собі цей процес, вважаю його досить непрактичним. Зараз, за допомогою комп'ютера, все здійснюється набагато швидше й легше: можна легко видалити, додати або поміняти місцями фрагменти тексту, чого з машинкою було б неможливо зробити без значних зусиль, що сповільнювало та ускладнювало процес. 

Вікторіє, а чи писали Ви коли-небудь пером? Що скажете про цей досвід? 

Я не мала досвіду письма пером, але якби я спробувала, то, напевно, вибрала б для цього поезію. Цей процес здається мені дуже романтичним, хоча й трохи стереотипним.

"Для мене дуже важливо бачити своїх читачів: посміхнутися їм, обійнятися, поділитися думками"

Яна Хоменко – українська письменниця. Народилася у селі Нова Ободівка на Вінниччині 1990 року. Саме там навчалася в школі і шукала себе в творчості, доки не переїхала до Києва і не здобула професію перекладачки (англійська мова). Затим Яна працювала викладачкою англійської мови. Під час декрету вирішила спробувати себе у письменництві: прослухала кілька онлайн курсів, була учасницею літературної офлайн школи. Є аспіранткою університету імені Михайла Драгоманова за спеціальністю «українська література»; досліджує творчість Олени Пчілки. Яна написала дитячі художню книжку «Біжи, Форесте, біжи!» та науково-популярну «Такі, як ми. Про тварин та їхні характери» (видавництво «Час Майстрів»).

Яким було Ваше перше оповідання? Довгим чи коротким? Про що в ньому ішлося?

Найперші оповідання були короткими, точніше, це були новели. В одній з таких новел описувалась робота соціальної працівниці, яка прийшла на розмову до молодої мами, що страждала від алкоголізму. Добре пам’ятаю, з яким хвилюванням чекала відгуків і коментарів від одногрупників та лектора.

Чи ведете Ви щоденник або, можливо, вели його раніше? Чим це Вам допомогає чи допомагало? 

Щоденник вела в шкільні роки. Зараз вже ні, не відчуваю потреби. Можливо, через те, що ділюся певними роздумами в соцмережах, а іншими – в рукописах і книжках. Був нетривалий період, коли зробила кілька записів у стилі щоденника в перші дні повномасштабної війни. Ті записи стали першими спробами написати хоч щось після 24 лютого.

Чи Ви пишете від руки чи відразу на комп'ютерній клавіатурі? 

Люблю накидати головні ідеї від руки: план, тези, події. Іноді навіть малюю персонажів. Коли пишу від руки, то швидше входжу в текст і налаштовуюсь. Проте потім більшість тексту відразу друкую на клавіатурі. Якщо в голові вже склалася історія, то довіряю її текстовому редактору, бо так набагато швидше.

В якому текстовому редакторі Ви працюєте? 

Працюю у Майкрософт Ворд та іноді у Гугл-доках. Вони видаються мені зручними, можливо, справа просто в звичці. Гугл-доки незамінні, коли треба обговорити з кимось текст чи отримати коментар від бета-рідерів.

Чи доводилося Вам писати в телефонних нотатках? Чим запам'яталося це?

Я постійно пишу в телефонних нотатках. В основному це дописи для соціальних мереж, або ж нотатки виконують функцію захалявної книжечки – записати ідею, щоб не забути. Такий спосіб записів для мене скоріше вимушений, набирати текст у телефоні не люблю і краще б уже записувала від руки, проте це не завжди можливо. До того ж телефонні записи економлять час, не потрібно потім все передруковувати. Тому маю кілька тематичних папок, у яких кожна нотатка чекає своєї «хвилини слави».

Розкажіть про всі Ваші книжки. Для кого вони й про що? 

У мене вийшли дві книжки. Художня «Біжи, Форесте, біжи!» підійде для дітей молодшого шкільного віку. Це історія про маленького горностая, який вирішує стати вегетаріанцем і не полювати на тварин. Звісно, таке рішення не подобається його родині, адже він дуже спритний і міг би стати легендарним мисливцем. Ця книжка про пошук покликання і вміння дослухатися до свого серця, водночас тут багато «екшену» – пригоди, змагання, пошуки зниклих батьків, таємні подорожі до міста та легкий гумор.

Інша книжка «Такі, як ми. Про тварин та їхні характери» – це наукпоп для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку. Вона складається з 20-ти розділів, в кожному одна з тварин розповідає про себе і своїх родичів. Тут поєднані наукові факти і художні елементи. Видання має доповнену реальність, тому читачі можуть подивитися відео про кожну тварину і почути їхні голоси.

"Я постійно пишу в телефонних нотатках. Це переважно дописи для соцмереж або ж нотатки виконують функцію захалявної книжечки – записати ідею, щоб не забути"