Акції
Передпродаж
Топ продажів
Гарячі новинки
Книжковий аутлет
Анна Багряна – поетеса, прозаїкиня, драматургиня, перекладачка, авторка семи поетичних збірок, романів «Етимологія крові» (2008), «Дивна така любов» (2011), «Дошкуляка» (2012), збірки оповідань «Македонські оповідки» (2016), п’яти книжок прози для дітей, роману-фентезі для підлітків «Вітрова гора» (2021, 2022) і збірки п’єс «Над Часом» (2020), переклала понад 35 книжок поезії, прози і драматургії з болгарської, македонської та інших мов. Твори перекладені багатьма мовами. Окремі поетичні та прозові книги, а також збірки п’єс виходили в Польщі, Бельгії, Азербайджані, Болгарії, Сербії та Р.П.Македонії. Вистави за п’єсами А.Багряної ставилися в театрах України, США та Р.П.Македонії. Лауреатка Міжнародної українсько-німецької премії ім. О.Гончара, конкурсів «Коронація слова» та «Смолоскип» (2008), Літературного конкурсу СФУЖО ім. Марусі Бек (Канада, 2009), Міжнародних літературних премій “Срібне летюче перо” (Болгарія, 2009), Медитеранської Академії ім. Братів Міладінових (Р.Македонія, 2012), «Свіча Наіміта» (Р.Македонія, 2012 р.) та ін. Член Національної спілки письменників України та Асоціації Українських Письменників. У 2009-2015 рр. проживала в Скоп’є (Р.Північна Македонія), з 2015 мешкає в Софії (Болгарія). З травня 2022 працює координатором Інтеграційного центру «За доброто», керівник Академії для українських дітей і підлітків «Круто» та Жіночого культурного центру «Оранта».
Пані Анно, розкажіть, будь ласка, з чого розпочалася ваша кар'єра драматургині? Які цікаві моменти того періоду Ви пригадуєте?
Це було 22 роки тому… Якось у газеті «Літературна Україна» я побачила оголошення про конкурс для молодих драматургів від видавництва «Смолоскип». Подумалося: це, мабуть, цікаво – писати драматичні твори. Я тоді вчилася заочно в Інституті філології КНУ ім. Т.Шевченка і паралельно працювала на телебаченні. Якось, під час однієї нудної університетської лекції, мені захотілося прискорити час. Почалися фантазії на тему плинності й відносності часу, і так виникла ідея драматичної поеми-казки «Над Часом». Я її написала за один день, на одному подиху. І вирішила відправити на конкурс. Якою ж великою була моя радість, коли я отримала повідомлення про те, що моя п’єса – серед переможців, а, отже, увійде до антології молодої української драматургії «У пошуку театру». Антологія вийшла в 2003 р., того ж року відбулася презентація в столичному Будинку актора. На цій презентації я познайомилася із засновником видавництва «Смолоскип» Йосипом Зінкевичем, із відомим українським драматургом Богданом Жолдаком, а також з іншими авторами антології. Із деякими з них – зокрема, з Недою Нежданою та Олегом Миколайчуком – у мене зав’язалася міцна творча дружба, яка триває і досі. Перемога в конкурсі й публікація драматичної поеми в антології «У пошуку театру» додали мені впевненості й віри в те, що я можу писати п’єси. І вже наступного року я написала соціально-побутову п’єсу «Рододендрон», яка у 2008 році була поставлена режисером Василем Митничуком в США, в Чикаго, в Українському театрі «Гомін». Після того були інші п’єси, я пробувала себе в найрізноманітніших жанрах драматургії: комедія, трагедія, психологічна драма, містерія, драма-феєрія, казка, лібрето для мюзиклу, монодрама... Деякі з моїх п’єс були поставлені в професійних та аматорських театрах України та Республіки Північної Македонії, де я прожила 6 років. Але найцікавіше те, що рекордну кількість постановок витримав саме мій найперший драматичний твір – «Над Часом». І досі його ставлять у шкільних та студентських театрах.
Ви – авторка поетичної збірки "Замовляння із любові". З чим у Вас асоціюється час, коли Ви створювали цю книжку?
До збірки «Замовляння із любові» увійшли мої поетичні тексти, що написані впродовж 2008-2011 рр. у трьох країнах, в яких я проживала в ті роки. Тому саме з тим періодом мого життя ця книжка в мене і асоціюється. У збірці переважає любовно-філософська лірика, але є і вірші із соціальною тематикою – мої рефлексії на всі політичні події, що відбувалися на той час в Україні. Власне, всі вірші з цієї збірки – мої тодішні переживання, думки, страхи, сподівання і мрії.
Один із Ваших творів – "Етимологія крові". Розкажіть, будь ласка, як у Вас народилася ідея написати цей твір?
«Етимологія крові» – мій найперший роман, який ще в рукописному варіанті отримав три нагороди, зокрема – третє місце на «Коронації слова». Зараз я розумію, що це далеко не найкращий мій прозовий твір, водночас мушу визнати, що саме з нього почалася моя письменницька кар’єра. Ідея роману прийшла до мене дещо спонтанно, стихійно і певною мірою це позначилося на самому тексті – у ньому переплітаються кілька сюжетних ліній, часів і географічних місць, при цьому всі герої пов’язані між собою родинними або кармічними зв’язками.
Скажіть, будь ласка, хто або що Вас найбільше мотивує творити?
Зараз мене мотивують мої читачі. Відколи вийшов мій роман-фентезі для підлітків «Вітрова гора», я вирішила зосередитися на новій для себе читацькій аудиторії. Коли отримуєш багато відгуків і запитань від своїх читачів, розумієш, що не маєш права зупинятися на досягнутому. Читачі чекають моїх нових книжок. І мені б дуже не хотілося їх розчаровувати.
На Вашу думку, які риси характеру найважливіші для поета? Чому?
Чесність із собою. Це найважливіша риса для творчої особистості і найважливіша передумова для творчості.
"Я люблю експериментувати у творчості й ніколи не зупиняюся на досягнутому: живу, поки творю"
Світлана Васильченко народилася на Донеччині. 2013 року вступила на магістратуру ДонНТУ. За рік почалися бої за Донецький аеропорт і навчання довелося завершувати в умовах війни. Світлана повернулася до рідного міста, де перебувала і під час активної фази АТО. Лишаючись в окупації, працювала журналісткою в українських онлайн-медіа. Тоді ж почала писати дебютний роман "Острів забутої Пасхи", роботу над яким закінчила вже в Ірпені.
Світлано, розкажіть, будь ласка, з яких творів Ви розпочали свою письменницьку діяльність. Як Ви гадаєте, що стало поштовхом для їх написання?
Я писала щось, здається, все життя – щойно навчилася складати слова у речення. Вдома завжди було багато книжок, а читання історій часто підштовхує писати свої – так сталося і зі мною. У ранні роки мріяла про власне видавництво, навіть пробувала створювати «крафтові» книжки (в одному «ексклюзивному» екземплярі).
Письменництво ж почалося, як у багатьох, з віршів. Найперша книжка, в якій вийшли мої твори – це альманах «Творча юнь Донбасу», мені тоді було років десять. Та з часом, відкриваючи для себе все більше «великих» історій, хотіла написати й свою. Довго була в пошуку ідей, але та, що стала моїм першим романом, знайшла мене сама.
Ми знаємо, що Ви працювали журналісткою. Розкажіть, будь ласка, чим Вас зацікавила ця сфера?
За першим дипломом я – економіст-енергетик, за другим – проєктний менеджер. Бачила, як працюють електростанції, спускалася вглиб шахти та проходила кілька кілометрів у чоботах, більших на десять розмірів. Була в команді організаторів освітніх заходів для молоді. Здається, для мене завжди існувало письменництво – та все інше, тому коли потрібно було обирати «справжню» професію, могла прилаштувати свою цікавість до будь-чого. До того ж, я все одно знаходила можливість писати. Була студкором газети «Донецький політехнік», пізніше – популярного тоді українського музичного медіа. Тоді сприймала це як тимчасовий інтерес, розуміла, що згодом напевно працюватиму «за спеціальністю». Та коли отримала диплом, вже майже рік йшла війна. І саме журналістика – те, в чому я відчула себе корисною. А потрапити у сферу допомогло вже наявне невеличке «портфоліо».
"Найбільше мене мотивує писати нині – фіксування часу, в якому ми живемо"
Таня Гуд — українська письменниця, авторка багатьох книжок в жанрі фентезі. Таня з дитинства полюбляла вигадувати історії та мріяла написати власну книжку. Мрія здійснилась, і на рахунку письменниці вже 11 рукописів. Деякі з них авторка видавала самостійно, інші – знайшли дім у видавництві «Ранок». Серед найвідоміших книжок Тані Гуд є такі, як: «Поклик мавки», «Голос Тіні», «Незламне серце». Ці історії сповнені любові до рідного, адже в їхню основу лягла українська міфологія.
Що вас надихнуло стати письменницею?
О, це довга історія зі злетами та падіннями, спробами й зневірою. Почну з того, що письменницею я прагнула стати ще з дитинства. Жодна гра не проходила без вигадування мною сюжету й неочікуваних поворотів у ньому. Я була таким собі «богом», що вершить долі ляльок, кіндерів і фігурок у лего (сміється). Та писати тоді мені не доводилося. Перша спроба відбулася, коли я прочитала «Гаррі Поттера». Мене настільки захопив той магічний світ, що подумалося: «А чому б і мені не написати щось подібне?»
Відтоді я пробувала, кидала, знову пробувала, зневірювалася в собі, думала, що нічого не вийде, вкотре загоралася ідеєю і вкотре її кидала. Так продовжувалося, аж поки не знайшлася людина, яка в мене повірила. Мій чоловік. Він допоміг мені знайти в собі сили закінчити перший рукопис, а потім писати й інші.
Тож що надихнуло мене стати письменницею? Моє дитинство, Джоан Роулінг і мій чоловік.
Коли ви пишете: коли погано, чи коли добре, або звичайний настрій?
Я пишу завжди. Письменництво дуже романтизоване заняття. Багато людей думає, що це вічний потік натхнення, проте часто, щоб закінчити книжку, ти просто мусиш посадити себе за стіл і писати. Так, зазвичай «запал» приходить уже в процесі, однак без самодисципліни тут ніяк. І неважливо який настрій і що сталося в житті. Важлива регулярність.
Які книжки ваші улюблені?
Я не можу сказати, що в мене є прямо улюблені книжки, але є ті, які лишили беззаперечний слід. До них тягнеться рука, щоб перечитати, їх хочеться мати в своїй колекції, бо, так чи інакше, вони вплинули на моє життя та мою особистість.
Це Казки Ганса Крістіана Андерсена. Перші твори, які вразили мене своїми думками та яскравими образами. Читала й перечитувала їх так багато разів, що обкладинки обох книжок розвалилися.
Звісно ж, це сім частин про хлопчика, який вижив — Гаррі Поттера. Роулінг подарувала мені магію й натхнення на те, що колись і я зможу написати свою власну книжку.
«Спокута Сатани», Марія Кореллі. Цю історію я перечитувала в різному віці, і завжди вона сприймалася мною по-іншому.
«Портрет Доріана Грея», Оскар Уайльд. Історія, від якої й досі моя шкіра вкривається сиротами. Глибока. Повчальна. Моторошна.
Та «Голодні ігри». Колись вони справили на мене неабияке враження, поселивши в мені одержимість іншими антиутопіями. Авторка вміє заволодіти розумом, адже після прочитання ти ще довго думаєш про вчинки героїв, про світ, про меседжи, які були вписані між рядків.
Які дитячі книжки ви читали в дитинстві?
Як я вже сказала, це казки Ганса Крістіана Андерсона, Гаррі Поттер, а ще в дитинстві полюбляла серію про дівчинку Ніну авторства Муні Вітчер. Дуже захопливі книжки! Раджу до них придивитись.
Розкажіть про вашу творчість: які книги ви написали й про що вони.
Розповім про ті, якими найбільше пишаюся і про новинку, яку вже скоро ви зможете придбати в мережі магазинів «Книголенд».
Я обожнюю свою дилогію про мавок, чугайстрів і відьом – «Поклик мавки» і «Голос Тіні». Це історія про Агнесу, дівчину, яка не памʼятає своєї смерті і як стала мавкою. Дівчину, яка прагне повернути собі те, що втратила. Дівчину, яка ще не усвідомлює своєї істинної сили.
Дилогія сповнена магією лісу, атмосферою закинутого, проте затишного хутору, могутністю гір. Проте, на жаль, ці дві книжки наразі неможливо придбати, бо вони друкувалися мною самостійно. Та я вперто вірю, що в них ще буде майбутнє у видавництві.
А що можна купити з моєї творчості, так це «Незламне серце». Це невеличка книжка на вік 7+, проте я раджу її і дорослим. Вона про нас із вами. Про людей, які стикнулися з війною та з багатьма питаннями, яких раніше собі не ставили. У вигляді казки з лісовиками, потерчатами, польовиками й іншими «Незламне серце» розкриває секрет, як пережити ці складні часи.
І незабаром з друку вийде моя нова книжка «Дім між трьох світів». Це історія про дівчину, що потрапляє в Орден мольфарів, які боряться з нечистю. Звичайні люди не бачать страшних створінь, проте головна героїня – може. Вона майже все життя вважала себе божевільною, а тепер має розібратися, як повʼязана з цим новим світом.
Книжка буде неймовірної краси, і я обіцяю вам динамічну й захопливу подорож, оповиту міфічними загадками й київськими легендами.
Приєднуйтеся!
Оксенія Бурлака ─ українська письменниця, копірайтерка, композиторка, піар-фахівчиня та літературна тренерка. Переможниця конкурсу “Коронація слова-2021” (книга “Платонічне кохання”, номінація “Вибір видавця”). Спеціалізується на підлітковій літературі та жіночій прозі. Авторка музичного альбому OKSENIYA “SOULYLOUQUY”. Після початку повномасштабної війни проживає із сином у Берліні.
Розкажіть, будь ласка, як Ви зрозуміли, що хочете бути письменницею?
“Наразі у мене вже вийшло 6 книг і я відчуваю, що це лише початок”
Юлія Вротна – переважно поетка і казкарка, але інколи бавиться також в прозаїкиню та перекладачку.
Лауреатка II премії «Смолоскипу» 2021 за збірку поезій, переможниця Дитячої Коронації слова 2021, учасниця поетичних та відеопоетичних конкурсів, форумів і фестивалів.
Написала й видала: поетичну збірку «Воблер» (2016), віршоказку «Киця Ковбасиця» (у збірці «Фонтан казок. Сучасні українські казки», 2019), віршоповість для дітей «Щоденник жовтого пса» (2021), книжечку для дітей «Дракосики» (2023). Також тексти і/або переклади надруковані в альманасі «Книга Року» (2018), збірнику поезій «Незламній» (2023), книзі «Словник війни» (2023), кількох поетичних антологіях.
Пані Юліє, розкажіть, будь ласка, трохи про Ваші перші казки. Якими вони були для Вас?
Моя зацікавленість дитячою літературою виникла спонтанно – в 2016 році. Вже зараз розумію, що це був своєрідний ескапізм від реальності. Тоді я написала перші короткі віршики. Вони поки ніде не опубліковані, але колись, можливо, побачать світ.
Моя перша віршована казка – «Товариш Опариш». Її ледь не опублікувало видавництво «Фонтан казок» в однойменному збірнику, та буквально перед підписанням макету до друку директор зарізав цю знахідку головреда (на його думку, головний персонаж викликав огиду і провалив би продажі книги), тож ми домовилися про заміну казки.
Нещодавно заради розваги читала свої перші, досі не опубліковані віршоказки («Товариш Опариш», «Навпаказка» та «Бормашина») на поетичній дуелі, і пройшла завдяки їм у фінал, тож дорослій публіці такі твори безумовно заходять:) Думаю, і малечі зайдуть. Шукатиму способи, щоб все-таки видати ці перли, адже вони мені досі, через стільки років, подобаються.
Чи любите Ви перечитувати свої старі твори? Чому?
Іноді перечитую свої твори для дітей, особливо неопубліковані – щоб зрозуміти, чи вони досі на часі і не порушують нові суспільні норми. Наприклад, нещодавно подавалася на грант на друк збірки інклюзивних дитячих віршів, тож уважно перечитувала кожен рядок. Все, де була застаріла лексика, ретельно переписала (наприклад, «візок» замінила на «крісло колісне», попрощалася зі словами «толерантність» і «терпимість» на користь «інклюзивності», додала фемінітиви).
Нещодавно перечитувала незавершену віршоказку «Без пластику – фантастика!», і також поставила її в чергу на жорстке редагування, оскільки в нашому суспільстві змінилися реалії поводження з вторсировиною.
Поезію для дорослих, написану до 2016 року, не перечитую, це перегорнута сторінка.
Серед Ваших творів – віршоказка «Киця Ковбасиця». Скажіть, будь ласка, як у Вас народилася така незвичайна назва?
«Киця Ковбасиця» – це якраз той твір, який замінив «Товариша Опариша» у збірці «Фонтан казок. Сучасні українські казки».
Пам’ятаю, що дивилася на нашу кицю Маркізу, яка обнюхувала бутерброд з ковбасою, і в голові з’явився каламбур «кіся-ковбасіся» (мабуть, похідне від «кровосіся»). Мені сподобалося, тож я українізувала, олітературила цю фразочку, і вирішила використати у віршику для дітей.
Схожим чином в мене з’явилася і назва дитячої повісті «Коровай, який роздавав вайфай» (та й уся повість пішла від цієї назви, в принципі): хтось із колег приніс в офіс величезний коровай і поставив поруч із роутером. Просто зачепилася за цей образ очима: він мене довго не відпускав, а потім ще й прийшло усвідомлення, що «коровай» римується із «вайфай». До речі, ця фантастична повість з елементами техно має вийти друком у видавництві «НК — Богдан» в 2024 році. Іван Андрусяк назвав твір абсолютно прибацаним в хорошому смислі слова, і я з ним погоджуюся.
На Вашу думку, про що треба насамперед пам'ятати під час роботи над віршоказками?
Потрібно пам’ятати про Google – перевіряти себе, чи не існує вже така назва казки або ідентичний головний герой. Я дуже не хочу несвідомо скопіювати чиюсь ідею, тому ретельно перевіряю все написане. Звісно, в літературі багато схожих сюжетів, і певних повторів не уникнути. Але, вважаю, потрібно робити все можливе, щоб відрізнятися принаймні від українських колег по перу.
Також не варто писати неякісно: дієслівні рими, русизми, стрибки з одного віршового розміру на інший точно не зародять в дітях відчуття гармонійності тексту.
Також Ви – авторка поетичної збірки «Воблер». Розкажіть, будь ласка, як довго Ви створювали цю книжку? Як гадаєте, чому?
«Воблер» – збірка, яку написала інша людина, тієї мене вже давно нема. Та збірка – своєрідна рефлексія на тривалі аб’юзивні стосунки, в яких я перебувала. Чи має вона художню цінність? Мабуть, якусь і має, адже більшість віршів з «Воблера» входили в добірку, що отримала IV премію «Смолоскип» у 2015 році.
Зараз уже можу без даремної таємничості зізнатися, що видала «Воблер» головним чином заради мого творчого резюме: аби мати якусь надруковану книгу в портфоліо і не здаватися несерйозною в очах видавців дитячої літератури. Хоча процес створення самвидавної книги був фантастичним: я сама домовлялася з художником про купівлю ілюстрацій, знайшла макетувальницю, друкарню… Упорядником збірки погодився бути Остап Микитюк. Пам’ятаю, він тоді запропонував взяти коментарі про збірку у Дмитра Лазуткіна і Андрія Любки – щоб розмістити на задню палітурку. На тому етапі я була впевнена, що вони або відмовлять, або «зарубають» тексти, але відгуки виявилися крутезні: «міцний коктейль», «провокує мізантропією, брутальністю, відвертістю», «нахабна поетка, … для неї цілком природньо виглядати такою, якою багато хто бути соромиться».
З чим Ви можете порівняти написання віршів? Поділіться, будь ласка, своїми думками про це.
Різні типи віршів – різні процеси. Коли я пишу верлібр, попередньо вже має бути сильний образ, метафора, алегорія тощо, яка спала на думку чи не раптово і проситься бути розписаною, введеною в текст. Цей стрижень верлібру ніколи не буває результатом ретельного обмізковування – він завжди вистрілює в голові, являється з підсвідомості (найчастіше вночі, коли час засинати, але мозок ще активний).
Інколи така ява може використовуватися і в римованому вірші (віршоказці в т. ч.), але займає мізерну його частку. Адже силабо-тоніка вимагає мозкового штурму, ретельного перелопачування словникового запасу, обдумування, підбирання рим врешті-решт.
Найбільш енергозатратним для мене є переклад римованих текстів. Цей процес схожий на складання пазлу – потрібно підбирати по слову, по звуку, але щоб не спотворити зміст оригіналу.
Над чим Ви зараз працюєте?
Почала займатися упорядкуванням майбутньої поетичної збірки «Верлосипед» (відзначена II премією «Смолоскипу» в 2021 році). Видавництво дозволяє, щоб збірка на 30 % відрізнялася від рукопису, поданого на конкурс, і я хочу цим скористатися: зроблю окремий розділ з віршами про війну. В 2022 і 2023 ця збірка здавалася мені не на часі, але зараз думка змінилася. До того ж, ніколи не хотіла робити окрему збірку з віршами про війну – за майже десятиліття вона стала нашим повсякденням, тож тісно переплітається і з іншими приводами для рефлексії через тексти.
Окрім віршів (деякі з них ще не дописані), я власноруч зроблю для збірки кілька пластилінових ілюстрацій.
Другий напрямок літературної роботи – переклади віршів на англійську (із обов’язковим редагуванням носієм мови, звісно ж). Це мій крихітний внесок в боротьбу проти ворога. Поясню.
Тогоріч поет та волонтер Віталій Бирчак започаткував проєкт двомовного збірника поезій та фотоальбому «Незламній» / For Invincible. Я була співавторкою та співперекладачкою книги. Менш ніж за рік проєкт дозволив зібрати близько 400 тис. грн на потреби ЗСУ, а також розповсюджував правду про російсько-українську війну не лише територією нашої Батьківщини, а й за кордоном – презентації книги відбулися в 15 українських містах і ще 4 європейських. Тому буквально в останні дні 2023 року Віталій Бирчак запропонував, а колектив співавторів погодився створити ще один збірник поезій – задля продовження зборів на військо в 2024 році. Книга вийде у видавництві Folio, яке погодилося з нашими умовами про донати з продажів.
Найбільше хотілося б, щоб ми завершили новий збірник, а потреба в донатах зникла, бо війна закінчилася. Але поки передумов для такого дива немає.
Щодо дитліту: поки не починаю нових проєктів – намагатимусь прилаштувати вже написані віршоказки та збірочки віршиків. Можливо, життя саме підкине щось цікаве – я відкрита до пропозицій.
"Потрібно пам’ятати про Google – перевіряти себе, чи не існує вже така назва казки або ідентичний головний герой"
Марина Єщенко народилася в селі Великий Кобелячок на Полтавщині. Закінчила магістратуру Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка за спеціальністю «Літературна творчість». Працювала бібліотекарем читального залу періодики у Науковій бібліотеці імені М. Максимовича, старшим лаборантом у Центрі літературної творчості Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка. Поезії й проза опубліковані у понад 70 журналах і альманахах, і 20 газетах районного, обласного і всеукраїнського значення. Входила до літературної спільноти «Свідки слова». Дипломантка численних Всеукраїнських літературних конкурсів. Виграла грант на видання книжки від Київської міської державної адміністрації «Перша книга автора», завдяки чому в 2015 році вийшла книга оповідань «Поговори зі мною». Книга була відзначена премією Книга року – 2015 «Глиняний кіт» в номінації «Проза» – за яскравий дебют в жанрі оповідання. У 2017 році вийшла збірка новел «життЯ моЄ!!!». Також у 2017 році виграла грант Президента України і видала пригодницьку повість «Бібліотекарки не виходять заміж». У 2023 році стала лауреаткою Всеукраїнського літературного конкурсу імені Григора Тютюнника, а також здобула стипендію від Міністерства культури Чеської республіки.
Пані Марино, розкажіть, будь ласка, як Ви захопились письменницькою діяльністю. Можливо, Вас хтось або щось надихнуло розпочати свою подорож літературною стежкою?
З роками я дивлюся на це інакше. Бо мені хочеться відповісти, наприклад, що я написала перший віршик, коли мені ще семи років не було, а тоді згадую, що навчилася писати близько восьми років (так я жила в той час, коли ще люди не були одержимі раннім розвитком дітей). Але перший вірш і справді я придумала на свій день народження на семиріччя: "Летів літачок – Зачепився за гачок". Я не пригадую, що саме вплинуло, але чомусь упевнена, що ми з сестрою чубилися, і мама сказала, що краще б ми віршували. А ми легко підхоплювали якісь види творчості чи ігри – двічі повторювати не треба. Пам’ятаю, моя сестра придумала вірш: "Я пішов гуляти в сад, Погуляв, прийшов назад". Мені це здавалося такою довершеністю, що я два зошити надиктувала мамі двовіршів, але все, на думку сімейства, не могла перевершити сестру. І зараз часто думаю про те, що її не перевершила. Те, що вона не пише, лише доливає масла в вогонь.
Які емоції у Вас виникають, коли Ви згадуєте свої перші твори? Як Ви гадаєте, чому?
У мене позитивні емоції про свою дитячу творчість. По-перше, у мене відсутнє почуття сорому, по-друге, у мене наявне відчуття часу і місця. Тобто я розумію, що ті твори я написала у молодшому шкільному віці, тому у мене немає до них вимог, як до бестселерів нобелівських лауреатів. Я кандидат філологічних наук, але я й педагог за освітою, тому сприймаю дуже добре свої тексти. Направду, я більше згадую різні моменти, пов’язані з творами, ніж самі твори. Наприклад, як на якомусь заході в школі зачитали мій вірш, і до мене підійшла учениця, років на п’ять молодша, і попросила автограф. Я навіть підпису свого ще не мала. Стояла витріщалася і лупала очима. А вона сказала, що це я зараз так опецькувато реагую, а через кільканадцять років буду відомою письменницею, і вона продасть мій автограф за шалені гроші. Або згадую, як я написала оповідання про школярів-курців, надіслала в обласну газету, його надрукували, один хлопець із менших класів розповів моїм однокласникам, що я, мовляв, про них написала твір, вони всі прочитали і цькували мене понад тиждень. Поняття булінгу тоді ще було незнайоме нам, аха, зате я дізналася, що мої однокласники можуть читати літературу, хоча на уроках всіляко опираються цьому.
Одна з Ваших літературних робіт має назву "Бібліотекарки не виходять заміж". Що б Ви хотіли показати своїм читачам цією книжкою?
На момент, коли я написала повість «Бібліотекарки не виходять заміж» у мене не було ще жодної виданої книжки. Я не здатна занепадати духом. Хоча при цьому у мене й немає завищених поглядів на себе. Я працювала в читальному залі бібліотеки, мої колеги знали, що я пишу, бо коли якісь мої твори публікувалися в якихось виданнях, то в бібліографічному відділі чи в каталогізації це фіксували. Тому одного разу колеги смачно сварилися, і хтось ляпнув, мовляв, заткніться, нас чує Марина, а вона ж може згодом про це твір написати. Це для мене було відкриттям. Я раптом зрозуміла, що й правда, в мене під носом відбуваються цікавезні речі, а я вигадую щось. І я завела гарнезний блокнот, який би було шкода, якби він згинув даремно, й занотовувала в нього різноманітні історії з бібліотечного життя. Коли клацнуло: «Час!», то я взялася сортувати нотатки й вибудовувати сюжетну лінію. Я кепський автор, бо я в останню чергу думаю про читачів (спойлер – узагалі не думаю). Тому у мене була мета показати сучасне життя бібліотеки, показати, що ми, бібліотекарки, не австралопітеки в пухових хустинах. Хоча показати це читачам на меті й не було. Бо якби я думала про них – твір би узагалі не народився.
Поділіться, будь ласка, порадами для юних письменників, як не кинути творити через життєві проблеми.
Перш за все, думаю, що варто не ставити завищених вимог до своєї творчості, виконання тих чи інших планів у певні терміни. Наприклад, я разів п’ять уже подавалася на літературну премію «Смолоскип», двічі отримувала заохочувальну премію, і тричі третю. Видають книгу лауреатам першої і другої премій. Для мене це спортивний інтерес, але не в ракурсі «якщо, то…» В сенсі, що я не ставлю вимог, що якщо я і цього разу не переможу, отже, я літературне ніщо і писати більше не буду. Ні, в мене немає таких причинно-наслідкових зв’язків. Першу третю премію я здобула за рукопис, який через кілька років виграв грант КМДА і вийшов першою книжкою, другу й третю премію я здобула за рукопис, який згодом виграв грант Президента України і вийшов третьою книжкою. Останню третю премію я отримала від «Смолоскипу» за рукопис, який здобув стипендію Чеського міністерства культури, стипендію Українського ПЕН-клубу і тепер готується до друку.
Чи відбувалися з Вами події, які ви хотіли б пережити знову? Чому?
У мене дуже хороша уява, тож я завжди можу уявити певну подію, тому переживати її вдруге нащо? Але й уявляти не дуже люблю, бо з таким успіхом із часом починаєш сумніватися, що вона відбувалася з тобою насправді. Я дуже спокійна насправді. Наприклад, інколи буває, що начальник, наприклад, кричить на роботі, і в мене виникає думка, що от зараз було б влучно сказати таке-то і захистити себе цими словами, але він перескакує на іншу тему, і я думаю, що ні, це уже недоречно казати, але наступного разу я це скажу… І от доки я так думаю, плани вибудовую, що наступного разу – наступного разу точно! – скажу це, начальник повертається до попередньої теми, а я це помічаю, лише коли він знову говорить уже про щось інше. Що ж, думаю, втретє точно не пропущу моменту. Це можна назвати «пережити знову»? Ні, бо я б хотіла прожити певні моменти, маючи можливість змінити їх. Але це не про мене. Але якби це було можливо, я б хотіла змінити якісь життєві моменти. Наприклад, в загоні, де я була вожатою, одна дівчинка упала і зламала зуба, а в неї була неймовірно гарна усмішка. Я б хотіла попередити цей момент. І подібних ситуацій купа. Але оскільки це неможливо, то нащо про це фантазувати? Я ж не фантаст, врешті-решт.
На Вашу думку, якими мають бути твори сучасного письменника, щоб їх охоче читали?
Розказувати, якими мають бути твори, щоб їх читали, це, певною мірою, безглузде зухвале менторство. Радше можу сказати, які книги читаю я: своїх знайомих. Це наразі. Зараз просто дуже багато книг виходить, і я свідома, що більшість із них чудові й класні, тому купую тих, кого хоча б трішки знаю вживу. Бо тих, кого не знаю, самі якимось чином з’являються в мене на полиці. Так, я бачу огріхи своїх знайомих, але ніколи їм про це не скажу. Наприклад, зараз актуально писати про війну. Але я зараз купила книгу одного маститого українського автора, і читаю НЕохоче його книжку: змістовно вона про те, що я хотіла б прочитати, а формально слабує. То радити мені писати авторам на актуальну наразі тематику, чи ні? Думаю, тут іще важить стиль написання, а це важко порадити. Я взагалі люблю все на межі фолу (хоча уявлення не маю, що таке фол, ггг. Здається, футбольне поняття, ні?). Трагіфарс, абсурд – щось таке. Треба визначитися з жанром і в ньому працювати, нарощуючи м’язи. Або ні.
З чим Ви можете порівняти створення нової книжки?
Почну з того, що створення книжки у моєму розумінні – це суто видавнича робота. Макет, редагування, дизайн обкладинки, верстка тощо. І для мене насправді це тяжка робота. Бо я маю до всього діло і пхаю скрізь свого носа. Якщо ви маєте на увазі створення рукопису, який згодом (або не згодом, або й узагалі ніколи не) стане книжкою, то мій мінус, але можливо, й плюс, полягає у тому, що я не думаю, пишучи твір, про потенційного читача. По-перше, я сама доволі прискіпливий читач, тож часто буває, що разів сорок перепишу оповідання, доки, нарешті, заспокоюся. Або ж покидаю писати на третьому абзаці: от вирішила, що не треба – і все. Оскільки я автор здебільшого новелістики, то під час їхнього написання про книжку не йдеться. Хоча так, з книжки, яка зараз готується до друку, першу новелу я написала з чітким розумінням, у якій книжці воно буде, і які новели там будуть ще. І врешті так і сталося. Якщо книга таки вийде, аха. Якщо загалом, то пишучи рукопис, який має стати книжкою, мені цікаво, чи я його завершу. Банально, але так: мені цікаво, чи вистачить мені снаги дійти до кінця. Питання видання у мене взагалі в десятці зацікавлень не стоїть. Якби, пишучи рукопис, я думала про те, чи зможу я десь прилаштувати твір, то я б, можливо, визначилася з жанром, перейшла на романістику, адже всі знають, що новелістику видавці не надто полюбляють, і зайняла б свою нішу. Або б зневірилася й закинула писання. Але ні, у мене фігурує бажання розкрити якусь ситуацію тощо, зазвичай це поміщається в новелу, тому я й не скачу на інші жанри. Повість «Бібліотекарки не виходять заміж» то радше випадковість.
Розкажіть, будь ласка, про свою письменницьку мету.
Відразу скажу, що у мене немає завищених планів, однак я й не належу до людей, які знецінюють свою роботу. Тому я, перш за все, хочу, що мої твори були прочитані й оцінені. Не преміями навіть, а щоб їх читали читачі і не шкодували, що витратили на мої книги гроші, чи що сходили в бібліотеку і притягнули звідти триста грамів добра. Написання рукопису і врешті створення книжки має завершений цикл, який завершується на тому, що її має прочитати читач. Без цього це безглузда затія. Я дослідниця абсурду, однак множити безглуздя – в сенсі, що писати рукопис книжки, видавати і не розраховувати, щоб її прочитали, не входить у перелік моїх зацікавлень.
Як Ви вважаєте, чим особливі сучасні українські читачі?
«Вважаєте» – це вже про сформовану думку, у мене лише підозри з цього приводу. Інколи мені здається, що сучасні люди взагалі не читають, а потім я потрапляю на якийсь захід, де відвідувачі, виявляється, не тільки, наприклад, мої твори прочитали, але й із біографією ознайомилися, і я думаю, що не маю права складати враження й фундаментувати його. Мені здається, що сучасні читачі знають, що вони хочуть читати і чого не хочуть. І чи, власне, хочуть читати, а чи ні. Вони більш виважені, ніж попередні читачі, бо раніше було не проблемою завантажити піратську електронну книжку іноземного автора в російському перекладі, тепер же читач це навряд чи робити буде. І навіть не тому, що на перше місце вийшла українська мова, просто він готовий платити, і платити саме за якісний переклад. Так, сучасний читач скрупульозний у виборі книжок і у виборі того, за що платить. Бо ціни книг зараз не дозволяють нехтувати ними.
Яким Ви бачите своє творче майбутнє?
Я можу зараз написати, що я бачу, що стану популярною, почну заробляти на літературі, звільнюся з роботи, засяду за комп’ютером і писатиму-писатиму-писатиму. Але ж це навіть не ілюзія і не самообман. По-перше, нащо мені таке лихо: маю на увазі, що зачинитися в квартирі перед монітором. По-друге, саме в повсякденному житті витають тисячі сюжетів, які врешті схопить моя уява й опрацює в наступні твори, тож зачинятися, а тим паче мріяти зачинитися в квартирі не варто. А по-третє, у мене є дар передбачення (жартую, звісно, але повітряні тривоги передбачаю майже завжди, аха), але популярність – це результат вагомої роботи, а не творчі плани чи мета.
Віталіна Макарик – українська письменниця та книжкова оглядачка. Народилася у місті Володимирі на Волині. Навчалася у Києво-Могилянській академії та Українській академії друкарства. Працює журналісткою та літредакторкою. Співпрацювала як літературна редакторка з видавництвами “Книголав”, “Портал” та “РМ”. Пише книжкові огляди для “Читомо” та “Barabooka”.
Пані Віталіно, розкажіть, будь ласка, як розпочалася Ваша діяльність з написання книжкових оглядів?
Це було, коли в українському сегменті соцмереж стартував флешмоб #bookchallengeua. Я писала відгуки на книжки, які тоді читала, і за цим хештегом мої пости побачила тодішня редакторка блогу Якабу Ксенія Різник. Вона й запропонували писати огляди уже для блогу. Паралельно я завела власний блог «Куточок для книг» (зараз неактивний), куди також писала упродовж кількох років. Згодом мені запропонували писати огляди для блогу Видавництва Старого Лева, потім – для Читомо та Барабуки. Отак воно пішло-поїхало. Якісь співпраці з часом відпали, якісь лишилися. Зараз я продовжую писати огляди для Читомо і Барабуки. Ну і суто для себе.
Які твори Вам найбільше запам'яталися під час роботи над створенням цих оглядів? Чим вони Вас "зачепили"?
Їх за ці роки було, вочевидь, більше сотні, і кожен текст тою чи іншою мірою чіпляв. Але якщо виокремити якийсь один, то це, безумовно, «Дім для Дома» Вікторії Амеліної. Найперше тому, що, зізнаюся, коли книжка тільки вийшла і я прочитала її анотацію, то бажання почитати сам роман не мала. Але колеги з ВСЛ запропонували зробити огляд для блогу, я занурилася в цей текст – і то було для мене відкриття року, та й загалом відкриття в укрліті. Я дарувала «Дім для Дома» друзям, радила (і продовжую радити) всім, хто цікавиться хорошою літературою. Цей роман надихнув мене на журналістський проєкт на тему локальної історії. Зрештою, завдяки цій книжці я познайомилася із самою Вікою, коли модерувала її презентацію у своєму місті, і це було дуже важливе знайомство. Загалом таких текстів, які запали в душу, можна назвати кілька десятків, але «Дім для Дома» на дуже особливій позиції.
А в блозі Якабу в мене була улюблена рубрика – Дві Думки, коли огляд на книжку роблять одразу двоє блогерів, так ніби в діалозі. Я найчастіше писала у парі з Юлею Дуткою, і це було класно, нам вдавалися дуже цікаві і живі ці огляди-діалоги.
Серед Ваших книжок – збірка "Риба хоче". Які думки Ви хотіли б пробудити цією книгою у своїх читачів?
Ой, це, власне, моя зовсім першенька, формально її можна назвати самвидавом, оскільки грант на видання я виграла як переможниця конкурсу молодих літераторів Волині, але усі видавничі процеси організовувала сама. Це збірка поезій і короткої прози, зокрема там є кілька оповідань, написаних у рамках легендарного курсу основ літтворчості, який викладав світлої пам’яті Сергій Іванюк.
Ця збірочка – це таке собі «вибране» на той час із моїх текстів, переважно віршів (зауважу, що зараз я практично зовсім поезії не пишу). Як я напівжартома кажу, це вірші про відьом, алкоголь і Бога. Ну, насправді, всі ці теми (образи?) там дійсно повторюються. «Риба хоче» – це відсилка до «Перверзії» Андруховича, до фрази Стаха Перфецького «Риба хоче плавати». Власне, можна сказати, що моя «Риба хоче» - це своєрідне освідчення в любові (свідчення любові?) тим явищам, людям, речам, з яких виростала моя творча сутність. В тих віршах багато образів, натхненних важкою музикою, яку я слухала, артхаузом, який дивилася, письменниками, яких читала. Відсилка до Андруховича там навіть не одна, бо в моїй юності він був моїм Великим Літературним Богом)))
Також ми знаємо, що Ви – авторка підліткових оповідань. Розкажіть, будь ласка, як Ви знаходите ідеї для цих творів.
Скажу банальне – ідеї самі приходять. Ну тобто, звісно, це не якийсь сигнал з космосу, що відірваний від мого життя і досвіду. У мене донька-підлітка, я часто спілкуюся з підлітками як журналістка, читаю багато янг-едалт літератури, та й у душі мені десь 15))) І оці спостереження за життям, потребами і проблемами підлітків + розуміння того, які зараз процеси відбуваються всередині цього жанру, як в Україні, так і в світі + якісь власні непроговорені з підліткового часу моменти – усе це певним чином синтезується і трансформується у якісь ідеї, які час від часу на мене «вистрибують». Але нема такого, щоб я от сиділа і шукала ідею. Їх зазвичай більше, значно більше, ніж часу на те, щоб їх потенційно втілити.
Скажіть, будь ласка, чи легко Ви "перемикаєтесь" з написання однієї книжки на іншу? Як Ви гадаєте, чому?
Ні, нелегко. Ну тобто, якщо йдеться про якісь менші форми, типу оповідання, то я можу зробити паузу, перемкнутися на нього, написати і повернутися до попередньої роботи. Але коли йдеться про більші тексти, то мені важливо договорити, закінчити з одним, а тоді братися за інший. Бо недоговореність в одному заважає повністю зануритися в інший.
"Підлітки досить тонко відчувають, тому не сприймають лицемірство та фальш"
Ніна Фіалко – українська письменниця, членкиня Національної Спілки письменників України з 2015 року. Найпопулярніші книжки літераторки: “Дві обручки”, “Життя ріка”, “Холодний вітер перемін”. Народилася на Черкащині.
Пані Ніно, скажіть, будь ласка, що для Вас означає бути письменницею?
Якось навіть не замислювалася над цим.
З дитинства в мене завжди було особливе ставлення до людей, які не схожі на інших.
Захоплювалась тими, хто гарно вишиває чи малює.
Книжки оцінювала лише за цікавим сюжетом і не намагалась запам'ятати прізвище автора. Вже пізніше, коли подорослішала, стала відрізняти їх за жанрами.
Сама почала писати в зрілому віці після виходу на пенсію. І не через те, що хотіла стати письменницею, а щоб не втратити розум унаслідок різкої зміни умов життя. Хотіла виговоритися і з кимось поділитися досвідом. Тепер знаю: це звичайні люди, які вміють цікаво викласти на папір свої думки.
Серед Ваших творів є книжка "Дві обручки". Розкажіть, будь ласка, хто або що Вас надихнуло на створення цієї книги?
Ця книга про виживання простого люду Західної України в сорокові роки минулого століття.
Я народилася на Черкащині, де комуністи сіяли ненависть до тих людей, які мали інші думки; на уроках історії клеймили бандерівців і називали їх ворогами.
Коли я потрапила (за скеруванням) на роботу до Тернополя, мені доводилося жити і працювати з людьми, які пережили не лише жахливі роки репресій, а й з тими, які нещодавно повернулися з багаторічного заслання. Минув час, і ми стали не просто близькими друзями, а й поріднилися. Під час розмови з ними я дізналася багато цікавого про масову підпільну боротьбу ОУН-УПА.
Свідченням або спогадам очевидців люди менше довіряють, ніж звичайним героям художнього твору. Наші люди звикли більше вірити тому, що написано на папері.
Тому, щоб не розчарувати своїх читачів, я скрупульозно вивчила обрану тему і написала роман "Дві обручки", сподіваючись, що він колись потрапить до читачів Центральної та Східної України і спонукає їх інакше подивитись на визвольну боротьбу того часу. Мої надії стали реальними.
Чи захоплювались Ви колись так сильно написанням нового твору, що забували про реальність?
Під час написання кожного роману я три місяці живу в іншій реальності. Щодня 8-10 годин перебуваю зі своїми героями, проживаю їхнє буття.
Коли зробиш перерву (наприклад, тиждень), то через інший настрій доведеться багато тексту переробляти. Перші задум та емоції найщиріші, повторити їх не вдавалося ще жодного разу.
Чи хотіли б Ви, щоб за Вашими книгами зняли фільми чи серіали? Поясніть, будь ласка, свою відповідь.
На мою думку, кожен письменник мріє, щоб його герої з якогось твору ожили у фільмах.
Нині триває війна, і режисери гострять зір щодо сучасних героїв. Переважно мої твори висвітлюють тему заробітчанства та період двотисячних років.
Час швидкоплинний. Можливо, колись український кінематограф розбагатіє та зверне увагу на мої романи. В них багато діалогів, не потрібно буде дуже напружуватися, щоб написати сценарій.
Що б Ви хотіли показати своєю літературною творчістю світу?
Коли ми читаємо твори світових авторів, то дізнаємося про життя людей в інших країнах, про їхні проблеми, звичаї.
Мої друковані твори давно розійшлися по всьому світу, але лише завдяки читачам із діаспори чи тимчасових переселенців.
Які люди є для Вас мотиваторами рухатися вперед у літературній діяльності?
Найліпші мотиватори у творчості – читачі! Після кожного виданого твору охоче чекаю на відгуки і конструктивні зауваження.
Тому купаюся в увазі читачів і для них пишу.
Які українські та світові письменники фаворити для Вас? Чим вони Вам подобаються?
Не можу похвалитися, що перечитала книги багатьох світових літераторів, але найбільше мені імпонують твори Рея Бредбері, Пауло Коельйо та Джоджо Мойєс. Також добре обізнана з творчістю сучасних українських письменників.
Як Ви любите відпочивати?
Колись полюбляла відпочивати на дачі.
На природі, в тиші, краще думалося, визрівали проєкти нових творів, ніхто не зазіхав на мій життєвий простір.
Тепер усе змінилося, і справжній відпочинок буде вже в іншому світі…
Про що Ви хотіли б написати наступну книжку?
Протягом двадцяти років своєї творчості діяльності я видала двадцять друкованих видань. Така робота (самотужки друкую, коректую і вичитую не один раз) вплинула на зір, тож у моєму віці мушу трохи збавити темп, а час покаже…
Андрій Мероник – український письменник, математик, благодійник. Автор книг "Золотий Ґрааль криптовалютного трейдингу", "69 невдалих побачень", "24.02", "Беззубий Бізнес".
Якими вашими виданими книгами ви пишаєтеся?
Коли я прочитав це запитання, то відразу хотів сказати: жодними. Я їх усіх люблю, але щоб пишатися, то, мабуть, ні. Але потім, трохи покопирсавшись у собі, в спогадах, пригадав: все ж таки є два моменти, якими дуже пишаюся.
Перший – книга "Золотий Ґрааль". Декілька років тому Львівська політехніка взяла цю книжку до переліку рекомендованої літератури для студентів комп'ютерних і фінансових напрямів.
А другий момент – це книга "24.02".
Ситуація, пов'язана з цим твором, відбулася нещодавно. Був суд на Черкащині, де людину звинувачували в закликах до підриву влади в Україні. Там був судовий процес, і насамкінець підсудного зобов'язали (як виправний захід) читати список літератури, який мав би його перевиховати. І ось у цьому переліку є книга "24.02".
Що про ваші книги говорять читачі?
Говорять різне, і це дуже добре. Комусь подобається, комусь – ні. Хтось каже: надто примітивно, дехто – дуже закручено. Проте це нормально. Але є один відгук, який мені, власне кажучи, подобається. Він завжди червоною ниткою йде крізь усі інші відгуки, зокрема, погані. Це те, що книга дуже легко читається.
Взагалі... Будь-яку з моїх книг можна "вбити" за декілька годин. І коли я з кимось спілкуюся, хтось ділиться своїми враженнями про мої книги, вони всі здебільшого читаються протягом одного або двох днів, і мене це тішить.
Що ви зараз пишете?
Нині я пишу оповідання в новому для мене стилі – підслуховування. Це щось на кшталт, коли ми не описуємо персонажів і події, майже не використовуємо жодних епітетів, описів тощо.
Людина просто чує якісь уривки з діалогів, наче хтось підслуховує. Ви спочатку чуєте один уривок, потім другий, третій, четвертий... І десь на шостому, сьомому розумієте, коли ці люди починають повторюватися. Ви починаєте усвідомлювати якісь закономірності та складаєте цей пазл. Називаю це "хронопідслуховування".
"Нині я пишу оповідання в новому для мене стилі – підслуховування"
Таня Поставна – дитяча письменниця, журналістка, сценаристка і режисерка. Сторітелерка.
Дитинство провела на заході України – в містечку Кам'янка-Бузька на Львівщині. Шкільні та студентські роки пройшли у Харкові. Від 2014 року живе та працює у Києві. У 2019 році дебютувала як письменниця із дитячою книжкою «Коли я була лисицею». Книжка потрапила до коротких списків премії «Книга року ВВС 2019».
Нерідко письменники-початківці сприймають письменництво як щось легке, розважливе, не усвідомлюючи, що створення текстів це кропітка робота, яка вимагає чималої відданости й уваги. Як ви думаєте, звідки з’являються подібні уявлення? Чи були у вас схожі думки, коли починали письменницьку діяльність?
Думаю, будь-яка праця вимагає відданості й уваги. Потрібна дисципліна, терпіння і найголовніше – ремесло. Тобто, щонайменше треба вже вміти писати. Чому в початківців часто складається таке враження – думаю, це стосується будь-якої роботи, не лише письменництва. Коли ти ще не занурився в процес, може подобатися навколишній антураж, образ письменника, якісь фантазії про його вільне творче життя… Ніхто не думає про письменництво, як про багатогодинне сидіння на стільчику перед монітором чи над листком паперу, коли ніхто тобі не допоможе, крім тебе самого.
Думаю, врешті-решт письменник приходить до цього письменницького дзену, коли ти красиво сидиш з чашкою чаю біля вікна і насолоджуєшся письмом (принаймні якийсь час), але шлях до цього точно лежить через постійну практику і дисципліну.
Які письменники надихнули вас стати письменницею? Чий стиль ви наслідували, коли почали писати, поки не знайшли й не відточили власний?
Не думаю, що стати письменницею мене надихнули інші письменники. Скоріше мені просто подобалось писати тексти, вигадувати історії. Найчастіше ідеї творів так надокучливо крутяться в голові, що просто дуже хочеться кудись їх подіти й тому сідаєш писати. Так було з першою книжкою і так триває у мене досі. Стає шкода ці історії відпускати, хочеться побачити їх написаними.
Щодо інших письменників, то у різний час мені подобалось читати різне. З дитинства було багато Лесі Українки, в підлітковому віці – якісь детективи, в студентстві – Хуліо Кортасар, Борхес, Маркес. Сьогодні Арундаті Рой, Сафран Фоер, Фредрік Бакман. Також я завжди читала багато дитячої літератури. Мій улюблений дитячий автор – Ульф Старк. Загалом, мені близькі по стилю письма скандинавські автори. Але я точно не намагаюсь наслідувати чийсь стиль. Коли вже є звичка писати, то звикаєш писати своїм голосом – так, як саме ти формулюєш думки, як саме ти жартуєш чи описуєш емоції. А от, наприклад, читання поезії на мене справді впливає – начитавшись віршів, починаєш писати їх схожим чином теж. Але думаю, це пов'язано з тим, що в поезії у мене просто не випрацювано власного голосу – занадто мало практики й ремесла, я завжди писала переважно прозу.
Як ви думаєте, існує проблема ґендерної рівности в книжковій сфері? Чи активно публікують жінок, і як їх сприймає загалом суспільство, можливо, ви чули чи були свідком того, що щодо письменниць існують певні стереотипи, упередження, навіть міти, як, наприклад, щодо надмірної жіночої емоційности тощо?
Не готова компетентно відповісти на це питання. Мені б мати якесь підґрунтя у вигляді реальної статистики й даних, а у мене її немає. Не думаю, що мої суб’єктивні відчуття будуть для когось корисними. Особисто я, як письменниця, не стикалась з проблемою бути надрукованою. Можливо, є якась нерівність у гонорарах чи в отриманні премій – думаю, таке може бути. Але це загальна проблема, яка існує не лише в письменництві й не лише в нашій країні.
Розповісте, як у вас проходить робочий процес? Скільки часу ви приділяєте написанню текстів? Маєте якісь ритуали, правила?
Письменництво не є моєю основною зайнятістю, тож процес дуже нерегулярний. Загалом намагаюсь писати по книжці на рік і вони всі у мене дуже скромні в плані обсягу. Чотири з п’яти книжок написані в письменницьких резиденціях – себто за кілька місяців щоденної роботи там. Моя основна робота – продюсування документальних фільмів та соціальних проєктів, вимагає зовсім іншого ритму життя і мені дуже важко в моєму звичному житті знайти той спокій для фокусування на книжці. Тому письменницька резиденція – найкращий варіант для мене – коли ти десь на горі, сам-на-сам з текстом і нічого тебе не відволікає.
Практична ж робота над текстом у мене будується так – спершу з’являється ідея, основна фабула і персонажі. Коли все це є, я починаю детально пропрацьовувати профайли кожного персонажа, їхні мотиви та лінію кожного героя. Далі все це переплітаю між собою, працюю над загальною структурою – це зазвичай якісь нотатки в блокноті, замальовки, плани. Мені важливо перед початком роботи мати маршрут, яким буде рухатись моя історія. Звісно, потім я можу відходити від нього в процесі письма, але він має бути. Коли підготовча робота завершена, починаю просто щоденно писати.
З цікавих змін в робочій рутині – перші три книжки написані на ноутбуці, а зараз пишу від руки на папері. Таким чином, робота ділиться на два етапи: письмо від руки й потім передруковування з паралельним редагуванням. Я помітила, що від руки пишу вільніше. А передруковування допомагає боротися з письменницьким блоком. Коли він настає, я не примушую себе писати далі силою, а просто сідаю передруковувати вже написане. Тоді в процесі такої монотонної роботи, приходять нові думки, мозок підхоплює історію і якось простіше продовжити писати далі.
На вашу думку, українська книга наразі стала актуальною на книжковому ринку? Чи є на неї великий попит?
Все, звісно, залежить від того з чим порівнювати. Якщо порівнювати з ситуацією 10 років тому, то можна вважати, що ми спостерігаємо шалений успіх української книги, бо до 2014 року її майже і не було – одна нещасна україномовна поличка з книжками в столичній книгарні. Сьогодні, звісно, око радіє асортименту і якості надрукованих книжок на полицях. Але якщо дивитись на ситуацію з українською книгою у розрізі 40-мільйонного населення і доступу до книги в регіонах, ситуація все ще дуже і дуже сумна. Загалом стандартні наклади у 2000 примірників – це смішна цифра з огляду на населення України. До прикладу, в Латвії збірку поезії друкують накладом в 1500 примірників на 2 мільйони населення. У нас друкують 2000 на 40 мільйонів населення. Поки це не той рівень читання і книговидання, про який би мені мріялось. Але ми точно рухаємось в правильному напрямку. Вірю, що в української книги яскраве і надихаюче майбутнє.
На які теми вам би хотілося написати книги? Для якої авдиторії: дитячої, підліткової чи дорослої?
Наразі закінчила рукопис дитячої книги, тепер берусь за дорослу. Не думала, що буду коли-небудь писати на теми, що пов’язані з війною – навіть після повномасштабного вторгнення думала, що не буду. Але ось пройшло два роки й історія, над якою хочеться попрацювати так чи інакше про цей час і нас у ньому. Уникнути цього неможливо, бо це і є наше життя. Побачимо, що із цього вийде. Загалом, хотілось би колись знову писати про щось легке, інфантильне, мирне та наївне… але не впевнена, що вдасться до цього повернутись. Поки час народжує зовсім інші історії.
Які книжки ви полюбляєте з української класичної або сучасної літератури?
З самого дитинства і до сьогодні я велика прихильниця творчості Лесі Українки. Також дуже по-особливому люблю твори Михайла Коцюбинського. Зовсім по-іншому, але також є великою прихильницею Івана Багряного. З сучасних українських авторів не можу сказати, що у мене багато фаворитів, саме як у читачки. Я захоплююсь тим, що роблять колеги, але так щоб сказати, що це «моя чашка чаю» – такого дуже мало. З дорослої прози й поезії – Сергій Жадан, Катерина Бабкіна. З дитячих творів – Оля Русіна. Ось, мабуть, і весь мій скромний читацький список фаворитів.
Ви сценаристка документального кіно. Про сценаристику рідко коли говорять в інфопросторі й часом здається, що вона залишається «поза кадром»/ «за лаштунками», хоч написання сценаріїв є доволі складним, однак потрібним і цікавим. Можете розповісти про специфіку сценаристичного мистецтва? Чим воно приваблює вас?
Насправді я вже близько трьох років не працюю як сценаристка. Здебільшого як сценаристка допомагаю лише своїм власним проєктам, які продюсую. Зараз моя професійна діяльність потребує більше моєї уваги як продюсера, ніж як сценариста. Але точно можу сказати, що хороших сценаристів дуже мало, а їх робота часто недооцінена. Сценарій документального проєкту – це велика, кропітка, ювелірна робота. Сценарій ігрового кіно – також. Мені б дуже хотілось, щоб сценаристи в Україні отримували за свою працю відповідні гонорари, але поки ця робота залишається частіше недооціненою, бо мало хто бачив що відбувається за кулісами цієї праці. А там багато пошуків, досліджень, побудови архітектури історії й щоденне плетіння цих сенсів буква до букви, фраза до фрази. У нас чомусь досі вважається, що класна історія – заслуга режисера. Сценаристи ж завжди залишаються в тіні. Може, це і нормально, але принаймні хотілось би, щоб залишаючись в тіні, хороші сценаристи мали змогу гідно жити своє життя.
"Хотілось би колись знову писати про щось легке, інфантильне, мирне та наївне… але не впевнена, що вдасться до цього повернутись"
Тетяна Белімова – українська письменниця та літературознавиця. Авторка дослідницьких праць з літератури та художніх оповідань у жанрі сентиментальної прози. Лауреатка літературної премії «Коронація слова».
Пані Тетяно, розкажіть, будь ласка, про Ваші перші літературні кроки. Якими творами вони Вам найбільше запам'яталися?
Мої перші літературні кроки збіглися із науковими, що було непросто. Моя філологічна освіта, робота над дисертацією та викладання в університеті, з одного боку, допомагали мені, але, з другого боку, і вадили. Ідеться не лише про те, що мені бракувало часу. Радше бракувало впевненості в собі, у власних силах. Якщо існують класики, котрі вже все сказали у свої творах, що можу запропонувати світу я? Те, що писала в студентські та аспірантські часи, не сприймала серйозно. Майже всі ці перші проби пера не надруковані, зберігаються у чернетках, іноді рукописних. Починала писати, як і всі, поезію, пізніше — коротку прозу. Найбільше пам’ятаю новелу «Весняна фотокартка», що її надрукували в нашій студентській газеті. Це була для мене непересічна подія й воднораз маленьке і дуже скромне визнання моїх літературних здібностей.
Один із Ваших творів (збірка оповідань «Трояндовий джем») має дуже цікаву назву. Як Ви гадаєте, у чому полягає важливість незвичайних назв для літературних творів?
Із «Трояндовим джемом» вийшла така історія: спершу було «Варення з троянд». Саме так називалася коротка історія, що відкривала збірку новел та оповідань, рукопис якої я подала в київське видавництво «Брайт Букс» — для серії «Теплі історії». Збірку я назвала, здається, «У твоїх долонях». Редакторка серії подивилася тексти і відписала, що все добре, усе подобається, окрім назви збірки. Саме редакторка Юлія Шутенко змінила назву твору, що відкривав збірку: було «варення», а став «джем». І також пані Юлія переконала мене, що так треба назвати й книжку ― «Трояндовий джем» (інколи такий погляд збоку дуже важливий і своєчасний, тому літературні редактори дуже потрібні кожному тексту). Майже відразу моя подруга львівська художниця та письменниця Христина Лукащук намалювала неймовірної краси обкладинку, де в елегантному слоїки були голівки англійських чайних троянд. Справді, багато в чому саме ця незвична назва у поєднанні з дуже інстагрмною обкладинкою посприяла успіхові книжки. Погоджуюся з тими письменниками, які вважають, що вдала назва ― це частина успіху майбутнього видання. Так і є. Заголовок відразу має привабити. І це буває дуже непросто — вигадати нетривіальний і цікавий заголовок. Воднораз на одній назві далеко не заїдеш. Хоч би якою привабливою не була назва, якщо сам текст буде нецікавим ― це не врятує книжку від провалу.
Ви – авторка підручника з літератури модернізму. Скажіть, будь ласка, які у Вас є яскраві спогади, що пов'язані з цією книжкою?
Посібник «Проза українського модернізму» ввібрав у себе багато матеріалів із моєї дисертації. І я рада, що мої наукові пошуки не минули намарне, а знайшли своє практичне втілення. Посібник я писала не лише тому, що хотіла, аби мої дисертаційні висновки оприявилися в більш доступній формі і для ширшої аудиторії. Виданий підручник чи посібник — це була обов’язкова умова для того, щоб отримати вчене звання доцента. Напевно, це й становить найяскравіший спогад, адже я отримала омріяний диплом.
Чим Вас захопив цей напрям (модернізм)?
Я так думаю, що обрала модернізм усупереч накинутим матрицям (ми зараз добре знаємо, що такі «матриці» справно продукувала російська імперія), що, мовляв, українська література є меншовартісною, другорядною і навіть загумінковою в порівняння зі своєю «вєлікой» сусідкою. Мені, як науковиці, дуже хотілося довести, що є в нас високочолий модернізм із його довершеними зразками; є в нас урбаністика (скажімо, романи В. Домонтовича, які я досліджувала у своїй дисертації, ― це якраз міська проза). Попри драконівські умови існування українська література породила неймовірні явища, зокрема й такі, що збігалися із естетичними канонами модернізму, виявила риси цього феномену у свій, потужний своєю органікою спосіб.
Як би Ви хотіли, щоб цей посібник вплинув на читачів?
Найпершим моїм авторським завданням було поширення знань про провідних митців цього напряму серед найширшої аудиторії. Але ця праця вийшла в університетській типографії двома невеличкими накладами й суто для задоволення потреб студентів філологічних спеціальностей того університету, у якому я тоді працювала. На щастя, зараз дуже багато інформації про тих митців модернізму, про котрих я писала. Усі їхні твори зараз перевидані й відомі найширшому загалу. Тож, напевно, і цей посібник почасти долучився до повернення в український літературний канон імен письменників, що були спершу репресовані, а тоді піддані деструктивному забуттю.
Розкажіть, будь ласка, про особливості письменницької роботи у жанрі сентиментальної прози.
Навіть і не знаю, які тут особливості можна навести. Сентименталізм як художній напрям уже давно не продуктивний. Він передував Романтизму і, напевно, зараз не проявляється в текстах художньої літератури. Найбільш знаним автором сентименталізму був Григорій Квітка-Основ’яненко із його відомими повістями «Маруся» та «Сердешна Оксана».
З чим у Вас асоціюється робота з мистецько-історичним фестивалем «Українські передзвони»?
Може, я зараз не те скажу, що слід у таких випадках озвучувати, але передусім із втомою. Це колосальна робота – підготувати й втілити фест. На тиждень-два ти випадаєш із життя. Треба уточнювати списки учасників, розмовляти по телефону, відповідати на імейли, узгоджувати час виступу та твори, обрані для сцени. Сам фестиваль завжди був як марафон у 6-7 годин, коли треба стояти біля сцени, по ходу регулювати сценарій, оголошувати, заповнювати паузи. Звісно, «Українські передзвони» були б неможливі без Олександра Ліщенка, народного декламатора творів Шевченка, який був не лише ідейним натхненником і головним організатором «Передзвонів», а й людиною, котра надихала всіх нас. Ми – всі дотичні до фестивалю – розуміли, що робимо важливу й потрібну справу.
Скажіть, будь ласка, хто був для Вас Учителем у літературі? Чому?
Це моя вчителька Оксана Михайлівна Хорозова, яка викладала в секції української літератури Малої академії наук. Оксана Михайлівна першою поправляла мої вірші, учила законам римування, пояснювала особливості побудови поетичних і прозових текстів. Вона завжди вміла розбудувати комунікацію з учнями. Знати свій предмет мало. Треба ще вміти захопити учня, навчити його. От вона це вміла.
А якщо говорити про письменників, на яких хотілося рівнятися, то їх було дуже багато, і українських, і зарубіжних. Я легко захоплююся текстами сучасних авторів. Мені імпонують художні засоби, які вони відкривають, хочеться знайти щось таке ж унікальне, але своє. Саме через це намагаюся менше читати, коли пишу власний текст. В активному періоді написання трохи відсторонююся від чужих художніх творів.
"Намагаюся менше читати, коли пишу власний текст. В активному періоді написання трохи відсторонююся від чужих художніх творів"
Таіс Золотковська – українська письменниця, авторка книжок для дорослих і дітей, засновниця письменницької резиденції на острові Занте (Закінф), Греція. Письменниця отримала міжнародну відзнаку на літературному конкурсі "Коронація Слова - 2021" за роман "Несезон".
Розкажіть, будь ласка, про початок своєї письменницької діяльності. З чого Ви починали?
Моя літературна діяльність стартувала, коли мені було 16 років, тоді розпочала писати оповідання. Їх було досить багато.
Писала ці твори протягом перших двох-трьох років, перш ніж перейшла до більш великого формату. Мене надихали: стосунки між людьми, закоханість, дружба. Це було в моєму фокусі.
Моє перше оповідання було пов'язане з власним першим досвідом у коханні.
Чим Вас зацікавила робота з авторами-початківцями?
Щиро кажучи, тоді я не відчула, що народжена, щоб працювати з авторами-початківцями. Але, зрештою, зрозуміла, що це моє покликання.
Все почалося з того, що я писала свій перший роман і відчула абсолютну самотність, що мені нема з ким поговорити про це.
Тому створила Клуб Анонімних Авторів (спільнота людей, яка мала б збиратися і говорити про письменство). А потім, за декілька зустрічей, коли я побачила, що це не дуже ефективно, стала викладати.
Почала готувати завдання, теми, які цікавили авторів і ми стали робити вправи. Це було в Харкові. Таким способом почалася моя робота. Також почала проводити майстер-класи, потім – курси.
Взагалі, моя робота з авторами стартувала 2015 року.
Клуб Анонімних Авторів став збиратися у різних містах України та за її межами, об'єднувати авторів.
Якими джерелами Ви надихались під час створення свого посібника "Пиши. Легкий шлях від ідеї до книжки"?
Ця книжка була заснована на моєму досвіді викладання для авторів-початківців.
Коли я почала викладати, то розпочала підбирати, шукати і створювати різні матеріали.
Дуже багато різних джерел було. Десь це Джеймс Скотт Белл з його структурою роману, а десь – Енн Ламот ("Пташка за пташкою"). Ще до цього списку можу додати твори Джулії Кемерон, Елізабет Ґілберт ("Велика магія') тощо.
Взагалі, посібник "Пиши" з'явився, коли до мене звернулося видавництво "Моноліт" і запропонувало написати книжку про творче письмо. В мене тоді було багато матеріалів, які стали основою цього твору.
Скажіть, будь ласка, хто Вас підтримував в організації "Клубу Анонімних Авторів"?
Я спілкувалась за допомогою своєї асистентки (Яна Плотніцька). Крім того, це багато людей, які захотіли бути організаторами у різних містах, а також самі автори, які постійно просили і просять зараз, аби ми відновили зустрічі. Власне, над цим зараз я працюю.
Створити простір, який допомагатиме писатиме й підтримуватиме людей, коли вони працюють. Ось це для мене й моєї мотивації дуже важливо, щоб створювати Клуб Анонімних Авторів.
Поділіться, будь ласка, своїми секретами вдалого твору
♦ Важливо контактувати зі своїм твором.
Це може бути редагування, написання нових сторінок, перечитування або читання якоїсь літератури, яка надихає на написання власної книжки.
♦ Редагування. Я не відпускаю книжку, поки не знатиму, що я зробила для неї все, що могла.
Якими своїми учнями у літературній діяльності Ви можете пишатися? Чому?
Я пишаюся кожним своїм учнем і ученицею, які працювали або працюють зі мною. Знаю, що це дуже наполегливі люди, які йдуть до своєї мети. Зараз згадую Марію Олексу з її романом "Перші".
"Я не відпускаю книжку, поки не знатиму, що я зробила для неї все, що могла"