Тетяна Винник – письменниця, журналістка, перекладачка з російської, англійської та болгарської мов. Авторка поетичних збірок, дитячих казок, повістей та п'єс.

Що Вас надихнуло писати книги?

З дитинства я любила читати книжки, швидко запам’ятовувала вірші й розповідала їх напам’ять перед публікою. Тому з досить раннього віку знала, що моє життя буде пов’язане з літературою. А ще я завжди заглиблювалася у найглибші куточки людської психіки, спершу вивчала себе, потім мені було цікаво досліджувати інших. Так я почала перекладати творчість Інґріт Йонкер, Сильвії Плат та Енн Секстон. Хотілася більше зрозуміти, чому такі красиві та талановиті жінки спершу втікали в іншу реальність – творчість, а потім, не врятувавшись у ній, взагалі добровільно залишали це життя. Перші вірші почала писати з четверного класу, у п’ятому мала зошит, який принесла головному редактору ніжинської газети «Вісті». Пам’ятаю, як мама мене привела до міськвиконкому, де була редакція газети, і я пішла шукати кабінет редактора. Мені пощастило, що мене вислухали, хоча з першого візиту редактор нічого не надрукував. Вже через півроку я прийшла з новим зошитом, із якого редактор вибрав один невеличний вірш. Якщо не помиляюся, це був шостий клас. На другому курсі філфаку ніжинського університету в київському видавництві вийшла моя перша книжка віршів «Золотоноша» з моїми ілюстраціями.

Розкажіть, що надихає Вас творити за нинішніх часів?

Років п’ять взагалі не писала, було відчуття жаху, того, що неможливо висловити звичною мовою. Хотілося знайти нову форму, нову абетку свого літературного дискурсу, тому що всі слова для мене не відображали осмислення світобудови, нової, іншої. У повітрі стояло щось, що мені неможливо було оформити в слова. Наразі більше приділяю уваги літературі для дітей, це дозволяє мені не втрачати реальність із світом.Як би це не парадоксально звучало.

Чи допомагає Вам творити музика? Яку саме слухаєте?

Слухаю багато релаксаційної музики, люблю класику, зокрема віолончель, фортепіано та саксофон.

Чи черпаєте натхнення з кінофільмів? Які саме переглянуті фільми останнім часом вплинули на Вас?

Полюбляю переглядати фільми Ларс фон Трієра «Антихрист», «Розсікаючи хвилі», Сті́вена Алана Спі́лберга «Список Шиндлера», Ернста І́нгмара Бе́ргмана «Шепіт і крик». Ще свого часу мені дуже подоблася комедія французьких режисерів Олів'є Накаша та Еріка Толедано «1+1».

"Я більше за все люблю море. Потім – ліс. Потім – гори. Природа дозволяє перезавантажися, наповнює енергією"

Артем Чапай (справжнє ім'я – Антон Водяний) – український письменник, репортер та перекладач. Артем пише як творчу науково-популярну, так і популярну художню літературу. Він чотириразовий фіналіст премії BBC Ukraine «Книга року». З лютого 2022 — солдат Збройних Сил України. Народився у Коломиї.

Пане Артеме, вітаємо! Розкажіть, будь ласка, про свої перші літературні спроби. Як Ви їх оцінюєте нині?

У мене не було з юності планів чи мрій стати письменником. Але в 2006-08 роках, тимчасово кинувши університет, я поїхав автостопом по США та Латинській Америці. Без грошей. Заробляючи на життя "на ходу". Мене настільки розпирало від кількості пригод і того, що я хочу розповісти, зокрема, й собі, щоб не забути – що результатом стала "Авантюра". Несподівано її одразу видали, а потім була купа відгуків про те, що це "як кіно". Далі я одружився й ми поїхали вже з дружиною по Україні мотоциклом. "Подорож із Мамайотою" (Мамайота – це кличка мотоцикла) ще й потрапила в топ-5 "Книги року Бі-Бі-Сі". Значить, є певний талант, подумав я і продовжив писати. "Авантюру" я досі люблю, тільки у крайньому перевиданні трохи редагував, частково прибираючи тодішній молодіжний сленг, який за ці роки застарів. А найкращі частини "Подорожі з Мамайотою" згодом увійшли до збірки "The Ukraine". 

Скажіть, будь ласка, чим саме Вас зацікавила професія перекладача? 

Я просто з дитинства вільно знав англійську завдяки найкращій на всю Коломию вчительку, її звуть Марія Сафіна. Ну, то й уже з першого курсу почав підробляти перекладачем спершу в агентствах, потім у кіно, а далі й переклав кілька книжок. 

Якими були Ваші перші роботи у перекладацькій сфері?

Нудними :) Юридичні договори та інструкції до верстатів.

"Знаєте, я завжди виступав проти "туристичності". Так само і з Україною, цікавіше "сковородування". Ходити не там, де всі"

Олена Максименко –  журналістка, письменниця, фотографка. У 2006 закінчила університет імені Тараса Шевченка, факультет журналістики (бакалаврат); в 2008 – Києво-Могилянську академію, давня історія і археологія України (магістерська програма). Більшу частину життя працює на фрілансі. Писала для українських видань “Український тиждень”, “День”, “Цензор”, “Літакцент”, “Українське мистецтво” тощо. До 2014 писала про сучасне мистецтво і культуру. Активна учасниця Революції Гідності. У 2014 разом із колегами провела 3 дні в полоні російських військових. Потому їздила в Донецьку й Луганську область як волонтерка разом з ГО “Відкривай Україну”. У 2015 їздила на ротації у складі добровольчих медичних батальйонів ПДМШ та “Госпітальєри”. З 2016 почала їздити на фронт і в прифронтові населені пункти як воєнкор. З 2022 також почала допомагати іноземним колегам як фіксерка. На даний момент співпрацює з виданнями “Новинарня”, Frontiter та “Локальна історія”. Брала участь у фотовиставках, в тому числі міжнародних. Є авторкою поетичних збірок “Бременські траси” та “Я тобі листопад”; збірки прозових оповідань “Неприкаяні”; підліткового оповідання “Пси, що приручають людей” (історія про підлітків в прифронтовому місті); документальної збірки історій захисників і захисниць “Пряма мова. Хроніки захисту”.

Пані Олено, розкажіть, будь ласка, про свій шлях становлення як письменниці. Які спогади виникають у Вас насамперед, коли згадуєте цей період?

Один із перших спогадів – ще дошкільний. Я сиджу за столом і власноруч роблю першу “книгу” – пишу текст (писати і читати почала рано, з 3-х років), малюю малюнки, зшиваю голкою й ниткою сторінки. Згодом, уже в шкільні роки, на канікулах написала свій перший “роман”. Але спалила той зошит, так нікому й не показавши. А так – перші перемоги у всіляких конкурсах і публікації були вже в старших класах школи. Як і гурток журналістики “Юн-прес”, що згодом визначив вибір фаху.

Скажіть, будь ласка, з чого Ви розпочали висвітлювати воєнну та ветеранську тематики?

З війни, звісно ж. Вірніше, почалося все з Революції Гідності. До того я писала про сучасну культуру й мистецтво. Мене знали у більшості арт-галерей столиці, художники часом жартували, що час мені уже втілювати власні проєкти, а не висвітлювати чужі. До листопада 2013 я була настільки далека від політики, що навряд могла б назвати прізвища наших міністрів, скажімо. Потім Майдан, що все змінив – була там постійно, зокрема в “гарячі” дні і ночі. Як волонтерка і журналістка. Потім окупація Криму – напередодні псевдореферендуму я з колегами потрапила в полон. По суті, ми були одними з перших полонених у цій історії. Це було недовго – всього 3 дні, але цей досвід остаточно вилікував мене від пацифізму.

Тексти про війну я писала з її початку, однак спершу я не розглядала себе як журналіста, що висвітлює війну. В 2014 я їздила на Донеччину і Луганщину з волонтерськими місіями (фонд “Відкривай Україну”), паралельно намагалася приєднатися до ЗСУ, або ж Нацгвардії, або ж добровольчого батальйону. Однак дівчині без жодного досвіду тоді були не дуже раді в силових структурах. Тож я почала ходити на вишколи, аби вивчити якісь базові штуки. Згодом мене запросили на навчання тактичній медицині в ПДМШ – Перший добровольчий мобільний шпиталь імені Миколи Пирогова. Я пройшла вишкіл і в березні 2015 поїхала на Донеччину як парамедик. Однак ПДМШ – це насамперед об'єднання професійних лікарів; на тій ротації роботи для таких, як я, по суті не було. І на наступну ротацію я поїхала вже з іншим батальйоном – з “Госпітальєрами”. 

З ними я їздила на ротації впродовж 2015 року. Однак там я також не займалася тактичною медициною. З огляду на те, що я мала при собі ноут і камеру, а також чималий досвід в журналістиці, на мене поклали обов'язок вести інформаційну роботу. Адже “Госпітальєри” – добровольчий підрозділ, котрий існує завдяки благодійним внескам. Ці внески залежать від того, наскільки добре висвітлюється робота підрозділу. Тож цим я й займалася – їздила разом із побратимами і посестрами на евакуації поранених, знімала фото і відео, записувала історії. 

Тоді ж прийшло розуміння, що інформаційна робота на війні має сенс і може впливати. З 2016 року я почала займатися виключно нею, і вже не в складі батальйону, а сама по собі, як журналістка-фрілансерка.

"Особистість людини формується і зазнає трансформацій упродовж всього життя, і на різних його етапах впливають різні книжки"

Анетта Антоненко – видавчиня та засновниця «Видавництво Анетти Антоненко», що спеціалізується на виданні сучасної української (права та промоція в Україні та світі) і світової літератури, знакових праць сучасних філософів, соціологів та політологів світу. Засноване 2013 року у Львові.

Як почалася історія Вашого видавництва? Що Вас спонукало до цього?

Неочікуване питання до людини, яка у професії понад 30 років і з них 29 років на посаді директора видавництва.

Особливого поштовху не треба було, як і довгих роздумів. Книжки – моє життя з 3-х років і скоріше було б дивно, якби зараз я опинилась не на цьому місці.

Починалось все з видавництва «Кальварія», де я була одним із співвласників і директором з 1995 року. В 2013 ця ‘історія’ закінчилась сумно і стала мені нецікавою.

А все могло бути інакше. Сталось як сталось, і мені це подобається.

Книжки Вашого видавництва вирізняються незвичними обкладинками. Хто працює над ними?

Історія з гарним розвитком.

Завжди шукала сталого дизайнера для книжок. В цьому питанні дуже обережна і прискіплива до дрібниць. Мені був потрібен дизайнер, який би відчував ‘на кінчиках пальців’ межу між масами та об’єктами в обкладинці і одночасно враховував комерційну складову для продажу і повагу до читача (наприклад, не робив прізвища автора 6 кеглем внизу обкладинки … ну, бо так на його погляд гарно..)

Рішення прийшло несподівано. Любко Дереш, давній друг і автор видавництва (для довідки – співпрацюємо з 2000 року успішно) запропонував придивитись до колажів Вадима Карасьова до книжки «Спустошення», яка готувалась у видавництві до друку. Йшов 2017 рік. От з того часу у нас взаємна любов і повне взаєморозуміння з Вадимом. Його креативність неймовірно мене вражає і в мене не виникає жодного бажання займатись пошуком і експериментами. А головне його надбання те, що він молодий і зухвалий. Це дуже імпонує стилю видавництва.

"Ми перейшли ‘межу’ 25-30 новинок в рік, а це явно не входило в наші плани на старті. Й тому необхідно постійно тримати стрій і правильно розподіляти навантаження"

Ярослав Карпець (псевдонім Яр Левчук) – київський поет, журналіст, літературний критик, громадський діяч і волонтер. Автор трьох книг. Член Національної спілки письменників та член Національної спілки журналістів України. Керівник благодійного проєкту “Книжкові Сили України”, засновник і головний редактор Видавничої майстерні “YAR”, гoлoва Грoмадськoї oрганізації "Звершення". Автор відео на Ютубі про українських митців та українську культуру.

Пане Ярославе, розкажіть, будь ласка, з чого Ви розпочали свій шлях письменника? Чим Вам запам'ятався цей період життя?

Шлях письменника розпoчався з журналістики та літературнoї критики. Журналіст – це письменник нашвидкоруч. Написати замітку, зняти репoртаж, ствoрити сценарій, прoвести інтерв'ю – це все вимагає максимальнoї кoнцентрації в кoрoткий проміжoк часу, напруження мoзкoвих рідин і рук. Ти швидкo пишеш – швидкo видаєш інтелектуальний продукт. Мнoю ствoренo приблизнo 500 журналістських матеріалів у різних фoрматах. Журналістика надала мені дві важливі речі для письма: писати кoрoткo і зрoзумілo, легкo спілкуватись і кoмунікувати з великoю кількістю людей. Загалом, журналістoм я працював близькo 12 рoків: газети, журнали, радіo, інфoрмаційні агентства, викладання журналістики, блoгерствo. Я прoйшов дoвгий шлях дo письменства, насправді я накопичував досвід для великих і малих прoзoвих форм: рoман, oпoвідання, нoвела. Люблю писати й вірші. Взагалі я почав працювати дуже ранo, десь із 12-13 рoків, oпанoвував дуже різні, але важливі для письменника прoфесії: прибиральник, маляр, столяр, бібліотекар, відповідальний секретар, кореспондент, літературний редактор, коректор, копірайтер, рерайтер, оператор колл-центру, диктор, ведучий радіопрограм, гостьовий редактор, сценарист авторських програм, прес-секретар громадського об'єднання, позаштатний автор інтернет-видання, рецензент, театральний оглядач, завідувач відділу редакції на радіо, адміністратор блогу в бібліотеці, адміністратор груп у Фейсбуці, продавець техніки, завідувач відділом консервованих продуктів, вантажник, консультант з елітнів продуктів, директор продуктового магазину, логіст, агент зустрічі/ посадки пасажирів, агент по роботі з особливими пасажирами, контент-менеджер, ведучий Ютуб-каналу, оператор Ютуб-каналу, монтажник передач, редактор стрічки новин, SMM, викладач у виші, менеджер видавничих проєктів, організатор просвітницьких лекцій для молоді, модератор культурних подій, культурний менеджер, письменник, режисер, санітар, волонтер, блогер “Книгарні Є”, інтерв'юер, мерчендайзер, дизайнер, книгорозповсюджувач, керівник кінoклубу документальних фільмів, режисер, видавець, грoмадський діяч, волoнтер.

Таким чином це близько 60 професій та рoбіт, до яких я був дoтичний і які oпанoвував упродовж життя.

На даний момент я бачу себе в ролі письменника, видавця та грoмадськогo діяча, режисера й прoдюсера культурних прoєктів. Стoсoвнo ж літературнoї критики – це була пoмилка в мoєму житті. Якби мoжна було б сісти в машину часу і пoвернутись в 2010- рік, тo я б радше пoчав писати вірші, корoткі oпoвідання – згoдoм перейшов би до рoманів. А так з багатьма літератoрами виникали кoнфузи, неприємні ситуації та відверті сварки. Зараз працюю над есеїстичнo-публіцистичною книгою під назвoю "Як я кинув критику", щoб покінчити з цією мертвoю прoфесією, з цим відтінком творчості у моєму житті й перейти до творення художньої літератури для дoрoслих та дітей.

"Найважливіше знайти тему, прo яку ще ніхтo не писав. В Україні це цілкoм мoжливо"

Дмитро Кузьменко (псевдонім Кузько Кузякін) — український дитячий письменник, художник-ілюстратор, редактор. Народився у Житомирі. Автор та співавтор 20 книжок.

Пане Дмитре, вітаємо! Розкажіть, будь ласка, які особливості роботи редактора у дитячих журналах?

 
Журнали для дітей — це реальність, яка фактично вже відійшла від нас. Ще не остаточно, але неминуче. І це дуже шкода.

Коли я був ще дитиною, то мені передплачували дитячі періодичні видання, я з нетерпінням чекав, коли в поштовій скриньці з’явиться новий номер. Пізніше я сам почав працювати в журналах для дітей — і це було як сповнення мрії. Для мене це був, поза сумнівом, один з найкращих досвідів у житті.

Створювати журнал для дітей в дечому навіть цікавіше, ніж книжки. По-перше, тому що це більш командна робота. А, по-друге, дуже динамічна — спочатку ти маєш лише тему і якісь загальні ідеї, як її розкрити. Але ось день за днем у тебе з’являються різнопланові тексти: пізнавальні замітки, оповідання, комікси, розвивальні завдання, інтерв’ю. Потім — ілюстрації, макет. В процесі ти багато спілкуєшся зі своїми колегами, з позаштатними художниками, письменниками, їздиш на якісь події чи зустрічі. І вже за місяць — тримаєш надрукований матеріальний примірник спільної роботи. Щоб того ж дня взятися за черговий номер. Це було дуже драйвово!

Скажіть, будь ласка, створення ілюстрацій до яких матеріалів Вам найбільше запам'яталося?

Найбільш цікаво було працювати над ілюстраціями до «Зубастих задачок». Це був цілком авторський проєкт, ілюстрації в ньому одночасно є і завданнями до розв’язування, і жартами, і просто естетичними графічними елементами. Це був проєкт, в якому я сповна реалізував свої можливості, які мав на той час.

"Зараз я обдумую один текст, в якому не написав ще ані слова. Але я вже відчуваю, що він є, і я справді напишу його"

Марина Пономарьова – українська письменниця, сходознавиця, копірайтерка. Авторка феміністично-фентезійної збірки “У скляному лісі”.

Пані Марино, у своїй дебютній збірці Ви вдаєтесь до переосмислення фольклорної творчості з феміністичної перспективи. Чому важливим є подібне перепрочитання традиційних сюжетів? Що воно дає сучасним читачам?

Переписуючи традиційні сюжети з феміністичної перспективи, ми переводимо фокус уваги на жінок та дозволяємо їм розказати їхні історії, поділитися несправедливістю, або просто проживанням жіночого досвіду. Ми все ще живемо у дуже патріархальному світі. Тому мені здається важливим говорити про жінок та рівноправність у будь-який доступний спосіб. Не всі будуть читати пости з хештеґом #metoo або серйозні феміністичні нон-фікшн книги, бо це емоційно виснажливо. Для кожного існує свій спосіб отримання інформації, який найбільше допомагає сприймати її, а фантастика дозволяє говорити на безліч тем у цікавих декораціях, знижуючи поріг болю. Звісно, не всі будуть читати фантастику також, але чим більше ми говоримо про жінок та їхні проблеми у різних площинах, тим більше людей будуть задумуватися про ці проблеми, і, як наслідок, змінювати світ на краще.

Чи є ще якась казка, яку Вам хотілося б переписати?

Конкретна казка наразі не спадає на думку, але мені подобається образ фенікса. Життя, що постає з попелу знову і знову символізує як незламність нашої нації, нашу теперішню боротьбу, так і шлях жінок крізь віки. У які рамки нас би не заганяли, ми все одно відроджуємось, підіймаємось і живемо далі, а також продовжуємо боротьбу попередніх поколінь жінок, і віримо у свободу наших наступниць.

Автори-фантасти у своїй творчості насамперед спираються на актуальні соціальні проблеми. Як Ви вважаєте, чи дає фантастика більше свободи в дослідженні табуйованих тем?

Фантастика — жанр який дозволяє обʼєднати ескапізм, тобто занурення у фантастичні світи, щоб втекти від реальностей сьогодення, і метафоричність, яка переносить актуальні соціальні проблеми у казкові декорації. Ця традиція тягнеться з давніх-давен, казки це по суті метафори і настанови для дітей, які прищеплюють конкретні цінності або пояснюють, як влаштований цей світ. Тому фантастика здатна продовжувати цю традицію і допомагати більш мʼяко аналізувати непрості теми. Тут справді існує більше свободи гратися з різними елементами і переосмислювати речі, з якими ми стикаємось у реальному світі. На відміну від інших жанрів фантастика дозволяє придумати, що завгодно — кита зі скляним лісом на спині, міста населені гарпіями, чи замки зубних фей — щоб було легше говорити про непрості теми казковими образами.

В університеті ви вивчали східні мови, у збірці також оприявнюється ваша зацікавленість культурою Сходу. Як дослідження культур, які зазвичай вважаються більш консервативними, вплинуло на Ваше сприйняття феміністичної проблематики?

Вивчаючи культуру Китаю та Японії, я стикалась з тим, що “скло” жіночого досвіду присутнє у всіх суспільствах. Наприклад, японська мова має гендерні категорії та сильно спирається на соціальне становище — лексика може змінюватися, в залежності того говорить чоловік чи жінка, та до кого вони звертаються. Деяка лексика заборонена для вжитку жінками. У Китаї знущалися над жіночими тілами заради краси та фемінності — ноги дівчат перевʼязували, щоб ступні були маленькими і делікатними, що призводило до травм і болю. Також, коли була накладена заборона мати другу дитину у сімʼї, широко розповсюдженими були аборти дівчаток, адже виховувати сина вигідніше і “престижніше” ніж доньку. Я дізнавалась про безліч таких прикладів, вони жахали. Це тільки вкорінило моє переконання, що фемінізм абсолютно необхідний, і важливо говорити про ці теми.

"Фантастика — жанр який дозволяє обʼєднати ескапізм, тобто занурення у фантастичні світи, щоб втекти від реальностей сьогодення, і метафоричність, яка переносить актуальні соціальні проблеми у казкові декорації"

Оксана Весна – письменниця. Народилася у Львові в 1990 році у липні, а не навесні, як можна було б подумати через її псевдо. Весною Оксана стала на пам’ять про свою бабусю (татову маму), яка була радисткою під час Другої світової війни та мала позивний «Веснянко».

У 1997 році Оксана почала навчання у авторській школі Марії Чумарної, з часом ця школа виросла у гімназію «Тривіта», де Оксана й закінчила навчання у 2007 році, після чого вступила до Української академії друкарства, де навчалася редакторської майстерності.

Хоч і писала доволі активно ще зі шкільних років і навіть видала першу книгу («Які ж вони – янголи?»), під час навчання в академії Оксана зробила паузу в творчості: хотіла спочатку більше дізнатися про тексти та про те, як вони впливають на людину, краще розібратися в «хімії слів». Друга книга «Ліс на межі» побачила світ напередодні великого карантину в зв'язку з COVID-19. Зараз третя книга Оксани лежить «у шухляді», бо текст було написано за часів пандемії і він дещо втратив свою актуальність з початком повномасштабної війни. До речі, від лютого 2022 року Оксана подалася в активне волонтерство: маскувальні сітки, участь у проєкті «Трофейна» (розмальовані гільзи, осколки та інші «сувеніри» з фронту, які продаються за донати на користь ЗСУ), контакти з ГО «Львівський лицар»… і саме у волонтерському центрі з’явилася ідея поетичної збірки «Нерозстріляні вірші», яка вийшла друком у 2023 році до річниці (чи радше – роковин) повномасштабної війни. Незабаром світ побачить друга збірка авторки – «Сталеві крила».

Пані Оксано, розкажіть, будь ласка, чим Вас приваблюють світи фентезі та фантастики у літературі?

Мабуть, своєю казковістю, можливістю неможливого. Коли реальний світ відчувається занадто сірим або занадто жорстоким, магічні світи стають своєрідними прихистками. Комусь цікавіше читати про якісь події, що могли б відбутися насправді, а мене з юності тягнуло до чогось такого, чого не може бути, але у що хочеться вірити. Для мене фантастика – це мрія та водночас засторога про майбутнє, а фентезі – це просто мрія (щоправда, тут я не беру до уваги темне фентезі, бо воно значно менш мрійливе… зате може створити відчуття, що наша реальність ще цілком затишна, якщо порівняти з тим чи іншим дуже-дуже темним всесвітом). Однак хочу підкреслити: для мене фентезійний або фантастичний твір є вартісним у тому випадку, коли людина змінюється, перечитавши його. Коли у сюжет гармонійно вплітається проблема, актуальна для людства. Чарівна історія має сенс тоді, коли під нашаруванням чарів знаходиться щось загальнолюдське. Щось здатне вплинути на душу людини, яка читає історію. Для мене важливий баланс між відпочинком (задоволенням від тексту) та можливістю щось з цього тексту взяти. Звісно, чисто розважальна література має повне право на життя, просто конкретно для мене важливо, щоб історія була чимось більшим.

Скажіть, будь ласка, що для Вас найважливіше, коли Ви поринаєте у фантастичну письменницьку роботу?

Якщо задуматися, мабуть, найважливіше – постійно навчатися. Щиро кажучи, я дуже стараюся, щоб кожен мій твір був трішки кращим за попередній. Для цього потрібно самій тягнутися вгору… не знаю, чи мені вдається і наскільки цей ріст буде рівномірним, але я прагну саме до цього. Для мене найважливіше, щоб поточна робота була кращою, глибшою, майстернішою за попередню.

Які емоції у своїх читачах Ви хотіли б зробити яскравішими? Щоб вони не боялися показувати їх у житті.

Емоції – це зовсім не найважливіше, що я хочу дати своєму читачеві. Мені б хотілося давати прагнення до змін. Віру в те, що кожен з нас не є чимось постійним і сталим. Щодня ти можеш ставати трохи кращим або трохи гіршим, ніж був. З віком людина розуміє, що втрачає юність, здоров’я і сили. Поступово, непомітно, але це відбувається з усіма. Розбиваються мрії, зникають ілюзії, накопичуються важкі спогади та невдачі, а людина залишається з тим, на що вона сама себе перетворить. З тим, як вона ставиться до невдач, як переживає гіркий досвід, як переосмислює розбиті мрії… або наскільки майстерно їх склеює. Знаєте, зазвичай герої фентезі переживають деякі проблеми протягом своєї історії… події мають значення, але важливіший сам герой. Те, яким він був і яким став (чи стала). Я хочу, щоб мої читачі прагнули бути головними героями – кожен у своїй власній історії життя. Бути головним героєм важко і часто боляче, але саме подолання труднощів і самого себе робить пересічного персонажа героєм.

Серед Ваших книг – "Ліс на межі". Розкажіть, будь ласка, що Вас наштовхнуло на створення цієї книжки?

Ще до початку російсько-української війни я побачила в етері новин історію про дівчинку, яка на той час навчалася у дев’ятому класі. Три однокласниці загнали цю дівчинку до шкільної вбиральні, де намагалися змусити повіситися. Знаєте, у мене був абсолютно не згуртований клас. Ми часто конфліктували одне з одним, були дуже різними людьми, з різними цінностями, вподобаннями та проблемами. Зараз багато моїх колишніх однокласників та однокласниць не спілкуються між собою… але аж до такого в нас не доходило. Я вважала, що навчалася в проблемному (щодо дитячих взаємин) класі, але коли побачила той випуск новин, дуже захотіла зробити щось, щоб подібного було менше. Саме з цього бажання росте коріння лісової історії.

На Вашу думку, у чому полягає успіх книги у жанрі фентезі?

В ідеалі – комерційна складова + любов читачів та слід в історії літератури. Тобто, книжка добре продається, перекладається багатьма мовами, входить до класики світової літератури. Це успіх. З іншого боку, книжка може мати маленьке коло шанувальників, яке повільно-повільно росте, наче кола на воді. Це успіх. Книжка може вчасно потрапити до рук людині, якій вона дуже потрібна, може вплинути на чиєсь подальше життя. Зокрема – переконати, що варто жити далі. Навіть якщо така людина взагалі одна-єдина – це успіх.  

Чи хотіли б Ви побачити фантастичну Україну? Поясніть, будь ласка, свою думку.

Я б хотіла побачити Україну щасливою. Сподіваюся, що це – наше майбутнє, а не щось зовсім з жанру фантастики. Хай казка залишається казкою, а в нас буде просто хороша реальність. Хоча… наукова фантастика про технічний прогрес і щасливе суспільство – цілком приваблива ідея.

Як Ви гадаєте, які можуть з'являтися складнощі під час написання творів, якщо говорити про фентезі?

Конкретно мені важко ставити останню крапку і відпускати свою історію туди, де я більше на неї не впливатиму. Ненавиджу писати закінчення рівно настільки ж, наскільки обожнюю писати початки. Якщо ж міркувати суто про жанрові труднощі, то це, мабуть, створення чогось реально нового. Легко написати «коктейль» за вже знайомими лекалами. Запроси до своєї казки ельфа, орка та вампіра, вигадай їм проблему та нехай дають собі ради… При цьому ти можеш написати хороший твір, цікавий, з глибоким підтекстом, але… створити абсолютно самобутній, новітній світ… вигадати таке, чого до тебе ще ніколи не було… власне, якщо така вигадка буде вдалою, добре продуманою і вписаною в хорошу історію, вона стане для автора квитком в історію літератури. Насправді створити щось нове – складно. Не всі доростуть до Джона Толкіна. Хоча, якщо задуматися, це не для всіх обов’язкове завдання. Деколи достатньо писати не геніально, а просто добре. Достатньо правильно складати класичні елементи в нову мозаїку та отримувати від цього задоволення. Достатньо любити своїх персонажів настільки, щоб вони «оживали» і викликали любов у читачів, просто відчуваючись живими.

Скажіть, будь ласка, якими книгами Ви надихаєтесь у своїй літературній діяльності?

Намагаюся дослухатися до порад пана Стівена Кінґа і читати багато. Щоправда, я більше орієнтуюся на відносно старі книжки. Читаю і сучасних авторів, але вчитися хочу в тих, кого перевірив час. Я вже згадувала пана Толкіна. Також люблю творчість Клайва Льюїса, Енн Маккефрі, Станіслава Лема, Отфріда Пройслера, Джозефа Ділейні, Роберта Сальваторе, а ще я люблю міфи народів світу, впевнена, що надихатимуся ними ще багато разів. Дуже поважаю Януша Корчака, це більше про дитячу літературу та ставлення до дітей, але ж я маю в процесі кілька проєктів для маленьких… 

Серед українських авторів я ніжно люблю Василя Симоненка, Лесю Українку, Володимира Винниченка, Григорія Сковороду. Також я намагаюся вчитися у Івана Франка, точніше… скажу чесно: мабуть, я не настільки розумна, щоб вчитися в нього, але мене вражає, наскільки працьовитою була ця людина і я прагну бути хоча б трішечки такою ж. Серед сучасних українських письменників дуже люблю Дару Корній, але я намагаюся не надихатися книжками сучасників, щоб мимоволі не копіювати їх. З нещодавно прочитаного сподобався «Літопис сірого ордену» Павла Дерев’янка… а ще Фейсбук дуже наполегливо продавав мені книжку «Легенди та лате» (бачила її рекламу буквально ЩОДНЯ протягом цілого місяця. Здалася і купила. Зараз саме в процесі читання і мені дуже подобається. Вона така… водночас затишна і з ноткою мотивації (головна героїня розпочала власну справу і зрозуміло, що не могло все бути ідеально та одразу). Мені подобається, що автор пише про успіх, який приходить поступово, якого треба досягати й не здаватися через невдачі. Люблю такі штуки, якщо вони подаються не просто мотиваційними гаслами, а через приємну історію.

Над якою книгою Ви зараз працюєте?

У роботі видавництва зараз моя книжка для учнів молодших класів «Крихітні дракони». Збірка пізнавальних казок з вираженим карпатським настроєм, а також цими днями віддаю видавцеві збірку віршів про війну (в мене вже є одна «Нерозстріляні вірші», про перший рік війни, а оце буде друга). Це мої волонтерські видання – свій прибуток з них я віддаю на ЗСУ, значною мірою надихалася, перебуваючи у волонтерському центрі в бібліотеці ім. Р. Іваничука у Львові (до речі, долучайтеся до нашої «секти» свідків сітки, приходьте плести).

Зазвичай я так не роблю, але зараз у мене в процесі два твори, бо не змогла обрати, який писати першим. Поки тримаю темп, але подивимось, як воно піде. Ще не вигадала остаточні назви, але одна історія буде приквелом до «Лісу на межі». Події відбуватимуться в лісі, але це буде історія для дорослого читача, яку можна читати окремо від «Лісу на межі». Історії будуть пов’язані одним всесвітом та локацією, але з різними сюжетами. Не хочеться видавати сюжетних моментів, але… з’явилася у мене така думка: що, коли Час закоханий у Смерть? Адже все живе він віддає їй. Тільки не подумайте: все не так депресивно, щоб Смерть продовжувала існувати, потрібне Життя. Без світла немає тіні… Спробувати почитати початок можна тут.

Друга історія в процесі – про брата і сестру, які народилися та виросли у глухій холодній місцині, де люди поклоняються Темряві та Смерті, як володаркам усього. Потім дещо відбувається і сестра потрапляє в інше селище, з іншими звичаями. Бачить інше життя, розчаровується у віруваннях, прищеплених їй з дитинства і повертається з надією витягнути свого брата з рідних місцин. Знаєте, я намагаюся разом з персонажами дослідити, чи вдасться витягнути їх з деструктивного простору і чи зможуть вони переосмислити все, у що вірили раніше. На перший погляд, може здаватися, що обидві ідеї якість темні та депресивні, але насправді я хочу написати про життя крізь асфальт, про свічку в темряві, про людяність попри обставини…  Спробувати почитати початок можна тут.

До речі, якщо хтось бажає ознайомитися з моєю творчістю, запрошую до блогу мого муза. Його звуть Ясь і він періодично публікує дещо з написаного у вільний доступ, щоб читачі спокушалися нашими вигадками.

Чи хотіли б Ви стати фантастичною героїнею у своїх творах? Чому?

Не думаю, що я б змогла пройти шляхи, якими проваджу моїх персонажів. Це велика несправедливість та (водночас) велика довіра від мене до них. Я вірю в них більше, ніж у себе.

Оксана Весна у Facebook

Андрій Бачинський – український письменник, автор популярних пригодницьких книжок «Детективи з Артеку», «Ватага веселих волоцюг», «З Ейнштейном у рюкзаку» та «140 децибелів тиші». У 2022 книжка «Примари Чорної діброви» стала переможцем літературної премії «Книга року ВВС-2022» у номінації «Дитяча книга року ВВС». У 2023 році у Видавництві Старого Лева вийшла нова книга автора – «Вісім крафтових історій». Народився у Калуші.

Пане Андрію, розкажіть, будь ласка, як Ви зрозуміли, що прагнете стати письменником?

Я не прагнув стати письменником. Читати я любив з дитинства, але перші твори почав писати  лише на початку 2000-х, коли підростали мої діти, а сучасної української пригодницької дитячої літератури в книгарнях було вкрай мало. Тобто насамперед це були історії для моїх дітей, які пізніше перетворилися на повноцінні книжки. 

Скажіть, будь ласка, чим Вас захоплює літературна діяльність?

Можливістю зануритися в інший світ, на якийсь час повернутися в роки дитинства і юності, хай і уявно, але сповнити якісь дитячі мрії.

Що Ви найбільше цінуєте у дітях? Які риси характеру?

Щирість, безпосередність, відкритість, наївність, віру в чудеса.

Розкажіть, будь ласка, хто Вас найкраще підтримує у Вашій письменницькій роботі?

Діти. І власні, і читачі.

Одна з Ваших книг – "Неймовірні пригоди Остапа і Даринки". Яка була історія написання цієї книжки?

Це моя перша книжка, а Остап і Даринка — мої старші діти. Коли їм було 5-6 років, ми поїхали на екскурсію в Олеський замок біля Львова, але екскурсовод розповідала надто по-дорослому, і діти відверто нудилися. Щоб зацікавити їх, я почав на ходу вигадувати історію про принцесу, що жила в замку, і про те як вони удвох потрапили в минуле, познайомилися з принцесою і допомагали їй. Уже вдома увечері діти почали вимагати продовження історії, і так за кілька днів вона переросла в повноцінну повість, яку я записав, а за якийсь час надіслав на конкурс пригодницьких творів. Моя повість отримала перемогу в одній з номінацій конкурсу і незабаром вийшла друком. До речі, щойно “Видавництво Старого Лева” перевидало “Неймовірні пригоди Остапа і Даринки” в новій обкладинці і редакції. А десь у квітні у книгарні з’явиться і перевидання продовження пригод: “Канікули Остапа і Даринки”.

Яке Ваше найбільше бажання у житті?

Зараз це очевидно перемога у війні і закінчення жахливого кровопролиття та руйнації України. А все решта вже якось потому добажається.

"Я люблю, щоб у книжках були динамічні цікаві пригоди, але щоб у ці пригоди були вписані якісь пізнавальні моменти"

Ірина Грабовська – українська письменниця та блогерка, авторка книг у жанрі фентезі та стимпанк: “Замок із кришталю”: “Зірки й кістки” (частина 1) та “Земля крилатих” (частина 2); “Хроніки незвіданих земель. Збірка оповідань” (співавторка); “Остання обитель бунтарства”. Також співзасновниця літературного об’єднання “Фантастичні talk(s)”.

Що для вас означає література? 

Це гарний засіб, щоб зафіксувати, проаналізувати і прожити невідомі події та емоції, змоделювати різні ситуації і замалювати характери. Література – це те, що дає нам можливість спілкуватися із прийдешніми поколіннями і розуміти попередні.

Розкажіть, що вплинуло на ваше рішення стати письменницею? 

Не було як такого рішення – я просто завжди писала. Не пригадую себе у стані, коли я нічого не вигадувала. У дитинстві в мене була купа блокнотів із недописаними оповіданнями, казками, замальовками природи, навіть початими “романами”. Я завжди знала, що так чи інакше писатиму і видаватимусь, щоправда, йти до першої книги довелося майже 10 років.

На вашу думку, натхнення підтримує чи підриває письменницьку діяльність автора? 

Натхнення – це приємна, але не обовʼязкова складова творчого процесу. Що більше у письменника досвіду, то менше він може покладатися на натхнення, бо здатен спланувати роботу і написати задуманий текст заздалегідь складеним поепізодником чи пропрацьованою ідеєю. Щоправда, така робота подекуди страшенно виснажує і не дає ніякої насолоди. Водночас писати під сильним натхненням – набагато приємніше, іноді стається, що ти не встигаєш записувати слова, які виринають у твоїй голові. Втім, у професійного письменника ви навряд чи відрізнятимете текст, написаний під натхненням, і текст, який був написаний планово, як частина рутинної роботи.

Який фантастичний/фентезійний світ вам подобається найбільше? 

Якогось одного нема, не кажучи вже про те, що я не хотіла б насправді жити у фантастичному світі. З останнього, що читала, найбільше мене вражають світи Брендона Сандерсона, а також дуже непоганий світ змалював Джей Крістофф у “Безночі”. Якщо звертатися до фантастичних світів, що змінили жанр і вплинули на цілі покоління майбутніх фантастів, то, звісно, це світ Дж. Р. Р. Толкіна і “Дюна” Френка Герберта.

Можете розповісти, як ви створюєте фантастичні світи в своїх творах? На які аспекти ви найбільше звертаєте увагу? 

Перш за все, варто вибрати ключовий фантастичний елемент, який закладається в основу вигаданого світу. Наприклад, в “Дюні” це були прянощі, специфічна речовина, яка дозволяла лоцманам торговельної гільдії подорожувати в космосі і перевозити товари та людей між планетами і галактиками. Потім довкола ключового елементу будується все інше – географія, клімат, флора, фауна, історія та суспільство зі своїми релігіями, традиціями, грошовими одиницями і т.п. Як на мене, чим логічніше побудований такий світ, тим легше у нього повірити, і чим більше письменник сам дасть відповідей про устрої свого світу – тим логічніший він буде. Також дуже впливають на достовірність пропрацьовані дрібні деталі: місцевий фольклор, одяг, їжа, звичаї.

Які літературні образи жінок вас дратують найбільше у фантастичній літературі? 

Мені не подобається, коли жінок досі, у 21 столітті, зображають гарним додатком до головного героя. Але взагалі, кожен персонаж – жінка, чоловік чи небінарна особа – має бути прописаний достатньо добре, щоби хотілося за нього перейматися. Зі своїми слабкостями і силами, сумнівами і проявами хоробрості, з минулим, впізнаваними рисами характера. Персонажка мусить діяти і впливати на сюжет – так само, як будь-який інший персонаж, якого створює письменник.

Цікава ваша думка, чи потрібно додавати до шкільної програми з української літератури твори фантастичного й фентезійного жанрів (класичні та сучасні)? 

Необхідно. Фантастика – це надзвичайно цінний жанр, який підіймає багато важливих тем, подекуди алегорично опрацьовує травми, про які люди не завжди готові читати реалістичні тексти, бо знаходяться у процесі проживання певних історичних подій. Також завдяки своїй формі фантастика не рідко сильніше приваблює підлітків, їм просто цікавіше її читати, і це дає змогу вчителю зацікавити їх читанням взагалі і поговорити про певні події та явища з фантастичних текстів так само, як розбирають на заняттях реалістичні твори.

Зараз ви над чимось працюєте? 

Так, над третьою книгою трилогії фентезі меча і магії “Замок із кришталю”. Перші дві – “Зірки й кістки” і “Земля крилатих” – вийшли друком у 2022 і 2023 роках, сподіваюся, третя вийде цього року. Ця трилогія оповідає про пригоди Янна, княжича крилатого народу, що бореться за своє спадкове право на престол. В основі фентезійного сюжету лежить реальна історія Столітньої війни і герцогства Бретань у 14 столітті.

Яку книжку ви можете обговорювати годинами?

Якоїсь одної у мене нема, важко сказати.

"Фантастика – це надзвичайно цінний жанр, який підіймає багато важливих тем, подекуди алегорично опрацьовує травми, про які люди не завжди готові читати реалістичні тексти, бо знаходяться у процесі проживання певних історичних подій"

Олександра Орлова — українська перекладачка, колумністка, пише дитячу та дорослу літературу. Авторка книжок “Різдвяні казки пані Софії”, “Ключ до всіх дверей”, “Чарівне горнятко”, “Мандрівка шоколаду”, “Загадковий злочин у музеї таємниць”. 

Яка історична епоха вас цікавить найбільше?

Найцікавішим для мене є не стільки якийсь період часу у людській історії, скільки ретроспектива і тяглість певних процесів і явищ. Саме тому у своєму доробку я маю книжки про чай, парфумерію, шоколад, що формують уявлення про те, яким чином розвивалися певні галузі від давнини до сучасності, які вагомі впливи чинила на них кожна окрема епоха, і що цей процес триває й надалі.

Утім, я також маю винятковий пієтет до естетики і культури Вікторіанської та Едвардіанської ери, краси тодішніх речей, образів, мистецтва і друкованої продукції.

На вашу думку, у майбутньому бібліотеки посідатимуть важливе місце в українській культурі? Як прищепити дітям любов до таких місць?

Я вірю, що бібліотеки триватимуть і важитимуть як в Україні, так і у світі. Переживання складних часів і реформування — непоодиноке явище для таких установ у різних географіях. Звісно, найліпше чуються бібліотеки, що отримують необхідну державну, фінансову підтримку для поповнення актуальних фондів і сучасного устаткування, проте волонтерських ініціатив та ентузіазму бібліотекарів часом достатньо, аби заклади жили і функціонували. Бібліотека може бути не лише книгозбірнею, але й місцем зустрічей книжкових клубів, проведення навчальних курсів, дитячих читань та презентацій.

Аби залучати до постійних відвідин і цінування бібліотек дітьми, необхідно закласти певні підвалини, своєрідну перцепцію. Я спостерігала за тим, як найменші, аж ніяк не розцяцьковані гаджетами чи найновішими виданнями, філіали публічної бібліотеки США залучали до своїх стін дітей із немовлячого віку, надаючи можливість батькам прийти із ними у певний час, щоб погортати книжки-картонки та поспілкуватися; як дошкільнята власноруч оформлювали свої перші бібліотечні картки малюнками, з радістю відвідували тематичні ріделауди в піжамах, з улюбленими іграшками і якою цінною є для них можливість самостійно обрати для себе книжку, дбати про неї і повернути до установи, ставши частиною чогось більшого, ніж просто споживацтво.

Над якими майбутніми проєктами ви зараз працюєте?

Нині у мене в роботі серія дитячих детективів про трійнят Даню, Дарку та Діану, перший з яких «Загадковий злочин у Музеї таємниць» вийде вже у квітні. Також підліткова повість в жанрі космічної фантастики і дві збірки казок, в яких я продовжую свої сторітеллерські досвіди опрацювання, переосмислення чарівних історій та легенд різних куточків світу. Це не означає, що щодня я працюю з усіма загаданими рукописами, але це те, що займатиме мій письменницький стіл найближчі місяці і, ймовірно, до кінця року.

Також триває підготовка до друку кількох нових книжок, про які ще трошки зарано говорити. Я узгоджую роботу з редакторами, ілюстраторами і з нетерпінням чекаю на анонси.

Під яку погоду вам пишеться найкраще? 

Раніше погодні умови не надто впливали на мене: основною перепоною був брак часу, й тоді я нерідко писала саме вночі. Досі намагаюся позбутися звички генерувати ідеї, сюжети і події в нічний час, адже з віком ресурсний стан вимагає дбайливого підходу. Тож зараз дощова, холодна чи надто спекотна погода, коли відволікатися на зустрічі, прогулянки чи роботу в саду не спадає на думку, — найліпший мій час для письменництва і перекладів.

"Бібліотека може бути не лише книгозбірнею, але й місцем зустрічей книжкових клубів, проведення навчальних курсів, дитячих читань та презентацій"

Ірина Ніколайчук – літературна редакторка, літературознавиця, літературна критикиня, лекторка освітніх платформ. Співпрацює з видавництвами Темпора, Віват, Книголав, Комора, Видавництво, Портал, Рідна мова та іншими. Співзасновниця українського видавництва “Creative Women Publishing”. 

Що в професії редакторки вас приваблює найбільше? Які навички й риси потрібно мати, щоб стати хорошим літературним редактором? 

В усіх своїх професійних іпостасях я — насамперед читачка. Редагування — це один із найглибших доступних мені рівнів читання текстів і дуже особливий тип взаємодії і з текстом, і з долученими до його створення людьми. Ну, і можливість бути чи не першою читачкою багатьох новинок і мати авторські примірники чудових книжок, до створення яких докладаю руку — теж приємний бонус.

На запитання, які навички й риси потрібно мати, щоб стати хорошим редактором, певно, очікується відповідь «ідеальне знання української мови». Втім, моя практика показує, що достатньо знати, де це знання лежить, якщо що. На моє щире переконання, хорошого редактора не вийде з надміру принципової й зашореної людини, яка вважає, що літературна норма — це якась непорушна константа, вибита на скрижалях (хоча, звісно, всім було би простіше, якби було так). Норма динамічна — як і сама мова і як мають в ідеалі бути документи (правопис, словники тощо), де вона зафіксована. Тому редакторові (окрім, звісно, розуміння, де лежать знання з базової граматики) важливо насамперед розуміти контексти слововживання, добре знати стилістику й правила синтаксису української мови (особливо коли йдеться про редагування перекладу). Ну, і знати, як працюють інструменти внесення правок в Google Docs, Word i PDF. Уважність, загальна ерудиція й почуття гумору теж не раз стають у пригоді — як і вміння працювати в команді, дотримуватися дедлайнів і домовлятися, якщо щось іде не так. А далі — справа за тим, наскільки редакторові та його баченню готові довіритися інші учасники процесу додрукарської підготовки (автор чи перекладач, випусковий, коректор, верстальник). Бо редагування — це теж творчість, недарма воно підпадає під КВЕД «Індивідуальна мистецька діяльність»!

Ви коли-небудь мріяли написати власну книгу? 

Я категорично не згодна зі стереотипом, що літературні критики й редактори — це такі собі недописьменники, ті, в кого не вийшло в самих і вони тільки й можуть, що критикувати й виправляти помилки червоною ручкою, як заздрісні вчительки української мови. Створювати чи перекладати текст — не престижніше, не краще й не почесніше, ніж редагувати його чи писати про нього. І робота редактора, критика чи науковця — точно не легша й не менш кваліфікована. Це просто різні рівні опрацювання тексту і його (спів)творення. Далеко не всі редактор(к)и мають мріяти про написання книжки — для реалізації власних амбіцій їм цілком може бути достатньо й своєї частини роботи.

Втім, що ж до мене, то я не просто мріяла — знаю, що рано чи пізно неодмінно зроблю це. Маю кілька початих художніх книжок, мала два шанси написати й видати нонфікшн, але в обох випадках не вклалася в дедлайни, й ті книжки не вийшли. Зараз думаю, що то, певно, на краще — тепер я знаю про себе, що не вмію писати книжок на замовлення і що написання тексту, особливо великого, просто не можу сприймати як роботу. Мені треба буде чимало часу й життєвого простору, щоб дописати чи написати з нуля книжку — але не сумніваюся, що такий шанс мені випаде.

"Я категорично не згодна зі стереотипом, що літературні критики й редактори — це такі собі недописьменники"