Олена Максименко: «У студентські роки жила під впливом фентезі, а останнім часом “підсіла” на філософські тексти»
Олена Максименко – журналістка, письменниця, фотографка. У 2006 закінчила університет імені Тараса Шевченка, факультет журналістики (бакалаврат); в 2008 – Києво-Могилянську академію, давня історія і археологія України (магістерська програма). Більшу частину життя працює на фрілансі. Писала для українських видань “Український тиждень”, “День”, “Цензор”, “Літакцент”, “Українське мистецтво” тощо. До 2014 писала про сучасне мистецтво і культуру. Активна учасниця Революції Гідності. У 2014 разом із колегами провела 3 дні в полоні російських військових. Потому їздила в Донецьку й Луганську область як волонтерка разом з ГО “Відкривай Україну”. У 2015 їздила на ротації у складі добровольчих медичних батальйонів ПДМШ та “Госпітальєри”. З 2016 почала їздити на фронт і в прифронтові населені пункти як воєнкор. З 2022 також почала допомагати іноземним колегам як фіксерка. На даний момент співпрацює з виданнями “Новинарня”, Frontiter та “Локальна історія”. Брала участь у фотовиставках, в тому числі міжнародних. Є авторкою поетичних збірок “Бременські траси” та “Я тобі листопад”; збірки прозових оповідань “Неприкаяні”; підліткового оповідання “Пси, що приручають людей” (історія про підлітків в прифронтовому місті); документальної збірки історій захисників і захисниць “Пряма мова. Хроніки захисту”.
Пані Олено, розкажіть, будь ласка, про свій шлях становлення як письменниці. Які спогади виникають у Вас насамперед, коли згадуєте цей період?
Один із перших спогадів – ще дошкільний. Я сиджу за столом і власноруч роблю першу “книгу” – пишу текст (писати і читати почала рано, з 3-х років), малюю малюнки, зшиваю голкою й ниткою сторінки. Згодом, уже в шкільні роки, на канікулах написала свій перший “роман”. Але спалила той зошит, так нікому й не показавши. А так – перші перемоги у всіляких конкурсах і публікації були вже в старших класах школи. Як і гурток журналістики “Юн-прес”, що згодом визначив вибір фаху.
Скажіть, будь ласка, з чого Ви розпочали висвітлювати воєнну та ветеранську тематики?
З війни, звісно ж. Вірніше, почалося все з Революції Гідності. До того я писала про сучасну культуру й мистецтво. Мене знали у більшості арт-галерей столиці, художники часом жартували, що час мені уже втілювати власні проєкти, а не висвітлювати чужі. До листопада 2013 я була настільки далека від політики, що навряд могла б назвати прізвища наших міністрів, скажімо. Потім Майдан, що все змінив – була там постійно, зокрема в “гарячі” дні і ночі. Як волонтерка і журналістка. Потім окупація Криму – напередодні псевдореферендуму я з колегами потрапила в полон. По суті, ми були одними з перших полонених у цій історії. Це було недовго – всього 3 дні, але цей досвід остаточно вилікував мене від пацифізму.
Тексти про війну я писала з її початку, однак спершу я не розглядала себе як журналіста, що висвітлює війну. В 2014 я їздила на Донеччину і Луганщину з волонтерськими місіями (фонд “Відкривай Україну”), паралельно намагалася приєднатися до ЗСУ, або ж Нацгвардії, або ж добровольчого батальйону. Однак дівчині без жодного досвіду тоді були не дуже раді в силових структурах. Тож я почала ходити на вишколи, аби вивчити якісь базові штуки. Згодом мене запросили на навчання тактичній медицині в ПДМШ – Перший добровольчий мобільний шпиталь імені Миколи Пирогова. Я пройшла вишкіл і в березні 2015 поїхала на Донеччину як парамедик. Однак ПДМШ – це насамперед об'єднання професійних лікарів; на тій ротації роботи для таких, як я, по суті не було. І на наступну ротацію я поїхала вже з іншим батальйоном – з “Госпітальєрами”.
З ними я їздила на ротації впродовж 2015 року. Однак там я також не займалася тактичною медициною. З огляду на те, що я мала при собі ноут і камеру, а також чималий досвід в журналістиці, на мене поклали обов'язок вести інформаційну роботу. Адже “Госпітальєри” – добровольчий підрозділ, котрий існує завдяки благодійним внескам. Ці внески залежать від того, наскільки добре висвітлюється робота підрозділу. Тож цим я й займалася – їздила разом із побратимами і посестрами на евакуації поранених, знімала фото і відео, записувала історії.
Тоді ж прийшло розуміння, що інформаційна робота на війні має сенс і може впливати. З 2016 року я почала займатися виключно нею, і вже не в складі батальйону, а сама по собі, як журналістка-фрілансерка.
"Особистість людини формується і зазнає трансформацій упродовж всього життя, і на різних його етапах впливають різні книжки"
Що Ви відчували, коли вперше писали матеріали про військових?
Перші мої матеріали на воєнну тематику були не власне про військових. Це були по-перше, мої репортажі після полону; потім – репортажі зі звільнених міст Донеччини і Луганщини – Слов’янськ, Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Рубіжне… Потім – авторські колонки безпосередньо з фронту, коли я туди їздила. Іноді інтерв’ю з добровольцями, власне з побратимами і посестрами. І тільки з 2016 почала писати саме матеріали про військових.
Відчувала різне – іноді радість, коли матеріал видавався достатньо потужним, частіше ж відчувала, що можна було написати краще.
Розкажіть, будь ласка, які правила Ви для себе виокремили під час підготовки публікацій на гострі суспільні теми?
Ну, в першу чергу, це журналістська етика – не ставити питань типу “Як ви вбили першого ворога?”, або ж “Скількох ворогів ви вбили?”. Не розпитувати деталей про знущання, яких зазнали люди, що пройшли полон. Не наполягати, якщо людина не хоче говорити. Це базові штуки для українських медійників, однак таких обмежень зовсім не дотримуються іноземні колеги. Сильні емоції – якщо людина плаче, я її не зніматиму. Хоча дехто з колег зніме, мотивуючи це тим, що показувати емоції і прояви почуттів важливо. Я ж ставлю особисті кордони людини вище за ефект від матеріалу. Не стверджую, що моя стратегія правильна, але в мене це так.
А головне – це відчувати співрозмовника. Для когось і просте запитання по типу “ваші найяскравіші спогади з війни, про які будете розповідати онукам” може стати тригерним. Іноді це не вдається передбачити, і мимоволі наступаєш людині на якусь больову точку. Але частіше, мені здається, довіру встановити вдається.
Що для Вас найважливіше у роботі журналістки? Чому?
Щоб історії військових, про яких я пишу, читали. Бо ці люди точно заслуговують на те, щоб про них знали.
Як Ви гадаєте, яка Ваша мета у житті?
Мета життя – це щось надто абстрактне)) От прямо зараз моя мета – успішно з’їздити на позиції (виїзд вночі) і привезти хороший матеріал. Є мета більш тривалої перспективи – залишатися максимально ефективною до кінця війни, зробити репортаж зі звільненого Криму. І далі все максимально банально – створити сім’ю, завести кота (а може, навіть котів)), писати нові книжки, які будуть змінювати світ на краще, багато-багато їздити (що буде змінювати на краще мене). Бо до війни я безмежно багато мандрувала, зараз мені цього бракує. Є країни мрії, де я ще не встигла побувати, вони чекають на мене. Словом, жити життя.
На Вашу думку, як змінилося ставлення до українських захисників після повномасштабного вторгнення?
Частина цивільних сама стала захисниками. Частина щось переосмислила, почала у міру сил підтримувати військових. Навіть бізнес часто знаходить спосіб висловити військовим вдячність – це і безкоштовна кава на деяких заправках, і інші якісь пропозиції, що надають не так матеріальну підтримку, як радше моральну. Хтось обрав заховати голову в пісок, втекти – але таких, здається, одиниці. Принаймні у моєму оточенні. Важливо, що до 2022 війну вдавалося ігнорувати, принаймні, певній частині населення. Зараз це стало практично неможливо – “прилітає” майже всюди; у всіх є знайомі, котрі воюють або є волонтерять, майже у всіх є загиблі. Зараз, щоб зарити голову у пісок, треба дуже-дуже постаратися, це непросто. Тож кожен постав перед вибором: яким буде моє ставлення і моє місце у цій історії?
Скажіть, будь ласка, чи є у Вас звички у роботі, які супроводжують Вас протягом усього життя? Як Ви вважаєте, чому?
Кава. Варю її за особливим рецептом і технологією, всюди у відрядженнях зі мною газовий балон, пальник, джезва, кава і набір спецій. Це “маст бі” просто. Пригощаю нею друзів, військових і колег. Ще є іграшковий Кіт, котрий мене завжди супроводжує у всіх поїздках. Його мені подарувала волонтерка, коли я ще їздила на ротації з “Госпітальєрами”, і відтоді він став моїм “тотемом-супутником”. У нього є навіть тревел-блог на фейсбуці – “Мандри Кота Шамана”. Коли виїжджаю у відрядження на фронт, Кіт сидить поряд у пасажирському сидінні, пристібнутий ременем безпеки.
Як би Ви хотіли змінити Україну? Які сфери життя хотіли б розкрити більше?
Повернути кордони 91-го року, в першу чергу. По-друге, максимально розвивати громадянське суспільство, яке фактично в теперішньому вигляді зародилося під час Майдану. В 2014 мені пощастило поспілкуватися зі Збігневим Ромашевським, одним із очільників польського руху “Солідарність”. Пан Збігнев помер невдовзі після того, тож імовірно, моє з ним імпровізоване інтерв’ю виявилося останнім. Запам’ятала його слова: ми маємо розбудувати таке суспільство, щоб було байдуже, хто при владі – умовний Янукович чи хтось подібний до Путіна. Він просто не зможе зробити нічого зайвого, адже суспільство цього не дозволить. Хотілося б, аби в Україні дійсно суспільство стало настільки зрілим і потужним.
По-третє, розвивати культуру й освіту. Головним чином, на звільнених територіях – доведеться надолужувати втрачене на 10 років (чи скільки там буде на момент перемоги?) війни.
Як Ви можете описати сучасних українців?
Українці дуже різні, як і люди будь-якої національності. Навряд існує опис, що був би вичерпним для всіх. Тим паче, серед тих, хто став на захист або ж активно волонтерить, є й чимало іноземців – це окрема історія. Тому я б не ділила людей за національною ознакою. Можу говорити лише за своє оточення – воно у мене неймовірно круте. Це люди, котрі роблять дуже різні штуки – хтось воює, часто маючи законні підстави не воювати; хтось волонтерить, хтось став культурним дипломатом і представляє Україну на кордоном на дуже високому рівні. Вони всі опановують нові навички, яких бракує за даних обставин. Вони винаходять тисячу і один спосіб бути ефективними в цій війні, вони переживають іноді абсолютно страшні речі, однак продовжують фігачити на своїх напрямках. Вони неймовірно надихають і не дають опустити рук.
Яка література вплинула на формування Вашої особистості?
Гадаю, що особистість людини формується і зазнає трансформацій упродовж всього життя, і на різних його етапах впливають різні книжки.
У студентські роки жила під впливом фентезі (Толкієн, Сапковський, Желязни), Джека Керуака, письменників-екзистенціалістів. Відповідно, каталась автостопом, була учасницею реконструкторського і рольового руху. Зараз люблю документалістику, художній репортаж (типу Ришарда Капусцінського), історичну (Марія Савчин, “Тисяча доріг”) і науково-популярну літературу (типу Себастьяна Юнгера). Стежу за новинками ветеранської літератури, а також дитячої і підліткової, оскільки сама пишу дитячі й підліткові книжки (Ульф Старк, Фредерік Бакман, Ніл Гейман, наскільки його можна віднести до “дитячих” авторів…). Останнім часом “підсіла” на філософські тексти – від Арістотеля до Фукуями. Сподіваюся, далі буде)
Інтерв’юєри: Богдан Красавцев, Анна Слезіна
