Любов Сердунич – українська поетеса, просвітниця, фольклористка, письменниця, журналістка, сценаристка, громадська діячка, волонтерка, радіоведуча, краєзнавиця. Народилася у селі Теліжинці на Хмельниччині. 

Розкажіть, будь ласка, чим Вам подобається праця фольклористки?

Насамперед пізнанням української нації, рідного народу, його самобутности, культури. Адже фольклор – це невичерпне, до того ж – тривалий час єдине джерело, яке повідує про сиву давнину. Наприклад, пісня-колядка «Ой як же було ізпрежди віка». Це ж просто скарб!

Який Ваш фольклорний проєкт став для Вас найцікавішим? Чому?

Ви знаєте, кожен. Цікаво було збирати народні твори про Тараса Шевченка. Втім, досі збираю їх і доповнюю збірку «Сучасний, злободенний, вічний». Моя книга «Таємниці двохсот місяців» теж містить багато фольклору про місяці, пори року, погоду тощо. І, як повідомляє сама назва книги, я зібрала 200 назв місяців, навіть більше. А ми знаємо лише 12… Це теж невичерпна криниця. Дуже захопила праця зі збору народних творів про віру, релігію і світогляд загалом. Фольклор на цю тему я видала у трьох випусках збірки «Розвиднень». От, може, цей проєкт – найцікавіший. Хоча… не лише цей. Бо  видала я і три збірки з фольклором про три голодомори в Україні, штучно створені комуністичним режимом. Це книги «Барва смерті – 33-ій», «Вустами правди і болю» та «І слово боролось». Це теж унікальний проєкт, адже, наскільки мені відомо, досі ніхто не видав окремо український фольклор про голодомори. Зібрати цей фольклор я вважала архіважливою справою, позаяк він був чи не єдиним свідченням штучного голоду. Вражає різножанровість народної творчости про голодомори: це прислів’я, приказки, т. зв. «опухлі» анекдоти, загадки, складноскорочені слова, тобто «червоні слова-кровопивці», як я називаю їх, народне розшифрування цих слів, назви голодного їдла (це теж ціла творчість!)… Створила своєрідний словничок «Голодне їдло», де зібрала близько пів сотні назв харчів, які рятували людей у голодоморні роки (баланда, бевка, беці, блюваки, жолудяники, жомники, затируха, ліпеники, марципани, нізчимний борщ, потапці, розхристанці, сьорбавка…), а комусь і прискорювало смерть. Вдалося мені зібрати навіть назви місяців у голодні роки, і цих назв було більше, ніж самих місяців. Принаймні я зібрала 18 назв! Може, їх було ще більше. І всі вони передавали сумні реалії того часу. Це страшні неологізми голодної доби. Вслухаймось у ці назви. Наприклад, вересень голодні селяни назвали «розбойнем», бо нелюди у шкірянках відбирали останнє збіжжя. Жовтень, коли залишились гарбузи, кабачки й буряки, стали називати «гарбузнем» і «худнем», листопад отримав назву «пухлень»; грудень, коли почалася масова смертність українців, називали «трупнем»; січень 1933 р. – уже «могилень»; лютий – «людоїдень»; березень – «пухкутень»; квітень – «капутень»; травень – «пустирень»… Багато й инших словотворів тих трагічних років. Тобто вимираючи, народ навіть тоді творив. І слово було єдиною зброєю проти людиновинищувального режиму.     

Чим Вам подобається написання поетичних творів?

Ооо, це дуже цікаво! «Поезія – це завжди неповторність!», як вважає Ліна Костенко. Не скажу, що й моя поезія – це неповторність, але кожен поет намагається досягти цієї неповторности у своїх творах, писати оригінально, цікаво. Мабуть, лише поезія дозволяє авторові бути відвертим з чистим аркушем паперу, як із самим собою. Про це – у моєму вірші:   

ПЕРЕД ЧИСТИМ АРКУШЕМ

Мене – нема ще. Ані слів, ні зору –

Нічого. Лиш… сумління ломота…

Є зав’язь думки, місячно-прозора.

Чуття пульсують, серце виліта.

Цей аркуш п’ятитисячний – як перший.

Стосотий біль, як вперше, проживу.

Спішать слова, голодні і не пещені.

Вони – ще безлад. Їх… ніяк не звуть.

І слів нема. Та є чуття! І тільки.

Колючі та уперті, мов… з ялин.

Нема мене, ні думки й рими-втіхи.

Лиш зав’язь-загадка. І біло-чистий лист.

Чи бували у Вас такі періоди у житті, коли творчість рятувала від буттєвих негараздів?

Треба згадати… Може, й були такі ситуації, що якби не творчість, то хтозна, до чого могла б привести безвихідь, розпач, сумний настрій, яких у моєму бутті не бракує… Але достеменно знаю про випадки, коли чиясь поезія допомагала иншим долати труднощі, тому переконана: про що б не писав автор, його твір повинен бути оптимістичним. Може, так і мої твори комусь допомагають, тим паче, що схвальних відгуків маю немало.

Який твір став для Вас початком власного шляху до успіху? Як Ви гадаєте, чому?

Пане Богдане, не лише про твір, а й про книжку не можу цього сказати. Та й, погодьтеся, значення слова «успіх» у кожного індивідуальне. Можу сказати лише про мої книги, котрі найзатребуваніші: це «Розвиднень», «Таємниці двохсот місяців», «Народитися вдруге», які вже кілька разів перевидані. А чому? Мабуть, тому, що люди повернулися лицем до рідних витоків і хочуть більше знати про український національний світогляд, про те, що від нас довгий час приховували, знищували або спотворювали. А згадані збірки – саме такі: пізнавальні, просвітницькі.

На Вашу думку, у чому полягає важливість вивчення фольклору нині?

Як я вже сказала, завдяки фольклорові ми пізнаємо рідну націю, її культуру і самобутність. Адже фольклор – це бездонна криниця знань і мудрости нашого народу, створеної протягом віків. 

Яка Ваша улюблена тема в літературі?

Люблю читати історичні, культурологічні видання. У моїй праці улюблена тема – просвітницька. Чому? Бо «для українців справа просвіти є справою національного відродження», – писав Борис Грінченко. Позаяк усе йде від людської душі. І від непросвітленої та спотвореної, на жаль, теж. Тому й намагаюся нести просвіту кожним твором, бодай одним рядком чи словом.   

Розкажіть, будь ласка, що Ви хотіли б розкрити у читачах своєю письменницькою творчістю?

От саме заради національного відродження, як писав Борис Грінченко, я й досліджую, пишу, видаю. Адже «криза культури супроводжується духовною кризою», переконаний поет Павло Мовчан і я. Себто, моє просвітництво – заради пізнання людьми рідної нації й самих себе. Бо нарід, який не переконаний твердо у своїй унікальності і цінності, буде стертий з лиця землі. До знищення нації призводить і знищення її національної культури. На цьому наголошував і мислитель ХХ і ХХІ століть Девід Лейн: «Нарід без власної автентичної культури зникне». Це добре розуміють і наші вороги, тому й так заповзято протягом століть знищували і досі знищують нашу культуру та її носіїв. Конче необхідно, аби кожен українець відчув свою причетність і відповідальність за цю шляхетну справу. Тому так важливо виховувати в наших співгромадян власну й національну гідність, оте високе почуття націоналізму, важливо пізнавати правду про нас і поширювати її. Маючи політичну незалежність України, ми повинні дбати, аби отримати й економічну незалежність, українське економічне диво: перемогу у національній культурно-духовній революції. А це можливе за повної нашої перемоги у сучасній оборонно-визвольній війні з московитами.

Як Ви вважаєте, які особливості мають сучасні українські читачі?

Як на мене, це неможливо окреслити одним і навіть кількома словами. Та й, мабуть, для цього треба провести дослідження або хоча б опитування. Я ж, із життєвого досвіду і з умов периферійности, можу лише зазначити таке: дуже низька читабельність населення. Це я висновую з кількости людей, які відвідують бібліотеку: вкрай мало, одні й ті самі. Ну й переважна більшість із числа тих, хто читає бібліотечні книги, бере розважальну літературу. А хочеться, аби переважала пізнавальна. Бо саме невігластво призводить до непоправного. Вивчати правдиву історію України треба все життя. Знати, що нам на цих теренах – понад мільйон років, що саме українська мова стала праматір’ю усіх індоевропейських мов – погодьтесь, це не може не сприяти розвитку почуття національної гідности. А якщо є гідність, то ти пишатимешся Україною, а не соромитимешся. Бо ми маємо чим пишатися!        

Які книги найбільше вплинули на розвиток Вашої особистості?

Це книга номінанта на Нобелівську премію, українця з Канади Льва Силенка «Мага Віра». Вона розкрила мені очі на багато питань рідної історії, світогляду, культури, так само допомогла багатьом українцям пізнати рідне й відчути себе українцями, справжніми патріотами усього національного… Вишукуймо кожну можливість і нагоду нагадати, що українці – це дуже давня нація: ми живемо на цих теренах понад мільйон років! Це підтверджують знайдені стоянки біля с. Королеве (Закарпаття), на Кам’янеччині та инших теренах. Вивчення, впровадження й поширення українських національних цінностей – це наш портрет: і наш захист-оберег, і наш код – код української нації, дотримання якого зробить Україну українською.

Анастасія Кулікова – українська письменниця, казкарка. Народилася у Нікополі (Дніпропетровська область). Зараз проживає у Бучі. Вищу освіту здобувала у Національному авіаційному університеті та Харківському національному університеті імені Василя Каразіна. Магістр туризму. Працювала адміністраторкою та інспекторкою з кадрів.

Анастасіє, як починався Ваш письменницький шлях? 

Творчість зі мною з дитинства: в перших віршах, оповіданнях до шкільної газети й журналу, зошитах-квестах, які ми розробляли з подругою. В університеті також зібралася креативна компанія. Тоді ми разом експериментували, інтуїтивно шукаючи свої власні голоси. Дуже довгий час я писала переважно вірші. Поезія й досі мій затишний закапелок для найближчих. А до першої публікації в збірці мене підштовхнув допис Слави Світової про пошук оповідань для серії «Теплі історії». Ідея прийшла блискавично. Але редагувала свій текст, здається, нескінченно. Радію, що таки відправила.

Що Вас надихає творити й писати? 

Натхнення вміє дивувати. Що завгодно може стати імпульсом до нової історії. Від аромату до одруківки, раптового кадру з життя міста чи скрипу дверцят старої шафи. Мене заворожує сама можливість створення нового світу, який спочатку бачу лише я. Буває, що деякий час навіть не завжди повністю його розумію, але від цього лише цікавіше досліджувати й писати далі, логічно сплітати ниточки, складати пазл. А потім у цей світ пірнають читачі й ось він уже існує в їхній уяві, дарує емоції, лишає по собі роздуми. Справді надихає, коли діляться враженнями та питають про наступні історії.

Ви пишете і для дорослих, і для дітей? Коли Ви написали перший твір для дітей і перший твір для дорослих? 

Для дорослих це було оповідання про закохану пару. Частина триптиху «Дощ» у співавторстві з подругами для журналу «Дніпро» приблизно у 2007 році. Дитячі казки я почала вигадувати для сина, а потім і разом із ним перед сном. Класика

Світлана Тараторіна – українська письменниця, PR-менеджерка, журналістка. Світлана народилася та виросла у Криму. У 2002 р. переїхала до Києва. Навчалася у Національному педагогічному університеті імені Михайла Драгоманова на факультеті української філології. Авторка романів “Лазарус” (2018) та “Дім солі” (2023) і численних фантастичних оповідань для дітей та дорослих. 

Пані Світлано, вітаю. Розкажіть, хто саме у Вашій родині надихнув Вас стати письменницею?

Найбільше, думаю, моя мама. Вона була вчителькою української мови у Криму та активісткою українського руху в нашому районі. Кілька років тому разом з іншим діячем українського руху в Криму та політв’язнем Кремля Володимиром Балухом ми згадували їх спільну наставницю Теодозію Кобилянську. Вона була зв’язковою УПА, але волею долі опинилася в Криму. Ось якраз моя мама сприяла тому, щоб у тотально зрусифікованому середовищі я почала писати українською. А ще останнім часом я згадую слова свого діда – людини неймовірно складної долі: син репресованого, ветеран Другої світової, який, за родинною легендою, відсидів термін за те, що вже після війни кинувся з ножем на поліцая; людина, яка писала чудові вірші та розказувала незабутні історії, – так от ще маленькій він мені сказав, що я буду художницею. З малюванням в мене не склалося, але я вірю, що дід говорив загалом про здатність створювати інші світи. Щодо власне фантастики, яка є моїм творчим методом та улюбленим жанром, то тут безперечним лідером думок для мене є мій чоловік.  

Де, на Вашу думку, Вам краще за все творити: вдома, за містом, у кафе, за кордоном? Чому?

Вдома. Це моє місце сили. Мій робочий стіл стоїть біля вікна, що виходить на сосни. І години, коли я можу провести на самоті з цим краєвидом – безцінні.

Які книги вплинули на Вашу особистість?

Їх доволі багато. Я була відлюдькуватою дитиною і моїми найкращими друзями завжди були книги. При чому в буквальному сенсі: улюблені мали свої характери, свої поради, іноді я гралася ними, як ляльками. Аж дивно зараз згадувати! Але найперші читацькі захоплення за Мумі-тролями Туве Янсон, за Астрід Ліндгрен, за Хронікою Нарнії Клайва Стейплза Льюїса, вже пізніше були книги Урсули Ле Гуїн, Роберта Желязни, Андре Нортон та інших класиків фантастики. На жаль, в моєму Криму майже (окрім обмеженої шкільної програми) не було українських книжок, тому з українською дитячою класикою я познайомилася вже у дорослому віці. А якщо ж все таки говорити про шкільну програму (щоправда не пам’ятаю, це було з програми чи з порад мами), то мені найбільше сподобалися «Перехресні стежки» Івана Франка, «Місто» Валер’яна Підмогильного, «Тигролови» та «Сад Гетсиманський» Івана Багряного.

"Я залишаюсь вірною паперовим книгам: доторк, запах, текстура книги – цього нічим не замінити"

Вікторія Задорська – українська письменниця, режисерка та сценаристка, з моменту, як вона вперше взяла до рук ручку і присвятила себе місії створення захопливих і значущих історій. За цей час вона стала авторкою 15 рукописів у жанрі фентезі, які знайшли своїх читачів в електронному форматі. У 2024 році видавництво Discursus випустить її першу друковану книгу "Скелети з шафи моєї бабці". Нині Вікторія зосереджена на підготовці нових видань до друку, працює над рукописом майбутньої трилогії та займається створенням своїх перших фільмів, продовжуючи вірити в те, що історії мають неймовірну силу змінювати життя.

Вікторіє, вітаю! Як Ви стали письменницею, адже шлях кожного автора – свій особливий. Розкажіть про це, будь ласка. 

Письменництво саме прийшло до мене ще у початковій школі, коли всі діти вчилися писати. Власне, мій шлях — це дуже багатокомпонентна страва і щоб розкрити всі деталі, то це треба кільгодинне інтервʼю записувати. А якщо скорочено, то ще навіть не вміючи читати, я сприймала книги та книгарні як щось магічне. Коли я навчилася читати, я пішла «у відрив», бо мені подобався сам процес, відчуття книги в руці, а відвідини бібліотеки за чимось новим ставали справжньою пригодою, бо перед тобою стільки варіантів, а милі бібліотекарки сприймали мене як рідну дитину і я цим дуже пишалася. Одним словом, книги завжди були для мене особливими. Окремо треба додати, що я була дитиною інтровертною і великою фантазеркою. Як сьогодні пам'ятаю, я сама бігала подвір'ями, прив'язавши целофановий пакет до нитки, уявляючи, що пакет — це дракон, а я — принцеса, розігруючи цілу виставу зі своїм власним сюжетом. Тому, коли перша вчителька навчила мене писати, я одразу взялася записувати всі свої вигадки. Відтоді й пишу. 

Чи любите Ви перечитувати Ваші ранні твори? 

Обожнюю! Це справді весело. І не тому, що твори написані «погано», але навпаки — я пишаюся своїми першими роботами. Як на дитину, а потім підлітка, вони написані дуже добре. Однак веселощі викликають саме теми, які мене турбували в тому віці. Ці твори — це відображення мене в тому періоді, моїх переживань, світогляду, досвідів, тому зараз, з цією часовою дистанцією, вони здаються дуже кумедними. 

Чи писали коли-небудь на друкарській машинці? Чим це запам'яталося Вам? 

Я не мала досвіду письма на друкарській машинці, але, уявляючи собі цей процес, вважаю його досить непрактичним. Зараз, за допомогою комп'ютера, все здійснюється набагато швидше й легше: можна легко видалити, додати або поміняти місцями фрагменти тексту, чого з машинкою було б неможливо зробити без значних зусиль, що сповільнювало та ускладнювало процес. 

Вікторіє, а чи писали Ви коли-небудь пером? Що скажете про цей досвід? 

Я не мала досвіду письма пером, але якби я спробувала, то, напевно, вибрала б для цього поезію. Цей процес здається мені дуже романтичним, хоча й трохи стереотипним.

"Для мене дуже важливо бачити своїх читачів: посміхнутися їм, обійнятися, поділитися думками"

Яна Хоменко – українська письменниця. Народилася у селі Нова Ободівка на Вінниччині 1990 року. Саме там навчалася в школі і шукала себе в творчості, доки не переїхала до Києва і не здобула професію перекладачки (англійська мова). Затим Яна працювала викладачкою англійської мови. Під час декрету вирішила спробувати себе у письменництві: прослухала кілька онлайн курсів, була учасницею літературної офлайн школи. Є аспіранткою університету імені Михайла Драгоманова за спеціальністю «українська література»; досліджує творчість Олени Пчілки. Яна написала дитячі художню книжку «Біжи, Форесте, біжи!» та науково-популярну «Такі, як ми. Про тварин та їхні характери» (видавництво «Час Майстрів»).

Яким було Ваше перше оповідання? Довгим чи коротким? Про що в ньому ішлося?

Найперші оповідання були короткими, точніше, це були новели. В одній з таких новел описувалась робота соціальної працівниці, яка прийшла на розмову до молодої мами, що страждала від алкоголізму. Добре пам’ятаю, з яким хвилюванням чекала відгуків і коментарів від одногрупників та лектора.

Чи ведете Ви щоденник або, можливо, вели його раніше? Чим це Вам допомогає чи допомагало? 

Щоденник вела в шкільні роки. Зараз вже ні, не відчуваю потреби. Можливо, через те, що ділюся певними роздумами в соцмережах, а іншими – в рукописах і книжках. Був нетривалий період, коли зробила кілька записів у стилі щоденника в перші дні повномасштабної війни. Ті записи стали першими спробами написати хоч щось після 24 лютого.

Чи Ви пишете від руки чи відразу на комп'ютерній клавіатурі? 

Люблю накидати головні ідеї від руки: план, тези, події. Іноді навіть малюю персонажів. Коли пишу від руки, то швидше входжу в текст і налаштовуюсь. Проте потім більшість тексту відразу друкую на клавіатурі. Якщо в голові вже склалася історія, то довіряю її текстовому редактору, бо так набагато швидше.

В якому текстовому редакторі Ви працюєте? 

Працюю у Майкрософт Ворд та іноді у Гугл-доках. Вони видаються мені зручними, можливо, справа просто в звичці. Гугл-доки незамінні, коли треба обговорити з кимось текст чи отримати коментар від бета-рідерів.

Чи доводилося Вам писати в телефонних нотатках? Чим запам'яталося це?

Я постійно пишу в телефонних нотатках. В основному це дописи для соціальних мереж, або ж нотатки виконують функцію захалявної книжечки – записати ідею, щоб не забути. Такий спосіб записів для мене скоріше вимушений, набирати текст у телефоні не люблю і краще б уже записувала від руки, проте це не завжди можливо. До того ж телефонні записи економлять час, не потрібно потім все передруковувати. Тому маю кілька тематичних папок, у яких кожна нотатка чекає своєї «хвилини слави».

Розкажіть про всі Ваші книжки. Для кого вони й про що? 

У мене вийшли дві книжки. Художня «Біжи, Форесте, біжи!» підійде для дітей молодшого шкільного віку. Це історія про маленького горностая, який вирішує стати вегетаріанцем і не полювати на тварин. Звісно, таке рішення не подобається його родині, адже він дуже спритний і міг би стати легендарним мисливцем. Ця книжка про пошук покликання і вміння дослухатися до свого серця, водночас тут багато «екшену» – пригоди, змагання, пошуки зниклих батьків, таємні подорожі до міста та легкий гумор.

Інша книжка «Такі, як ми. Про тварин та їхні характери» – це наукпоп для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку. Вона складається з 20-ти розділів, в кожному одна з тварин розповідає про себе і своїх родичів. Тут поєднані наукові факти і художні елементи. Видання має доповнену реальність, тому читачі можуть подивитися відео про кожну тварину і почути їхні голоси.

"Я постійно пишу в телефонних нотатках. Це переважно дописи для соцмереж або ж нотатки виконують функцію захалявної книжечки – записати ідею, щоб не забути"

Андрій Пермяков – письменник, автор п’яти книжок поезій та прози, артист. Дипломант та лауреат літературних та мистецьких конкурсів. Є як автором текстів, так і майстром їх сценічного втілення. Автор книги та артист власного проєкту документального театру «Залізна евакуація». 

Андрій створив власні поетичні стендап-вистави, які називає «Віршоу»: РіздWAR, «Віршотелінг», «Ніжні Переможуть» та «Любов, рок-н-рол і V». Через несамовиту артистичну манеру виконання віршів його вже стали називати віршотелером і віршоуменом. 

Упродовж 2021 – 2023 років багато гастролював в Україні та за кордоном: мав виступи в Аргентині, Іспанії, Польщі, Швейцарії, Австрії, ОАЕ та Казахстані. У 2023 році в Латинській Америці вийшла книга віршів та оповідань іспанською мовою «Ucrania. Los tiernos vencerán», яку Андрій презентував на міжнародному книжковому ярмарку в Буенос-Айресі. Автор текстів та артист англомовної  фентезі-опери «Orpheus and Eurydice forever” М. Брунського, яка у 2019 – 2021 роках була в репертуарі Дубайської опери. Виконавець головних ролей Астора Пьяццолла у виставах «Пьяццолла» і «Танго свободи». Співавтор та артист вистави-концерту “Бла-бла-ленд за лаштунками”.

Пане Андрію, розкажіть, будь ласка, про Ваші перші літературні кроки. Якими яскравими подіями вони Вам запам’яталися?

Ну, коли це можна назвати літературними кроками, то це складання віршиків дівчатам та декламування їм на лавочках. Я і досі пишу словесні портрети та присвяти, так звану альбомну лірику. Цим мені часто-густо дорікають. Але насправді не так легко написати достойну не тривіальну віршовану присвяту.

Багато чудових спогадів від різних проєктів. Особливо виділю Міжнародний фестиваль поезії в 2014 році, який я допомагав організовувати Лесі Мудрак. Дуже тішить спеціально створена та вперше вручена в історії «Коронації слова» відзнака за переклади рок-пісень. Також слід згадати рівненські фестивалі СУП, КУСТ та «Віршсток», до організації яких я був причетний разом із Іриною Баковецькою. Сюди ж додам суголосні літературні міні-вистави з письменницею Хеленою Андрейчіковою та виставу-концерт «Бла-Бла ленд за лаштунками» з Наталією Сумською та Сергієм Лазо.

Нині найяскравіша подія для мене – книга моїх поезій та прози іспанською «Ucrania. Los tiernos vencerán» – Ніжні Переможуть та участь у міжнародному книжковому ярмарку в Буенос-Айресі та власні «Віршоу», які стають популярними не лише в Україні, а в Іспанії, Австрії, Польщі та Швейцарії.

Які українські та світові автори були для Вас фаворитами, коли Ви починали свою письменницьку діяльність? Чому?

Мене завжди надихали театр та рок-енд-рол. Відповідно і автори. Тексти рок-гуртів, Аллен Гінзберг, Кен Кізі, драматург Григорій Горін. Безліч імен, поезія будь-яких проявів була мені цікава. Давно любив Орвелла, знаходив масу паралелей в наших системах. Щодо поезії – безліч імен, поезія будь-яких проявів була цікава. Шекспір, Верлен, також поети шістдесятники.

Нещодавно на одній з презентацій спікери та глядачі розмірковували про високу полицю, які з останніх книг вони прочитали і які перечитують постійно, і хто і як повипливав на їх геніальний доробок.

Майстри слова вчителькувато-претензійно згадували: Маркеса-Борхеса-Кабо Абе-Пруст-Джойс… Ще гарно звучало «ранній Андрухович»…

А я сиджу і думаю, що останнім часом мені найбільше сподобалася книжка Оззі Осборна. «Все, що спромігся згадати». Я взагалі дуже люблю невигадані долі та сюжети з біографій.

Серед Ваших творів є книга “Залізна евакуація”. Розкажіть, будь ласка, які емоції Ви відчували, коли працювали над цим твором?

В «Залізній евакуації» зафіксовані історії евакуаційного досвіду простих українців-залізничників: колійники, енергетики, машиністи, провідники та руховики, чергові по вокзалах та депо. Я розмовляв з кожним, відчув їх емоції, як свої власні їхнім емоціям: і плакав, і сміявся, і надсилав прокльони ворогу, матюкався разом з ними…

Головне, що я захоплювався сміливістю з них брати на себе прийняття рішень та бути готовими нести відповідальність за ці рішення. Такої риси почасти бракує навіть багатьом топ-топ менеджерам.

І саме з таких особистих історій і складається історія евакуації та наша Велика Спільна Історія! А історія провідниці Ірини Юрченко, матері фотографа Азовсталі Дмитра Козацького, стала відома на всю країну, попала в сценарії фільмів, навіть у комікси.

Окрема тема, це – презентації книги у форматі документального, що пройшли на залізничних вокзалах. Київ, Дніпро, Харків, Львів, Одеса, Рівне, на мистецькому фестивалі в Україні “Протасів Яр” пам’яті Романа Ратушного “Мистецтво і війна”.

Разом зі мною історії читали улюблені актриси та актори театру та кіно Наталія Сумська, Римма Зюбіна. Наталія Васько, Наталія Цимбал, Галина Цьомик, Таня Пилипець, Зіновій Карач, Антон Меженін та актори Дніпровського театру драми та комедії.

Аналогічний формат іспанською мовою відбувся у Барселоні та Валенсії. У проекті брати участь українські та іспанські митці.

Маю обов’язково зазначити. Видавець книги: Ігор Степурін, Благодійний Фонд “Бібліотечна країна” та ТОВ «Креативна агенція «Артіль», за підтримки Міністерства культури та інформаційної політики України.

Що для Вас найцікавіше під час творчого процесу?

Коли пишеться текст я вже уявляю, як читаю його зі сцени. Певно це і відрізняє мене від інших авторів. Кожен автор бачить та творить по-різному. Особисто я не бачу його написаним літерами, а бачу озвученим зі сцени. Потім даю редагувати, щоб, так би мовити, літературна складова не розчинилася у специфіці мого авторського бачення. Дякую Олександрові Косенку, моєму постійному редакторові. Му працюємо суголосно в тандемі вже давно.

Про особливості свого літературного процесу мені випало писати у своїй книжці ВIРШОтелiнг. Прихильні до мене читачі та діячі мистецтв підшукували слова. Хто ж я є? А кожне їхнє слово — на вагу золота: не лише письменник, літератор. Це сучасний стендап-кобзар-лірник-менестрель-бард-трубадур- декламатор-актор! Зійшлись на тому: Автор на сцені. Автор не лише текстів, а й їх сценічного втілення. Сторітелінг у віршах? Не лише у віршах, але й на сцені. ВІРШОТЕЛЕР на сцені! ВірШОУтелер! Далі взялась назва Віршоумен та Віршоу – стиль моїх перформансів.

Які почуття переповнюють Вас, коли презентуєте свої книги?

Натхнення найвищого рівня. У акторському середовищі це назвали б куражем. Це не презентація у звичному форматі. Це – дійство: театр, буфонада, стендап, рок концерт. Це Віршоу! Доречно буде згадати критика Євгена Барана: “Пермяков – літературно-театралізований мікс, що не страждає «муками творчості», а робить те, що потрібно та на часі”.

Які запитання від читачів під час презентацій Вам найбільше запам’яталися?

У моєму вірші про старого ловеласа є такі слова:

“Як римський бог, красивий, мужньо-ніжний,

І кожна в нього – янгол на долоні.

Він звечора їх кличе до Парижа,

А каву зранку дасть на Оболоні.

Я набирався досвіду свого,

І він простий секрет розкрив мені:

«Відповідальні ми за тих, кого – того

Тай ще за тих, кого ще поки – ні»”.

Запам’ятав статну, красиву, дуже доглянуту, я навіть сказав би випещену, яскраву жінку, яка поцікавилась: «А можна нескромне запитання?». Я кивнув. І вона млосним голосом поцікавилася: «А на Оболоні – це де саме?». Певно, це була одна спільна хвиля, а можливо і адреса. Я про цей випадок завжди розповідаю на концертах. 

А ще запам’ятовується особиста подяки від кожного військового.

"Я намагаюсь задіювати всі види емоцій. Наше існування, це – вакханалія емоцій, ми живемо ними" (на світлині: Андрій Пермяков, режисерка Таніна Позняк, музиканти Сергій Курдицький та Сергій Пархоменко, вокалістка Любов Буличьова, фото Юрія Вереса)

Світлана Талан – українська письменниця. Авторка романів в жанрі «реальних історій», що відомі як в Україні, так і за кордоном (зокрема, у Канаді та Казахстані). Членкиня Національної спілки письменників України (2014). Золота письменниця України (2015).

Пані Світлано, коли Ви написали свій перший твір? Про що він був?

Моя уява та фантазія працювали добре із самого дитинства. Бабуся шила людям одяг, тож мені віддавала маленькі клаптики тканини, з якими я ділилася з подружками і вже тоді я вигадувала пригоди принцеси, яка мала одяг з тих клаптиків. Пізніше, коли мені було років 8-10, молодший брат не міг засинати без моїх казок, які я вигадувала для нього щовечора. Переважно це були пригоди котів, які живуть своїм потаємним життям і мають свої школи, садочки та вміють розмовляти. Після однієї такої казки, де я розповіла, що котики ховають свої портфелі від людей на горищі, брат поліз туди, щоб знайти портфелі котів.

З дев’ятого класу я була позаштатним кореспондентом районної газети, тож після закінчення навчання в школі мені пропонували йти навчатися до літературного університету та запрошували на роботу кореспонденткою в районну та обласну газету, та я обрала шлях батьків і стала вчителькою.

Був довгий період літературного мовчання і лише у 2008 році я зрозуміла, що у мене все не складається у житті, бо йду не тим шляхом. Я повернулася до літературної творчості і твердо вирішила стати письменницею. Мій шлях не був легким, бо перший роман побачив світ лише у 2012 році. Мої романи написані у жанрі реальних історій – вони про кохання, сильних жінок та українок, які витримують випробування долі й виходять переможницями.

Чи маєте Ви ритуали, які виконуєте щоразу, як сідаєте писати? Розкажіть, будь ласка, про них.

Існує думка, що творчі люди часто є диваками і дещо у цьому є. Наприклад, Віктор Гюго, працював над романами «Знедолені» і «Собор Паризької Богоматері» за крихітним хистким трюмо, за яким можна було написати хіба що листа. Коли письменника охоплювала чергова криза, він замикався в порожній кімнаті і творив повністю оголеним, щоб навіть одяг не відволікав його. У грудні він працював із відчиненими вікнами, не відчуваючи при цьому холоду.

Оноре де Бальзак творив, стоячи босоніж на холодній підлозі, вночі, при свічках і щільно засунутих шторах. 

Фрідріх Шиллер писав свої драми, тримаючи ноги в крижаній воді, а ще він не міг працювати, якщо шухляда його письмового столу не була набита гнилими яблуками.

Я не настільки екстравагантна. Босоніж по снігу не бігаю, по 50 горняток кави протягом дня не п’ю. Єдине, що ніколи не починаю працювати, доки не прочитаю молитву. Так налаштовуюсь на роботу і стає спокійніше на душі. Не можу писати під музику, як це роблять деякі письменники – мені потрібна повна тиша і звичне місце. Якось спробувала змінити розташування робочого місця, але довелося повертатися на старе, вже напрацьоване.

Які книжки вплинули на Ваш розвиток найбільше?

Не можу назвати конкретно якусь книгу, але настільною книгою у домі батьків був «Кобзар» Тараса Шевченка. Любов до літератури до мене прийшла у підлітковому віці з книжками українських класиків. Батько був учителем української мови та літератури і у нас була велика бібліотека. Усі книжки були читані-перечитані, але я була підлітком, коли неймовірне враження справила «Лісова пісня» Лесі Українки й я намалювала кілька картин Мавки та Лукаша. 

Чим подобається Вам сучасна українська література? Книжки яких українських письменників/письменниць Вам сподобалися?

Сучасна українська література радує своєю багатожанровістю, тому можна знайти будь-яку книгу, яка буде до душі. Намагаюсь ознайомлюватися з новинками сучасних авторів, тож, щоб бути в курсі новинок іноді доводиться читати не мій улюблений жанр.

Багато книжок сучасних авторів мене вразили та зачепили за живе, проте не можу зараз читати книжки про війну, хоча вони мають бути написані зараз і відтак зайняти певну нішу в літературі, щоб ми пам’ятали і не забували трагічні сторінки нашої історії. Я читатиму таку літературу, особливо написану військовими, але пізніше. Напевно, я все ще перебуваю у ПТСР після пережитого від 24 лютого 2022 року.

Починала писати романи для дорослих, але згодом повернулася до написання творів для дітей. Це є і оповідання, і новели, і казки та п’єси. Багато творів увійшли до колективних збірок. Окремою книгою світ побачила книга «Чекаю на тебе тату!» та у співавторстві з сином Сергієм Таланом написали повість-казку «Чорник та Білик».

Над яким твором Ви зараз працюєте?

Це твір про жінку переселенку, яка втратила не лише домівку, але й пережила руйнування родини, хворобу, опинилася сам-на-сам зі своєю бідою. Вона розчарована життям, зневірена, у неї пошрамоване не лише тіло, а й душа, але життя таке непередбачуване! До неї прийде кохання, щоб врятувати, чи вбити останній цвях у її надію?

Паралельно для іншої книги я збираю свідчення сєвєродончан від 24 лютого 2022 року до часу їхньої евакуації з міста. У цьому році Сєвєродонецьк має відзначати свій ювілей, тож ми хочемо зробити йому подарунок від мешканців, які вимушені були покинути своє рідне місто, але їхні серця лишилися там.

Чи плануєте Ви зустрічі з читачами та автограф-сесії у 2024 році? Можливо, вже є орієнтовний розклад таких подій для наших читачів?

Першого лютого побачила світ новинка – роман про неймовірну жінку, історичну постать «Її вишиване життя», тож планую ряд зустрічей з читачами та презентації книги.

Хочу зазначити, що будучи вимушеною переселенкою, я не гаяла час, творчо працювала, проводила авторські зустрічі на Львівщині, Івано-Франківщині та Волині. Щоразу намагалася відвідати історичні місця, побувати в музеях та стародавніх замках тощо. Я не просто мандрувала – пізнавала цей чудовий край, знайомилася з цікавими людьми та дізнавалася щось нове про історичні постаті. Безмежно вдячна організаторам таких авторських зустрічей та цікавих екскурсій!

Як багато часу Ви проводите в соціальних мережах? Чи відчуваєте Ви залежність від них?

Мені доводиться багато часу проводити у соцмережах. Там я знайшла вже чимало справжніх друзів, з якими вела переписку, потім ми спілкувалися по телефону і пізніше зустрілися в реальному житті. Через соцмережі я розповідаю своїм читачам про літературні плани та новинки, не один роман у жанрі «реальні історії» з’явився саме через розповіді читачів, які мені писали у приватні повідомлення.

Навіть не знаю, якби я пережила втрату свого минулого після 24 лютого 2022 року, якби не велика підтримка моїх читачів. Хочеться висловити щиросердну подяку кожному з них і обійняти серцем та душею!

Що таке успішний роман, на Вашу думку?

Напевне, той, який став бестселером. Це означає, що він знайшов своїх читачів.

Чи плануєте Ви надалі писати, чи колись, можливо, Ви захочете поставити крапку й розпочати іншу творчу справу?

У моїх планах ще багато сюжетів, які мають у майбутньому стати романами, тож поки що ніяких планів, окрім літературної діяльності в мене немає. Літературна діяльність – це те, від чого я отримую справжнє задоволення, хоча й відбирає чимало сил.

Розкажіть докладніше про Ваші хобі. Що надихає Вас найбільше?

У рідному Сєвєродонецьку я купувала «дитинки» орхідей і власноруч вирощувала великі та квітучі. Вони були настільки чудовими і мали кілька гілок з квітами, що просили поділитися досвідом. Ніяких секретів не було – потрібно все робити з любов’ю. На жаль, усі мої квіти лишилися там і загинули. Відчуваю себе перед ними зрадницею. Можливо, у майбутньому повернусь до улюбленої справи, але зараз тимчасово винаймаю житло, то поки живу без орхідей.

Вдома любила малювати картини за номерами. Це так захоплювало, що я втрачала лік часу! Тому вирішила так: планую собі на день роботу і, якщо все виконую із запланованого, то можу дозволити собі взяти до рук пензлик. І таки працювало! То був такий собі стимул до роботи та ліки від лінощів.

Які Ваші романи Ви б могли порекомендувати школярам до прочитання?

Роман про Голодомор вже рекомендований для вивчення в освітніх закладах. Також хочеться, щоб старшокласники ознайомилися із дилогією «Оголений нерв» та «Повернутися дощем», де розповідається про те, з чого все починалося у 2014 році. 

Роман написаний за реальними подіями; є прототипи героїв у реальному житті, я була свідком тих подій, про які розповідається у цих творах, а також записувала розповіді бійців, які вийшли живими з Іловайського котла.

Не одна мама зазначила, що їхні доньки, дівчатка-підлітки, полюбили читати книжки після мого роману-первістка «Коли ти поруч». Тож, може, варто спробувати?

Ваші побажання українським читачам та читачкам.

Нехай кожен знайде саме свою книгу. Дякую кожному своєму читачеві!

Також бажаю не втрачати оптимізму у нелегкий для кожного з нас час, вірити у краще і дочекатися Перемоги.

Віктор Круглов – видавець, генеральний директор видавництва “Ранок” та голова наглядової ради корпорації “Ранок”. Віктор Круглов також є представником України в EEPG (Європейська Асоціація освітніх видавництв) та членом правління в Українській асоціації видавців та книгорозповсюджувачів.

Пане Вікторе, яким став 2023 рік для видавництва “Ранок”?

Ми зараз повністю відновилися, тому що 2022-ий рік був надскладним через декілька прильотів на наші виробничі потужності.

Нині ми розташували виробництво у різних містах України: маємо філії у Львові, Луцьку та Києві. Частина команди з Харкова переїхала в інші українські міста й з літа 2022-го ми працюємо на повну потужність, налагодивши логістику.

За деякими показниками ми навіть перевершуємо наші очікування. Насамперед це стосується продажу книжок для категорії “young adult” (“молоді дорослі”), яка активно розвивається. Зараз “Ранок” видає дуже багато творів для цієї аудиторії.

Які у Вас плани на 2024 рік?

На 2024 рік ми запланували майже тисячу новинок, тобто, плануємо видавати по 100 різних книжок щомісяця. Це навчальна література та підручники для дітей, а також книжки від 0 до 20 років. 

Між іншим, серед наших досягнень у 2022-2023 роках – створення спеціальної платформи, де ми опублікували у вільному доступі електронні підручники для Нової української школи (1-6 класи). 

Зазначу: ці книги – це не класичний pdf-формат, бо вони містять: відео, аудіо, інтерактивні тести тощо. Вчитель може дивитися, чи успішно учні вивчають матеріал і чи цікавий він для них.

Ми плануємо видання тематичних книжок для молоді та дітей, бо є партнерами ЮНЕСКО з Цілей сталого розвитку ООН. Наше видавництво підготувало книжки за всіма Цілями: про вільний доступ до освіти, гендерні питання, рівність між людьми, твори на екологічну тематику тощо.

Також наше видавництво стало першим, яке почало виготовляти книжки з переробленого паперу й ми надалі будемо це робити.

Як “Ранок” допомагає Збройним Силам України?

Дуже важливе для нас видання – "Привид Києва". Цей твір ми видали спільно з Японією. Пишаємося тим, що за допомогою цієї книжки здатні матеріально допомагати українським захисникам та захисницям. 

Ми домовилися з головнокомандувачем ЗСУ Валерієм Залужним і він підписав декілька книг. Низку видань уже продали на благодійному аукціоні, найбільша сума, яку вдалося зібрати – 10 000 доларів. Ці гроші передали на допомогу родинам загиблих пілотів та Збройним Силам України.

Чим Ви пишаєтеся у своїй роботі?

Ми пишаємося багатьма книгами. Загалом, прагнемо пояснювати, у чому полягає важливість читання книг, адже без них не буде освіти та розвитку. Передусім, література виховує критичне мислення – у Європі це дуже чітко розуміють. 

За останні роки ми взяли участь у багатьох закордонних виставках (Швеція, Велика Британія, Польща тощо) – це додає Україні впізнаваності на світовому книжковому ринку – ми пишаємося цим і не будемо зупинятися на досягнутому.

"Під час благодійного аукціону нашому видавництву вдалося зібрати 10 000 доларів на допомогу родинам загиблих пілотів та ЗСУ"

Ірина Говоруха – українська письменниця, авторка п’ятнадцати книжок, які видані в Україні протягом 2015 – 2023 рр. Популярна блогерка та лідерка думок – 185 тисяч підписників у соціальних мережах. Входить у ТОП-10 жіночих блогерів України. Володарка премії «Людина року – 2017» у номінації «Нова Генерація».

Пані Ірино, розкажіть, будь ласка, про початок Вашої літературної діяльності. Чим Вам запам'ятався той час?

Починала я десь у тридцять три роки, коли вже мала, що сказати. Жила сама, працювала на двох роботах, а вечорами корпіла над першим романом. До речі, робила це інтуїтивно, бо жодної уяви як писати не було. Чомусь не здогадалася відвідати хоча б один майстер-клас чи записатися до літературної школи. Робила все наосліп та навмання. Пам’ятаю, як вистукувала клавішами та пила окріп з лимоном. Саме гаряча вода змушувала мозок невтомно працювати. Сиділа на крихітному дивані «малятко», вкритому клаптиковою ковдрою. Коли заходила в глухий кут, яскраві клаптики бадьорили фантазію, змушуючи її виходити за власні межі.

Які люди Вас підтримували, коли Ви ступили на свою письменницьку стежину?

Найбільшою підтримкою та опорою став мій чоловік. Спершу в статусі «жениха», згодом законного чоловіка. Саме він повірив у мій письменницький хист, розробив стратегію та план. Змусив залишити роботу (на той час працювала директоркою з підбору персоналу) й дав можливість повністю зануритись у літературну справу. Перший час, поки продажі книжок не перекривали витрати, платив зарплатню, щоб не почувалася босотою. Став продюсером, літературним та рекламним агентом. Так що мені дуже пощастило. Насправді подібне нагадує казку про «Попелюшку», бо у моєму житті трапився справжній принц. Звісно, я не розслабляюся, пишу по вісім-десять годин на день, але без підтримки чоловіка мої оповідання та романи так би й залишилися у глухій та темній шухляді.

Крім чоловіка, безумовно, вірили в успіх батьки, сестра, друзі. Перечитували, давали зворотний зв’язок, надихали, адже шлях письменника досить тернистий, а якщо ти «один у полі воїн», є ризик ніколи не дійти.

Одна з Ваших книг – «Плахта». Розкажіть, будь ласка, чому Ви вирішили її написати?

Кожна книга – це велика емоція. Час від часу виринає тема, яка болить, бентежить, не дає спокою. Куди б ти не прямував, а роздуми, міркування, сюжетна лінія прямують з тобою. Якщо не викладеш це на папір, то розірве на шмаття. «Плахта» – мій особистий біль та біль всіх українців. Війна для мене, як і для більшості, стала великим стресом. Жити, як раніше та писати про безжурне чи драматичне кохання, розповідати про взаємини батьків та дітей, було несила, бо головною темою стала війна. Боротьба за право називатися українцем та жити на рідній землі. Тому, маючи велику читацьку аудиторію, стала збирати свідчення та занотовувати гірку нестерпну правду.

"Почала писати я у 33 роки – коли вже мала, що сказати"

Люко Дашвар (Ірина Чернова) – українська письменниця. Лавреатка літературної премії Коронація слова: у 2007 р. її роман «Село не люди» здобув ІІ премію та відзнаку «Дебют року» від книжкового порталу «Друг Читача», а у 2008 р. Люко Дашвар стала дипломанткою конкурсу завдяки книзі «Молоко з кров'ю». У 2009 року роман письменниці «Рай. Центр» відзначено дипломом «Вибір видавців». Народилася у Херсоні. Є авторкою 13 книг, серед яких чимало бестселлерів.

Розкажіть про початок своєї письменницької кар’єри. Які події того часу стали для вас найбільш яскравими? 

Зауважу, писала я завжди: у школі, в інституті, потім достатньо тривалий час віддала журналістській діяльності. У 2006-му я редагувала глянцевий журнал “Косметологія”, писала оповідання ще у два видання і несподівано дізналася про курси сценарної майстерності, де мали викладати справжні голлівудські метри (і вони таки викладали, для чого прилетіли до Києва зі Штатів). Оплатила курс, занурилася у двотижневий інтенсив, і саме у цей час мені зателефонувала незнайома на той час людина з кіноіндустрії, якій сподобалося моє оповідання у журналі. Цю людину звати Віолетта Гатті. Їй і завдячую тому, що стала письменницею, бо вона дуже наполегливо пропонувала мені взяти участь у конкурсі “Коронація слова”. Чому б і ні, подумала я, і одночасно взялася писати свою першу книгу “Село не люди” (драму, по суті) і свій перший кіносценарій “Луна-Одеса” (комедію). А найбільш яскравими на той час були не події, а люди, з якими познайомила мене моя нова дорога. Режисер Юрій Одинокий, режисер Анатолій Матешко і його не менш талановита дружина Анастасія Матешко, подружжя Логушів – пані Тетяна і пан Юрій... Всіх не перерахувати. З тих пір і донині - талановиті люди сяють для мене яскравіше будь-яких подій. 

Як ви сприймали свою першу роботу, як сценаристки, коли завершили її створювати? 

Як геніальну і неповторну. 

А як ви сприймаєте цей твір зараз? 

Цілком спокійно, бо усвідомлення того, що кіно – то є колективний витвір, прийшло дуже швидко. 

Серед ваших літературних творів є книга “СпАДок”. Розкажіть, будь ласка, як ви вирішили створити цей твір? 

“СпАДок” – моя тринадцята за ліком книга і перша, що написана під час війни, тому вона для мене – особлива. Така, знаєте, ніби все обнулилося, і все маю починати спочатку. Ідея цього сюжету виникла у перший день війни, але працювати над сюжетом, персонажами тощо почала лише за півроку. І ще рік пішов на те, щоби, власне, виписати історію.

"Молодим авторам я б побажала не лише читати, навчатися й практикуватися у письмі, але й пізнавати себе"

Анна Багряна – поетеса, прозаїкиня, драматургиня, перекладачка, авторка семи поетичних збірок, романів «Етимологія крові» (2008), «Дивна така любов» (2011), «Дошкуляка» (2012), збірки оповідань «Македонські оповідки» (2016), п’яти книжок прози для дітей, роману-фентезі для підлітків «Вітрова гора» (2021, 2022) і збірки п’єс «Над Часом» (2020), переклала понад 35 книжок поезії, прози і драматургії з болгарської, македонської та інших мов. Твори перекладені багатьма мовами. Окремі поетичні та прозові книги, а також збірки п’єс виходили в Польщі, Бельгії, Азербайджані, Болгарії, Сербії та Р.П.Македонії. Вистави за п’єсами А.Багряної ставилися в театрах України, США та Р.П.Македонії. Лауреатка Міжнародної українсько-німецької премії ім. О.Гончара, конкурсів «Коронація слова» та «Смолоскип» (2008), Літературного конкурсу СФУЖО ім. Марусі Бек (Канада, 2009), Міжнародних літературних премій “Срібне летюче перо” (Болгарія, 2009), Медитеранської Академії ім. Братів Міладінових (Р.Македонія, 2012), «Свіча Наіміта» (Р.Македонія, 2012 р.) та ін. Член Національної спілки письменників України та Асоціації Українських Письменників. У 2009-2015 рр. проживала в Скоп’є (Р.Північна Македонія), з 2015 мешкає в Софії (Болгарія). З травня 2022 працює координатором Інтеграційного центру «За доброто», керівник Академії для українських дітей і підлітків «Круто» та Жіночого культурного центру «Оранта».

Пані Анно, розкажіть, будь ласка, з чого розпочалася ваша кар'єра драматургині? Які цікаві моменти того періоду Ви пригадуєте? 

Це було 22 роки тому… Якось у газеті «Літературна Україна» я побачила оголошення про конкурс для молодих драматургів від видавництва «Смолоскип». Подумалося: це, мабуть, цікаво – писати драматичні твори. Я тоді вчилася заочно в Інституті філології КНУ ім. Т.Шевченка і паралельно працювала на телебаченні. Якось, під час однієї нудної університетської лекції, мені захотілося прискорити час. Почалися фантазії на тему плинності й відносності часу, і так виникла ідея драматичної поеми-казки «Над Часом». Я її написала за один день, на одному подиху. І вирішила відправити на конкурс. Якою ж великою була моя радість, коли я отримала повідомлення про те, що моя п’єса – серед переможців, а, отже, увійде до антології молодої української драматургії «У пошуку театру». Антологія вийшла в 2003 р., того ж року відбулася презентація в столичному Будинку актора. На цій презентації я познайомилася із засновником видавництва «Смолоскип» Йосипом Зінкевичем, із відомим українським драматургом Богданом Жолдаком, а також з іншими авторами антології. Із деякими з них – зокрема, з Недою Нежданою та Олегом Миколайчуком – у мене зав’язалася міцна творча дружба, яка триває і досі. Перемога в конкурсі й публікація драматичної поеми в антології «У пошуку театру» додали мені впевненості й віри в те, що я можу писати п’єси. І вже наступного року я написала соціально-побутову п’єсу «Рододендрон», яка у 2008 році була поставлена режисером Василем Митничуком в США, в Чикаго, в Українському театрі «Гомін». Після того були інші п’єси, я пробувала себе в найрізноманітніших жанрах драматургії: комедія, трагедія, психологічна драма, містерія, драма-феєрія, казка, лібрето для мюзиклу, монодрама... Деякі з моїх п’єс були поставлені в професійних та аматорських театрах України та Республіки Північної Македонії, де я прожила 6 років. Але найцікавіше те, що рекордну кількість постановок витримав саме мій найперший драматичний твір – «Над Часом». І досі його ставлять у шкільних та студентських театрах. 

Ви – авторка поетичної збірки "Замовляння із любові". З чим у Вас асоціюється час, коли Ви створювали цю книжку? 

До збірки «Замовляння із любові» увійшли мої поетичні тексти, що написані впродовж 2008-2011 рр. у трьох країнах, в яких я проживала в ті роки. Тому саме з тим періодом мого життя ця книжка в мене і асоціюється. У збірці переважає любовно-філософська лірика, але є і вірші із соціальною тематикою – мої рефлексії на всі політичні події, що відбувалися на той час в Україні. Власне, всі вірші з цієї збірки – мої тодішні переживання, думки, страхи, сподівання і мрії. 

Один із Ваших творів – "Етимологія крові". Розкажіть, будь ласка, як у Вас народилася ідея написати цей твір?

«Етимологія крові» – мій найперший роман, який ще в рукописному варіанті отримав три нагороди, зокрема – третє місце на «Коронації слова». Зараз я розумію, що це далеко не найкращий мій прозовий твір, водночас мушу визнати, що саме з нього почалася моя письменницька кар’єра. Ідея роману прийшла до мене дещо спонтанно, стихійно і певною мірою це позначилося на самому тексті – у ньому переплітаються кілька сюжетних ліній, часів і географічних місць, при цьому всі герої пов’язані між собою родинними або кармічними зв’язками. 

Скажіть, будь ласка, хто або що Вас найбільше мотивує творити? 

Зараз мене мотивують мої читачі. Відколи вийшов мій роман-фентезі для підлітків «Вітрова гора», я вирішила зосередитися на новій для себе читацькій аудиторії. Коли отримуєш багато відгуків і запитань від своїх читачів, розумієш, що не маєш права зупинятися на досягнутому. Читачі чекають моїх нових книжок. І мені б дуже не хотілося їх розчаровувати. 

На Вашу думку, які риси характеру найважливіші для поета? Чому?

Чесність із собою. Це найважливіша риса для творчої особистості і найважливіша передумова для творчості.

"Я люблю експериментувати у творчості й ніколи не зупиняюся на досягнутому: живу, поки творю"

Світлана Васильченко народилася на Донеччині. 2013 року вступила на магістратуру ДонНТУ. За рік почалися бої за Донецький аеропорт і навчання довелося завершувати в умовах війни. Світлана повернулася до рідного міста, де перебувала і під час активної фази АТО. Лишаючись в окупації, працювала журналісткою в українських онлайн-медіа. Тоді ж почала писати дебютний роман "Острів забутої Пасхи", роботу над яким закінчила вже в Ірпені.

Світлано, розкажіть, будь ласка, з яких творів Ви розпочали свою письменницьку діяльність. Як Ви гадаєте, що стало поштовхом для їх написання? 

Я писала щось, здається, все життя – щойно навчилася складати слова у речення. Вдома завжди було багато книжок, а читання історій часто підштовхує писати свої – так сталося і зі мною. У ранні роки мріяла про власне видавництво, навіть пробувала створювати «крафтові» книжки (в одному «ексклюзивному» екземплярі). 

Письменництво ж почалося, як у багатьох, з віршів. Найперша книжка, в якій вийшли мої твори – це альманах «Творча юнь Донбасу», мені тоді було років десять. Та з часом, відкриваючи для себе все більше «великих» історій, хотіла написати й свою. Довго була в пошуку ідей, але та, що стала моїм першим романом, знайшла мене сама. 

Ми знаємо, що Ви працювали журналісткою. Розкажіть, будь ласка, чим Вас зацікавила ця сфера? 

За першим дипломом я – економіст-енергетик, за другим – проєктний менеджер. Бачила, як працюють електростанції, спускалася вглиб шахти та проходила кілька кілометрів у чоботах, більших на десять розмірів. Була в команді організаторів освітніх заходів для молоді. Здається, для мене завжди існувало письменництво – та все інше, тому коли потрібно було обирати «справжню» професію, могла прилаштувати свою цікавість до будь-чого. До того ж, я все одно знаходила можливість писати. Була студкором газети «Донецький політехнік», пізніше – популярного тоді українського музичного медіа. Тоді сприймала це як тимчасовий інтерес, розуміла, що згодом напевно працюватиму «за спеціальністю». Та коли отримала диплом, вже майже рік йшла війна. І саме журналістика – те, в чому я відчула себе корисною. А потрапити у сферу допомогло вже наявне невеличке «портфоліо».

"Найбільше мене мотивує писати нині – фіксування часу, в якому ми живемо"