Олена Колінько – дитяча та підліткова письменниця, популяризаторка читання. Авторка казкової повісті "Шпалереон", лавреатка літературних відзнак "Коронація слова" та "Корнійчуковська премія". Друкувалася у журналах: "Барвінок", "Маленька фея", "Маленький розумник" та “Однокласник".

Пані Олено, вітаємо! Розкажіть, будь ласка, як у Вас відбувалася письменницька трансформація? Коли відчули, що Ваші твори змінюються? 

Як і більшість письменників, я починала з поезії. Спочатку (в третьому класі) це були ду-у-уже серйозні чотирирядкові вірші. 

Від них віяло життєвою мудрістю і жахливою дієслівною римою. 

Потім, за рік, з’явилися казки для племінників. У цих творах переважно йшлося про гномів, принцес і русалок. 

Коли була підлітком, писала під час уроків поезію про трагічне кохання, і блокнотів для неї завжди бракувало. А разом із однокласницею ми навіть... почали вигадувати справжнісінький любовно-пригодницький роман.  

Проте вперше я відчула, що в мене виходить щось справді вартісне, коли почала писати фантастичний твір про козаків-характерників – "Вітри Великого Лугу". 

Цей рукопис надіслала на Міжнародний літературний конкурс "Коронація слова" та несподівано для себе отримала першу премію. 

Був задум продовжити пригоди цих самих героїв і створити трилогію "Характерниця". Зараз є два готових романи. Сподіваюсь, що ця історія колись побачить світ.

Скажіть, будь ласка, чим Вас захоплює казковий світ? 

Казка для мене – це найпрекрасніше, що винайшло людство. Так, ці твори передають досвід автора чи попередніх поколінь, чогось навчають, але для мене вони цінні не цим. 

Я обожнюю в казках оце лоскітне передчуття, що зараз станеться щось неймовірне, неочікуване і дивовижне.

Кожне речення розбурхує уяву, стискає серце від захоплення та дарує відчуття свободи, адже у казковому творі можливо все. 

Казки розширюють свідомість, спонукають не обмежуватися компонентами, які є в об'єктивній дійсності, – це породжує творчість, і не лише словесну. Будь-який креатив з’являється там, де є свобода уяви.

Розкажіть про історії створення Ваших книг.

Нині маю дві видані книжки. Це повість-казка "Шпалереон" і підліткова фантастична екоповість "Глиняний птах".

Ідея дитячої історії народилася, коли я розглядала візерунки на шпалерах і фантазувала, вигадувала чудернацьких істот: кумедних жабок у капелюхах, моторошних зубатих рибин чи тендітних мишок-балерин. Для цих істот створила світ, який так і назвала – Шпалереон. 

Повість розповідає, як у казкову реальність потрапляють школярі, які не дуже товаришують між собою у звичайному житті. З ними відбуваються неймовірні пригоди; зустрічаються з добрими витворами уяви, а також підступними та небезпечними. 

І хоч світ Шпалереону казковий, але дітям у ньому доводиться щоразу робити серйозний вибір, будувати взаємини, аби врятувати світ та себе.

Екоповість "Глиняний птах" з’явилася внаслідок розповідей моїх колег про міське сміттєзвалище. 

Мене завжди обурювало байдуже ставлення людей до екологічної тематики, проте конкретні емоційні приклади сусідства з полігоном побутових відходів наштовхнули на ідею – що робити, коли оці гори сміття оживуть і їх уже не можна буде так легко ігнорувати? 

У творі п'ятнадцятирічна героїня Леся поступово зацікавлюється екопроблемами і, разом зі своїми друзями, потрапляє у самісінький епіцентр дивних подій. 

Ця повість у багатьох моментах стала пророчою, певним способом передбачила карантин, блекаут і руйнування багатоповерхових будинків. Щиро кажучи, мені (як авторці) від цього аж моторошно.

Що для Вас є найбільшим джерелом натхнення? Чому?

Натхнення стимулює все, що викликає емоцію. До того ж це не обов'язково можуть бути позитивні емоції. 

Те, що болить та обурює, надихає так само, як і те, що захоплює і подобається.

Наприклад, мандрівка на сміттєзвалище подарувала мені не менше цікавих образів, ніж подорожі Львовом, Одесою чи Віднем.

Спілкування теж надихає. Будь-яка випадкова дрібничка, зрештою, може дати поштовх до створення казкового світу.

Який зворотний зв'язок від своїх читачів Ви отримуєте?

Переважно, звісно, це дописи у соцмережах. В Instagram була спеціальна акція, яку проводила букблогерка Олена Бойко, —  подорож книги. 

Завдяки такій акції 17 читачок з усієї України познайомились з екоповістю "Глиняний птах", публікували сторіз, фото та відгуки. Їх можна і зараз прочитати за хештегом #глинянийптах.

Іноді діти на зустрічах діляться враженнями, створюють малюнки. Такі відгуки найцінніші, бо чесні. Зазвичай вони схвальні, але бувають, наприклад, і такі запитання: 

"А чому Леся у повісті не залишилась із Даньком? Мені це не сподобалось".

Підлітки і молодь хвалять мову моїх персонажів, кажуть: вона, як у житті, не награна. 

Які відгуки на свої твори Вам найбільше запам'яталися? 

Було дуже приємно отримати паперовий лист від руки з відгуком школярки. 

Зараз це рідкісне явище – і тим воно винятковіше. 

А ще вихованці Полтавського ліцею №31 створили для мене письменницький рай – урок, під час якого влаштували сценки, демонстрували креативні проєкти та інсталяції за "Шпалереоном". 

Також нещодавно учні та вчителі спеціалізованої школи №39 перевтілились у героїв повісті та розповіли про нові пригоди, яких не було у книжці – у такий спосіб діти показали, що хочуть, аби історія продовжилася. Мені було дуже приємно і цікаво.

Про що Ви хотіли б написати свою наступну казку (повість)? 

Уже скоро вийде друком моя наступна казкова повість. Це історія про небанальні пригоди дітей у світі, з якого зникла вся правда, рослини і тварини. Але є майстри-чарівники, які знайшли цікаві способи давати собі раду в такому дивному світі.

Зараз працюю над фантастичною історією, і це буде молодіжна книжка, в якій будуть дуже незвичайні мандрівки.

"Читання важливе, тому що воно розвиває уяву та емоційний інтелект"

Олена Скуловатова живе на Київщині, у селі Путрівка. Навчалася у Ніжинському університеті за спеціальністю "Психологія". 2010 року захистила дисертацію. Понад п’ятнадцять років викладає психологію в університеті. Авторка дитячої повісті "Як заробити на канікулах", роману "Імаго людини", містичної повісті "Мілленія". Казки Олени представлені у багатьох журналах, збірках казок і книгах шрифтом Брайля. Загалом, це більш як п'ятдесят творів для дорослих і дітей.

Пані Олено, вітаємо! Розкажіть, будь ласка, чим Вас захопила письменницька робота?

Я з дитинства мала пристрасть до письмового слова та (на відміну від більшості однокласників) любила писати твори. 

Виходили вони дуже довгими, з накрученими складними реченнями і купою граматичних помилок, але щоразу це було велике задоволення.

Після завершення навчання в університеті робила спроби писати художні тексти, здебільшого – детективні оповідання. 

Нині вони здаються наївними.

Потім настав період, коли я активно будувала академічну кар'єру й писала наукові статті, методички та підручники. Але хотілося ще чогось, тому виник блог 

"У мандрах". 

Це була блогерська діяльність, у якій розквітла моя любов до письма. Ковід "обрізав крила", бо закінчилися подорожі й розповідати про мандри стало неактуально.

І тоді прийшло усвідомлення: можна писати і не супроводжувати це все власними пригодами. Уява здатна подарувати значно більше вражень, ніж авто, велосипед або літак. 

Я почала працювати над романом. Завдяки цьому тексту вчилася, а мої підписники неймовірно підтримували, давали фідбек і надихнули творити надалі. 

Поступово мене так затягнуло в цю справу, що стало неможливо спинитися. 

Чотири роки поспіль, мало не щодня пишу: повісті, оповідання, романи, твори для дітей і дорослих. 

Ви маєте YouTube-канал, де є Ваші аудіокниги. Скажіть, будь ласка, що для Вас стало мотивацією створення цього проєкту?

Я шукала способи популяризації власних творів і водночас слухала багато аудіокнижок. Тож, здавалося очевидним, що озвучені версії моїх казок та оповідань мусять з'явитися. Проте магії не ставалося, і довелося це робити самотужки.

Уже пізніше мої твори озвучили професіонали: Сергій Левчук, проєкти "Корнієві казки", "Букбанда", "Казочка на вушко", Український інститут книги спільно з MEGOGO, декілька театрів… 

З якими проблемами Ви стикалися спочатку, коли тільки починали озвучувати твори?

Коли починаєш будь-яку справу, ще не знаєш, скільки зусиль доведеться вкласти. І це добре, тому що багато чого люди б не розпочинали робити. 

Я розбила лоба, коли намагалася досягнути високої якості звуку, і зрештою зневірилася. Наразі маю всю потрібну апаратуру, програми, багато навичок, але ентузіазму не залишилося. 

Нині з легкістю віддаю свої твори професійним студіям для роботи й тішуся результату, таким способом заощаджую час для письменницької діяльності.

Як Ви гадаєте, у чому полягає важливість популяризації аудіокниг, зокрема, дитячих?

Загалом книги і читання потребують заходів з популяризації. У часи до смартфонів читання було однією з розваг, способом проведення часу, пізнання світу. 

Сьогодні є Google, TikTok, соцмережі, YouTube тощо. Тобто, безліч варіантів, як провести час і задовольнити потребу "слухати історії", тому що вона не зникла.

Проте читання розвиває уяву, формує критичне мислення, навчає аналізувати й обробляти інформацію, розуміти текст.

Розкажіть, будь ласка, що Ви відчуваєте, коли Ваші твори стають визнаними?

Нині, під час війни, виникла звичка радіти маленьким досягненням: договору з гарним видавцем, вчасно доопрацьованому рукопису, милим ілюстраціям, теплому відгуку, який написав читач. 

Іноді, трапляється: хтось упізнає на вулиці. Це завжди неочікувано і на мить дає відчуття "зірковості". Щоправда, це заслуга не письменництва, а скоріше моєї активної сторінки у Facebook із безліччю світлин.

Нещодавно відбувся фестиваль "Книжкова країна". Моя книга "Як заробити на канікулах" (Видавництво "Чорні вівці") увійшла у топові продажі видавця. 

Це надзвичайно приємно та надихає, хочеться написати ще щось таке саме круте.

На Вашу думку, яким має бути в душі дитячий письменник? Чому?

На це питання напрошується відповідь: дитиною. Але відразу ж хочеться сперечатися, бо насправді всі люди мають "внутрішню дитинку". 

Думаю: класно, коли дитячий письменник у своїй творчості вміє звертатися до свого дитячого світу та пропускати крізь цю призму свій (уже дорослий) досвід і знання.

Як Ви вважаєте, які недоліки існують у сучасній дитячій літературі? Якщо ми говоримо про українські твори.

Недоліки? Я їх не бачу. Навпаки... 

Мені здається: сучасні дитячі книги надзвичайно круті. Вони яскраві, стильні, креативні та захопливі.

Єдине, що засмучує – це наклади.

Якщо в Німеччині книжки виходять тиражами у 20 тисяч, то в нас дві тисячі вже ого-го. 

Це сумно, тому що видавцям важко окупити процес виробництва книги на таких малих об’ємах. Однак це проблема ринку, а не літератури.

Які риси характеру Ви найбільше цінуєте в дітях? Поясніть, будь ласка, свою відповідь.

Гадаю: кожна дитина – особистість. Цікава та самобутня. Люблю спостерігати за дітьми, говорити з ними, слухати їхні думки. Ціную все, що індивідуальне і неповторне.

"Класно, коли дитячий письменник у своїй творчості вміє звертатися до свого дитячого світу"

Оксана Давидова – дитяча письменниця. Закінчила Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова. Писати й публікуватися почала ще під час навчання в університеті. Одинадцять років була редакторкою, а потім головною редакторкою дитячого журналу «Вигадуй, думай, грай» — писала пізнавальні статті, оповідання, казки, вигадувала ігри та головоломки. Упорядкувала кілька патріотичних збірок для дітей. Є авторкою книжок «Привидуся», «Пригоди Санти», «Що всередині?» тощо. Повість «Привидуся» ПЕН України назвав однією з найкращих книжок 2023 року. Народилася в Києві.

Пані Оксано, вітаю. Для кого Ви пишете передусім?

Вітаю! Я дитяча письменниця, тож пишу для дітей різного віку – і казки для малюків, і художні та науково-популярні твори для школярів – охоплюю дітей від 2 до 15 років. Чесно кажучи, мені нудно писати для дорослих – їх нічим не здивуєш)) А от для дітей писати завжди цікаво. Будь-яка книжка може стати розвагою та грою не лише для читача, а й для автора – можна грати під час роботи над книжкою (саме цим і займається автор книжок із логічними завданнями – придумує їх, а потім сам намагається розгадати усі головоломки, пройти лабіринти та знайти відмінності). Та жарти геть, зараз скажу серйозно. Весь світ для дітей наповнений несподіванками й незрозумілостями, у них щодня виникає купа питань і проблем, які часто дорослі не сприймають серйозно. Я ж своїми творами намагаюся пояснити дітям світ і зробити їхнє життя хоч трішки простішим.

Чи читають Ваші твори Ваші рідні та близькі? Чи є в них улюблені Ваші книги?

Мої рідні дуже підтримують мене в моїй письменницькій праці, допомагають в роботі над книжками, сприяють просуванню творів. Але… не читають. Хоча, так я б сказала раніше, поки, не застала такої картини: моя мама лежить на дивані, обабіч неї собаки, на ній – коти, а на стільчику поряд – чоловік, який читає їй вголос «Привидусю». А улюблені мої книжки у них всі. Бо їх написала я))

Чим саме Вам подобається письменництво?

Певно, тим, що я маю можливість висловити свої думки, і вони мають шанс бути почутими багатьма людьми. Тим, що мої ідеї сприяють вихованню нової генерації українців. Тобто я можу спробувати виховати українських дітей тими дорослими, з якими мені буде приємно зустрічатися в трамваї чи в реєстратурі поліклініки). Я хочу, щоб вони виросли тими людьми, які цінуватимуть Україну та розвиватимуть її. І я докладаю до цього багато зусиль.

"Я завжди охочіше писала короткі твори, – казки, оповідання, – ніж довгі книжки. Тож довгий час я публікувалася лише в дитячих журналах"

Нік Лисицький – письменник, креативний продюсер, популяризатор української міфології. Автор і ведучий YouTube-шоу “Чарівний світ української міфології”. Нік написав філософське фентезі «Казки для дорослих дітей» (2015) та політичний детектив «Цезарі» (2019). У 2020 році Нік заснував громадську організацію зі збереження та популяризації української міфології «Чарівний світ UA». Автор книги "Кий і морозна орда".

Нік, вітаємо! Розкажи про свої перші кроки у літературній справі. Якими подіями вони тобі запам'яталися?

Бути письменником я мріяв з дитинства. 

Як, напевно, більшість літераторів. 

Однак шлях від мрії до реалізації вийшов досить довгим та звивистим і, мабуть, найважливішою зустріччю на цьому етапі стало знайомство з українською міфологією. 

На жаль, це відбулося у зрілому віці, адже коли я навчався у школі, нас більше знайомили з грецькими та єгипетськими міфами. 

Глибина і багатогранність нашої міфологічної спадщини надзвичайно мене вразили, і це визначило подальший напрям діяльності, зокрема, письменницької. 

2020 року я заснував ініціативу збереження та популяризації української міфології "Чарівний світ UA", у межах якої було створено інформаційні ресурси, візуалізації персонажів, настільну гру і YouTube-шоу.

А 2024 року з'явився фантастичний Всесвіт за мотивами української міфології та епічного фентезі "Кий і морозна орда".    

З чим у тебе асоціюється літературна творчість?

Існує думка, що митці лише транслюють певні ідеї, які виникають у Всесвіті. 

З такого погляду літературна творчість – це пошук вдалого "з'єднання", вміння слухати і чути Всесвіт, а також готовність невпинно працювати, щоб максимально якісно записати все почуте.  

Скажи, як ти зрозумів, що прагнеш популяризувати українську міфологію?

Коли я відкрив її для себе і дізнався докладніше про українських героїв, формування і розвиток нашої міфології, то мені стало сумно. 

Причина: незважаючи на те, що наш світ міфології дуже цікавий, багатьох його персонажів українці не знають... 

Однак сумувати я не звик, тому майже відразу виникла мрія, що згодом перетворилася на мету: зробити нашу міфологію знаною та популярною і в Україні, і за кордоном.   

Що саме ти хотів показати читачам своєю письменницькою діяльністю?

Книжка "Кий і морозна орда" – це двері у новий фантастичний Всесвіт, де живуть герої українських міфів та легенд. 

Сподіваюся: кожен, хто відкриє для себе цей Всесвіт, захоче подорожувати ним і знайомитися з новими місцями, героями та їхніми пригодами. Моє завдання – бути добрим провідником для читачів.

Як ти вважаєш, у чому полягає таємничість української міфології?

По-перше, збереглося дуже мало інформації про наших давніх богів та героїв. 

І через те, що немає докладних описів та повноцінних сюжетних історій, формується певний ореол таємничості та підґрунтя для здогадів і вигадок. 

А по-друге, в українській міфології багато персонажів пов’язані зі світом померлих або потойбіччям. Мавки, русалки, потерчата, домовики, упирі… 

За мотивами української міфології можна створити не лише добру казку, а й пристойний трилер чи фільм жахів.   

На твою думку, як змінилося ставлення українців до міфології останнім часом?

Зацікавленість власною міфологією в Україні зростає, що, звісно, дуже тішить. 

Наприклад, це відбувається завдяки діяльності "Чарівний світ UA", а також виходу мультфільму "Мавка" 2023 року. Про міфічних героїв говорять блогери. Освітяни намагаються більше знайомити з міфологією школярів, з'являються нові творчі продукти. 

Також показовою можна вважати історію видання фентезі "Кий і морозна орда". Мій видавець (компанія "Фантастичні українці"), що продюсує креативні проєкти, зацікавився створенням книги ще на етапі ідеї 2021 року.

Як би ти хотів, щоб розвивалася робота з популяризації української міфології?

Мрію, щоб наші міфічні герої були такими самими відомими у світі, як герої Всесвіту Марвел. 

Однак це не лише мрії – маємо стратегію, над якою працюємо. Надзвичайно важлива у цій роботі – підтримка спільноти. 

Тобто що більше українці будуть цікавитися власною міфологією, то активніше ділитимуться (з друзями, знайомими та іноземцями) інформацією про наших міфічних персонажів, книгами, фільмами про них. Таким способом українська міфологія швидше стане популярною.  

Розкажи про свої улюблені книги українських та світових письменників.

Назву дві: "Володар Перснів" Джона Р.Р. Толкіна, безумовно, один із найвизначніших літературних творів жанру фентезі. 

І "Лис Микита" Івана Франка – екшн у віршованій формі.

"Що більше українці будуть цікавитися власною міфологією, то активніше ділитимуться інформацією про наших міфічних персонажів"

Аліна Штефан – дитяча письменниця,  авторка рецензій, статей про книжки і дитяче читання, а також казок та історій для дітей. Навчалася у Дніпропетровській медичній академії за спеціальністю “Лікувальна справа”, за фахом – лікарка. Авторка книжок: "Шафа під сливою", "Літо довжиною у ДНК", "Реальність Барґеста", "Лу-ветеринарка", "Калюжа", "Мармуровий пес " та оповідань і казок у збірках українських авторів.

Пані Аліно, вітаємо! Розкажіть, будь ласка, з чого розпочалася Ваша літературна робота? Які події стали для Вас поштовхом до письменництва?

Для мене казки та історії, які почала писати 2017 року було терапевтичними. 

Так я намагалася усвідомити свої стосунки з трьома (тоді ще маленькими) доньками.

Записувала цікаві моменти з нашої повсякденності, читала їм багато дитячих книжок... І потім, коли наповнилася усім цим, почала "комбінувати" у свої власні.

Чи вірите Ви у доленосні зустрічі? 

Більше вірю в те, що коли людина про щось мріє і живе цим, то потім вона фокусує свою увагу на подіях та змогах, які їй цікаві, щоб розвиватися в цьому напрямі і здійснювати мрії. 

Мені здається, саме це називають "Всесвіт відповідає на запит" (або доленосними зустрічами).

Як Ви гадаєте, у чому полягає таємниця цікавих книжок? Що вони мають містити в собі, щоб захопити читачів?

Цікаву нешаблонну історію та живих персонажів, з якими хочеться себе ідентифікувати, які смішать, і за яких переживаєш до сліз. 

Захопливі книжки відповідають на питання, що ти зараз маєш, або шалено розважають. Вони розумні та добрі, а ще "вимикають" тебе з реальності, поки не дочитаєш.

Скажіть, будь ласка, що для Вас означає процес написання нового твору? З чим у Вас асоціюється така діяльність?

З проблемою, яку носиш в голові, що не дає тобі спокою, доки не даси їй ради)

З детективом, де потрібно зрозуміти хто є хто і що та чому він виконує певну дію.

Також порівнюю цей процес із прибиранням, коли викидаєш усе зайве, але деякі речі тебе раптом захоплюють, і ти не помічаєш, як сидиш і гортаєш фотоальбом замість того, щоб мити підлогу. 

Серед Ваших книг є "Шафа під сливою". Які цікавинки відбувалися з Вами під час створення цієї книжки?

Коли я писала цю казку, мої доньки грали в пінгвінів, і тому книжка починається з діалогу цих створінь. 

Також згадувала багато інших цікавих моментів зі спілкування дітей, які теж потім стали розмовами головних героїнь.

"Завдання дитячих книжок – підтримувати віру в себе"

Василь Усатенко народився 31 липня 1974 року у селі Шевченково Кілійського району Одеської області. Здобув освіту фельдшера ветеринарної медицини. Нині живе на Полтавщині. З 2007 року почав писати та публікувати художні твори у періодичних виданнях: "VETZOO PROFI", "Сучасна ветеринарна медицина", "Agroexspert" тощо. Також має ліричні, фантастичні та детективні твори. У 2021 році вийшла книга Василя Усатенка "Танці навколо штучного хріну", що присвячена сучасному життю українського села.

Пане Василю, вітаємо! Розкажіть, будь ласка, про Ваші перші письменницькі спроби :)

Щойно навчився читати і писати, почав вигадувати історії, занотовував їх в окремому зошиті, але нічого цікавого не вийшло. Дуже комплексував через поганий почерк (перевчений шульга), що й заважало реалізовувати себе у цій сфері.

Коли став дорослим, (було років тридцять), працював ветеринаром. Ходив на виклики до людей, багато спілкувався, чув цікаві історії. Звісно, сам потрапляв у різні ситуації, про які потім розповідав іншим людям – так накопичився певний досвід. 

Пізніше усвідомив: ці байки мають бути цікавими та корисними для багатьох. Створив перелік десяти надзвичайно цікавих пригод, про які дуже хотів розповісти великій аудиторії. 

Тоді вже був доступний домашній комп'ютер, за допомогою якого подолав проблеми почерку і граматики. Почав створювати короткі оповідання, пізніше знайшов видання, які цікавилися темою взаємин між людьми і тваринами. 

Серед перших моїх літературних спроб, які запам’яталися, була така історія: "У школі, у шостому класі, треба було написати твір з репродукції. Я написав у гумористично- пародійному жанрі. Вчителька показово зачитала його класу – всі реготали до сліз, хоча отримав за витвір двійку”. 

Загалом, цікавих випадків було багато.

Поговоримо про Ваш твір "Танці навколо штучного хріну". Скажіть, будь ласка, що б Ви хотіли розкрити у читачах цією книгою?

Книжка була задумана як сільська хроніка сьогодення, щоб створити змогу для читачів за десять, тридцять чи п'ятдесят років дізнатися хоч щось про нашу сучасність. 

На Вашу думку, які стереотипи про українське село досі "живуть у головах" містян? Як Ви гадаєте, чому?

Хочу сказати, що велика частина містян мають сільське коріння, але вони пам’ятають села колгоспного часу, де було зовсім інше життя. Коли під час суцільного дефіциту батьки та дідусі годували своїх дітей. 

Тому існує стереотип про сільське "яйце-райце", за допомогою якого легко та задарма можна отримати будь-який провіант. А ось у сучасну ситуацію (довгий робочий день і низькі закупівельні ціни на все виготовлене) ніхто вірити не хоче.

Розкажіть, будь ласка, з чим у Вас асоціюються сучасні українські села?

Для села настав час трансформуватися та перероджуватися. Це болісний процес, із тяжкими втратами та прихованим результатом. 

Через те, що для сучасних аграрних технологій не треба стільки працівників 

(як колись), інше виробництво на селі розвивати не має сенсу. Тому люди виїздять; села стають меншими та зникають. 

Чим Вас приваблює літературна діяльність?

Мені подобається розповідати цікаві історії та життєві ситуації завдяки художнім оповідкам у формі прозової мініатюри, щоб люди знали щось цікаве, важливе та повчальне.

У своїх фантастичних творах намагаюся змоделювати певну можливу ситуацію, щоб підказати чи застерегти читачів про гіпотетичну проблему та методи її розв'язання.

Які відгуки на Ваші книги стали для Вас найяскравішими?

Несподіваним було звернення з Білопільського вищого професійного училища (Сумщина). Виявилося, що один із моїх творів вважають прикладом професії механізатора у літературі, створили відео, яке опублікували на YouTube. Це було дуже приємно...

Яким Ви б хотіли побачити українське село у майбутньому?

Хочу, щоб село було забезпеченим, але не завдяки субсидіям, а відкриттям справедливих змог для реалізації продукції та заробітку – все інше селяни зроблять самотужки.

Що Вас найбільше надихає у житті?

Коли знаходишся у творчому пошуку, надихнути може, що завгодно. Проте для здійснення планів іноді бракує сил і часу.

Які книги стали символами Вашого дитинства?

У той період більше читав науково-популярну літературу на тему біології. Моєю пристрастю був акваріум, тому жадібно поглинав усю літературу про підводний світ. 

Пізніше я зацікавився тематикою первісних людей. Любив читати твори Жозефа Роні (наприклад, повість "По вогонь"). 

У науково-популярних журналах тоді публікували художні твори жанру "пригоди та фантастика", що були короткими, але ємнісними, легко засвоювалися та стимулювали мислення.

Також полюбляв прослуховувати радіовистави. Саме аудіокнига "Земля” Ольги Кобилянської надихнула на створення книжки "Танці навколо штучного хріну".

Чому Ви полюбляєте жанр коротких оповідань?

Життя стрімке, тому знайти час для читання і створення великих творів дедалі складніше. Жанр короткого твору досі зацікавлює мене, і більшість моїх літературних витворів можна прочитати протягом 10-15 хвилин. 

Які теми недостатньо розкриті в сучасній українській літературі?

Нині література надзвичайно розгалужена, тому не буду проводити тематичний аналіз. Зараз авторів вистачає, проте недостатньо читачів.

"Більшість моїх літературних витворів можна прочитати протягом 10-15 хвилин"

Дзвінка Матіяш – відома українська письменниця та перекладачка. Навчалася в Національному університеті "Києво-Могилянська академія". Здійснює переклади з польської. Авторка дорослих і дитячих книг. Дебютувала 2005 року з романом "Реквієм для листопаду". Книжка "Історії про троянди, дощ і сіль" була серед п'ятірки фіналістів премії "Книга року BBC-2012".

Доброго дня! Згадайте, будь ласка, Ваш перший твір. Кому Ви його присвятили і про що він був?

Із 8 років я дуже активно писала вірші, не пригадую, який був перший, але пам'ятаю: 

їх було багато. Товстий зошит, куди занотовувала поетичні твори, разом із філософськими міркуваннями на різні злободенні теми, на жаль, не зберігся. 

Пам'ятаю один вірш про кохання, написаний, коли мені було 9 років. Він був досить дорослим. Це й не дивно, адже читала поетичні твори Василя Стуса в цей період.

Які книги Ви пригадуєте зі свого дитинства?

Книжки були моїми щоденними вітамінами, яких я потребувала у великих дозах. 

Читала книги домашньої бібліотеки і декількох інших таких закладів, куди була записана.

Регулярно переглядала мистецькі альбоми. Гортаєш глянцеві сторінки, і перед тобою відкривається казковий світ – пахнуть яблука Катерини Білокур, хитро поглядають на мене звірі Марії Примаченко. 

Ще була "Історія українського мистецтва". Тексти (що були там) я, звісно, не читала, але ілюстрації розглядала.  

Книжки дарували змогу потрапляти у різні світи, а також колосальне відчуття свободи. У товаристві книг почувалася вільною, що дуже важливо для мене.

Дитячих книг, звичайно, теж було чимало. Окрім Астрід Ліндґрен, Тіма Талера, Мумі-тролів, Момо, короля Мацюся, охоче читала про індіанців. Точніше, про американські корінні народи, як коректно казати сьогодні.

Одна з моїх улюблених книг, яку перечитала, мабуть, разів десять – "Білий мустанг" Сат-Ока (європейське ім'я – Станіслав Суплатович). Для мене кожна книга була пригодою.

Як Ви гадаєте, чи не замінить штучний інтелект/чат GPT письменників/поетів?

На мою думку, набагато цікавіше подивитися на це питання як на розширення наших змог; нову форму комунікації; інші способи роботи з текстовою інформацією. 

Наприклад, штучний інтелект швидше і якісніше начитує аудіокниги, коли має взірець голосу автора. 

Тому для мене тут акцент не на конкуренції (яка переважно не має сенсу). Багато нових технологій поліпшили життя людини і зробили його цікавішим. 

Однак страх перед новим не дає нам розширитися; ступити крок уперед до невідомого; спробувати, що цікавого можна зробити з цією новинкою.

Як Ви вважаєте, чи не припинять люди у майбутньому читати книги?

Не думаю, що колись люди перестануть читати книги і писати їх. Так само, як не припинять створювати музику та слухати її, малювати картини, споглядати їх. 

Адже це невідокремна частина нашого життя. 

Мені дуже цікаво побачити людей, що житимуть наприкінці 22 століття. Які літературні шедеври вони створюватимуть. Які у них будуть нові вміння (Телепортація? Саморегуляція організму? Відсутність хвороб?) Може, швидкість читання у них буде тисяча слів на хвилину? А їхні історії будуть одразу відображатися перед очима, немов кінострічка?

Що Вас надихає перед написанням нового твору?

Майже все. Аромат чаю з маршмеллоу, пахощі кардамону, соснова хвоя, що наприкінці зими вже пахне весною. Прогулянки на природі. 

Дуже часто надихають картини улюблених митців.

На Вашу думку, чи може в Україні письменник гідно жити і паралельно не працювати на інших роботах?

Якщо дуже багато писати, видавати п'ять і більше книг на рік, часу на інші роботи не залишиться. 

Я пишу мало. Крім літературної діяльності, ще займаюсь перекладами з польської мови. А жити гідно – це широке поняття, тому що всі мають дуже різні потреби. 

Що б Ви хотіли побажати собі 10-річній, якби вдалося повернути час назад?

Не боятися бути такою, якою я є. 

Цінувати свою унікальність. Уміти висловлювати свою думку, навіть... якщо навколо в радіусі двісті кілометрів ніхто не думає так, як ти. 

Зустріти дорослих наставників, які могли б підказати важливі лайфхаки, необхідні для дитини.

"Мене дуже часто надихають картини улюблених митців"

Мар'яна Савка – українська поетка, дитяча письменниця, літературознавиця, публіцистка, головна редакторка та співзасновниця "Видавництва Старого Лева", перекладачка, громадська діячка, членкиня Ради Центру дослідження літератури для дітей та юнацтва, віцепрезидентка літературної премії "Великий Їжак". Членкиня Асоціації українських письменників та Національної спілки письменників України. Членкиня Українського ПЕН.

Пані Мар'яно, вітаємо! Розкажіть, будь ласка, про Ваші перші поетичні твори. Як Ви їх сприймали тоді, а як – нині? 

Важко сказати, як сприймала ці твори у минулому. Напевно, серйозно. І зараз сприймаю їх так само. Розумію, що я писала відповідно до свого віку, але робила це щиро і досить професійно. 

Перша моя книжка віршів, яка вийшла 1995 року, має чимало гарних творів, які можна було б вважати майже класикою. Молоді поети завжди мають юнацький драматизм, відчуття Всесвіту як дуже сумного місця, тому що перші вірші завжди народжуються з твоїх особистих драм і особливого світовідчуття. 

До того ж у мене були різні тематичні тексти ще зі школи: це і пейзажна лірика, і патріотична. Низка тогочасних віршів увійшли до моєї книги "Пора плодів і квітів".

У другій книзі "Малюнки на камені" відбулося моє утвердження в темах пошуку української ідентичності. Це було пов'язано з певною начиткою поезії Оксани Лятуринської, Олекси Стефановича, Олега Ольжича.

Серед Ваших праць – поетична збірка "Оголені русла". Що Ви хотіли розкрити у читачах цією роботою? 

Насправді я бажала назвати цю книгу – "У цьому місті". І, може, тоді було би більш зрозуміло, що це саме про Львів, з міфологічними вертикалями від сучасного міста через такі середньовічні пласти до міста Лева, практично вигаданого та первозданного, яким ти можеш собі його уявити. 

Іншу ж назву придумала письменниця Тамара Севернюк.

Зазначу: "Оголені русла" – моя перша книжка. А загалом... Таких книг одинадцять, а дванадцята нині готується до друку. Тому коли з'явилася перша поетична книжка для дітей, це вже був п'ятий твір. А взагалі: в мене 24 книги. 

Тому виходить, що більшість цих книжок – це вірші для дорослих і дітей, але торік (восени) з'явилася книга короткої прози – "Люди на каві". 

Поділіться, будь ласка, своїми ритуалами під час написання поезії та прози. 

У мене немає якихось особливих ритуалів. Вірші я можу писати в різний час та у різних обставинах. 

Але якщо згадувати, то більшість із них написані вночі. Колись ми писали збірку, яка була фактично таким інтернет-концептом, віршованою сторінкою у Facebook. Ці твори ми створювали в поетичному батлі разом із Сергієм Осокою, і цей проєкт називався – "Вірші ночі". 

Також маю понад 50 пісень, які теж писала переважно вночі. Мабуть, тому що ніч – дуже серйозний час тиші, концентрації, коли ніхто навколо тебе не ходить і не відволікає. Найкращий час написання віршів – між одинадцятою і першою годиною ночі.

Ви – авторка книжок для дітей. Хто або що є для Вас джерелом натхнення у створенні цих книг? 

Коли я почала писати дитячі твори, то мотивацією для створення була потреба в тому, щоб існувала дитяча книга віршів. 

Писала фактично для своєї внутрішньої дитини. Намагалася якось себе зацікавити та звеселити, і книжка вийшла симпатичною. Називається – "Чи є в бабуїна бабуся?" 

А потім я почала писати "Казку про Старого Лева". Цей твір став візиткою самого видавництва. Мав багато різних нагород і був дуже добре сприйнятий.

Потім одна за одною з'являлися поетичні книги. Найбільша серед них – "Родинна абетка".

Коли вже писала прозову книжку ("Залізницею додому"), то там була трохи інша мотивація, тому що я хотіла написати книгу про евакуаційний потяг, в якому діти їхали з України за кордон у перший місяць після повномасштабного вторгнення. 

У мене для цього були і прототипи, і мотивація, а також багато алюзій на людей, яких я знаю, життєві сюжети.

Як Ви вважаєте, про що насамперед має думати письменник, коли пише дитячі книжки? 

Це має бути діалог: з конкретною дитиною, якій він пише книгу, та з якою спілкується. Чи з уявною дитинкою. Або з такими дітками, які живуть всередині дорослих людей. 

Дуже важливо, щоб письменник знайшов правильну та щиру інтонацію.

А якщо це стосується поезії... На Вашу думку, якою вона має бути, щоб читачі могли її зрозуміти? 

Щодо поезії, то я не впевнена, що вона має бути такою, щоб її цілковито зрозумів читач. Гадаю: кожен просувається у поетичній сфері самостійно. 

Тому неможливо говорити про поезію однозначно. Але переважно вірші – це мандрівки у пошуках сенсів. 

Ми знаємо, що Ви маєте культурно-мистецькі проєкти. Розкажіть, будь ласка, які цікаві історії відбувалися під час роботи над проєктом "То є Львів. Колекція міських історій?”

Мені дуже хотілося зробити красиве, ошатне видання. Зібрати історії людей, які бували у Львові. Це мала бути книга про їхню інтимну історію – стосунки з містом.

Коли створювала цей проєкт, в мене був маленький син. Я була обмежена у своїх подорожах, тому мені хотілося якнайбільше людей привезти до Львова, побачитися з ними, поспілкуватися. 

Також маю інші проєкти. Наприклад, нещодавно здійснила свою мрію – презентувала масштабний мюзикл, в якому була авторкою лібрето та музики – мелодистом. Це родинна вистава, що називається – "Пиши листи до Миколая". 

Що Ви найбільше цінуєте у своїх читачах? 

Щирість, реакції і те, що вони є! 

Я ціную людей за їхню присутність, те, що вони читають, приходять на зустрічі. 

Люблю говорити з читачами, бачити їхні очі, чути сміх, коли пишуть відгуки. Зрештою, саме люди надихають.

"Переважно вірші – це мандрівки у пошуках сенсів"

Марина Чайка – сучасна українська письменниця; двічі дипломантка престижного літературного конкурсу "Коронація слова", дипломантка літературного конкурсу "Dnipro-Book-Fest", авторка видавництв "Ранок" і "Ліра-К". Авторка книжок: "Казки Місяця", "Казки старого замку", "Привид старої башти", "Nameless. Безіменний", роман "Шепіт померлих зірок". 

Пані Марино, раді Вас бачити! Розкажіть, будь ласка, про Ваші перші літературні спроби. 

Це було ще в дитинстві. Я вигадувала казки та вірші про своїх пухнастиків – котиків і цуциків.

Презентувала ці твори своїм домашнім улюбленцям, а також батькам, які мене надихали та підтримували. 

Завжди було весело. Читала свої письменницькі спроби так, наче стояла на сцені перед великою публікою.  

Скажіть, будь ласка, що для Вас найголовніше під час письменницької роботи? 

Найголовніше для мене тиша, тому що завдяки їй краще чую свої думки. Перед написанням нового твору багато читаю книг цього жанру (щоб надихнутись) і щоб ліпше зрозуміти обраний вид. 

Я видала п'ять книжок: "Казки Місяця", "Казки старого замку", “Привид старої башти", фантастичну повість "Nameless. Безіменний" та містичний роман "Шепіт померлих зірок".  

Також під час написання роману переглянула безліч фільмів цього жанру. 

Це заняття допомагає розвинути свої літературні здібності. 

Колись почула вислів: "Та людина, яка прочитала хоча б сто книжок, хоча б одну свою напише". Тому читаю якомога більше, бо не хочу зупинятися у письменницькій справі. 

Як Ви можете описати своє літературне життя? 

Це вічна подорож у світі слова. Хвилююсь від першого рядка та завжди відчуваю велике задоволення, коли твір уже написано та поставлена остання крапка. 

Потім починається довгий шлях редагування – щось видалити, щось додумати та наново написати, додати яскравості або навпаки. 

І наприкінці своїх творчих стенань залишаю попередній варіант. Але так буває не завжди.

"Важливо не забувати про потреби та інтереси молодої аудиторії"

Олександра Шутко – письменниця, кандидатка мистецтвознавства, дослідниця історії Османської імперії і біографій султан-українок. Авторка досліджень: "Роксолана: міфи та реалії", 'Жіночий султанат: влада та кохання", "Роксолана: життєпис", а також романів про Роксолану та українку Хатідже Турхан, яка у ХVII столітті фактично правила Османською імперією за малолітнього сина – Мехмеда ІV. 

Пані Олександро, вітаємо! Розкажіть, будь ласка, з чим у Вас асоціюється Ваш початок у літературній справі? Якими творами він запам'ятався?

Цей період у мене пов'язаний з війною 2014 року, яку розв’язала Росія проти України,  коли анексувала Крим та окупувала міста і села Луганської та Донецької областей. 

Саме тоді я дописувала свою першу книжку – дослідження "Роксолана: міфи та реалії", перший наклад якої швидко розкупили. Тому вийшло друге видання – доповнене. 

2017 року цю книжку видали у Стамбулі турецькою мовою у видавництві Kitap Yayınevi. 

Ваші книги стосуються османської тематики. Що б Ви хотіли розкрити для читачів своїми творами?

Насамперед інформацію про життя султан-українок у султанському гаремі, у документах якого зафіксовано чимало цікавої інформації про їхні статки, уподобання в одязі та їжі, стосунки з чоловіком-султаном і дітьми. 

Також досить багато цікавих фактів міститься у документах благодійних фондів цих жінок. Адже Роксолана (Гюррем), як і її землячка Хатідже Турхан (Надія), чимало фінансів витрачали на зведення мечетей, хамамів (турецьких лазень), громадських їдалень, шкіл, водограїв тощо. 

Окрема важлива група архівних матеріалів – листи султан-українок: особисті, дипломатичні та офіційні. Все це написано складною османською мовою, якою послуговувались знать і сановники. 

На жаль, я читаю лише сучасною турецькою. Тож не всі документи мені доступні для вивчення. Доводиться звертатися по допомогу до фахівців – османістів. 

Скажіть, будь ласка, якими були Ваші перші враження від Туреччини? 

Я закохалася в цю країну з першого погляду. Адже саме у Туреччині побачила, як гармонійно співіснують традиції, історія і люди зі Сходу та Заходу. 

Як Ви вважаєте, який досвід Туреччини могла би запозичити Україна?

На мою думку, це турбота про власну армію та військово-промисловий комплекс. Нині, під час повномасштабної війни, українці змогли запевнитися, скільки Туреччина має якісної новітньої зброї, що літає, плаває, їздить, стріляє і бомбить. 

Попри те, що ця країна – член НАТО, вона активно займалася і продовжує займатися військовим виробництвом. 

Тим часом в Україні (протягом останніх тридцяти років) усе лише розкрадали, руйнували та віддавали за сумнівні гарантії безпеки... 

Якими джерелами Ви користувалися під час написання книжок?

Коли я вивчала турецьку мову, то їздила відпочивати у Туреччину, де купувала книжки з історії (насамперед про Роксолану та історії османів). 

Упродовж декількох років зібрала бібліотеку та вже орієнтувалася у хрестоматійній історичній літературі. Як кандидат наук добре знаю методологію написання наукових досліджень, а як журналіст (у минулому) можу це робити зрозумілою мовою для великої аудиторії.

Тому, коли вивчала турецькі, польські, британські й американські дослідження, вирішила написати науково-популярну книжку про справжню історію Роксолани.

На щастя, моїм рукописом зацікавилося видавництво "НК-Богдан". Відтоді минуло вже десять років, а ми досі співпрацюємо. 

Як Ви гадаєте, які ще таємниці приховує Туреччина, крім тих, про які Ви пишете?

Насправді османські архіви у Туреччині мають велику кількість документів, пов’язаних з історією України та українцями, які ще не бачили дослідники.

Тому там може бути багато нерозвіданих фактів. 

На Вашу думку, чому важливо вивчати історію Османської імперії?

Мабуть, тому, що наша історія тісно пов’язана з турецькою. Український народ залишив там великий слід і мав вплив на розвиток подій в Османській імперії. 

Цікаво, що турки досі вважають: кохана дружина могутнього султана Сулеймана Пишного – Роксолана винна у… занепаді Османської імперії. Хтось звинувачує її в інтригах, які призвели до страти достойного трону пасинка Мустафи, а дехто гадає, що вона занесла у кров правлячої династії… ген пияцтва.

Пояснюють це так: батько Роксолани – православний священик і зловживав оковитою, тому її син (наступний султан – Селім ІІ) теж полюбляв алкоголь.

Це, звісно, нісенітниця. Адже пасинок Роксолани, Мустафа (матір'ю якого була черкеска Махідевран) таємно листувався з ворогами османів – венеційцями і персами – та зосереджував навколо себе бунтівних яничарів, сам пішов супроти волі батька-султана. Тому наклав за це життям. 

Розкажіть, будь ласка, які ще країни Вас приваблюють? Чому?

Якщо говорити про дослідження, то, звичайно, сусідні країни – Польща та Угорщина. У їхніх архівах є чимало цікавих матеріалів, які стосуються Роксолани та Хатідже Турхан, а також безцінні свідчення дипломатів, які у ХVI–XVII століттях були у Стамбулі. 

Вони проливають світло на стиль життя цих жінок у султанському гаремі та їхній вплив на владу.

"У Туреччині я побачила, як гармонійно співіснують традиції, історія і люди зі Сходу та Заходу"

Леся Кічура – українська письменниця, казкарка, журналістка, кандидатка наук із соціальних комунікацій, Лауреатка премії ім. Н. Забіли за твори для дітей (2020 р.), провідна редакторка Національного театру імені М. Заньковецької. 

Пані Лесю, вітаємо! Розкажіть, будь ласка, чим Вас захоплює світ казок?

Казки полонили мене ще з дитинства. Направду читала їх дуже багато. Любила знаходити цікаві книги у місцевій бібліотеці. Моїм улюбленим місцем (після школи) була книгарня у нашому селищі.

Казкові твори люблю досі, бо вони про мрійливі світи та дива, які ти переживаєш з героями.

З чим Ви можете порівняти письменницьку роботу? Чому?

Письменницька праця – щоразу мандрівка у часі та просторі. Водночас письменство – це захоплення, тому що, лише завдяки своїй уяві та фантазії, ти ладен творити світи, які полонять увагу тисячі дітей.

Що для Вас найцікавіше, коли Ви починаєте писати новий дитячий твір?

Казкописання – то немов відчинені двері у незвідані світи та часові портали. Коли пишеш перше речення, часто не знаєш, якою буде кінцівка історії. 

Ти сідаєш за комп’ютер, розпочинаєш свою оповідь і вона тебе веде, немов поводир. Коли казка завершена, то я неодмінно прикрашаю її гарними словами. 

Серед Ваших казкових творів є "Ображена гумка". Скажіть, будь ласка, що для Вас стало джерелом її створення?

Історія цієї казки неймовірна. Вона написана для мого старшого сина. Тоді він ще навчався у початковій школі, зараз – студент НУ "Львівська політехніка". 

У минулому син мав дуже прикру звичку – гризти гумки. Це мене так дратувало, що ввечері я написала казку і вранці, перед сніданком, прочитала її сину. Опісля сказала: "Отож, бачиш ти став героєм цього твору. Мене запросили на завтра до твоєї школи, і я читатиму саме цю історію. Всі у школі знатимуть, що це ти хлопчик-гризькогумко". 

Син мить помовчав. Потім встав з-за столу і пішов до своєї кімнати. Затримався там на 10 хвилин. Повернувся зі словами: "Я прибрав у себе. Зібрав усі шматочки гумок і більше ніколи їх не псуватиму. Буду вчити уроки і завжди пильнувати лад у своїх речах. Будь ласочка, мамо, назви свого героя казки якось по-іншому…".

Того ранку герой мого казкового твору став Васильком. А мій син направду відтоді припинив псувати гумки і став приносити гарні оцінки. 

Ви проводите літературні зустрічі з дітьми. Розкажіть, будь ласка, які емоції відчуваєте спочатку, коли розпочинається Ваша подія?

Для мене кожна авторська зустріч – це дивовижний обмін енергетикою та драйвом. Діти дуже заряджають, але водночас потребують фантаcтиної віддачі.

Бувають дні, коли на зустрічі в інших містах до мене загалом приходить 300-500 дітей. Це величезна кількість! І ти маєш втримати їхню увагу, захопити казками, зачарувати голосом, розповіддю, забавками та вікторинами.

Як переважно діти реагують на такі зустрічі? Як Ви гадаєте, чому?

Дітки щасливі! Направду вони радіють, і я тішуся разом із ними. 

Дуже радію, коли (після нашої зустрічі) дітлахи діляться своїми мріями – “ото я вас послухав, то все так цікаво, я теж колись спробую стати письменником, коли стану дорослим”.

Як Ви вважаєте, які виклики мають сучасні дитячі книги?

О…. Вони мають конкурувати з телефонами, планшетами і телебаченням. 

Сучасна книга має бути захопливою, легкою, цікавою, дотепною та яскравою. 

Її завдання – полонити увагу читача з першої сторінки і тримати її до останньої.

Ілюстрації мають бути справжніми, щоб читачі впізнавали героїв, які там зображені. Тому я щоразу дуже уважно обираю художників до кожної своєї книги. 

На Вашу думку, чого нині найбільше потребують сучасні діти в літературі? Якщо ми говоримо про найменших українців.

Діти потребують добрих, сучасних текстів.

У моїх казках немає сюжетів війни, тому що своїми творами я хочу берегти спогади про довоєнний час, коли всі були у рідних домівках і не втрачали дорогих серцю людей.

"Для мене кожна авторська зустріч – це дивовижний обмін енергетикою та драйвом"

Ярослава Литвин – сучасна українська письменниця, романістка. Ярослава Литвин є лавреаткою конкурсів «Коронація слова» та Літературного конкурсу видавництва «Смолоскип». Її роман «Рік розпусти Клауса Отто Баха» увійшов до довгих списків Літературної премії «Книга року BBC – 2021» та книжкової премії «Еспресо. Вибір читачів – 2021». Водночас роман «Не мій дім» увійшов до довгих списків премії «Книга року BBC — 2022».

Як Ви зрозуміли, що письменництво — це Ваша стихія?

Мене завжди вражала здатність людини переносити речі зі своєї уяви в реальний світ. Створювати з нічого, втілювати, надавати форму і певною мірою оживляти їх. Ще маленькою я використовувала усе, що було під рукою, в пошуках інструменту, який допоміг би трансформувати вигаданий мною світ у реальний. У хід ішли олівці, пензлі, пластилін, глина, нитки, гачки і дротики, голка і канва, ручки і блокнотики. Власне, всі ці звичайні, доступні дітям речі. І байдуже, що в результаті виходило – намальований пейзаж, одяг для ляльки, виліплена фігурка людини, вишита пташка чи оповідання на вісім речень – це вже було щось. Маленький крочок до мети. Оце величезне бажання (а, можливо, і потреба) випустити фантазію назовні штовхало мене до все нових експериментів і пошуків. Певний час я була переконана, що моїм найвірнішим, найслухнянішими і найточнішими інструментами є олівець і пензлик. Але згодом виявилося, що ні; що слово для мене найкраще. Це відбулося у вісімнадцятирічному віці. Десь тоді я і написала свій перший завершений рукопис – повість “Ігри”, яка буквально за рік вже вийшла друком. В той час я зрозуміла, що, певно, це і є мій шлях. Тут, серед людей, що живуть книгами, моє місце. 

Чи маєте Ви звички перед тим, як сісти писати?

Коли я писала “Не мій дім”, у мене був такий ритуал – відкриваючи на ноутбуці рукопис, слухати композицію “Black sands” гурту “Bonobo”. Щоразу вона налаштовувала мене на меланхолійний, вдумливий лад. Але з іншими текстами унікальних пісень і ритуалів не виникло. Мені важлива тиша і можливість побути “самій у собі”, впіймати саме ту ниточку, емоцію. Саме те слово. Раніше на це могло йти багато часу, зараз я вже маю більше досвіду і перемикаюся досить швидко. Ну і тут важливо те, наскільки я відчуваю текст, наскільки потрапила в його потік. Бувають такі береги, що аби дістатися глибини, треба довго йти по коліна у воді. А бувають такі, що одразу – шубовсь і ти там. Всі тексти різні, як і всі річки, моря й океани.

Чи часто у Вас виникає ступор, коли немає натхнення чи текст не іде?

Я з тих занудних людей, які не вірять у натхнення. Я вважаю, що якщо рукопис, історія розказана у ньому, тебе захоплює, полонить, викликає бажання бути у ній і розповісти її якнайкраще, то ось воно і є – твоє натхнення.

Якщо текст не йде, може бути багато причин, чому це сталося. Наприклад, буває, що автор сам не розуміє, яку історію хоче розповісти. Є ідея, а що з нею далі робити – незрозуміло.

Які поради Ви дали б авторам, які переживають творчу кризу?

Зрозуміти, для чого ви пишете. Будьте максимально щирими з собою, текст не терпить нещирості автора. І так само читачі завжди відчувають, коли автор не любить свій текст, був нещирим чи ж сам не горів своєю історією. Ті моменти, які вам нудно писати і ви робите це через силу, так само буде важко і нецікаво читати. Якщо поки що рукопис, над яким ви працюєте, не просувається, відкладіть його і знайдіть ту історію, яка чіпляє вас саме зараз, і розкажіть її! Можливо, досвід отриманий з новим текстом, допоможе у написанні попереднього, і ви побачите, що там не глухий кут, а несподіваний поворот.

Творчість – це радість. Творити не означає силувати себе, жертвувати чимось, страждати, зриватися чи годинами дивитися на порожню сторінку. Не мучте себе, радійте, мрійте, смійтеся, сумуйте, говоріть про те, що вам важливо. Любіть свою творчість і несіть цю любов далі.

Чи вірите Ви в музу? Де, на Вашу думку, вона живе: у наших думках, вчинках, подіях тощо?

Муза живе у любові. У любові до книги, до історії, до творчості, до читача, до себе, до близьких, до світу.

"Плани на цей рік? В ідеалі, я б хотіла дописати два розпочатих романи. Вони абсолютно різні, але, створюють якийсь певний баланс в першу чергу для мене самої"