Дмитро Кузьменко (псевдонім Кузько Кузякін) — український дитячий письменник, художник-ілюстратор, редактор. Народився у Житомирі. Автор та співавтор 20 книжок.

Пане Дмитре, вітаємо! Розкажіть, будь ласка, які особливості роботи редактора у дитячих журналах?

 
Журнали для дітей — це реальність, яка фактично вже відійшла від нас. Ще не остаточно, але неминуче. І це дуже шкода.

Коли я був ще дитиною, то мені передплачували дитячі періодичні видання, я з нетерпінням чекав, коли в поштовій скриньці з’явиться новий номер. Пізніше я сам почав працювати в журналах для дітей — і це було як сповнення мрії. Для мене це був, поза сумнівом, один з найкращих досвідів у житті.

Створювати журнал для дітей в дечому навіть цікавіше, ніж книжки. По-перше, тому що це більш командна робота. А, по-друге, дуже динамічна — спочатку ти маєш лише тему і якісь загальні ідеї, як її розкрити. Але ось день за днем у тебе з’являються різнопланові тексти: пізнавальні замітки, оповідання, комікси, розвивальні завдання, інтерв’ю. Потім — ілюстрації, макет. В процесі ти багато спілкуєшся зі своїми колегами, з позаштатними художниками, письменниками, їздиш на якісь події чи зустрічі. І вже за місяць — тримаєш надрукований матеріальний примірник спільної роботи. Щоб того ж дня взятися за черговий номер. Це було дуже драйвово!

Скажіть, будь ласка, створення ілюстрацій до яких матеріалів Вам найбільше запам'яталося?

Найбільш цікаво було працювати над ілюстраціями до «Зубастих задачок». Це був цілком авторський проєкт, ілюстрації в ньому одночасно є і завданнями до розв’язування, і жартами, і просто естетичними графічними елементами. Це був проєкт, в якому я сповна реалізував свої можливості, які мав на той час.

"Зараз я обдумую один текст, в якому не написав ще ані слова. Але я вже відчуваю, що він є, і я справді напишу його"

Марина Пономарьова – українська письменниця, сходознавиця, копірайтерка. Авторка феміністично-фентезійної збірки “У скляному лісі”.

Пані Марино, у своїй дебютній збірці Ви вдаєтесь до переосмислення фольклорної творчості з феміністичної перспективи. Чому важливим є подібне перепрочитання традиційних сюжетів? Що воно дає сучасним читачам?

Переписуючи традиційні сюжети з феміністичної перспективи, ми переводимо фокус уваги на жінок та дозволяємо їм розказати їхні історії, поділитися несправедливістю, або просто проживанням жіночого досвіду. Ми все ще живемо у дуже патріархальному світі. Тому мені здається важливим говорити про жінок та рівноправність у будь-який доступний спосіб. Не всі будуть читати пости з хештеґом #metoo або серйозні феміністичні нон-фікшн книги, бо це емоційно виснажливо. Для кожного існує свій спосіб отримання інформації, який найбільше допомагає сприймати її, а фантастика дозволяє говорити на безліч тем у цікавих декораціях, знижуючи поріг болю. Звісно, не всі будуть читати фантастику також, але чим більше ми говоримо про жінок та їхні проблеми у різних площинах, тим більше людей будуть задумуватися про ці проблеми, і, як наслідок, змінювати світ на краще.

Чи є ще якась казка, яку Вам хотілося б переписати?

Конкретна казка наразі не спадає на думку, але мені подобається образ фенікса. Життя, що постає з попелу знову і знову символізує як незламність нашої нації, нашу теперішню боротьбу, так і шлях жінок крізь віки. У які рамки нас би не заганяли, ми все одно відроджуємось, підіймаємось і живемо далі, а також продовжуємо боротьбу попередніх поколінь жінок, і віримо у свободу наших наступниць.

Автори-фантасти у своїй творчості насамперед спираються на актуальні соціальні проблеми. Як Ви вважаєте, чи дає фантастика більше свободи в дослідженні табуйованих тем?

Фантастика — жанр який дозволяє обʼєднати ескапізм, тобто занурення у фантастичні світи, щоб втекти від реальностей сьогодення, і метафоричність, яка переносить актуальні соціальні проблеми у казкові декорації. Ця традиція тягнеться з давніх-давен, казки це по суті метафори і настанови для дітей, які прищеплюють конкретні цінності або пояснюють, як влаштований цей світ. Тому фантастика здатна продовжувати цю традицію і допомагати більш мʼяко аналізувати непрості теми. Тут справді існує більше свободи гратися з різними елементами і переосмислювати речі, з якими ми стикаємось у реальному світі. На відміну від інших жанрів фантастика дозволяє придумати, що завгодно — кита зі скляним лісом на спині, міста населені гарпіями, чи замки зубних фей — щоб було легше говорити про непрості теми казковими образами.

В університеті ви вивчали східні мови, у збірці також оприявнюється ваша зацікавленість культурою Сходу. Як дослідження культур, які зазвичай вважаються більш консервативними, вплинуло на Ваше сприйняття феміністичної проблематики?

Вивчаючи культуру Китаю та Японії, я стикалась з тим, що “скло” жіночого досвіду присутнє у всіх суспільствах. Наприклад, японська мова має гендерні категорії та сильно спирається на соціальне становище — лексика може змінюватися, в залежності того говорить чоловік чи жінка, та до кого вони звертаються. Деяка лексика заборонена для вжитку жінками. У Китаї знущалися над жіночими тілами заради краси та фемінності — ноги дівчат перевʼязували, щоб ступні були маленькими і делікатними, що призводило до травм і болю. Також, коли була накладена заборона мати другу дитину у сімʼї, широко розповсюдженими були аборти дівчаток, адже виховувати сина вигідніше і “престижніше” ніж доньку. Я дізнавалась про безліч таких прикладів, вони жахали. Це тільки вкорінило моє переконання, що фемінізм абсолютно необхідний, і важливо говорити про ці теми.

"Фантастика — жанр який дозволяє обʼєднати ескапізм, тобто занурення у фантастичні світи, щоб втекти від реальностей сьогодення, і метафоричність, яка переносить актуальні соціальні проблеми у казкові декорації"

Оксана Весна – письменниця. Народилася у Львові в 1990 році у липні, а не навесні, як можна було б подумати через її псевдо. Весною Оксана стала на пам’ять про свою бабусю (татову маму), яка була радисткою під час Другої світової війни та мала позивний «Веснянко».

У 1997 році Оксана почала навчання у авторській школі Марії Чумарної, з часом ця школа виросла у гімназію «Тривіта», де Оксана й закінчила навчання у 2007 році, після чого вступила до Української академії друкарства, де навчалася редакторської майстерності.

Хоч і писала доволі активно ще зі шкільних років і навіть видала першу книгу («Які ж вони – янголи?»), під час навчання в академії Оксана зробила паузу в творчості: хотіла спочатку більше дізнатися про тексти та про те, як вони впливають на людину, краще розібратися в «хімії слів». Друга книга «Ліс на межі» побачила світ напередодні великого карантину в зв'язку з COVID-19. Зараз третя книга Оксани лежить «у шухляді», бо текст було написано за часів пандемії і він дещо втратив свою актуальність з початком повномасштабної війни. До речі, від лютого 2022 року Оксана подалася в активне волонтерство: маскувальні сітки, участь у проєкті «Трофейна» (розмальовані гільзи, осколки та інші «сувеніри» з фронту, які продаються за донати на користь ЗСУ), контакти з ГО «Львівський лицар»… і саме у волонтерському центрі з’явилася ідея поетичної збірки «Нерозстріляні вірші», яка вийшла друком у 2023 році до річниці (чи радше – роковин) повномасштабної війни. Незабаром світ побачить друга збірка авторки – «Сталеві крила».

Пані Оксано, розкажіть, будь ласка, чим Вас приваблюють світи фентезі та фантастики у літературі?

Мабуть, своєю казковістю, можливістю неможливого. Коли реальний світ відчувається занадто сірим або занадто жорстоким, магічні світи стають своєрідними прихистками. Комусь цікавіше читати про якісь події, що могли б відбутися насправді, а мене з юності тягнуло до чогось такого, чого не може бути, але у що хочеться вірити. Для мене фантастика – це мрія та водночас засторога про майбутнє, а фентезі – це просто мрія (щоправда, тут я не беру до уваги темне фентезі, бо воно значно менш мрійливе… зате може створити відчуття, що наша реальність ще цілком затишна, якщо порівняти з тим чи іншим дуже-дуже темним всесвітом). Однак хочу підкреслити: для мене фентезійний або фантастичний твір є вартісним у тому випадку, коли людина змінюється, перечитавши його. Коли у сюжет гармонійно вплітається проблема, актуальна для людства. Чарівна історія має сенс тоді, коли під нашаруванням чарів знаходиться щось загальнолюдське. Щось здатне вплинути на душу людини, яка читає історію. Для мене важливий баланс між відпочинком (задоволенням від тексту) та можливістю щось з цього тексту взяти. Звісно, чисто розважальна література має повне право на життя, просто конкретно для мене важливо, щоб історія була чимось більшим.

Скажіть, будь ласка, що для Вас найважливіше, коли Ви поринаєте у фантастичну письменницьку роботу?

Якщо задуматися, мабуть, найважливіше – постійно навчатися. Щиро кажучи, я дуже стараюся, щоб кожен мій твір був трішки кращим за попередній. Для цього потрібно самій тягнутися вгору… не знаю, чи мені вдається і наскільки цей ріст буде рівномірним, але я прагну саме до цього. Для мене найважливіше, щоб поточна робота була кращою, глибшою, майстернішою за попередню.

Які емоції у своїх читачах Ви хотіли б зробити яскравішими? Щоб вони не боялися показувати їх у житті.

Емоції – це зовсім не найважливіше, що я хочу дати своєму читачеві. Мені б хотілося давати прагнення до змін. Віру в те, що кожен з нас не є чимось постійним і сталим. Щодня ти можеш ставати трохи кращим або трохи гіршим, ніж був. З віком людина розуміє, що втрачає юність, здоров’я і сили. Поступово, непомітно, але це відбувається з усіма. Розбиваються мрії, зникають ілюзії, накопичуються важкі спогади та невдачі, а людина залишається з тим, на що вона сама себе перетворить. З тим, як вона ставиться до невдач, як переживає гіркий досвід, як переосмислює розбиті мрії… або наскільки майстерно їх склеює. Знаєте, зазвичай герої фентезі переживають деякі проблеми протягом своєї історії… події мають значення, але важливіший сам герой. Те, яким він був і яким став (чи стала). Я хочу, щоб мої читачі прагнули бути головними героями – кожен у своїй власній історії життя. Бути головним героєм важко і часто боляче, але саме подолання труднощів і самого себе робить пересічного персонажа героєм.

Серед Ваших книг – "Ліс на межі". Розкажіть, будь ласка, що Вас наштовхнуло на створення цієї книжки?

Ще до початку російсько-української війни я побачила в етері новин історію про дівчинку, яка на той час навчалася у дев’ятому класі. Три однокласниці загнали цю дівчинку до шкільної вбиральні, де намагалися змусити повіситися. Знаєте, у мене був абсолютно не згуртований клас. Ми часто конфліктували одне з одним, були дуже різними людьми, з різними цінностями, вподобаннями та проблемами. Зараз багато моїх колишніх однокласників та однокласниць не спілкуються між собою… але аж до такого в нас не доходило. Я вважала, що навчалася в проблемному (щодо дитячих взаємин) класі, але коли побачила той випуск новин, дуже захотіла зробити щось, щоб подібного було менше. Саме з цього бажання росте коріння лісової історії.

На Вашу думку, у чому полягає успіх книги у жанрі фентезі?

В ідеалі – комерційна складова + любов читачів та слід в історії літератури. Тобто, книжка добре продається, перекладається багатьма мовами, входить до класики світової літератури. Це успіх. З іншого боку, книжка може мати маленьке коло шанувальників, яке повільно-повільно росте, наче кола на воді. Це успіх. Книжка може вчасно потрапити до рук людині, якій вона дуже потрібна, може вплинути на чиєсь подальше життя. Зокрема – переконати, що варто жити далі. Навіть якщо така людина взагалі одна-єдина – це успіх.  

Чи хотіли б Ви побачити фантастичну Україну? Поясніть, будь ласка, свою думку.

Я б хотіла побачити Україну щасливою. Сподіваюся, що це – наше майбутнє, а не щось зовсім з жанру фантастики. Хай казка залишається казкою, а в нас буде просто хороша реальність. Хоча… наукова фантастика про технічний прогрес і щасливе суспільство – цілком приваблива ідея.

Як Ви гадаєте, які можуть з'являтися складнощі під час написання творів, якщо говорити про фентезі?

Конкретно мені важко ставити останню крапку і відпускати свою історію туди, де я більше на неї не впливатиму. Ненавиджу писати закінчення рівно настільки ж, наскільки обожнюю писати початки. Якщо ж міркувати суто про жанрові труднощі, то це, мабуть, створення чогось реально нового. Легко написати «коктейль» за вже знайомими лекалами. Запроси до своєї казки ельфа, орка та вампіра, вигадай їм проблему та нехай дають собі ради… При цьому ти можеш написати хороший твір, цікавий, з глибоким підтекстом, але… створити абсолютно самобутній, новітній світ… вигадати таке, чого до тебе ще ніколи не було… власне, якщо така вигадка буде вдалою, добре продуманою і вписаною в хорошу історію, вона стане для автора квитком в історію літератури. Насправді створити щось нове – складно. Не всі доростуть до Джона Толкіна. Хоча, якщо задуматися, це не для всіх обов’язкове завдання. Деколи достатньо писати не геніально, а просто добре. Достатньо правильно складати класичні елементи в нову мозаїку та отримувати від цього задоволення. Достатньо любити своїх персонажів настільки, щоб вони «оживали» і викликали любов у читачів, просто відчуваючись живими.

Скажіть, будь ласка, якими книгами Ви надихаєтесь у своїй літературній діяльності?

Намагаюся дослухатися до порад пана Стівена Кінґа і читати багато. Щоправда, я більше орієнтуюся на відносно старі книжки. Читаю і сучасних авторів, але вчитися хочу в тих, кого перевірив час. Я вже згадувала пана Толкіна. Також люблю творчість Клайва Льюїса, Енн Маккефрі, Станіслава Лема, Отфріда Пройслера, Джозефа Ділейні, Роберта Сальваторе, а ще я люблю міфи народів світу, впевнена, що надихатимуся ними ще багато разів. Дуже поважаю Януша Корчака, це більше про дитячу літературу та ставлення до дітей, але ж я маю в процесі кілька проєктів для маленьких… 

Серед українських авторів я ніжно люблю Василя Симоненка, Лесю Українку, Володимира Винниченка, Григорія Сковороду. Також я намагаюся вчитися у Івана Франка, точніше… скажу чесно: мабуть, я не настільки розумна, щоб вчитися в нього, але мене вражає, наскільки працьовитою була ця людина і я прагну бути хоча б трішечки такою ж. Серед сучасних українських письменників дуже люблю Дару Корній, але я намагаюся не надихатися книжками сучасників, щоб мимоволі не копіювати їх. З нещодавно прочитаного сподобався «Літопис сірого ордену» Павла Дерев’янка… а ще Фейсбук дуже наполегливо продавав мені книжку «Легенди та лате» (бачила її рекламу буквально ЩОДНЯ протягом цілого місяця. Здалася і купила. Зараз саме в процесі читання і мені дуже подобається. Вона така… водночас затишна і з ноткою мотивації (головна героїня розпочала власну справу і зрозуміло, що не могло все бути ідеально та одразу). Мені подобається, що автор пише про успіх, який приходить поступово, якого треба досягати й не здаватися через невдачі. Люблю такі штуки, якщо вони подаються не просто мотиваційними гаслами, а через приємну історію.

Над якою книгою Ви зараз працюєте?

У роботі видавництва зараз моя книжка для учнів молодших класів «Крихітні дракони». Збірка пізнавальних казок з вираженим карпатським настроєм, а також цими днями віддаю видавцеві збірку віршів про війну (в мене вже є одна «Нерозстріляні вірші», про перший рік війни, а оце буде друга). Це мої волонтерські видання – свій прибуток з них я віддаю на ЗСУ, значною мірою надихалася, перебуваючи у волонтерському центрі в бібліотеці ім. Р. Іваничука у Львові (до речі, долучайтеся до нашої «секти» свідків сітки, приходьте плести).

Зазвичай я так не роблю, але зараз у мене в процесі два твори, бо не змогла обрати, який писати першим. Поки тримаю темп, але подивимось, як воно піде. Ще не вигадала остаточні назви, але одна історія буде приквелом до «Лісу на межі». Події відбуватимуться в лісі, але це буде історія для дорослого читача, яку можна читати окремо від «Лісу на межі». Історії будуть пов’язані одним всесвітом та локацією, але з різними сюжетами. Не хочеться видавати сюжетних моментів, але… з’явилася у мене така думка: що, коли Час закоханий у Смерть? Адже все живе він віддає їй. Тільки не подумайте: все не так депресивно, щоб Смерть продовжувала існувати, потрібне Життя. Без світла немає тіні… Спробувати почитати початок можна тут.

Друга історія в процесі – про брата і сестру, які народилися та виросли у глухій холодній місцині, де люди поклоняються Темряві та Смерті, як володаркам усього. Потім дещо відбувається і сестра потрапляє в інше селище, з іншими звичаями. Бачить інше життя, розчаровується у віруваннях, прищеплених їй з дитинства і повертається з надією витягнути свого брата з рідних місцин. Знаєте, я намагаюся разом з персонажами дослідити, чи вдасться витягнути їх з деструктивного простору і чи зможуть вони переосмислити все, у що вірили раніше. На перший погляд, може здаватися, що обидві ідеї якість темні та депресивні, але насправді я хочу написати про життя крізь асфальт, про свічку в темряві, про людяність попри обставини…  Спробувати почитати початок можна тут.

До речі, якщо хтось бажає ознайомитися з моєю творчістю, запрошую до блогу мого муза. Його звуть Ясь і він періодично публікує дещо з написаного у вільний доступ, щоб читачі спокушалися нашими вигадками.

Чи хотіли б Ви стати фантастичною героїнею у своїх творах? Чому?

Не думаю, що я б змогла пройти шляхи, якими проваджу моїх персонажів. Це велика несправедливість та (водночас) велика довіра від мене до них. Я вірю в них більше, ніж у себе.

Оксана Весна у Facebook

Андрій Бачинський – український письменник, автор популярних пригодницьких книжок «Детективи з Артеку», «Ватага веселих волоцюг», «З Ейнштейном у рюкзаку» та «140 децибелів тиші». У 2022 книжка «Примари Чорної діброви» стала переможцем літературної премії «Книга року ВВС-2022» у номінації «Дитяча книга року ВВС». У 2023 році у Видавництві Старого Лева вийшла нова книга автора – «Вісім крафтових історій». Народився у Калуші.

Пане Андрію, розкажіть, будь ласка, як Ви зрозуміли, що прагнете стати письменником?

Я не прагнув стати письменником. Читати я любив з дитинства, але перші твори почав писати  лише на початку 2000-х, коли підростали мої діти, а сучасної української пригодницької дитячої літератури в книгарнях було вкрай мало. Тобто насамперед це були історії для моїх дітей, які пізніше перетворилися на повноцінні книжки. 

Скажіть, будь ласка, чим Вас захоплює літературна діяльність?

Можливістю зануритися в інший світ, на якийсь час повернутися в роки дитинства і юності, хай і уявно, але сповнити якісь дитячі мрії.

Що Ви найбільше цінуєте у дітях? Які риси характеру?

Щирість, безпосередність, відкритість, наївність, віру в чудеса.

Розкажіть, будь ласка, хто Вас найкраще підтримує у Вашій письменницькій роботі?

Діти. І власні, і читачі.

Одна з Ваших книг – "Неймовірні пригоди Остапа і Даринки". Яка була історія написання цієї книжки?

Це моя перша книжка, а Остап і Даринка — мої старші діти. Коли їм було 5-6 років, ми поїхали на екскурсію в Олеський замок біля Львова, але екскурсовод розповідала надто по-дорослому, і діти відверто нудилися. Щоб зацікавити їх, я почав на ходу вигадувати історію про принцесу, що жила в замку, і про те як вони удвох потрапили в минуле, познайомилися з принцесою і допомагали їй. Уже вдома увечері діти почали вимагати продовження історії, і так за кілька днів вона переросла в повноцінну повість, яку я записав, а за якийсь час надіслав на конкурс пригодницьких творів. Моя повість отримала перемогу в одній з номінацій конкурсу і незабаром вийшла друком. До речі, щойно “Видавництво Старого Лева” перевидало “Неймовірні пригоди Остапа і Даринки” в новій обкладинці і редакції. А десь у квітні у книгарні з’явиться і перевидання продовження пригод: “Канікули Остапа і Даринки”.

Яке Ваше найбільше бажання у житті?

Зараз це очевидно перемога у війні і закінчення жахливого кровопролиття та руйнації України. А все решта вже якось потому добажається.

"Я люблю, щоб у книжках були динамічні цікаві пригоди, але щоб у ці пригоди були вписані якісь пізнавальні моменти"

Ірина Грабовська – українська письменниця та блогерка, авторка книг у жанрі фентезі та стимпанк: “Замок із кришталю”: “Зірки й кістки” (частина 1) та “Земля крилатих” (частина 2); “Хроніки незвіданих земель. Збірка оповідань” (співавторка); “Остання обитель бунтарства”. Також співзасновниця літературного об’єднання “Фантастичні talk(s)”.

Що для вас означає література? 

Це гарний засіб, щоб зафіксувати, проаналізувати і прожити невідомі події та емоції, змоделювати різні ситуації і замалювати характери. Література – це те, що дає нам можливість спілкуватися із прийдешніми поколіннями і розуміти попередні.

Розкажіть, що вплинуло на ваше рішення стати письменницею? 

Не було як такого рішення – я просто завжди писала. Не пригадую себе у стані, коли я нічого не вигадувала. У дитинстві в мене була купа блокнотів із недописаними оповіданнями, казками, замальовками природи, навіть початими “романами”. Я завжди знала, що так чи інакше писатиму і видаватимусь, щоправда, йти до першої книги довелося майже 10 років.

На вашу думку, натхнення підтримує чи підриває письменницьку діяльність автора? 

Натхнення – це приємна, але не обовʼязкова складова творчого процесу. Що більше у письменника досвіду, то менше він може покладатися на натхнення, бо здатен спланувати роботу і написати задуманий текст заздалегідь складеним поепізодником чи пропрацьованою ідеєю. Щоправда, така робота подекуди страшенно виснажує і не дає ніякої насолоди. Водночас писати під сильним натхненням – набагато приємніше, іноді стається, що ти не встигаєш записувати слова, які виринають у твоїй голові. Втім, у професійного письменника ви навряд чи відрізнятимете текст, написаний під натхненням, і текст, який був написаний планово, як частина рутинної роботи.

Який фантастичний/фентезійний світ вам подобається найбільше? 

Якогось одного нема, не кажучи вже про те, що я не хотіла б насправді жити у фантастичному світі. З останнього, що читала, найбільше мене вражають світи Брендона Сандерсона, а також дуже непоганий світ змалював Джей Крістофф у “Безночі”. Якщо звертатися до фантастичних світів, що змінили жанр і вплинули на цілі покоління майбутніх фантастів, то, звісно, це світ Дж. Р. Р. Толкіна і “Дюна” Френка Герберта.

Можете розповісти, як ви створюєте фантастичні світи в своїх творах? На які аспекти ви найбільше звертаєте увагу? 

Перш за все, варто вибрати ключовий фантастичний елемент, який закладається в основу вигаданого світу. Наприклад, в “Дюні” це були прянощі, специфічна речовина, яка дозволяла лоцманам торговельної гільдії подорожувати в космосі і перевозити товари та людей між планетами і галактиками. Потім довкола ключового елементу будується все інше – географія, клімат, флора, фауна, історія та суспільство зі своїми релігіями, традиціями, грошовими одиницями і т.п. Як на мене, чим логічніше побудований такий світ, тим легше у нього повірити, і чим більше письменник сам дасть відповідей про устрої свого світу – тим логічніший він буде. Також дуже впливають на достовірність пропрацьовані дрібні деталі: місцевий фольклор, одяг, їжа, звичаї.

Які літературні образи жінок вас дратують найбільше у фантастичній літературі? 

Мені не подобається, коли жінок досі, у 21 столітті, зображають гарним додатком до головного героя. Але взагалі, кожен персонаж – жінка, чоловік чи небінарна особа – має бути прописаний достатньо добре, щоби хотілося за нього перейматися. Зі своїми слабкостями і силами, сумнівами і проявами хоробрості, з минулим, впізнаваними рисами характера. Персонажка мусить діяти і впливати на сюжет – так само, як будь-який інший персонаж, якого створює письменник.

Цікава ваша думка, чи потрібно додавати до шкільної програми з української літератури твори фантастичного й фентезійного жанрів (класичні та сучасні)? 

Необхідно. Фантастика – це надзвичайно цінний жанр, який підіймає багато важливих тем, подекуди алегорично опрацьовує травми, про які люди не завжди готові читати реалістичні тексти, бо знаходяться у процесі проживання певних історичних подій. Також завдяки своїй формі фантастика не рідко сильніше приваблює підлітків, їм просто цікавіше її читати, і це дає змогу вчителю зацікавити їх читанням взагалі і поговорити про певні події та явища з фантастичних текстів так само, як розбирають на заняттях реалістичні твори.

Зараз ви над чимось працюєте? 

Так, над третьою книгою трилогії фентезі меча і магії “Замок із кришталю”. Перші дві – “Зірки й кістки” і “Земля крилатих” – вийшли друком у 2022 і 2023 роках, сподіваюся, третя вийде цього року. Ця трилогія оповідає про пригоди Янна, княжича крилатого народу, що бореться за своє спадкове право на престол. В основі фентезійного сюжету лежить реальна історія Столітньої війни і герцогства Бретань у 14 столітті.

Яку книжку ви можете обговорювати годинами?

Якоїсь одної у мене нема, важко сказати.

"Фантастика – це надзвичайно цінний жанр, який підіймає багато важливих тем, подекуди алегорично опрацьовує травми, про які люди не завжди готові читати реалістичні тексти, бо знаходяться у процесі проживання певних історичних подій"

Олександра Орлова — українська перекладачка, колумністка, пише дитячу та дорослу літературу. Авторка книжок “Різдвяні казки пані Софії”, “Ключ до всіх дверей”, “Чарівне горнятко”, “Мандрівка шоколаду”, “Загадковий злочин у музеї таємниць”. 

Яка історична епоха вас цікавить найбільше?

Найцікавішим для мене є не стільки якийсь період часу у людській історії, скільки ретроспектива і тяглість певних процесів і явищ. Саме тому у своєму доробку я маю книжки про чай, парфумерію, шоколад, що формують уявлення про те, яким чином розвивалися певні галузі від давнини до сучасності, які вагомі впливи чинила на них кожна окрема епоха, і що цей процес триває й надалі.

Утім, я також маю винятковий пієтет до естетики і культури Вікторіанської та Едвардіанської ери, краси тодішніх речей, образів, мистецтва і друкованої продукції.

На вашу думку, у майбутньому бібліотеки посідатимуть важливе місце в українській культурі? Як прищепити дітям любов до таких місць?

Я вірю, що бібліотеки триватимуть і важитимуть як в Україні, так і у світі. Переживання складних часів і реформування — непоодиноке явище для таких установ у різних географіях. Звісно, найліпше чуються бібліотеки, що отримують необхідну державну, фінансову підтримку для поповнення актуальних фондів і сучасного устаткування, проте волонтерських ініціатив та ентузіазму бібліотекарів часом достатньо, аби заклади жили і функціонували. Бібліотека може бути не лише книгозбірнею, але й місцем зустрічей книжкових клубів, проведення навчальних курсів, дитячих читань та презентацій.

Аби залучати до постійних відвідин і цінування бібліотек дітьми, необхідно закласти певні підвалини, своєрідну перцепцію. Я спостерігала за тим, як найменші, аж ніяк не розцяцьковані гаджетами чи найновішими виданнями, філіали публічної бібліотеки США залучали до своїх стін дітей із немовлячого віку, надаючи можливість батькам прийти із ними у певний час, щоб погортати книжки-картонки та поспілкуватися; як дошкільнята власноруч оформлювали свої перші бібліотечні картки малюнками, з радістю відвідували тематичні ріделауди в піжамах, з улюбленими іграшками і якою цінною є для них можливість самостійно обрати для себе книжку, дбати про неї і повернути до установи, ставши частиною чогось більшого, ніж просто споживацтво.

Над якими майбутніми проєктами ви зараз працюєте?

Нині у мене в роботі серія дитячих детективів про трійнят Даню, Дарку та Діану, перший з яких «Загадковий злочин у Музеї таємниць» вийде вже у квітні. Також підліткова повість в жанрі космічної фантастики і дві збірки казок, в яких я продовжую свої сторітеллерські досвіди опрацювання, переосмислення чарівних історій та легенд різних куточків світу. Це не означає, що щодня я працюю з усіма загаданими рукописами, але це те, що займатиме мій письменницький стіл найближчі місяці і, ймовірно, до кінця року.

Також триває підготовка до друку кількох нових книжок, про які ще трошки зарано говорити. Я узгоджую роботу з редакторами, ілюстраторами і з нетерпінням чекаю на анонси.

Під яку погоду вам пишеться найкраще? 

Раніше погодні умови не надто впливали на мене: основною перепоною був брак часу, й тоді я нерідко писала саме вночі. Досі намагаюся позбутися звички генерувати ідеї, сюжети і події в нічний час, адже з віком ресурсний стан вимагає дбайливого підходу. Тож зараз дощова, холодна чи надто спекотна погода, коли відволікатися на зустрічі, прогулянки чи роботу в саду не спадає на думку, — найліпший мій час для письменництва і перекладів.

"Бібліотека може бути не лише книгозбірнею, але й місцем зустрічей книжкових клубів, проведення навчальних курсів, дитячих читань та презентацій"

Ірина Ніколайчук – літературна редакторка, літературознавиця, літературна критикиня, лекторка освітніх платформ. Співпрацює з видавництвами Темпора, Віват, Книголав, Комора, Видавництво, Портал, Рідна мова та іншими. Співзасновниця українського видавництва “Creative Women Publishing”. 

Що в професії редакторки вас приваблює найбільше? Які навички й риси потрібно мати, щоб стати хорошим літературним редактором? 

В усіх своїх професійних іпостасях я — насамперед читачка. Редагування — це один із найглибших доступних мені рівнів читання текстів і дуже особливий тип взаємодії і з текстом, і з долученими до його створення людьми. Ну, і можливість бути чи не першою читачкою багатьох новинок і мати авторські примірники чудових книжок, до створення яких докладаю руку — теж приємний бонус.

На запитання, які навички й риси потрібно мати, щоб стати хорошим редактором, певно, очікується відповідь «ідеальне знання української мови». Втім, моя практика показує, що достатньо знати, де це знання лежить, якщо що. На моє щире переконання, хорошого редактора не вийде з надміру принципової й зашореної людини, яка вважає, що літературна норма — це якась непорушна константа, вибита на скрижалях (хоча, звісно, всім було би простіше, якби було так). Норма динамічна — як і сама мова і як мають в ідеалі бути документи (правопис, словники тощо), де вона зафіксована. Тому редакторові (окрім, звісно, розуміння, де лежать знання з базової граматики) важливо насамперед розуміти контексти слововживання, добре знати стилістику й правила синтаксису української мови (особливо коли йдеться про редагування перекладу). Ну, і знати, як працюють інструменти внесення правок в Google Docs, Word i PDF. Уважність, загальна ерудиція й почуття гумору теж не раз стають у пригоді — як і вміння працювати в команді, дотримуватися дедлайнів і домовлятися, якщо щось іде не так. А далі — справа за тим, наскільки редакторові та його баченню готові довіритися інші учасники процесу додрукарської підготовки (автор чи перекладач, випусковий, коректор, верстальник). Бо редагування — це теж творчість, недарма воно підпадає під КВЕД «Індивідуальна мистецька діяльність»!

Ви коли-небудь мріяли написати власну книгу? 

Я категорично не згодна зі стереотипом, що літературні критики й редактори — це такі собі недописьменники, ті, в кого не вийшло в самих і вони тільки й можуть, що критикувати й виправляти помилки червоною ручкою, як заздрісні вчительки української мови. Створювати чи перекладати текст — не престижніше, не краще й не почесніше, ніж редагувати його чи писати про нього. І робота редактора, критика чи науковця — точно не легша й не менш кваліфікована. Це просто різні рівні опрацювання тексту і його (спів)творення. Далеко не всі редактор(к)и мають мріяти про написання книжки — для реалізації власних амбіцій їм цілком може бути достатньо й своєї частини роботи.

Втім, що ж до мене, то я не просто мріяла — знаю, що рано чи пізно неодмінно зроблю це. Маю кілька початих художніх книжок, мала два шанси написати й видати нонфікшн, але в обох випадках не вклалася в дедлайни, й ті книжки не вийшли. Зараз думаю, що то, певно, на краще — тепер я знаю про себе, що не вмію писати книжок на замовлення і що написання тексту, особливо великого, просто не можу сприймати як роботу. Мені треба буде чимало часу й життєвого простору, щоб дописати чи написати з нуля книжку — але не сумніваюся, що такий шанс мені випаде.

"Я категорично не згодна зі стереотипом, що літературні критики й редактори — це такі собі недописьменники"

Ольга Купріян – письменниця, фахівчиня з дитячого читання, учасниця журі конкурсів найкращих дитячих книжок («Топ БараБуки», «Рейтинг критика», «Еспресо. Вибір читачів», Літературний конкурс видавництва «Наш Формат» та інші). 

Працює з дітьми, підлітками й дорослими у сфері літературної освіти як лекторка й ведуча практикумів. Разом із колегами з лабораторії дитячого читання НЦ «Мала академія наук України» розробили практичний посібник «Живі письменники. Як говорити з дітьми про війну та мир».

Авторка книжок для дітей і підлітків: «Солоні поцілунки», «Боброго ранку!», «Беркиць проводжає дідуся», «Суперклей для вази», «Мамонт», «Кісточка оливи», «Коляда з лицарями», «Мирослава та інші з нашого двору», підліткової серії «Панна» та інші. 

Книжка «Муркиця загубилася / Zagubiona Mruczusia» вийшла у двомовному варіанті (український та польський) в польському видавництві «Pogranicze».

За повість для підлітків «Щоденник Лоли» отримала премію «ЛітАкцент року 2018». У співавторстві з журналісткою Яніною Соколовою написала книжку для дорослих «Я, Ніна» (2019), яка отримала відзнаку BookForum Best Book Award 2020 у категорії «Сучасна українська проза». 

Чим для Вас є література взагалі?

Література – це спосіб говорити і дізнаватися про світ або світи.

Якби Ви охарактеризували українську літературу 100 років тому й нині?

Це дивовижні й часом жаскі направду паралелі, з одного боку. З другого – ти ніби спостерігаєш, як щоразу відроджується фенікс. Коли нам говорять про “неповноту” нашої літератури порівняно з імперськими (наприклад), хочеться подивитися в очі цим людям і спитати, як би почувалася їхня література, якби не була панівною, а мусила зберігатися сторіччями всупереч. Тепер, як і сто років тому, ми переживаємо розквіт літератури всупереч трагічним подіям, які щодня бачимо в новинах або й на власні очі.

Розкажіть про Вашу творчість (про Ваші книги та оповідання).

На сьогодні в мене більше 12 виданих книжок, не рахуючи збірок оповідань. Тут мені дуже пощастило бути авторкою, яка пише для дітей і підлітків, тож може дозволити собі короткі історії видавати повноцінною книжкою.

Я пишу про дівчат і про бобрів, а ще – про розмаїті досвіди зростання. Пишу реалістичну прозу (навіть бобри в мене, я переконана, досить реалістичні, адже не їдять риби). Я стараюся побачити гумор у несподіваних, але побутових ситуаціях.

З тих книжок, які я сама написала, найбільше люблю коротку історію “Беркиць проводжає дідуся” та підліткову повість “Мирослава та інші з нашого двору”.

У чому Ви вбачаєте сміливість письменника / письменників?

У тому, щоб ставити запитання, про які можна буде думати ще багато років після його або її смерті.

Коли Ви пишете: зранку, вдень, увечері чи вночі? Чому?

Насправді – коли є час, я прикликаю Музу й сідаю працювати. До того я довгі місяці можу працювати з “натхненням” – обдумуючи персонажів, конфлікти, сюжетні повороти.

Я вже майже 9 років працюю мамою, і ця робота навчила мене не покладатися на ритуали й на якийсь міфічний виділений на іншу роботу час. Мами працюють, коли випадає така година. У питаннях тайм-менеджменту мами – суперефективні. Ніхто не вміє за годину зробити так багато, як мами.

Що Вам допомагає зосередитися, коли Ви працюєте над текстом?

Маячок, що свідчить про дедлайн, який насувається. А також, безперечно, відсутність побутових клопотів і хтось, хто дбає в цей час про мою дитину.

Що Вас відволікає у процесі творення?

Інша робота. Наприклад, та, яку я мушу робити, щоб мати змогу виживати, донатити, платити медичні рахунки. А також одне слово – “Мам!”

Чи маєте Ви улюблені напій та страву? Чим вони Вам подобаються?

О, я загалом люблю смачно їсти! Люблю, коли для мене хтось смачно готує. Люблю свіжі ягоди, наприклад, чорниці. Обожнюю гречаний багет із “Сільпо”. Каву п’ю за звичкою, а також для підняття тиску. Між кавою п’ю багато води.

"Щоб я побажала авторам-початківцям? Бути сміливими! Говоріть про те, що вам болить, що хвилює, що відгукується й пече, спостерігайте за життям, смійтеся"

Ольга Карі – українська письменниця, колумністка та журналістка, авторка книг “Хрестик, або дуже кривава книжка”, “Життя посеред життя”, “Та що ти знаєш про війну?!”, “Компот із патисонів”. 

Як ви вважаєте, що означає бути письменницею?

Одразу таке цікаве запитання. Мені здається, якщо в тобі ще не написаний твір, але ти вже його продумала і вже маєш намір написати його, і вже знаєш про що він, чим закінчиться (це головне), то вважай, що ти вже письменник чи письменниця. Головне тут мати наснагу і дати  собі такого-от чарівного копняка, щоб сісти і втілити задум на електронному папері чи справжньому. З цього починається письменництво, мені так здається. Я досі для себе не дала відповідь на це запитання. Маючи вже кілька написаних книжок, я вважаю себе повноправною письменницею. Але знаю, що ненаписана книжка, яка вже народжена в тобі, теж робить тебе письменницею. Але все одно бувають виникають питання: от я написала книжку, чи я вже письменниця, чи ще ні? Може друга книга вже точно робить мене письменницею, а може це стається після третьої? Ці сумніви, мені здається, є в кожній людині, у кожному письменнику чи художнику. Завжди є місце для сумнівів. Коли тебе сприймає авдиторія, коли тебе помітили (дуже помітили) з виходом твоєї першої книжки, то ти менше маєш тих сумнівів. Якщо відгук від читача займає певний якийсь час, рік-два, то будуть ще ті сумніви. Я чула про письменників, які мали сумніви до кінця життя, навіть маючи вже видані томи. Я б хотіла, щоб більше письменників вірили в свої книги і більше концентрувалися (залишаючи ці сумніви позаду) на тому, щоб творити, а не на тому: а чи я маю право писати? А чи я вже письменник? Якось так. 

Що тоді робити, якщо тебе гризуть сумніви? Як впоратися з ними, щоб це зрештою не призвело до внутрішнього блоку?

Я взяла собі за правило: писати. Коли пишеш щодня, то давати раду з цими сумнівами вже легше. Комусь реально допомагає робота з психологом. Якщо є потреба працювати з психологом, то чому б це не спробувати? Але, я вважаю, що є набагато дієвіших, творчих шляхів, та коли ти просто працюєш-працюєш-працюєш кожен день (інколи даєш собі перепочинок). Головне, не розслабляти булки і писати-писати і писати. Це може прозвучати пафосно, але, коли ти пишеш, у цьому творчому потоці працюєш, сумнівів не лишається. Завжди є місце для прокрастинації, але це вже інша проблема. Коли ти бачиш результат своєї праці кожного дня, коли бачиш його візуально (сьогодні написав до тисячі знаків, завтра – до двох тисячів), то це дуже допомагає долати сумніви: справжній я чи не справжній? Чи я роблю щось? Головне працювати. 

Чи маєте ви екологічні звички?

Ой, знаєте, це таке болюче питання. Ось незабаром має вийти моя нова книжка про війну (вже вийшла) і там я не змогла оминути тему екології. Війна страшенно поглибила екологічні проблеми, з одного боку, а з іншого – вона якось змусила багатьох людей вдатися до мінімалізму, до культурного споживання речей, до використання секонд-хенду. Знаєте, коли я спілкувалася зі своєю подругою – вона дуже екологічна жінка, яка навернула мене (свого часу) до збереження довкілля, то тоді спитала: от як далі жити, коли перед нами стоїть грандіозне питання виживання? (і здавалося би екологічні запити не на часі). Мене, якщо чесно, менше стали турбувати одноразові прокладки чи одноразовий паперовий стаканчик для кави, ніж це було до війни. Я знаю, що кава тримає мене в тонусі і відмовляти себе в якійсь радості, з огляду на збереження навколишнього середовища, мені якось здавалось не вірним. І її (подруги) слова мене знов поставили на місце: “така кривава війна, стільки людей гине і б’ються за цю землю, щоб що? Щоб ми її спаплюжили паперовими стаканчиками?”. Ні, мабуть. Насправді, я намагаюся максимально плекати доступні мені зараз екологічні звички, якщо, як я вже казала, кава – це моя розкіш, це те, від чого я зараз не можу відмовитися, вона – моя терапія, але на сто відсотків ніяких пластикових пакетів. Коли я ходжу до магазину, то доходить до смішного, що реально доводиться по кишенях класти ці мандаринки, щоб не брати того безкоштовного пластикового мішечка. Навіть коли пропонують більш екологічні альтернативи – наприклад, крохмальні пакети, ми не можемо знати насправді, скільки вони розкладаються, чи на сто відсотків вони розкладаються. Час покаже. Мені спокійніше, коли я ходжу зі своєю торбою. Що ж стосується екологічних звичок, то більше стало «їжі вдома», не в закладах, не в ресторанах чи кафе. Війна принесла нові виклики, коли ти реально думаєш: чи краще десь задоначу, чи витрачу на якийсь-там пундик? І мені здається, що це дуже класна звичка готувати, вирощувати щось своє (ще не вирощую, я намагаюся, але мій балкон поки що цього не дозволяє). Я вважаю, що вирощувати – це найпрекрасніша звичка під час війни. Це вміння дбати про свою харчову безпеку. Я над цією темою постійно працюю в книжках, вона мені найближча і тому вона в мене на першому місці. 

На вашу думку, чи існує гендерна проблематика в письменницькій діяльности?

Так, це дуже складне запитання, тому що, коли ти сам особисто з цим не стикався, то важко судити і казати “однозначно є” або “однозначно нема”. Тому що, ну, наскільки я не є членькинею ПЕН-клубів чи якихось літературних організацій, я сама по собі у вільному плаванні і безпосередньо спілкуюся, а не через агенції, з видавцем, тому мені важко судити, що відбувається з усіма колегами, що відбувається взагалі в літературному світі, у літературній тусівці. Я можу сказати, що, зі свого досвіду, дуже сильну підтримку маю від моїх колег-письменників і я не відчуваю ось такого як “от я кращий, тому що я – чоловік”, “а от я отримав стипендію, тому що я чоловік, а ти не отримала, тому що ти – жінка”. Насправді, один з найбільших друзів – такого літературного кола – це письменник Максим Беспалов, знайомство з яким у мене почалося з його книжок і воно виросло в таке дуже хороше товаришування в літературній сфері, коли, банальний приклад, людина, яка завжди перша привітає, коли він бачить мене у списках премій і перший напише. Наскільки це приємно... Мабуть, я не показова в цьому плані, я не стикалась особисто з гендерною дискримінацією у видавничій сфері. Хай мені й надалі так щастить. 

Цікава ваша думка, чому в літературі так мало (і не завжди правдоподібно) висвітлюють теми посестринства та жіночої дружби? Чи ви иншої точки зору з  цього приводу?

Можливо, тому що ми ще живемо трохи в такому постсовковому – та, хоча, чого трохи? – ми живемо ще в постсовковому суспільстві, де жіноча дружба конотувалася як зміїне кубло – і вирости з цього треба. Визнати те, що внутрішня мізогінія – це суспільна проблема. Це досі не відійшло разом з совком, і тому вимагає дуже глибинної роботи над собою, над своїми стосунками з жінками. І важливо прийняти те, що не всі стосунки з подружками, між жінками в своєму житті будуть ідеальними. Будуть і приклади зміїного кубла. Ну, це життя. Але разом з тим будуть і приклади суперової підтримки, неймовірної підтримки, зразків такого жіночого посестринства – я та людина нещодавно, яка, власне, писала про це книгу. Війна підсвітила, наскільки жіноча сила, жіноча підтримка, – важливі, безцінні і наскільки вони дають стимулу і можливості виживати і в складних, і в фізичних, і в емоційних умовах. Скоріше би наше суспільство дозріло до того, що не тільки жінки жінкам не вороги, а і люди людям не завжди вороги. І що хороших треба шукати особливо в темні часи, і знаходити їх – не просто шукати, а й знаходити. От як, коли я працювала над книгою «Та що ти знаєш про війну?», я мала розмову зі своєю колишньою викладачкою з танців фламенко, і вона мені розповідала, що в перший день війни до неї зібралися жити в її помешканні кілька наших коліжанок, з якими в одній танцювальній групі були, і як вони в цих умовах (5 жінок) в двокімнатній квартирі виживали, і наскільки їм важко було після стількох місяців облоги, розлучитися і повернутися до своїх домівок. Бо весь час, що Київ був в облозі, вони волонтерили, допомагали, приймали біженців. Тобто, їхня взаємопідтримка дала їм стимул допомагати іншим. Коли ти сама і сидиш в своїй квартирі налякана, нажахана, щось десь вибухає, ти не маєш змоги вийти за продуктами, просто тонеш в цій самотності і тобі, звісно, здається, що весь світ проти тебе, що всі твої подружки тебе забули і все, це кінець життя. Тобто, більше немає ні посестринства, ні дружби, нічого немає, тільки гнітюча самотність і вихід у вікно, даруйте. Але коли ти маєш хоча б одну подругу, яка в тебе спитає “як ти?”, просто телефоном, то вже трошки легше жити, то вже трошки легше гребтися до перемоги. Ось це відчуття, що ти не сама, воно нас рятує. І ці подруги, які разом всі мешкали, вони ж за чей час не розсварилися, не побилися, не сталося так, що після 2-ох місяців вимушеного співмешканства, вони припинили одна з одною розмовляти, і я тримаюся за такі зразки, за таку жіночу підтримку. Війна більше підсвітила ситуації, коли люди ставали одне для одного допомогою, опорою і добрими друзями, то це дуже цінно.

"Війна підсвітила, наскільки жіноча сила, жіноча підтримка, – важливі, безцінні і наскільки вони дають стимулу і можливості виживати і в складних, і в фізичних, і в емоційних умовах"

Богдан Красавцев – письменник, журналіст, автор-виконавець пісень та голова громадської організації “Еконація”.

Ти все життя мріяв стати письменником? І що для тебе означає бути письменником? 

Усе життя, я так думаю. Хоча спочатку думаєш і бачиш себе як письменник, а тоді як журналіст і навпаки. Я дуже добре пам’ятаю себе в дитинстві та мій інтерес до письменництва, але для мене все це по-справжньому відкрилося під час навчання в університеті на журналіста. У нас був гарний викладач української мови – Іван Ющук. У нього на парах ми писали оповідання на різні теми і сюжети. Чесно тобі скажу, в мене завжди були низькі оцінки з української мови, бо я погано розбирався у правилах. Мені важко ото все давалося: дзвінкі приголосні, прийменники, підмети, присудки. Як математика наче (сміється – прим. ред.). Мені подобається Слово в тому вимирі, як воно пишеться і як воно ллється. І як зараз пам'ятаю свій перший студентський твір: чорно-білий світ, у якому я йду до метро Лівобережна і дорогою зустрічаю кольорову дівчину. 

Іван Ющук тоді сказав мені (безперечно, велика людина, дуже відкрита; Іван Пилипович пішов із життя у 2021), що ця різнокольорова дівчина – неначе мрія, може, закоханість (мені тоді було сімнадцять років). Напевно, саме з цього періоду і почалося усвідомлене пізнання літератури. Тоді ж познайомився з творчістю Гемінґвея, Селінджера, Ремарка, Берджеса, Кена Кізі. Зараз я читаю Еріха Фромма (один з моїх найулюбленіших філософів-гуманістів: прочитав його “Мати чи бути”, “Втеча від свободи”, “Мистецтво любові”). За студентства філософія (як і соціологія) мені здавалися неймовірно важкими. Я взагалі дивувався, як можна читати, приміром, про “філософію особистости”, однак тепер мені це дуже цікаво. У юнацькі ж роки я полюбляв “Гаррі Поттера” (гадаю, що всі ми зачитувалися книжками про хлопчика-мага та його чарівний світ). Пам’ятаю оповідання про тварин Ернеста Сетона-Томпсона, які мені читала мама і “Маленького принца” Екзюпері, якого я періодично перечитую і в якому завжди відкриваю щось нове. Також я полюбляю читати пізнавальні журнали: зокрема, “Дніпро”, “Довкола світу”, “Особистості”. А ще дуже люблю фантастику. Особливо виділю Роберта Шеклі (“Запах думки”), оповідання Гаррі Гаррісона та Айзека Азімова. Скажу тобі, що фантастика мене бадьорить. Я просто пірнаю у ті світи і потім дістаю звідти щось цікаве і приношу у цей світ. Тому книжки для мене як инший світ. Так, можна сидіти в телефоні і теж щось цікаве знаходити. Я не схильний вважати, що сучасне покоління деградує. Аж ніяк. Просто міняється оптика, міняється сприйняття. 

Отож, відповідаючи на твоє запитання, що означає бути письменником, то бути письменником, я думаю, означає творчо мислити. Наприклад, коли беру інтерв’ю для блогу “Книголенда” у письменників та письменниць, часто зустрічаю таку фразу: “письменник має багато писати”. І я погоджуюся, абсолютно. Хоча, не можу сказати, що я багато пишу. Навіть коли в мене є натхнення, то можу написати тільки один якийсь рядок, або нічого не написати. Але я міркую про це. Тому для мене бути письменником – це постійна якась творчість у мені. Може, не на папері, може, не в нотатках телефона, але вона в мені. Вона в мисленні, у діях, у якомусь такому кругозорі. Ось це для мене і є бути письменником. 

У твоїх казках часто зустрічаються такі специфічні імена, як Га, Као, Бу. Чому персонажі твоїх творів мають такі дивакуваті імена? 

Знаєш, коли я починаю писати якусь історію, то думаю, які імена дати моїм героям. Більше західного зразку, американського чи англійського, або українського. І мені врешті хочеться створити щось нове. 

Хоча персонажі і живуть в Україні, як в “Екоісторіях”, і навіть у книзі “Вір у себе і ти зможеш УСЕ” події також відбуваються в Україні, мені захотілося створити ось такий новий світ, у якому є Україна і водночас є герої з такими дивними іменами та яскравими характерами. Діти часто запитують мене про імена персонажів, тож, напевно, я відчув інтуїтивно, що дітям сподобаються такі казкові фантастичні елементи. 

А твій син читає твої книги? Що він про них каже? 

Ти знаєш, у Євгена спочатку був певний період протесту. Він хотів написати свою книгу. Йому цього року виповнилося дев’ять і він доволі цікава людина; така специфічна, бо він і любить читати, і, водночас, йому буває, що не подобаються книжки. Він такий, знаєш, ну, це дитина, у нього дуже хвилясте таке мислення, але я нормально до цього ставлюся. Я ніколи не примушую, бо в моєму дитинстві бабуся постійно говорила мені “читай, читай, читай!”, а я не хотів читати, казав їй “не хочу!”. Тобто, бабуся спочатку заклала протест до читання, а пізніше в університеті я завдяки своїм друзям, з якими досі спілкуюся, став як раз таки багато читати. Тобто, примус не працює, потрібен позитивний приклад для наслідування. Попри все, я дуже вдячний бабусі за те, скільки вона вклала в мене енергії та доброти. Бабуся пішла з цього життя кілька місяців тому – і я завжди буду вдячний їй за любов і тепло до мене. Вважаю, що бабуся була дуже талановитою і точно стала б письменницею, адже в неї неймовірно була розвинена фантазія. Я щасливий, що вона прочитала мої “Екоісторії для моїх маленьких друзів”, які їй дуже сподобалися.

"Для мене бути письменником – це постійна якась творчість у мені. Може, не на папері, може, не в нотатках телефона, але вона в мені. Вона в мисленні, у діях, у якомусь такому кругозорі"

Степан Процюк – сучасний український письменник, прозаїк та есеїст. Автор понад 30 книг. Лауреат низки літературних нагород, зокрема, володар відзнаки «Золотий письменник України». Член Українського ПЕН.

Чим є для Вас література на сьогодні?

Місцем, де витончуються людські душі.

На яких книгах Ви зростали?

Як син політв’язня, я змалечку читав всю доступну українську класику. Взагалі, завдяки вихованню бабуні Ганни, я ще не вмів читати, а вже знав – у два-три роки! – напам’ять близько сорока імен та прізвищ письменників з «Антології української літератури», впорядкованої Максимом Рильським.

Що Ви зараз читаєте? Або що читали з останнього, що Вам сподобалося?

Найновіше із прочитаного: збірка психологічної  прози Романа Черковського «Лабіринти» і роман Василя Тулая «Пластилін імперії», де йдеться про патології світосприймання у сучасній шовіністичній Росії.

Сучасна українська література: як би Ви її охарактеризували?

Це література, творена багатьма талановитими людьми. Це література зі значними потенційними можливостями.

Щоб Ви побажали молодим авторам-початківцям в Україні?

По-перше, слід мати літературний талант, тому що без таланту нема про що говорити, адже зараз книжки намагається писати занадто багато людей.

І по-друге – мати людську і літературну мужність при умові таланту. Вміти бути собою, як при сприятливих (тоді це легко), так і при несприятливих зовнішніх обставинах.

Яка Ваша улюблена літературна епоха? Чому?

Україна, Київ, початок 20 століття. Там було багато чистих сподівань, багато романтизму і радості першопрохідців.

Чи хотіли б повернутися у далеке минуле на кілька днів? В яку саме епоху?

Якщо вже повернутися на кілька днів у минуле, то якраз туди, до Києва, на початок 20 сторіччя, або у Полтаву, у 1903 рік, на відкриття пам’ятника Котляревському, яке перетворилося на усвідомлення українцями себе як значної сили, здатної боротися за власну державу.

Що чекає на українську літературу в майбутньому, на Вашу думку?

Сподіваюся, що розквіт.

Над якою літературною роботою Ви зараз працюєте?

Зараз я пишу роман про Євгена Чикаленка – українського мецената і громадського діяча. Залишається вже не так багато до завершення роману .

Сподіваюся, що його можуть ще цього року дочекатися ті читачі, які є шанувальниками моїх книжок у різних жанрах.

Чи полюбляєте кінематограф? Які Ваші улюблені фільми?

Так, люблю. Мої улюблені фільми – психологічні, про різноманітні пригоди людської душі.

Яку музику Ви полюбляєте слухати?

Переважно класику. Але починаю для себе поволі відкривати різні музичні світи.

"Моя улюблена літературна епоха – Україна, Київ, початок 20 століття. Там було багато чистих сподівань, багато романтизму і радості першопрохідців"

Катерина Пилипчук – письменниця. Народилася у 1980 році у Сумах. Змалечку займалася творчістю. У юності навчалась у КССМШ ім. Миколи Лисенка для обдарованих дітей з класу скрипки, співала у дівочому Хорі «Зірниця», та пізніше – у хорі «Видубичі». Під час навчання у гімназії №117 ім. Лесі Українки почала писати вірші, перекладати популярні пісні українською мовою, захоплювалася українською та зарубіжною літературою, писала твори та есеї, що приносили призові місця на всеукраїнських олімпіадах з мови та літератури. Нині Катерина бере активну участь у проєктах з відновлення в Україні у співпраці з литовськими колегами. Катерина є авторкою книги «Війна, яка змінила нас» (2022) та її англомовного видання «The war that changed us” (2023), яке вийшло у Німеччині з передмовою Віктора Ющенка. Також Катерина є співавторкою збірки «НЕСПІЛКА.Неказки» (2023). Наразі готується до видання друга збірка «Війна триває. Хроніки перетворення» (вийде у 2024). Катерина співпрацює з українським видавництвом «Відкриття». Живе у Києві. 

За що Ви цінуєте мистецтво?

Дуже гарне запитання. Здається, що мистецтво не можна за щось цінувати, а його просто можна спостерігати і з нього діставати якісь для себе нові сенси. А крім того, можна творити мистецтво, тобто, бути митцем, творцем, а значить використовувати свої таланти і мати можливість висловитися через мистецькі засоби і дати таким чином можливість світу почути, що ти власне знаєш, вмієш чи відчуваєш через створені тобою витвори мистецтва. Я з мистецького роду, тому в нас усі родичі з діда-прадіда або грали на якихось музичних інструментах, або співали, грали у театрі, писали музику, малювали картини, писали вірші. Все моє життя завжди було просякнуте мистецьким духом. Тому для мене мистецтво – це щось, що лежить глибоко у моєму коді ДНК. З цієї точки зору відповідь на Ваше питання «За що я ціную мистецтво?» буде: «За те, що воно є невідʼємною частиною мого єства».

Чим Вам подобається література?

Література, як я вважаю, є найпростішим способом передавати наші бачення та переживання, відразу після фотографії. Вона служить словесним інструментом для відображення емоцій та подій, що є основною ціллю будь-якого літературного твору – зафіксувати та передати певну подію, емоцію або думку, яку прагне висловити автор. Памʼятаєте, у школі писали завжди твір на тему: «що хотів сказати автор?», то це і є головна мета літератури. Через це питання проникнути у світ автора і завдяки цьому дізнатися про те, яким був світ за часів, які ретранслює автор своїм словом.

Які українські та закордонні автори — Ваші улюблені?

Серед українських письменників я особливо ціную Тараса Григоровича Шевченка, вічного символа незламності. Останнім часом я також захоплююсь творами сучасних українських поетів, які віддали себе служінню на фронті. Їхні імена можуть бути не всім відомі, адже вони творять сучасну поезію, але їхня мета єдина – передати глибокий біль та емоційні переживання, які відчуває кожен українець сьогодні. Що стосується іноземних авторів, то мене захоплює Фредерік Бакман, не тільки за зміст його творів, але й за унікальний стиль, яким він їх передає.

Коли Ви написали свій перший твір? А перший вірш?

Мій шлях у літературі розпочався з перекладу пісень. У віці 16-17 років я захоплювалася хітами Spice Girls, Britney Spears, Whitney Houston, Lara Fabian, Mariah Carey, Toni Braxton, Queen та інших виконавців. Мені захотілося, щоб їхні тексти, які я слухала англійською, зазвучали українською мовою. Це поклало початок моєму творчому шляху як перекладачки поезії. А тоді зʼявилася на світ моя перша пісня, яка одночасно стала і першим віршем. Вона називалася «Старий сад»; я написала музику та слова до неї. Мені тоді було 18 років. У 1999 році я написала першу в житті новелу під назвою «Після кохання», яка представляла собою інтимну лірику. Після цього, наступні 23 роки я не написала жодного художнього прозового твору, хоча продовжувала створювати поезію та писати музику. Проте, після початку повномасштабного вторгнення, я відновила письменницьку діяльність, працюючи одночасно над прозою та поезією. Тоді з червня по вересень 2022 року я створила понад 60 коротких текстів, частина з яких лягли в основу моєї першої збірки прозових творів.

Де живе Ваша муза? В якому парку, районі, місті, чи, можливо, за кордоном?

Це дійсно захоплююче питання. Моя муза — це частина мене. Вона інколи здається відсутньою або ніби спить, адже моє життя переповнене різноманітними справами і коли я занурена в роботу, муза відходить на задній план. Проте як тільки з'являється трохи вільного часу, муза ніби прокидається і вимагає до себе уваги, штовхаючи мене до творчості. Це може проявитися у бажанні сісти за фортепіано та скласти музику, написати нову новелу за комп'ютером або створити вірш на телефоні. Все залежить від того, що саме є під рукою в даний момент, адже створювати музику без інструмента буває складно. Іноді мелодії та тексти приходять до мене уві сні, змушуючи мене миттєво записувати їх, щоб не забути. Були випадки, коли я вночі прокидалася з ідеєю цілого твору та одразу ж хотіла перенести її на папір. Таким чином, моя муза не тільки живе в мені, але й може звертатися до мене навіть посеред ночі.

"Усе тлінне. Живе лише сенс або ідея. Саме його ми одягаємо у форму твору. Якщо ідея чи сенс є важливими, ти його ніколи не загубиш"