Василь Усатенко народився 31 липня 1974 року у селі Шевченково Кілійського району Одеської області. Здобув освіту фельдшера ветеринарної медицини. Нині живе на Полтавщині. З 2007 року почав писати та публікувати художні твори у періодичних виданнях: "VETZOO PROFI", "Сучасна ветеринарна медицина", "Agroexspert" тощо. Також має ліричні, фантастичні та детективні твори. У 2021 році вийшла книга Василя Усатенка "Танці навколо штучного хріну", що присвячена сучасному життю українського села.

Пане Василю, вітаємо! Розкажіть, будь ласка, про Ваші перші письменницькі спроби :)

Щойно навчився читати і писати, почав вигадувати історії, занотовував їх в окремому зошиті, але нічого цікавого не вийшло. Дуже комплексував через поганий почерк (перевчений шульга), що й заважало реалізовувати себе у цій сфері.

Коли став дорослим, (було років тридцять), працював ветеринаром. Ходив на виклики до людей, багато спілкувався, чув цікаві історії. Звісно, сам потрапляв у різні ситуації, про які потім розповідав іншим людям – так накопичився певний досвід. 

Пізніше усвідомив: ці байки мають бути цікавими та корисними для багатьох. Створив перелік десяти надзвичайно цікавих пригод, про які дуже хотів розповісти великій аудиторії. 

Тоді вже був доступний домашній комп'ютер, за допомогою якого подолав проблеми почерку і граматики. Почав створювати короткі оповідання, пізніше знайшов видання, які цікавилися темою взаємин між людьми і тваринами. 

Серед перших моїх літературних спроб, які запам’яталися, була така історія: "У школі, у шостому класі, треба було написати твір з репродукції. Я написав у гумористично- пародійному жанрі. Вчителька показово зачитала його класу – всі реготали до сліз, хоча отримав за витвір двійку”. 

Загалом, цікавих випадків було багато.

Поговоримо про Ваш твір "Танці навколо штучного хріну". Скажіть, будь ласка, що б Ви хотіли розкрити у читачах цією книгою?

Книжка була задумана як сільська хроніка сьогодення, щоб створити змогу для читачів за десять, тридцять чи п'ятдесят років дізнатися хоч щось про нашу сучасність. 

На Вашу думку, які стереотипи про українське село досі "живуть у головах" містян? Як Ви гадаєте, чому?

Хочу сказати, що велика частина містян мають сільське коріння, але вони пам’ятають села колгоспного часу, де було зовсім інше життя. Коли під час суцільного дефіциту батьки та дідусі годували своїх дітей. 

Тому існує стереотип про сільське "яйце-райце", за допомогою якого легко та задарма можна отримати будь-який провіант. А ось у сучасну ситуацію (довгий робочий день і низькі закупівельні ціни на все виготовлене) ніхто вірити не хоче.

Розкажіть, будь ласка, з чим у Вас асоціюються сучасні українські села?

Для села настав час трансформуватися та перероджуватися. Це болісний процес, із тяжкими втратами та прихованим результатом. 

Через те, що для сучасних аграрних технологій не треба стільки працівників 

(як колись), інше виробництво на селі розвивати не має сенсу. Тому люди виїздять; села стають меншими та зникають. 

Чим Вас приваблює літературна діяльність?

Мені подобається розповідати цікаві історії та життєві ситуації завдяки художнім оповідкам у формі прозової мініатюри, щоб люди знали щось цікаве, важливе та повчальне.

У своїх фантастичних творах намагаюся змоделювати певну можливу ситуацію, щоб підказати чи застерегти читачів про гіпотетичну проблему та методи її розв'язання.

Які відгуки на Ваші книги стали для Вас найяскравішими?

Несподіваним було звернення з Білопільського вищого професійного училища (Сумщина). Виявилося, що один із моїх творів вважають прикладом професії механізатора у літературі, створили відео, яке опублікували на YouTube. Це було дуже приємно...

Яким Ви б хотіли побачити українське село у майбутньому?

Хочу, щоб село було забезпеченим, але не завдяки субсидіям, а відкриттям справедливих змог для реалізації продукції та заробітку – все інше селяни зроблять самотужки.

Що Вас найбільше надихає у житті?

Коли знаходишся у творчому пошуку, надихнути може, що завгодно. Проте для здійснення планів іноді бракує сил і часу.

Які книги стали символами Вашого дитинства?

У той період більше читав науково-популярну літературу на тему біології. Моєю пристрастю був акваріум, тому жадібно поглинав усю літературу про підводний світ. 

Пізніше я зацікавився тематикою первісних людей. Любив читати твори Жозефа Роні (наприклад, повість "По вогонь"). 

У науково-популярних журналах тоді публікували художні твори жанру "пригоди та фантастика", що були короткими, але ємнісними, легко засвоювалися та стимулювали мислення.

Також полюбляв прослуховувати радіовистави. Саме аудіокнига "Земля” Ольги Кобилянської надихнула на створення книжки "Танці навколо штучного хріну".

Чому Ви полюбляєте жанр коротких оповідань?

Життя стрімке, тому знайти час для читання і створення великих творів дедалі складніше. Жанр короткого твору досі зацікавлює мене, і більшість моїх літературних витворів можна прочитати протягом 10-15 хвилин. 

Які теми недостатньо розкриті в сучасній українській літературі?

Нині література надзвичайно розгалужена, тому не буду проводити тематичний аналіз. Зараз авторів вистачає, проте недостатньо читачів.

"Більшість моїх літературних витворів можна прочитати протягом 10-15 хвилин"

Дзвінка Матіяш – відома українська письменниця та перекладачка. Навчалася в Національному університеті "Києво-Могилянська академія". Здійснює переклади з польської. Авторка дорослих і дитячих книг. Дебютувала 2005 року з романом "Реквієм для листопаду". Книжка "Історії про троянди, дощ і сіль" була серед п'ятірки фіналістів премії "Книга року BBC-2012".

Доброго дня! Згадайте, будь ласка, Ваш перший твір. Кому Ви його присвятили і про що він був?

Із 8 років я дуже активно писала вірші, не пригадую, який був перший, але пам'ятаю: 

їх було багато. Товстий зошит, куди занотовувала поетичні твори, разом із філософськими міркуваннями на різні злободенні теми, на жаль, не зберігся. 

Пам'ятаю один вірш про кохання, написаний, коли мені було 9 років. Він був досить дорослим. Це й не дивно, адже читала поетичні твори Василя Стуса в цей період.

Які книги Ви пригадуєте зі свого дитинства?

Книжки були моїми щоденними вітамінами, яких я потребувала у великих дозах. 

Читала книги домашньої бібліотеки і декількох інших таких закладів, куди була записана.

Регулярно переглядала мистецькі альбоми. Гортаєш глянцеві сторінки, і перед тобою відкривається казковий світ – пахнуть яблука Катерини Білокур, хитро поглядають на мене звірі Марії Примаченко. 

Ще була "Історія українського мистецтва". Тексти (що були там) я, звісно, не читала, але ілюстрації розглядала.  

Книжки дарували змогу потрапляти у різні світи, а також колосальне відчуття свободи. У товаристві книг почувалася вільною, що дуже важливо для мене.

Дитячих книг, звичайно, теж було чимало. Окрім Астрід Ліндґрен, Тіма Талера, Мумі-тролів, Момо, короля Мацюся, охоче читала про індіанців. Точніше, про американські корінні народи, як коректно казати сьогодні.

Одна з моїх улюблених книг, яку перечитала, мабуть, разів десять – "Білий мустанг" Сат-Ока (європейське ім'я – Станіслав Суплатович). Для мене кожна книга була пригодою.

Як Ви гадаєте, чи не замінить штучний інтелект/чат GPT письменників/поетів?

На мою думку, набагато цікавіше подивитися на це питання як на розширення наших змог; нову форму комунікації; інші способи роботи з текстовою інформацією. 

Наприклад, штучний інтелект швидше і якісніше начитує аудіокниги, коли має взірець голосу автора. 

Тому для мене тут акцент не на конкуренції (яка переважно не має сенсу). Багато нових технологій поліпшили життя людини і зробили його цікавішим. 

Однак страх перед новим не дає нам розширитися; ступити крок уперед до невідомого; спробувати, що цікавого можна зробити з цією новинкою.

Як Ви вважаєте, чи не припинять люди у майбутньому читати книги?

Не думаю, що колись люди перестануть читати книги і писати їх. Так само, як не припинять створювати музику та слухати її, малювати картини, споглядати їх. 

Адже це невідокремна частина нашого життя. 

Мені дуже цікаво побачити людей, що житимуть наприкінці 22 століття. Які літературні шедеври вони створюватимуть. Які у них будуть нові вміння (Телепортація? Саморегуляція організму? Відсутність хвороб?) Може, швидкість читання у них буде тисяча слів на хвилину? А їхні історії будуть одразу відображатися перед очима, немов кінострічка?

Що Вас надихає перед написанням нового твору?

Майже все. Аромат чаю з маршмеллоу, пахощі кардамону, соснова хвоя, що наприкінці зими вже пахне весною. Прогулянки на природі. 

Дуже часто надихають картини улюблених митців.

На Вашу думку, чи може в Україні письменник гідно жити і паралельно не працювати на інших роботах?

Якщо дуже багато писати, видавати п'ять і більше книг на рік, часу на інші роботи не залишиться. 

Я пишу мало. Крім літературної діяльності, ще займаюсь перекладами з польської мови. А жити гідно – це широке поняття, тому що всі мають дуже різні потреби. 

Що б Ви хотіли побажати собі 10-річній, якби вдалося повернути час назад?

Не боятися бути такою, якою я є. 

Цінувати свою унікальність. Уміти висловлювати свою думку, навіть... якщо навколо в радіусі двісті кілометрів ніхто не думає так, як ти. 

Зустріти дорослих наставників, які могли б підказати важливі лайфхаки, необхідні для дитини.

"Мене дуже часто надихають картини улюблених митців"

Мар'яна Савка – українська поетка, дитяча письменниця, літературознавиця, публіцистка, головна редакторка та співзасновниця "Видавництва Старого Лева", перекладачка, громадська діячка, членкиня Ради Центру дослідження літератури для дітей та юнацтва, віцепрезидентка літературної премії "Великий Їжак". Членкиня Асоціації українських письменників та Національної спілки письменників України. Членкиня Українського ПЕН.

Пані Мар'яно, вітаємо! Розкажіть, будь ласка, про Ваші перші поетичні твори. Як Ви їх сприймали тоді, а як – нині? 

Важко сказати, як сприймала ці твори у минулому. Напевно, серйозно. І зараз сприймаю їх так само. Розумію, що я писала відповідно до свого віку, але робила це щиро і досить професійно. 

Перша моя книжка віршів, яка вийшла 1995 року, має чимало гарних творів, які можна було б вважати майже класикою. Молоді поети завжди мають юнацький драматизм, відчуття Всесвіту як дуже сумного місця, тому що перші вірші завжди народжуються з твоїх особистих драм і особливого світовідчуття. 

До того ж у мене були різні тематичні тексти ще зі школи: це і пейзажна лірика, і патріотична. Низка тогочасних віршів увійшли до моєї книги "Пора плодів і квітів".

У другій книзі "Малюнки на камені" відбулося моє утвердження в темах пошуку української ідентичності. Це було пов'язано з певною начиткою поезії Оксани Лятуринської, Олекси Стефановича, Олега Ольжича.

Серед Ваших праць – поетична збірка "Оголені русла". Що Ви хотіли розкрити у читачах цією роботою? 

Насправді я бажала назвати цю книгу – "У цьому місті". І, може, тоді було би більш зрозуміло, що це саме про Львів, з міфологічними вертикалями від сучасного міста через такі середньовічні пласти до міста Лева, практично вигаданого та первозданного, яким ти можеш собі його уявити. 

Іншу ж назву придумала письменниця Тамара Севернюк.

Зазначу: "Оголені русла" – моя перша книжка. А загалом... Таких книг одинадцять, а дванадцята нині готується до друку. Тому коли з'явилася перша поетична книжка для дітей, це вже був п'ятий твір. А взагалі: в мене 24 книги. 

Тому виходить, що більшість цих книжок – це вірші для дорослих і дітей, але торік (восени) з'явилася книга короткої прози – "Люди на каві". 

Поділіться, будь ласка, своїми ритуалами під час написання поезії та прози. 

У мене немає якихось особливих ритуалів. Вірші я можу писати в різний час та у різних обставинах. 

Але якщо згадувати, то більшість із них написані вночі. Колись ми писали збірку, яка була фактично таким інтернет-концептом, віршованою сторінкою у Facebook. Ці твори ми створювали в поетичному батлі разом із Сергієм Осокою, і цей проєкт називався – "Вірші ночі". 

Також маю понад 50 пісень, які теж писала переважно вночі. Мабуть, тому що ніч – дуже серйозний час тиші, концентрації, коли ніхто навколо тебе не ходить і не відволікає. Найкращий час написання віршів – між одинадцятою і першою годиною ночі.

Ви – авторка книжок для дітей. Хто або що є для Вас джерелом натхнення у створенні цих книг? 

Коли я почала писати дитячі твори, то мотивацією для створення була потреба в тому, щоб існувала дитяча книга віршів. 

Писала фактично для своєї внутрішньої дитини. Намагалася якось себе зацікавити та звеселити, і книжка вийшла симпатичною. Називається – "Чи є в бабуїна бабуся?" 

А потім я почала писати "Казку про Старого Лева". Цей твір став візиткою самого видавництва. Мав багато різних нагород і був дуже добре сприйнятий.

Потім одна за одною з'являлися поетичні книги. Найбільша серед них – "Родинна абетка".

Коли вже писала прозову книжку ("Залізницею додому"), то там була трохи інша мотивація, тому що я хотіла написати книгу про евакуаційний потяг, в якому діти їхали з України за кордон у перший місяць після повномасштабного вторгнення. 

У мене для цього були і прототипи, і мотивація, а також багато алюзій на людей, яких я знаю, життєві сюжети.

Як Ви вважаєте, про що насамперед має думати письменник, коли пише дитячі книжки? 

Це має бути діалог: з конкретною дитиною, якій він пише книгу, та з якою спілкується. Чи з уявною дитинкою. Або з такими дітками, які живуть всередині дорослих людей. 

Дуже важливо, щоб письменник знайшов правильну та щиру інтонацію.

А якщо це стосується поезії... На Вашу думку, якою вона має бути, щоб читачі могли її зрозуміти? 

Щодо поезії, то я не впевнена, що вона має бути такою, щоб її цілковито зрозумів читач. Гадаю: кожен просувається у поетичній сфері самостійно. 

Тому неможливо говорити про поезію однозначно. Але переважно вірші – це мандрівки у пошуках сенсів. 

Ми знаємо, що Ви маєте культурно-мистецькі проєкти. Розкажіть, будь ласка, які цікаві історії відбувалися під час роботи над проєктом "То є Львів. Колекція міських історій?”

Мені дуже хотілося зробити красиве, ошатне видання. Зібрати історії людей, які бували у Львові. Це мала бути книга про їхню інтимну історію – стосунки з містом.

Коли створювала цей проєкт, в мене був маленький син. Я була обмежена у своїх подорожах, тому мені хотілося якнайбільше людей привезти до Львова, побачитися з ними, поспілкуватися. 

Також маю інші проєкти. Наприклад, нещодавно здійснила свою мрію – презентувала масштабний мюзикл, в якому була авторкою лібрето та музики – мелодистом. Це родинна вистава, що називається – "Пиши листи до Миколая". 

Що Ви найбільше цінуєте у своїх читачах? 

Щирість, реакції і те, що вони є! 

Я ціную людей за їхню присутність, те, що вони читають, приходять на зустрічі. 

Люблю говорити з читачами, бачити їхні очі, чути сміх, коли пишуть відгуки. Зрештою, саме люди надихають.

"Переважно вірші – це мандрівки у пошуках сенсів"

Марина Чайка – сучасна українська письменниця; двічі дипломантка престижного літературного конкурсу "Коронація слова", дипломантка літературного конкурсу "Dnipro-Book-Fest", авторка видавництв "Ранок" і "Ліра-К". Авторка книжок: "Казки Місяця", "Казки старого замку", "Привид старої башти", "Nameless. Безіменний", роман "Шепіт померлих зірок". 

Пані Марино, раді Вас бачити! Розкажіть, будь ласка, про Ваші перші літературні спроби. 

Це було ще в дитинстві. Я вигадувала казки та вірші про своїх пухнастиків – котиків і цуциків.

Презентувала ці твори своїм домашнім улюбленцям, а також батькам, які мене надихали та підтримували. 

Завжди було весело. Читала свої письменницькі спроби так, наче стояла на сцені перед великою публікою.  

Скажіть, будь ласка, що для Вас найголовніше під час письменницької роботи? 

Найголовніше для мене тиша, тому що завдяки їй краще чую свої думки. Перед написанням нового твору багато читаю книг цього жанру (щоб надихнутись) і щоб ліпше зрозуміти обраний вид. 

Я видала п'ять книжок: "Казки Місяця", "Казки старого замку", “Привид старої башти", фантастичну повість "Nameless. Безіменний" та містичний роман "Шепіт померлих зірок".  

Також під час написання роману переглянула безліч фільмів цього жанру. 

Це заняття допомагає розвинути свої літературні здібності. 

Колись почула вислів: "Та людина, яка прочитала хоча б сто книжок, хоча б одну свою напише". Тому читаю якомога більше, бо не хочу зупинятися у письменницькій справі. 

Як Ви можете описати своє літературне життя? 

Це вічна подорож у світі слова. Хвилююсь від першого рядка та завжди відчуваю велике задоволення, коли твір уже написано та поставлена остання крапка. 

Потім починається довгий шлях редагування – щось видалити, щось додумати та наново написати, додати яскравості або навпаки. 

І наприкінці своїх творчих стенань залишаю попередній варіант. Але так буває не завжди.

"Важливо не забувати про потреби та інтереси молодої аудиторії"

Олександра Шутко – письменниця, кандидатка мистецтвознавства, дослідниця історії Османської імперії і біографій султан-українок. Авторка досліджень: "Роксолана: міфи та реалії", 'Жіночий султанат: влада та кохання", "Роксолана: життєпис", а також романів про Роксолану та українку Хатідже Турхан, яка у ХVII столітті фактично правила Османською імперією за малолітнього сина – Мехмеда ІV. 

Пані Олександро, вітаємо! Розкажіть, будь ласка, з чим у Вас асоціюється Ваш початок у літературній справі? Якими творами він запам'ятався?

Цей період у мене пов'язаний з війною 2014 року, яку розв’язала Росія проти України,  коли анексувала Крим та окупувала міста і села Луганської та Донецької областей. 

Саме тоді я дописувала свою першу книжку – дослідження "Роксолана: міфи та реалії", перший наклад якої швидко розкупили. Тому вийшло друге видання – доповнене. 

2017 року цю книжку видали у Стамбулі турецькою мовою у видавництві Kitap Yayınevi. 

Ваші книги стосуються османської тематики. Що б Ви хотіли розкрити для читачів своїми творами?

Насамперед інформацію про життя султан-українок у султанському гаремі, у документах якого зафіксовано чимало цікавої інформації про їхні статки, уподобання в одязі та їжі, стосунки з чоловіком-султаном і дітьми. 

Також досить багато цікавих фактів міститься у документах благодійних фондів цих жінок. Адже Роксолана (Гюррем), як і її землячка Хатідже Турхан (Надія), чимало фінансів витрачали на зведення мечетей, хамамів (турецьких лазень), громадських їдалень, шкіл, водограїв тощо. 

Окрема важлива група архівних матеріалів – листи султан-українок: особисті, дипломатичні та офіційні. Все це написано складною османською мовою, якою послуговувались знать і сановники. 

На жаль, я читаю лише сучасною турецькою. Тож не всі документи мені доступні для вивчення. Доводиться звертатися по допомогу до фахівців – османістів. 

Скажіть, будь ласка, якими були Ваші перші враження від Туреччини? 

Я закохалася в цю країну з першого погляду. Адже саме у Туреччині побачила, як гармонійно співіснують традиції, історія і люди зі Сходу та Заходу. 

Як Ви вважаєте, який досвід Туреччини могла би запозичити Україна?

На мою думку, це турбота про власну армію та військово-промисловий комплекс. Нині, під час повномасштабної війни, українці змогли запевнитися, скільки Туреччина має якісної новітньої зброї, що літає, плаває, їздить, стріляє і бомбить. 

Попри те, що ця країна – член НАТО, вона активно займалася і продовжує займатися військовим виробництвом. 

Тим часом в Україні (протягом останніх тридцяти років) усе лише розкрадали, руйнували та віддавали за сумнівні гарантії безпеки... 

Якими джерелами Ви користувалися під час написання книжок?

Коли я вивчала турецьку мову, то їздила відпочивати у Туреччину, де купувала книжки з історії (насамперед про Роксолану та історії османів). 

Упродовж декількох років зібрала бібліотеку та вже орієнтувалася у хрестоматійній історичній літературі. Як кандидат наук добре знаю методологію написання наукових досліджень, а як журналіст (у минулому) можу це робити зрозумілою мовою для великої аудиторії.

Тому, коли вивчала турецькі, польські, британські й американські дослідження, вирішила написати науково-популярну книжку про справжню історію Роксолани.

На щастя, моїм рукописом зацікавилося видавництво "НК-Богдан". Відтоді минуло вже десять років, а ми досі співпрацюємо. 

Як Ви гадаєте, які ще таємниці приховує Туреччина, крім тих, про які Ви пишете?

Насправді османські архіви у Туреччині мають велику кількість документів, пов’язаних з історією України та українцями, які ще не бачили дослідники.

Тому там може бути багато нерозвіданих фактів. 

На Вашу думку, чому важливо вивчати історію Османської імперії?

Мабуть, тому, що наша історія тісно пов’язана з турецькою. Український народ залишив там великий слід і мав вплив на розвиток подій в Османській імперії. 

Цікаво, що турки досі вважають: кохана дружина могутнього султана Сулеймана Пишного – Роксолана винна у… занепаді Османської імперії. Хтось звинувачує її в інтригах, які призвели до страти достойного трону пасинка Мустафи, а дехто гадає, що вона занесла у кров правлячої династії… ген пияцтва.

Пояснюють це так: батько Роксолани – православний священик і зловживав оковитою, тому її син (наступний султан – Селім ІІ) теж полюбляв алкоголь.

Це, звісно, нісенітниця. Адже пасинок Роксолани, Мустафа (матір'ю якого була черкеска Махідевран) таємно листувався з ворогами османів – венеційцями і персами – та зосереджував навколо себе бунтівних яничарів, сам пішов супроти волі батька-султана. Тому наклав за це життям. 

Розкажіть, будь ласка, які ще країни Вас приваблюють? Чому?

Якщо говорити про дослідження, то, звичайно, сусідні країни – Польща та Угорщина. У їхніх архівах є чимало цікавих матеріалів, які стосуються Роксолани та Хатідже Турхан, а також безцінні свідчення дипломатів, які у ХVI–XVII століттях були у Стамбулі. 

Вони проливають світло на стиль життя цих жінок у султанському гаремі та їхній вплив на владу.

"У Туреччині я побачила, як гармонійно співіснують традиції, історія і люди зі Сходу та Заходу"

Леся Кічура – українська письменниця, казкарка, журналістка, кандидатка наук із соціальних комунікацій, Лауреатка премії ім. Н. Забіли за твори для дітей (2020 р.), провідна редакторка Національного театру імені М. Заньковецької. 

Пані Лесю, вітаємо! Розкажіть, будь ласка, чим Вас захоплює світ казок?

Казки полонили мене ще з дитинства. Направду читала їх дуже багато. Любила знаходити цікаві книги у місцевій бібліотеці. Моїм улюбленим місцем (після школи) була книгарня у нашому селищі.

Казкові твори люблю досі, бо вони про мрійливі світи та дива, які ти переживаєш з героями.

З чим Ви можете порівняти письменницьку роботу? Чому?

Письменницька праця – щоразу мандрівка у часі та просторі. Водночас письменство – це захоплення, тому що, лише завдяки своїй уяві та фантазії, ти ладен творити світи, які полонять увагу тисячі дітей.

Що для Вас найцікавіше, коли Ви починаєте писати новий дитячий твір?

Казкописання – то немов відчинені двері у незвідані світи та часові портали. Коли пишеш перше речення, часто не знаєш, якою буде кінцівка історії. 

Ти сідаєш за комп’ютер, розпочинаєш свою оповідь і вона тебе веде, немов поводир. Коли казка завершена, то я неодмінно прикрашаю її гарними словами. 

Серед Ваших казкових творів є "Ображена гумка". Скажіть, будь ласка, що для Вас стало джерелом її створення?

Історія цієї казки неймовірна. Вона написана для мого старшого сина. Тоді він ще навчався у початковій школі, зараз – студент НУ "Львівська політехніка". 

У минулому син мав дуже прикру звичку – гризти гумки. Це мене так дратувало, що ввечері я написала казку і вранці, перед сніданком, прочитала її сину. Опісля сказала: "Отож, бачиш ти став героєм цього твору. Мене запросили на завтра до твоєї школи, і я читатиму саме цю історію. Всі у школі знатимуть, що це ти хлопчик-гризькогумко". 

Син мить помовчав. Потім встав з-за столу і пішов до своєї кімнати. Затримався там на 10 хвилин. Повернувся зі словами: "Я прибрав у себе. Зібрав усі шматочки гумок і більше ніколи їх не псуватиму. Буду вчити уроки і завжди пильнувати лад у своїх речах. Будь ласочка, мамо, назви свого героя казки якось по-іншому…".

Того ранку герой мого казкового твору став Васильком. А мій син направду відтоді припинив псувати гумки і став приносити гарні оцінки. 

Ви проводите літературні зустрічі з дітьми. Розкажіть, будь ласка, які емоції відчуваєте спочатку, коли розпочинається Ваша подія?

Для мене кожна авторська зустріч – це дивовижний обмін енергетикою та драйвом. Діти дуже заряджають, але водночас потребують фантаcтиної віддачі.

Бувають дні, коли на зустрічі в інших містах до мене загалом приходить 300-500 дітей. Це величезна кількість! І ти маєш втримати їхню увагу, захопити казками, зачарувати голосом, розповіддю, забавками та вікторинами.

Як переважно діти реагують на такі зустрічі? Як Ви гадаєте, чому?

Дітки щасливі! Направду вони радіють, і я тішуся разом із ними. 

Дуже радію, коли (після нашої зустрічі) дітлахи діляться своїми мріями – “ото я вас послухав, то все так цікаво, я теж колись спробую стати письменником, коли стану дорослим”.

Як Ви вважаєте, які виклики мають сучасні дитячі книги?

О…. Вони мають конкурувати з телефонами, планшетами і телебаченням. 

Сучасна книга має бути захопливою, легкою, цікавою, дотепною та яскравою. 

Її завдання – полонити увагу читача з першої сторінки і тримати її до останньої.

Ілюстрації мають бути справжніми, щоб читачі впізнавали героїв, які там зображені. Тому я щоразу дуже уважно обираю художників до кожної своєї книги. 

На Вашу думку, чого нині найбільше потребують сучасні діти в літературі? Якщо ми говоримо про найменших українців.

Діти потребують добрих, сучасних текстів.

У моїх казках немає сюжетів війни, тому що своїми творами я хочу берегти спогади про довоєнний час, коли всі були у рідних домівках і не втрачали дорогих серцю людей.

"Для мене кожна авторська зустріч – це дивовижний обмін енергетикою та драйвом"

Ярослава Литвин – сучасна українська письменниця, романістка. Ярослава Литвин є лавреаткою конкурсів «Коронація слова» та Літературного конкурсу видавництва «Смолоскип». Її роман «Рік розпусти Клауса Отто Баха» увійшов до довгих списків Літературної премії «Книга року BBC – 2021» та книжкової премії «Еспресо. Вибір читачів – 2021». Водночас роман «Не мій дім» увійшов до довгих списків премії «Книга року BBC — 2022».

Як Ви зрозуміли, що письменництво — це Ваша стихія?

Мене завжди вражала здатність людини переносити речі зі своєї уяви в реальний світ. Створювати з нічого, втілювати, надавати форму і певною мірою оживляти їх. Ще маленькою я використовувала усе, що було під рукою, в пошуках інструменту, який допоміг би трансформувати вигаданий мною світ у реальний. У хід ішли олівці, пензлі, пластилін, глина, нитки, гачки і дротики, голка і канва, ручки і блокнотики. Власне, всі ці звичайні, доступні дітям речі. І байдуже, що в результаті виходило – намальований пейзаж, одяг для ляльки, виліплена фігурка людини, вишита пташка чи оповідання на вісім речень – це вже було щось. Маленький крочок до мети. Оце величезне бажання (а, можливо, і потреба) випустити фантазію назовні штовхало мене до все нових експериментів і пошуків. Певний час я була переконана, що моїм найвірнішим, найслухнянішими і найточнішими інструментами є олівець і пензлик. Але згодом виявилося, що ні; що слово для мене найкраще. Це відбулося у вісімнадцятирічному віці. Десь тоді я і написала свій перший завершений рукопис – повість “Ігри”, яка буквально за рік вже вийшла друком. В той час я зрозуміла, що, певно, це і є мій шлях. Тут, серед людей, що живуть книгами, моє місце. 

Чи маєте Ви звички перед тим, як сісти писати?

Коли я писала “Не мій дім”, у мене був такий ритуал – відкриваючи на ноутбуці рукопис, слухати композицію “Black sands” гурту “Bonobo”. Щоразу вона налаштовувала мене на меланхолійний, вдумливий лад. Але з іншими текстами унікальних пісень і ритуалів не виникло. Мені важлива тиша і можливість побути “самій у собі”, впіймати саме ту ниточку, емоцію. Саме те слово. Раніше на це могло йти багато часу, зараз я вже маю більше досвіду і перемикаюся досить швидко. Ну і тут важливо те, наскільки я відчуваю текст, наскільки потрапила в його потік. Бувають такі береги, що аби дістатися глибини, треба довго йти по коліна у воді. А бувають такі, що одразу – шубовсь і ти там. Всі тексти різні, як і всі річки, моря й океани.

Чи часто у Вас виникає ступор, коли немає натхнення чи текст не іде?

Я з тих занудних людей, які не вірять у натхнення. Я вважаю, що якщо рукопис, історія розказана у ньому, тебе захоплює, полонить, викликає бажання бути у ній і розповісти її якнайкраще, то ось воно і є – твоє натхнення.

Якщо текст не йде, може бути багато причин, чому це сталося. Наприклад, буває, що автор сам не розуміє, яку історію хоче розповісти. Є ідея, а що з нею далі робити – незрозуміло.

Які поради Ви дали б авторам, які переживають творчу кризу?

Зрозуміти, для чого ви пишете. Будьте максимально щирими з собою, текст не терпить нещирості автора. І так само читачі завжди відчувають, коли автор не любить свій текст, був нещирим чи ж сам не горів своєю історією. Ті моменти, які вам нудно писати і ви робите це через силу, так само буде важко і нецікаво читати. Якщо поки що рукопис, над яким ви працюєте, не просувається, відкладіть його і знайдіть ту історію, яка чіпляє вас саме зараз, і розкажіть її! Можливо, досвід отриманий з новим текстом, допоможе у написанні попереднього, і ви побачите, що там не глухий кут, а несподіваний поворот.

Творчість – це радість. Творити не означає силувати себе, жертвувати чимось, страждати, зриватися чи годинами дивитися на порожню сторінку. Не мучте себе, радійте, мрійте, смійтеся, сумуйте, говоріть про те, що вам важливо. Любіть свою творчість і несіть цю любов далі.

Чи вірите Ви в музу? Де, на Вашу думку, вона живе: у наших думках, вчинках, подіях тощо?

Муза живе у любові. У любові до книги, до історії, до творчості, до читача, до себе, до близьких, до світу.

"Плани на цей рік? В ідеалі, я б хотіла дописати два розпочатих романи. Вони абсолютно різні, але, створюють якийсь певний баланс в першу чергу для мене самої"

Тетяна Винник – письменниця, журналістка, перекладачка з російської, англійської та болгарської мов. Авторка поетичних збірок, дитячих казок, повістей та п'єс.

Що Вас надихнуло писати книги?

З дитинства я любила читати книжки, швидко запам’ятовувала вірші й розповідала їх напам’ять перед публікою. Тому з досить раннього віку знала, що моє життя буде пов’язане з літературою. А ще я завжди заглиблювалася у найглибші куточки людської психіки, спершу вивчала себе, потім мені було цікаво досліджувати інших. Так я почала перекладати творчість Інґріт Йонкер, Сильвії Плат та Енн Секстон. Хотілася більше зрозуміти, чому такі красиві та талановиті жінки спершу втікали в іншу реальність – творчість, а потім, не врятувавшись у ній, взагалі добровільно залишали це життя. Перші вірші почала писати з четверного класу, у п’ятому мала зошит, який принесла головному редактору ніжинської газети «Вісті». Пам’ятаю, як мама мене привела до міськвиконкому, де була редакція газети, і я пішла шукати кабінет редактора. Мені пощастило, що мене вислухали, хоча з першого візиту редактор нічого не надрукував. Вже через півроку я прийшла з новим зошитом, із якого редактор вибрав один невеличний вірш. Якщо не помиляюся, це був шостий клас. На другому курсі філфаку ніжинського університету в київському видавництві вийшла моя перша книжка віршів «Золотоноша» з моїми ілюстраціями.

Розкажіть, що надихає Вас творити за нинішніх часів?

Років п’ять взагалі не писала, було відчуття жаху, того, що неможливо висловити звичною мовою. Хотілося знайти нову форму, нову абетку свого літературного дискурсу, тому що всі слова для мене не відображали осмислення світобудови, нової, іншої. У повітрі стояло щось, що мені неможливо було оформити в слова. Наразі більше приділяю уваги літературі для дітей, це дозволяє мені не втрачати реальність із світом.Як би це не парадоксально звучало.

Чи допомагає Вам творити музика? Яку саме слухаєте?

Слухаю багато релаксаційної музики, люблю класику, зокрема віолончель, фортепіано та саксофон.

Чи черпаєте натхнення з кінофільмів? Які саме переглянуті фільми останнім часом вплинули на Вас?

Полюбляю переглядати фільми Ларс фон Трієра «Антихрист», «Розсікаючи хвилі», Сті́вена Алана Спі́лберга «Список Шиндлера», Ернста І́нгмара Бе́ргмана «Шепіт і крик». Ще свого часу мені дуже подоблася комедія французьких режисерів Олів'є Накаша та Еріка Толедано «1+1».

"Я більше за все люблю море. Потім – ліс. Потім – гори. Природа дозволяє перезавантажися, наповнює енергією"

Артем Чапай (справжнє ім'я – Антон Водяний) – український письменник, репортер та перекладач. Артем пише як творчу науково-популярну, так і популярну художню літературу. Він чотириразовий фіналіст премії BBC Ukraine «Книга року». З лютого 2022 — солдат Збройних Сил України. Народився у Коломиї.

Пане Артеме, вітаємо! Розкажіть, будь ласка, про свої перші літературні спроби. Як Ви їх оцінюєте нині?

У мене не було з юності планів чи мрій стати письменником. Але в 2006-08 роках, тимчасово кинувши університет, я поїхав автостопом по США та Латинській Америці. Без грошей. Заробляючи на життя "на ходу". Мене настільки розпирало від кількості пригод і того, що я хочу розповісти, зокрема, й собі, щоб не забути – що результатом стала "Авантюра". Несподівано її одразу видали, а потім була купа відгуків про те, що це "як кіно". Далі я одружився й ми поїхали вже з дружиною по Україні мотоциклом. "Подорож із Мамайотою" (Мамайота – це кличка мотоцикла) ще й потрапила в топ-5 "Книги року Бі-Бі-Сі". Значить, є певний талант, подумав я і продовжив писати. "Авантюру" я досі люблю, тільки у крайньому перевиданні трохи редагував, частково прибираючи тодішній молодіжний сленг, який за ці роки застарів. А найкращі частини "Подорожі з Мамайотою" згодом увійшли до збірки "The Ukraine". 

Скажіть, будь ласка, чим саме Вас зацікавила професія перекладача? 

Я просто з дитинства вільно знав англійську завдяки найкращій на всю Коломию вчительку, її звуть Марія Сафіна. Ну, то й уже з першого курсу почав підробляти перекладачем спершу в агентствах, потім у кіно, а далі й переклав кілька книжок. 

Якими були Ваші перші роботи у перекладацькій сфері?

Нудними :) Юридичні договори та інструкції до верстатів.

"Знаєте, я завжди виступав проти "туристичності". Так само і з Україною, цікавіше "сковородування". Ходити не там, де всі"

Олена Максименко –  журналістка, письменниця, фотографка. У 2006 закінчила університет імені Тараса Шевченка, факультет журналістики (бакалаврат); в 2008 – Києво-Могилянську академію, давня історія і археологія України (магістерська програма). Більшу частину життя працює на фрілансі. Писала для українських видань “Український тиждень”, “День”, “Цензор”, “Літакцент”, “Українське мистецтво” тощо. До 2014 писала про сучасне мистецтво і культуру. Активна учасниця Революції Гідності. У 2014 разом із колегами провела 3 дні в полоні російських військових. Потому їздила в Донецьку й Луганську область як волонтерка разом з ГО “Відкривай Україну”. У 2015 їздила на ротації у складі добровольчих медичних батальйонів ПДМШ та “Госпітальєри”. З 2016 почала їздити на фронт і в прифронтові населені пункти як воєнкор. З 2022 також почала допомагати іноземним колегам як фіксерка. На даний момент співпрацює з виданнями “Новинарня”, Frontiter та “Локальна історія”. Брала участь у фотовиставках, в тому числі міжнародних. Є авторкою поетичних збірок “Бременські траси” та “Я тобі листопад”; збірки прозових оповідань “Неприкаяні”; підліткового оповідання “Пси, що приручають людей” (історія про підлітків в прифронтовому місті); документальної збірки історій захисників і захисниць “Пряма мова. Хроніки захисту”.

Пані Олено, розкажіть, будь ласка, про свій шлях становлення як письменниці. Які спогади виникають у Вас насамперед, коли згадуєте цей період?

Один із перших спогадів – ще дошкільний. Я сиджу за столом і власноруч роблю першу “книгу” – пишу текст (писати і читати почала рано, з 3-х років), малюю малюнки, зшиваю голкою й ниткою сторінки. Згодом, уже в шкільні роки, на канікулах написала свій перший “роман”. Але спалила той зошит, так нікому й не показавши. А так – перші перемоги у всіляких конкурсах і публікації були вже в старших класах школи. Як і гурток журналістики “Юн-прес”, що згодом визначив вибір фаху.

Скажіть, будь ласка, з чого Ви розпочали висвітлювати воєнну та ветеранську тематики?

З війни, звісно ж. Вірніше, почалося все з Революції Гідності. До того я писала про сучасну культуру й мистецтво. Мене знали у більшості арт-галерей столиці, художники часом жартували, що час мені уже втілювати власні проєкти, а не висвітлювати чужі. До листопада 2013 я була настільки далека від політики, що навряд могла б назвати прізвища наших міністрів, скажімо. Потім Майдан, що все змінив – була там постійно, зокрема в “гарячі” дні і ночі. Як волонтерка і журналістка. Потім окупація Криму – напередодні псевдореферендуму я з колегами потрапила в полон. По суті, ми були одними з перших полонених у цій історії. Це було недовго – всього 3 дні, але цей досвід остаточно вилікував мене від пацифізму.

Тексти про війну я писала з її початку, однак спершу я не розглядала себе як журналіста, що висвітлює війну. В 2014 я їздила на Донеччину і Луганщину з волонтерськими місіями (фонд “Відкривай Україну”), паралельно намагалася приєднатися до ЗСУ, або ж Нацгвардії, або ж добровольчого батальйону. Однак дівчині без жодного досвіду тоді були не дуже раді в силових структурах. Тож я почала ходити на вишколи, аби вивчити якісь базові штуки. Згодом мене запросили на навчання тактичній медицині в ПДМШ – Перший добровольчий мобільний шпиталь імені Миколи Пирогова. Я пройшла вишкіл і в березні 2015 поїхала на Донеччину як парамедик. Однак ПДМШ – це насамперед об'єднання професійних лікарів; на тій ротації роботи для таких, як я, по суті не було. І на наступну ротацію я поїхала вже з іншим батальйоном – з “Госпітальєрами”. 

З ними я їздила на ротації впродовж 2015 року. Однак там я також не займалася тактичною медициною. З огляду на те, що я мала при собі ноут і камеру, а також чималий досвід в журналістиці, на мене поклали обов'язок вести інформаційну роботу. Адже “Госпітальєри” – добровольчий підрозділ, котрий існує завдяки благодійним внескам. Ці внески залежать від того, наскільки добре висвітлюється робота підрозділу. Тож цим я й займалася – їздила разом із побратимами і посестрами на евакуації поранених, знімала фото і відео, записувала історії. 

Тоді ж прийшло розуміння, що інформаційна робота на війні має сенс і може впливати. З 2016 року я почала займатися виключно нею, і вже не в складі батальйону, а сама по собі, як журналістка-фрілансерка.

"Особистість людини формується і зазнає трансформацій упродовж всього життя, і на різних його етапах впливають різні книжки"

Анетта Антоненко – видавчиня та засновниця «Видавництво Анетти Антоненко», що спеціалізується на виданні сучасної української (права та промоція в Україні та світі) і світової літератури, знакових праць сучасних філософів, соціологів та політологів світу. Засноване 2013 року у Львові.

Як почалася історія Вашого видавництва? Що Вас спонукало до цього?

Неочікуване питання до людини, яка у професії понад 30 років і з них 29 років на посаді директора видавництва.

Особливого поштовху не треба було, як і довгих роздумів. Книжки – моє життя з 3-х років і скоріше було б дивно, якби зараз я опинилась не на цьому місці.

Починалось все з видавництва «Кальварія», де я була одним із співвласників і директором з 1995 року. В 2013 ця ‘історія’ закінчилась сумно і стала мені нецікавою.

А все могло бути інакше. Сталось як сталось, і мені це подобається.

Книжки Вашого видавництва вирізняються незвичними обкладинками. Хто працює над ними?

Історія з гарним розвитком.

Завжди шукала сталого дизайнера для книжок. В цьому питанні дуже обережна і прискіплива до дрібниць. Мені був потрібен дизайнер, який би відчував ‘на кінчиках пальців’ межу між масами та об’єктами в обкладинці і одночасно враховував комерційну складову для продажу і повагу до читача (наприклад, не робив прізвища автора 6 кеглем внизу обкладинки … ну, бо так на його погляд гарно..)

Рішення прийшло несподівано. Любко Дереш, давній друг і автор видавництва (для довідки – співпрацюємо з 2000 року успішно) запропонував придивитись до колажів Вадима Карасьова до книжки «Спустошення», яка готувалась у видавництві до друку. Йшов 2017 рік. От з того часу у нас взаємна любов і повне взаєморозуміння з Вадимом. Його креативність неймовірно мене вражає і в мене не виникає жодного бажання займатись пошуком і експериментами. А головне його надбання те, що він молодий і зухвалий. Це дуже імпонує стилю видавництва.

"Ми перейшли ‘межу’ 25-30 новинок в рік, а це явно не входило в наші плани на старті. Й тому необхідно постійно тримати стрій і правильно розподіляти навантаження"

Ярослав Карпець (псевдонім Яр Левчук) – київський поет, журналіст, літературний критик, громадський діяч і волонтер. Автор трьох книг. Член Національної спілки письменників та член Національної спілки журналістів України. Керівник благодійного проєкту “Книжкові Сили України”, засновник і головний редактор Видавничої майстерні “YAR”, гoлoва Грoмадськoї oрганізації "Звершення". Автор відео на Ютубі про українських митців та українську культуру.

Пане Ярославе, розкажіть, будь ласка, з чого Ви розпочали свій шлях письменника? Чим Вам запам'ятався цей період життя?

Шлях письменника розпoчався з журналістики та літературнoї критики. Журналіст – це письменник нашвидкоруч. Написати замітку, зняти репoртаж, ствoрити сценарій, прoвести інтерв'ю – це все вимагає максимальнoї кoнцентрації в кoрoткий проміжoк часу, напруження мoзкoвих рідин і рук. Ти швидкo пишеш – швидкo видаєш інтелектуальний продукт. Мнoю ствoренo приблизнo 500 журналістських матеріалів у різних фoрматах. Журналістика надала мені дві важливі речі для письма: писати кoрoткo і зрoзумілo, легкo спілкуватись і кoмунікувати з великoю кількістю людей. Загалом, журналістoм я працював близькo 12 рoків: газети, журнали, радіo, інфoрмаційні агентства, викладання журналістики, блoгерствo. Я прoйшов дoвгий шлях дo письменства, насправді я накопичував досвід для великих і малих прoзoвих форм: рoман, oпoвідання, нoвела. Люблю писати й вірші. Взагалі я почав працювати дуже ранo, десь із 12-13 рoків, oпанoвував дуже різні, але важливі для письменника прoфесії: прибиральник, маляр, столяр, бібліотекар, відповідальний секретар, кореспондент, літературний редактор, коректор, копірайтер, рерайтер, оператор колл-центру, диктор, ведучий радіопрограм, гостьовий редактор, сценарист авторських програм, прес-секретар громадського об'єднання, позаштатний автор інтернет-видання, рецензент, театральний оглядач, завідувач відділу редакції на радіо, адміністратор блогу в бібліотеці, адміністратор груп у Фейсбуці, продавець техніки, завідувач відділом консервованих продуктів, вантажник, консультант з елітнів продуктів, директор продуктового магазину, логіст, агент зустрічі/ посадки пасажирів, агент по роботі з особливими пасажирами, контент-менеджер, ведучий Ютуб-каналу, оператор Ютуб-каналу, монтажник передач, редактор стрічки новин, SMM, викладач у виші, менеджер видавничих проєктів, організатор просвітницьких лекцій для молоді, модератор культурних подій, культурний менеджер, письменник, режисер, санітар, волонтер, блогер “Книгарні Є”, інтерв'юер, мерчендайзер, дизайнер, книгорозповсюджувач, керівник кінoклубу документальних фільмів, режисер, видавець, грoмадський діяч, волoнтер.

Таким чином це близько 60 професій та рoбіт, до яких я був дoтичний і які oпанoвував упродовж життя.

На даний момент я бачу себе в ролі письменника, видавця та грoмадськогo діяча, режисера й прoдюсера культурних прoєктів. Стoсoвнo ж літературнoї критики – це була пoмилка в мoєму житті. Якби мoжна було б сісти в машину часу і пoвернутись в 2010- рік, тo я б радше пoчав писати вірші, корoткі oпoвідання – згoдoм перейшов би до рoманів. А так з багатьма літератoрами виникали кoнфузи, неприємні ситуації та відверті сварки. Зараз працюю над есеїстичнo-публіцистичною книгою під назвoю "Як я кинув критику", щoб покінчити з цією мертвoю прoфесією, з цим відтінком творчості у моєму житті й перейти до творення художньої літератури для дoрoслих та дітей.

"Найважливіше знайти тему, прo яку ще ніхтo не писав. В Україні це цілкoм мoжливо"