Скільки разів ми чули в розмові фрази на кшталт: «Ти стільки про це знаєш! Тобі треба книжку написати»? Мало хто дотримується такої поради, а слідчий з Норвегії Йорн Лієр Горст саме так і зробив. Спершу написав один детективний роман. Потім ще один, і ще, і ще… А коли оговтався, виявилося, що тепер він не поліцейський, а письменник.

Його нова книга «Безмежна» в Україні з’явилася під назвою «Слідство в мережі». Так, переінакшення дивне, але не беззмістовне, адже розслідування в романі великою мірою відбувається за допомогою сучасних технологій, за допомогою тієї самої безмежної й усеохопної мережі.

Розслідування в мережі, а герої сидять за компами й пишуть коментарі, хіба це цікаво? — можете спитати ви. І відповіддю буде впевнене так, це дуже цікаво й навіть унікально! Адже коли до справи підключаються безліч учасників форуму, кожен може висловити власну думку й скласти докупи бодай один клаптик великої головоломки. Це книга для тих, хто дійсно любить пазли й інтелектуальні загадки, книга, таємниці якої читач може розгадувати разом з героями.

«Аліє, Альона і я. З наших імен, написаних у рядок або стовпчик, можна вивчати історію Криму»

Великою мірою літературні фестивалі крутяться навколо особистостей. Сильні автори привертають увагу медіа та публіки, роздають інтерв’ю й автографи, зустрічаються з читачами та відповідають на питання. Книгомани повертаються додому щасливі й утомлені, розігрівають вечерю, проглядають останні новини та нарешті дістаються головного: придбаних на фестивалі книжок. У когось це величезні стоси, які доводиться відправляти додому поштою, а хтось обмежується кількома виданнями. Та цього року є особлива книжка, якої не оминули ні перші, ані другі. Це «За Перекопом є земля» Анастасії Левкової.

Звісно, не новина, що є автори, які працюють над одною книгою ціле десятиліття, згадаймо лише Донну Тартт. Та мало хто з них проводить настільки ґрунтовну дослідницьку роботу, як Анастасія Левкова. Почавши роботу над своїм «кримським романом» 2012 року, авторка, безперечно, задумувала його дещо іншим. Та з окупацією півострова все змінилося. Нова реальність вимагала підлаштування від авторів і текстів. Письменниця зробила близько 200 інтерв’ю з кримчанами, аби якнайглибше розкрити суть того самого Перекопу, за яким, як говорить кримська приказка, начебто немає землі. І як ніколи на часі розвінчувати цей міф про байдужість кримчан до «материка» та навпаки.

«Виходячи з вітальні, я уявляла себе Алісою,

втомленою від падіння вниз,

вниз і вниз у кролячу нору»

Ось ми наближаємося до ятки з книжками, погляд пробігається обкладинками й зупиняється на одній. З неї до нас визирає поцятковане мільйоном веснянок обличчя. Дівчинка, що нагадує ляльку в фіолетово-жовтих кольорах. Здається, вона усміхається, але якось обережно, ледь-ледь. Торкаємося обкладинки, дивуючись її текстурності, розгортаємо й насолоджуємося цупким папером, зручним шрифтом, химерними ілюстраціями. Тішимося, що книга може бути не лише зібраними докупи сторінками з текстом, а справжнім мистецьким витвором, задоволення від якого отримуєш уже на етапі споглядання та першого дотику. Зрештою втамовуємо радість від фантастично виконаного видання й переходимо до тексту.

Мітч Каллін навіть не намагається приховати, яка історія надихнула його на написання «Країни припливів». Дитячі фантазії й вигаданий світ — Алісо, звичайно, ми тебе впізнали. Желіза-Роуз — так звати нашу героїню — просто не має іншого виходу, окрім як пірнути в кролячу нору. Там вона мусить ховатися від безнадійно темної реальності дорослих, до якої її тягнуть батьки-наркомани.

І пірнувши до нори, дитина знаходить там не морок, а сяйво — сяйво палаючих зірок і надвечірніх світляків, світ запахів, образів і фантазій, кожну дрібничку якого вона приймає з вдячністю. Тут розбитий автобус стає космічним кораблем, а голови ляльок — надійними подругами й завзятими співрозмовницями. Тут немає смутку й болю, немає грубості, бруду й страху, якими сповнене справжнє життя Желізи-Роуз.

«У горах життя людей сповільнюється…

а от котам ці місця обіцяють пригоди»

Чомусь фантастику й фентезі традиційно вважають «чоловічими» жанрами. Колись Джоан Ролінґ не хотіли видавати під її іменем, бо гадали, що хлопці не читатимуть історію про чарівників, написану жінкою. Дивовижно, наскільки люди можуть помилятися. На щастя, сучасну літературу може писати будь-хто, і якість тексту оцінюють зовсім не за статевою ознакою. Тож сьогодні ми говоримо про книгу, яка переймає естафету українського топ-хіта у «Колонії». Звичайно, це «Дім солі» Світлани Тараторіної.

Український постапокаліпсис — взагалі нечасте явище. Тим більше якщо це книга про Крим, який споконвіку був дещо містичним і геть непересічним місцем. Це та історія, де сетинг є одним із героїв, він живе й буквально дихає разом з ними. Засолена земля, засолене повітря, засолені люди — сіль тут відчувається в усьому, і це створює дещо впізнавану й водночас таємничу атмосферу. Так, півострів тут називають Кіммерик (якщо назва здалася знайомою — вам не здалося, це реальне древнє грецьке місто в Криму), а згодом Дешт, і вже в цих назвах проявляється глибина роботи авторки з історією місця.

Протягом багатьох десятиліть неймовірні фільми Хаяо Міядзакі зачаровують глядачів з усього світу. Це анімація, цікава і дорослим, і дітям, бо коли історія знята з любов’ю й майстерністю, вона здатна торкнутися будь-якого серця. Про засновану Міядзакі студію Ghibli говорять, що завдяки продуманому підходу та творчому методу роботи вона принесла вітер змін до японської й світової анімації. Та й хто не чув про «Тоторо», «Ходячий замок» або «Віднесених привидами»? Про самого майстра аніме ми знаємо не так багато, оскільки в Японії заведено з повагою ставитися до особистого життя людей. Тому в новій книзі про Хаяо Міядзакі його біографія розкривається з огляду на роботи режисера.

Що ж ми можемо сказати про Міядзакі? Невід’ємною частиною його анімації є польоти. На літаках, драконах або швидкому вітрі — герої майстра летять назустріч пригодам, бо сам Міядзакі змалечку є фанатом авіації. Почасти це передалося від батька, який був директором компанії, яка виготовляла запчастини для винищувачів. Ще одною причиною є час, коли народився митець, а саме період Другої світової, коли розвиток авіації був на часі як ніколи. Тож навіть у назві студії Ghibli Хаяо використав імення італійського літака.

Переглядаючи роботи режисера, також можна помітити, що вони прямо-таки рясніють сильними персонажками. Це сильні й самодостатні жінки та дівчата, готові до останнього боротися за те, у що вірять усім серцем. І вони сильні не тому, що так треба для продажу фільму, не для галочки, а тому що кожну з них автор створює з любов’ю та поважає перш за все як людину, що є невід’ємною частиною історії. Сам Міядзакі так говорить про своїх героїнь:

«Їм знадобиться друг або прибічник, але ніколи не рятівник.

Будь-яка жінка так само здатна бути героєм,

як і будь-який чоловік»

Коли говорять про жанр жахів, ніколи не згадують книгу Джорджа Орвелла «1984». Хоча якщо подумати, за рівнем описаного кошмару багатьом майстрам горору до неї ой як далеко. Минуло 75 років з часу написання, і цей роман не просто не втрачає актуальності й попиту, він усе більше відкриває нам нас самих і дозволяє краще розуміти деякі з сучасних світових політичних процесів.

Це не оптимістична книга. Вона не розкаже універсальних рецептів перемоги над імперією зла та навіть не навчить клепати коктейлі Молотова (хоча тепер ми це вміємо й без інструкцій). Це антиутопія в найгіршому її прояві, фатальне поєднання гітлеризму, сталінізму, путінізму й іще багатьох таких ізмів, без яких людству жилося б значно легше.

«Ну, як-таки, щоб воля — та пропала?
Се так колись і вітер пропаде!»

Усі знають про пошту. Вона буває Нова, буває звичайна. Усе з нею просто: пишеш лист, підписуєш конверт, пам’ятаючи, хто такий адресат, а хто — адресант, облизуєш марку (щоб точно пристала, облизуєш іще раз), усе заклеюєш і кидаєш до скриньки. Далі листоноші виймуть твого листа зі скриньки й відвезуть за вказаною адресою. Але це якщо ти відправляєш звичайного листа, а не космічного.

З космічними листами все складніше, і опікується цим космічний поштар Боб. Боб любить свою роботу такою, як вона є: сталий маршрут, відомі адреси на планетах, де він бував багато разів. Тільки от трапляється всяке, і маршрути космічного листування іноді змінюються. І настає час перевірки — чи готовий ти пізнати нове, познайомитися з досі невідомими інопланетянами, розплющити очі й побачити увесь цей світ.

Із розвитком і популяризацією блогерства світ стрімко змінився, підлаштовуючись під нові реалії. Змінилася й література. За останнє десятиліття книги від блогерів стали не винятковим явищем, а таким собі трендом. Часом це видання, які соромно називати літературою, та буває й навпаки: таке стається, коли блогер береться за тему, якої досі ніхто не торкався. Наприклад, розповідає пригоду зі всесвіту Майнкрафту в коміксі.

Що ж із цього може вийти? А ми вам скажемо: яскраві герої, кожен з яких є непересічною особистістю й запам’ятовується читачу; динамічний сюжет, що дивує й не дає нудьгувати; чудова мальовка, де будь-якій деталі приділено увагу, тому історія сприймається як така собі книго-мульто-гра. Звичайно, не забуває автор і про мораль: оскільки книга дитяча, зло тут не страшне, але ролі розподілень чітко, і дитина добре розуміє, що лиходії, які крадуть кавуни, обов’язково будуть покарані.

Щасливі ті, що відчувають цей світ. Споглядають світло й  тінь, людей і тварин, дерева й гори. Дослухаються до його напівтонів, вдихають його запахи, торкаються його справжності. У цьому все те, що робить нас людьми: бажання дивитися на світ, ніби вперше, навіть розуміючи, що це може бути востаннє. Це дивовижний дарунок, життя, і часом здається, що він із нами навічно.

Коли ж надходить усвідомлення, що це не так, хочеться надолужити кожну мить, і час, яким раніше нехтували, стає найціннішим скарбом. Тоді ми беремо пензлі й торкаємося незнаної білої площини, розтинаємо ніщо задля створення картини. Картини власного життя.

Й на досі білому полотні проступають обриси чогось водночас добре знайомого й нового. Ось перша лінія, ось друга, третя, четверта… Ніби складаються часточки пазлу, з цих ліній виникає немовля. Крихітні пальчики, нерівні зморшки, здивована усмішка. Немовля споглядає вас, а ви його. Тепер ви — дзеркало власної історії, призма істини, крізь яку проходять напівзабуті деталі, о́брази, голоси.

Що вирізняє хороші книги? Можна перелічувати багато факторів, та головними є три. По-перше, сюжет. Коли події не затягнуті, герої не стоять на місці, а історія розвивається. Таку книгу банально цікаво читати.

По-друге, ідея. До книги з цікавою ідеєю хочеться повертатися, такі історії обговорюють після прочитання, сперечаючись над глибинними сенсами. Це те головне, що хоче сказати автор своїм твором, те, з чим звертається до читача.

І третє, це мова книги, тобто те, як вона написана. Простий приклад — твори Лавкрафта. У них неймовірні ідеї та фантастичні, просто божевільні сюжети. Тільки от написані вони на диво сухо, ніби інструкції до пральних машин (даруйте, поціновувачі пана Говарда).

Та є історії, які поєднують усі ці елементи. Такою є серія «Лицар-дракон». Ще Стівен Кінг писав, що для хорошої оповідки треба поєднати дві ідеї та подивитися, що з цього вийде. І тут автори вирішили розказати, що станеться, якщо дракон перетвориться на людину, а також що буде, коли він потрапить до школи юних лицарів.