1 жовтня — Міжнародний день людей похилого віку. А ви знали, що у людей 65+ є свій спеціальний день? А от своєї спеціальної художньої літератури у них нема. А було б незле, адже увагою такі герої в художній прозі не розпещені. Їм зазвичай відводиться роль розповідача чи персонажа, який вкинув якусь загадку, що її буде розкручувати сюжет, і швиденько пішов геть. Штибу «бабуся померли і залишили щоденник у спадок онуці». Чи таке ще часто буває: герой починає свою історію дитиною або юною людиною і закінчує її старим, але останні сторінки таких романів дуже швидкі, старість є лише «рамкою» для історії про юність. А от так, щоби ціла книжка про старшу людину — таке буває? Звісно, буває, не аж так часто, але трапляється: герої 65+ та їхні проблеми мають і цікавезні про них історії. Нумо читати.

Ернест Гемінґвей, «Старий і море» (ВСЛ)

Самого відомого старого написав Гемінґвей, нині представлений в новому якісному українському перекладі. Цю класичну оповідку читають як алегорію: людина бореться проти сил природи і поборює щось в собі, що вона успадкувала від диких предків і з чим їй тепер так важко жити в соціумі. А можна почитати і буквально: старий рибалка одержимий ідея фікс зловити оцю саму рибу, цей злощасний марлін йому треба, як ніщо ніколи до того в житті (а що ж було в тому його житті? чому він вітає свою старість в повній самоті?). Сантьяго майже чотири місяці виходить в море, але повертається без здобичі. Від нього відвернулася удача — та то настільки, що навіть хлопчика-учня батьки віддають помагати на іншого човна, аби Маноліно і собі не інфікувався «злиднями» від Сантьяго. Старий рибалить тепер сам-один. І от чергова рибалка, старий нарешті підсікає рибу, судячи з усього гігантську, але здобич не збирається так легко віддавати своє життя.

Агата Крісті, «Оголошено вбивство»  (КСД)

До кольору найвідомішому старому мусить бути непересічна зіркова старша пані — та сама міс Марпл, прошу. Джейн Марп — героїня-розслідувачка з детективних романів Агати Крісті. Маленька худорлява старенька сидить у кутку, плете на дротиках, а тим часом підмічає-підслуховує купу цікавинок, які допомагають їй викривати злодіїв і розплутувати убивства. Міс Марпл ніколи не була заміжня, не має дітей-онуків. Плете вона панчішки і шарфики своїм внучатим племінникам, їх у неї ледь не два десятки, судячи з розповідей старенької. Родина її любить і візитує. Вона дуже оптимістична і позитивна, але завжди чекає від людей найгіршого з можливих варіантів. Фанатична садівниця. Першокласна пліткарка. В романі «Оголошено вбивство» міс Марп їде на лікування в спа. У маленькому курортному містечку тим часом скандал: у газеті надрукували оголошення, що в цю п’ятницю о 18.00 в маєтку Літл-Педокс станеться убивство. Звісно, міс Марпл буде там в цей час і стане свідкою убивства: мертво тіло належить невідомому в місті юнакові. Чи були на ньому плетені шкарпетки, в романі не написали.

Олена Пшенична, «Там де заходить сонце» (Лабораторія)

Літо 2022 року. Київщину деокупували, і Віра Петрівна може повертатися додому, вона живе там разом із дорослим сином і його родиною. От тільки невістка з дітьми евакуювалися за кордон, а син Толік все частіше і все на довше зникає на сході, він волонтерить, робить ходки на передову. Вірі сімдесят два, вона давно овдовіла і недавно пережила інфаркт. Толік боїться матір залишати надовго саму і пропонує їй до кінця осені переїхати до елітного будинку для літніх людей «Золота осінь», що неподалік Кагарлику. Віра, правду кажучи, нажахана такою перспективою, але погоджується, бо так всім буде зручніше. Та й будинок той непоганий і товариство цікаве. Кожна людина, яку зустріне в Будинку Віра, стане частиною уже її власної історії, а приватні історії авторка роману уміє розказувати бережно і чуйно. Вижити у війні — значить, довіритися тому своєму, хто наразі опинився поруч, най би то був цілковитий незнайомець. Віра буде опановувати це мистецтво в свої 72+. 

Сара Груен, «Води слонам» (Фабула)

Так само пансіонат для літніх, але на іншому континенті. США, закінчуються 1990-і. Поблизу пансіонату ладнає шатер мандрівний цирк, літні пансіонери перезбудженні, кожен хоче на ярмарок. Особливо один із них рветься до манежу — Джейкоб, а йому дев’яносто сім, перепрошую. Сімдесят років тому, в 1920-х, він сам служив в цирку і пережив там карколомну пригоду. Та і не просто в цирку! Джейкоб Дженковскі юною людиною сім років працював у настільки відомих, що майже міфічних американських цирках — Найвидовищнішому шоу братів Бензенів, а згодом у легендарному цирку братів Рінглінгів. З Шоу братів Бензенів пов’язана нещасна пригода з купою смертей: звірі вирвалися на волю і пошматували чимало відвідувачів та робітників. З поваги до жінки, яку він кохав, Джейкоб мовчав про те, що насправді сталося тоді в цирку братів Бензенів. Зараз він готовий розказати про події, що ним він є останнім, буквально останнім і може бути несповна розуму, свідком. Джейкоб вшивається з того старечого пансіону, втікає до мандрівного цирку і розказує свою історію власнику цирку. Який ніяк не збагне, що від нього хоче цей ексцентричний старий.

 

Фоззі, «Чорний хліб» (КСД)

Влітку 1989 року двоє комсомольців зі стройотряду вирішують вполювати нерпу і заснімкувати екзотичну пригоду. Один із Кемерова, другий із Миколаївщини. Їм допомагає місцевий провідник — Андрію вісімнадцять, він луораветлан, чукча себто, син легендарних мисливців. Під час гарпування Андрій падає за борт. Його земляки добивають хлопця багром у воді, таким є давній і застарілий звичай чукчів, зайди не втручаються. Тіла хлопця не знайшли. Зате на ранок починаю по черзі помирати всі, причасні до цього випадку. Горе-туристи воліють якомога швидше вшитися з Чукотки, тим себе рятують. На деякий час рятуються. Бо мститися за сина взялася Лилєкей-мисливиця. Лилєкей скоро арештовують і запроторюють у в’язницю. 2005-го закінчується її термін ув’язнення, уже сильно старша Лілія виходить на свободу і прямує у Кемерово, а за тим — на Миколаївщину. Хто запідозрить у мовчазній самотній чукотській старій жінці — саму Немезиду? Точно не її жертви.  

Туре Ренберґ, «Толлак Інґеборґи» (ВСЛ)

А от цей самотній старий справляє таки гнітюче враження, люди його побоюються в воліють триматися якомога далі. Мають рацію, хоча поведінка їхня — суто інтуїтивна, бо Толлак свої таємниці добре-добре уміє приховувати. Толлак і Оддо (юнак, якого Толлак виховує, він трішки загальмований, але Толлак до нього терплячий) чомусь вирішили поховати в лісі старий Сітроєн — авто, яке любила покійна Толлакова дружина. Сусіди це нібито й бачили, але воліють про це не думати. Та чи мало хто де своє сміття зарив?! І живуть всі мовчки, роками тримаючи дистанцію. Толлак сховався у глушині поруч зі старим тартаком, котрий давно збанкрутував. Поруч хіба Оддо є. Двоє дорослих дітей давно поїхали, відразу після смерті матері: син має свою родину, онуків до діда привозять нечасто, донька лікується у психлікарні й батька уникає. Толлак сильно постарів і викликає дітей, мовляв, має їм щось важливе розказати. І хто його захоче чути?

Софія Андрухович, «Жінки їхніх чоловіків. Старі люди» (ВСЛ)

Коротка проза, яку писала іще зовсім юною Софія Андрухович, розказує, зокрема, і історію старшого подружжя, як його бачить онук. Старіння очима дуже молодою людини — героя і авторки.  Лука отримує запрошення на весілля. Його дід і баба одружуються. Вшосте одружуються, до речі. Перший раз побралися замолоду: дідо прийшов вступати у хор, який керував його майбутній тесть, з бабою швидко знайшли спільну мову, побралися, через пів року розлучилися, через рік випадково зустрілися, знову пошлюбилися… і понеслося.  Лука має дар, якого позбавлені підлітки: він уміє бачити старих людей, йому в око впадають старенька на лавці, дві сліпі жебрачки зрілого віку, похилого віку перехожий. А от малювати Лука старість не уміє і, маючи намір стати серйозним художником-портретистом сильно через те переймається.

Софія Лундбурґ, «Червоний записник» (Нора-Друк)

Доріс гортає червоний нотатник, згадуючи те, що сталося з нею за день (телефонувала Дженні в Америку, наприклад) і ті виловлюючи якісь присмеркові спогади з давнього минулого. То не нотатник навіть, а така собі олскульна адресна книжка. Тільки на полях біля імен, які напевно лише самі Доріс зараз щось і промовляють, стоять позначки «помер». Біля кожного, вважайте, імені. Цю червону книжечку Доріс подарував ще батько — кількадесять років тому. Нині Доріс дев’яносто шість. В наступній розмові з Дженні (вона є внучатою племінницею Доріс) старенька поволі почне розказувати про померлих людей з того записника. І сідає писати мемуари. Підліткою сирота Доріс влаштувалася покоївкою до розкішної мадам Серафін, мадам її тупо перепродає у Париж в універсам, працювати моделькою. Там дівчина зустрічає Аллана — кохання свого життя, але той одного дня зникає. І це одне з імен, котре позначки «помер» у записнику не має. Посеред війни Аллан озветься — він в Америці — і знову тиша. Дженні слухає ці плутані спогади старої і вирішує Аллана для бабці знайти.

Ірен Роздобудько, «Фаріде» (Нора-друк)

Стара жінка, маленька сухенька дуже літня жінка приїздить до рідного Селища в Криму. Там її впізнають і називають мамою понад вісім десятків дорослих людей. Вона жодного з них не народжувала, але дала їм життя. Під час Другої світової Фаріде жила в Криму, вона кримська татарка, працювала вихователькою в дитячому садку, зовсім юна неземної краси дівчина. Фаріде спромоглася підробити документи дітей-євреїв, видала їх за кримськотатарських сиріт і так врятувала їм життя. Згодом під час депортації кримських татар вона надала докази, що ці діти є євреями і так урятувала їх від депортації. Нині вона повертається додому, до своїх дітей. В основі роману — реальна історія. Саїде Аріфова, яка визнана Праведницею Народів Світу, в Криму врятувала 88 єврейських вихованців дитячого будинку. Авторка «Фаріде» бере біографію Саріде за основу, але вимарює своїй жінці інше — трішки щасливіше, либонь — життя.

Нада Гашич, «Дев’ять життів пані Адели» (Книги-21)

Пані Адели Преміць виповнилося вісімдесят, але святкування не було. Алела готова була стати зіркою на заслуженому святі, але дорослі племінник і племінниця, котрі піклуються про літню пані, вечірку скасували. Ну що за дурня! На вулиці 2020 рік і весь Загреб, як і весь світ сидить по хатах і миє санітайзером всі доступні поверхні — триває пандемія Ковід-19 в самій соціально напруженій її фазі. А тут ще й потужний землетрус не забарився. Якщо ви думаєте, що зі скасуванням вечірки, чи з пандемією, чи бодай із землетрусом Адела змирилася, то ви не знаєте цієї упертої ексцентричної старої. Та й подруги-бабці у неї такі самі безголові. Їм треба свято! Адела — вдова, своїх дітей у неї немає, зате є заповіт, гроші і будинок в центрі Загребу. Вони збирається шантажувати племінників, щоби отримати все, чого потребує і випити побільше крові родичів. Роман сатиричний, пані Адела і не мусить бути тут симпатичною, бабусею вона нею і не є: десять історій про пригоди упертої загребської пані вибісять найтерплячішого з читачів. Уміє пані Адела доводити оточуючих до гикавки. Але це таки смішно.

Жауме Кабре, «Моє каяття» (Фоліо)

Андріа Адевола почав втрачати пам'ять, дають про себе знати вікові зміни. Він намагається утримати свої спогади купи, в тому йому допомагають два уявні друга з дитинства — ковбой та індіанець, що тоді допомагали йому сховати погані спогади про насилля в родині. Батько бо був людиною важкою і навіть страшною. А іще поруч є цілком втілений друг-письменник, котрий час від часу виконує роль терплячого слухача плутаної старечої сповіді. А сповідь та варта уваги. Адріа – геній, якого нещадно школили бути генієм, він вільно володіє десятьма мовами іще до того, як йому виповниться вісімнадцять, він віртуазно грає на скрипці. Скрипка Сторіоні — коштовність, котру зберігає його родина і з якою пов’язана ганебна таємниця Фелікса Адеволи і страшна тайна уже його сина. Фелік був антикваром, під час Другої світовою він активно збагачувався, купуючи чи виманюючи цінні речі у євреїв, а під кінець війни — у нацистів, що давали драла. Тепер Адріа треба згадати, звідки та скрипка і чому через скрипку з його життя пішла жінка, що її хлопчик-геній так віддано кохав — Сара. Адріа втрачає не просто спогади, він втратив спогади про людське зло. А все життя цей хлопчик, що став поважним професором, вивчав філософські трактати про проблеми зла. І тепер він, мабуть, знає всі відповіді, та забув уже питання.

Ганна Улюра