Дорогою до універу: всякі-різні книжки про студентське життя
У середині листопада молоді люди, які отримують вищу освіту, можуть потішися своєю такою неспокійною і непростою роллю — буттям студента. Дорослі — з ностальгією згадати ті роки, коли визначалися з картиною свого майбутнього, заводили друзів на все життя (навіть якщо за рік не згадають, як ті звалися), закохувалися до гробової дошки (до того, як дізнатися ім’я пасії) і між тим всім отримували вищу освіту. 17 листопада відзначаємо Всесвітній день студента. І читаємо до свята книжки, сюжет яких зав’язаний на студентському житті — на тому особливому відчутті безкінечно відкритих вікон можливостей, ну і протягів неслабких із тих вікон теж.
«Таємна історія», Донна Тартт
1985 рік. Шестеро студентів елітного Гемптен-коледжу потрапляють до закритого семінару видатного професора-класика Джуліана Морроу. Вони вивчають античне мистецтво і мертві мови та відверто закохані в культуру і практики Давньої Греції. Четверо юнаків і пара близнюків — брат і сестра.
Поволі наукова група перетворюється на щось типу секти, вони практикують діонісійський культ, проводять ритуали, які вимагають, зокрема, і жертвоприношення. Дорослі діти випробовують межі дозволеного і межі реальності. Їхній наставник те все підтримує і заохочує. Розказує таємну історію нам один із них — Річард, він на той семінар потрапив ледь не дивом, адже набір уже був закритий. Отож Річард спочатку знайомиться із групою, допомагає їм з перекладами з греки, а уже потім за протекцією групи отримує дозвіл Джуліана долучитися до зустрічей. Його тут єдиного обирав не «голова культу», а весь загал, він щось типу делегата. Тут є ще одна річ: Річард незаможний, всі інші — багатії або ті, хто живе як багатій.
І уже на початку роману ми знаємо, що в колі цих шістьох сталося убивство. Жертва — Бані Коркоран. Убивці теж від початку нам відомі. Під час однієї з вакханалій четверо з них убивають фермера, Бані починає їх шантажувати — група вирішує його убити. Що і роблять, потім поєднуючись із пошуковою групою, що розслідує убивство, і відвідуючи за тим похорон товариша. І тут починається найцікавіше.
Інтригу в романі становить не детективна лінія, а те, як молоді люди, які щойно покинули батьківські родини і створили свою автономну групу, підпадають під вплив першої-ліпшої «батьківської постаті». Вони вирішили, що уже не діти. І тут же довели протилежне. Герої Тартт — по-красивому ексцентричні, їх пов’язують секс, легка огида, нудьга і ледь-ледь закоханість.
І це ж лише перший семестр почався!
«Гонихмарник», Дара Корній
Темний красень Кажан переслідує юну художницю Аліну. Він може бути напрочуд небезпечним, коли б’ється з нападниками у парку. Або вкрай романтичним, коли щоранку кладе на підвіконня коханої дівчини букет польових квітів. Він буває легковажним, коли дражнить Аліну демонстрацією своїх колишніх пасій. Або є настільки незрадливим, щоб згадати свою любов після того, як на нього наклали чари забування. У хлопцеві начебто уживаються дві людини. Так воно і є. Кажан — дводушник: як людина він вміє любити і піклуватися, як Гонихмарник він зраджує і занапащає. Закохані в нього дівчата мають померти.
Але це не випадок Аліни, вона живуча.
Дівчина навчається у львівській Художній академії, вона полюбляє бути в центрі уваги, дражнити людей своєю непередбачуваною поведінкою і екзотичними строями, але при цьому — самітниця. Чорна птаха серед білих метеликів. Сидить одна серед закоханих парочок у студентському кафе, попиває каву, почитує Кафку, гуляє сусіднім парком, ховається в коридорах універу. Друзів серед однокашників завести не вдається. До того моменту, поки в Академії до неї не підходить Кажан.
Градобур передається в одному роді від батька до сина, але лише за добровільної згоди обох. Коли дуже молода людина стає дводушником (от як Кажан), вона майже втрачає свою людяність. Але напівдемон гонихмарник є частиною живої природи. У світі Корній немає замилування смертю, її герої — не діти ночі, а справжнісінькі сонцепоклонники. Так само в іншому роді від матері до дочки передаються знахарські навички, вміння чути живу природу. Як і градобур для хлопців, ці набутки народної магії – не нагорода для дівчат, а наслідок прокляття. Тож двоє з цих родів мусять знову і знову закохуватися один в одного та страждати через це, аж поки багатовікова історія стосунків Градобурів і Григоренків не призведе до тієї миті, коли хлопець у чорному помітить занурену у читання зеленоволосу дівчину.
У «Гонихмарника» є сиквел — «Гонихмарниця».
«Ніби ми злодії», М. Л. Ріо
1997 рік. Випускний четвертий курс театрального відділення класичної академії Деллекера. Семеро взірцевих студентів. Джеймс, Річард, Олівер, Мередіт, Філіппа, Рен та Александр захоплені театром, вони раз за разом грають шекспірівські драми і є доста непоганими акторами.
Драми не бракує і поза сценою, правду кажучи.
Лідер групи — Річард на ролях «трагічного лиходія». З ним в парі — «фатальна жінка» Меридіт. Олівер, який розказую цю історію — «соратник трагічного героя», «героєм» в цьому розкладі є Джеймс, сусід Олівера по кімнаті, в якого він, здається, трішки закоханий. У Олівера є жіноча версія — «соратниця» Філіпа, між ними тривають дуже ніжні взаємини рівних. Александр, навіть коли перебуває у тверезості, химерує, він — «пронира». Рен не приймає нічиєї позиції, вона є кузиною Річарда, але близька з Джеймсом, «діва-наречена». Щороку з курсу відраховували не здатних до акторства студентів, тож це зробило групу сімох дещо унікальними — вона розподілилися за амплуа (не лише на сцені) і здружилися як такі собі уцілілі в катастрофі. Уже згодом Олівер назве їхню академію сектою, те, як студентів там пресують і травмують, аби нібито загартувати до конкурентного акторського середовища, в принципі дає підстави для такої оцінки.
Початок начального року всі дружно святкують косяком по колу і світлими надіями на світле майбутнє. Оскільки роман починається в тюремній камері, де Олівер сидить уже понад років за убивство, очевидно надії ті марні. Останнього року четвертокурсники вивчають трагедію і ставлять дві вистави — «Макбет» та «Юлій Цезар», але чомусь за розподілом в обидвох проєктах актори отримують не ті ролі, яким відповідають їхні амплуа. Через це в групі починаються конфлікти, насамперед між Річардом, який пішов у тінь, і Джеймс, який раптом виявився під софітами. Перша сварка після «Макбету» уже закінчується спробою Річарда утопити Джеймса, а ж «Цезар» іще попереду, і то, прошу, п’єса, в основі якої — зрада соратника і побратима…
А поки що малята сидять на парах з шекспірознавства і міркують, якими можуть бути мотиви убивства у «трагічного злодія», суто теоретично бесідують.
«Гелтер Скелтер», Олександр Завара
Гелтер Скелтер — назва пісні Бітлів, для них якоїсь дуже гардкор нетипова, тим і примітна. Там є центральна метафора – спіральний жолоб, це атракціон, за яким швидко летиш у прірву. Поганою репутацією пісню забезпечив убивця Чарльз Менсон і його «родина». Асоціація з серійним убивцею для роману Завари невипадкова, навіть конче потрібна. Менсон називав гелтером скелтером кінець світу. Апокаліпсис, мовляв, прийде в подобі міжрасової війни, в якій переможуть темношкірі, а з білих уціліють тільки «родина», бо вони так само мають досвід знецінення. Досвіди знецінення, в яких неочевидно, як то бути жертвою і бути насильником, так само важливі для роману Завари. Фразу «гелтер скелтер» «родина» залишала на стінах кімнат своїх жертв. Ну і жертв маніяка в романі Завари теж не забракне. Цю пісеньку без кінця слухає один із героїв роману-жахастика. Припустіть, що він тут — за головного лиходія — і не помилитися. Або помилитися.
Під час вечірки другокурсників Чернівецького університету восьмеро збираються в гуртожицькій кімнаті, щоб викликати Панночку. Один із них прочитав на сайті із міськими легендами потрібну для ритуалу інформацію: якщо все пройде вірно, то Панночка реалізує заповітне бажання кожного і не попросить нічого навзаєм. Була колись гарна-розумна дочка у сотника, сваталися до неї багато, але всім відмовляла. Та от залюбилася в когось, почала ночами з хутору зникати. Після однієї такої ночі повернулася домів побита і померла. Знайшовся і парубок, з яким любилася, провів із її мертвим тілом кілька ночей до похорону, та і сам помер. Тепер можна у Панночки-в-дзеркалі попросити щось собі: вона жаліслива, вона обдарує. (Другокурсники, мабуть, не з філфаку, «Вія» не впізнали).
Сидять в тій кімнаті двоє дівчат і шестеро юнаків (один в ритуалі участі не бере, він – посіпака тутешнього альфи, його за людину не вважають). Загадують по черзі бажання – щоб усім про все однієї хвилини ж вистачило! Дурниці якісь бажають, правду кажучи: одному треба новий ноут, другій скласти сесію на відмінно, залюбленій парочці треба своє житло, місцевий мачо хоче переспати з недоступною гарнюнею, ще один хоче квиток на концерт, а одному так просто часу не вистачило вголос сказати бажане. Всіх Панночка почула.
Та студентська вечірка матиме наслідки. Перший труп знайдеться уже на ранок.
«Ключ соль», Галина Матвєєва
Ця історія починається в Харкові в 1990-х, коли в гуртожитку Харківського національного університету мистецтв здружуються-зближуються п’ятеро студентів з музичного факультету.
Скрипаль Семен — бабій, красень, дуже талановитий, племінник дуже впливової в місті людини, з дитинства травмований цією людиною. Він в романі — за головного героя. Піаністка Інна – красуня з довгими темними косами, вона уподобала Семена, але той воліє триматися у френдзоні, надто вже вона здається йому крихкою, нею, здається, треба буде все життя опікуватися. Інна прийшла на побачення до Семенового сусіда по кімнаті, а прибилася саме до цієї компанії. Ася ніби завжди тут і буда, з вечерею напоготові — материнська постать цієї компанії, підгодовує, виховує, покрику є, все про всіх знає. Микита — режисер, друг Семена, двометровий атлет, на пару років старший за друзів, він залучає скрипаля до своїх вистав, на одній з таких просить допомогти: спантеличити дівчинку невдалим залицянням, а потім до неї підійде Микита і буде вигідно виглядати на такому тлі. Так в компанії з’являється Олена, яка тут же організовує «концертну бригаду» і влаштовує Асі, Інні та Семену виступи.
І поки що триває безтурботна весна — сплять, п’янючі, «хрест-на-хрест» за зсунутих гуртожитських ліжках і мляво сперечаються за одну на всіх ковдру. Вони всі — плюс-мінус 1980 року народження, генерація Х – та сама, яка в молоді роки скаржилася, що всі великі справи поробили їхні батьки, а тепер малятам нема чимсь зайнятися, сядуть разом у куток практикувати самопізнання… Розпад союзу, крах економіки, ствердження незалежності, революція, іще одна, іще одна, війна, пандемія, повномасштабна війна.
«Нормальні люди», Саллі Руні
Ірландія. Маріанна і Коннелл знайомі давно: навчаються в одній старшій школі, хоча нечасто саме в школі перекидаються словом-двома. Він — популярний успішний красень-спортсмен, найкращий учень, вона — лузерка, химерна самітниця з гострим язиком і великим терпінням до насмішок одногрупників. Поки він тусується зі своєю компанією, вона читає десь у кутку книжки. Його матір працює прибиральницею в будинку Маріанни. Вони стають таємними коханцями, а потім і закоханою парою якось нібито безпідставно. Вона йому освідчується. А у нього будуть проблеми, якщо вона навіть привітається з ним у школі, він соромиться цих стосунків і приховує їх. Коннелл не може змиритися з тим, що його родина живе у злиднях, вона не помічає своїх грошей. Він має люблячих батьків, у неї в анамнезі — родинне насилля. Але між ними є шалений секс і якась близькість, ніби думки один одного читають…
Тож він принижує її, ігноруючи нанесену його друзями образу і запрошуючи на вечірку іншу.
За кілька місяців переткнулися в Дубліні, обидва уже є студентами Трініті-коледжу, вона буде політологом, він — філологом. Університет стає випробуванням. Нові знайомства, багато випивки, цілодобові вечірки, розумні довгі бесіди про книжки і політику. І тут ніби дзеркало перевернули. Маріанна — успішна, оточена прихильниками всіх мастей, легко адаптується до середовища і дає раду з навчання. А Коннелл абсолютно розгублений, він втратив себе. Та соціальна різниця, яка була між ним в університеті лише загострилася. Але університетське життя створює особливу атмосферу, коли здається, що можна все і все можна. Вони знову разом. Нумо ризикнути впустити в своє нове життя токсичного коханця з минулого?
Їм знадобився другий шанс за пів року від початку стосунків… Може, і третій буде необхідним. А четвертий? І чи різниця між ними буде лише зростати з кожним разом, коли вони намагатимуться подолати всі розбіжності?
