Ярослава Литвин – сучасна українська письменниця, романістка. Ярослава Литвин є лавреаткою конкурсів «Коронація слова» та Літературного конкурсу видавництва «Смолоскип». Її роман «Рік розпусти Клауса Отто Баха» увійшов до довгих списків Літературної премії «Книга року BBC – 2021» та книжкової премії «Еспресо. Вибір читачів – 2021». Водночас роман «Не мій дім» увійшов до довгих списків премії «Книга року BBC — 2022».

Як Ви зрозуміли, що письменництво — це Ваша стихія?

Мене завжди вражала здатність людини переносити речі зі своєї уяви в реальний світ. Створювати з нічого, втілювати, надавати форму і певною мірою оживляти їх. Ще маленькою я використовувала усе, що було під рукою, в пошуках інструменту, який допоміг би трансформувати вигаданий мною світ у реальний. У хід ішли олівці, пензлі, пластилін, глина, нитки, гачки і дротики, голка і канва, ручки і блокнотики. Власне, всі ці звичайні, доступні дітям речі. І байдуже, що в результаті виходило – намальований пейзаж, одяг для ляльки, виліплена фігурка людини, вишита пташка чи оповідання на вісім речень – це вже було щось. Маленький крочок до мети. Оце величезне бажання (а, можливо, і потреба) випустити фантазію назовні штовхало мене до все нових експериментів і пошуків. Певний час я була переконана, що моїм найвірнішим, найслухнянішими і найточнішими інструментами є олівець і пензлик. Але згодом виявилося, що ні; що слово для мене найкраще. Це відбулося у вісімнадцятирічному віці. Десь тоді я і написала свій перший завершений рукопис – повість “Ігри”, яка буквально за рік вже вийшла друком. В той час я зрозуміла, що, певно, це і є мій шлях. Тут, серед людей, що живуть книгами, моє місце. 

Чи маєте Ви звички перед тим, як сісти писати?

Коли я писала “Не мій дім”, у мене був такий ритуал – відкриваючи на ноутбуці рукопис, слухати композицію “Black sands” гурту “Bonobo”. Щоразу вона налаштовувала мене на меланхолійний, вдумливий лад. Але з іншими текстами унікальних пісень і ритуалів не виникло. Мені важлива тиша і можливість побути “самій у собі”, впіймати саме ту ниточку, емоцію. Саме те слово. Раніше на це могло йти багато часу, зараз я вже маю більше досвіду і перемикаюся досить швидко. Ну і тут важливо те, наскільки я відчуваю текст, наскільки потрапила в його потік. Бувають такі береги, що аби дістатися глибини, треба довго йти по коліна у воді. А бувають такі, що одразу – шубовсь і ти там. Всі тексти різні, як і всі річки, моря й океани.

Чи часто у Вас виникає ступор, коли немає натхнення чи текст не іде?

Я з тих занудних людей, які не вірять у натхнення. Я вважаю, що якщо рукопис, історія розказана у ньому, тебе захоплює, полонить, викликає бажання бути у ній і розповісти її якнайкраще, то ось воно і є – твоє натхнення.

Якщо текст не йде, може бути багато причин, чому це сталося. Наприклад, буває, що автор сам не розуміє, яку історію хоче розповісти. Є ідея, а що з нею далі робити – незрозуміло.

Які поради Ви дали б авторам, які переживають творчу кризу?

Зрозуміти, для чого ви пишете. Будьте максимально щирими з собою, текст не терпить нещирості автора. І так само читачі завжди відчувають, коли автор не любить свій текст, був нещирим чи ж сам не горів своєю історією. Ті моменти, які вам нудно писати і ви робите це через силу, так само буде важко і нецікаво читати. Якщо поки що рукопис, над яким ви працюєте, не просувається, відкладіть його і знайдіть ту історію, яка чіпляє вас саме зараз, і розкажіть її! Можливо, досвід отриманий з новим текстом, допоможе у написанні попереднього, і ви побачите, що там не глухий кут, а несподіваний поворот.

Творчість – це радість. Творити не означає силувати себе, жертвувати чимось, страждати, зриватися чи годинами дивитися на порожню сторінку. Не мучте себе, радійте, мрійте, смійтеся, сумуйте, говоріть про те, що вам важливо. Любіть свою творчість і несіть цю любов далі.

Чи вірите Ви в музу? Де, на Вашу думку, вона живе: у наших думках, вчинках, подіях тощо?

Муза живе у любові. У любові до книги, до історії, до творчості, до читача, до себе, до близьких, до світу.

"Плани на цей рік? В ідеалі, я б хотіла дописати два розпочатих романи. Вони абсолютно різні, але, створюють якийсь певний баланс в першу чергу для мене самої"

Розкажіть про Вашу творчу скарбницю. Що у неї входить? 

Першою книгою стали “Ігри”, які вийшли 2006 року у видавництві “Нора-Друк”. Це така повістина про спілкування у мережі і розмиття меж реальності. Чи можна закохатися у людину, з якою говориш щодня у месенджері, але ніколи не бачив уживу? А що як зустріч у реальності розіб’є усі фантазії? Що далі? Чому вірити? Чи можна сумістити вигадку і реальне життя, якщо між ними немає нічого спільного?

Наступною була “Пухнаста”, книжка яка побачила світ у тому ж видавництві 2007 року. І це був текст, в якому я експериментувала, так само, як колись з олівцями, пензликами і пластиліном. А що буде, якщо так? А чи можна поєднати непоєднуване?

2008 року написала повість “Роза Вітрів”, яка вийшла друком вже згодом, у 2015 році у видавництві Смолоскип. Це історія художниці Рози, яка не може ужитися із незрозумілим для неї світом і переживає тривалі, яскраві й насичені, а проте токсичні стосунки з харизматичним хлопцем, теж художником, на ім’я Єжи.

З 2014 року я працювала над рукописом роману, який у подальшому став називатися “Не мій дім”. Перший рукопис мав назву “Роботи не вміють сміятися”. Я вхопилася за складну тему і… не витягнула її. Тому згодом майже повністю переписала роман і він став тим, про який я мріяла від самого початку. “Не мій дім” вийшов друком 2021 року у видавництві Фабула. Там само того ж року світ побачив ще один мій роман “Рік розпусти Клауса Отто Баха”, який попри свою неоднозначність полюбився читачам, як і “Не мій дім” увійшов до довгих списків премії Книга Року BBC. А крім того, був перекладений литовською і польською мовами.

Навесні 2024 року у Фабулі вийшла ще одна моя книга “Вілла у Сан-Фурсиско”. Це іронічна, кумедна і затишна історія про родину, друзів, віру у себе і здійснення мрій. Така кишенька, в яку можна на кілька годин сховатися і просто відпочити, перевести дух.

Які Ваші творчі плани на цей рік?

В ідеалі, я б хотіла дописати два розпочатих романи. Вони абсолютно різні, але, створюють якийсь певний баланс в першу чергу для мене самої. Адже після веселого динамічного тексту виникає внутрішня потреба у компенсації, у тексті повільному, ліричному, замріяному і чуттєвому. 

Є ще кілька сюрпризів для читачів, але про них трохи згодом.

Який транспорт Вас надихає творити: метро, трамвай, електричка, літак, таксі або Ваш варіант?

Будь-який, де є вікно, у яке можна дивитися і спостерігати за світом.

Які люди Вас надихають?

Звичайні прекрасні люди. Ті, що не бояться сказати “я зможу”, а тоді беруть і роблять. Не шукають пояснень, відмазок, не брешуть іншим і передусім собі. І знаєте що? Навіть якщо у них не завжди виходить так, як було задумано, вони лишаються тими людьми, які можуть пишатися собою. І довіряти собі. Довіра до себе є частиною тієї любові, яка надихає, мотивує і робить світ кращим.

Інтерв’юєри: Богдан Красавцев, Анна Слезіна