Любов Сердунич: "Намагаюся нести просвіту кожним твором, бодай одним рядком чи словом"
Любов Сердунич – українська поетеса, просвітниця, фольклористка, письменниця, журналістка, сценаристка, громадська діячка, волонтерка, радіоведуча, краєзнавиця. Народилася у селі Теліжинці на Хмельниччині.
Розкажіть, будь ласка, чим Вам подобається праця фольклористки?
Насамперед пізнанням української нації, рідного народу, його самобутности, культури. Адже фольклор – це невичерпне, до того ж – тривалий час єдине джерело, яке повідує про сиву давнину. Наприклад, пісня-колядка «Ой як же було ізпрежди віка». Це ж просто скарб!
Який Ваш фольклорний проєкт став для Вас найцікавішим? Чому?
Ви знаєте, кожен. Цікаво було збирати народні твори про Тараса Шевченка. Втім, досі збираю їх і доповнюю збірку «Сучасний, злободенний, вічний». Моя книга «Таємниці двохсот місяців» теж містить багато фольклору про місяці, пори року, погоду тощо. І, як повідомляє сама назва книги, я зібрала 200 назв місяців, навіть більше. А ми знаємо лише 12… Це теж невичерпна криниця. Дуже захопила праця зі збору народних творів про віру, релігію і світогляд загалом. Фольклор на цю тему я видала у трьох випусках збірки «Розвиднень». От, може, цей проєкт – найцікавіший. Хоча… не лише цей. Бо видала я і три збірки з фольклором про три голодомори в Україні, штучно створені комуністичним режимом. Це книги «Барва смерті – 33-ій», «Вустами правди і болю» та «І слово боролось». Це теж унікальний проєкт, адже, наскільки мені відомо, досі ніхто не видав окремо український фольклор про голодомори. Зібрати цей фольклор я вважала архіважливою справою, позаяк він був чи не єдиним свідченням штучного голоду. Вражає різножанровість народної творчости про голодомори: це прислів’я, приказки, т. зв. «опухлі» анекдоти, загадки, складноскорочені слова, тобто «червоні слова-кровопивці», як я називаю їх, народне розшифрування цих слів, назви голодного їдла (це теж ціла творчість!)… Створила своєрідний словничок «Голодне їдло», де зібрала близько пів сотні назв харчів, які рятували людей у голодоморні роки (баланда, бевка, беці, блюваки, жолудяники, жомники, затируха, ліпеники, марципани, нізчимний борщ, потапці, розхристанці, сьорбавка…), а комусь і прискорювало смерть. Вдалося мені зібрати навіть назви місяців у голодні роки, і цих назв було більше, ніж самих місяців. Принаймні я зібрала 18 назв! Може, їх було ще більше. І всі вони передавали сумні реалії того часу. Це страшні неологізми голодної доби. Вслухаймось у ці назви. Наприклад, вересень голодні селяни назвали «розбойнем», бо нелюди у шкірянках відбирали останнє збіжжя. Жовтень, коли залишились гарбузи, кабачки й буряки, стали називати «гарбузнем» і «худнем», листопад отримав назву «пухлень»; грудень, коли почалася масова смертність українців, називали «трупнем»; січень 1933 р. – уже «могилень»; лютий – «людоїдень»; березень – «пухкутень»; квітень – «капутень»; травень – «пустирень»… Багато й инших словотворів тих трагічних років. Тобто вимираючи, народ навіть тоді творив. І слово було єдиною зброєю проти людиновинищувального режиму.
Чим Вам подобається написання поетичних творів?
Ооо, це дуже цікаво! «Поезія – це завжди неповторність!», як вважає Ліна Костенко. Не скажу, що й моя поезія – це неповторність, але кожен поет намагається досягти цієї неповторности у своїх творах, писати оригінально, цікаво. Мабуть, лише поезія дозволяє авторові бути відвертим з чистим аркушем паперу, як із самим собою. Про це – у моєму вірші:
ПЕРЕД ЧИСТИМ АРКУШЕМ
Мене – нема ще. Ані слів, ні зору –
Нічого. Лиш… сумління ломота…
Є зав’язь думки, місячно-прозора.
Чуття пульсують, серце виліта.
Цей аркуш п’ятитисячний – як перший.
Стосотий біль, як вперше, проживу.
Спішать слова, голодні і не пещені.
Вони – ще безлад. Їх… ніяк не звуть.
І слів нема. Та є чуття! І тільки.
Колючі та уперті, мов… з ялин.
Нема мене, ні думки й рими-втіхи.
Лиш зав’язь-загадка. І біло-чистий лист.
Чи бували у Вас такі періоди у житті, коли творчість рятувала від буттєвих негараздів?
Треба згадати… Може, й були такі ситуації, що якби не творчість, то хтозна, до чого могла б привести безвихідь, розпач, сумний настрій, яких у моєму бутті не бракує… Але достеменно знаю про випадки, коли чиясь поезія допомагала иншим долати труднощі, тому переконана: про що б не писав автор, його твір повинен бути оптимістичним. Може, так і мої твори комусь допомагають, тим паче, що схвальних відгуків маю немало.
Який твір став для Вас початком власного шляху до успіху? Як Ви гадаєте, чому?
Пане Богдане, не лише про твір, а й про книжку не можу цього сказати. Та й, погодьтеся, значення слова «успіх» у кожного індивідуальне. Можу сказати лише про мої книги, котрі найзатребуваніші: це «Розвиднень», «Таємниці двохсот місяців», «Народитися вдруге», які вже кілька разів перевидані. А чому? Мабуть, тому, що люди повернулися лицем до рідних витоків і хочуть більше знати про український національний світогляд, про те, що від нас довгий час приховували, знищували або спотворювали. А згадані збірки – саме такі: пізнавальні, просвітницькі.
На Вашу думку, у чому полягає важливість вивчення фольклору нині?
Як я вже сказала, завдяки фольклорові ми пізнаємо рідну націю, її культуру і самобутність. Адже фольклор – це бездонна криниця знань і мудрости нашого народу, створеної протягом віків.
Яка Ваша улюблена тема в літературі?
Люблю читати історичні, культурологічні видання. У моїй праці улюблена тема – просвітницька. Чому? Бо «для українців справа просвіти є справою національного відродження», – писав Борис Грінченко. Позаяк усе йде від людської душі. І від непросвітленої та спотвореної, на жаль, теж. Тому й намагаюся нести просвіту кожним твором, бодай одним рядком чи словом.
Розкажіть, будь ласка, що Ви хотіли б розкрити у читачах своєю письменницькою творчістю?
От саме заради національного відродження, як писав Борис Грінченко, я й досліджую, пишу, видаю. Адже «криза культури супроводжується духовною кризою», переконаний поет Павло Мовчан і я. Себто, моє просвітництво – заради пізнання людьми рідної нації й самих себе. Бо нарід, який не переконаний твердо у своїй унікальності і цінності, буде стертий з лиця землі. До знищення нації призводить і знищення її національної культури. На цьому наголошував і мислитель ХХ і ХХІ століть Девід Лейн: «Нарід без власної автентичної культури зникне». Це добре розуміють і наші вороги, тому й так заповзято протягом століть знищували і досі знищують нашу культуру та її носіїв. Конче необхідно, аби кожен українець відчув свою причетність і відповідальність за цю шляхетну справу. Тому так важливо виховувати в наших співгромадян власну й національну гідність, оте високе почуття націоналізму, важливо пізнавати правду про нас і поширювати її. Маючи політичну незалежність України, ми повинні дбати, аби отримати й економічну незалежність, українське економічне диво: перемогу у національній культурно-духовній революції. А це можливе за повної нашої перемоги у сучасній оборонно-визвольній війні з московитами.
Як Ви вважаєте, які особливості мають сучасні українські читачі?
Як на мене, це неможливо окреслити одним і навіть кількома словами. Та й, мабуть, для цього треба провести дослідження або хоча б опитування. Я ж, із життєвого досвіду і з умов периферійности, можу лише зазначити таке: дуже низька читабельність населення. Це я висновую з кількости людей, які відвідують бібліотеку: вкрай мало, одні й ті самі. Ну й переважна більшість із числа тих, хто читає бібліотечні книги, бере розважальну літературу. А хочеться, аби переважала пізнавальна. Бо саме невігластво призводить до непоправного. Вивчати правдиву історію України треба все життя. Знати, що нам на цих теренах – понад мільйон років, що саме українська мова стала праматір’ю усіх індоевропейських мов – погодьтесь, це не може не сприяти розвитку почуття національної гідности. А якщо є гідність, то ти пишатимешся Україною, а не соромитимешся. Бо ми маємо чим пишатися!
Які книги найбільше вплинули на розвиток Вашої особистості?
Це книга номінанта на Нобелівську премію, українця з Канади Льва Силенка «Мага Віра». Вона розкрила мені очі на багато питань рідної історії, світогляду, культури, так само допомогла багатьом українцям пізнати рідне й відчути себе українцями, справжніми патріотами усього національного… Вишукуймо кожну можливість і нагоду нагадати, що українці – це дуже давня нація: ми живемо на цих теренах понад мільйон років! Це підтверджують знайдені стоянки біля с. Королеве (Закарпаття), на Кам’янеччині та инших теренах. Вивчення, впровадження й поширення українських національних цінностей – це наш портрет: і наш захист-оберег, і наш код – код української нації, дотримання якого зробить Україну українською.
Текст Богдан Красавцев, Анна Слезіна
