Богдан Красавцев: "Треба діяти не заради показної слави, а заради мистецтва справи, заради себе і, звісно, заради самого життя"

Богдан Красавцев – письменник, журналіст, автор-виконавець пісень та голова громадської організації “Еконація”.

Ти все життя мріяв стати письменником? І що для тебе означає бути письменником? 

Усе життя, я так думаю. Хоча спочатку думаєш і бачиш себе як письменник, а тоді як журналіст і навпаки. Я дуже добре пам’ятаю себе в дитинстві та мій інтерес до письменництва, але для мене все це по-справжньому відкрилося під час навчання в університеті на журналіста. У нас був гарний викладач української мови – Іван Ющук. У нього на парах ми писали оповідання на різні теми і сюжети. Чесно тобі скажу, в мене завжди були низькі оцінки з української мови, бо я погано розбирався у правилах. Мені важко ото все давалося: дзвінкі приголосні, прийменники, підмети, присудки. Як математика наче (сміється – прим. ред.). Мені подобається Слово в тому вимирі, як воно пишеться і як воно ллється. І як зараз пам'ятаю свій перший студентський твір: чорно-білий світ, у якому я йду до метро Лівобережна і дорогою зустрічаю кольорову дівчину. 

Іван Ющук тоді сказав мені (безперечно, велика людина, дуже відкрита; Іван Пилипович пішов із життя у 2021), що ця різнокольорова дівчина – неначе мрія, може, закоханість (мені тоді було сімнадцять років). Напевно, саме з цього періоду і почалося усвідомлене пізнання літератури. Тоді ж познайомився з творчістю Гемінґвея, Селінджера, Ремарка, Берджеса, Кена Кізі. Зараз я читаю Еріха Фромма (один з моїх найулюбленіших філософів-гуманістів: прочитав його “Мати чи бути”, “Втеча від свободи”, “Мистецтво любові”). За студентства філософія (як і соціологія) мені здавалися неймовірно важкими. Я взагалі дивувався, як можна читати, приміром, про “філософію особистости”, однак тепер мені це дуже цікаво. У юнацькі ж роки я полюбляв “Гаррі Поттера” (гадаю, що всі ми зачитувалися книжками про хлопчика-мага та його чарівний світ). Пам’ятаю оповідання про тварин Ернеста Сетона-Томпсона, які мені читала мама і “Маленького принца” Екзюпері, якого я періодично перечитую і в якому завжди відкриваю щось нове. Також я полюбляю читати пізнавальні журнали: зокрема, “Дніпро”, “Довкола світу”, “Особистості”. А ще дуже люблю фантастику. Особливо виділю Роберта Шеклі (“Запах думки”), оповідання Гаррі Гаррісона та Айзека Азімова. Скажу тобі, що фантастика мене бадьорить. Я просто пірнаю у ті світи і потім дістаю звідти щось цікаве і приношу у цей світ. Тому книжки для мене як инший світ. Так, можна сидіти в телефоні і теж щось цікаве знаходити. Я не схильний вважати, що сучасне покоління деградує. Аж ніяк. Просто міняється оптика, міняється сприйняття. 

Отож, відповідаючи на твоє запитання, що означає бути письменником, то бути письменником, я думаю, означає творчо мислити. Наприклад, коли беру інтерв’ю для блогу “Книголенда” у письменників та письменниць, часто зустрічаю таку фразу: “письменник має багато писати”. І я погоджуюся, абсолютно. Хоча, не можу сказати, що я багато пишу. Навіть коли в мене є натхнення, то можу написати тільки один якийсь рядок, або нічого не написати. Але я міркую про це. Тому для мене бути письменником – це постійна якась творчість у мені. Може, не на папері, може, не в нотатках телефона, але вона в мені. Вона в мисленні, у діях, у якомусь такому кругозорі. Ось це для мене і є бути письменником. 

У твоїх казках часто зустрічаються такі специфічні імена, як Га, Као, Бу. Чому персонажі твоїх творів мають такі дивакуваті імена? 

Знаєш, коли я починаю писати якусь історію, то думаю, які імена дати моїм героям. Більше західного зразку, американського чи англійського, або українського. І мені врешті хочеться створити щось нове. 

Хоча персонажі і живуть в Україні, як в “Екоісторіях”, і навіть у книзі “Вір у себе і ти зможеш УСЕ” події також відбуваються в Україні, мені захотілося створити ось такий новий світ, у якому є Україна і водночас є герої з такими дивними іменами та яскравими характерами. Діти часто запитують мене про імена персонажів, тож, напевно, я відчув інтуїтивно, що дітям сподобаються такі казкові фантастичні елементи. 

А твій син читає твої книги? Що він про них каже? 

Ти знаєш, у Євгена спочатку був певний період протесту. Він хотів написати свою книгу. Йому цього року виповнилося дев’ять і він доволі цікава людина; така специфічна, бо він і любить читати, і, водночас, йому буває, що не подобаються книжки. Він такий, знаєш, ну, це дитина, у нього дуже хвилясте таке мислення, але я нормально до цього ставлюся. Я ніколи не примушую, бо в моєму дитинстві бабуся постійно говорила мені “читай, читай, читай!”, а я не хотів читати, казав їй “не хочу!”. Тобто, бабуся спочатку заклала протест до читання, а пізніше в університеті я завдяки своїм друзям, з якими досі спілкуюся, став як раз таки багато читати. Тобто, примус не працює, потрібен позитивний приклад для наслідування. Попри все, я дуже вдячний бабусі за те, скільки вона вклала в мене енергії та доброти. Бабуся пішла з цього життя кілька місяців тому – і я завжди буду вдячний їй за любов і тепло до мене. Вважаю, що бабуся була дуже талановитою і точно стала б письменницею, адже в неї неймовірно була розвинена фантазія. Я щасливий, що вона прочитала мої “Екоісторії для моїх маленьких друзів”, які їй дуже сподобалися.

"Для мене бути письменником – це постійна якась творчість у мені. Може, не на папері, може, не в нотатках телефона, але вона в мені. Вона в мисленні, у діях, у якомусь такому кругозорі"

Тому так, мій син Євген читає мої книжки. Він, у принципі, все прочитав. Євген читає, коли в нього є якесь натхнення. Воно може з'явитися раз на півроку. Може, частіше, але найголовніше, що він просто бере і читає, а потім щось обговорюємо. Йому теж подобаються ось ці фантастичні імена в творах. Загалом, він добре відгукується про читання. У нього навіть є якісь улюблені казки, як, наприклад, про батарейку з “Екоісторій для моїх маленьких друзів”. У “17 цілях, що змінять світ” синові подобається історія про Оленку в магазині: твір про відповідальне споживання і те, що головна героїня не купляє зайві речі та продукти. 

Книжки змінюють, тому син після прочитання книги батарейки викидає тільки у спеціальні контейнери. У нас із ними чудові стосунки. Він для мене друг. Я ціную духовність, братерські відносини, тому друг – це класно, друг – це довіра. Батько, на мою думку, має бути авторитетним, але не авторитарним, інакше він втратить зв'язок з дитиною назавжди. Тож коли я приходжу до школярів у рамках мого проєкту “Ваша дитина зможе ВСЕ”, то надихаю їх вірити у себе та свій талант на їхньому рівні, себто, з позиції не дорослого дядька, а друга дитини. Діти для мене – це радість і натхнення. Я і сам на 50% дитина, на 50% дорослий, тому мені так цікаво жити. 

На твою думку, чи достатньо добре у школі викладають українську літературу? Бо і досі спостерігається те, що дітям у школах розповідають про бідного Тараса Шевченка, викупленого з кріпацтва й одягнутого в кожух, а про Лесю Українку – як про бідолашну хвору дівчинку, яка була увесь час прикута до ліжка. 

Усе залежить від викладачів та шкільної програми. Я взагалі вважаю, що дітям треба все розказувати на прикладі власного життя (як я це роблю) і показувати, як вирішуються ті чи инші питання. Наприклад, я дітям розповідаю про те, чому не купляю пакети, бо це заощаджує кошти, отож-бо вигідніше користуватися шопером (екосумкою). Дітям потрібні приклади та асоціації. Так само дітям потрібні приклади з української реальности, української історії і коли ми говоримо про таке поняття як “успіх”, для мене це означає бути успішним у внутрішньому світі. 

Підлітком я думав, що успіх – це про гроші, владу, матеріяльні статки, але з віком розумієш, що ти не знаєш нічого про ту щасливу людину з інстаграму; які її страхи, через що вона пройшла, що її розчаровує і надихає – ми бачимо картинку тільки ззовні, але не всередині. І ми не художники цієї картини. Тому важливо пам’ятати про те, що для кожного успіх – це своє. Для мене це передусім про гармонію, взаємопідтримку, культурний світ цінностей. Тож коли я приходжу до дітей, то кажу: подивіться на нашу Україну, яка повна цікавих особистостей. Пам’ятаю, як учив вірші Лесі Українки. Це прекрасні, дивовижні вірші. Я і досі пам’ятаю “Фантазіє! ти сило чарівна…”. Метою цього вірша було показати, що людина за допомогою своєї фантазії може піднятися з глибин темряви і  стати інакшим. Як тут не згадати Айнштейна, який казав, що “світ не обмежений і що уява важливіша за знання”. Все має йти поступово. Тому і Тарас Шевченко, і Леся Україна, і Марко Вовчок, і Панас Мирний – це успішні люди свого часу. Успішні – бо робили те, що любили. Хіба ж це не справжній успіх – займатися, як казав Григорій Сковорода, сроднею працею, тобто, ділом до душі? 

Що тебе змотивувало написати “Вір у себе і ти зможеш УСЕ”? 

Я про цю книжку давно мріяв, але вона у мене не вкладалася в голові, бо не знав з чого почати, якою має бути концепція. Хоча, мій товариш каже, що “концепція взагалі зайва” в літературі. І так, і ні. Залежно від того, про що ти пишеш, бо, до прикладу, для документальної літератури, однозначно, мусить бути якась концепція. Хоча, іноді бувають художні документальні книжки. Тобто, немає в принципі як такого поділу на жанри, бо вся література, як, власне, кіно і театр – усе наскрізне. 

Я писав “Вір у себе і ти зможеш УСЕ” увесь 2023. Йшло добре. Якісь твори вимагали перерви. Я робив паузи на кілька днів чи місяців, тому що мені хотілося, щоб ці історії сприймалися як дітьми, так і дорослими. Тобто, щоб це була така багатогранна книжка, можливо, якийсь посібничок хорошого настрою, який у хвилини сумнівів ти дістанеш, прочитаєш якусь історію – і вже якось стане легше жити. І тому там навіть персонажі такі незвичні як, приміром, “Бублик”. Це все про якийсь дивакуватий світ, але він тільки на перший погляд такий дивний та казковий. Власне, казку життя ми пишемо самі у цім світі.  

Мені хотілося книгою передати, що коли маєш сенс у житті – то є твоє особисте сприйняття цього світу; коли маєш ціль, то знаєш куди рухатися, адже без цілі важко зібрати себе докупи. Ми всі люди. Навіть у ці часи, я вважаю, що треба залишатися людьми, які попри все сприймають суспільство таким, яким воно є. 

Я часто бачу у Фейсбуці конфлікти і сварки з будь-яких питань. Я рідко вступаю у суперечки, адже розумію, що це марна справа: доводити комусь щось у соціяльних мережах не слід. Заявити про свою позицію ти можеш, але Інстаграм і Фейсбук – не завжди демонструє те, як і чим ти живеш. Якщо ти не постиш збори, то це не означає, що тобі байдуже, що ти нічого не робиш, щоб допомогти иншим. Я пишу тільки те, що вважаю за потрібне або те, що мені хочеться написати. Бо соціяльні мережі – не є життям, а лиш його відображенням. Твоїм правом є щось розкривати, розповідати, а щось – ні. Книжка “Вір у себе - і ти зможеш усе” – це заклик діяти, але діяти не заради показної слави, а заради мистецтва справи, заради себе і, звісно, заради самого життя.  

А як письменникам не втратити віри в себе? Є різні причини, чому хтось покидає цю справу: через відмови видавництв, власна невіра в те, що і як пишеш, – і це все може спонукати людину більше не публікуватися. 

Хороше запитання. Чесно, я не знаю точної відповіді. Можу лише сказати, що кожному потрібно шукати власний рецепт. Я можу привести свій приклад, що я надсилав рукописи, але отримував відмови або на мої листи ніхто не відповідав. Я дуже добре сприймаю (уже) відмови. Спочатку мені було складно це зробити у двадцять років, але якось так поступово я до цього звик, до того ж відмова – це не означає “крапка”. Це означає “кома” чи “крапка з комою”, скажімо так. Це історія, яка триває. Тобто, сьогодні тобі відмовили, але ти не опустив руки і пішов далі. Найголовніше – завжди йти далі. Не питайте себе куди йти. Буває, що недостатньо знайти відповідь. І навіть не достатньо поставити запитання. Просто йдіть. Коли це йде від серця, то це щиро і ви будете відчувати ваш Шлях навіть на підсвідомому рівні. 

Я пишу не заради того, щоб мої книжки масово продавалися, або щоб стати якимось відомим письменником на весь світ, або щоб моє ім'я було на білбордах. Це все насправді другорядне. Перше, чому я це роблю, бо мені це подобається. Якщо вам подобається писати, то пишіть. Воно все одно знайде вас. Не потрібно ставати Нобелівським лауреатом, щоб тебе визнали як письменника – потрібно бути собою у собі.

Тобі доводилося співпрацювати з редакторами? Бувають невдалі моменти співпраці автора  з редакторами, особливо що стосується правок. Бувають такі правки, що можуть кардинально змінювати текст, змінити стилістику і мовлення автора. Як письменникам реагувати на такі моменти і чи потрібно зі всіма правками погоджуватися? 

Так. Правки, це дуже наболіле, але не для всіх. У мене, на щастя, не було такого досвіду, щоб усе переписували достеменно. У 2020 я почав працювати з редакторкою Іриною Яковлєвою. Вона професійно відредагувала всі мої книжки. Я щасливий, що ми з нею співпрацюємо, бо легко знаходимо спільну мову. Ірина завжди готова обгрунтувати кожну правку і запропонувати різні варіанти. Вона прагнула б стати літературним агентом в Україні. Це дуже популярно, до речі, в США, тому що там дуже розвинений видавничий ринок. Україна до цього йде. Я гадаю, що поступово до цього дійдемо, бо літературний агент – це людина, яка по суті займається адвокацією та діяльністю письменника. Це цікава і затребувана професія. 

На щастя, український видавничий ринок має певні прогреси й рухається вперед. Якщо порівнювати видавничий ринок десять років тому і нині, то різниця дуже помітна. Ми знаємо багато українських авторів, редакторів, ілюстраторів, дизайнерів. Мені хочеться вірити, що ці імена на слуху. О! Я щойно пригадав (якраз ми про правки говорили): пам’ятаю, як я подав свою книгу “17 цілей, що змінять світ” і коли побачив у своєму тексті зміни, то я, Карино, побачив, що мого там немає. Я тоді відповів редакторам, що я на ці правки не згоден. Вони поміняли абсолютно все. Мені сказали, що “ідея твоя залишається, але ми вирішили піти иншим шляхом”. Редактори можуть сильно змінювати текст, але я не раджу відразу йти на конфлікт. Спочатку подивіться, що там відредагували, що пропонують, і подумайте, чи ви хочете, щоб ваша книжка була такою. Я не захотів. Чи захочете ви, то ваша справа особиста. Ірина Яковлєва, з якою я наразі працюю, підходить до роботи так, що вона може десь радити, але вона не витирає текст повністю. Тобто, вона рекомендує, що я можу змінити і надає можливість виправити і переписати. Отож, головне для автора – мати свій почерк та свою індивідуальність. 

На які теми тобі ще хочеться написати книжки?

Я хотів би написати книгу для дорослих читачів. У мене є розуміння, що хочеться створити роман. Може, десь на перетині детективу, чогось такого любовного і, можливо, навіть кримінального. Подібного я ще не писав. Мені цікаво дізнатися, який я буду в цих жанрах. Як воно піде – не знаю. Але я не людина, яка не ділиться. Є люди, які не розповідають про мрії. Погоджуюся, не всім потрібно свої мрії оповідати, бо на те вона й мрія. Якщо в мене вийде, то цю книгу побачить світ. Якщо ні, тоді не вийде. Я до цього ставлюся нормально, по-філософськи. 

Я думаю, що хотів би продовжити писати щось дитяче. Наприклад, другу частину “Екоісторій для моїх маленьких друзів”, де б я порушив такі теми, як: сталий розвиток, лісові пожежі, радіаційне забруднення, наслідки війни, зокрема, те, коли хижі тварини і птахи лякаються або гинуть через вибухи. 

Я також хочу писати вірші. Це при тому, що раніше я не сильно любив вірші писати. Тобто, я з них починав, але мені завжди давалося їх важко писати, тому перейшов на прозу. Але зараз я навіть читаю свої вірші того часу і розумію, що це класно, що треба продовжувати. Мені дуже подобається Омар Хайям з його рубаями. Мені це близько. 

Ти якось говорив про те, що хочеш написати статтю про соціостатеву рівність і на своїй сторінці проводив опитування, щоб твої підписники поділилися своїм досвідом і думками щодо цієї теми. Ти вже написав матеріал про це? 

Я в процесі. Власне, коли я роблю опитування в авдиторії, мені цікаво подивитися на два важливих моменти: перший називається “реакція”, тобто, загалом побачити як ця тема може піднятися в суспільстві; другий момент – мені правда цікаво почути різні думки. Вони бувають дуже протилежні. Вони бувають часом опозиційні. Я приймаю усі. Мені як журналісту важливо бути неупередженим. Твоє завдання як журналіста – вислухати цю людину (бути як лікар, психолог чи соціолог). 

Я взагалі люблю людей. Мені подобається спілкування з ними. Розумію, що люди бувають різні. Розумію, що не з усіма можна знайти спільну мову, це факт. Але мені хочеться шукати ці точки дотику, і тому, коли я запитав про соціостатеву, гендерну рівність, то я почув дуже багато різних думок, і мені дуже хочеться, щоб наше суспільство розуміло значення того, що рівність передбачає саме рівність. 

Зараз ми бачимо, що жінка може бути директоркою, жінка може багато заробляти, жінка може жити з чоловіком у цивільному шлюбі чи сімейним життям. Жінка може народжувати, йти в декрет, або не йти в декрет; жінка може обирати, ким працювати; вона може робити аборт, або ж не робити, це її вибір. 

Є й инша сторона: чоловіки теж можуть іти в декрет, чоловіки можуть заробляти менше, чоловіки можуть не бути кар’єристами. Разом із тим, ти знаєш, що і зараз навіть говорять, що “чоловік мусить бути сильним і кремезним”. Однак це шаблонне мислення. Бо чоловік може бути перукарем і манікюрником, може плакати і сумувати, може заявляти про свої емоції вголос, а не тримати все в собі. 

Я вважаю, що те, про що ми говоримо – про соціостатеву рівність, це про наш соціум, про наше ставлення до того, хто є жінка, хто є чоловік. Те, що стосується етикету, мені подобається, коли, наприклад, чоловік притримує двері. Мені подобається пропустити жінку вперед. Мені подобається, наприклад, поступитися місцем або зробити комплімент, який не вводив би жінку в ступор, як, наприклад, “у тебе сексуальна сукня”, бо це дивакувато. 

А от що стосується того, коли, наприклад, кажуть, що “дєвочка має бути принцесою”, або ж “ти - чоловік і мусиш забезпечувати все життя родину” – це починає шокувати. Ми ж рухаємося вперед у 21 столітті, та ці догми все одно залишаються. І, напевно, вони будуть ще довго. 

Хоча, зараз помічаємо, що в світі відбувається зміна ролей, що чоловіки з жінками міняються місцями. Приміром, не для кожної жінки важливо тепер стати матір’ю або дружиною. Тридцять років тому для жінок це було сенсом життя, бо соціум і держава впливали на це. Тепер ні. Так само з кар'єрою чоловіків. Світ змінюється і не можна людину змусити жити так або так. Людина завжди має право обирати.

Словом, мені дуже подобається, коли стосунки вибудовуються за тим типом, коли і чоловік, і жінка – рівні. У сім’ї теж має бути соціостатева рівність. Без цього аж ніяк не побудувати міцні стосунки. 

Щоб ти порадив почитати з української літератури? 

Мені дуже подобається поезія. Василь Симоненко, Олександр Олесь, Максим Рильський. Також я відзначив би “Хіба ревуть воли, як ясла повні” Панаса Мирного й Івана Білика, “Перехресні стежки” Івана Франка, а також твори Миколи Гоголя. 

Також я щасливий відкривати нові імена в сучасній українській літературі у своєму блозі на Книголенд, який веду вже майже рік. Заходьте – читайте – тут.

Інтерв’юерка: Карина Горай