Микола Славинський: «Два крила жар-птиці, яку доводиться ловити все життя»
Микола Славинський – український прозаїк і журналіст, літературний критик. Член Національної спілки письменників України. Нині – заступник головного редактора Всеукраїнського науково-популярного журналу «Дивосвіт», голова Всеукраїнської громадської асоціації «За єдність інтелігенції». Народився на Кіровоградщині (село Павлівка). Проживає у Києві. Автор як поетичних, так і літературно-критичних творів.
Пане Миколо, розкажіть, будь ласка, з чого почалася Ваша письменницька діяльність. Якими були Ваші перші літературні твори?
Наприкінці 1965 року Газета «Літературна Україна» не просто надрукувала невеличку заміточку, а й під прізвищем подала мою повну сільську адресу. За нею знаний літературний критик Володимир П’янов, який опікувався творчою молоддю, в січні 1966 року викликав мене на семінар юних літераторів. Сніги стояли тоді такі високі, що доводилося просто-таки пробиватися чи й прориватися крізь замети. Та поїздка до Києва перевернула все моє життя.
На семінарі я зустрівся з Павлом Тичиною, а також із багатьма талановитими ровесниками. Представляли мене як літературного критика – єдиного серед усіх учасників семінару. Саме на цьому наголошували незабутні Арсен Іщук, Марія Пригара та Анатолій Хорунжий. Я промовчав про те, що також пишу вірші та прозові образки.
Як мислив хлопець зі степової, кіровоградської, глибинки? Треба вступати до Львівського університету, бо це, думалося, буде легше, ніж у столиці. Та після семінару враз відбувся однозначний вибір: Київ і лише Київ. Саме з нього надійшов пакуночок із газетами «Радянська освіта», яка надрукувала в різних номерах два моїх прозових образки. Один із них, пам’ятається, називався так: «Дичка». Та ще й подали фотографію: у центрі – Павло Тичина, навколо ми, сяк-так одягнені школярі. Я стояв у новенькому вовняному светрі, який купив батько для себе, але на честь неочікуваної поїздки подарував мені. На прощання геніальний поет сказав: «Вірю, що ваші мрії здійсняться. Отож мрійте!». Усе це й визначило подальший шлях. Подав документи на факультет журналістики Київського державного університету. На іспитах одержав дві п’ятірки й, маючи срібну медаль, став студентом. Так здійснилася перша потаємна, ще юнацька мрія – здобути вищу освіту.
Як Ви поєднуєте літературну творчість із журналістикою?
Після другого курсу несподівано стався новий поворот долі. Набирали штат до тижневика «Орбіта», який у Кустанаї висвітлював працю українських студентів на цілинних землях. Я виграв жорсткий конкурс і став завідувачем… будівельного відділу цього видання. Отож нерідко доводилося писати про своїх майбутніх колег, котрі вивершували корівники й збирали врожай.
За літо відчув смак самостійного життя, заробив чимало грошей і, несподівано для всіх, став працювати в столичній газеті «Молода гвардія», де постійно друкувався. Це сталося після розмови з тодішнім головним редактором газети Юрієм Цековим, який – воістину зненацька! – запропонував стати штатним співробітником молодіжного видання. Незабаром третьокурсник справді опинився у відділі науки, техніки та інформації. Мав 21 рік, був мобільним, ініціативним, тому швидко освоївся у творчому колективі, відтак перевівся на заочне відділення факультету журналістики.
Через роки й роки той-таки Юрій Цеков як фундатор журналу «Науковий світ» запросив мене стати головним редактором цього популярного часопису. На його сторінках я надрукував чимало інтерв’ю зі знаними сучасниками, зокрема з академіками Віталієм Дончиком, Іваном Дзюбою, Сергієм Комісаренком, майстрами слова Борисом Олійником та Юрієм Мушкетиком, славетним фітотерапевтом Євгеном Товстухою…
Як журналіст почав навчатися писати лапідарно, чітко, логічно, аргументовано. Як поет шукав несподівані художні образи, метафори та епітети. І нині шукаю й шукаю… Найновіше (поки що крайнє!) підтвердження цього – двотомничок лірики «Магічний кристал» та «Магічний кристал 2». Академік Микола Жулинський несподівано для мене опублікував прихильні роздуми про них, де, зокрема, зазначив: «Цікава архітектоніка цього видання – від «одновіршів» до «восьмивіршів». І знову – від «восьмивіршів» до «одновіршів». Ця хвилеподібна, каскадна конструкція наближає нас до природної хвилеподібності, де лагідний прибій змінює висока хвиля і навпаки: виснажена висока хвиля плюскотить лагідним прибоєм. Це можна також порівняти з пульсацією нашого Всесвіту – від розширення внаслідок Великого Вибуху до колапсу в точці наступного вибух». Нині продовжую формування завершального томика своєрідної трилогії – «Магічний кристал 3». І ставлю на цьому творчому проєкті вчасну крапку. До речі, в професіоналів така крапка сама народжується, а ось у початківців часто-густо втікає в неозорі обшири тексту.
Усе це – сьогодні. А як складалося колись? На щастя, ще на початку так званого творчого шляху як журналіст, а згодом – і літературний критик відчув (та й усвідомив), що моя поезія не з’явиться друком, оскільки в збірках неодмінно мають бути випробувані «паровози»: вірші про партію, Леніна, трудові звитяги… А в мене про це – жодної мініатюри. Тому й тримав поезію в темних закутках шухляд. Було й таке, що деякі, навіть набагато старші, лірики просили в мене карбованця чи й два на вино. І я почав цінувати хліб насущний – журналістику, а ще – літературну критику. Вони давали змогу жити не заможно, але й не бідно. Для душі ж постійно писав і поезію, і прозу (до речі, чимало журналістів соромляться зізнатися, що їх постійно мережать).
Перша збірка поезії «Зупини мене, Господи», воістину вільна від патетики і всіляких «паровозів», побачила світ аж наприкінці дев’яностих років минулого століття. Тому й немає моїх віршів у таких антологіях, як, наприклад, «Ленінський заповіт» (видавництво «Радянський письменник», 1990).
Найскладніше було завжди – надто ж сьогодні – не писати поезію та прозу за законами журналістики. На жаль, нині дуже часто домінує суха, прісна, трафаретна оповідь, суконна або стерильна мова. Знайти у ній не зужитий, не газетний епітет украй важко.
"Найскладніше було завжди – надто ж сьогодні – не писати поезію та прозу за законами журналістики”"
Ви тривалий час очолювали творче об'єднання пригодників та фантастів Київської організації Національної спілки письменників України. Які цікаві теми обговорювалися й обговорюються на його зібраннях?
Я завжди намагався писати і вірші, і прозу з якимись несподіваними поворотами, принаймні так, щоб читач не заснув над книжкою, зокрема над моїм кримінальним романом «Немовлята Сатани». Про захопливі засади творів опублікував роздуми в газеті «Літературна Україна», де почав працювати 1976 року. Стаття називалася так: «Рівняння з багатьма невідомими». Відразу ж після публікації зателефонував Володимир Кашин, який мав у розмаїтому творчому доробку, зокрема, гостросюжетний роман «Тіні над Латорицею» і очолював Комісію з пригодницької та фантастичної літератури. Ми надовго заприязнилися, через роки я написав розлогу вступну статтю до його вибраних творів. Спершу я ввійшов до складу Комісії, відтак став її відповідальним секретарем, а з травня 1992 року – головою.
Уже в нинішньому столітті Комісія трансформувалася у творче об’єднання. За роки й роки було багато прецікавих засідань, обговорень творчості колег, міркувань про зарубіжні детективи і фантастичні твори, які нестримною повінню залили наші книгарні. Якось до нас завітали японські фантасти, поклали на велетенський спілчанський овальний стіл стосики скромно виданих книжок у м’яких обкладинках. Ми ж змогли хіба що похвалитися кількома імпозантними виданнями в твердих, святкових палітурках. Після зустрічі задумалися над тим, що наші твори – все ж таки для масової аудиторії, а не лише для вічності, про яку не згадували, але інколи мріяли.
За так званих радянських часів пригодницькі твори призабутих нині Володимира Кашина та Ростислава Самбука мали стотисячні наклади. Такими ж тиражами виходили романи Олеся Гончара, Павла Загребельного та й Михайла Стельмаха, котрий підтримав мене під час хвороби, не забував щоосені привезти кошик яблук зі свого саду. Прибутки від реалізації своєрідних творів знаних авторів значно поліпшували фінансове становище видавництв, адже численні стереотипні оповіді про «невтомних трударів» не набували широкої популярності, хоч літературна критика підносила «виробничу» прозу до небес. А ось детективи майже не аналізувала. Соромилася опікуватися «низькопробними» жанрами (такий тоді ярличок мали пригодницькі та фантастичні твори). Я ж про них писав і писав статті, розвідки, брав активну участь у формуванні різноманітних збірників, де були гідно представлені горор або трилер.
Ви також очолювали видавництво Національної спілки письменників України «Український письменник». Чому розпрощалися з ним?
Давно минули ті часи, коли ще «Радянський письменник» щороку «продукував» понад сто книжок. За кошти, які вони «дарували», фінансувалися «товсті» престижні журнали «Вітчизна», «Київ», «Радуга» та «Всесвіт», а також видання здебільшого збитковими – восьмитисячними! – накладами поетичних та літературно-критичних книжок. Ще й на пристойні гонорари авторам залишалося!
Через роки й роки вже «Український письменник» ледве зводив кінці з кінцями. Я очолив його, коли був секретарем НСПУ, а також опікувався творчим об’єднанням пригодників та фантастів. Видавали ми п’ять-шість книжок щомісяця. Про гонорари для авторів давно забули, хоча й були самоокупні, брали участь у різноманітних заходах, що допомагали реалізовувати новинки.
У триповерховому приміщенні колишнього «Радянського письменника» мали п’ять кабінетів, всі інші – чи не тридцять – НСПУ здавала в оренду комерційним фірмам. Закінчувалася моя каденція і секретаря НСПУ, і директора видавництва, коли керівництво Спілки вирішило здати в оренду навіть наші кабінети, а також склад, де зберігалися давні видання. Ми, як могли, чинили і тихий, і гучний – у соціальних мережах – опір. Керівництво наполягало на своєму. Тоді ми почали готувати склад для передачі в чужі руки: демонстративно переносили видання в кімнатку, суміжну … з туалетом.
Символ зрозуміли, але натиск став ще більшим, практично невідпорним. Я сказав у вічі все, що про це думав (до речі, так роблю завжди). Мав десять престижних літературних премій, видавав свої книжки, публікувався в різних часописах, а тому не чіплявся за ті чи ті посади, бо й ніколи їх не добивався: якось складалося, що вони самі просилися до мене в гості. Я відчиняв чи не відчиняв двері (мав такий вибір), а цього разу просто грюкнув ними й попрощався зі спілчанськими функціонерами, які стали загребущими орендодавцями.
Незабаром видавництво витурили з власної оселі (вперше за його багаторічну історію!), все здали в оренду комерційним структурам, а новоспеченому директорові виділили кімнатку в Будинку письменників. Далі сталося цілком закономірне: видавництво з єдиним штатним працівником пригасло, відтак і фактично згасло: за п’ять років підготувало до друку п’ять чи шість збірок, перестало брати участь у будь-яких книжкових форумах. До речі, припинило своє існування й творче об’єднання пригодників та фантастів: маститі майстри гостросюжетної прози вийшли з його лав, а молодь уже звикла обминати Будинок письменників десятою дорогою. Нині ледь жевріє «Літературна Україна», з великими труднощами вдається випускати журнали «Київ» та «Всесвіт», голови обласних письменницьких організацій уже навіть не мріють про мінімальну заробітну плату.
Ще в листопаді минулого року завершилися офіційні повноваження спілчанських очільників. Вони перестали бути легітимними, але прикриваються щитом війни: унеможливлюють перевибори, отже, уникають змін, оновлень, проривних ідей, які змогли б генерувати молоді колеги. Так, на обліку в київській письменницькій організації – приблизно 800 літераторів. З них хіба що двісті (чи й менше) не забули вузеньку, зарослу травою стежку до Будинку письменників. До речі, я, на відміну від багатьох колег, котрі втратили інтерес до Спілки, сплачую символічні внески вчасно.
"Сяйне поетичний рядок – занотовую його на городі під соняхами чи в лісі, коли збираю гриби, ба навіть під час повітряних тривог"
А як сьогодні ведеться Вам?
Багато пишу, опікуюся київським представництвом авторитетного харківського видавництва «Майдан», як заступник головного редактора більше часу став приділяти Всеукраїнському науково-популярному журналу «Дивосвіт», з яким співробітничаю вже тридцять років, очолюю громадську асоціацію «За єдність інтелігенції».
Останнім часом «майданівці» підготували до друку збірник статей нейрохірургів «Уроки війни», тритомник Людмили Лисенко про славетну художницю Катерину Білокур, публіцистичні роздуми відомого хірурга Анатолія Радзіховського, а також уже п’ятий осяжний том великого формату (784 сторінки) спогадів та роздумів академіка Петра Кононенка (йому вже 92 роки!). Нині формуємо шостий том, готуємо до перевидання мою книжку «Віч-на-віч із генієм. Тарас Шевченко: для школярів та студентів», випускаємо номери «Дивосвіту», що присвячені російсько-українській війні…
Як вважаєте, в чому полягає секрет Вашого успіху?
«Успіх» – це Ваше формулювання. Я ж просто працюю щодня. Сяйне поетичний рядок – занотовую його на городі під соняхами чи в лісі, коли збираю гриби, ба навіть під час повітряних тривог, а колись – серед єгипетських пісків, на крутосхилах Чорногорії…
Постійно (це незмінний принцип) пишу літературно-критичні та публіцистичні статті, не обминаю гострих дискусійних кутів у соціальних мережах. А ще редагую чужі тексти, інколи дописую чи й переписую їх… До цього звик, коли працював у столичних газетах та в журналах «Віче», «Слово і Час», «Науковий світ»…
Поділіться, будь ласка, порадами для молоді, яка тільки почала шукати себе в житті.
Не гасити творчу іскру вином, йти до успіху чесними шляхами, нікому й ніколи не заздрити, спокійно ставитися як до хули, так і до похвали. Слава минуща, а журналістика й література вічні.
Що б Ви хотіли змінити у сучасній журналістиці? Чому?
Журналістика, як відомо, – друга найдавніша професія. Сьогодення може відвести погляд від певної кон’юнктури, та історія все пам’ятає й гріхів не пробачає. Радив би молодим писати так, щоб не було соромно дивитися в очі шляхетним людям, а надто ж – дітям. Гамувати в собі грошолюбство, не піддаватися спокусам фальсифікації, маніпуляції та містифікації. Спрямовувати мажорів і так званих «господарів життя» курсом російського корабля. Раніше, до цього афоризму, посилав їх по-китайськи на три ієрогліфи. Не обслуговувати крісловласників. Видатний прозаїк Павло Загребельний, відповідаючи на мої п’ятдесят запитань, наголосив: «Я владі руки не подаю».
Яких особистостей у сфері журналістики Ви вважаєте взірцями?
Унікальна публіцистика Івана Франка. Тридцять років поважні науково-дослідні інститути готують до друку сто томів його творів. Цій пекельній праці не видно кінця-краю. Ніхто не прочитав усіх статей нашого генія, розпорошених у різних європейських виданнях. На пильну увагу заслуговують полемічні публікації Лесі Українки. Можна згадувати й згадувати імена: від Вольтера, Свіфта, Марка Твена до Джозефа Пулітцера й Ернеста Гемінгвея. Головне – не створювати кумирів, писати по-своєму, не так, як вони, чужі й наші найзолотіші пера.
На Вашу думку, чим схожа письменницька праця й журналістика?
Творчим началом. Украй небезпечно для душі й хисту, коли починає брати гору рутинне ремесло. Треба повсякчас писати, писати й писати. І читати, читати, читати.
Які твори Ви можете порадити нашим читачам?
На першому курсі факультету журналістики я студіював не Гомера, епічні поеми якого радила програма, а напівзаборонених тоді Джойса і Пруста. Лише через роки й роки зрілість заприязнилася з «Іліадою» та «Одіссеєю». Переконаний, що варто знову й знову поринати в океан світової (отже, й української) класики. Із сучасної поезії читати лірику Миколи Вінграновського, з прози – повісті й новели Григора Тютюнника, надто ж ті, що про дітей і для дітей. Творчість цих письменників ще раз підтверджує неспростовне: талант і праця – нероз’єднанний сплав, два крила жар-птиці, яку доводиться ловити все життя.
Текст: Богдан Красавцев, Анна Слезіна
