Погляди, все про книжки - стор. 13

Усі ми хоч раз чули, що казки — це мудрість народу. Та часом складається враження, що народ таки перемудрив. Складно зі спокійним лицем читати дитині, як Котигорошко відрізає шматки м’яса від власної ноги, аби годувати птаха. Безліч казок оповідають про принцесу в біді, яку має визволити будь-який чоловік, і вона зобов’язана вийти за нього заміж, і ніхто не питає, чи подобається він їй, чи мають вони спільні інтереси та плани, та й чи хоче вона взагалі заміж. Або от іще, питання, на яке більшість батьків не можуть відповісти, як не ламають мізки: чому дід і баба починають плакати, коли мишка розбиває яйце? Адже саме цього вони й хотіли, самі били його з усіх сил. А справді, чому?

Щоб зрозуміти природу такої дивної поведінки, слід згадати, що первісні версії казок вигадували зовсім не для дітей. Вони містили більше подробиць, більше жорстокості й більше самого життя. Не є винятком і та сама «Курочка Ряба». Звичайно, відтворити початковий текст цієї, здавалося б, нехитрої історії, ми не зможемо. Натомість торкнемося його сенсу, що вміщується в кількох символах (а здебільшого в одному).

Не відходячи далеко від теми, згадаємо, де зберігав свій горокракс — голку життя та смерті — казковий Кощій. Саме в яйці. Так, там іще були тварини, та ключовим елементом виступало яйце. І недаремно, адже для наших предків яйце було символом переродження й самого життя, важливим магічним елементом дійсності. Вже ближче до розгадки, правда?

Тож що ми маємо: дід і баба старі. Несподівано до їхніх рук потрапляє дивовижна річ, але вони не радіють, бо розуміють, що під час переродження старе відмирає. Тому золоте яйце для них радше прокляття, аніж благословення, і дід з бабою силяться його розбити.

То чому ж вони плачуть, коли мишка таки робить саме те, чого вони бажали? А тому й плачуть, що це зробили не вони. Не просто так старі били яйце по черзі, адже хто розіб’є символ смерті — неживе золоте яйце, той отримає життя, що міститься всередині, відсуне власну смерть. І саме тому це з такою легкістю вдається мишці, адже вона молода, їй іще жити й жити, на відміну від старих, які в цей час заливаються сльозами.

Поки українське військо громить росіян на фронті, вітчизняні видавці продовжують радувати нас новинками, кожна з яких збісила б лаптєногого, якби він, звісно, умів читати. Сьогодні ми нагадаємо про п’ять таких книжок, які вийшли останнім часом або от-от з’являться в книгарнях. Тут будуть історичні розвідки, художня література та навіть книжка без слів! Готові? Тоді поїхали!

«Наша столітня. Короткі нариси про довгу війну», Володимир В’ятрович

Ця книга складається з 45 історичних нарисів, у яких автор, відомий історик, розкриває причини війни, що нині триває, пояснює, що таке рашизм і чому війна за ідею страшніша за війну за території, а також чим може бути небезпечна брехня журналістів, чому росія досі боїться Бандеру та дисидентів, і головне — як кується українська незламність, завдяки якій ми обов’язково переможемо. Якщо ще коротше — простими словами про те, чим жила, живе й житиме Україна.

«Кожна зима — це тиша. Переховування від білих рук смерті в сховках з вогнем та надіями на відродження, що настане по зникненню холодів.

Весна — вихід на світ, що заново народився з льоду й готовий нас прийняти, як давніх друзів»

Одного ранку ти, як і часто в ці дні, прокидаєшся від звуку, який вихоплює зі сну різкіше й грубіше за звук будь-якого будильника. «Уууууу!» — завиває повітряна тривога. «Пройдіть в найближче укриття», — додає серйозний чоловічий голос. У квартирі прохолодно, тож ти кутаєшся в ковдру й сунеш до коридору, де сидиш наступні кілька годин, час від часу моніторячи новини. Якоїсь миті мирне гудіння холодильника різко переривається, а вай-фай зникає. Це вимкнулося світло. Ти ще цього не помітив, але води в крані на певний час немає.

Навколо запановує тиша. Здалеку чути рівномірний гуркіт автомобілів, але більш нічого. Сигналу відбою тривоги також немає, про нього ти дізнаєшся з мобільного додатку. Виходиш надвір, аби купити води. Працює лише кілька продуктових магазинів: вітрини темні, одна касирка бігає по рядах і підказує ціни, а інша акуратно записує кожну покупку до зошита. Розрахунок лише в готівці. Літня жінка в черзі помітно нервується: очі бігають, а голос тремтить, коли просить у працівниці допомоги. Полиці з хлібом уже порожні, газованки повно, та звичайної питної води обмаль. Береш дві пляшки та кілька пачок печива. Про всяк випадок.

Додому повертаєшся не цілком спокійний — це було б дивно за таких обставин — але з кращим розумінням ситуації. Місто в порядку, паніки немає. Береш із полиці першу-ліпшу книжку й розгортаєш на першій сторінці. «Наша доля — кільце, з якого не втекти. Кожна зима — це тиша…» Усміхаєшся. На обкладинці таємничий символ під виписаною стилізованим шрифтом назвою — «Машина». Тішишся, що цієї миті трапилася саме книжка Дарії Піскозуб. Бо це також історія про те, як люди в певний момент розвитку цивілізації залишилися без таких звичних нам благ, як центральний водогін, електрика та вай-фай.

Одразу спадають на думку ще кілька знакових книжок, герої яких також вимушено обходилися без електрики й не втрачали віри, торуючи шлях до перемоги.

Кормак Маккарті, «Дорога» — культовий постапокаліпсис, який — складно повірити — виданий українською лише цього року! Історія про добро, зло та внутрішній вогонь, що залишає нас людьми. А оформлення обкладинки від «Темпори» водночас заворожує й лякає.

Стівен Кінг, «Протистояння» — одна з найвідоміших книг майстра Стіва, актуальна як ніколи: світова пандемія супергрипу, відсутність комунікацій і відновлення втраченого світу.

Жозе Сарамаґо, «Сліпота» — жахливо чесний роман португальського письменника про людяність в умовах влади сили, страху та тотальної сліпоти.

Джон Віндем, «День Триффідів» — історія про захоплення світу агресивними ходячими рослинами, виведеними в секретній лабораторії свинособачими вченими. Цікаво, що епізод зі сліпотою в цій книзі також є.

Також можна згадати культовий роман «Я — легенда», який відрізняється від екранізації з Віллом Смітом приблизно повністю, або трилогію «5 хвиля», перші сто сторінок якої були багатообіцяючим постапокаліпсисом, а всі наступні — збіркою крінжових підліткових кліше, та завершити хочемо також українською авторкою.

Ольга Войтенко, «У світлі світляків» — історія про те, як «світло вдома нервово блимнуло і зникло». Назавжди. Як пізнати себе у світі вічної ночі та вижити поміж нестерпного холоду, а також як знайти світло серед нескінченного мороку — розкаже «У світлі світляків».

Тож ніколи не втрачайте надії, бережіть внутрішній вогонь та читайте хороші книжки. Світла нам усім.

Кожен шукає захисту у своєму. Сховатися в гарному одязі, втекти до книжки, спуститися до сховища. Приготувати улюблену страву, згадати вірш Жадана, зателефонувати мамі. Піти до парку, написати пост, задонатити на ЗСУ. Знайомі й нові ритуали поступово переплітаються, зрощуються в єдине, стають нашим спокоєм і опорою, вірою й обороною. І щодня, неухильно й гаряче, разом зі стукотом серця в наших грудях б’ється вдячність до тих, хто обороняє цей спокій. Обороняє улюблені страви й книжки, парки та сховища. Обороняє маму. Захисники та Захисниці України, усі ті, що стоять за життя, за волю, за наше право на існування.

У Львові нині дощить, і разом із жовтим листям на нас потроху спускається осіння печаль. Хтось розвіює її піснями Жадана, хтось гарячою вишнівкою, хтось донатами на ЗСУ. І всі ці способи по-своєму гарні, та є ще один: заварити запашного чаю, укутатися пледом і взяти книжку Стефана Цвейга. Чому саме Цвейга?

Усе просто: книги Стефана — наче листи незнайомки. Завжди інтригуючі, загадкові, навіть чарівні. Його історії ніби не з цього світу, люди в них теплі, а надія жива. Навіть сіра буденність яскравішає на цих сторінках.

І важливо не стільки те, про що пише автор. Радше має значення, як він це робить, якими словами, якими образами створює магію слова. Бо у справжнього майстра звичайний лист стає пронизливою історією, яку людина проносить через усе життя.

Як часто у звичайному житті ми стикаємося з фразами «це не жіноча справа», «дивися, як їде, точно жінка» або навіть «жінки витрачають гроші, зароблені чоловіками»? На жаль, занадто часто. І навіть у часи війни, коли жінки разом з чоловіками боронять країну від ворога, хтось і далі дотримується таких печерно-стереотипних поглядів.

Бо коли жінкам доводиться захищати свої права також і в тилу, це удар у спину. Деякі чоловіки звикли до того, що жінки бояться їхньої фізичної сили, тому активно застосовують погрози, аби уникнути відповідальності за домашнє насилля, самоствердитися або просто отримати швидку вигоду — згадаймо нещодавнє відео з бидлобугаєм, який погрожував жінці, аби отримати її місце на парковці.

Цієї новорічної ночі харківські письменники зібралися в Будинку «Слово». Тоді ніхто не здогадувався, яким буде цей рік. У великій компанії лунали тости, історії, привітання. Та коли вперед з гітарою вийшов Олег Каданов, усі притихли. Він співав про розуміння, віру, любов. Про миті, коли хочеться опинитися невідь-де. Письменники навколо тихенько підспівували, згадували щось своє, усміхалися, плакали. А потім довго говорили, як хотілося б поділитися цими митями з усіма.

Долучитися до атмосфери харківського «Слова» можна у книзі Олега «Не я, а той».

Я боюся усього. Стівен Кінг

21 вересня одному з найвизначніших письменників сучасності виповнюється 75. Стівен Кінг неодноразово підтримував Україну, і українські шанувальники залишаються вірними улюбленому автору. Спільнота Стівен Кінг. Український клуб за багато років існування стала справжньою вежею, кожна сходинка якої робила письменника ще ближчим і розказувала власну історію. Сьогодні ж ми поділимося десятьма цікавинками, що складаються в єдину історію, ім’я якій Стівен Кінг.

1. Один із фанатів Кінга знав, що Стівен має абонемент на ігри Ред Сокс і ходить на стадіон, тож кілька років безуспішно видивлявся письменника в натовпі. Аж якось на стадіоні він підняв погляд і побачив, що Кінг іде прямо на нього. Фанат аж укляк, а коли Стівен проходив повз, вичавив із себе несміливе «Бу!». Кінг усміхнувся, відповів таким самим «Бу!» і пішов на своє місце.

2. Коли Стівену було 2 роки, його батько вийшов «за цигарками» й не повернувся, кинувши сім’ю. Згодом Кінг так говорив про це, порівнюючи батька з героєм «Сяйва»: «У «Сяйві» дитина має хоч якогось батька, нехай і поганого. У мене ж замість батька був лише вакуум — не поганий або хороший, а просто порожнє місце».

3. Перші «письменницькі» гроші Стівен заробив ще дитиною, коли написав чотири оповідання про кролика на ім’я Кролик. Матір заплатила йому за кожне з оповідань по четвертаку й сказала, що вони гідні того, аби їх надрукували.

4. Малим Стів фанатів від пригодницьких коміксів, але після страшних випусків з криками прокидався від нічних жахіть. Коли матір забрала журнали, Стівен купив нові. Їх мати також знайшла. Тоді вона спитала сина, навіщо він витрачає час на цю макулатуру, і Стівен відповів: «Колись я писатиму цю макулатуру».

5. Підлітком Кінг підробляв копачем могил. Батько його друга був доглядачем кладовища, тож іноді просив хлопців копати могили за хороші для підлітків гроші.

Вересень — місяць дощів, затишного читання з чашкою чаю та великих перемог ЗСУ. А ще це місяць, коли народилася людина, яку називають батьком наукової фантастики. Сьогодні ми згадаємо Герберта Веллса, чиї книги продовжують дивувати й через понад сотню років після написання.

Перш ніж стати письменником, Веллс був учителем природничих наук. В елітній лондонській школі, де він викладав, було лише 13 учнів, та одним із них був майбутній автор Вінні-Пуха Алан Мілн. Згодом Мілн згадував, що Герберт був не надто хорошим учителем через власний розум і нетерплячість. Коли хвороба завадила викладати, Веллс став журналістом.

П’ять років потому, у 1895 році, Веллс опублікував «Машину часу» (перше видання мало назву «Повість мандрівника у часі»). Роман викликав фурор і став першим із низки творів у видатній літературній кар’єрі. Книгу багаторазово екранізували, і цікаво, що режисером «Машини часу» 2002 року став Саймон Веллс, правнук Герберта.

Певним чином книги Веллса вплинули на науковий прогрес. Роберт Годдард, який 1926 року запустив першу ракету на рідкому паливі, присвятив своє життя втіленню космічних подорожей у реальність після того, як у 16-річному віці прочитав «Війну світів». У книзі «Звільнений світ» (1914) Веллс увів термін «атомна бомба», уявляючи її як зброю, «яка продовжуватиме вибухати нескінченно» і скидатиметься з літаків. Ця ідея також надихнула вченого: Лео Сілард, який висунув гіпотезу ланцюгової ядерної реакції та працював над Мангеттенським проектом, писав, що саме Веллс показав йому, «що означатиме вивільнення атомної енергії у великих масштабах».

Нові імена в нашій літературі з’являються повсякчас. Часом це хороші автори, іноді не дуже, чиясь зірочка сяє довго, чиясь сяє, та тільки в лобі літератора. А хтось просто… Та менше з тим, ми тут усе-таки про книжки говоримо.

Остап Українець із тих, про кого чули ще до видання першої книжки, а все завдяки перекладацькій роботі. Спершу Лавкрафт, згодом і Ніл Стівенсон, Пітер Воттс, Патрік Несс. Непоганий доробок, і вже дещо говорить про літературні вподобання Українця. До речі, вже тоді його почали бомбити запитаннями, чи Українець справжнє прізвище (звичайно, справжнє, а якби й ні, це особиста справа автора — псевдонімізуватися або лишитися власнойменцем).

То про що ж пише сам Остап? Зазвичай говорять, що його книги — це історична проза. Та ця історія нашаровується на детективні, пригодницькі й навіть містичні сюжетні лінії. Бо художній твір має залишатися художнім твором, себто зацікавлювати не тільки читача, який апріорі цінуватиме історичні аспекти (та й часто і без того вже їх знатиме тією чи іншою мірою), а й людину, що перш за все цінує гарну оповідку, а вже разом із тим занурюється в перипетії історичні.

Бо ж навіть не всі івано-франківці знають, що їхнє місто має таку назву лише шістдесят років, а щонайменше три століття до того звалося то Станіславом, то Станіславовом (тому й у книгах його назва може різнитися залежно від періоду, який описує автор). Що вже казати про реальних історичних постатей, які жили в ті часи. Тож певною мірою романи Остапа Українця є книгами-екскурсіями, сповненими символізму й загадок, такими собі пригодницько-історичними квест-кімнатами, цілковиту розгадку яких можна знайти лише після прочитання та обмізкування тексту.

Гадаєте, сучасні поети схильні до епатажу й дивних рішень? Тоді ось вам історія про англійського поета Данте Габрієля Россетті, що жив двісті років тому. Коли його дружина Ліззі померла від передозування наркотиками, він таємно поклав у її труну зошит із усіма своїми останніми віршами. Через шість років, коли горе минуло, Россетті спробував пригадати вірші, які втратив, але згадав зовсім трохи. Тож він найняв кількох людей, які мали проникнути на кладовище Хайгейт і ексгумувати труну його дружини, щоб повернути дорогоцінні вірші. Жахлива схема мала успіх, і, незважаючи на те, що рукопис було сильно пошкоджено, Россетті опублікував втрачені вірші, отримавши велике визнання.

Сьогодні ж ми поговоримо про трьох відомих письменників, які також, хоч і з перемінним успіхом, намагалися знищити власні твори.

«Франкенштейн, або сучасний Прометей» був опублікований понад двісті років тому, та багато читачів і досі дивуються, дізнаючись, що ця історія виникла в голові дівчини-підлітка. Певно, усі це знають, але нагадаємо: у романі йдеться про молодого вченого, одержимого ідеєю вічного життя. Під час своїх експериментів він оживляє труп, зшитий із частин різних тіл.

Якщо ж краще дізнатися біографію авторки роману, захоплення містикою перестає дивувати. Що ж відбувалося в житті Мері, якщо вона вирішила написати таку книгу?

1.    Смерть супроводжувала майбутню письменницю з народження: за кілька днів після пологів її матір, Мері Воллстонкрафт, померла від інфекції. Жінка була письменницею-новаторкою, за кілька років до народження дитини вона опублікувала «Захист прав жінки» (і це у вісімнадцятому столітті!), була авторкою романів, трактатів, збірки листів, книжок про історію, виховання, а також дитячої книги. Згодом Мері Шеллі напише: «Пам’ять про матір завжди була гордістю й відрадою мого життя».

2.      Подейкували, що Мері Шеллі втратила цноту на могилі матері. Надгробок був неподалік від її дому, і туди вона часто ходила писати, читати та розмірковувати. Це було її особливе місце, і саме туди вона привела свого майбутнього чоловіка Персі, який на той час був одружений з іншою.