Ще рік тому ми читали Ремарка й думали: як це так, у них там війна, міста бомблять, а люди в цей час ходять до кав’ярень, зустрічаються з друзями, слухають музику. Це здавалося нереальним, якимось химерним і геть неправильним. Тепер ми живемо в умовах війни, і заходячи до кав’ярні, на мить зупиняємося, усвідомлюючи: то он воно як.

Дивовижно, наскільки близькими нам виявилися реалії, описані в романах німецького письменника, якого немає вже понад пів століття. Будні тилових міст, де життя, здавалося б, триває, але в повітрі немов розлито густий мазут, у якому застрягають думки та мрії, а всі дні зливаються в один нескінченний день очікування кінця війни.

Біженці, розкидані світом у пошуках прихистку, ще вчора сповнені мрій і планів, від яких тепер лишилися тільки спогади:

«Раптом я зрозумів, що тепер, коли дістався чужих країв, небезпека нікуди не зникла, навпаки, вона по-справжньому нависла наді мною. Небезпека не ззовні, а зсередини. Я дуже довго просто намагався вижити…»

Люди, що нині мусять боротися, аби не перетворитися на власні тіні, люди, які навчилися понад усе цінувати життя, нехай у новому домі, нехай зі страхом і спогадами, нехай зі скаліченими мріями й украденим щастям.

Та допоки є життя, будуть і нові цілі, нові мрії та щастя. І головне: життя переможе смерть, а світло — темряву.