Книголенд підготував цікаву добірку книг з маркетингу та піару з акцентом на нонфікшн. Ця література стане у нагоді людям, які хочуть покращити свої знання у маркетинг-комунікаціях та PR.

     Ці дві популярні сфери є двигунами нашого життя, включно з бізнесом, політикою та громадським життям. Не менш актуальна вона і для блогерів, які мріють про мільйонні аудиторії. 

     Наша книжкова добірка буде цікавою і для людей, які прагнуть дізнатися, як працює маркетинг та піар не з сухих розповідей, а наочно та реально, адже найцікавіше – це особисті історії. 

     Карго-маркетинг і Україна

     Автор: Олексій Філановський

     Видавництво: Фабула

     Відомий український маркетолог Олексій Філановський у першій частині книги аналізує найпоширеніші бізнес-міфи та пропонує прості й прозорі методи та інструменти, що допоможуть налагодити справді ефективну роботу маркетингу. Друга частина книги присвячена філософським проблемам маркетингу – зокрема, тому, як він створює цінність, що задовольняє запити споживачів і сприяє процвітанню компаній. Автор на сторінках книги ділиться власним багатим досвідом будівництва успішних брендів. Третя частина книжки пропонує читачеві зазирнути в недалеке майбутнє за допомогою вже наявних трендів, що в найближчі десятиліття радикально змінять суспільство, споживання та ринки.

     Квантовий маркетинг. Новий спосіб мислення

     Автор: Раджа Раджаманнар

     Видавництво: Наш формат

     Автор не відкидає набутків маркетингу, а навпаки – бере їх за основу і збагачує технологіями. Після цієї книжки вас не лякатимуть думки про штучний інтелект та нейромережі, блокчейн, дрони, голографічні проєкції, віртуальну реальність тощо. Ви знатимете, як зробити новітні технології не ворогом, а другом маркетингу. На думку автора, стрімкий сучасний світ кладе традиційний маркетинг на лопатки. Класичні теорії, стратегії й практики перестають працювати, переконаний Раджа. Що робити маркетологам, керівникам та власникам компаній? Іти за змінами, на п’яту стадію маркетингу – квантову, резюмує автор. Що ж це таке – квантовий маркетинг – дізнаєтеся з книги. 

     Як скласти маркетинговий план

     Автор: Джон Вествуд

     Видавництво: Фабула

     Це посібник для кожного, хто працює у сфері бізнесу та планує започатковувати власну справу. Ця настільна книга є універсальною для кожного: якщо ви лише амбітний початківець, обов’язково прочитайте її, щоб крок за крок правильно вибудувати власну маркетингову стратегію. Якщо ви досвідчений бізнесмен – прочитайте, щоб успішно закріпити позиції на ринку. У книзі подані вичерпні пояснення головних понять ринкового середовища, проілюстровано етапи побудови маркетингового плану та особливості маркетингової стратегії. Автор також зачіпає теми онлайн-бізнесу, реклами та просування продукту.

     Міфи про PR. Поганого паблісіті не буває та інші поширені хибні уявлення
     Автор: Річ Лі
     Видавництво: Фабула

     У книзі автор дає цілком новий погляд на сферу зв’язків з громадськістю та медіаіндустрію. Як не втрапити у пастки PR-контенту, не потонути у засиллі інформації, а використати її на свою користь? Та як врешті здобути у цій справі власний комерційний успіх? Ці та інші запитання ставить автор книги, який вичерпно відповідає на кожне з них. Найголовніше – це те, що Річ Лі спростовує міфи про PR, які часто формують у нашій свідомості неправильне розуміння сутності інформаційного простору навколо нас. 

     Нейрокопірайтинг 2.0

     Автор: Денис Каплунов
     Видавництво: Фабула

     Книга є посібником для тих, хто опановує мистецтво писати рекламні тексти. Це «чарівна валізка» копірайтера: зібрання чітких (але не стандартних) правил, повчальних (і кумедних) нотаток, показових (і реальних) епізодів від успішного практика у сфері піару. Книжка також спрямована на розвиток ваших навичок у застосуванні прийомів копірайтингу з огляду на психологію клієнта.

     Замовляйте книги з цієї добірки з безоплатною доставкою Новою поштою та Укрпоштою за промокодом READMORE. За умови розрахунку monobank отримуйте 15% кешбек. 

     Книголенд бажає всім читачам нашого блогу приємного читання!   

     Підготував добірку: Богдан Красавцев

     У середині листопада молоді люди, які отримують вищу освіту, можуть потішися своєю такою неспокійною і непростою роллю — буттям студента. Дорослі — з ностальгією згадати ті роки, коли визначалися з картиною свого майбутнього, заводили друзів на все життя (навіть якщо за рік не згадають, як ті звалися), закохувалися до гробової дошки (до того, як дізнатися ім’я пасії) і між тим всім отримували вищу освіту. 17 листопада відзначаємо Всесвітній день студента. І читаємо до свята книжки, сюжет яких зав’язаний на студентському житті — на тому особливому відчутті безкінечно відкритих вікон можливостей, ну і протягів неслабких із тих вікон теж.

 

     «Таємна історія»,  Донна Тартт

     1985 рік. Шестеро студентів елітного Гемптен-коледжу потрапляють до закритого семінару видатного професора-класика Джуліана Морроу. Вони вивчають античне мистецтво і мертві мови та відверто закохані в культуру і практики Давньої Греції. Четверо юнаків і пара близнюків — брат і сестра.

     Поволі наукова група перетворюється на щось типу секти, вони практикують діонісійський культ, проводять ритуали, які вимагають, зокрема, і жертвоприношення. Дорослі діти випробовують межі дозволеного і межі реальності. Їхній наставник те все підтримує і заохочує. Розказує таємну історію нам один із них — Річард, він на той семінар потрапив ледь не дивом, адже набір уже був закритий. Отож Річард спочатку знайомиться із групою, допомагає їм з перекладами з греки, а уже потім за протекцією групи отримує дозвіл Джуліана долучитися до зустрічей. Його тут єдиного обирав не «голова культу», а весь загал, він щось типу делегата. Тут є ще одна річ: Річард незаможний, всі інші — багатії або ті, хто живе як багатій.

     І уже на початку роману ми знаємо, що в колі цих шістьох сталося убивство. Жертва — Бані Коркоран. Убивці теж від початку нам відомі. Під час однієї з вакханалій четверо з них убивають фермера, Бані починає їх шантажувати — група вирішує його убити. Що і роблять, потім поєднуючись із пошуковою групою, що розслідує убивство, і відвідуючи за тим похорон товариша. І тут починається найцікавіше.

     Інтригу в романі становить не детективна лінія, а те, як молоді люди, які щойно покинули батьківські родини і створили свою автономну групу, підпадають під вплив першої-ліпшої «батьківської постаті». Вони вирішили, що уже не діти. І тут же довели протилежне. Герої Тартт — по-красивому ексцентричні, їх пов’язують секс, легка огида, нудьга і ледь-ледь закоханість.

     І це ж лише перший семестр почався!

     «Гонихмарник», Дара Корній

     Темний красень Кажан переслідує юну художницю Аліну. Він може бути напрочуд небезпечним, коли б’ється з нападниками у парку. Або вкрай романтичним, коли щоранку кладе на підвіконня коханої дівчини букет польових квітів. Він буває легковажним, коли дражнить Аліну демонстрацією своїх колишніх пасій. Або є настільки незрадливим, щоб згадати свою любов після того, як на нього наклали чари забування. У хлопцеві начебто уживаються дві людини. Так воно і є. Кажан — дводушник: як людина він вміє любити і піклуватися, як Гонихмарник він зраджує і занапащає. Закохані в нього дівчата мають померти.

     Але це не випадок Аліни, вона живуча.

     Дівчина навчається у львівській Художній академії, вона полюбляє бути в центрі уваги, дражнити людей своєю непередбачуваною поведінкою і екзотичними строями, але при цьому — самітниця. Чорна птаха серед білих метеликів. Сидить одна серед закоханих парочок у студентському кафе, попиває каву, почитує Кафку, гуляє сусіднім парком, ховається в коридорах універу. Друзів серед однокашників завести не вдається. До того моменту, поки в Академії до неї не підходить Кажан.

     Градобур передається в одному роді від батька до сина, але лише за добровільної згоди обох. Коли дуже молода людина стає дводушником (от як Кажан), вона майже втрачає свою людяність. Але напівдемон гонихмарник є частиною живої природи. У світі Корній немає замилування смертю, її герої — не діти ночі, а справжнісінькі сонцепоклонники. Так само в іншому роді від матері до дочки передаються знахарські навички, вміння чути живу природу. Як і градобур для хлопців, ці набутки народної магії – не нагорода для дівчат, а наслідок прокляття. Тож двоє з цих родів мусять знову і знову закохуватися один в одного та страждати через це, аж поки багатовікова історія стосунків Градобурів і Григоренків не призведе до тієї миті, коли хлопець у чорному помітить занурену у читання зеленоволосу дівчину. 

     У «Гонихмарника» є сиквел — «Гонихмарниця».

     «Ніби ми злодії», М. Л. Ріо

     1997 рік. Випускний четвертий курс театрального відділення класичної академії Деллекера. Семеро взірцевих студентів. Джеймс, Річард, Олівер, Мередіт, Філіппа, Рен та Александр захоплені театром, вони раз за разом грають шекспірівські драми і є доста непоганими акторами.

     Драми не бракує і поза сценою, правду кажучи.

     Лідер групи — Річард на ролях «трагічного лиходія». З ним в парі — «фатальна жінка» Меридіт. Олівер, який розказую цю історію — «соратник трагічного героя», «героєм» в цьому розкладі є Джеймс, сусід Олівера по кімнаті, в якого він, здається, трішки закоханий. У Олівера є жіноча версія — «соратниця» Філіпа, між ними тривають дуже ніжні взаємини рівних. Александр, навіть коли перебуває у тверезості, химерує, він — «пронира». Рен не приймає нічиєї позиції, вона є кузиною Річарда, але близька з Джеймсом, «діва-наречена». Щороку з курсу відраховували не здатних до акторства студентів, тож це зробило групу сімох дещо унікальними — вона розподілилися за амплуа (не лише на сцені) і здружилися як такі собі уцілілі в катастрофі. Уже згодом Олівер назве їхню академію сектою, те, як студентів там пресують і травмують, аби нібито загартувати до конкурентного акторського середовища, в принципі дає підстави для такої оцінки.

     Початок начального року всі дружно святкують косяком по колу і світлими надіями на світле майбутнє. Оскільки роман починається в тюремній камері, де Олівер сидить уже понад років за убивство, очевидно надії ті марні. Останнього року четвертокурсники вивчають трагедію і ставлять дві вистави — «Макбет» та «Юлій Цезар», але чомусь за розподілом в обидвох проєктах актори отримують не ті ролі, яким відповідають їхні амплуа. Через це в групі починаються конфлікти, насамперед між Річардом, який пішов у тінь, і Джеймс, який раптом виявився під софітами. Перша сварка після «Макбету» уже закінчується спробою Річарда утопити Джеймса, а ж «Цезар» іще попереду, і то, прошу, п’єса, в основі якої — зрада соратника і побратима…

     А поки що малята сидять на парах з шекспірознавства і міркують, якими можуть бути мотиви убивства у «трагічного злодія», суто теоретично бесідують.

     «Гелтер Скелтер», Олександр Завара

     Гелтер Скелтер — назва пісні Бітлів, для них якоїсь дуже гардкор нетипова, тим і примітна. Там є центральна метафора – спіральний жолоб, це атракціон, за яким швидко летиш у прірву. Поганою репутацією пісню забезпечив убивця Чарльз Менсон і його «родина». Асоціація з серійним убивцею для роману Завари невипадкова, навіть конче потрібна. Менсон називав гелтером скелтером кінець світу. Апокаліпсис, мовляв, прийде в подобі міжрасової війни, в якій переможуть темношкірі, а з білих уціліють тільки «родина», бо вони так само мають досвід знецінення. Досвіди знецінення, в яких неочевидно, як то бути жертвою і бути насильником, так само важливі для роману Завари. Фразу «гелтер скелтер» «родина» залишала на стінах кімнат своїх жертв. Ну і жертв маніяка в романі Завари теж не забракне. Цю пісеньку без кінця слухає один із героїв роману-жахастика. Припустіть, що він тут — за головного лиходія — і не помилитися. Або помилитися.

     Під час вечірки другокурсників Чернівецького університету восьмеро збираються в гуртожицькій кімнаті, щоб викликати Панночку. Один із них прочитав на сайті із міськими легендами потрібну для ритуалу інформацію: якщо все пройде вірно, то Панночка реалізує заповітне бажання кожного і не попросить нічого навзаєм. Була колись гарна-розумна дочка у сотника, сваталися до неї багато, але всім відмовляла. Та от залюбилася в когось, почала ночами з хутору зникати. Після однієї такої ночі повернулася домів побита і померла. Знайшовся і парубок, з яким любилася, провів із її мертвим тілом кілька ночей до похорону, та і сам помер. Тепер можна у Панночки-в-дзеркалі  попросити щось собі: вона жаліслива, вона обдарує. (Другокурсники, мабуть, не з філфаку, «Вія» не впізнали).

     Сидять в тій кімнаті двоє дівчат і шестеро юнаків (один в ритуалі участі не бере, він – посіпака тутешнього альфи, його за людину не вважають). Загадують по черзі бажання – щоб усім про все однієї хвилини ж вистачило! Дурниці якісь бажають, правду кажучи: одному треба новий ноут, другій скласти сесію на відмінно, залюбленій парочці треба своє житло, місцевий мачо хоче переспати з недоступною гарнюнею, ще один хоче квиток на концерт, а одному так просто часу не вистачило вголос сказати бажане. Всіх Панночка почула.

     Та студентська вечірка матиме наслідки. Перший труп знайдеться уже на ранок.

     «Ключ соль», Галина Матвєєва

     Ця історія починається в Харкові в 1990-х, коли в гуртожитку Харківського національного університету мистецтв здружуються-зближуються п’ятеро студентів з музичного факультету.

     Скрипаль Семен — бабій, красень, дуже талановитий, племінник дуже впливової в місті людини, з дитинства травмований цією людиною. Він в романі — за головного героя. Піаністка Інна – красуня з довгими темними косами, вона уподобала Семена, але той воліє триматися у френдзоні, надто вже вона здається йому крихкою, нею, здається, треба буде все життя опікуватися. Інна прийшла на побачення до Семенового сусіда по кімнаті, а прибилася саме до цієї компанії. Ася ніби завжди тут і буда, з вечерею напоготові — материнська постать цієї компанії, підгодовує, виховує, покрику є, все про всіх знає. Микита — режисер, друг Семена, двометровий атлет, на пару років старший за друзів, він залучає скрипаля до своїх вистав, на одній з таких просить допомогти: спантеличити дівчинку невдалим залицянням, а потім до неї підійде Микита і буде вигідно виглядати на такому тлі.  Так в компанії з’являється Олена, яка тут же організовує «концертну бригаду» і влаштовує Асі, Інні та Семену виступи. 

     І поки що триває безтурботна весна — сплять, п’янючі, «хрест-на-хрест» за зсунутих гуртожитських ліжках і мляво сперечаються за одну на всіх ковдру. Вони всі — плюс-мінус 1980 року народження, генерація Х – та сама, яка в молоді роки скаржилася, що всі великі справи поробили їхні батьки, а тепер малятам нема чимсь зайнятися, сядуть разом у куток практикувати самопізнання… Розпад союзу, крах економіки, ствердження незалежності, революція, іще одна, іще одна, війна, пандемія, повномасштабна війна.

  

     «Нормальні люди», Саллі Руні

     Ірландія. Маріанна і Коннелл знайомі давно: навчаються в одній старшій школі, хоча нечасто саме в школі перекидаються словом-двома. Він — популярний успішний красень-спортсмен, найкращий учень, вона — лузерка, химерна самітниця з гострим язиком і великим терпінням до насмішок одногрупників. Поки він тусується зі своєю компанією, вона читає десь у кутку книжки. Його матір працює прибиральницею в будинку Маріанни. Вони стають таємними коханцями, а потім і закоханою парою якось нібито безпідставно. Вона йому освідчується. А у нього будуть проблеми, якщо вона навіть привітається з ним у школі, він соромиться цих стосунків і приховує їх. Коннелл не може змиритися з тим, що його родина живе у злиднях, вона не помічає своїх грошей. Він має люблячих батьків, у неї в анамнезі — родинне насилля. Але між ними є шалений секс і якась близькість, ніби думки один одного читають…

     Тож він принижує її, ігноруючи нанесену його друзями образу і запрошуючи на вечірку іншу.

     За кілька місяців переткнулися в Дубліні, обидва уже є студентами Трініті-коледжу, вона буде політологом, він — філологом. Університет стає випробуванням. Нові знайомства, багато випивки, цілодобові вечірки, розумні довгі бесіди про книжки і політику. І тут ніби дзеркало перевернули. Маріанна — успішна, оточена прихильниками всіх мастей, легко адаптується до середовища і дає раду з навчання. А Коннелл абсолютно розгублений, він втратив себе. Та соціальна різниця, яка була між ним в університеті лише загострилася. Але університетське життя створює особливу атмосферу, коли здається, що можна все і все можна. Вони знову разом. Нумо ризикнути впустити в своє нове життя токсичного коханця з минулого?

      Їм знадобився другий шанс за пів року від початку стосунків… Може, і третій буде необхідним. А четвертий? І чи різниця між ними буде лише зростати з кожним разом, коли вони намагатимуться подолати всі розбіжності?

     Детективні історії (себто книжки, які розказують про розслідування злочину) легко і швидко входять до дитячого читання, особливо тих малят, які щойно почали читати самостійно в 6-7 років. Цій аудиторії пасують цікаві, динамічні і насичені подіями історії, стеження, скарби, викриття злочинців, погоні; динаміка сюжету захоплює і не дає полишити книжку недочитаною, а загадки не дозволяють тексту виснажуватися, бо переключають увагу маленького читача. Тож детектив — хороший спосіб залучити і привчити дитину до читання.

     Головна місія дорослого тут — підібрати добру книжку і правильно її потім обговорити з малечою.

     Щодо обговорення, то:

     По-перше, варто наголосити на тому, що всі дії героїв — і злодіїв, і розслідував — мають причини і наслідки. А за наслідками можна відтворити причину. Для цього можна просто попросити дитину переказати, про що була книжка — в двох версія: від викриття до злочину і від злочину до викриття.

     По-друге, кожен дорослий знає, що в детективних історіях злочинців не карають, а викривають. Карати злодія — то уже про судові драми, детектив — то лише про розслідування. Тому питання про те, як мусить бути покараним злодій і чи мусить, і хто це вирішуватиме, треба окремо проговорювати.  

     По-третє, детектив дає неперевершений матеріал, аби сформувати уявлення про гармонію в світі. Все іде, як годиться, все перебуває на своїх місцях, потім трапляється щось неправильне, вторгається якийсь хаос. І треба це неправильне починити, щоби світ знову став впорядкованим. На рівновагу «до» і «після», початкову і відновлену, треба буде звернути увагу дитини (і помітити це самому). Такою є позитивна програма детективних історій.

     І нарешті, оскільки детективні розслідування завжди базуються на увазі до деталей, то й тексти про такі пригоди теж місять читало таких дрібничок. Варто акцентувати увагу маленького читача на них, щоби навчити помічати цікавинки-речі в творах (а підказки можуть бути не лише в текстах, а й на малюнках). Час від часу перепитувати щось на кшталт: «Ой, а якого кольору, кажеш, була її сукня?»

     Щодо вибору хорошої книжки, то:

     Нордквіст Свен, «Як Фіндус загубився»

     Дідусь Петсон давно-давно живе один. Часом йому буває так самотньо, що й з ліжка підводитися несила. Сусідка Беда Андерсон радить дідусеві знайти дружину, але він не хоче. Тоді Беда дарує Петсону маленьке кошеня — Фіндуса. І Петсон починає до котика говорити, бо всі знають, якщо довго-довго базікати з котиком, той навчиться людської мови. До речі, так і сталося. Добре їм вдвох із Фіндусом ведеться. Але одного ранку котик не прийшов до ліжка, як завжди, будити дідуся Петсона, аби той збирав снідати. Фіндус зник! Куди?? Дідусь Петсон, мабуть, любить детективні серіали. Точно знає протоколи слідства. Бо спочатку він обшукав дім. Потім допитав дурних курей. Шкода, що не додумався допитати й хитрих полівок. Ну бо відволікся: почав збирати докази. Чому це його чоботи і шкарпетки розкидані на задньому дворі? Чи то вони не розкидані, а обережно розкладені наче вказують на велику дерев’яну скриню?.. Агов, Фіндусе, ти там?

     Андрій Кокотюха, «Горобці проти Опудала»

     У покинутій будівлі в гущавині гаю живе зграйка горобців. Життя неспокійне, вони звідусіль оточені котами, що відбилися від хат і здичавіли. Непосидючий молодняк навчає старий горобець Дзьоб, він знає, коли втекти, коли прикинутися мертвим. Особливо якщо десь поблизу чатує молодий кіт Тигр. Пояснює свої корисні вправи учитель так: «Це крайній випадок, мої дорогенькі. Ситуації, яких треба уникати. Не лізти на рожен. Ось чому, Куций, я ризикую сам. Ось чому нікому з вас не дозволяю». І тільки сільський горобець Куций вважає себе надто спритним, аби слухати порад Дзьоба. Куций вирішує залюбити в себе синицю Соню і веде її на прогулянку до старого опудала, що ближче до села, подалі від покинутої оселі. Соня випадково зачіпляється крилом за опудало. І тут же поруч виринає Тигр… Ой, яка небезпечна ситуація. До речі, як кіт знав, куди прямують Соня з Куцим, га? І куди зникла Соня, поки Куций відволікся на Тигра?

     Юлита Ран, «Кіт-детектив Альф»

     Пані Ганна недавно носить окуляри, не встигла до них звикнути і тому весь час їх губить. Андрій постійно губить ключі від авта. Марина кудись весь час діває папери з роботи. Назарчик і Софійка постійно втрачають десь іграшки. І тоді починає лунати з усіх боків: «Альфик, знайди мені це, Альфику, знайди мені те». Ну бо що би не загубили люди цієї родини, коти знаходять запросто. Адже Альф — найкращий у світі детектив ще від тоді, як був кошеням і знаходив під диваном загублені дорослими блискучі штуки. Альф не просто спостережливий, він ще й добре вивчив звички своєї родини і може передбачити момент, коли пані Ганно знову забуде окуляри на лобі, а Андрій глибоко запхне ключі в задню кишеню джинсів. Одного дня, поки тато і мама були на роботі, а бабуся Ганна працювала за комп’ютером, діти гуляли у дворі і Назарчик десь загубився. Тепер саме Альф мусить його знайти! Але спробуйте вивчити «місце злочину», якщо це — дитячий майданчик із купою слідів на піску. Альф приймає виклик.  

     Холлі Вебб, «Детектив Мейзі Хітчінз, або Справа про вкрадений шестипенсовик»

     Мейзі Хітчінз живе в Лондоні початку ХХ століття. Неподалік будинку-пансіону, де на цокольному поверсі живе Мейзі, а на горищі — її улюблена бабуня, орендує апартаменти відомий сищик Скотленд-Ярду. Мейзі спостерігає за його роботою, потай вчиться і заздрить майстерності нишпорки. Дівча обожнює відгадувати складні загадки! У неї ж навіть є відданий помічник — песик Еді, якого Мейзі врятувала, коли того хотіли втопити у мішку в Темзі. Професор-натураліст із пансіону позичив юній детективці лупу. А акторка-сусідка навчила користуватися гримом і маскуватися, скажімо, під хлопчика чи під крихітну стареньку. І у Мейзі уже є перша справа. Її колишнього однокласника Джорджа, який розвозив м'ясо з крамниці замовникам, нагло звільнили. У нього в кишені знайшли шестипенсовик, позначений жовтою фарбою. Фарбою монетку помалював власника, який запідозрив, що хтось його обкладає  і так вирішив викрити злодія. Але Джордж божиться, що грошей не брав, а монетку знайшов на вулиці. Мейзі вирішує знайти справжнього крадія.  

     Катажина Шестак, «Загубився Тигр!»

     Ян — молодий, можна сказати, навіть дуже юний детектив. У нього є спеціальний нотатник і талан розгадувати секрети. Ще у Яна є молодша сестра Лілька і чорний котик Тигр, якого три роки тому знайшли у парку. Однієї суботи, поки родина збиралася в басейн, Тигр зник. Тигр не міг сам втекти! Він же — найкращий Яськів друг. Значить, його викрали. Інших версій бути не може. Треба починати розслідування і шукати злочинців. Таааак, спочатку перевірити горище. Тепер обійти заскавули підвалу. Сповістити сусідів про небезпечних викрадачів. У кого міг бути мотив викрасти котика? Які є речові докази?.. І чому це шафа весь час нявчить?

     Іван Андрусяк, «Морськосвинський детектив. Котяча справа»

     У Стефи та її тата-письменника живе пара котів — Тимко і Степан, а ще пес Геркулес. Коти обожнюють ласувати на подвір’ї жирними бердянським бичками, а Геркулес полюбляє відганяти котів від частування своїм заливистим гавканням. Так сталося і цього ранку. Але на сей раз, поки Тимко і Степан відволіклися на Геркулеса, бички з собачої миски кудись зникли. А значить, до роботи має стати єдиний і неповторний морський свин Жерар (і не думайте навіть називати його свинкою!). Жерар — славетний детектив, гуляти не любить, слідство веде просто зі свого домику, якщо є така можливість, оплату бере свіжою городиною. Жерар — таки грамотний слідчий, у нього все за протоколом. Спочатку перевірити алібі Тимка і Степана, бо й самі могли поцупити рибу. Потім дослідити місце злочину (хто тут пера розкидав?!). За тим — провести слідчий експеримент. Для експерименту треба ще два бички, ідентичні вкраденим… Щось мимоволі підказує, що цього ранку Тимко і Степан залишаться голодними. 

     Галина Вдовиченко, «36 і 6 котів-детективів»

     На першому поверсі звичайного львівського будинку живе незвичайна родина. Пані Крепова, її племінник Стас і банда з 36 дорослих котів і 6 котенят.  Коти-танцюристи, хавчики, підвальні коти, кольорові коти, жоржинки, коти з сусідньої брами — всі прибилися до дому пані Крепової і прижилися, допомагають Стасу поратися в родинному кафе, а пані Крепової пекти смачні булочки, ведуть соціальні мережі і щотижня влаштовують танцювальні шоу на терасі кав’ярні. А недавно випадково виявилися: їхня компанія — колективний геній із дряпопису. На ладних липових дощечках коти дряпають якісь картинки, Стас обробляє їх морилкою — краса! Красою треба ділитися з людьми, і в кав’ярні Стаса відривають виставку з котячого наївного мистецтва. Прийняття проходить успішно. Там Стас навіть знайомиться з цікавою і дещо таємничою Ларисою. Але в ніч після вечірки кафе хтось підпалює, і у вогні згоряють картини-дряпалки 36 і 6 котів. Або ні, здається, картини з кафе перед пожогом винесли крадії. Що коїться? Наша банда вирішує дізнатися, хто підпалив кнайпу і кому треба було перед тим викрадати дряпопис.

     Клаус Гаґеруп, Гільда Гаґеруп, «Супердетектив Тім і команда. Великодня таємниця»

      На Великдень родина Барк поїхали на лижний курорт. Відлюдькуватий і сором’язливий Тім не дуже цього тішиться. Він — дивакуватий восьмирічка, лижі і какао залюбки проміняв би на вивчення колекції камінців. Його вабить якомога більше знати про звичні нудні штуки. Бо не відомо який камінець коли допоможе розслідувати заплутану кримінальну справу. Тім — детектив, справжнісінький Шерлок Гомс, якби той мав міні-версію. А доктором Ватсоном при ньому служить старша сестра Єнні, вона записує пригоди Тіма і допомагає йому в справах. Єнні — спортсменка. Готелем серед лісу володіє Єльса Плоґ, вона подруга батьків і щойно недавно успадкувала цей бізнес. А в готелі ламаються пральки, посудомийки і морозилки, перегоряють реле і запобіжники. Єльса уже припускає, що хтось то робить свідомо, саботує роботу готелю в сезон родинних відпусток. «Хто за цим стоїть?», — питається Єнні. «Чи що за цим стоїться?», — уточнює Тім. «Ура, в готелі водяться привиди!», — припускає нетямуща старша сестра геніального сищика. А Тім тим часом дізнається: в готель заселилася багачка, що мріє відкрити спа-салон… А, може, то все ж були привиди?

     Богдан Куценко. Літо, діти, осінь, зима, війна і весна. Львів: ВСЛ, 2023. 224 с.

     Знаєте уже це відчуття? Коли в складній ситуації озираєшся навколо: «А де дорослий, який підкаже, що робити, а то і сам зробить, і допоможе, і порятує, і утішить?», аж раптом бачиш, що люди поруч дивляться впритул на тебе та розумієш: «Ти — дорослий. Тепер і зараз дорослий, який щось зробить, щоби все пофіксити — це ти». Знаєте? Якщо ви раз пережили таке відчуття, ви його і не забуте і ні з чим не сплутаєте. Богдан Куценко пише сильну і красиву книжку поезій саме про таку мить усвідомлення відповідальності за іншого поруч, він пише про зрілість (а вона ж не віком вимірюється, ясно). Коли завдаєш собі на плечі родину-місто-країну-світ і несеш туди, де їм безпечно.

все це зміниться швидко

ось тобі слово лихе

тоді розлюбиш це кріплене

полюбиш огидне сухе

ти народиш дітей

що засяють наче вогні

ми неодмінно будемо

щасливими

або ні

     В його віршах перемішують і перемежовуються його дитячі спогади і те, як він бачить уже своїх дітей. Хто тут забув ровера від дощем, хто тут на хлібчику з маслом визнає лише цукор,  а не смердючий сир — він сам чи його дитина, хтозна, та це і не так важливо. Є дитина і є дорослий, який час від час воліють помінятися місцями. Тільки їх бажання повільніше за плин часу.  

     Відчуття часу — пливкого, занадто швидкого і наче не-природно загальмованого —важить в книжці Куценка. Попри те, що в назві збірки «зашитий» нібито натяк на один рік, від кінця літа до початку весни, цей натяк хибний: в книжці минають роки, мінімум десятиліття: десь на початку ще можна схопити якісь натяки-деталі з 2014-го, ближче до кінця не можна буде не впізнати зиму 2022-го. І той юнак, відчайдушно закоханий і трішки п’яний, якого ми побачимо в першому поетичному циклі під назвою «Літо» уже зовсім не схожий на втомленого чоловіка з фінального циклу «Весна» і втому цю випивкою уже не зняти, навіть ранковою сигаретою не прогнати. І цей невловимий час, який непомітно як складається в десятиліття — теж красива репліка поета про дорослішання.

     Чим ми старші, тим більше міняється відчуття часу. Либонь, це різнить дорослого від дитини — те, як ми відчуваємо час. Ти малий, ти прокидаєшся зранку і весь довгий-довгий день вітає тебе і існує тільки для тебе, кожна подія, кожна дрібничка належать лише тобі. А завтра буде такий самий довгий день. Ти дорослий, ти прокидаєшся від крику будильника і бачиш на календарі: 1 вересня, знову десь поділося літо. А завтра на календарі буде 1 березня і десь поділася весна. І будильник волає нон-стоп.

     Світ цієї книжки дуже залюднений. Біля того, хто з нами говорить з поезій Куценка, завжди хтось є, хтось просить про допомогу, хтось вимагає уваги. Він нібито розчиняється в них. А які ж точні там описані запарковані двори в спальниках великих місті — не ступити, не вдихнути. А от він курить сигарету в автомобільній пробці і сам стає однією з авто. Люди, люди, події якісь, кудись все несеться, метушня якась. Вона і зжирає ті довгі дні дитинства, перетворюючи їх на дорослі літа, де за осінню знову приходить осінь.

 

осінь травами йде

жене у зграї птахів

і коротшає день

як перелік гріхів

     «Літо, діти, осінь…» — перша книжка Богдана Куценка, але в літературі він не неофіт. Книжка ця не несподівана, а радше довгоочікувана. Він був фотографом, культурним менеджером, співпрацював з музикантами (до речі, на обкладинці книжки є QR-код, за яким можна перейти і послухати музичні композиції на вірші Куценка, скажімо, у виконанні «Очеретяного кота»). Богдан Куценко живе і працює в Винниці і міцно інтегрований в тамтешнє мистецьке середовище. Іще від 2014 року Богдан їздив волонтером на схід в зону АТО, а від 2022 -го почав допомагати іноземним журналістам в зоні бойових дій і сам писати. Нині він – воєнний кореспондент. Як поет Куценко не раз виступав на публіці, його твори завжди привертали увагу. І питання «коли буде поетична книжка?» носилося в повітрі уже років п’ять-шість. А от так сталося, що складатися все написане протягом життя в одну книжку почало в 2022 році, очевидно, що саме цього року тексти оформлювалися в збірник, до них малювалися приголомшливі ілюстрації. Той рік багато що в нас змінив, хотіли ми того чи ні, але 2022 року ми залишилися сам-на-сам із собою. Мабуть, результатом такого усамітнення і стала «Літо, діти…». Дозріла книжка. Між іншим, в збірнику дуже багато Вінниці. Дороги там схожі на широкі річки, а річки — на дороги.   

день що розділено навпіл турботами

що ми там хочемо або не хочемо

потайки йотами квотами

     Катерина Калитко, яка написала передмову до поезії свого земляка і друга, тонко підмітила цю особливість світовідчуття Куценка: «Тут не буде токсичної патріархальності й зверхньої маскулінності, показного надриву і крику. Натомість — таємні знання й вібрації в голосі, які хлопчики перейма­ють від своїх татів, а потім передають далі, вже своїм». Мало бачимо таких текстів насправді.

     Ми знаємо про себе те, що нам про нас розкажуть наші діти. Коли побачимо, як в них відбиваються наші риси, тоді впізнаємо себе в дзеркалі.  Часом це звуть колом життя, але тут точніше буде рекурсія: за попередньо відомими ознаками ми згруповуємо речі одного виду. Це метод, яким мислить світ Куценко. Цілком науковий підхід — в ліричній поезії. Цю осінь можна впізнати, бо ти пережив уже десяток попередніх осенів. Цих дітей ти знаєш, бо і сам був дитиною — один із них. Цю війну ти знаєш… Ой, стоп. А от до цього знання ніщо не підготувало і не могло підготувати. Війна неподібна ні до чого. Перший вірш збірника називається «Святі цього міста». Святими там називають тих, хто осягнув втрату, переступив заборону і поволі шкандибає собі далі.  

всі наші твори неписьменні

усі думки усі розмови

ми забуваємо щоденно

а потім знову

Ганна Улюра

     Важко не захоплюватися непересічними людьми. Служити кумиру — окрема насолода, відома лише відданим фанатам. Часом фанати пишуть біографії кумирів. І складаються виважені точні книжки, які ґрунтуються на цій насолоді — обожнювати людину за її працю. У читача таких книжок є одна посутня небезпека: і сам ризикує зафанатіти.

     Едвард Вайт, «Дванадцять  життів Альфреда Гічкока» (Лабораторія)

     Тінь, яку відкидає крупне неголлівудське тіло Гічкока на заставці тб-антології «Альфред Гічкок представляє», глядачі всього світу впізнають так само миттєво, як в трьох сполучених колах зчитують тінь Мікі Мауса. Гічкок за життя зробив обриси свого тіла поп-культурним символом. Тим часом як інтелектуали-кінокритики з Франції, не покладаючи рук, робили з його фільмів витончену авангардну спокусу. І жодного в цьому протиріччя. Гічкок належить авангарду і поп-культурі — порівну. Британії і США — одночасно. Жаху і сентиментальності. Символізму і натуралізму. Його птахи страшні, бо символізують гнів божий і бомбардувальники над Лондоном, його птахи страшні, бо то дика природа, яка вийшла з-під контролю (як зрештою і годиться дикій природі). Гічкок, як і його фільми, залишає силу-силенну простору для потрактування, за таких умов кожен знайде щось своє в його стрічках, кожен знайде того Гічкока, якого буде любити. Едвард Вайт знайшов таких собі аж дванадцять. 12 іпостасей Гічкока, які обожнює його біограф. Гічкок-модник. Гічкок-товстун. Гічкок — жахливий колега, який краде ідеї інших. Гічкок — відданий сім’янин. Гічкок, який обожнює жінок і якого звинувачуються в домаганнях. Гічкок-християнин. Гічкок-п’яниця… До кольору до вибору. В книжці не аж так багато раніше не відомих фактів з біографії легендарного режисера, але вони зібрані у цікаву розповідь про протиріччя в цій біографії і цій особистості. Страшно і цікаво. 

  

     Войцех Орлінський, «ЛЕМ. Життя не з цієї землі» (Човен)

     Навряд хтось не чув імені польського фантаста-футуролога Станіслава Лема і не прочитав бодай одної його книжки. Той же «Соляріс», скажімо. А от фактів його біографії широкий загал знає мало, хіба що: Лем народився і провів дитинство у Львові, про що написав ніжну книжку «Високий замок». То не дивина: Лем був закритою людиною і в його життя зайти сучасниками і нащадкам не так уже й легко. Мовляв, читайте мої книжки – там все про мене є. Войцех Орлінський взявся написати детальну, ну дуже деталізовану біографію Лема. І виглядає його робота як потужне детектив-розслідування. Він реконструює історію життя з доста скупих біографічних відомостей, нечастих інтерв’ю, спогадів сина Томаша про батька і, власне, з Лемових книжок. Біограф навіть розділи своєї праці називає за титлами Лемових найвідоміших книжок.  Той же самий «Високий замок» стає фрагментами, з якого біограф «складає» історію про життя Лема у Львові, і виявляється: Лем і тій книжці багато про що промовчав, не було його дитинство ідилією, котра закінчилося вигнання з раю, даруйте, зі Львова. (Відомий «Едем» Лева, виявляється, теж про Львів). Але дитинство припало, нагадаю, на часи Другої Світової. Хлопець із «Високого замку» — патологічна самотня людина, він тримається батьківського дому і довгих прогулянок незалюдненими вулицями, ця молода людина живе в окупації, в трьох позмінних окупаціях. Лем, який поїхав до Кракова радикально міняється: від відлюдника, який сторожко реагує на кожного незнайомця в своєму житті, до центру будь-якої компанії. От у такий спосіб Орлінський нас поволі впускає в життя Лема: починає шукати по всіх його творах згадки про Львів, щоби зрозуміти, що ж там із Лемом сталося. І так з кожним етапом його життя.

 

     Джеррі Гопкінс, Денні Шуґерман, «Звідси ніхто не вийде живим» (Фабула)

     Ця книжка уже давно є культовою, вони вийшла ще 1980-го, відразу «вистерлила» і досі популярна. Перша біографія Джима Моррісона, написана менеджером групи Дорс Денні Шуґерманом, який починав як відданий фанат, що їздив за групою. Книжку писав насправді журналіст Джеррі Гопкінс, але Шуґерман приперчив її і надав вигляду такого собі житія-не-святих. В книжці три розділи, дуже чітка драматургія: геніальний юнак шукає, як реалізувати свої таланти; геніальний чоловік досягає слави; втомлений геній впадає в депресію, він не бачить, куди далі розвиватися. Позиція з якої нам будуть розказувати про життя і смерть Моррісона заявлена на перший же сторінці, чітко і без можливих різночитань. Я вважаю, що Джим Моррісон був богом. Він звісно що співав: всі ми боги, але сучасним богом був лише він сам, його доля залежала цілком від шляхів, які він сам перший і протоптав. Біографію Моррісона Шуґерман пише як історію свободи, людина здобуває собі свободу думати і діяти не як всі, навіть свободу добровільно померти. Назва книжки — цитата з пісні «П’ять до одного», з якою пов’язаний скандальний виступ Дорс: 1969 року на концерті в Маямі Моррісон, дуже п’яний, перервав виконання композиції,  назвав публіку рабами і ідіотами та оголився. За таку поведінку він отримав звинувачення у підбурені до бунту та у непристойній поведінці, його арештували. Уже ж ясно, чого чекати від книжки, правда? На кожній її сторінці Моррісон чинить якесь божевілля, люто набухавшись.

     С’юзан Нейпір, «Дивовижні світи Міядзакі» (ВСЛ)

     Нейпір — професорка Техаського університету, докторка з японського мистецтва, вона займається професійною культурологічною критикою манги й аніме. Її книжка «Дивовижні світи» дуже детально і дуже ретельно досліджує творчість Хаяо Міядзакі — легендарного японського художника і режисера. Те, що цю книжку написала американка, видно з самого тексту: Нейпір часто відволікається від біографії і аналізу творчості Міядзакі, щоби проговорити додатково соціально дражливі теми: становище жінка, права дитини, екологічне право, тощо. А ще Нейпір знає: його книжку читатимуть ті, хто обожнює світи Міядзакі, але не факт, що знає достеменно культуру і техніки аніме. Вона уникає суто технічних питань і спеціальної мови, але подає розлогі екскурси з історії японського аніме. В результаті складається така собі біографія в контексті. Нейпір опрацювала нечисленні інтерв’ю Міядзакі і в них шукала ключів до його творчості, намагалася побачити його твори його ж очима. Втім, відомо, що в Японії є дуже чіткі кордони, які захищають приватне життя людини, то ж і авторка «Дивовижних світів» не намагається їх порушити. Ми мало почуємо невідомих фактів з життя митця, зате разом уважно переглянемо його фільми. Кожен розділ — окремий ретельно проаналізований фільм.

     Родріго Гарсія, «Прощавайте, Габо і Мерседес» (Лабораторія)

     Ця книжка просто не могла бути більш щемкою і ніжно. Це книжка-пошана і книжка-прощання. Родріго Гарсія — син Габрієля Гарсія Маркеса, відомого і шанованого колумбійського письменника. Родріго — теж письменник-сценарист, значно менш відомий за батька, але не менш талановитий, на правду, а ще справний режисер. Коли він пише невеличку книжку про Габо і Марсель, він явно виходить з кадру і сідає в режисерське крісло. Це його спосіб розказати історію, від якої інакше б боліло. Родріго розказує про останні дні і години життя Габрієля Гарсія Маркеса, письменник останні роки життя себе не усвідомлював, потребував опіки і, коли почалося запалення легень, лікарі попередили: жити залишилося лічені дні. Велика родина Маркесів збирається, щоби проститися з батьком і влаштувати похорон. І в ці дні Родріго згадує, як воно було рости під захистом такого батька, чим відрізнився образ відомого письменника-бунтівника від реальної людини, жити в одному будинку з яким було складно. І попрощавшись з Габо, Родріго Гарсія починає розповідь про жінку, яка була поруч із примхливим Нобіліантом, на якій трималася всі родина  — про Мерседес, свою матір. Ця книжка — не просто спогади люблячого сина, який спромігся їх зафіксувати за кілька років після смерті батька. Родріго Гарсія дає дуже чітку і дуже видовищну, кінемотографічно видовищну перспективу життя Маркеса. Родріго все своє життя дистанціювався від слави батька і опіки матері, тепер він повернувся — до їхніх могил.

     Володимир Єрмоленко, «Далекі близькі» (ВСЛ)

     «Далекі, близькі» — збірник біографічних есе, в ньому знайшлося місце такий різним на перший погляд митцям як Руссо і Зонтаґ, Дерріда і Казанова, Флобер і Гофман, Жуль Мішле і Турньє, тощо. Всього 12 біографічних розвідок і відповідно 12 постатей. Вони рівновіддалені від нас, і так само дистанційовані один від одного, але ми живемо в світі, сформованому їхніми ідеями, а їхні роботи конкурують і взаємодіють одне з одним. Про цю уявну дистанцію, яка зближує і розводить ідеї, що оформлюються в певні життєві практики і міркує, пишучи біографії своїх кумирів, український філософ Володимир Єрмоленко. Свої історія Єрмоленко розказує так: подає якийсь факт біографії героя, а потім показує, як цей факт відгукнувся і трансформувався в його текстах, що пережила людина безпосередньо і чим це стало на письмі.

     Бенджамін Мозер, «Зонтаґ. Життя і творчість» (Вид-во Анетти Антоненко)

     За два роки після смерті від раку (з яким вона боролася добру половину свого дорослого життя) відомої критикині, публічної інтелектуалки, письменниці Сюзан Зонтаґ її партнерка фотографка Енн Лейбовіц оприлюднила альбом «Життя фотографа». В тому альбомі фото Сюзан чергувалися з іншими роботами: фото селебретіс, світлинами свого вагітного тіла, фото хворого батька. Портрети Зонтаґ фіксували стадії її хвороби та помирання. Сюзан на лікарняному ліжку, в передопераційній, під час хіміотерапії, в агонії, мертва. Ніхто не був готовий бачити такі інтимні світлини тієї жінки, яка зробила з себе і своєї роботи шоу. Мозер намагається розгадати, як Зонтаґ ще від дитинства маніпулювала своєю біографією, щоби її читач не дістався до найпотаємнішого і не уразив її туди. Він аналізує щоденники авторки, її листи, її виступи і твори, показує нам той імідж, котрого вона воліла, і ту картинку, яку вона приховувала. Така книжка могла би бути безжальною. Але Мозер обожнює ту, про яку пише. Книжка почнеться описом фото. Молода жінка і юна дівчина. В руках — великий вузол із речами, їхні обличчя втомлені й зажурені. Це фото — бекстейдж, у Лос-Анджелесі 1919-го знімають кіно про геноцид вірмен, що стався кілька років до того. Це кіно знімали як хроніку, мовляв, всі в кадрі — вірмени, уцілілі в геноциді. На фото — акторки масовки. Вони не вірменки, вони єврейки, їм ще доведеться уціліти в Шоа. На постановочному фото 1919-го — мама й бабуся Сюзен. Це історія про маски, які добровільно носимо і які  приростають.

     Фредерік Пажак, «Ван Гог. Іскріння» (Нора-Друк)

     «Ван Гог. Іскріння» — не просто добре написана, а й добре намальована біографія знакового художника ХХ століття. Такі книжки називають графічним есе, це не комікс і не щедро ілюстрована біографія, це біографія, де малюнки коментують подію, яку описано. Виняткове задоволення! Автор «Іскріння» — Фредерік Пажак — французький і швейцарський графік-дизайнер-ілюстратор запустив серію книжок під назвою «Невизначений маніфест», де він писав і малював історії життя мистців, що справили на нього величезний вплив. Один із томів якраз і був присвячений Ван Гогу. В цій серії Пажака цікави люди, які добровільно ставали аутсайдерами в свій час і в своєму оточенні, щоби за кілька десятків років саме за їхніми працями визначали і їхній час, і їхнє оточення. Ван Гог все життя вважав себе невдахою: намагався стати арт-дилером, потім пастором, зрештою став художником, але нітився: він самоучка, не отримав мистецької освіти; переїхав з Голандії до Франції, знову і знову переживав нервові зриви, наклав на себе руки. В малюнках Пажак не намагається відтворити прийоми Ван Гога, але стилізує їх, віддає шану найвідомішим картинам автора, нібито розмовляє з ним у такий спосіб. І от так, відрізаному вуху Ван Гога на малюнках Пажака знайдеться місце. Сама ж біографія художника переказана дуже бережно. Ван Гог залишив по собі величезне листування, на нього й орієнтується Пажак, розказуючи історію геніального безумця. Він був просто художником, хотів лише малювати і все, — робить висновок Пажак, — у Ван Гога слід повчитися бути щасливим тим малим, що маєш. Навряд Ван Гог був аж такою щасливою людиною, іронія Пажака добре підсвітить його біографію.

     Подруга питає: «А порадь мені книжку, щоби страшна була; але страшно не так як в новинах, а по-нормальному страшно». Трилери і жахастики — насолода для тих, хто любить напруженні сюжети, цінує легкий прилив адреналіну і повну певність в тому, що страх, який ви зараз переживаєте, ви самі ж і контролюєте. А коли ж іще полоскотати собі нерви стражданнями героїв, за якими женуться чудовиська, як не в передодень Геловіну. Порадила подрузі — раджу і вам: по-нормальному страшні книжки, прошу.

     Ширлі Джексон, «Ми завжди жили в замку» (Жорж)

     Мері-Кетрін вісімнадцять, вона шкодує, що не народилася перевертнем (то була б стерпнішою долеє). Мері-Кетрін разом із сестрою Констанс і дядьком Джуліаном, а більше з рідних нікого не залишилося, живуть в родинному маєтку — у замку Блеквудів. Джуліан зачинився в кабінеті і пише мемуари. Констанс опікується родиною.

     Часом Мері-Кетрін виходить з маєтку в місто: купити харчів і взяти книжок в бібліотеці, тоді міщани попереджають своїх дітей не наближатися до панянки Блеквуд. Коли Мері-Кетрін в магазині просить цукру і кидає репліку: «У нас так швидко закінчується цукор», всі навколо чомусь охають, а некомфортна ситуація стає напружено-агресивною. Мері-Кетрін посміюється про себе. До чого тут цукор? Хтось в цій історії поводиться неадекватно — чи то панянка Блеквуд, чи то мешканці міста.

     А Констанс, та взагалі з дому не виходить, у неї гостра агорафобія. Хвороба прогресує після того, що сталося шість років тому, коли загинула разом вся родина. Все життя Блеквудів та трагедія змінила, не лише Констанс…

     А знаєте, може так бути, що в будинку Блеквудів живе маніяк-убивця, і ті троє мешканців замку теж так думають.  

     Дін Кунц, «Будинок на краю світу» (Віват)

     Невеличкий будинок ще від 1940-х, стоїть на пагорбі, обабіч — акуратний двір, чорний вхід веде до лісу. Будинок стоїть на острові. Тут живе Кейт, художниця тридцяти шести років. І більше на острові нікого немає. Кейт живе в ізоляції, раз чи два на місяць катером виїздить на материк, до лікаря, скажімо, а телефон використовує, щоби замовити доставку їжі і пропану в балонах. Вона запаслива.

     Будинок в 1940-х побудував подалі від людей чоловік, що повернувся з фронту і віри людям після побаченого не йме, глибоко травмована людина. Потім тут жив успішний письменник, який схибнувся на питанням паранормального і покінчив з собою. Кейт знайшла його аудіо щоденники і відслідковує етапи того безуму колишнього власника будинку. Острів Кейт  дещо саркастично звуть Сходами Якова, тобто дорогою на небеса.

     Неподалік є ще один острів, на ньому — засекречена урядова станція, туди нікому не можна. Нині на тому острові по сусідству якийсь двіж: ловлять катерами когось, хто чи то втік зі станції, чи намагався потрапити в секретну зону. Аж от на глибині вибухають кілька бомб? Трясця, на кого ж вони там полють?!

     Вночі над Сходами Якова починають ширяти дрони. Кейт сторожко спить, обнімаючи рушницю. Наступної ночі Кейті прокинеться від того, що хтось намагається вдертися в її дім. 

     Еліз Тайтл, «Ромео» (ВСЛ)

     Мелані Розен — відома психіатрка, яка спеціалізується на сексуальних маніях і убивствах на ґрунті статевих збочень. Останній об’єкт її дослідження, убивця, чий профайл складає Мелані — Ромео. Це вона його так назвала, сильно іронічна та назва. Він спокушає жінок, змушує їх відкрити свої найпотаємніші фантазії, він повністю розчиняє їх в собі і убиває. В момент їхньої смерті Ромео ґвалтує своїх жертв. Потім розчленовує і забирає серце як сувенір. Мелані, вивчаючи поведінку Ромео, стала зрештою його жертвою.

     Реабілітолог Сара Розен — сестра Мелані — дізнається страшну новину. Їй про смерть сестри розказують двоє детективів, що співпрацювали з Мелані. І обережно питають Сару, чи Мелані, бува, не мала дивних сексуальних практик. Мала. Навколо Мелані кружляють кілька чоловіків, з якими вона мала секс чи довгий флірт — колишній чоловік, колега-психіатр, детектив-розслідувач, пацієнт-програміст, абощо. На кожного з них падають підозри і якимсь дивний чином в центрі гонитви за Ромео виявляється Сара.

     Сара — повна протилежність Мелані, а отже і не схожа на жінок, які приваблюють Ромео. Тому треба жертва, яка справляє враження вольової сильної з чіткими особистими кордонами соціально успішної жінки, а під всім цим — мазохістська потреба підкоритися чоловікові. Сара — асексуальна сіра мишка, яка спеціально робить себе непомітною, вона глибоко травмована стосунками з батьком-тираном і уникає чоловіків, що можуть на неї тиснути. Маніяки-убивці дуже нечасто зміцніють свої уподобання. Але, може, й Сара не є такою, якою здається?    

     Гелен Фіцджеральд, «Вірус» (Фабула)

     Лія — некерована молодша дитина в родині: вечірки, хлопці, алкоголь, матючиння. Су — ідеальна сестра, добре вчиться, ходить на побачення з хлопцем з достойної родини, в свої вісімнадцять розпланувала собі тихе доросле життя. До речі, Су — нерідна в цій родині, її вдочерили, вона кореянка. Недавно завірусилося відео, на якому дівчина лежить в ліжку, оточена розпаленим натовпом чоловіків і займається сексом по черзі з кожним із них. Відео з якогось закритого нічного клубу. Дванадцять статевих актів. І на відео — не Лія, а Су. Рівень ганьби, який доведеться пережити дівчині в маленькому містечку, можна собі уявити. Поліція за справу братися не бажає. Су втікає з міста. Рут — її мати, суддя з Нової Шотландії — бере помсту в свої руки і починає відстежувати чоловіків на відео. Лія тим часом шукає Су. Книжка була б радше огидною фантазією про групове зґвалтування, ніж напруженим трилером, аби не головна загадка: ким є біологічні батьки Су?

     Джо Гілл, «Чорний телефон»  (Віват)

     У старому кінотеатрі «Роузбат», рожевий бутон себто, оселився привид. Імоджин красива як діва старого Голлівуду. Цілується не гірше за красунь на екрані. Може підтримати будь-яку розмову про кіно на рівні грамотного кінокритика. Ну і що з того, що вона уже тридцять років як померла? Якщо вам пощастить вона підсяде во вас в кінозалі і заведе розмову. Вона загинула в кінотеатрі під час перегляду «Чарівника з країни Оз», нині одержима бажанням подивитися те кіно до кінця. Таємницю її смерті знає власник кінотеатру, який її нам і розкаже. Хороша історія про нерозкритий злочин.

     Двоє хлопчаків дружать і підтримують один одного. Підтримка треба, бо вони в містечку — аутсайдери, що підлягають цькуванню. Батькам байдуже: їм би випити побільше. Їм навіть байдуже до того, що Артур — кращих друг їхнього сина — зроблений з поліетиленового пакету. Химерне висловлювання про самотність.

     Збірка Джо Гілла спокушає різними безумними історіями, але зіркою тут є те, яке й дало назву книжці — «Чорний телефон». Воно тут єдине направду страшне, а не просто божевільне.

     Фінні тринадцять. Його викрав чоловік на ім’я Грабер і закрив у підвалі. Але в тому казематі на стіні є чорний телефон, котрий час від часу дзвонить і той виклик чує лише хлопчик, але не викрадач. До Фінні говорить ті діти, який Грабер викрав і убив до нього. Мертві діти мають врятувати поки що живу дитину. А чому викрадач не чує і не бачить телефон?

     Райлі Сейгер, «Востаннє, коли я збрехала» (ВСЛ)

     П’ятнадцять років тому в літньому таборі зникло троє дівчат. Вівіан, Наталі і Елісон. Це був елітний закритий табір для багатих підлітків. Його побудували на місці колишньої божевільні для жінок-злочинців. (Ніщо не натякало на трагічну пригоду, правда ж?). Емма бачила дівчат останньою.

     Нині Емма — доросла жінка, яка псує собі життя припущенням: чи могла вона зробити щось, що врятувало б тоді дівчат? Вона художниця, всі її роботи так чи інакше стосуються цієї події, вона знову і знову рефлексує над «країною загублених дівчат». Одна багато леді планує знову відрити табір і звертається до Емми, чи та не захоче попрацювати там консультанткою з мистецтва. Хто б не захотів повернутися на місце, де пережив найбільшу травму свого життя? Емма приймає пропозицію в приїздить в табір.

     Троє її вихованок — Міранда, Крістал і Саша м дуже нагадують тих зниклих дівчат з минулого, вони навіть зовні на них схожі. Емма вирішує слідкувати за студентками, може, їхня схожість з попередніми жертвами дасть відповідь на питання, що сталося в таборі п'ятнадцять років тому. Ловля на живця, так би мовити. І ви не повірите, але ця трійця раптом зникає  і остання, хто їх бачив — Емма.

     Калеб Карр, «Алієніст» (Фабула)

     Напружена темна атмосфера чорнушного кримінального роману про маніяка-убивцю страх як пасує Нью-Йорку початку ХХ століття. Бруд, зубожіння, натовпи емігрантів, які шукають собі кращого життя і рятуються від воєн і голоду в своїх країнах — травмовані люди на межі, система поліції і федеральних слідчих, яка вимагає негайного реформування. Люта нетерпимість до тих, хто вирізняється. Вседозволеність тим, у кого є  грубі гроші. Відкритий простір для новаторів у всіх сферах життя. І у кожного тут — світла американська мрія під подушкою. Ну або тесак для розчленування людських тіл (якщо така вже в них мрія).

     1896 рік. В численних борделях нижнього міста починається серія убивств. Убиваються секс-робітників — хлопців років тринадцяти, одягнених дівчатами. Убивають люто. Потім знущаються над мертвими тілами. І розчленовують. В убивствах є певна система, але встановити її можна лише за допомогою новітніх методів судмедекспертизи і психіатрії, котрих поки що на озброєнні поліції нема. Тоді виринає приватна ініціатива групи відвертих фріків.   

     Доктор Ласло Крейцслер очолює експериментальну психіатричну лікарню, він — алієніст, себто психіатр, спеціалізується на психопатах і маніяках. Варто сказати, що у Ласло стільки таємниць, що й сам він часом скидається на пацієнта виховного закладу. От хоча б свідки його каліцтво? Чи які у нього стосунки з німою домоправителькою? І чого його камердинер — викапаний горлоріз?

     Оцей вартий довіри лікар збирає слідчу групу, яка складається з двох євреїв-криміналістів, зацькованих колегами, багатого п’янички-журналістка, амбітної дівчини, що прагне кар’єри в поліції. У кожного — стільки тарганів в голові, що всі вони разом достатньо безумні, щоби думати як маніяк і передбачити дії маніяка.  

     (У «Алієніста» є продовження, до речі, — роман «Янгол пітьми»).

     Нобелівська премія з літератури попри все залишається тієї відзнакою, яка телепортує відомого автора відразу на сторінки підручників і у списки книжок для обов’язкового прочитання. Так визначають ті книжки, за якими про нас будуть складати враження наші далекі нащадки. Цьогорічною лауреаткою Нобелівської премії з літератури стала письменниця з Південної Кореї Хан Канг. Її найвідомійший роман — «Вегетаріанка» — розказує про дівчину, яка відмовляється від м’яса, бо їй треба від чогось відмовитися, а від батьків, які її пресують, та від чоловіка, який їй зраджує, вона піти не може. Тому відмовляється від м’яса. Потім — від їжі. Потрапляє до божевільні. Перетворюється на дерево… Що нобелівська премія уміє, так це знайомити читача з новими незвичними текстами і допомагає знаходити нових улюблених авторів. Про деяких з них, користуючись нагодою, пропонуємо згадати і при нагоді почитати свіженькі українські переклади визначних нобеліантів.

    

     Джон Максвел Кутзее, «В очікуванні варварів»

     Джон Максвел Кутзее — білий письменник із ПАР (він народився і виріс в англомовній родині африканерів в Кейптауні), який згодом переїхав до Австралії, прийняв громадянство цієї країни і позиціонує себе як австралійський письменник). Кутзее став нобелівським лауреатом у 2003 році, до головної літературної премії світу його привів роман «Безчестя», дуже складний психологічно і політично. Герой роману — білий професор англійської літератури в ПАР, країні, яка намагається подолати наслідки апартеїду і дати раду з геноцидною травмою. Його з ганьбою звільняють через сексуальні домагання, він переховується на фермі у доньки, яку ґвалтують чорні робітники; він вирішує нічого не робити, щоби відбілити свою репутацію, вона не подає заяву на злочинців, яких добре знає. Двоє білих вважають, що заслужили пережити ганьбу-переслідування в цій країні. Інші прози Кутзее аж ніяк не простіші з морально-етичного погляду.

     Кутзее від початку кар’єри публікував нову книжку раз на три роки і досі тримається цього «графіка». Зараз йому 84 роки, минулого року вийшла книжка нових оповідань.

     Недавно перекладений роман Кутзее «В очікуванні варварів» — його ранній твір, до-нобелівський, ще з 1980-х. Цей роман цікавий, зокрема, тим, що в ньому чітко видно альтер-его автора. Ясно що після «Безчестя» всі в тому професорі з ПАР почали бачити самого Кутзее, це не так (хоча їхні погляди на апартеїд збігаються). А от «В очікуванні варварів» є герой — Суддя, з яким Кутзее себе точно ідентифікує. Суддя — носій абсолютної істини, який говорить про обмеження свободи людини і груп людей, яких не уникнути, коли розбудовуєш цивілізацію.

     Роман алегоричний, імен тут ні в кого нема, місцини ніяк не названі. Розказує нам історію голова магістрату міста, що розташоване на самому кордоні імперії. В імперії оголошено військовий стан і починається розгортання армії. Пішли чутки, що автохтони, чиї землі захопила імперії (саме їх тут звуть варварами), зібралися з силами і готові повернути собі своє. В місті катують і допитують тих «варварів», які їм трапилися. Магістрат спостерігає за покаліченою осліпленою дівчиною-варваркою і починає сумніватися в високій місії імперії з цивілізації дикунів. 

     Орхан Памук, «Химерність моїх думок»

     Орхану Памуку зараз 72 роки, Нобелівку він отримав в 54 роки (першим серед турків), але і в таку відносно для літератури юному віці він мав статус живого класика турецької літератури, нині ж він — один із найпопулярніших прозаїків у світі. 13 млн проданих примірників понад 60-и мовами світу. Він пише про Стамбул, він обожнює кожний прояв цього міста, але не закриває очі на соціальні проблеми і історичні трагедії. Скажімо, в Туреччині Памука судили, адже він виступив з вимогою визнати геноцид вірмен, вчинений Османською імперією. Його герої: відвідують родичів в селі неподалік Стамбулу і дорогою поглиблюють родинні проблеми, які замовчувалися десятиліттями;  потрапляють в полон до османів в 17 ст. і стають видатним науковцем, що приніс славу імперії; блукають вулицями міста, шукаючи дружину, яка чи то втекла чи то її викрали; шаленіють від популярної книжки, бо побачили в ній зашифровану давню таємницю; малюють книжкові мініатюри в Османській імперії 16 ст., тощо, тощо. Його проза складна і насичена. Памук не нехтує захопливими і стрункими сюжетами.  Він засвідчує: складна література може бути цікавою. Поволі проза Памука стала панорамною, майже монументальною, на сторінках романів взаємодіють десятки героїв. Наче вся країна у всі часи — велика родина, де постійно тривають сварки, але родичі один одного продовжують терпіти і цінувати.

     Роман «Химерність моїх думок» — роман із пізньої прози Памука. Він густо заселений і повільний. Мевлют продає бузу на вулицях Стамбулу. Він прийшов в місто із батьком ще 12-річним підлітком з південної Анатолії, до того Стамбул відправилися підкорювати його дядьки. Родина здавна торгує йогуртом і бузом (це таке автентичне просяне пиво). Ходить вулицями, закликає покупців, теревенить з іншими торговцями, нарікає на нову владу, вшановує давню, його залапують грабіжники і над ним насміхаються багатії. Так було у 19 столітті, так є і в 1990-х. Мавлют втік зі свого села, бо викрав дружину без благословення. Ще й переплутав сестер і одружився не з тою, з якою довго листувався. Але нічого, живуть і родять дітей. А підмінив сестер двоюрідний брат Мавлюта, тому ще треба буде про зраду дізнатися.  

     Жузе Сарамагу, «Бунт речей»

     Говоримо: Жузе Сарамагу, чуємо: португальська література. Одного цього імені уже достатньо, щоби стати в ряд найвпливовіших культур ХХ століття. 1998 року він став Нобелівським лауреатом і інакше бути не могло. Але це при тому, що він почав регулярно писати і видаватися лише в 1970-х, доста пізно вирішивши нарешті стати письменником (до того був переважно редактором). І за двадцять плюс років сягнув вершин. Звучить як історія, яка має нас мотивувати не боятися починати нове життя в 50+? Хай так і буде. Йому таке пасуватиме. Всі твори  Сарамагу — притчі й алегорії, за сюжетами, які він детально виписує завжди кроється якесь глобальне припущення, що розхитує нашу морально-етичну мапу.

     Людство охопила епідемія, всі осліпли. Що далі? Як будуть влаштовані тепер соціальні інститути? Христос був людиною, умілим столяром зі своїми планами на найкраще життя. А якщо таке? Після землетрусу Піренеї відкололося від материка і тепер є островом, що дрейфує в океані. А от тут люди перестали вмирати, світ колапсує через мертві тіла, які продовжують жити. Це смерть взяла вихідний. Один редактор випадково сталить «не» в одній книжці з історії Лісабону і тепер, виявляється, його ніколи не захоплювали хрестоносці. Чим тепер є Португалія? Такі історія завжди мають подвійне дно.

     Сарамагу полюблять гратися з ритмами і довжиною речень. І не любив ком та крапок. Читати його буває непросто. Але це сугестивна насолода: такі книжки затягують в себе. 

     Зовсім недавно перекладений «Бунт речей» — одна з перших прозових книжок Сарамагу, коли не те, щоби про Нобелівку, а й про успішну літературну кар’єру пізнього дебютанта не ішлося. Всього шість невеличких оповідань. Стілець червоного дерева стоїться в шанованому заможному будинку, красиві і зручні меблі — десятиліттями він гниє зсередини, заражений паразитами. Король, який боїться смерті, вимагає повної реконструкції кладовищ, вони мають бути обнесені високим парканами та ізольовані від живих. Людина застрягала у власному авто, яке, так здається, нині саме знає краще, куди і нащо йому їхати. Меблі розпадаються на частини, цілі ділянки міста зникають з чиєїсь монаршої волі або за власним бажанням. Цілі спільноти ідуть геть від міст в ліси і там живуть, чинячи спротив тотальній владі речей над людиною. Колекція чарівних химерних казок і за ними повідомлення: наш світ, який ми своїми руками змайстрували, достолиха ненадійний.

     Маріо Варгас Льйоса, «Свято цапа»

     Перуанець Маріо Варгас Льйоса отримав Нобелівську премії 2010 року, він належав до тієї літературної генерації Латинської Америки, яка не просто ввела свої літературні традиції в європейський контекст, а й зробили їх провідними. Латиноамериканський бум тривав пару десятиліть від 1960-х до початку 1990-х, тоді ж свою Нобелівку отримав колега Льйоси — Гарсія Маркес, власне, за роман «Сто років самотності» і за весь магічний реалізм авансом. В цей період латиноамериканського буму найпопулярнішим автором насправді був саме Льойса, його Нобелівка трішки запізнилася, либонь. А може його так трішки покарали: у Льйоса страх який гострий язик, дуже злобне почуття гумору, все, що він пише здається сатирою і стьобом, навіть коли таким не є. Він злий на весь світ і хоче, щоби світ про це знав, але надто вихований, аби просто лаятися. Геній пасивної агресії! Читати таке страх як цікаво. Два курсанти воєнної академії махлюють на екзамені і убивають на полігоні того, хто на них збирався донести. Цієї книжкою він вшанував заклад, в якому і сам учився. Центром маленького містечка є великий бордель. А історію цю нас розказує ледь не п’ятирічний малий. І нарешті — більшість його творів обмірковують диктатуру, про яку говорити прямо і вголос небезпечно, тому його злі жарти — самозахист.

     «Свято цапа»  оприлюднений 2001 року. Роман ґрунтується на реальній історичній події. І несподіваний для Льйоси, він дуже-дуже-дуже нечасто пише не про Перу. Тому в цій книжці він неочікуванно серйозний.

     1961 року в Домініканській республіці убили диктатора Рафаеля Трухільйо. Відповідальність на себе взяв рух звільнення країни, що звався «14 червня», всіх причетних до змови стратили, врятувалося лише двоє з виконавців політичного убивства, згодом в Домінікані їх проголосили національними героями. Роман складається з двох перспектив, щоби подивитися на це убивство. Один раз нам про нього розказують безпосередньо  травні 1961-го, вдруге — через тридцять п’ять років, коли сформувалося нове доросле покоління.

     Уранія повертається в країну, з якої втекла в 1961-у, їм тоді було 14 років, зараз у жінки помирає батько, вона хоче простити і голова розказати родичам свою головну таємницю. Рафаель прокидається зранку і нього сьогодні має бути насичений день, керувати країною не так і просто, попри каральні загони під рукою (до одного з них належить батько Уранії). В припаркований машині сидять чоловіки, готові здійснити убивство… Люди навколо п’ють вино і дивляться, як світ летить шкереберть.

     Тоні Моррісон, «Кохана»

     Афроамериканка Тоні Моррісон писала напрочуд болісну прозу. Вона обмірковувала, як травма пережита батьками, відбивається на покоління дітей і онуків. Моррісон писала про чорні спільноти, які живуть з наслідками рабства. І ці болісні історії сповнені любові до людей, от правда, мало який автор ХХ століття іще не розучився любити людей, Моррісон це уміла перфектно.

     Дівчинка, що її зґвалтував власний батько, божеволіє і марить, що одного ранку прокинулася з синіми-синіми очима, як у ляльки, котру вона собі давно хотіла. Дівчинку кривдить мати, сильно, нестерпно, лише за багато років вона збагне, що її рятували: того дня вона вдягла туфлі на підпорах і на неї поклав око господар, її б зґвалтували, аби не мати. Чоловіки розстрілюють жіночий монастир поблизу міста з назвою Рай, що його будували як втілену мрію міста-чорних-спільнот. Мати муштрує дитину, яка мусить перемогти на конкурсі краси для малечі. Юнак вирішує, що її тітка-контрабандистка зберігає скарби в мішку, з яким не розстається; там кістяк людини, котру вона вбила. Ох, які важкі всі історії. Ох, скільки є способів чинити один одному зло.

     Тоні Моррісон стала лауреаткою Нобелівської премії в 1993 році, їй було 62 роки, вони десятки років викладала в університету і написала десяток книжок. Вона уже була визначною постаттю чорною культури, Нобелівка лише підтвердила її статус. У промові комітету відзначили два її головні романи — «Пісня Соломона» і «Кохана».

      «Кохана» в назві — це ім’я, Беловед. Маргарет так звала свою маленьку донечку. Нині Маргарет – звільнена рабиня, вона втекла до вільного штату Огайо, живе в своєму будинку, працює на себе, виховує старших дітей, навіть закохується. Одного дня її візитує дівчина, каже, що вона — Кохана і поселяється в її домі. Маргарет нажахана і щаслива, вона розуміє, з чим потойбічним має справу, але не може відпустити свою дитину, знову її втрати. Маргарет втікала від господаря разом із дітьми, їх практично злапала міліція, щоби повернутися власнику. Маргарет вирішує на краще убити дітей, ніж їх будуть все життя катувати. І перерізає Коханій горло. Тепер її донька виросла і повернулася до неї.

Ганна Улюра

     Щороку (від 1992-го) 10 жовтня ми відзначаємо День психічного здоров’я. В цей день нам нагадують: маємо знати, як працює наша психіка і які вона має потреби не менше за наші знання про роботу і потреби тіла. Ми маємо бути поінформовані про психічні захворювання, з якими доводиться мати справу людям поруч із нами. Ми маємо бути готові проводити профілактику психічних захворювань щодо нас самих. Психологічна гігієна — важливий аспект піклування про себе. Такі розмови, очевидно, важливі не лише раз на рік в цей спеціально призначений для того день. І тут нам сильно допоможе художня проза.

     Література ніколи не обминала своєю увагою героїв зі складними психологічними проблеми. Про них бо пишуться найцікавіші історії. Психічне здоров’я визначають як основу благополуччя людини: психічно стабільна людина може реалізовувати себе і приносити користь іншим. А психічно проблемна людина може втрутитися в круту історію, з якої талановиті автори зроблять цікаву книжку.

     Чимало сучасних книжок працюють як джерело інформації про той чи інший особистісний розлад. Їй пишуть напрочуд делікатно, з повагою до спільнот людей з певним діагнозом. Ненав’язливо, але детально нам розказують про людей, які дають або не дають ради своїй біді. Цікаві історії плюс корисний урок — а значить, варто звернути увагу на ці книжки і присвятити їм свій час. 

     «Oh, boy!», Марі-Од Мюрай

     З того матеріалу, який виявляється на руках у Марі-Од Мюрай, здається неможливим написати світлу життєствердну, ба смішну книжку. Витягує сумну і навіть трагічну історію діагноз головного героя: у Барта — синдром дефіциту уваги з гіперактивністю. Некерована і кипляча енергія Барта заряджає роман. Oh boy! — це його улюблений вигук, ним він позначає все від розпачу до захвату, а перехід від розпачу до захвату у Барта займає секунд тридцять. Троє дітей Морлеван залишилися сиротами. Батько зник безвісті, а мати покінчила з собою. Сіміон — підліток, Моргані і Венізі — вісім і п’ять відповідно. Дітей пропонують передати в опіку державі, коли знаходяться два родича — дядька і тітка. Тітка готова забрати тільки молодшу дівчинку, а дядько їх всіх трьох в очі бачити не хоче. Це якраз Бартелемі, саме йому доведеться піклуватися про трьох дітей. Відкритий гей, який не розбирається в чоловіках і вічно вляпується в токсичні стосунки. Більше безробітний, ніж працевлаштований. Повністю залежний від сусідів і друзів. І так, з СДУГ в комплекті до всього. Новій родині легко не буде один до одного притертися. А тут — ніби мало було біди — важко захворів Сіміон, у нього рак… Це правда затишно-світла книжка, чесно-чесно.

     «Віндобонський апокриф», Катерина Девдера

     Марта Кравченко — модна художниця. Вона навіть примудрилася, попри заборону дівчатам отримувати академічну освіту, вивчитися живопису в академії мистецтв. Ходять чутки, що вона перебралася для того юнаком. Так само ходили чутки, що у Марти був роман із відомим художником-генієм, він розбив її серце. У Марти зараз проблеми зі здоров’ям, вона майже не спить, мало їсть і різко втрачає вагу, її млоїть. Подруга-скульпторка Анна Айзенберг, з якою Марта орендує майстерню, дає пораду звернутися до модного лікаря Антонія Кайзерфельда. Інші лікарі діагностували у Марти істерію. Антоній відразу бачить, що жінка фізично виснажена та береться їй допомогти. Те психічне і фізичне виснаження, яке ми зараз доречно і недоречно називаємо вигорянням. Антоній вивозить Марту за місто, повертає їй смак до простих речей – корисної їжі, чистого повітря, здорового сну. Марта починає знову малювати. А Антоній закохується… Ні, просто не буде. Це самий початок зцілення: жінка не просто вигоріла, її спопелили, тепер треба відроджуватися.

     «Рудий на узбіччі», Енн Тайлер

     Кощавий, темноволосий із блакитними очима невиразний чоловік з нічим не примітного Балтимору. Міка Мортимера вважають за страшенного зануду, насправді він має обсесивно-компульсивний розлад. Молодший син у багатодітній родині, він зростав у абсолютному безладі з загублених речей і невиконаних обіцянок. Зараз Міка сорок чотири, і він виробив собі таке життя, якого йому бракувало в дитинстві. Все за графіком, мінімум несподіванок. Керує бізнесом із ремонту комп’ютерів «Технар-відлюдник». Його одяг – такий самий, що він купував його в університеті: джинси, світшот, футболка, кеди. Нікого більше, ніяких кольорів, максимум темно синій. В його хаті — ідеальний порядок. Щоп’ятниці — пилосмок, щопонеділка — пуцуємо підлогу, в неділю ж сортуємо сміття. Його їжа — здорова й одноманітна. Його коханка — невибаглива жінка, з якою він спить раз на тиждень. Його денний розклад вивірений по секундах: ранкова пробіжка, робота за викликами, робота в будинку, відбій о десятій вечора. І гоп!  На порозі Міка з’являється вісімнадцятирічний Брінк Адамс – син жінки, що з нею в університеті зустрічався Міка. Юнак переконаний, що Міка — його батько і приїхав до нього знайомитися. Міка пускає Брінка в свій дім. Саме таких сюрпризів Міка й уникав все життя. Що робити?!

     «Покоївка», Ніта Проуз

     Молі працює покоївкою в п’ятизірковому готелі. Вона сотворена для цієї роботи, Молі обожнює прибирати, вона точно пам’ятає, де має бути яка річ, вона точно слідує кожному пункту інструкції для персоналу, в її возику — ідеальний порядок. Вона все знає про те, як слідувати правилам і навіть отримує від того насолоду. А от з людьми і з побудовою стосунків у Молі проблема: вона не розуміє «інструкцій», за якими діють люди. Молі вважають дивачкою, їй зраджують, її обдурюють. Та вони вкрай недальновидні ті люди, Молі — в аутичному спектрі, її «дивацтва» не свідчать про інтелектуальну обмеженість. Молі не тільки уміє слідувати планам, а й розробляти їх, не лише піддаватися на обман, а й обманювати. Починається все з того, що покоївка Молі приходить ранком, щоби прибрати номер містера Блейка — багатого і відомого гостя готелю. А містер Блейк, ой, мертвий. А Молі тепер — єдина свідка резонансного убивства.

     «Фанатка», Христина Морозова

     У Анни — біполярний розлад. Анна називає себе різними іменами: Анька, Ганна, Ася, Анюта. Вона уже давно не відзначає свій день народження саме в той день, коли народилася. Коли хоче, коли відчуєває потребу в той день і святкує. В один із таких днів вона танцювала і розважалася, потім повернулася додому і намагалася покінчити з собою. Анна в маніакальні періоди горить своєю роботою – вона піарниця, ходить по вечірках і мистецьких тусовках, вона уміє світ перевернути, скажімо, влаштувати масову акцію по збереженню будинку художника Мурашка. Робітниця вона ненайдійна, ясна. Тепер з комунікацій довелося перейти до роботи касиркою в супермакеті. Анна в депресивних епізодах не може підвестися з ліжка, щоби сходити в туалет чи попити води. Анна не приймає пігулки, бо тоді зникнуть періоди активності, а їх вона вважає за єдине можливе для себе щастя. Але дівчина проходить терапію. У неї є еротичні стосунки з Георгієм, він служить в АТО, час від часу навідуючись до неї, він уміє піклувати про неї в депресивних фазах. Нині Анна починає жити разом із іншим чоловіком – мистецтвознавцем Владиславом. Анна — фанатка його лекцій і, дізнавшись, що той важко хворий, запропонувала переїхати до неї і попіклуватися про нього... Королівство сліпих, де одноокий править за короля.   

     «Проєкт Розі» і «Ефект Розі», Грем Сімсіон

     Професор генетики Дон Тіллман воліє дружину. Він ґрунтовно підходить до питання, розробляє систему вимог, складає анкету. Саме так йому простіше сприймати світ — через систематизовані данні. У Дона — синдром Аспергера. Його життя — максимально ефективне: він має професійний успіх, високий соціальний статус, він фінансово забезпечений і фізично здоровий. Те, що непридатний до соціалізації і неемпатичний, але результативне спілкуванні і співчуття -- то для шлюбу не має значення, якщо правильно підібрати партнерку. Правда ж? Щоби за анкетою сто зі ста було. Але тут трапляється Розі. Розі — барменка, підробляє в барі, поки пише дисертацію з психології. Дона з нею познайомили друзі — щасливо одружена пара. І Розі — катастрофа, вона не відповідає жодному критерію Дона, але чомусь хлопу поруч із нею цікаво і комфортно. Разом вони вирішують знайти біологічного батька Розі і спробувати вибудувати уже свої стосунки.

     Спільнота людей в аутичному спектрі позитивно відреагувала на ромком Грема Сімсіона, особливості поведінки Дона передані дуже точно і при цьому він є не героєм проблемної соціальної прози, а розважального легкого романтичного роману. Ця книжка — важлива репліка про видимість людей з синдромом Аспергера. 

     «Господь не любить веганів», Ганна Городецька

     Вона дивиться на себе в дзеркало і бачить там потворну невдаху, яка не має власного затишного дому, а живе в успадкованій від бабці квартирі, яка не має годної роботи, не може народити дитину, її кинув коханець, вона бачить Жабу. У Жаби — клінічна депресія, але жінка не може цього усвідомити навіть тоді, коли розмиваються межі її реальності і межі її особистості. Їх дві сестри — Жаба і Фея. Дівчат ростила баба, скупа на любов і повагу. Жаба була проблемою дівчиною, до того ж хворобливою, весь час по лікарнях з черговим панкреатитом. Мама? Ну десь була там мама. Фея виросла, побудувала затишне житло, навчилася готувати веганські обіди. Фея готується вийти заміж за хорошого чоловіка, а він якраз веган. Жаба добре знає того чоловіка. Чи їй здається, що добре знає. Не так давно вони були разом, не так давно вона носила його дитину. Чи не було цього. Жаба хоче лягти, не рухатися і проростати скрізь кімнату молодими деревцем – кипарисом, які в Києві не ростуть. Але Жаба збирається і йде на пишний веганський обід до Феї, та має познайомити її з нареченим… Інколи просто треба попросити про допомогу. Навіть якщо просиш у свого відбитку у дзеркалі.    

     «Таємнича історія Біллі Міллігана» і «Війни Біллі Міллігана», Даніель Кіз

     В основі романів Даніеля Кіза — реальна історія, автор спілкувався з пацієнтом з розщепленням Я і потім написав його історію так, як він її собі уявляв. Біллі Міллігана в кінці 1970-х арештували і судили за озброєне пограбування і три зґвалтування. Захист висунув аргумент про дисоціативний розлад особистості, провели експертизу і таки підтвердили: в тілі Біллі живе понад чотирнадцяти осіб. Його виправдали і перевели на примусове лікування, а скоро й звільнили. Вперше в суді розглядали такий діагноз. В книжці Кіза багато вигадки, клінічно воно не достовірна. Але як роман – страх яка цікава. Автор спілкується з усіма чотирнадцятими особистостями Біллі і розказує про кожну з них. Згодом їх виявляється уже двадцять чотири. Розщеплення особистості — діагноз, який здавна манить мистецтво: як може в одному тілі жити кілька особистостей, де межа між нашими різними соціальними ролями і уже хворобою. Батько Біллі покінчив з собою, мати вийшла заміж вдруге, відчим чинив насильство над хлопцем і тоді той почав «розпадатися» на різні особистості, хтось із них був наївним і люблячим, хтось саме зло, був науковець, був релігійний фантик, був художник, вони всі мали різне етнічне походження, скажімо, рідкісним параноїком був колишній югославський комуніст, всі особистості мали різний вік, були там чоловіки і жінки, зґвалтування, наприклад, коїла сором’язлива жінка-лесбійка… Досі не відомо, чи не був, бува, Мілліган просто талановитим актором.

Ганна Улюра

     1 жовтня — Міжнародний день людей похилого віку. А ви знали, що у людей 65+ є свій спеціальний день? А от своєї спеціальної художньої літератури у них нема. А було б незле, адже увагою такі герої в художній прозі не розпещені. Їм зазвичай відводиться роль розповідача чи персонажа, який вкинув якусь загадку, що її буде розкручувати сюжет, і швиденько пішов геть. Штибу «бабуся померли і залишили щоденник у спадок онуці». Чи таке ще часто буває: герой починає свою історію дитиною або юною людиною і закінчує її старим, але останні сторінки таких романів дуже швидкі, старість є лише «рамкою» для історії про юність. А от так, щоби ціла книжка про старшу людину — таке буває? Звісно, буває, не аж так часто, але трапляється: герої 65+ та їхні проблеми мають і цікавезні про них історії. Нумо читати.

Ернест Гемінґвей, «Старий і море» (ВСЛ)

Самого відомого старого написав Гемінґвей, нині представлений в новому якісному українському перекладі. Цю класичну оповідку читають як алегорію: людина бореться проти сил природи і поборює щось в собі, що вона успадкувала від диких предків і з чим їй тепер так важко жити в соціумі. А можна почитати і буквально: старий рибалка одержимий ідея фікс зловити оцю саму рибу, цей злощасний марлін йому треба, як ніщо ніколи до того в житті (а що ж було в тому його житті? чому він вітає свою старість в повній самоті?). Сантьяго майже чотири місяці виходить в море, але повертається без здобичі. Від нього відвернулася удача — та то настільки, що навіть хлопчика-учня батьки віддають помагати на іншого човна, аби Маноліно і собі не інфікувався «злиднями» від Сантьяго. Старий рибалить тепер сам-один. І от чергова рибалка, старий нарешті підсікає рибу, судячи з усього гігантську, але здобич не збирається так легко віддавати своє життя.

Агата Крісті, «Оголошено вбивство»  (КСД)

До кольору найвідомішому старому мусить бути непересічна зіркова старша пані — та сама міс Марпл, прошу. Джейн Марп — героїня-розслідувачка з детективних романів Агати Крісті. Маленька худорлява старенька сидить у кутку, плете на дротиках, а тим часом підмічає-підслуховує купу цікавинок, які допомагають їй викривати злодіїв і розплутувати убивства. Міс Марпл ніколи не була заміжня, не має дітей-онуків. Плете вона панчішки і шарфики своїм внучатим племінникам, їх у неї ледь не два десятки, судячи з розповідей старенької. Родина її любить і візитує. Вона дуже оптимістична і позитивна, але завжди чекає від людей найгіршого з можливих варіантів. Фанатична садівниця. Першокласна пліткарка. В романі «Оголошено вбивство» міс Марп їде на лікування в спа. У маленькому курортному містечку тим часом скандал: у газеті надрукували оголошення, що в цю п’ятницю о 18.00 в маєтку Літл-Педокс станеться убивство. Звісно, міс Марпл буде там в цей час і стане свідкою убивства: мертво тіло належить невідомому в місті юнакові. Чи були на ньому плетені шкарпетки, в романі не написали.

Олена Пшенична, «Там де заходить сонце» (Лабораторія)

Літо 2022 року. Київщину деокупували, і Віра Петрівна може повертатися додому, вона живе там разом із дорослим сином і його родиною. От тільки невістка з дітьми евакуювалися за кордон, а син Толік все частіше і все на довше зникає на сході, він волонтерить, робить ходки на передову. Вірі сімдесят два, вона давно овдовіла і недавно пережила інфаркт. Толік боїться матір залишати надовго саму і пропонує їй до кінця осені переїхати до елітного будинку для літніх людей «Золота осінь», що неподалік Кагарлику. Віра, правду кажучи, нажахана такою перспективою, але погоджується, бо так всім буде зручніше. Та й будинок той непоганий і товариство цікаве. Кожна людина, яку зустріне в Будинку Віра, стане частиною уже її власної історії, а приватні історії авторка роману уміє розказувати бережно і чуйно. Вижити у війні — значить, довіритися тому своєму, хто наразі опинився поруч, най би то був цілковитий незнайомець. Віра буде опановувати це мистецтво в свої 72+. 

Сара Груен, «Води слонам» (Фабула)

Так само пансіонат для літніх, але на іншому континенті. США, закінчуються 1990-і. Поблизу пансіонату ладнає шатер мандрівний цирк, літні пансіонери перезбудженні, кожен хоче на ярмарок. Особливо один із них рветься до манежу — Джейкоб, а йому дев’яносто сім, перепрошую. Сімдесят років тому, в 1920-х, він сам служив в цирку і пережив там карколомну пригоду. Та і не просто в цирку! Джейкоб Дженковскі юною людиною сім років працював у настільки відомих, що майже міфічних американських цирках — Найвидовищнішому шоу братів Бензенів, а згодом у легендарному цирку братів Рінглінгів. З Шоу братів Бензенів пов’язана нещасна пригода з купою смертей: звірі вирвалися на волю і пошматували чимало відвідувачів та робітників. З поваги до жінки, яку він кохав, Джейкоб мовчав про те, що насправді сталося тоді в цирку братів Бензенів. Зараз він готовий розказати про події, що ним він є останнім, буквально останнім і може бути несповна розуму, свідком. Джейкоб вшивається з того старечого пансіону, втікає до мандрівного цирку і розказує свою історію власнику цирку. Який ніяк не збагне, що від нього хоче цей ексцентричний старий.

 

Фоззі, «Чорний хліб» (КСД)

Влітку 1989 року двоє комсомольців зі стройотряду вирішують вполювати нерпу і заснімкувати екзотичну пригоду. Один із Кемерова, другий із Миколаївщини. Їм допомагає місцевий провідник — Андрію вісімнадцять, він луораветлан, чукча себто, син легендарних мисливців. Під час гарпування Андрій падає за борт. Його земляки добивають хлопця багром у воді, таким є давній і застарілий звичай чукчів, зайди не втручаються. Тіла хлопця не знайшли. Зате на ранок починаю по черзі помирати всі, причасні до цього випадку. Горе-туристи воліють якомога швидше вшитися з Чукотки, тим себе рятують. На деякий час рятуються. Бо мститися за сина взялася Лилєкей-мисливиця. Лилєкей скоро арештовують і запроторюють у в’язницю. 2005-го закінчується її термін ув’язнення, уже сильно старша Лілія виходить на свободу і прямує у Кемерово, а за тим — на Миколаївщину. Хто запідозрить у мовчазній самотній чукотській старій жінці — саму Немезиду? Точно не її жертви.  

Туре Ренберґ, «Толлак Інґеборґи» (ВСЛ)

А от цей самотній старий справляє таки гнітюче враження, люди його побоюються в воліють триматися якомога далі. Мають рацію, хоча поведінка їхня — суто інтуїтивна, бо Толлак свої таємниці добре-добре уміє приховувати. Толлак і Оддо (юнак, якого Толлак виховує, він трішки загальмований, але Толлак до нього терплячий) чомусь вирішили поховати в лісі старий Сітроєн — авто, яке любила покійна Толлакова дружина. Сусіди це нібито й бачили, але воліють про це не думати. Та чи мало хто де своє сміття зарив?! І живуть всі мовчки, роками тримаючи дистанцію. Толлак сховався у глушині поруч зі старим тартаком, котрий давно збанкрутував. Поруч хіба Оддо є. Двоє дорослих дітей давно поїхали, відразу після смерті матері: син має свою родину, онуків до діда привозять нечасто, донька лікується у психлікарні й батька уникає. Толлак сильно постарів і викликає дітей, мовляв, має їм щось важливе розказати. І хто його захоче чути?

Софія Андрухович, «Жінки їхніх чоловіків. Старі люди» (ВСЛ)

Коротка проза, яку писала іще зовсім юною Софія Андрухович, розказує, зокрема, і історію старшого подружжя, як його бачить онук. Старіння очима дуже молодою людини — героя і авторки.  Лука отримує запрошення на весілля. Його дід і баба одружуються. Вшосте одружуються, до речі. Перший раз побралися замолоду: дідо прийшов вступати у хор, який керував його майбутній тесть, з бабою швидко знайшли спільну мову, побралися, через пів року розлучилися, через рік випадково зустрілися, знову пошлюбилися… і понеслося.  Лука має дар, якого позбавлені підлітки: він уміє бачити старих людей, йому в око впадають старенька на лавці, дві сліпі жебрачки зрілого віку, похилого віку перехожий. А от малювати Лука старість не уміє і, маючи намір стати серйозним художником-портретистом сильно через те переймається.

Софія Лундбурґ, «Червоний записник» (Нора-Друк)

Доріс гортає червоний нотатник, згадуючи те, що сталося з нею за день (телефонувала Дженні в Америку, наприклад) і ті виловлюючи якісь присмеркові спогади з давнього минулого. То не нотатник навіть, а така собі олскульна адресна книжка. Тільки на полях біля імен, які напевно лише самі Доріс зараз щось і промовляють, стоять позначки «помер». Біля кожного, вважайте, імені. Цю червону книжечку Доріс подарував ще батько — кількадесять років тому. Нині Доріс дев’яносто шість. В наступній розмові з Дженні (вона є внучатою племінницею Доріс) старенька поволі почне розказувати про померлих людей з того записника. І сідає писати мемуари. Підліткою сирота Доріс влаштувалася покоївкою до розкішної мадам Серафін, мадам її тупо перепродає у Париж в універсам, працювати моделькою. Там дівчина зустрічає Аллана — кохання свого життя, але той одного дня зникає. І це одне з імен, котре позначки «помер» у записнику не має. Посеред війни Аллан озветься — він в Америці — і знову тиша. Дженні слухає ці плутані спогади старої і вирішує Аллана для бабці знайти.

Ірен Роздобудько, «Фаріде» (Нора-друк)

Стара жінка, маленька сухенька дуже літня жінка приїздить до рідного Селища в Криму. Там її впізнають і називають мамою понад вісім десятків дорослих людей. Вона жодного з них не народжувала, але дала їм життя. Під час Другої світової Фаріде жила в Криму, вона кримська татарка, працювала вихователькою в дитячому садку, зовсім юна неземної краси дівчина. Фаріде спромоглася підробити документи дітей-євреїв, видала їх за кримськотатарських сиріт і так врятувала їм життя. Згодом під час депортації кримських татар вона надала докази, що ці діти є євреями і так урятувала їх від депортації. Нині вона повертається додому, до своїх дітей. В основі роману — реальна історія. Саїде Аріфова, яка визнана Праведницею Народів Світу, в Криму врятувала 88 єврейських вихованців дитячого будинку. Авторка «Фаріде» бере біографію Саріде за основу, але вимарює своїй жінці інше — трішки щасливіше, либонь — життя.

Нада Гашич, «Дев’ять життів пані Адели» (Книги-21)

Пані Адели Преміць виповнилося вісімдесят, але святкування не було. Алела готова була стати зіркою на заслуженому святі, але дорослі племінник і племінниця, котрі піклуються про літню пані, вечірку скасували. Ну що за дурня! На вулиці 2020 рік і весь Загреб, як і весь світ сидить по хатах і миє санітайзером всі доступні поверхні — триває пандемія Ковід-19 в самій соціально напруженій її фазі. А тут ще й потужний землетрус не забарився. Якщо ви думаєте, що зі скасуванням вечірки, чи з пандемією, чи бодай із землетрусом Адела змирилася, то ви не знаєте цієї упертої ексцентричної старої. Та й подруги-бабці у неї такі самі безголові. Їм треба свято! Адела — вдова, своїх дітей у неї немає, зате є заповіт, гроші і будинок в центрі Загребу. Вони збирається шантажувати племінників, щоби отримати все, чого потребує і випити побільше крові родичів. Роман сатиричний, пані Адела і не мусить бути тут симпатичною, бабусею вона нею і не є: десять історій про пригоди упертої загребської пані вибісять найтерплячішого з читачів. Уміє пані Адела доводити оточуючих до гикавки. Але це таки смішно.

Жауме Кабре, «Моє каяття» (Фоліо)

Андріа Адевола почав втрачати пам'ять, дають про себе знати вікові зміни. Він намагається утримати свої спогади купи, в тому йому допомагають два уявні друга з дитинства — ковбой та індіанець, що тоді допомагали йому сховати погані спогади про насилля в родині. Батько бо був людиною важкою і навіть страшною. А іще поруч є цілком втілений друг-письменник, котрий час від часу виконує роль терплячого слухача плутаної старечої сповіді. А сповідь та варта уваги. Адріа – геній, якого нещадно школили бути генієм, він вільно володіє десятьма мовами іще до того, як йому виповниться вісімнадцять, він віртуазно грає на скрипці. Скрипка Сторіоні — коштовність, котру зберігає його родина і з якою пов’язана ганебна таємниця Фелікса Адеволи і страшна тайна уже його сина. Фелік був антикваром, під час Другої світовою він активно збагачувався, купуючи чи виманюючи цінні речі у євреїв, а під кінець війни — у нацистів, що давали драла. Тепер Адріа треба згадати, звідки та скрипка і чому через скрипку з його життя пішла жінка, що її хлопчик-геній так віддано кохав — Сара. Адріа втрачає не просто спогади, він втратив спогади про людське зло. А все життя цей хлопчик, що став поважним професором, вивчав філософські трактати про проблеми зла. І тепер він, мабуть, знає всі відповіді, та забув уже питання.

Ганна Улюра

     Блейн Гарден. Втеча з Табору 14. Ріне: Бородатий тамарин, 2024. 320 с.

     Блейн Гарден — американський репортер з тридцятирічним стажем і співпрацею з таким  велетами ринку медіа як «Нью-Йорк Таймс» і «Вашингтон пост» —  2012 року випустив у світ біографію Шін Донг-Хьока, записану з його слів. На відміну від Гардена ім’я Шін Донг-Хьока до того у вільному світі ніхто не знав і не чув. Але так тривало недовго: тепер Шін Донг-Шьока знають не згірше за Но Кім-Сока. Вони обидва є втікачами з Північної Кореї. Кім-Сок при цьому викрав і передав США літак (це було на початку 1950-х), а Донг-Хьок  викрав і передав США свою історію. До Шіна в США виходила, мінімум, одна мемуарна книжка автора-біженця про концтабори в Північній Кореї: Кан Чхон Хваль все дитинство прожив у ув’язненні, про що написав книжку «Пісня концтабору». Але саме історія Шіна справила непересічне враження на аудиторію. 

     Шін наполягав: він єдиний за всю історію існування Північної Кореї спромігся втекти з сурового табору для інтернованих осіб номер чотирнадцять, більшість в’язнів якого просто не виживає. Табір №14 або Табір Кечхон (за назвою місцевості) призначений для політичних в’язнів та їхніх родин, там їх нібито перевиховують продуктивною працею, концтабір існує з кінця 1950-х, про факт його існування світ не раз інформували політики, журналісти й активісти. В ньому перебуває, за різними відомостями, від 150 тис. до 200 тис. осіб, там відбуваються регулярні страти. Уже словосполучення «Табір № 14» в назві книжки негайно привертає увагу читача, що бодай щось чув про Північну Корею.   

     Шін мав при собі насправді унікальну історія, яка заслужено стала світовим бестселером. Шін і Гарден взялися разом привернути увагу до того факту, що в ХХІ столітті існує країна, де є концтабори, а весь світ не може з тим нічого зробити. Як мінімум, з цим вони впоралися, бо Шіна тут же звинуватили в брехні, а Гардена — в підтасовці фактів, при чому звинувачення лунали від інших біженців з Північної Кореї і були підставові.

     Почнімо з того, що Шін детально описав загибель батька, а за два роки після виходу книжки оприлюднили актуальне відео з нібито покійним. В 2015-у Шін зробив офіційне звернення, де вибачився за ті моменти книжки, в яких прибрехав заради драматичного ефекту. Ох, а це таки незлецькі моменти було викривлене. Двадцятирічний Шін з табору № 14 не втікав, він і його родина були там ув’язнені, але юнака перевели до іншої, менш сурової буцегарні табору №18, коли йому було шість. Треба сказати, вибачення Шіна посилили популярність його біографії (напевно, читачі самі хотіли перевірити, наскільки той втікач є вправне брехло, бо замилив наглухо око навіть досвідченому журналісту; український переклад виконаний за другою редакцією 2015 року і сфальшованих моментів в ньому уже менше).

     І, цілком парадоксально, благородна місія щодо приверненню уваги до людожерського режиму в Північній Кореї через брехню респондента не постраждала. Ну бо книжка страшна навіть поза хворобливими ескападами драмаквін Шіна. В тих моментах, де він не вважає за потрібне вигадувати, проступає така буденна і така нестерпна правда, що годі в неї повірити. Але вірити доведеться. В книзі є одна репліка, де Шін розказує, як голодні діти длубаються в лайні тварин, бо там трапляються неперетравлені зерна кукурудзи, б’ються за кожне таке зерня і тут же з’їдають. Так от це, наприклад, правда, таке згадують й інші біженці. Шін описує серед іншого процедуру і відчуття від катування електричним струмом; дуже точно описує. Стегна Шіна понівечені шрамами від таких тортур  — засвідчують фото і експерти.

     Шін точно описує життя ув’язнених в північнокорейських концтаборах, вони збігаються зі спогадами інших втікачів. Страти, насилля, пропаганда, важка виснажлива робота, катування, голод, знову голод, знову важка робота. Ув’язнені крадуть один у одного, доносять один на одного. «Помри сьогодні ти, а я — завтра».   

     Шіну зараз чи то сорок один, чи то сорок три — він не знає точної дати свого народження. Він народився в концтаборі від батьків-в’язнів, яких запроторили в буцегарню, бо один із родичів здався владі неблагонадійним. Шлюб і народження дитини були їхнього винагородою за добру працю, партнера собі вони не обирали і ніжних почуттів один до одного не мали. Батько жив в іншому секторі табору, син його майже не бачив. У Шіна був єдиноутробний брат, троє людей його родини жили впроголодь і цупили один у одного їжу. Сини крадуть обід матері, та їх лупцює мотикою ледь не до пів смерті. Це нормальний день з табірного життя. Жінки, які родили дітей, в таборі мали привілеї, наприклад, кращі житлові умови. Певно, припускає Шін, тому матір його і брата й народила, не з любові, а з потреби. Шін учився в табірній школі, працював на швейній фабриці, він був свідком десятка страт, зазнавав побоїв і знущань. У Шіна нема одного вказівного пальця, його відрубали — дитиною він пошкодив машину, на якій працював в цеху. Одного дня Шін підслуховує розмову матері і брата: ті планують втечу з табору. Шін-підліток доніс на свою родину… До своєї уже втечі він готуватиметься більше семи років. В Південній Кореї, куди він потрапляє після Китаю, Шін зовсім губиться, цінності сучасного світу йому чужі, ще гірше буде тривати адаптації в США.  

     Блейн Гарден за хвилі скандалу з фальшуванням у «Втечі з табору» зробив коректну і дуже важливу заяву. Він визнав свої помилки як журналіста, але зазначив: Шіна пів року катували, Шін зазнавав насильства протягом свого життя, Шін знає, що таке смертельний голод, то чи не думає шановний західних читач, що такі штуки дещо впливають на пам'ять і на відчуття реальності і як він, шановний, собі уявляє особисті кордони людини після такого, як така людина може бути щирою і довіритися незнайомцю. Після цієї заяви історія з брехнею Шіна стає моторошнішою, а його спогади — свідченнями зруйнованої насиллям психіки однієї доста юною людини.

      Українського читача книжка Блейна Гардена не шокує так, як шокувала американців, котрісь із яких шукають розради від соціальної несправедливості капіталізму в мріях про корейсько-китайсько комуністичні утопії. Для культурного шоку у нас занадто ще свіжа в нас пам'ять про сталінські ГУЛАГи, надто добре ми просто зараз бачимо, на що спроможні диктаторські режими. Ні, откровення біографія Ші Дон-Хього для нас буде навряд, але ми її таки зможемо зрозуміти як мало хто інший. А от вправою на чутливе і критичне одночасно читання свідчень про переживання екстремальних досвідів «Втеча з табору» для нас зараз стане. І в такій ролі ця книжка зараз нам треба.

«Успіх, скажемо мимохідь, річ досить гидка. Його мнима схо­жість з заслугою обманює людей». Ця фраза належить Віктору Гюго — одному з класиків французької літератури, широко визнаному класиком уже за життя; він добре знався на пасках, які чатують на обласканого читачем автора.

Швидкий успіх, буває, дуже шкодить книжкам. Книжку так  бурхливо-схвально приймають, що задирають планку очікування до небес, автор просто боїться розчарувати читача (а розчарувань від другої книжки не уникнути тоді, коли першу книжку уже проголосили шедевром). У літературі не так багато письменників, які були і залишилися автором лише однієї книжки. Прийняли добровільне рішення більше книжок не писати. Але іще менше в літературі таких, хто не став писати другу книжку тоді, коли перша прогриміла на весь світ. Люди покидали літературу, бо вважали, що їхній успіх не є заслугою їхньої літературної праці. Комплекс самозванця перемагав письменника. І була б колекція сумних людських історій, аби до неї не додавалася щоразу добра книжка на згадку.

Пропонуємо познайомитися з кількома книжками, які так і залишилися однієї книжкою літератора, переляканого успіхом свого роману. І, може, трішки потай таки пожаліти щодо рішення авторів піти з літератури. 

Артур Голден, «Мемуари гейші» (КСД)

Американському письменнику Артуру Голдену зараз шістдесят сім років, написані ним «Мемуари гейші» вийшли 1997 року і відтоді – тиша, нових книжок катма. Голден навчався в Гарварді, потім викладав в Колумбійському університеті, має науковий ступень (кілька ступенів), професійний дослідник, він мистецтвознавець і спеціалізується на Японії, добре володіє й китайською мовою, працював в Токіо і Пекіні.

Роман про гейшу спочатку теж починався як наукове дослідження, і лише за сім років Голден збагнув, що пише художню прозу. Голден збирав інтерв’ю у колишній гейш, включно з Мікеко Івасакі – однією з найвідоміший в цій професії жінок. Це було ризиковано, адже гейші не мають право на такі одкровення. І був скандал уже після роману: Голдену довелося плати жінками чималі відкупні за порушення таємниці. Але гроші він на це тоді уже мав.

«Мемуари гейші» відразу після публікації були два роки в списках бестселерів Нью-Йорк таймс, це значить, що лише за два роки продали понад 4 млн примірників англійською мовою. Голден отримав золоту пластину від Академії досягнень (це такий собі Оскар для бізнесменів). До кінця ХХ століття книжку переклали тридцятьма мовами. В середині 2000-х вийшла екранізація, яка забрала собі три Оскари. В кожній країні з кожним новим перекладом книжка ставала хітом (окрім Японії, до речі).

Сакамото Чіо 1929 року було лише дев’ять, коли тато продав її та сестру в будинок для розваг в Кіото, сестру тут же підправляють до борделю, а Чіо щастить потрапити в школу для гейш. Порівняно з долею сестри, то таки є щастям. Чіо вдається з сестрою втекти, але згодом вона повернеться на навчання до школи гейш під іменем Ніті Саюрі і почне робити карколомну кар’єру. Про яку книжка й розкаже — з винятковою увагою до історичної достовірності описаних подій. 

Книжка виникла випадково, до неї доклали чимало праці і вона стала міжнародним хітом. Мабуть, марно очікувати, що доля дасть Голдену ще один такий виграшний лотерейний квиток. Він зрештою в ту лотерею більше й не грає.

Ганна Городецька. Господь не любить веганів. Львів: ВСЛ, 2023. 168 с.

Жаба і Фея — сестри (ні, справжніх імен їхніх не дізнаємося). Майже неможливо уникнути такого: з двох дівчат, які зростають разом, одна мусить вирости в жабу, друга — в фею. В зачаровану жабу, в розчакловану фею. Вона дуже схожі, так всі кажуть, тільки одна з них гарна. Депресія, зіпсуті і погано завершені стосунки, втома від людей, безробіття, бездітність — «робиш із себе жертву? Стражденна жаба». Бути жертвою і робитися жертвою, ці два стани зовсім не ідентичні, ту різницю Жаба й усвідомить між салатом з авокадо і картоплею з сочевичною підливою.

Жабу запрошено на обід до Феї, та з’їжаться з новим бойфрендом, Жаба того чоловіка добре знає, але обидва роблять вигляд, що незнайомі. Обід вишуканий веганський, хоча Фея до того вживала м'ясо. Колись і Жаба була м’ясоїдною, тепер веганка. Чоловік за столом уміє навертати в свої звички жінок, з якими спить.

Коротше, пригода 2+1 почалася. До речі, феями на «мамських форумах» звуть коханку чоловіка.

  

Фея орендує вінтажну квартиру в центрі, Жаба живе в пошарпанці в спальнику, вона її не вибирала собі, а успадкувала. На обід до Феї мала б прийти тітка, але не батьки. Здається, у Феї з Жабою, окрім тієї тітки — молодшої маминої сестри, припущу на свій ризик з деяких реплік роману — нікого більше нема. Далі почуємо: виховувала дівчат бабця, нині покійна. І Фея — старша сестра, так здається з першої ж її сцени в романі. Аж до фіналу всі відомості про родину Жаби треба буде збирати по крихтах, але важить не пропустити жодної (бо тоді геть заплутаємося ближче до фіналу).  

Інтонаційно роман дуже схожий на розкішний британський серіал «Флібег», той що переклали як «Погань»: саркастичний, злий, вразливий, розгублений жіночий монолог. От тобі, мала, твоє життя, роби з ним, дівчино, що хочеш і пензлюй звідси. Дорослі дівчатка стоять, шоковані, посеред життя, яке сповнене втрат і нереалізованих бажань, і не збагнуть, коли це життя стало їхнім. Повна втрата влади над ситуацією (таким є синдром депресії, між іншим). І шукають того, хто їм розкаже, що ж тим життям робити.

Матір шукають, скажімо.

Бога, наприклад. Антивеганського персонального Бога, який лише й уміє, що тебе не любити.

Так-так, персонально тебе Бог уміє не любити. Або мама.

Книжка написана від Ти. Себто героїня говорить до себе і до нас одночасно. При цьому вона нам делегує свій досвід, вона сподівається, що й ми мали такі думки і робили щось таке для самих себе неочікуване.

Ти зайшла в книгарню, де просто ходиш рядами, зупиняєшся у відділі «подарункове видання», зшкрябуєш захисну плівку з дорогої книжки рецептів для веганів, читаєш десерти, які ніколи не будеш готувати, та й не їси ти солодкого (брешеш: як тільки він пішов, так самими кексами і тортами харчуєшся). Ти просто не хочеш йти на родинну вечерю, де буде сестра і новий хлопець сестри. Ти уже спізнюється. Але стоїш і гортаєш книжку, яку купувати і не думала, і яку тепер складніше буде продати. Тобі соромно і приємно від своєї розв’язності. Уже на десять хвилин спізнюєшся… Зрештою, Жаба права, коли говорить до читача напряму, розділяючи на двох свій інтимний досвід, її емоцій і вчинки насправді легко зрозуміти (і не зізнатися собі в цьому, бо ми ж не такі пришелепкуваті, як вона).

Жаба зла на весь світ, котрий не розуміє, де і чому їй зараз болить.

Тут є ще один психологічно красивий момент. Жаба говорить до себе і говорить вкрай жорстокі речі: ти негарна, ти тупа, ти професійна жертва, тебе покинув чоловік, бо ти негарна, тупа і так далі. Ми так жорстоко не говоримо ні до кого іншого, окрім себе. Ми доста виховані, щоби нікому іншому не кинути просто в очі: «Ти тупа потворна невдаха». Та ми запросто говоримо це своєму відображенню в дзеркалі. Ми уміємо себе не любити. І коли таке унорманове принаймні серед жінок ставлення до себе стає романом, то справляє сильний ефект. «Господь не любить веганів» — книжка, зокрема, і про те, як легко навчитися себе не любити і просто регулярно демонструвати собі цю нелюбов.

«Застав себе бути нормальною», — отримує Жаба роздратовану бабусину пораду. Все тут прекрасно: і «бути», а не «ставати», і «нормальною», а не «зручною для інших», і «застав», а не «відчуй таку потребу». Жаба тільки і робить, що змушує себе і міркує про примус. Нормальним це нікому, включно з Жабою, не здається.

Є одна сцена в романі, де бойфренд Жаби докірливо дивиться на неї і вона згадує точно такий же погляд бабусі. Бабуся докоряла, що Жаба не їсть, чоловік докоряє, що Жаба їсть шоколадку з кавою — негодну їжу. Жаба згадає, що в дитинстві хворіла і харчувалася за «дієтою номер п’ять», це лікувальне харчування для тих, хто має хвору печінку і жовчний міхур. Зла на язик Жаба, виявляється, буквально стікає жовчами. Її веганство таке саме примусове, як голодування в дитинстві, але тепер це її власний вибір.

Де тут межа між примусом і самодисципліною? 

У книжці є чимало образів і сцен, пов’язаних із рефлексію самообмеження. От Жаба розглядає дитячий одяг і окремо фіксує рукавчики, що захищають малюка від самодряпання; в дорослому одязі такого нема. Жаба воліла б мати такий дорослий одяг і то не дивно: вона спричиняє шкоду своєму тілу. А от ще у Жаби є шістнадцять красивих порожніх записників. З тим зшитків, які розбиті на теми і графи, мають кольорові маркери, тощо, які нормують спосіб, у який саме їх будуть заповнювати. А от вазонок, який Жаба обирає. Воліє кедра, але купить бегонію. Розкаже, що бегонію треба омежувати і не давати багато простору для коріння, а то розростеться як божевільна. А от Жаба отримує подарунок своєї мрії — рожеві затички для вух з натурального воску, тепер вона може обмежити вплив світу на себе… Таких деталей в романі — сила-силенна, шукати їх буде окремою насолодою.

Самодисципліна є добре для тих, хто живе з нами поруч, і не аж так добре для нас. І механізми самообмеження насправді вкрай травматичні. Так нібито всередині нас існує ще одна істота, яку ми контролю і позбавляємо жаданого. От цього тортика з вершками тваринного походження і кави з коров’ячим молоком, скажімо, бо на нас криво подивиться коханець. Ну і не спати з чоловіками сестер — теж самообмеження. Всередині тебе живе людинка, яку ти позбавляєш всього, що тільки їй хочеться. А люди навколо скажуть: «Ого, та ти тримаєш своє життя під контролем, яка ж ти молодець». Жаба випустила цю людинку на волю.

Роман Ганни Городецької «Господь не любить веганів» — таке собі артхаузне чтиво, майстерне плетиво недорасказаних історій «між нами, сестрами»: просто не буде, але буде цікаво.

Ганна Улюра