Успіх шкодить: твори, які так розхвалили, що автори побоялися писати другу книжку
«Успіх, скажемо мимохідь, річ досить гидка. Його мнима схожість з заслугою обманює людей». Ця фраза належить Віктору Гюго — одному з класиків французької літератури, широко визнаному класиком уже за життя; він добре знався на пасках, які чатують на обласканого читачем автора.
Швидкий успіх, буває, дуже шкодить книжкам. Книжку так бурхливо-схвально приймають, що задирають планку очікування до небес, автор просто боїться розчарувати читача (а розчарувань від другої книжки не уникнути тоді, коли першу книжку уже проголосили шедевром). У літературі не так багато письменників, які були і залишилися автором лише однієї книжки. Прийняли добровільне рішення більше книжок не писати. Але іще менше в літературі таких, хто не став писати другу книжку тоді, коли перша прогриміла на весь світ. Люди покидали літературу, бо вважали, що їхній успіх не є заслугою їхньої літературної праці. Комплекс самозванця перемагав письменника. І була б колекція сумних людських історій, аби до неї не додавалася щоразу добра книжка на згадку.
Пропонуємо познайомитися з кількома книжками, які так і залишилися однієї книжкою літератора, переляканого успіхом свого роману. І, може, трішки потай таки пожаліти щодо рішення авторів піти з літератури.
Артур Голден, «Мемуари гейші» (КСД)
Американському письменнику Артуру Голдену зараз шістдесят сім років, написані ним «Мемуари гейші» вийшли 1997 року і відтоді – тиша, нових книжок катма. Голден навчався в Гарварді, потім викладав в Колумбійському університеті, має науковий ступень (кілька ступенів), професійний дослідник, він мистецтвознавець і спеціалізується на Японії, добре володіє й китайською мовою, працював в Токіо і Пекіні.
Роман про гейшу спочатку теж починався як наукове дослідження, і лише за сім років Голден збагнув, що пише художню прозу. Голден збирав інтерв’ю у колишній гейш, включно з Мікеко Івасакі – однією з найвідоміший в цій професії жінок. Це було ризиковано, адже гейші не мають право на такі одкровення. І був скандал уже після роману: Голдену довелося плати жінками чималі відкупні за порушення таємниці. Але гроші він на це тоді уже мав.
«Мемуари гейші» відразу після публікації були два роки в списках бестселерів Нью-Йорк таймс, це значить, що лише за два роки продали понад 4 млн примірників англійською мовою. Голден отримав золоту пластину від Академії досягнень (це такий собі Оскар для бізнесменів). До кінця ХХ століття книжку переклали тридцятьма мовами. В середині 2000-х вийшла екранізація, яка забрала собі три Оскари. В кожній країні з кожним новим перекладом книжка ставала хітом (окрім Японії, до речі).
Сакамото Чіо 1929 року було лише дев’ять, коли тато продав її та сестру в будинок для розваг в Кіото, сестру тут же підправляють до борделю, а Чіо щастить потрапити в школу для гейш. Порівняно з долею сестри, то таки є щастям. Чіо вдається з сестрою втекти, але згодом вона повернеться на навчання до школи гейш під іменем Ніті Саюрі і почне робити карколомну кар’єру. Про яку книжка й розкаже — з винятковою увагою до історичної достовірності описаних подій.
Книжка виникла випадково, до неї доклали чимало праці і вона стала міжнародним хітом. Мабуть, марно очікувати, що доля дасть Голдену ще один такий виграшний лотерейний квиток. Він зрештою в ту лотерею більше й не грає.
Маргарет Мітчелл, «Звіяні вітром» (Фоліо)
Навряд є людина, яка не чула б про Скарлет О’Хару, слава героїні американського роману «Звіяні вітром» феноменальна. Її ім’я стало стійкою асоціацією до американського Півдня, Скарлет — делегат з країв південних красунь й істинних джентльменом, що зникли (краї в сенсі) під час Громадянської війни, але за якими ностальгують стабільно понад сто років.
Скарлет ідеальною леді зі зникомого Півдня не планувалася, ясно, її історія — історія виживання, коли все, чому навчали леді, може лише завадити уціліти. Скарлет підступна, лицемірна, авантюрна. І саме тому уміє виживати, а от насправді ідеал південної леді — Мелані — в романі не уціліє. Так само і двоє чоловіків: нувориш-авантюрист Рет і вірний син Конфедерації Ешлі, вони показують два шляхи розвитку американського суспільства, Ешлі до кінця два плюс два не складе, не може визначитися ні з державою, ні з коханою жінкою, Рет бере все, що хоче і коли хоче, навіть те, що йому не належить.
До речі, на початку роману, у 1861 році, Скарлет шістнадцять. Наприкінці роману — у 1873 році — їй лишень двадцять вісім. Три шлюби, два вдівства, троє дітей, з яких одна загинула, сирітство, досвід війни, втрачений і відновлений маєток, власний бізнес, сила-силенна грошей і «я подумаю про це завтра». Так-так, їй ще й тридцяти немає. А роман спочатку мав би називатися «Завтра буде новий день».
Роман Маргарет Мітчелл вийшов 1936 року, наступні два роки очолював списки бестселерів, але і нині він добре продається: понад 30 млн примірників лише англійською мовою. Мітчелл за роман отримала 1937 року Пулітцерівську премію (найшанованішу в США), а за два роки прогриміла екранізація, яка взяла Оскар за фільм року. Мітчелл була зіркою не меншою за Скарлет.
Маргарет народилася в заможній родині в Атланті, навчалася в жіночому коледжі, втратила коханого під час Першої світової, писала в стіл якісь любовні історії, за тим був шлюб із бутлегером і другий шлюб — з компаньйоном колишнього чоловіка, обидва люто пили і били дружину, вона починає розсилати рукописи по видавництвах і отримує відмови. От тут і стаються «Віднесені вітром». Їй писали листи сотнями, її питали про продовження роману, про те, чи поверне Скарлет Рета, її фактично переслідували фанати і книговидавці. Відомостей про те, що Мітчелл планувала писати щось після «Звіяних вітром» нема, чернетки чи рукописи не збереглися, вона переключилася на волонтерство під час Другої світової, а 1949 року загинула в автокатастрофі.
Уже по смерті авторки видали книжку її підліткових новел «Загублений Лейсен», яку не помітили навіть віддані фанати Скарлет.
Гарпер Лі, «Вбити пересмішника» (КМ-Букс)
Ми все ще на півдні США, але уже в Алабамі. Кінець 1930-х років. Три роки з життя маленької дівчинки. Скаут шість років, вона кмітлива і розумна дівчинка, ми бачимо свій її очима — а вона, як можна здогадатися з прізвиська, є спостережливою юною людиною. Аттикус Фінч — овдовілий батько Скаут – виховує двох дітей і працює адвокатом. До нього потрапляє справа про зґвалтування: чорний юнак нібито домагався білої дівчини. Аттикус береться захищати чорношкірого (в Алабамі 1960-х то є непросте рішення). Тим часом Скаут з братом і другом-сусідом вирішують подружитися з сусідом-відлюдьком, про якого кажуть, що він божевільний і убив своїх батьків. Ці дві сюжетні лінії зрештою зійдуться до купи.
В липні 1960 року виходить книжка «Вбити пересмішника», відразу продають кілька накладів, книжка моментально стає популярною і ледь не наступного року її рекомендують вивчати в школі, Лі отримує Пулітцера. За два роки виходить екранізація, яка отримує Оскар за сценарій, кіно теж потрапляє в «золотий фонд», чим підсилює успіх роману. Гарпер Лі галас навколо «Вбити пересмішника» дається важко, спочатку вона включається в величезний рекламний тур і дає десятки інтерв’ю, але менше ніж за рік, відмовляється брати участь в промоції книжки і обговорювати її. Книжка стала приводим для расового обурення, вона активізувала соціальні запити чорношкірої молоді, такий ефект роману Лі передбачити не могла і його не хотіла.
Гарпер походить з Алабами, вивчилася в коледжі і працювала менеджеркою в сфері логістики. Вона часом писала щось для преси і мала збірку есе, яку показала видавцю. Той порадив професійно зайнятися письмом. Над «Пересмішником» Гарпер Лі працювала більше трьох років, раз за разом із редакторкою переписуючи роман. Видавець попередив: роман видає, але на успіх хай авторка не розраховує, в продає піде пара тисяча примірників. Нині роман лише в США має 40 млн проданих примірників. Успіх книжки так налякав авторку, що вона воліла усамітнитися: жодного опублікованого твору за її авторством до 2015 року не вийшло.
2015 року за рік до смерті у вісімдесят років Лі дозволила опублікувати роман, який мав би бути свого часу сіквелом, а власне кажучи першою редакцією «Вбити пересмішника» і тим шокувала прихильників роману. «Іди, вартового постав» не мало чарівності попереднього твору, тому відразу стало очевидним, що Аттікус — домашній тиран і маніпулятор, що Скаут так само не позбавлена расизму, як і її оточення, що діти дорослішають і казки закінчуються. Фанати воліють ігнорувати цю книжку Лі.
Анна Сьюелл, «Чорний красунь» (НК-Богдан) / «Black Beauty» (Фоліо)
«Чорний красунь» нині є одним із визнаних шедеврів дитячого літератури, але тоді, коли книжка вперше побачила світ — 1877 року — книжка призначалася для дорослого читача. Чорний красунь — кінь, від імені якого роман і написаний (тоді це був дуже-дуже новий підхід, автобіографій тварин іще не писали так багато). Лоша зростає на фермі поруч із матір’ю, де є турботливий господар, йог бережно об’їжджають і за чотири роки продають. Молодий кінь потрапляє в родину, де про нього теж добре піклуються. Не всім так щастить, його нові товариші мають сумні історії, про які Красунь дізнається. А далі уже й на нього очікують важкі випробування.
Одна з найпронизливіших сцен «Красуня» стається ледь не на початку книжки. Під час полювання падають кінь і верхник, кінь ламає ногу і його пристрелюють, вершник ламає спину і скоро помирає. Згодом Чорний Красунь дізнається, що кінь Роб Рой, якого убили, був його братом і щиро оплакуватиме його. Тугу людей за юнаком, який загинув, ми теж побачимо. Вони обоє — жертви нещасного випадку, сумно долю яких вшановують коні і люди. Це дуже пронизлива і дуже інтимна сцена.
Анна в чотирнадцять отримала травму і зламала обидві щиколотки, лікування було невдалим, жінка протягом всього життя була маломобільною, фактично прикутою до ліжка. Аби якось пересуватися, Анна використовувала повозку, запряжену кіньми. Окрім своєї родини, вона спілкувалися лише з конями, від яких залежалася якість її життя.
Анна Сьюелл писала цю книжку в останній рік свого життя, будучи важко хворою людиною. Вона померла через пів року після публікації «Чорного красуня», але встигла побачити, як примірники книжки розлітаються по книгарнях країни. «Красунь» був лише шостим в історії США бестселером, тоді ще ну було «рецептів успіху» для книжок. Анна була шокована тим, як прийняли «Красуня», вона встигла отримати десятки листів, в яких її питала, чи будуть іще такі книжки. Таких, очевидно, не буде. Але роман Сьюелл задав літературну моду писати про бережливе ставлення до домашніх тварин від імені тварин, література почала міркувати про екологію — про співжиття видів буквально, про відповідальність за тих, кого ми ж позбавили прав на природний розвиток. Без «Красуня» ніколи б не було «Бембі», наприклад, чи «Спириту». Нині англійською мовою «Красунь» знайшов уже 50 млн читачів, як мінімум, бо стільки примірників книжки продали.
Кетрін Стокет, «Прислуга» (КСД)
Кетрін Стокет — публічна і то активно публічна особа, вона дає інтерв’ю, світиться на телебаченні, проголошує в коледжах гостьові лекції. Але на питання, коли вийде в світ її друга книжка, вона уже просто не відповідає. Напевно, що уже ніколи. Та і ставлять це питання уже дедалі рідше. Стокет працює у видавництві, почала і собі писати роман у вільний від роботи час, працювала над рукописом понад п’ять років і нарешті опублікувала. Рукопис відхилили шістдесят різних агентів. 2009 року вийшла «Прислуга»: 100 тижнів в списках бестселерів Нью-Йорк тайм, 10 млн примірників за три року лише англійською, переклади на понад сорок мов. Підтримала роман і успішна екранізація 2011 року, яка мала чотири номінації на Оскар.
Історію цю розказують по черзі три жінки: чорна покоївка, яка болісно переживає загибель дорослого сина і зневажливе ставлення білих господарів — до себе і до своїх колег; одна з таки господинь; і юна дівчина з заможною родини, яка воліє бути письменницею і збирає матеріал для майбутнього роману в розмовах з прислугею. Світлий й іронічний текст, де білі жінки опікуються чорними жінками, бо ті самі подбати про себе не уміють.
Стокет виросла в Алабамі, у неї була чорношкіра нянька, яка стала прототипом однієї з героїнь «Прислуги». Свою книжку Стокет називає даниною і шаною до чорних жінок, які опікувалися білими дітьми. Афроамериканські читачів назвали це знеціненням (в чомусь мали рацію: жодна з героїнь книжки особистого життя не має, існує лише в просторі, де піклується про білих господарів, а таке вже було). Біла дівчинка з середнього класу розказує, як бути чорношкірою найманою працівницею. Білим читачам дуже зайшла ця фантазії і вони зробили книжку Стокет бестселером. А тут скандал не забирався: покоївка брата Стокет подала позив до суду, бо письменниця використала факти з приватного життя прислуги без її дозволу, суд факт культурної експропріації визнав, але справу відхилив — термін давності щодо позову закінчився.
Слава прийшла, але з гіркуватим присмаком, на який Стокет навряд розраховувала. В одному недавніх виступів авторка сказала, що воліє, аби «Присуга» залишилася єдиним її романом. Дасться бачити.
Ганна Улюра
