Погляди, все про книжки - стор. 7

     Подруга питає: «А порадь мені книжку, щоби страшна була; але страшно не так як в новинах, а по-нормальному страшно». Трилери і жахастики — насолода для тих, хто любить напруженні сюжети, цінує легкий прилив адреналіну і повну певність в тому, що страх, який ви зараз переживаєте, ви самі ж і контролюєте. А коли ж іще полоскотати собі нерви стражданнями героїв, за якими женуться чудовиська, як не в передодень Геловіну. Порадила подрузі — раджу і вам: по-нормальному страшні книжки, прошу.

     Ширлі Джексон, «Ми завжди жили в замку» (Жорж)

     Мері-Кетрін вісімнадцять, вона шкодує, що не народилася перевертнем (то була б стерпнішою долеє). Мері-Кетрін разом із сестрою Констанс і дядьком Джуліаном, а більше з рідних нікого не залишилося, живуть в родинному маєтку — у замку Блеквудів. Джуліан зачинився в кабінеті і пише мемуари. Констанс опікується родиною.

     Часом Мері-Кетрін виходить з маєтку в місто: купити харчів і взяти книжок в бібліотеці, тоді міщани попереджають своїх дітей не наближатися до панянки Блеквуд. Коли Мері-Кетрін в магазині просить цукру і кидає репліку: «У нас так швидко закінчується цукор», всі навколо чомусь охають, а некомфортна ситуація стає напружено-агресивною. Мері-Кетрін посміюється про себе. До чого тут цукор? Хтось в цій історії поводиться неадекватно — чи то панянка Блеквуд, чи то мешканці міста.

     А Констанс, та взагалі з дому не виходить, у неї гостра агорафобія. Хвороба прогресує після того, що сталося шість років тому, коли загинула разом вся родина. Все життя Блеквудів та трагедія змінила, не лише Констанс…

     А знаєте, може так бути, що в будинку Блеквудів живе маніяк-убивця, і ті троє мешканців замку теж так думають.  

     Дін Кунц, «Будинок на краю світу» (Віват)

     Невеличкий будинок ще від 1940-х, стоїть на пагорбі, обабіч — акуратний двір, чорний вхід веде до лісу. Будинок стоїть на острові. Тут живе Кейт, художниця тридцяти шести років. І більше на острові нікого немає. Кейт живе в ізоляції, раз чи два на місяць катером виїздить на материк, до лікаря, скажімо, а телефон використовує, щоби замовити доставку їжі і пропану в балонах. Вона запаслива.

     Будинок в 1940-х побудував подалі від людей чоловік, що повернувся з фронту і віри людям після побаченого не йме, глибоко травмована людина. Потім тут жив успішний письменник, який схибнувся на питанням паранормального і покінчив з собою. Кейт знайшла його аудіо щоденники і відслідковує етапи того безуму колишнього власника будинку. Острів Кейт  дещо саркастично звуть Сходами Якова, тобто дорогою на небеса.

     Неподалік є ще один острів, на ньому — засекречена урядова станція, туди нікому не можна. Нині на тому острові по сусідству якийсь двіж: ловлять катерами когось, хто чи то втік зі станції, чи намагався потрапити в секретну зону. Аж от на глибині вибухають кілька бомб? Трясця, на кого ж вони там полють?!

     Вночі над Сходами Якова починають ширяти дрони. Кейт сторожко спить, обнімаючи рушницю. Наступної ночі Кейті прокинеться від того, що хтось намагається вдертися в її дім. 

     Еліз Тайтл, «Ромео» (ВСЛ)

     Мелані Розен — відома психіатрка, яка спеціалізується на сексуальних маніях і убивствах на ґрунті статевих збочень. Останній об’єкт її дослідження, убивця, чий профайл складає Мелані — Ромео. Це вона його так назвала, сильно іронічна та назва. Він спокушає жінок, змушує їх відкрити свої найпотаємніші фантазії, він повністю розчиняє їх в собі і убиває. В момент їхньої смерті Ромео ґвалтує своїх жертв. Потім розчленовує і забирає серце як сувенір. Мелані, вивчаючи поведінку Ромео, стала зрештою його жертвою.

     Реабілітолог Сара Розен — сестра Мелані — дізнається страшну новину. Їй про смерть сестри розказують двоє детективів, що співпрацювали з Мелані. І обережно питають Сару, чи Мелані, бува, не мала дивних сексуальних практик. Мала. Навколо Мелані кружляють кілька чоловіків, з якими вона мала секс чи довгий флірт — колишній чоловік, колега-психіатр, детектив-розслідувач, пацієнт-програміст, абощо. На кожного з них падають підозри і якимсь дивний чином в центрі гонитви за Ромео виявляється Сара.

     Сара — повна протилежність Мелані, а отже і не схожа на жінок, які приваблюють Ромео. Тому треба жертва, яка справляє враження вольової сильної з чіткими особистими кордонами соціально успішної жінки, а під всім цим — мазохістська потреба підкоритися чоловікові. Сара — асексуальна сіра мишка, яка спеціально робить себе непомітною, вона глибоко травмована стосунками з батьком-тираном і уникає чоловіків, що можуть на неї тиснути. Маніяки-убивці дуже нечасто зміцніють свої уподобання. Але, може, й Сара не є такою, якою здається?    

     Гелен Фіцджеральд, «Вірус» (Фабула)

     Лія — некерована молодша дитина в родині: вечірки, хлопці, алкоголь, матючиння. Су — ідеальна сестра, добре вчиться, ходить на побачення з хлопцем з достойної родини, в свої вісімнадцять розпланувала собі тихе доросле життя. До речі, Су — нерідна в цій родині, її вдочерили, вона кореянка. Недавно завірусилося відео, на якому дівчина лежить в ліжку, оточена розпаленим натовпом чоловіків і займається сексом по черзі з кожним із них. Відео з якогось закритого нічного клубу. Дванадцять статевих актів. І на відео — не Лія, а Су. Рівень ганьби, який доведеться пережити дівчині в маленькому містечку, можна собі уявити. Поліція за справу братися не бажає. Су втікає з міста. Рут — її мати, суддя з Нової Шотландії — бере помсту в свої руки і починає відстежувати чоловіків на відео. Лія тим часом шукає Су. Книжка була б радше огидною фантазією про групове зґвалтування, ніж напруженим трилером, аби не головна загадка: ким є біологічні батьки Су?

     Джо Гілл, «Чорний телефон»  (Віват)

     У старому кінотеатрі «Роузбат», рожевий бутон себто, оселився привид. Імоджин красива як діва старого Голлівуду. Цілується не гірше за красунь на екрані. Може підтримати будь-яку розмову про кіно на рівні грамотного кінокритика. Ну і що з того, що вона уже тридцять років як померла? Якщо вам пощастить вона підсяде во вас в кінозалі і заведе розмову. Вона загинула в кінотеатрі під час перегляду «Чарівника з країни Оз», нині одержима бажанням подивитися те кіно до кінця. Таємницю її смерті знає власник кінотеатру, який її нам і розкаже. Хороша історія про нерозкритий злочин.

     Двоє хлопчаків дружать і підтримують один одного. Підтримка треба, бо вони в містечку — аутсайдери, що підлягають цькуванню. Батькам байдуже: їм би випити побільше. Їм навіть байдуже до того, що Артур — кращих друг їхнього сина — зроблений з поліетиленового пакету. Химерне висловлювання про самотність.

     Збірка Джо Гілла спокушає різними безумними історіями, але зіркою тут є те, яке й дало назву книжці — «Чорний телефон». Воно тут єдине направду страшне, а не просто божевільне.

     Фінні тринадцять. Його викрав чоловік на ім’я Грабер і закрив у підвалі. Але в тому казематі на стіні є чорний телефон, котрий час від часу дзвонить і той виклик чує лише хлопчик, але не викрадач. До Фінні говорить ті діти, який Грабер викрав і убив до нього. Мертві діти мають врятувати поки що живу дитину. А чому викрадач не чує і не бачить телефон?

     Райлі Сейгер, «Востаннє, коли я збрехала» (ВСЛ)

     П’ятнадцять років тому в літньому таборі зникло троє дівчат. Вівіан, Наталі і Елісон. Це був елітний закритий табір для багатих підлітків. Його побудували на місці колишньої божевільні для жінок-злочинців. (Ніщо не натякало на трагічну пригоду, правда ж?). Емма бачила дівчат останньою.

     Нині Емма — доросла жінка, яка псує собі життя припущенням: чи могла вона зробити щось, що врятувало б тоді дівчат? Вона художниця, всі її роботи так чи інакше стосуються цієї події, вона знову і знову рефлексує над «країною загублених дівчат». Одна багато леді планує знову відрити табір і звертається до Емми, чи та не захоче попрацювати там консультанткою з мистецтва. Хто б не захотів повернутися на місце, де пережив найбільшу травму свого життя? Емма приймає пропозицію в приїздить в табір.

     Троє її вихованок — Міранда, Крістал і Саша м дуже нагадують тих зниклих дівчат з минулого, вони навіть зовні на них схожі. Емма вирішує слідкувати за студентками, може, їхня схожість з попередніми жертвами дасть відповідь на питання, що сталося в таборі п'ятнадцять років тому. Ловля на живця, так би мовити. І ви не повірите, але ця трійця раптом зникає  і остання, хто їх бачив — Емма.

     Калеб Карр, «Алієніст» (Фабула)

     Напружена темна атмосфера чорнушного кримінального роману про маніяка-убивцю страх як пасує Нью-Йорку початку ХХ століття. Бруд, зубожіння, натовпи емігрантів, які шукають собі кращого життя і рятуються від воєн і голоду в своїх країнах — травмовані люди на межі, система поліції і федеральних слідчих, яка вимагає негайного реформування. Люта нетерпимість до тих, хто вирізняється. Вседозволеність тим, у кого є  грубі гроші. Відкритий простір для новаторів у всіх сферах життя. І у кожного тут — світла американська мрія під подушкою. Ну або тесак для розчленування людських тіл (якщо така вже в них мрія).

     1896 рік. В численних борделях нижнього міста починається серія убивств. Убиваються секс-робітників — хлопців років тринадцяти, одягнених дівчатами. Убивають люто. Потім знущаються над мертвими тілами. І розчленовують. В убивствах є певна система, але встановити її можна лише за допомогою новітніх методів судмедекспертизи і психіатрії, котрих поки що на озброєнні поліції нема. Тоді виринає приватна ініціатива групи відвертих фріків.   

     Доктор Ласло Крейцслер очолює експериментальну психіатричну лікарню, він — алієніст, себто психіатр, спеціалізується на психопатах і маніяках. Варто сказати, що у Ласло стільки таємниць, що й сам він часом скидається на пацієнта виховного закладу. От хоча б свідки його каліцтво? Чи які у нього стосунки з німою домоправителькою? І чого його камердинер — викапаний горлоріз?

     Оцей вартий довіри лікар збирає слідчу групу, яка складається з двох євреїв-криміналістів, зацькованих колегами, багатого п’янички-журналістка, амбітної дівчини, що прагне кар’єри в поліції. У кожного — стільки тарганів в голові, що всі вони разом достатньо безумні, щоби думати як маніяк і передбачити дії маніяка.  

     (У «Алієніста» є продовження, до речі, — роман «Янгол пітьми»).

     Нобелівська премія з літератури попри все залишається тієї відзнакою, яка телепортує відомого автора відразу на сторінки підручників і у списки книжок для обов’язкового прочитання. Так визначають ті книжки, за якими про нас будуть складати враження наші далекі нащадки. Цьогорічною лауреаткою Нобелівської премії з літератури стала письменниця з Південної Кореї Хан Канг. Її найвідомійший роман — «Вегетаріанка» — розказує про дівчину, яка відмовляється від м’яса, бо їй треба від чогось відмовитися, а від батьків, які її пресують, та від чоловіка, який їй зраджує, вона піти не може. Тому відмовляється від м’яса. Потім — від їжі. Потрапляє до божевільні. Перетворюється на дерево… Що нобелівська премія уміє, так це знайомити читача з новими незвичними текстами і допомагає знаходити нових улюблених авторів. Про деяких з них, користуючись нагодою, пропонуємо згадати і при нагоді почитати свіженькі українські переклади визначних нобеліантів.

    

     Джон Максвел Кутзее, «В очікуванні варварів»

     Джон Максвел Кутзее — білий письменник із ПАР (він народився і виріс в англомовній родині африканерів в Кейптауні), який згодом переїхав до Австралії, прийняв громадянство цієї країни і позиціонує себе як австралійський письменник). Кутзее став нобелівським лауреатом у 2003 році, до головної літературної премії світу його привів роман «Безчестя», дуже складний психологічно і політично. Герой роману — білий професор англійської літератури в ПАР, країні, яка намагається подолати наслідки апартеїду і дати раду з геноцидною травмою. Його з ганьбою звільняють через сексуальні домагання, він переховується на фермі у доньки, яку ґвалтують чорні робітники; він вирішує нічого не робити, щоби відбілити свою репутацію, вона не подає заяву на злочинців, яких добре знає. Двоє білих вважають, що заслужили пережити ганьбу-переслідування в цій країні. Інші прози Кутзее аж ніяк не простіші з морально-етичного погляду.

     Кутзее від початку кар’єри публікував нову книжку раз на три роки і досі тримається цього «графіка». Зараз йому 84 роки, минулого року вийшла книжка нових оповідань.

     Недавно перекладений роман Кутзее «В очікуванні варварів» — його ранній твір, до-нобелівський, ще з 1980-х. Цей роман цікавий, зокрема, тим, що в ньому чітко видно альтер-его автора. Ясно що після «Безчестя» всі в тому професорі з ПАР почали бачити самого Кутзее, це не так (хоча їхні погляди на апартеїд збігаються). А от «В очікуванні варварів» є герой — Суддя, з яким Кутзее себе точно ідентифікує. Суддя — носій абсолютної істини, який говорить про обмеження свободи людини і груп людей, яких не уникнути, коли розбудовуєш цивілізацію.

     Роман алегоричний, імен тут ні в кого нема, місцини ніяк не названі. Розказує нам історію голова магістрату міста, що розташоване на самому кордоні імперії. В імперії оголошено військовий стан і починається розгортання армії. Пішли чутки, що автохтони, чиї землі захопила імперії (саме їх тут звуть варварами), зібралися з силами і готові повернути собі своє. В місті катують і допитують тих «варварів», які їм трапилися. Магістрат спостерігає за покаліченою осліпленою дівчиною-варваркою і починає сумніватися в високій місії імперії з цивілізації дикунів. 

     Орхан Памук, «Химерність моїх думок»

     Орхану Памуку зараз 72 роки, Нобелівку він отримав в 54 роки (першим серед турків), але і в таку відносно для літератури юному віці він мав статус живого класика турецької літератури, нині ж він — один із найпопулярніших прозаїків у світі. 13 млн проданих примірників понад 60-и мовами світу. Він пише про Стамбул, він обожнює кожний прояв цього міста, але не закриває очі на соціальні проблеми і історичні трагедії. Скажімо, в Туреччині Памука судили, адже він виступив з вимогою визнати геноцид вірмен, вчинений Османською імперією. Його герої: відвідують родичів в селі неподалік Стамбулу і дорогою поглиблюють родинні проблеми, які замовчувалися десятиліттями;  потрапляють в полон до османів в 17 ст. і стають видатним науковцем, що приніс славу імперії; блукають вулицями міста, шукаючи дружину, яка чи то втекла чи то її викрали; шаленіють від популярної книжки, бо побачили в ній зашифровану давню таємницю; малюють книжкові мініатюри в Османській імперії 16 ст., тощо, тощо. Його проза складна і насичена. Памук не нехтує захопливими і стрункими сюжетами.  Він засвідчує: складна література може бути цікавою. Поволі проза Памука стала панорамною, майже монументальною, на сторінках романів взаємодіють десятки героїв. Наче вся країна у всі часи — велика родина, де постійно тривають сварки, але родичі один одного продовжують терпіти і цінувати.

     Роман «Химерність моїх думок» — роман із пізньої прози Памука. Він густо заселений і повільний. Мевлют продає бузу на вулицях Стамбулу. Він прийшов в місто із батьком ще 12-річним підлітком з південної Анатолії, до того Стамбул відправилися підкорювати його дядьки. Родина здавна торгує йогуртом і бузом (це таке автентичне просяне пиво). Ходить вулицями, закликає покупців, теревенить з іншими торговцями, нарікає на нову владу, вшановує давню, його залапують грабіжники і над ним насміхаються багатії. Так було у 19 столітті, так є і в 1990-х. Мавлют втік зі свого села, бо викрав дружину без благословення. Ще й переплутав сестер і одружився не з тою, з якою довго листувався. Але нічого, живуть і родять дітей. А підмінив сестер двоюрідний брат Мавлюта, тому ще треба буде про зраду дізнатися.  

     Жузе Сарамагу, «Бунт речей»

     Говоримо: Жузе Сарамагу, чуємо: португальська література. Одного цього імені уже достатньо, щоби стати в ряд найвпливовіших культур ХХ століття. 1998 року він став Нобелівським лауреатом і інакше бути не могло. Але це при тому, що він почав регулярно писати і видаватися лише в 1970-х, доста пізно вирішивши нарешті стати письменником (до того був переважно редактором). І за двадцять плюс років сягнув вершин. Звучить як історія, яка має нас мотивувати не боятися починати нове життя в 50+? Хай так і буде. Йому таке пасуватиме. Всі твори  Сарамагу — притчі й алегорії, за сюжетами, які він детально виписує завжди кроється якесь глобальне припущення, що розхитує нашу морально-етичну мапу.

     Людство охопила епідемія, всі осліпли. Що далі? Як будуть влаштовані тепер соціальні інститути? Христос був людиною, умілим столяром зі своїми планами на найкраще життя. А якщо таке? Після землетрусу Піренеї відкололося від материка і тепер є островом, що дрейфує в океані. А от тут люди перестали вмирати, світ колапсує через мертві тіла, які продовжують жити. Це смерть взяла вихідний. Один редактор випадково сталить «не» в одній книжці з історії Лісабону і тепер, виявляється, його ніколи не захоплювали хрестоносці. Чим тепер є Португалія? Такі історія завжди мають подвійне дно.

     Сарамагу полюблять гратися з ритмами і довжиною речень. І не любив ком та крапок. Читати його буває непросто. Але це сугестивна насолода: такі книжки затягують в себе. 

     Зовсім недавно перекладений «Бунт речей» — одна з перших прозових книжок Сарамагу, коли не те, щоби про Нобелівку, а й про успішну літературну кар’єру пізнього дебютанта не ішлося. Всього шість невеличких оповідань. Стілець червоного дерева стоїться в шанованому заможному будинку, красиві і зручні меблі — десятиліттями він гниє зсередини, заражений паразитами. Король, який боїться смерті, вимагає повної реконструкції кладовищ, вони мають бути обнесені високим парканами та ізольовані від живих. Людина застрягала у власному авто, яке, так здається, нині саме знає краще, куди і нащо йому їхати. Меблі розпадаються на частини, цілі ділянки міста зникають з чиєїсь монаршої волі або за власним бажанням. Цілі спільноти ідуть геть від міст в ліси і там живуть, чинячи спротив тотальній владі речей над людиною. Колекція чарівних химерних казок і за ними повідомлення: наш світ, який ми своїми руками змайстрували, достолиха ненадійний.

     Маріо Варгас Льйоса, «Свято цапа»

     Перуанець Маріо Варгас Льйоса отримав Нобелівську премії 2010 року, він належав до тієї літературної генерації Латинської Америки, яка не просто ввела свої літературні традиції в європейський контекст, а й зробили їх провідними. Латиноамериканський бум тривав пару десятиліть від 1960-х до початку 1990-х, тоді ж свою Нобелівку отримав колега Льйоси — Гарсія Маркес, власне, за роман «Сто років самотності» і за весь магічний реалізм авансом. В цей період латиноамериканського буму найпопулярнішим автором насправді був саме Льойса, його Нобелівка трішки запізнилася, либонь. А може його так трішки покарали: у Льйоса страх який гострий язик, дуже злобне почуття гумору, все, що він пише здається сатирою і стьобом, навіть коли таким не є. Він злий на весь світ і хоче, щоби світ про це знав, але надто вихований, аби просто лаятися. Геній пасивної агресії! Читати таке страх як цікаво. Два курсанти воєнної академії махлюють на екзамені і убивають на полігоні того, хто на них збирався донести. Цієї книжкою він вшанував заклад, в якому і сам учився. Центром маленького містечка є великий бордель. А історію цю нас розказує ледь не п’ятирічний малий. І нарешті — більшість його творів обмірковують диктатуру, про яку говорити прямо і вголос небезпечно, тому його злі жарти — самозахист.

     «Свято цапа»  оприлюднений 2001 року. Роман ґрунтується на реальній історичній події. І несподіваний для Льйоси, він дуже-дуже-дуже нечасто пише не про Перу. Тому в цій книжці він неочікуванно серйозний.

     1961 року в Домініканській республіці убили диктатора Рафаеля Трухільйо. Відповідальність на себе взяв рух звільнення країни, що звався «14 червня», всіх причетних до змови стратили, врятувалося лише двоє з виконавців політичного убивства, згодом в Домінікані їх проголосили національними героями. Роман складається з двох перспектив, щоби подивитися на це убивство. Один раз нам про нього розказують безпосередньо  травні 1961-го, вдруге — через тридцять п’ять років, коли сформувалося нове доросле покоління.

     Уранія повертається в країну, з якої втекла в 1961-у, їм тоді було 14 років, зараз у жінки помирає батько, вона хоче простити і голова розказати родичам свою головну таємницю. Рафаель прокидається зранку і нього сьогодні має бути насичений день, керувати країною не так і просто, попри каральні загони під рукою (до одного з них належить батько Уранії). В припаркований машині сидять чоловіки, готові здійснити убивство… Люди навколо п’ють вино і дивляться, як світ летить шкереберть.

     Тоні Моррісон, «Кохана»

     Афроамериканка Тоні Моррісон писала напрочуд болісну прозу. Вона обмірковувала, як травма пережита батьками, відбивається на покоління дітей і онуків. Моррісон писала про чорні спільноти, які живуть з наслідками рабства. І ці болісні історії сповнені любові до людей, от правда, мало який автор ХХ століття іще не розучився любити людей, Моррісон це уміла перфектно.

     Дівчинка, що її зґвалтував власний батько, божеволіє і марить, що одного ранку прокинулася з синіми-синіми очима, як у ляльки, котру вона собі давно хотіла. Дівчинку кривдить мати, сильно, нестерпно, лише за багато років вона збагне, що її рятували: того дня вона вдягла туфлі на підпорах і на неї поклав око господар, її б зґвалтували, аби не мати. Чоловіки розстрілюють жіночий монастир поблизу міста з назвою Рай, що його будували як втілену мрію міста-чорних-спільнот. Мати муштрує дитину, яка мусить перемогти на конкурсі краси для малечі. Юнак вирішує, що її тітка-контрабандистка зберігає скарби в мішку, з яким не розстається; там кістяк людини, котру вона вбила. Ох, які важкі всі історії. Ох, скільки є способів чинити один одному зло.

     Тоні Моррісон стала лауреаткою Нобелівської премії в 1993 році, їй було 62 роки, вони десятки років викладала в університету і написала десяток книжок. Вона уже була визначною постаттю чорною культури, Нобелівка лише підтвердила її статус. У промові комітету відзначили два її головні романи — «Пісня Соломона» і «Кохана».

      «Кохана» в назві — це ім’я, Беловед. Маргарет так звала свою маленьку донечку. Нині Маргарет – звільнена рабиня, вона втекла до вільного штату Огайо, живе в своєму будинку, працює на себе, виховує старших дітей, навіть закохується. Одного дня її візитує дівчина, каже, що вона — Кохана і поселяється в її домі. Маргарет нажахана і щаслива, вона розуміє, з чим потойбічним має справу, але не може відпустити свою дитину, знову її втрати. Маргарет втікала від господаря разом із дітьми, їх практично злапала міліція, щоби повернутися власнику. Маргарет вирішує на краще убити дітей, ніж їх будуть все життя катувати. І перерізає Коханій горло. Тепер її донька виросла і повернулася до неї.

Ганна Улюра

     Щороку (від 1992-го) 10 жовтня ми відзначаємо День психічного здоров’я. В цей день нам нагадують: маємо знати, як працює наша психіка і які вона має потреби не менше за наші знання про роботу і потреби тіла. Ми маємо бути поінформовані про психічні захворювання, з якими доводиться мати справу людям поруч із нами. Ми маємо бути готові проводити профілактику психічних захворювань щодо нас самих. Психологічна гігієна — важливий аспект піклування про себе. Такі розмови, очевидно, важливі не лише раз на рік в цей спеціально призначений для того день. І тут нам сильно допоможе художня проза.

     Література ніколи не обминала своєю увагою героїв зі складними психологічними проблеми. Про них бо пишуться найцікавіші історії. Психічне здоров’я визначають як основу благополуччя людини: психічно стабільна людина може реалізовувати себе і приносити користь іншим. А психічно проблемна людина може втрутитися в круту історію, з якої талановиті автори зроблять цікаву книжку.

     Чимало сучасних книжок працюють як джерело інформації про той чи інший особистісний розлад. Їй пишуть напрочуд делікатно, з повагою до спільнот людей з певним діагнозом. Ненав’язливо, але детально нам розказують про людей, які дають або не дають ради своїй біді. Цікаві історії плюс корисний урок — а значить, варто звернути увагу на ці книжки і присвятити їм свій час. 

     «Oh, boy!», Марі-Од Мюрай

     З того матеріалу, який виявляється на руках у Марі-Од Мюрай, здається неможливим написати світлу життєствердну, ба смішну книжку. Витягує сумну і навіть трагічну історію діагноз головного героя: у Барта — синдром дефіциту уваги з гіперактивністю. Некерована і кипляча енергія Барта заряджає роман. Oh boy! — це його улюблений вигук, ним він позначає все від розпачу до захвату, а перехід від розпачу до захвату у Барта займає секунд тридцять. Троє дітей Морлеван залишилися сиротами. Батько зник безвісті, а мати покінчила з собою. Сіміон — підліток, Моргані і Венізі — вісім і п’ять відповідно. Дітей пропонують передати в опіку державі, коли знаходяться два родича — дядька і тітка. Тітка готова забрати тільки молодшу дівчинку, а дядько їх всіх трьох в очі бачити не хоче. Це якраз Бартелемі, саме йому доведеться піклуватися про трьох дітей. Відкритий гей, який не розбирається в чоловіках і вічно вляпується в токсичні стосунки. Більше безробітний, ніж працевлаштований. Повністю залежний від сусідів і друзів. І так, з СДУГ в комплекті до всього. Новій родині легко не буде один до одного притертися. А тут — ніби мало було біди — важко захворів Сіміон, у нього рак… Це правда затишно-світла книжка, чесно-чесно.

     «Віндобонський апокриф», Катерина Девдера

     Марта Кравченко — модна художниця. Вона навіть примудрилася, попри заборону дівчатам отримувати академічну освіту, вивчитися живопису в академії мистецтв. Ходять чутки, що вона перебралася для того юнаком. Так само ходили чутки, що у Марти був роман із відомим художником-генієм, він розбив її серце. У Марти зараз проблеми зі здоров’ям, вона майже не спить, мало їсть і різко втрачає вагу, її млоїть. Подруга-скульпторка Анна Айзенберг, з якою Марта орендує майстерню, дає пораду звернутися до модного лікаря Антонія Кайзерфельда. Інші лікарі діагностували у Марти істерію. Антоній відразу бачить, що жінка фізично виснажена та береться їй допомогти. Те психічне і фізичне виснаження, яке ми зараз доречно і недоречно називаємо вигорянням. Антоній вивозить Марту за місто, повертає їй смак до простих речей – корисної їжі, чистого повітря, здорового сну. Марта починає знову малювати. А Антоній закохується… Ні, просто не буде. Це самий початок зцілення: жінка не просто вигоріла, її спопелили, тепер треба відроджуватися.

     «Рудий на узбіччі», Енн Тайлер

     Кощавий, темноволосий із блакитними очима невиразний чоловік з нічим не примітного Балтимору. Міка Мортимера вважають за страшенного зануду, насправді він має обсесивно-компульсивний розлад. Молодший син у багатодітній родині, він зростав у абсолютному безладі з загублених речей і невиконаних обіцянок. Зараз Міка сорок чотири, і він виробив собі таке життя, якого йому бракувало в дитинстві. Все за графіком, мінімум несподіванок. Керує бізнесом із ремонту комп’ютерів «Технар-відлюдник». Його одяг – такий самий, що він купував його в університеті: джинси, світшот, футболка, кеди. Нікого більше, ніяких кольорів, максимум темно синій. В його хаті — ідеальний порядок. Щоп’ятниці — пилосмок, щопонеділка — пуцуємо підлогу, в неділю ж сортуємо сміття. Його їжа — здорова й одноманітна. Його коханка — невибаглива жінка, з якою він спить раз на тиждень. Його денний розклад вивірений по секундах: ранкова пробіжка, робота за викликами, робота в будинку, відбій о десятій вечора. І гоп!  На порозі Міка з’являється вісімнадцятирічний Брінк Адамс – син жінки, що з нею в університеті зустрічався Міка. Юнак переконаний, що Міка — його батько і приїхав до нього знайомитися. Міка пускає Брінка в свій дім. Саме таких сюрпризів Міка й уникав все життя. Що робити?!

     «Покоївка», Ніта Проуз

     Молі працює покоївкою в п’ятизірковому готелі. Вона сотворена для цієї роботи, Молі обожнює прибирати, вона точно пам’ятає, де має бути яка річ, вона точно слідує кожному пункту інструкції для персоналу, в її возику — ідеальний порядок. Вона все знає про те, як слідувати правилам і навіть отримує від того насолоду. А от з людьми і з побудовою стосунків у Молі проблема: вона не розуміє «інструкцій», за якими діють люди. Молі вважають дивачкою, їй зраджують, її обдурюють. Та вони вкрай недальновидні ті люди, Молі — в аутичному спектрі, її «дивацтва» не свідчать про інтелектуальну обмеженість. Молі не тільки уміє слідувати планам, а й розробляти їх, не лише піддаватися на обман, а й обманювати. Починається все з того, що покоївка Молі приходить ранком, щоби прибрати номер містера Блейка — багатого і відомого гостя готелю. А містер Блейк, ой, мертвий. А Молі тепер — єдина свідка резонансного убивства.

     «Фанатка», Христина Морозова

     У Анни — біполярний розлад. Анна називає себе різними іменами: Анька, Ганна, Ася, Анюта. Вона уже давно не відзначає свій день народження саме в той день, коли народилася. Коли хоче, коли відчуєває потребу в той день і святкує. В один із таких днів вона танцювала і розважалася, потім повернулася додому і намагалася покінчити з собою. Анна в маніакальні періоди горить своєю роботою – вона піарниця, ходить по вечірках і мистецьких тусовках, вона уміє світ перевернути, скажімо, влаштувати масову акцію по збереженню будинку художника Мурашка. Робітниця вона ненайдійна, ясна. Тепер з комунікацій довелося перейти до роботи касиркою в супермакеті. Анна в депресивних епізодах не може підвестися з ліжка, щоби сходити в туалет чи попити води. Анна не приймає пігулки, бо тоді зникнуть періоди активності, а їх вона вважає за єдине можливе для себе щастя. Але дівчина проходить терапію. У неї є еротичні стосунки з Георгієм, він служить в АТО, час від часу навідуючись до неї, він уміє піклувати про неї в депресивних фазах. Нині Анна починає жити разом із іншим чоловіком – мистецтвознавцем Владиславом. Анна — фанатка його лекцій і, дізнавшись, що той важко хворий, запропонувала переїхати до неї і попіклуватися про нього... Королівство сліпих, де одноокий править за короля.   

     «Проєкт Розі» і «Ефект Розі», Грем Сімсіон

     Професор генетики Дон Тіллман воліє дружину. Він ґрунтовно підходить до питання, розробляє систему вимог, складає анкету. Саме так йому простіше сприймати світ — через систематизовані данні. У Дона — синдром Аспергера. Його життя — максимально ефективне: він має професійний успіх, високий соціальний статус, він фінансово забезпечений і фізично здоровий. Те, що непридатний до соціалізації і неемпатичний, але результативне спілкуванні і співчуття -- то для шлюбу не має значення, якщо правильно підібрати партнерку. Правда ж? Щоби за анкетою сто зі ста було. Але тут трапляється Розі. Розі — барменка, підробляє в барі, поки пише дисертацію з психології. Дона з нею познайомили друзі — щасливо одружена пара. І Розі — катастрофа, вона не відповідає жодному критерію Дона, але чомусь хлопу поруч із нею цікаво і комфортно. Разом вони вирішують знайти біологічного батька Розі і спробувати вибудувати уже свої стосунки.

     Спільнота людей в аутичному спектрі позитивно відреагувала на ромком Грема Сімсіона, особливості поведінки Дона передані дуже точно і при цьому він є не героєм проблемної соціальної прози, а розважального легкого романтичного роману. Ця книжка — важлива репліка про видимість людей з синдромом Аспергера. 

     «Господь не любить веганів», Ганна Городецька

     Вона дивиться на себе в дзеркало і бачить там потворну невдаху, яка не має власного затишного дому, а живе в успадкованій від бабці квартирі, яка не має годної роботи, не може народити дитину, її кинув коханець, вона бачить Жабу. У Жаби — клінічна депресія, але жінка не може цього усвідомити навіть тоді, коли розмиваються межі її реальності і межі її особистості. Їх дві сестри — Жаба і Фея. Дівчат ростила баба, скупа на любов і повагу. Жаба була проблемою дівчиною, до того ж хворобливою, весь час по лікарнях з черговим панкреатитом. Мама? Ну десь була там мама. Фея виросла, побудувала затишне житло, навчилася готувати веганські обіди. Фея готується вийти заміж за хорошого чоловіка, а він якраз веган. Жаба добре знає того чоловіка. Чи їй здається, що добре знає. Не так давно вони були разом, не так давно вона носила його дитину. Чи не було цього. Жаба хоче лягти, не рухатися і проростати скрізь кімнату молодими деревцем – кипарисом, які в Києві не ростуть. Але Жаба збирається і йде на пишний веганський обід до Феї, та має познайомити її з нареченим… Інколи просто треба попросити про допомогу. Навіть якщо просиш у свого відбитку у дзеркалі.    

     «Таємнича історія Біллі Міллігана» і «Війни Біллі Міллігана», Даніель Кіз

     В основі романів Даніеля Кіза — реальна історія, автор спілкувався з пацієнтом з розщепленням Я і потім написав його історію так, як він її собі уявляв. Біллі Міллігана в кінці 1970-х арештували і судили за озброєне пограбування і три зґвалтування. Захист висунув аргумент про дисоціативний розлад особистості, провели експертизу і таки підтвердили: в тілі Біллі живе понад чотирнадцяти осіб. Його виправдали і перевели на примусове лікування, а скоро й звільнили. Вперше в суді розглядали такий діагноз. В книжці Кіза багато вигадки, клінічно воно не достовірна. Але як роман – страх яка цікава. Автор спілкується з усіма чотирнадцятими особистостями Біллі і розказує про кожну з них. Згодом їх виявляється уже двадцять чотири. Розщеплення особистості — діагноз, який здавна манить мистецтво: як може в одному тілі жити кілька особистостей, де межа між нашими різними соціальними ролями і уже хворобою. Батько Біллі покінчив з собою, мати вийшла заміж вдруге, відчим чинив насильство над хлопцем і тоді той почав «розпадатися» на різні особистості, хтось із них був наївним і люблячим, хтось саме зло, був науковець, був релігійний фантик, був художник, вони всі мали різне етнічне походження, скажімо, рідкісним параноїком був колишній югославський комуніст, всі особистості мали різний вік, були там чоловіки і жінки, зґвалтування, наприклад, коїла сором’язлива жінка-лесбійка… Досі не відомо, чи не був, бува, Мілліган просто талановитим актором.

Ганна Улюра

     1 жовтня — Міжнародний день людей похилого віку. А ви знали, що у людей 65+ є свій спеціальний день? А от своєї спеціальної художньої літератури у них нема. А було б незле, адже увагою такі герої в художній прозі не розпещені. Їм зазвичай відводиться роль розповідача чи персонажа, який вкинув якусь загадку, що її буде розкручувати сюжет, і швиденько пішов геть. Штибу «бабуся померли і залишили щоденник у спадок онуці». Чи таке ще часто буває: герой починає свою історію дитиною або юною людиною і закінчує її старим, але останні сторінки таких романів дуже швидкі, старість є лише «рамкою» для історії про юність. А от так, щоби ціла книжка про старшу людину — таке буває? Звісно, буває, не аж так часто, але трапляється: герої 65+ та їхні проблеми мають і цікавезні про них історії. Нумо читати.

Ернест Гемінґвей, «Старий і море» (ВСЛ)

Самого відомого старого написав Гемінґвей, нині представлений в новому якісному українському перекладі. Цю класичну оповідку читають як алегорію: людина бореться проти сил природи і поборює щось в собі, що вона успадкувала від диких предків і з чим їй тепер так важко жити в соціумі. А можна почитати і буквально: старий рибалка одержимий ідея фікс зловити оцю саму рибу, цей злощасний марлін йому треба, як ніщо ніколи до того в житті (а що ж було в тому його житті? чому він вітає свою старість в повній самоті?). Сантьяго майже чотири місяці виходить в море, але повертається без здобичі. Від нього відвернулася удача — та то настільки, що навіть хлопчика-учня батьки віддають помагати на іншого човна, аби Маноліно і собі не інфікувався «злиднями» від Сантьяго. Старий рибалить тепер сам-один. І от чергова рибалка, старий нарешті підсікає рибу, судячи з усього гігантську, але здобич не збирається так легко віддавати своє життя.

Агата Крісті, «Оголошено вбивство»  (КСД)

До кольору найвідомішому старому мусить бути непересічна зіркова старша пані — та сама міс Марпл, прошу. Джейн Марп — героїня-розслідувачка з детективних романів Агати Крісті. Маленька худорлява старенька сидить у кутку, плете на дротиках, а тим часом підмічає-підслуховує купу цікавинок, які допомагають їй викривати злодіїв і розплутувати убивства. Міс Марпл ніколи не була заміжня, не має дітей-онуків. Плете вона панчішки і шарфики своїм внучатим племінникам, їх у неї ледь не два десятки, судячи з розповідей старенької. Родина її любить і візитує. Вона дуже оптимістична і позитивна, але завжди чекає від людей найгіршого з можливих варіантів. Фанатична садівниця. Першокласна пліткарка. В романі «Оголошено вбивство» міс Марп їде на лікування в спа. У маленькому курортному містечку тим часом скандал: у газеті надрукували оголошення, що в цю п’ятницю о 18.00 в маєтку Літл-Педокс станеться убивство. Звісно, міс Марпл буде там в цей час і стане свідкою убивства: мертво тіло належить невідомому в місті юнакові. Чи були на ньому плетені шкарпетки, в романі не написали.

Олена Пшенична, «Там де заходить сонце» (Лабораторія)

Літо 2022 року. Київщину деокупували, і Віра Петрівна може повертатися додому, вона живе там разом із дорослим сином і його родиною. От тільки невістка з дітьми евакуювалися за кордон, а син Толік все частіше і все на довше зникає на сході, він волонтерить, робить ходки на передову. Вірі сімдесят два, вона давно овдовіла і недавно пережила інфаркт. Толік боїться матір залишати надовго саму і пропонує їй до кінця осені переїхати до елітного будинку для літніх людей «Золота осінь», що неподалік Кагарлику. Віра, правду кажучи, нажахана такою перспективою, але погоджується, бо так всім буде зручніше. Та й будинок той непоганий і товариство цікаве. Кожна людина, яку зустріне в Будинку Віра, стане частиною уже її власної історії, а приватні історії авторка роману уміє розказувати бережно і чуйно. Вижити у війні — значить, довіритися тому своєму, хто наразі опинився поруч, най би то був цілковитий незнайомець. Віра буде опановувати це мистецтво в свої 72+. 

Сара Груен, «Води слонам» (Фабула)

Так само пансіонат для літніх, але на іншому континенті. США, закінчуються 1990-і. Поблизу пансіонату ладнає шатер мандрівний цирк, літні пансіонери перезбудженні, кожен хоче на ярмарок. Особливо один із них рветься до манежу — Джейкоб, а йому дев’яносто сім, перепрошую. Сімдесят років тому, в 1920-х, він сам служив в цирку і пережив там карколомну пригоду. Та і не просто в цирку! Джейкоб Дженковскі юною людиною сім років працював у настільки відомих, що майже міфічних американських цирках — Найвидовищнішому шоу братів Бензенів, а згодом у легендарному цирку братів Рінглінгів. З Шоу братів Бензенів пов’язана нещасна пригода з купою смертей: звірі вирвалися на волю і пошматували чимало відвідувачів та робітників. З поваги до жінки, яку він кохав, Джейкоб мовчав про те, що насправді сталося тоді в цирку братів Бензенів. Зараз він готовий розказати про події, що ним він є останнім, буквально останнім і може бути несповна розуму, свідком. Джейкоб вшивається з того старечого пансіону, втікає до мандрівного цирку і розказує свою історію власнику цирку. Який ніяк не збагне, що від нього хоче цей ексцентричний старий.

 

Фоззі, «Чорний хліб» (КСД)

Влітку 1989 року двоє комсомольців зі стройотряду вирішують вполювати нерпу і заснімкувати екзотичну пригоду. Один із Кемерова, другий із Миколаївщини. Їм допомагає місцевий провідник — Андрію вісімнадцять, він луораветлан, чукча себто, син легендарних мисливців. Під час гарпування Андрій падає за борт. Його земляки добивають хлопця багром у воді, таким є давній і застарілий звичай чукчів, зайди не втручаються. Тіла хлопця не знайшли. Зате на ранок починаю по черзі помирати всі, причасні до цього випадку. Горе-туристи воліють якомога швидше вшитися з Чукотки, тим себе рятують. На деякий час рятуються. Бо мститися за сина взялася Лилєкей-мисливиця. Лилєкей скоро арештовують і запроторюють у в’язницю. 2005-го закінчується її термін ув’язнення, уже сильно старша Лілія виходить на свободу і прямує у Кемерово, а за тим — на Миколаївщину. Хто запідозрить у мовчазній самотній чукотській старій жінці — саму Немезиду? Точно не її жертви.  

Туре Ренберґ, «Толлак Інґеборґи» (ВСЛ)

А от цей самотній старий справляє таки гнітюче враження, люди його побоюються в воліють триматися якомога далі. Мають рацію, хоча поведінка їхня — суто інтуїтивна, бо Толлак свої таємниці добре-добре уміє приховувати. Толлак і Оддо (юнак, якого Толлак виховує, він трішки загальмований, але Толлак до нього терплячий) чомусь вирішили поховати в лісі старий Сітроєн — авто, яке любила покійна Толлакова дружина. Сусіди це нібито й бачили, але воліють про це не думати. Та чи мало хто де своє сміття зарив?! І живуть всі мовчки, роками тримаючи дистанцію. Толлак сховався у глушині поруч зі старим тартаком, котрий давно збанкрутував. Поруч хіба Оддо є. Двоє дорослих дітей давно поїхали, відразу після смерті матері: син має свою родину, онуків до діда привозять нечасто, донька лікується у психлікарні й батька уникає. Толлак сильно постарів і викликає дітей, мовляв, має їм щось важливе розказати. І хто його захоче чути?

Софія Андрухович, «Жінки їхніх чоловіків. Старі люди» (ВСЛ)

Коротка проза, яку писала іще зовсім юною Софія Андрухович, розказує, зокрема, і історію старшого подружжя, як його бачить онук. Старіння очима дуже молодою людини — героя і авторки.  Лука отримує запрошення на весілля. Його дід і баба одружуються. Вшосте одружуються, до речі. Перший раз побралися замолоду: дідо прийшов вступати у хор, який керував його майбутній тесть, з бабою швидко знайшли спільну мову, побралися, через пів року розлучилися, через рік випадково зустрілися, знову пошлюбилися… і понеслося.  Лука має дар, якого позбавлені підлітки: він уміє бачити старих людей, йому в око впадають старенька на лавці, дві сліпі жебрачки зрілого віку, похилого віку перехожий. А от малювати Лука старість не уміє і, маючи намір стати серйозним художником-портретистом сильно через те переймається.

Софія Лундбурґ, «Червоний записник» (Нора-Друк)

Доріс гортає червоний нотатник, згадуючи те, що сталося з нею за день (телефонувала Дженні в Америку, наприклад) і ті виловлюючи якісь присмеркові спогади з давнього минулого. То не нотатник навіть, а така собі олскульна адресна книжка. Тільки на полях біля імен, які напевно лише самі Доріс зараз щось і промовляють, стоять позначки «помер». Біля кожного, вважайте, імені. Цю червону книжечку Доріс подарував ще батько — кількадесять років тому. Нині Доріс дев’яносто шість. В наступній розмові з Дженні (вона є внучатою племінницею Доріс) старенька поволі почне розказувати про померлих людей з того записника. І сідає писати мемуари. Підліткою сирота Доріс влаштувалася покоївкою до розкішної мадам Серафін, мадам її тупо перепродає у Париж в універсам, працювати моделькою. Там дівчина зустрічає Аллана — кохання свого життя, але той одного дня зникає. І це одне з імен, котре позначки «помер» у записнику не має. Посеред війни Аллан озветься — він в Америці — і знову тиша. Дженні слухає ці плутані спогади старої і вирішує Аллана для бабці знайти.

Ірен Роздобудько, «Фаріде» (Нора-друк)

Стара жінка, маленька сухенька дуже літня жінка приїздить до рідного Селища в Криму. Там її впізнають і називають мамою понад вісім десятків дорослих людей. Вона жодного з них не народжувала, але дала їм життя. Під час Другої світової Фаріде жила в Криму, вона кримська татарка, працювала вихователькою в дитячому садку, зовсім юна неземної краси дівчина. Фаріде спромоглася підробити документи дітей-євреїв, видала їх за кримськотатарських сиріт і так врятувала їм життя. Згодом під час депортації кримських татар вона надала докази, що ці діти є євреями і так урятувала їх від депортації. Нині вона повертається додому, до своїх дітей. В основі роману — реальна історія. Саїде Аріфова, яка визнана Праведницею Народів Світу, в Криму врятувала 88 єврейських вихованців дитячого будинку. Авторка «Фаріде» бере біографію Саріде за основу, але вимарює своїй жінці інше — трішки щасливіше, либонь — життя.

Нада Гашич, «Дев’ять життів пані Адели» (Книги-21)

Пані Адели Преміць виповнилося вісімдесят, але святкування не було. Алела готова була стати зіркою на заслуженому святі, але дорослі племінник і племінниця, котрі піклуються про літню пані, вечірку скасували. Ну що за дурня! На вулиці 2020 рік і весь Загреб, як і весь світ сидить по хатах і миє санітайзером всі доступні поверхні — триває пандемія Ковід-19 в самій соціально напруженій її фазі. А тут ще й потужний землетрус не забарився. Якщо ви думаєте, що зі скасуванням вечірки, чи з пандемією, чи бодай із землетрусом Адела змирилася, то ви не знаєте цієї упертої ексцентричної старої. Та й подруги-бабці у неї такі самі безголові. Їм треба свято! Адела — вдова, своїх дітей у неї немає, зате є заповіт, гроші і будинок в центрі Загребу. Вони збирається шантажувати племінників, щоби отримати все, чого потребує і випити побільше крові родичів. Роман сатиричний, пані Адела і не мусить бути тут симпатичною, бабусею вона нею і не є: десять історій про пригоди упертої загребської пані вибісять найтерплячішого з читачів. Уміє пані Адела доводити оточуючих до гикавки. Але це таки смішно.

Жауме Кабре, «Моє каяття» (Фоліо)

Андріа Адевола почав втрачати пам'ять, дають про себе знати вікові зміни. Він намагається утримати свої спогади купи, в тому йому допомагають два уявні друга з дитинства — ковбой та індіанець, що тоді допомагали йому сховати погані спогади про насилля в родині. Батько бо був людиною важкою і навіть страшною. А іще поруч є цілком втілений друг-письменник, котрий час від часу виконує роль терплячого слухача плутаної старечої сповіді. А сповідь та варта уваги. Адріа – геній, якого нещадно школили бути генієм, він вільно володіє десятьма мовами іще до того, як йому виповниться вісімнадцять, він віртуазно грає на скрипці. Скрипка Сторіоні — коштовність, котру зберігає його родина і з якою пов’язана ганебна таємниця Фелікса Адеволи і страшна тайна уже його сина. Фелік був антикваром, під час Другої світовою він активно збагачувався, купуючи чи виманюючи цінні речі у євреїв, а під кінець війни — у нацистів, що давали драла. Тепер Адріа треба згадати, звідки та скрипка і чому через скрипку з його життя пішла жінка, що її хлопчик-геній так віддано кохав — Сара. Адріа втрачає не просто спогади, він втратив спогади про людське зло. А все життя цей хлопчик, що став поважним професором, вивчав філософські трактати про проблеми зла. І тепер він, мабуть, знає всі відповіді, та забув уже питання.

Ганна Улюра

     Блейн Гарден. Втеча з Табору 14. Ріне: Бородатий тамарин, 2024. 320 с.

     Блейн Гарден — американський репортер з тридцятирічним стажем і співпрацею з таким  велетами ринку медіа як «Нью-Йорк Таймс» і «Вашингтон пост» —  2012 року випустив у світ біографію Шін Донг-Хьока, записану з його слів. На відміну від Гардена ім’я Шін Донг-Хьока до того у вільному світі ніхто не знав і не чув. Але так тривало недовго: тепер Шін Донг-Шьока знають не згірше за Но Кім-Сока. Вони обидва є втікачами з Північної Кореї. Кім-Сок при цьому викрав і передав США літак (це було на початку 1950-х), а Донг-Хьок  викрав і передав США свою історію. До Шіна в США виходила, мінімум, одна мемуарна книжка автора-біженця про концтабори в Північній Кореї: Кан Чхон Хваль все дитинство прожив у ув’язненні, про що написав книжку «Пісня концтабору». Але саме історія Шіна справила непересічне враження на аудиторію. 

     Шін наполягав: він єдиний за всю історію існування Північної Кореї спромігся втекти з сурового табору для інтернованих осіб номер чотирнадцять, більшість в’язнів якого просто не виживає. Табір №14 або Табір Кечхон (за назвою місцевості) призначений для політичних в’язнів та їхніх родин, там їх нібито перевиховують продуктивною працею, концтабір існує з кінця 1950-х, про факт його існування світ не раз інформували політики, журналісти й активісти. В ньому перебуває, за різними відомостями, від 150 тис. до 200 тис. осіб, там відбуваються регулярні страти. Уже словосполучення «Табір № 14» в назві книжки негайно привертає увагу читача, що бодай щось чув про Північну Корею.   

     Шін мав при собі насправді унікальну історія, яка заслужено стала світовим бестселером. Шін і Гарден взялися разом привернути увагу до того факту, що в ХХІ столітті існує країна, де є концтабори, а весь світ не може з тим нічого зробити. Як мінімум, з цим вони впоралися, бо Шіна тут же звинуватили в брехні, а Гардена — в підтасовці фактів, при чому звинувачення лунали від інших біженців з Північної Кореї і були підставові.

     Почнімо з того, що Шін детально описав загибель батька, а за два роки після виходу книжки оприлюднили актуальне відео з нібито покійним. В 2015-у Шін зробив офіційне звернення, де вибачився за ті моменти книжки, в яких прибрехав заради драматичного ефекту. Ох, а це таки незлецькі моменти було викривлене. Двадцятирічний Шін з табору № 14 не втікав, він і його родина були там ув’язнені, але юнака перевели до іншої, менш сурової буцегарні табору №18, коли йому було шість. Треба сказати, вибачення Шіна посилили популярність його біографії (напевно, читачі самі хотіли перевірити, наскільки той втікач є вправне брехло, бо замилив наглухо око навіть досвідченому журналісту; український переклад виконаний за другою редакцією 2015 року і сфальшованих моментів в ньому уже менше).

     І, цілком парадоксально, благородна місія щодо приверненню уваги до людожерського режиму в Північній Кореї через брехню респондента не постраждала. Ну бо книжка страшна навіть поза хворобливими ескападами драмаквін Шіна. В тих моментах, де він не вважає за потрібне вигадувати, проступає така буденна і така нестерпна правда, що годі в неї повірити. Але вірити доведеться. В книзі є одна репліка, де Шін розказує, як голодні діти длубаються в лайні тварин, бо там трапляються неперетравлені зерна кукурудзи, б’ються за кожне таке зерня і тут же з’їдають. Так от це, наприклад, правда, таке згадують й інші біженці. Шін описує серед іншого процедуру і відчуття від катування електричним струмом; дуже точно описує. Стегна Шіна понівечені шрамами від таких тортур  — засвідчують фото і експерти.

     Шін точно описує життя ув’язнених в північнокорейських концтаборах, вони збігаються зі спогадами інших втікачів. Страти, насилля, пропаганда, важка виснажлива робота, катування, голод, знову голод, знову важка робота. Ув’язнені крадуть один у одного, доносять один на одного. «Помри сьогодні ти, а я — завтра».   

     Шіну зараз чи то сорок один, чи то сорок три — він не знає точної дати свого народження. Він народився в концтаборі від батьків-в’язнів, яких запроторили в буцегарню, бо один із родичів здався владі неблагонадійним. Шлюб і народження дитини були їхнього винагородою за добру працю, партнера собі вони не обирали і ніжних почуттів один до одного не мали. Батько жив в іншому секторі табору, син його майже не бачив. У Шіна був єдиноутробний брат, троє людей його родини жили впроголодь і цупили один у одного їжу. Сини крадуть обід матері, та їх лупцює мотикою ледь не до пів смерті. Це нормальний день з табірного життя. Жінки, які родили дітей, в таборі мали привілеї, наприклад, кращі житлові умови. Певно, припускає Шін, тому матір його і брата й народила, не з любові, а з потреби. Шін учився в табірній школі, працював на швейній фабриці, він був свідком десятка страт, зазнавав побоїв і знущань. У Шіна нема одного вказівного пальця, його відрубали — дитиною він пошкодив машину, на якій працював в цеху. Одного дня Шін підслуховує розмову матері і брата: ті планують втечу з табору. Шін-підліток доніс на свою родину… До своєї уже втечі він готуватиметься більше семи років. В Південній Кореї, куди він потрапляє після Китаю, Шін зовсім губиться, цінності сучасного світу йому чужі, ще гірше буде тривати адаптації в США.  

     Блейн Гарден за хвилі скандалу з фальшуванням у «Втечі з табору» зробив коректну і дуже важливу заяву. Він визнав свої помилки як журналіста, але зазначив: Шіна пів року катували, Шін зазнавав насильства протягом свого життя, Шін знає, що таке смертельний голод, то чи не думає шановний західних читач, що такі штуки дещо впливають на пам'ять і на відчуття реальності і як він, шановний, собі уявляє особисті кордони людини після такого, як така людина може бути щирою і довіритися незнайомцю. Після цієї заяви історія з брехнею Шіна стає моторошнішою, а його спогади — свідченнями зруйнованої насиллям психіки однієї доста юною людини.

      Українського читача книжка Блейна Гардена не шокує так, як шокувала американців, котрісь із яких шукають розради від соціальної несправедливості капіталізму в мріях про корейсько-китайсько комуністичні утопії. Для культурного шоку у нас занадто ще свіжа в нас пам'ять про сталінські ГУЛАГи, надто добре ми просто зараз бачимо, на що спроможні диктаторські режими. Ні, откровення біографія Ші Дон-Хього для нас буде навряд, але ми її таки зможемо зрозуміти як мало хто інший. А от вправою на чутливе і критичне одночасно читання свідчень про переживання екстремальних досвідів «Втеча з табору» для нас зараз стане. І в такій ролі ця книжка зараз нам треба.

«Успіх, скажемо мимохідь, річ досить гидка. Його мнима схо­жість з заслугою обманює людей». Ця фраза належить Віктору Гюго — одному з класиків французької літератури, широко визнаному класиком уже за життя; він добре знався на пасках, які чатують на обласканого читачем автора.

Швидкий успіх, буває, дуже шкодить книжкам. Книжку так  бурхливо-схвально приймають, що задирають планку очікування до небес, автор просто боїться розчарувати читача (а розчарувань від другої книжки не уникнути тоді, коли першу книжку уже проголосили шедевром). У літературі не так багато письменників, які були і залишилися автором лише однієї книжки. Прийняли добровільне рішення більше книжок не писати. Але іще менше в літературі таких, хто не став писати другу книжку тоді, коли перша прогриміла на весь світ. Люди покидали літературу, бо вважали, що їхній успіх не є заслугою їхньої літературної праці. Комплекс самозванця перемагав письменника. І була б колекція сумних людських історій, аби до неї не додавалася щоразу добра книжка на згадку.

Пропонуємо познайомитися з кількома книжками, які так і залишилися однієї книжкою літератора, переляканого успіхом свого роману. І, може, трішки потай таки пожаліти щодо рішення авторів піти з літератури. 

Артур Голден, «Мемуари гейші» (КСД)

Американському письменнику Артуру Голдену зараз шістдесят сім років, написані ним «Мемуари гейші» вийшли 1997 року і відтоді – тиша, нових книжок катма. Голден навчався в Гарварді, потім викладав в Колумбійському університеті, має науковий ступень (кілька ступенів), професійний дослідник, він мистецтвознавець і спеціалізується на Японії, добре володіє й китайською мовою, працював в Токіо і Пекіні.

Роман про гейшу спочатку теж починався як наукове дослідження, і лише за сім років Голден збагнув, що пише художню прозу. Голден збирав інтерв’ю у колишній гейш, включно з Мікеко Івасакі – однією з найвідоміший в цій професії жінок. Це було ризиковано, адже гейші не мають право на такі одкровення. І був скандал уже після роману: Голдену довелося плати жінками чималі відкупні за порушення таємниці. Але гроші він на це тоді уже мав.

«Мемуари гейші» відразу після публікації були два роки в списках бестселерів Нью-Йорк таймс, це значить, що лише за два роки продали понад 4 млн примірників англійською мовою. Голден отримав золоту пластину від Академії досягнень (це такий собі Оскар для бізнесменів). До кінця ХХ століття книжку переклали тридцятьма мовами. В середині 2000-х вийшла екранізація, яка забрала собі три Оскари. В кожній країні з кожним новим перекладом книжка ставала хітом (окрім Японії, до речі).

Сакамото Чіо 1929 року було лише дев’ять, коли тато продав її та сестру в будинок для розваг в Кіото, сестру тут же підправляють до борделю, а Чіо щастить потрапити в школу для гейш. Порівняно з долею сестри, то таки є щастям. Чіо вдається з сестрою втекти, але згодом вона повернеться на навчання до школи гейш під іменем Ніті Саюрі і почне робити карколомну кар’єру. Про яку книжка й розкаже — з винятковою увагою до історичної достовірності описаних подій. 

Книжка виникла випадково, до неї доклали чимало праці і вона стала міжнародним хітом. Мабуть, марно очікувати, що доля дасть Голдену ще один такий виграшний лотерейний квиток. Він зрештою в ту лотерею більше й не грає.

Ганна Городецька. Господь не любить веганів. Львів: ВСЛ, 2023. 168 с.

Жаба і Фея — сестри (ні, справжніх імен їхніх не дізнаємося). Майже неможливо уникнути такого: з двох дівчат, які зростають разом, одна мусить вирости в жабу, друга — в фею. В зачаровану жабу, в розчакловану фею. Вона дуже схожі, так всі кажуть, тільки одна з них гарна. Депресія, зіпсуті і погано завершені стосунки, втома від людей, безробіття, бездітність — «робиш із себе жертву? Стражденна жаба». Бути жертвою і робитися жертвою, ці два стани зовсім не ідентичні, ту різницю Жаба й усвідомить між салатом з авокадо і картоплею з сочевичною підливою.

Жабу запрошено на обід до Феї, та з’їжаться з новим бойфрендом, Жаба того чоловіка добре знає, але обидва роблять вигляд, що незнайомі. Обід вишуканий веганський, хоча Фея до того вживала м'ясо. Колись і Жаба була м’ясоїдною, тепер веганка. Чоловік за столом уміє навертати в свої звички жінок, з якими спить.

Коротше, пригода 2+1 почалася. До речі, феями на «мамських форумах» звуть коханку чоловіка.

  

Фея орендує вінтажну квартиру в центрі, Жаба живе в пошарпанці в спальнику, вона її не вибирала собі, а успадкувала. На обід до Феї мала б прийти тітка, але не батьки. Здається, у Феї з Жабою, окрім тієї тітки — молодшої маминої сестри, припущу на свій ризик з деяких реплік роману — нікого більше нема. Далі почуємо: виховувала дівчат бабця, нині покійна. І Фея — старша сестра, так здається з першої ж її сцени в романі. Аж до фіналу всі відомості про родину Жаби треба буде збирати по крихтах, але важить не пропустити жодної (бо тоді геть заплутаємося ближче до фіналу).  

Інтонаційно роман дуже схожий на розкішний британський серіал «Флібег», той що переклали як «Погань»: саркастичний, злий, вразливий, розгублений жіночий монолог. От тобі, мала, твоє життя, роби з ним, дівчино, що хочеш і пензлюй звідси. Дорослі дівчатка стоять, шоковані, посеред життя, яке сповнене втрат і нереалізованих бажань, і не збагнуть, коли це життя стало їхнім. Повна втрата влади над ситуацією (таким є синдром депресії, між іншим). І шукають того, хто їм розкаже, що ж тим життям робити.

Матір шукають, скажімо.

Бога, наприклад. Антивеганського персонального Бога, який лише й уміє, що тебе не любити.

Так-так, персонально тебе Бог уміє не любити. Або мама.

Книжка написана від Ти. Себто героїня говорить до себе і до нас одночасно. При цьому вона нам делегує свій досвід, вона сподівається, що й ми мали такі думки і робили щось таке для самих себе неочікуване.

Ти зайшла в книгарню, де просто ходиш рядами, зупиняєшся у відділі «подарункове видання», зшкрябуєш захисну плівку з дорогої книжки рецептів для веганів, читаєш десерти, які ніколи не будеш готувати, та й не їси ти солодкого (брешеш: як тільки він пішов, так самими кексами і тортами харчуєшся). Ти просто не хочеш йти на родинну вечерю, де буде сестра і новий хлопець сестри. Ти уже спізнюється. Але стоїш і гортаєш книжку, яку купувати і не думала, і яку тепер складніше буде продати. Тобі соромно і приємно від своєї розв’язності. Уже на десять хвилин спізнюєшся… Зрештою, Жаба права, коли говорить до читача напряму, розділяючи на двох свій інтимний досвід, її емоцій і вчинки насправді легко зрозуміти (і не зізнатися собі в цьому, бо ми ж не такі пришелепкуваті, як вона).

Жаба зла на весь світ, котрий не розуміє, де і чому їй зараз болить.

Тут є ще один психологічно красивий момент. Жаба говорить до себе і говорить вкрай жорстокі речі: ти негарна, ти тупа, ти професійна жертва, тебе покинув чоловік, бо ти негарна, тупа і так далі. Ми так жорстоко не говоримо ні до кого іншого, окрім себе. Ми доста виховані, щоби нікому іншому не кинути просто в очі: «Ти тупа потворна невдаха». Та ми запросто говоримо це своєму відображенню в дзеркалі. Ми уміємо себе не любити. І коли таке унорманове принаймні серед жінок ставлення до себе стає романом, то справляє сильний ефект. «Господь не любить веганів» — книжка, зокрема, і про те, як легко навчитися себе не любити і просто регулярно демонструвати собі цю нелюбов.

«Застав себе бути нормальною», — отримує Жаба роздратовану бабусину пораду. Все тут прекрасно: і «бути», а не «ставати», і «нормальною», а не «зручною для інших», і «застав», а не «відчуй таку потребу». Жаба тільки і робить, що змушує себе і міркує про примус. Нормальним це нікому, включно з Жабою, не здається.

Є одна сцена в романі, де бойфренд Жаби докірливо дивиться на неї і вона згадує точно такий же погляд бабусі. Бабуся докоряла, що Жаба не їсть, чоловік докоряє, що Жаба їсть шоколадку з кавою — негодну їжу. Жаба згадає, що в дитинстві хворіла і харчувалася за «дієтою номер п’ять», це лікувальне харчування для тих, хто має хвору печінку і жовчний міхур. Зла на язик Жаба, виявляється, буквально стікає жовчами. Її веганство таке саме примусове, як голодування в дитинстві, але тепер це її власний вибір.

Де тут межа між примусом і самодисципліною? 

У книжці є чимало образів і сцен, пов’язаних із рефлексію самообмеження. От Жаба розглядає дитячий одяг і окремо фіксує рукавчики, що захищають малюка від самодряпання; в дорослому одязі такого нема. Жаба воліла б мати такий дорослий одяг і то не дивно: вона спричиняє шкоду своєму тілу. А от ще у Жаби є шістнадцять красивих порожніх записників. З тим зшитків, які розбиті на теми і графи, мають кольорові маркери, тощо, які нормують спосіб, у який саме їх будуть заповнювати. А от вазонок, який Жаба обирає. Воліє кедра, але купить бегонію. Розкаже, що бегонію треба омежувати і не давати багато простору для коріння, а то розростеться як божевільна. А от Жаба отримує подарунок своєї мрії — рожеві затички для вух з натурального воску, тепер вона може обмежити вплив світу на себе… Таких деталей в романі — сила-силенна, шукати їх буде окремою насолодою.

Самодисципліна є добре для тих, хто живе з нами поруч, і не аж так добре для нас. І механізми самообмеження насправді вкрай травматичні. Так нібито всередині нас існує ще одна істота, яку ми контролю і позбавляємо жаданого. От цього тортика з вершками тваринного походження і кави з коров’ячим молоком, скажімо, бо на нас криво подивиться коханець. Ну і не спати з чоловіками сестер — теж самообмеження. Всередині тебе живе людинка, яку ти позбавляєш всього, що тільки їй хочеться. А люди навколо скажуть: «Ого, та ти тримаєш своє життя під контролем, яка ж ти молодець». Жаба випустила цю людинку на волю.

Роман Ганни Городецької «Господь не любить веганів» — таке собі артхаузне чтиво, майстерне плетиво недорасказаних історій «між нами, сестрами»: просто не буде, але буде цікаво.

Ганна Улюра

     Залізти в чужу шкіру і пожити там недовго, поки читаєш книжку — і тут же порадити цей роман і досвід добрій приятельці. Зазвичай такі твори називаємо «душевними книжками». Вони викликають сильні емоції. Навіть розповідаючи про сумні, а то і страшні події, уміють втішити у фіналі. А значить, поки їх читаєш, ти почуєшся захищеним(ою). Тому такі книжки охоче обговорюють між собою читачі(ки), позаяк почуттям захищеності треба і можна ділитися. Названі тут романи останні років п’ять ставали хітами книжкових клубів: малознайомі між собою люди збиралися разом, починали обмірковувати, що вони щойно прочитали, ділилися між собою безпечним простором і так ставали ближчими. Ці книжки насправді уміють зближати людей. Та мабуть все просто: вони розказують цікаві історії в не самих очевидних декораціях — міркують про країни і події, на які ми не те щоби часто дивимося впритул, і демонструють почуття, які ми добре всі знаємо.

«Чотири вітри», Крістін Генна (РМ)

Пиловий казан у США 1930-х. Посуха, яка тривала десять років, знищила господарства в регіонах, котрі щойно перекопали й ґвалтівне освоїли — не докладаючи зайве розуміння чому не треба руйнувати природну цілину. Біженці з Оклахоми і Техасу втікали від голоду до Каліфорнії. Уряди штатів були не готові прийняти такі натовпи трудових мігрантів, що перебувають на межі фізичного і психічного виснаження, соціальною допомоги не було, їх селили в тимчасові табори, через антисанітарію там починався епідемії. Місцеві, втомлені від навали тих, хто готовий працювати будь-де суто за їжу, вчиняли в таборах біженців погроми. А додому повертатися не можна, дома уже нема. Але все ще є земля, здатна відновитися і родити.

Серед біженців з пилового казану — родина Ельзи, вона сама, її донька-підліток і маленький син. Вдома на фермі залишилися батьки чоловіка з мінімальним шансом вижити серед піщаних бур, там же могила її померлої дитини, а чоловік десь завіявся, коли стало насправді скрутно. Ельза походить із заможної родини комерсантів, у неї неймовірна гарна матір і дуже красиві сестри. Сама Ельза — негарна, неприваблива, хвора відлюдька, її ростять як занадто амбітну стару діву. Ельза хоче вирватися з-під токсичної опіки. Одного вечора вона вдягає червону сукню і йде на танці. Знайомиться з італійцем-фермером, зовсім юним, який має наречену і плани їхати учитися в коледж. Випадкова ніч закінчується вагітністю.

 Чим відрізняється опіка від піклування? — Ельза сама дізнається і нам розкаже.

Читати оповідання — високе мистецтво, треба зібратися-сконцентруватися і всього лише за кілька сторінок і за якихось пів години зануритися у світ, роздивитися всі його деталі, розгадати таємниці героїв, полюбити-зненавидіти їх і успіти з цим всім попрощатися. Читати оповідання багато хто не любить, бо та швидкість і та концентрація дуже втомливі, але дарма, бо читати оповідання — то такий вишуканий спосіб отримати колосального емоційного прочухана за мінімум часу. Якщо, звісно, оповідання ті хороші. Бо і писати оповідання — високе мистецтво, не недосформовані романи видавати, а чистий такий собі концентрат історії. Для любителів слухати добрі історії наші умільці розказувати добрі історії останні півтори року потрудилися на славу, є з чого обрати якщо любите читати оповідання і якщо хочете спробувати їх полюбити.

Марина Єщенко, «Хороша пам'ять» (Фабула)

Перший рік повномасштабної війни.

Люди, які не перший тиждень переховуються в підвалі на Ізюмщині від окупантів і обстрілів, сваряться і втомлено пліткують, скидається що уже звикли так жити і довгі роки так живуть, в тісняві, в контакті з колись незнайомцями, в напів темряві і в духоті. Вони сьогодні печуть з залишків борошна оладки. Десь поблизу бабахає.

На вокзалі волонтери пропонують гарячий чай, бере три паперянки — собі і дітям, пальці пече, цукерок не хоче, їсти їм пообіцяли піднести пізніше, поки що гарячий-гарячий чай. Виїздили з Київщини, вибухнуло десь на сусідньому подвір’ї, на блок-постах уже стояли буряти. На київський вокзал прилетіла і нумо на залюднений перон, навіть дітей в авто забула, чоловік якийсь повз проходив, накричала. Куди далі їхати, що робити, Тамара не знає. Зараз — вокзал, Львів, гарячий чай. Ні, солодкого не треба, дякую.

Пані з Чорткова втікає від війни до Німеччини там хороші умови для біженців. За кордоном пані з Чорткова нудно, а тим часом полишений в Чорткові чоловік заводить коханку. Теж втікає від війни, йому теж трішки нудно.

Марія — з «залізних людей», себто з залізниці, працює в евакуаційному потягу. По вокзалу прилітає. Але потяг успіває вивезти людей. Марія ходить по вагону, де може пройти, бо людей набито вщент, і пропонує чай. Ні, печива не буде, лише чай, — та то вона жартує так.

Сотню уже подібних історій чули, кажете? Я вам вірю.

Та не бійтеся ефекту дежавю під час читання цієї книжки. Ні, ви раніше ці твори не читали, але відчуття «композиція на повторі» вас не полишатиме. Це почасти зроблено спеціально, у читачів цьому збірника має бути і мусить бути спільне інформаційне поле — бодай в 2022 році. Ця книжка про нас, яких примусово сформувала як спільноту і спільність велика війна в екстремальних її проявах.

Ми всі дивилися ті самі відео з фронту і з деокупованих селищ, ми плакали над тими самими новинними роликами, пересилали один одному ті самі меми, ми читали ті самі репортажі та ті самі інтерв’ю. Ну бо саме вони — новини і меми — є джерелом, яке, скажімо так, надихало авторку «Хорошої пам’яті». Книжка написана не з власного досвіду переживання події, а з досвіду судомного і неконтрольованого цілодобового споживання інформації.

Хороша пам'ять — це коли найкраще пам’ятаєш те, що не з тобою було. Бо не умієш таке забути.

     Зранку уже пахне осінню. Але попереду ще пару-трійку тижнів літа. Вони особливі: коли забуваєш, як тебе катувала липнева спека і червневі комарі, та починаєш за цим літом, яке іще триває, уже сумувати. Настрій ностальгійний — шкода, що більша частина літа уже промайнула, настрій елегійний — іще може трапитися щось хороше, можна встигнути відігрітися душею і тілом та підготуватися до довгих осінніх вечорів. Тому книжки, яким особливо вдається передати оту особливу атмосферу завершення літа, зазвичай пишуть про дітей і дитинство (а що може бути більш ностальгійними?) або про самий початок романтичних стосунків (а що може бути перспективнішим?).

     Кінець літа заслуговує на особливі для нього книжки.

     Сергій Осока, «Нічні купання в серпні» (Видавництво Старого Лева) 

     Титульне оповідання елегійного, а під тим дуже тривожного збірника описує цей стан в природі, коли заходить на осінь, і цей вік, коли юність заходить на зрілість. Уникнути не вдається ні осені, ні усвідомленого дорослішання. Він прокидається ранком, збирає разом із матір’ю під теплим дощем великі жовті яблука, їсти хочеться — такий пружний ранковий голод буває лише у молодих, викурює свою першу на сьогодні сигарету — він іще може легко кинути  і забіг на два км іще не викликає задишки, і гайда на річку купатися. Сьогодні треба би уже повертатися в місто, але ні, ще один день, лише один день іще.

     Всі історії в книжці непрості, ба травматичні навіть, тут є самотнє дитя, яке мусить виборювати любов матері і бабусі та зрештою програти в цій боротьбі. Але події відбуваються в таких красивих декораціях, що їхню чорноту починаєш сприймати як ностальгію. Оті серпневі яблука. Розпечена червнева Одеса, куди хлопця вперше привезли на море. Зима, коли ідеш до погребу і дістаєш з бочки квашений помідор, що його ростив-збирав літом і приходить мить покою та щастя.

     А в тому оповіданні вони з друзями вночі напередодні влаштували вечірку на березі. За пару років у них всіх будуть діти і зібратися разом отак більше не вийде. А поки що він проводжає дівчинку, цілуються запоєм під шовковицею і купаються голяка — вода тепла і цвіте. Ні, таки сьогодні він поїде в місто, час рушати далі.  

     Емілі Генрі, «Люди, яких ми зустрічаємо у відпустці» (переклад Анни Процук, Артбук)

     Алекс — учитель, а Поппі веде колонку про туризм. Вони обоє родим із маленького містечка, але Поппі звідтам давно вшилася. Алекс і Поппі дружать уже дванадцять років, вони познайомилися на першому курсі коледжу і якось несподівано стати компаньйонами з літніх відпусток. Несподівано, бо вони один одному відразу не сподобалися, занадто вони різні. Високий атлетичний Алекс, флегматичний, застібнутий на всі ґудзики, серед всіх кольорів віддає перевагу хакі. Крихітна тендітна Поппі, яка вдягається і поводиться так, ніби щойно втекла з диско-вечірки початку 1980-х. Але вони потребують один одного — бодай для ідеальної подорожі.

     Дванадцять літніх відпусток в різних країнах і містах. Десь вдало, десь повний провал. І оця нинішня скидається на тотальну катастрофу. По-перше, вони посварилися і два роки не спілкувалися. Зараз пішли на зближення і ця поїздка — дуже висока ставка, треба з’ясувати, чи витримала їхня дружба сварку. По-друге, обговорювати проблему, через яку перервали спілкування, обоє не хочуть. По-третє, Поппі бреше, що подорож сплатив її журнал, а тому доводиться люто економити, жити в квартирі без кондиціонера, наприклад. А поїхали вони в розпал літа до пустелі. І нарешті, Поппі уже років десять як усвідомлює, що кохає Алекса не як друга, але ця любов безнадійна і треба щось з нею робити.

     А потім в пустелі починається злива!

  

     Марк Лівін, «Космос, прийом» (Віват)

     Зоряна — підліток, не важкий, не проблемний, просто зациклена на собі підлітка. Почувається чужої, її не дуже цікавлять забавки однолітків, які відкривають собі штучні-наркотичні та природні-закоханість стимулятори, які граються в статусні ігри і вирішують, хто сьогодні буде «царем гори». Вона почувається зайвою і непотрібною (Зоряна багато і глибоко рефлексує свої почуття, тому часом здається дуже втомленою і дуже дорослою жінкою з десятиліттям психотерапії за плечима, аж їй всього п’ятнадцять — ефект складається цікавий).

     В родині є таємниця, про яку мовчать. І не побачити цього слона в кімнаті Зоряна не уміє. У неї нема батька, вона ніц про нього не знає достеменно. На цих літніх канікулах дівчина вирішує таки присвяти час пошукам батька. Матір, яка до того приховувала нібито сам факт існування татуся, навіть історії їхнього знайомства були різними — то вона йому хустку позичила, коли він чхнув, то він допоміг їх х землі піднятися, коли вона забилася, ну от тепер матір каже: прийшов, мала, час, рушай шукати татуся. Зоряна знаходить його, спочатку за допомоги детектива, потім через самостійне розслідування, спілкується з його друзями, дізнається щось про незнайомця, який дав їй життя. І от вона стоїть перед дверима його будинку і мусить взятися за клямку.

     Пахне настурціями і річковим узбережжям… Таке літо сотворене для того, щоби прийняти всю таку складну і тонку себе. Як досягнути дзену в п'ятнадцять років і за одне літо?

     Юлія Мак, «Толіки: Про тих, хто перемотував касету олівцем» (Лабораторія)

     Щоліта вона з Луцька їде до бабусі в Прикарпаття, там на неї чекають троє старших братів, з якими вона туситиме три місяці поспіль.

     Ніщо так не повертає назад у дитинство, як літо — достатньо однієї згадки про довгі-довгі літні канікули, коли попереду ще довге-довге життя без проблем і головного болю (бо проблеми і головний біль — тут прерогатива дорослих: писати кінець 1990-і і початок 2000-х як безтурботні щасливі деньочки можна лише тоді, коли ти в цей час був неусвідомленим малям, не зайнятим виживанням). «Толіки» — світлий ностальгійний і дотепний спогад дорослих про ті довгі літні канікули «на селі» у бабусі. Героям «Толіків» десь по тринадцять років. І багато деталей, які змусять пригадувати власне дитинство читачів 30+: касети з Вакарчуком, що їх якраз олівцем і перемотували, дві безплатні хвилини по мобільному, психологічні тексти в журналах типу «Єва», тощо. Прокинутися вдосвіта, покосити траву, наїстися незрозумілого сміття рослинного походження, хоча поруч є доглянутий бабусин сад-город, вигнати корів на пасовисько, поглузувати з Насті, що приїхала з Білої Церкви і розмовляє кумедним суржиком, несхожим на місцеву говірку, зганяти до клубу, там уже певно грають у «пекаря».

     Таке насичене життя, яке іще не треба робити успішним і суспільно корисним, можна ним просто жити.

     Мальком Лаурі, «Під вулканом» (переклад Аріни Кулінської, Фабула)

     Мати василева як же гаряче! В усіх сенсах. У класичного англійського роману Лаурі явно підвищена температура, його пропасниця б’є, тут забагато спекотного сонця, гарячого сексу і гарячих голові. Багаторівнева історія, розказана нібито в п’яному угарі (хоча «нібито» тут ні до чого, кожен герой тут таки пиячить), харизматичні покидьки красиво тужать за цілісністю світу. Включить уже якійсь вентилятор чи що.

     1939 рік. Британія розриває дипломатичні відносини з Мексикою, європейці мають покинути Куернавак. Поблизу того міста є два вулкани, звідти і назва роману. Має з міста їхати і Жак. Тому Жаку просто зараз згадався приятель Джефрі, британський консул. Де ж він таки подівся? Поговорювали, Джефрі був британським шпигун, здається, це правда, а також британським п’яничкою і рогоносець. Він зник із міста просто у День мертвих. Так, формально це не літній роман, а осінній, бо всі його події відбуваються 2 листопада. Але це мексиканська осінь, атмосферно то все дуже скидається на наше Купала або на ніч Літнього сонцестояння. І навіть нечисть актуалізується. Джефрі фанатіє від доктора Фауста і веде з ним душевні бесіди. Фауст тут –  некромант, зв’язався з сатаною  і проклятий у фіналі.

     У романі Лаурі є 12 розділів — це 12 ударів годинника, щойно пробила північ, до ранку, коли треті півні відженуть бісів, доживуть не всі.

 

     Дженніфер Вайнер, «Велике літо» (переклад Наталі Третякової, Віват)

     Дафна і Дрю багато років дружили, з самого дитинства, але шість років тому люто розсварилися і припинили спілкування. Дрю образила Дафну свідомо: звела її з чоловіком, який гидує великим дівчатами, і спостерігала за приниженням подруги. Дафна — класична «лиса подружка» зі старшої школи, вона емоційно підтримує Дрю, виконує для неї дрібні доручення, бере на себе її провину. Гламурна тендітна вишукана Дрю і незграбна товстуля Дафна, якою, здається, просто користуються як компліментарним тлом. Такі стосунки і мусили завершитися скандалом.

     І от, прошу, сюрприз-сюрприз. Дрю повернулася і запрошує Дафну стати подругою нареченої на її весіллі. Вона не шукала Дафну і ніц не знає, що з тією було протягом цих років. А Дафна дуже змінилася, вона робить кар’єру в фенш індустрії, є інфлюєнсеркою в галузі плюс-сайз моди. З дівчинки на дієті, стала просто дівчинкою. Повагавшись, Дафна приймає пропозицію і їде в маєток біля пляжу на Кеп-Койді, де має відбуватися святкування. У Дрю тим часом — свої проблеми, вона походить із дуже багатої родини, але замість уваги батька отримує таки гроші, він відкупається від доньки; точно за такого ж персонажа Дрю збирається заміж.

     У дівчат є одним літній вік-енд, щоби відновити свою дружбу, але на інших умовах, подорослішати і прийняти інакшість близької людини, чи нарешті попрощатися і уже назавжди.

     Марина Манченко, «Гіркі апельсини» (Темпора)

     Молоді люди (в книжці нема тих, кому за тридцять) їдуть шукати себе і своєї долі, вони подорожують, навчаються, вони втікають. Всі вони родом з України, з Макарова, з Луцька, з Києва, але переткнуються на Сицилії, в Палермо, в Портамаре і на Ізолі. Вони тут тимчасово, хтось місяці на три, хтось на три роки — навчаються і нібито планують повертатися домів (триває 2020-й, здається). Історії у кожного з українців/українок геть непрості, але атмосфера літньої Сицилії добре ілюструє, як людина може і уміє не вирішувати свої непрості історії, а топити їх в морі, в поту, в вині, і соку гірких апельсинів.

     Вечірній пляж, група юнаків, якій щойно відпрацювали важкий день на місцевій винарні, зібралися відпружитися на пляжі. Серед них Марко. Він приїхав з Києва на пару місяців, орендує житло в сеньйори Феррара — «канонічної» сицилійської удови, яка полюбляє розказувати, яким дивом був її покійний чоловік. Згодом дізнаймося, що чоловік Феррара був пияком і насильником, та і його смерть принесла полегшення родині. Під час вечірки на пляжі Марко зустрічає Алісу, вони проводять разом ідеальний день і дівчина зникає. На той день Аліса веде Марка на парад на честь Святої Лучії, цю святу обезглавив її власний наречений. Стільки натяків, стільки натяків. Але Аліса просто зникне ранком, під ранок, підранок Аліса. А Марко повернеться додому, де згадуватиме той розпечений поцілунок.

     Правду кажучи, події в цій книжці відбуваються в грудні. Але в Сицилії, судячи з атмосфери книжки, грудень — акурат як наш серпень.

     Пейдж Тун, «Сьоме літо» (переклад Вікторії Дорофєєвої, Клуб сімейного дозвілля)

     Шість років тому Лів і Фінн найнялися на літню підробітку: вона працює барменкою на пляжі в Корнуоллі, а він підміняє вокаліста в групі, що розважає відвідувачів бару. Лів — місцева художниця, вона щойно закінчила коледж і має великі плани на подальше життя;  Фінн живе в Лос-Анджелесі, де намагається зробити музичну кар’єру, він теж звідси родом, вони з Лів були однокласниками навіть (Фінн тоді був сором’язливим заучкою), але давно уже дома не живе. Вони молоді, красиві, ледь закохані. Після цього літнього роману, перерваного бідою, обоє присягаються, що як би не склалося життя, якщо обоє будуть вільні від зобов’язань перед іншими людьми, то кожне літо вони проводитимуть разом. Їх пов’язує не пристрасть, а трагедія. Настає сьоме літо. Шість років поспіль Лів любить Фінна літом і прощається з ним осінню, вона виснажена цими стосунками. Тут же в місті з’являється Том, він втік із дому і починає залицятися до Лів. Формується любовний трикутник, де у кожного є емоційний багаж, що впливатиме на життя іншого.

     Троє красивих талановитих людей красиво талановито мотають один одному нерви і серце.  Скелясті пляжі Корнуоллу — доста суровий антураж, тут все легкою літньою пригодою не обійдеться.

 

Можна почути думку, що спорт вигадали, аби не було війни. Адже саме спортивні змагання можуть слугувати мирною альтернативою військовим конфліктам, дозволяючи людям змагатися й проявляти свої фізичні та стратегічні здібності без кровопролиття.

Ще в стародавній Греції під час проведення Олімпійських ігор проголошувався так званий «олімпійський мир», коли всі військові конфлікти між грецькими містами-державами припинялися, щоб спортсмени могли безпечно подорожувати до Олімпії й брати участь у змаганнях.

Саме сьогодні, у день відкриття літніх Олімпійських ігор у Парижі на тлі російсько-української війни та зростаючої напруги  у світі, ми поговоримо про п’ять важливих книг, які привідкриють вам світ професійного спорту. Вони можуть стати джерелом мотивації, розповідаючи про життя спортсменів, їхні перемоги та невдачі, які врешті-решт призводять до великих досягнень — власне спортивних або особистісних.

«Маестро. Роджер Федерер: велике життя у великому тенісі», Крістофер Клері

Ця книга — захоплива й інформативна біографія, що показує становлення тенісиста від звичайного підлітка до легенди, розкриваючи багато цікавих аспектів його кар’єри й особистого життя. Федерер постає перед нами не просто великим талантом, а затятим професіоналом, що ідеально осягнув мистецтво самодисципліни й зумів працювати з рутиною, перемагаючи сумніви в собі та біль від жорстоких поразок.

Біографія Роджера Федерера є прикладом того, як найбільші зірки світового спорту можуть залишатися скромними й відданими своїй справі. Книга надихає читачів на досягнення власних цілей, підкреслюючи необхідність важкої праці, наполегливості, стійкості та віри в себе.

Часто ми хочемо, щоб улюблена історія не закінчувалася, розтягуємо її, аби побути ще трошки з героями. І як же тішить, коли вони з’являються не в одній книзі, а в цілій серії! Сьогодні говоримо про серії підліткових романів, які влучають прямо в серденько!

 

 

«Клуб червоних кедів», Ана Пунсет

 

 

Популярна серія підліткових романів іспанської авторки Ани Пунсет познайомить вас із компанією чотирьох дівчат-підлітків, які створюють клуб, що стає символом їхньої дружби, мрій і спільних пригод. Звичайно, головним атрибутом учасниць є червоні кеди. Це книжки про підтримку, дорослішання, перше кохання, взаємини з родиною та подругами.

Історії «Клубу червоних кедів» не тільки розважають, а й навчають життєвих уроків, допомагаючи усвідомити цінність справжньої дружби й того, як важливо залишатися вірною собі.