Коротше: збірники оповідань 2023-24 року, варті вашої уваги і вашого часу
Читати оповідання — високе мистецтво, треба зібратися-сконцентруватися і всього лише за кілька сторінок і за якихось пів години зануритися у світ, роздивитися всі його деталі, розгадати таємниці героїв, полюбити-зненавидіти їх і успіти з цим всім попрощатися. Читати оповідання багато хто не любить, бо та швидкість і та концентрація дуже втомливі, але дарма, бо читати оповідання — то такий вишуканий спосіб отримати колосального емоційного прочухана за мінімум часу. Якщо, звісно, оповідання ті хороші. Бо і писати оповідання — високе мистецтво, не недосформовані романи видавати, а чистий такий собі концентрат історії. Для любителів слухати добрі історії наші умільці розказувати добрі історії останні півтори року потрудилися на славу, є з чого обрати якщо любите читати оповідання і якщо хочете спробувати їх полюбити.
Марина Єщенко, «Хороша пам'ять» (Фабула)
Перший рік повномасштабної війни.
Люди, які не перший тиждень переховуються в підвалі на Ізюмщині від окупантів і обстрілів, сваряться і втомлено пліткують, скидається що уже звикли так жити і довгі роки так живуть, в тісняві, в контакті з колись незнайомцями, в напів темряві і в духоті. Вони сьогодні печуть з залишків борошна оладки. Десь поблизу бабахає.
На вокзалі волонтери пропонують гарячий чай, бере три паперянки — собі і дітям, пальці пече, цукерок не хоче, їсти їм пообіцяли піднести пізніше, поки що гарячий-гарячий чай. Виїздили з Київщини, вибухнуло десь на сусідньому подвір’ї, на блок-постах уже стояли буряти. На київський вокзал прилетіла і нумо на залюднений перон, навіть дітей в авто забула, чоловік якийсь повз проходив, накричала. Куди далі їхати, що робити, Тамара не знає. Зараз — вокзал, Львів, гарячий чай. Ні, солодкого не треба, дякую.
Пані з Чорткова втікає від війни до Німеччини там хороші умови для біженців. За кордоном пані з Чорткова нудно, а тим часом полишений в Чорткові чоловік заводить коханку. Теж втікає від війни, йому теж трішки нудно.
Марія — з «залізних людей», себто з залізниці, працює в евакуаційному потягу. По вокзалу прилітає. Але потяг успіває вивезти людей. Марія ходить по вагону, де може пройти, бо людей набито вщент, і пропонує чай. Ні, печива не буде, лише чай, — та то вона жартує так.
Сотню уже подібних історій чули, кажете? Я вам вірю.
Та не бійтеся ефекту дежавю під час читання цієї книжки. Ні, ви раніше ці твори не читали, але відчуття «композиція на повторі» вас не полишатиме. Це почасти зроблено спеціально, у читачів цьому збірника має бути і мусить бути спільне інформаційне поле — бодай в 2022 році. Ця книжка про нас, яких примусово сформувала як спільноту і спільність велика війна в екстремальних її проявах.
Ми всі дивилися ті самі відео з фронту і з деокупованих селищ, ми плакали над тими самими новинними роликами, пересилали один одному ті самі меми, ми читали ті самі репортажі та ті самі інтерв’ю. Ну бо саме вони — новини і меми — є джерелом, яке, скажімо так, надихало авторку «Хорошої пам’яті». Книжка написана не з власного досвіду переживання події, а з досвіду судомного і неконтрольованого цілодобового споживання інформації.
Хороша пам'ять — це коли найкраще пам’ятаєш те, що не з тобою було. Бо не умієш таке забути.
Роман Голубовський, «З нами житиме еласмотерій» (Лабораторія)
Хто такий еласмотерій?
Тваринка з роду носорогових, яка вимерла десь два з половиною мільйони років тому. Але це нічого не значить, що значить вимерли еласмотерії, коли жінка приходить додому і каже: з нами тепер житиме еласмотерій, так хочу, так модно і йому пасують фото в моєму інстаграмі. Годувати, гуляти, дресирувати, втішати після сварки господарів — то робота хлопа, звісно. І коли в одній з гучні сварок, той чоловік загрожуватиме жінці, еласмотерій на мить згадає, хто його самопроголошена господиня. Неспроможні порозумітися між собою люди не дають спокою навіть давно вимерлій маржині. Як же втомлює жити з людьми серед людей.
Хто такий Голубовський?
Розумний і дотепний чоловік із злегка безжальним почуттям гумору. Хоча я не беруся визначати, над ким він глумиться сильніше — над собою чи над своїми героями (він сам є головним героєм мінімум одного з оповідань). А героям тут таки непереливки.
Мужчина регулярно падає з верхньої полиці в потягу. І от однієї такої ночі його вербують в таємне товариство тих, хто падає з полиць Укрзалізниці. На похорон дисидента приходить п’яний чуловік і починає верзти, що за Совєтів його найняли покійного застрелити. Зашкварена поп-зірка наймає консультанта, щоби поспіхом українізувати її імідж для потреб воєнної України. Група експертів-релігієзнавців приїздить на хутір, де на дереві проступи лік Пресвятої Діви. Дід, помираючи, розказує онуку головну таємницю життя, котра відрила йому сенс буття: значить так, малий, було дві файні дівки…
Оповідання насправді смішні. Тільки в цьому викресленому світі дуже скоро розумієш, всі поверхні тут — дзеркала. І от тут оце дуже сильно нагадує тебе — того, хто щойно реготав над секс-пригодами помираючого старого. Добре все таки, що Голубовський таки любить своїх героїв. І дзеркала у нього хоч і криві, але чистенькі-чистенькі, напунцовані навіть. Смійтеся, мовляв, дорогі читачі, на здоровля.
«Хроніки незвіданих земель» (Жорж)
Зібралися разом п’ятеро колєжанок, відомі авторки українського фентезі – Світлана Тараторина, Ірина Грабовська, Наталія Довгопол, Наталія Матолінець, Дарія Піскозуб, які збираються час від часу в один проєкт під назвою «Фантастичні talk(s)». Подумали і вирішили скласти хроніку незвіданих земель. Щодо хроніки, то майже правда: книжка вибудована від минулого до майбутнього (з тих варіантів майбуття, що ну його, хай би не справдилося): 15 рік до н.е., 1540 рік, 1941 рік, перша декада ХХІІІ століття. Щодо незвіданих земель – то це вправа на розвиток фантазії читача. Поділля, Донецьк, Львів, Крим, Марс — тут лише локації. Вони не мають стосунок до незвіданих земель з назви. Але збірник склався: професійний, з відчутною соціальною складовою і, даруйте за таку характеристику, милий-милий при цьому. Ну от знаєте, просто таки кавай.
Дівчина вибралася разом із друзями на івент реконструкторів, бо там буде її пасія, натомість пережила неприємний досвід. І під дією стресу, мабуть, вона прокидається в тілі юнки в Ренесансну добу. І ту дівчину намагаються зґвалтувати. А в наші часи на території Меджибізького замку імітатори раптом знаходять цілком реальні рештки людей, які були чи то страчені, чи то закатовані. Щось міцно пов’язало два часові шари, так міцно, як уміє резонувати тільки лють однієї жінки в збезчещеному тілі іншої… Жриця та її коханець шукають артефакт могутньої богині. Донька священика вирішує зупинити істоту, яка убиває шахтарів. Дівчина використовує свої здібності спілкуватися з медіумами через роки в майбутньому, щоби свідчити про свою історію.
Власне, кожна історія в цій книжці про те, що буде, якщо сильно-сильно розізлити дівчат.
Інколи буває, що дівчата, які сильно розізлилися, пишуть разом книжку цікавих оповідань.
Олександр Ірванець, «Ізмарагд княгині Несвіцької» (Віват)
Стався часовий колапс: події, які відбувалися в Рівному і різні часи його існування, само-відтворюються в одну ніч, у Вальпургієву ніч 2023 року, через антиматерію, заховану в смарагді, що колись належав княгині Несвіцький, а нині його сховали від прогресивного людства в катакомбах під музей в Рівному (де колись була гімназія, за тим – комісаріат німецької окупації влади, потім облвиконком Совєтів, уже тепер музей). Російський письменник Володимир Короленко, радянський шпигун Ніколай Кузнєцов, польські поети Юзеф Лободовський і Зузанна Гінчанка, французький письменник Оноре де Бальзак (він тут проїздом до свої любки), ілюстратор Юрко Журавель і український письменник Олександр Ірванець вирішують скористатися магією смарагда і убити Гітлера, що от-от завітає в Рівне та ще й разом із путіним.
Ок? Давайте далі.
На митному контролі в Рівному австрієць Ервін Шредінгер разом із гуманітаркою, в якій одяг і їжа для немовлят, намагається провести в Україну коробку з котом.
Га?
Ну просто коти на Волині – забуті на часі герої, саме ця земля породила традицію бойових котів. От і під час російської окупації одна родина з Чорних Лоз, молодшого сина якого укусила в лісі дивна істотка, поволі перетворюються на котів і завдають смерті катам.
Це називається щиро і віддано дуркувати, взявши в компанію своїх кращих друзів (всі люди тут — мертві і живі, з ненароджененми включно – мають реальних прототипів). І дуркувати не просто так, а у такий спосіб освідчуючись рідному місту. Якщо ви колись відповідали на питання: «Що цікавого побачити в Рівному?», чи самі колись ставили таке питання: «Я на день в місті Р., що треба подивитися?», то цей збірник Олександра Ірванця саме для вас, він з усіх сил оспівує і вшановує рідне місто, яке з кожною сторінкою все важче впізнати, але все легше полюбити.
А катакомбами під Рівному тим часом шастає Тибурцій і потерчата з обличчями рівненських першокурсників і зводить зі світу всіх, кого злапає. Тибурцієм звався пан злодій з «Дітей підземелля» Володимира Короленка, які обов’язково вивчалися в усіх радянських школах. Смішний жарт — для тих кому 50+ (а що, бумери уже не люди чи що?!).
Василь Карп’юк, «Повільні танці» (Дискурсус)
Трішки безумну і (через те) безмежно красиву книжку Василя Карп’юка в передмові назвали хтозна-що, та це ідеальне для неї визначення. Тут справді коїться хтозна-що, порушенні всі причинно-наслідкові зв’язки, повний єралаш почуттів і вчинків. Але розказують нам про це хтозна-що так, нібито то все і є єдино нормальним у світі. Автор такий спокійний і так спокійно реагує на дурниці, що їх коять його герої, що читач воленс ноленс почне озиратися навкруги: може, з тими людьми в книжці все нормально, може, це зі мною щось не тойво? Та може.
Хочете пригод юнака, що понаїхав з Карпат до Києва і намагається вплетися в строкатий малюнок столиці? Значить так, Юрко щойно переїхав в Київ, кудись на Теремки і пішов прогулятися в Голосіївський ліс. Там жив і гуляв Максим Рильський, Юрко — теж поет, значить, буде гуляти стежками Рильського. (Поки що все логічно. По-дурному, але логічно). Взяв книжку класика, сидить в парку, читає сонети, ридає, свої теж читати почав. Раптом в кущах щось заворушилося і вийшла нявка (ну ок, в тому голосіївському лісі хтозна що може лазити кущами). Гола дівка з Карпат. Юрчик їй Рильського читає. І так ніжно за спину лапає. Бере таксі і везе дівча додому (та нявка говорить так, як тільки карпатські уміють писати автори десь так з Косівщини). Живуть на шістнадцятому поверсі, за нявкою доводиться весь час простирадла прати, спиною де ляже, там і нагидить (о, еротична проза почалася, ну бо що ще з мавкою робити). Нявка наминає піцу і дивиться мульти Міядзакі. Юрко з ніг падає прогодувати ту кралю. А так вона ще й ночима топити хлопців взялася (А дівчина в столиці не пропаде, я вам таке скажу). Нявка оформила ФОП і пішла працювати в IT, документів собі намутила а Юрко шукає грошей їй операцію на спині зробити. (Все, не буду далі розказувати, загальний настрій ви спіймали, сподіваюся: притаскаєш з собою за спиною у Київ своє минуле, тут воно тебе і поховає).
Люди і не-люди в оповіданнях Карп’яка не міняють, а перетворюють — дуже стрімко, так швидко, що пропускаєш ту мить переходу. Від нявки до успішної бізнесменки — за пів сторінки збірника сонетів. Це скидається на фольклор — байки і казки — якогось народу, про який ми нічого не знаємо, але тепер хочеться таки дізнатися.
Валерій Пузік, «Мисливці за щастям. Якщо треба буде помирати я тебе розбужу» (Віват)
У цієї книжки — збірника коротких нарисів про фронт, написані комбатантом — уже є своя болісна історія про війну. Книжку було надруковано і вона от-от, буквально на днях мала поступити в продаж. А тоді ракети прилетіли на «Фактор-Друк» в Харкові і «Мисливці» були однієї з тих книжок, чий наклад був знищений тим вибухом. Залишилося 200 опалених примірників, їх демонстрували на великих книжкових заходах і показували іноземцям. Дуже наочна історія війни сталася з цією книжкою про війну. «Мисливці за щастям» має присвяту, Валерій Пузік присвятив її Максиму Кривцову, поету-фронтовику, який загинув в січні цього року. Щемка тендітна книжка Пузіка — з тих, які слід читати, щоби відчути в собі оце бути-попри-все-людьми і щоби не забувати це відчуття.
Тексти тут — одна вихоплена з хаосу картинка. Дуже короткі — десь на десять вдохів-видохів. Бракує часу. Бракує слів. Точніше так: в вирі тих подій слова втрачають значимість, всі зайві відпадають, як обпечена шкірка, і залишаються тільки ті справжні, ті, які живе «м'ясо». Твори лаконічні і суперкороткі. Час спресований, слова обмежені. Читати їх треба повільно — нібито вірші, тут буквально важить кожне слово. Портрети і пейзажі. Переважно портрети і пейзажі. Зграйка бездомних псів пронеслася повз. Кіт приблудився до бійців. Загинув побратим. Цей виснажливий побут, коли бракує всього (окрім дурних армійських звичок). Що спочатку — зняти броник і злізти в спальник чи все таки поїсти чогось? Картини, намальовані на кришках від снарядів. Так красиво навкруги, така та краса природи недоречна. Поля вигоріли, серед чорних полів — села. Уже деокуповані. Діти гасають вулицею — місто щойно деокупували, вони давно не бігали вулицями, ховалися по підвалах, а то і втікали геть з міст.
Пузік уважно слухає людей навколо і переказує нам їхні історії. Для кожного — пару речень, один короткий абзац. Цього насправді досить.
Ганна Улюра
