Погляди, все про книжки - стор. 11

Може здаватися, що письменницький успіх залежить не стільки від таланту, як від удачі. Працюючи над книгою, автор ніколи не може бути певен, чи стане вона популярною, чи буде гідно винагороджено результат його довгої роботи. Тож не дивно, що письменники часто схильні до забобонів, які мають допомогти в досягненні успіху. То в що ж вірять письменники?

Часто відомі письменники є надзвичайно дивними й ексцентричними особистостями, тож їхню химерну поведінку сприймають як нормальну. Буває й таке, що певні звички допомагають їм зосередитися й налаштуватися на «творчу хвилю». Та іноді це не просто химерність, а цілі ритуали й традиції, відступати від яких автори не наважуються, аби не відлякати удачу.

Коли в середині минулого століття світ побачив трилогію «Володар Перснів», серед схвальних відгуків були й такі, які зараз здаватимуться смішними. Відомий літературний критик Вілсон назвав романи «підлітковим сміттям», а письменник і критик Тойнбі вже через шість років заявив, що «сьогодні ці книги милосердно відійшли в забуття». З екранізацій, перевидань і популярності в масовій культурі ми це «забуття» бачимо й сьогодні, а великі фентезі трилогії так само тішать читачів усього світу. Про три таких серії ми й поговоримо сьогодні.

Сонце вже не припікає, кава вистигає підозріло швидко, а м’які коцики просяться з шафи до вас на коліна? Що ж, тоді вітаємо вас у містично-романтичному жовтні — місяці, який найліпше підходить не лише для святкування Геловіну, а й для затишного читання. Бо як писав Стівен Кінг, жовтень — саме той місяць, коли людина думає про далекі місця і дороги, що ведуть до них. І якщо ви досі сумніваєтеся з вибором книжок на цей місяць, тримайте нашу спеціальну жовтневу підбірку!

І почати слід із, безперечно, найбільш осіннього письменника — Рея Бредбері. Якщо бажаєте повного занурення — читайте «Геловінське дерево» в оригіналі. Та щоб відчути атмосферу меланхолії й п’янкої ностальгії за літом, яке немов щойно скінчилося, скуштуйте «Кульбабове вино». Ця історія змушує осінні зливи ненадовго поступитися місцем магічним спогадам про теплі літні вечори й безтурботне дитинство. Вона зігріває й заколисує, а чи не цього нам так часто бракує?

Було б дивно говорити про підліткову літературу й не згадати «Гаррі Поттера». Зараз це всесвітній культурний феномен і найпопулярніша літературна серія. Та коли виходили перші книги, це була історія про пригоди хлопчика-чарівника, що викликала дилему в багатьох дорослих людей. Адже вони теж хотіли читати про світ магії, тільки от соромилися робити це на людях. Тому доводилося загортати томики в непрозорий папір і чекати виходу видань у «серйозних» обкладинках. Але чому ж дорослим була цікава ця, здавалося б, дитяча історія? І чому нам так подобається повертатися в дитинство у книжках? Зараз поміркуємо.

Очевидно, що підліткова література зосереджена саме на підлітках. Та коли 2012 року в Британії провели читацьке дослідження, виявилося, що 55 % читачів янґ едалта — дорослі. Парадокс? Не зовсім. Насправді для цього є цілком логічні причини.

Здавалося б, питання дивне, правда? Та не кожен зможе на нього відповісти, і абсолютно точно відповіді ці будуть різними. Хтось полюбив читання завдяки історії Гаррі Поттера, а хтось читає лише посібники для роботи. То чому ж усе-таки навіть в епоху комп’ютерних технологій люди так люблять читати книжки? Спробуємо відповісти.

Більшість із нас вчать читати батьки. І якщо вони терпляче підходять до процесу, книжковий світ відкривається дитині як величезне поле для гри, і це гра фантазії. Тут стається неможливе, тварини розмовляють, а полетіти до іншої галактики можна не ступивши ані кроку! А ще це час, проведений разом з рідними. Важко згадати, як мама вчила нас читати, та якщо розпитати й уявити, як це було, на душі одразу теплішає.

Цього оповідання взагалі не мало би бути. Кінг не збирався повертатися до історій про готелі з привидами на кшталт «Сяйва», та надто вже багатообіцяючим виявився матеріал. Адже виявилося, що замість оповідки про готель з примарами можна розказати про один-єдиний номер, який вміщує в собі все мислиме й немислиме зло. І це номер 1408.

Спершу з’явився головний герой. Такий собі письменник-цинік Майк Енслін, що не вірить у потойбічне, але вдало експлуатує цю тему в своїх книжках. А коли виникає такий цікавий персонаж, автору самому стає цікаво, що ж із ним трапиться, якщо він таки зіштовхнеться з паранормальним. Так і починається справжня історія, яку попервах сам автор навіть не збирався дописувати.

Англія сорокових і сучасний Париж, одвічні родинні таємниці й загадки минулого, війна і втрата, кохання, зрада й прощення — усе це Сара Джіо, авторка, романи якої вже понад десять років не сходять з перших полиць книгарень по всьому світу. У чому ж її секрет успіху та чим ці історії так подобаються читачам, розберемося сьогодні.

Пам’ятаєте, у школі всі ми читали нудну пейзажну лірику й вірші про кров-любов? Авжеж, пам’ятаєте. Деякі з цих віршів із цілковито невідомих причин ще й  вчили напам’ять, соромлячись потім перед усім класом, адже талантом до декламації володіли одиниці. От із талантом бубоніння під ніс і забування цих віршів наступного ж дня вже легше. Здавалося, вчителі роблять усе можливе, аби ми зненавиділи поезію. І на багатьох це саме так і подіяло. У той час, коли жанр розвивався, осучаснювався й набував нових форм, для когось асоціаціями зі словом «вірші» залишилися «памятнік нєрукотворний», «парус одінокій» та інший двохсотлітній маразм.

За що ж ми любимо поезію зараз? Адже читання віршів як вид дозвілля вийшло з моди. Жодна книжка поезії не розлітається такими накладами й не отримує стільки уваги, як рядовий бестселер Нью-Йорк Таймс. Жоден поетичний вечір не збирає стільки глядачів, як будь-яка екранізація роману, що дісталася кінотеатру. Про популярність і вплив соцмереж навіть не казатимемо.

Якось Ніл Ґейман побачив, що його маленький син катається на триколісному велосипеді кладовищем. «Мабуть, це негарно» — подумав би хтось інший. «Круто! Навколо щось геть незвичне, а йому весело, та він наче Мауглі в джунглях, — подумав Ніл Ґейман. — Почекай-почекай, а що, якби того малого виховували не звірі в лісі, а привиди на кладовищі? Та про це можна написати незлу історію!». Так з’явилася «Книга кладовища».

Звичайно, це сталося не одразу. До цього Ніл не надто цікавився цвинтарями, тож записавши кілька приміток, відклав ідею до кращих часів. Кращі часи настали аж років за двадцять. Протягом всього цього часу письменник відвідував цвинтарі кожного міста, де бував у презентаційних турах. Роздивлявся, досліджував, робив примітки, аж поки не зрозумів, що готовий. Час цієї історії настав.

Коли екранізували «Хмарний атлас», про Девіда Мітчелла почули всі. Глядачі в кінотеатрах підмічали кожну деталь, аби розплутати історію, обговорювали її й поверталися на повторні сеанси. А, ще, звичайно, шукали оригінал — книгу, за якою створили фільм. Читали й захоплювалися, а  потім вийшов Стівен Кінг і сказав: друзі, так це ж не найкраща його книжка.

Погоджуватися з ним чи ні, вирішувати вам. Що ми можемо сказати точно, це що Мітчелл — автор з неймовірною фантазією та майстерністю. А ще надзвичайно сміливий, бо в кожній роботі він кидає собі виклик. Його історії — це мікс епох, країн і традицій. Уважність до деталей і неймовірні описи роблять ці книги такими собі машинами часу, чи то пак машинами часопростору, що ідеально переносять читача саме туди, куди замислив письменник.

Найпопулярніший шведський письменник сучасності, автор бестселерів, які читає весь світ, володар літературних відзнак і премій, та ще багато чого. Звичайно, це все Фредрік Бакман, якому сьогодні виповнюється 42 і якого не оминути увагою в цей день. Він розповідає історії, які всі ми знаємо, але часом відмовляємося бачити. Це історії про людей, які щодня ходять з нами на роботу, гуляють парками, читають книжки. Людей, кожен з яких тримає в собі таємниці.

Дивні дива, та заведено вважати, що горор-оповідки мають на меті лише одне: налякати читача так, аби бодай кілька днів нормально заснути він не міг. Що ж, частка правди тут є, та це далеко не все. Як і будь-яка інша хороша книжка, жахи перш за все прагнуть — барабанний дріб! — розказати історію. А що, так можна було? — спитаєте ви. Звичайно, можна. Ба більше, історії ці можуть бути геть різного штибу: готика, космічні й науково-фантастичні лякалки, трилери, слешери та навіть комедія жахів! Та що ж у них такого, що аж стільки піджанрів розплодилося? Зараз і з’ясуємо.