У Львові нині дощить, і разом із жовтим листям на нас потроху спускається осіння печаль. Хтось розвіює її піснями Жадана, хтось гарячою вишнівкою, хтось донатами на ЗСУ. І всі ці способи по-своєму гарні, та є ще один: заварити запашного чаю, укутатися пледом і взяти книжку Стефана Цвейга. Чому саме Цвейга?

Усе просто: книги Стефана — наче листи незнайомки. Завжди інтригуючі, загадкові, навіть чарівні. Його історії ніби не з цього світу, люди в них теплі, а надія жива. Навіть сіра буденність яскравішає на цих сторінках.

І важливо не стільки те, про що пише автор. Радше має значення, як він це робить, якими словами, якими образами створює магію слова. Бо у справжнього майстра звичайний лист стає пронизливою історією, яку людина проносить через усе життя.

Так і Цвейг усе життя ніс у собі любов до творчості та людей. І часом він робив боляче, дуже боляче. Майбутня дружина Стефана пішла заради нього від першого чоловіка, щоб одного дня він так само пішов від неї до власної секретарки, яка була молодшою й привабливішою. Так і в його книгах: велике щастя минає, залишаючи по собі великий біль. І як Цвейг розбивав серця, так тепер його історії розбивають серця читачів на дрібненькі-дрібненькі друзочки.

Та їхня магія однаково манить, бо новели Цвейга — то така собі тонка терапія душі, і так шалено, нестримно й разом з тим виточнено про кохання не писав більше ніхто.

«Хто один раз знайшов самого себе, той вже нічого на цьому світі втратити не може»