Я ввімкнула світло й кинулася сходами вгору, перестрибуючи по кілька сходинок одразу.

— Мамо! — вигукнула я. — Якщо ти там, не хвилюйся, я вже йду!

Я відчинила двері до її спальні — порожньо. Так само й у моїй кімнаті, й у ванній, якою ми користувалися разом. Уже збиралася спуститися, щоби продовжити розмову з Патрицією, як раптом почула скрип дощок над головою. Горище. Я і не подумала перевірити останню кімнату — ту, що слугувала нам за комору. Туди я майже ніколи не заходила. Та й ці звуки — то, мабуть, щури чи куниці. Після того як я так налякалася білки, не варто знову панікувати, правда ж?

Я рушила до дверей горища, у самому кінці коридору. Вони відчинились із характерним скрипом. А за ними, занурені в темряву, тягнулися вгору сходи. На горищі не було світла. На дотик я знайшла старенький ліхтарик, що висів на цвяху, — мама завжди тримала його там. Зі старої лампи вирвався тьмяний, блідий промінь світла: здається, батарейка вже ледве працювала. Та нічого — для швидкого огляду вистачить. Хоча, здається, і не було там нічого особливого — скрип давно стих.

Я поволі піднялася, сходинка за сходинкою, під вальс Штрауса, що все ще ледь чутно лився знизу.

— Мег? — покликала я, не сподіваючись на відповідь.

Промінь від мого слабкого ліхтаря ковзнув кімнатою: зламана прасувальна дошка… сітка для бадмінтону, яку ми не чіпали з літа… далі — купа ковдр, акуратно запакованих у прозорі пакети…

І раптом, коли світло зупинилося на старому велосипеді, гора валіз позаду нього завалилася, начекартковий будиночок. Гуркіт був такий, що аж підлога затремтіла під ногами, й у мене підкосилисяколіна. Навіть коли остання валіза гепнулася об підлогу, дошки все ще продовжували скрипіти. Я, затамувавши подих, завмерла — груди стисла тривога. Щурячі лапки не створюють такий скрегіт: підлога прогиналася під вагою — значною вагою, кілограмів сто, не менше. Хтось був тут, на горищі. Він ховався за тими валізами, коли я зайшла. А тепер — затаївся десь у темряві.

У ту ж мить мені стало зрозуміло, чому Патриція так благала мене залишатися внизу. Вона уявиланайгірше: що до нас хтось увірвався. А я, така недоумкувата, сама ж кинулася просто в пащу вовкові.

Ліхтарик у моїй руці затремтів. Світло, тремтячими плямами, стрибало по стінах.

З губ уривчасто зринули слова:

— Я… я вас… я вас попереджаю…

Я була скута страхом і не могла втекти. Єдине, на що спромоглася, — гарячково водити ліхтарем погорищу, сподіваючись побачити того, хто ховається в темряві. Але промінь був надто слабкий. Він слабшав просто на очах. Батарейка от-от мала здатися. І тоді я залишусь у цілковитій темряві.

Підлога знову тяжко заскрипіла. Він ішов просто до мене. Дошки стогнали під його вагою. І — найжахливіше — я почула глухі удари об стелю, ніби він був настільки високий, що бився головою об балки (а вони ж були на висоті понад три метри!). У ту ж мить ліхтарик повністю згас. І це стало тим поштовхом, що вирвав мене із заціпеніння. Я заверещала, жбурнула ліхтар та кинулася до сходів.

Але горище було заставлене торбами, меблями, ящиками — суцільна смуга перешкод. У темряві я нічого не бачила, наткнулася на щось невидиме, перечепилася і впала. Моє підборіддя зустрілося з підлогою з такою силою, що аж у скронях задзвеніло. У голові залунало ніби від дзвонів. А ззаду підлога стогнала та тріщала дедалі гучніше. Підлога, балки, все бриніло, наче велетенський дерев’яний ксилофон… Він наближався. Розкидаючи на шляху все підряд.

Я, задихаючись, спробувала підвестися.

У долоні впилися дерев’яні скалки.

Здавалося, ніби тисячі уламків проникли й у легені.

Кожен наступний подих давався мені дедалі важче. Паніка стискала грудну клітку залізними лещатами.А ще — повітря було просочене різким, задушливим запахом. Це він. Я була певна — це він приніс із собою той сморід сірки.

Кажуть, що пам’ять на запахи — найсильніша. Вона йде з найглибших куточків мозку. І тут мене накривсильний спогад. Я згадала ту мить, коли ми з мамою натрапили в лісі на мертвого оленя, якого роздерлалисиця. Мені було тоді шість. Кожна деталь спливала в пам’яті з огидною чіткістю: голі ребра… застиглі очі, що витріщались у небо… і живіт, роздутий від газів під час гниття.

Це був той самий запах, від якого мені знову стало зле, — у темряві, де я повзла горищем, ніби… нібисмерть прийшла по мене.

— Ні… — прохрипіла я. — Я не хочу помирати.

Зібравши останні сили, я нарешті підвелася. І знову кинулася до сходів, затамувавши подих, аби не знепритомніти. Паніка нахлинула на мене, і я майже не відчувала, як кути меблів врізаються мені в ноги, б’ють по стегнах, лишаючи синці.

Я злетіла сходами вниз, тримаючись за стіну, мало не падаючи на кожному кроці. Ледь добігши до другого поверху, я грюкнула дверима, влетіла у свою кімнату, схопила стілець і підперла ним замок на горище, аби заблокувати вихід.

Потім, не зупиняючись, помчала на перший поверх. Лише тоді, у м’якому світлі ламп, тіло почаловідчувати тупий біль від синців. З підборіддя, яке я розбила, коли впала, стікала тонка цівка крові.

У програвачі все ще крутився вальс Штрауса, але тепер до нього додався новий звук — пронизливе виття сирени. Поліційна машина мчала вгору дорогою до нашого будинку.

* * *

Поліціянти, яких викликала Патриція, не знайшли нічого. Жодного сліду злому. Жодної втрати. І найстрашніше — жодної живої душі на горищі. Порожньо. Злодій, якого я була певна, що чула, — зник. Так само безслідно, як і моя мама.

— Клянуся, там хтось був! — сказала я комісарові.

— І хто ж саме, дівчинко? — запитав він. — Можеш описати?

Я не могла відповісти. Як пояснити, що я відчула присутність істоти величезної, незрівнянно більшої за людину?

— Я його не бачила… але чула. І… відчула запах, — промовила, майже в сльозах.

— У темряві, особливо перед Геловіном, у вашому віці уява працює на повну, — зітхнув він.

Горище, освітлене ліхтарями поліції, здавалося меншим. Світло ніби змусило його зсохнутися. Ніби все, що я там пережила, було тільки кошмаром.

— Понюхайте самі! — вигукнула я. — Запах іще лишився! Слабкий, але він тут!

Комісар вдихнув повітря — байдуже, із втомленим виразом обличчя. Під очима в нього були глибокітемні кола — певно, день у нього видався довгий.

— М-м-м… можливо, і є якийсь легкий запах тухлих яєць. Мабуть, десь здох щур, — зітхнув він і додав: — У мене вистачає проблем із людьми, тож із гризунами розбиратися не збираюся. Ха-ха-ха!

Розслідування провели швидко. Вони дійшли висновку, що Маргарет Ляшанс пішла з власної волі. Мені сказали, що мама покинула мене добровільно. Що я не можу більше жити сама в Катскілльських горах. Що мені доведеться покинути єдину місцину, яку я знала з дитинства, і переїхати до тітки в Нью-Йорк — тітки, яку я ніколи в житті не бачила.

Глибоко в душі я була впевнена: мама не покинула мене. Але жодних доказів не мала. Навіть запахсірки зрештою розвіявся. Мої враження від тієї ночі поступово затуманилися, і я переконала себе, що все це було лише плодом уяви.

Я не знала, що в тінях мешкають демонічні істоти, які пробираються з іншого світу, щоб вирвати шматкиз нашого. Як і більшість людей, я нічого не знала про страховиськ. Я ще не познайомилася з Рітою Пердідо та її загадковим агентством. Ці дивні події стануться значно пізніше — за рік після того, як я втратила все: маму, дім і те, що пов’язувало мене з дитинством.

 

Прагнете дізнатися, що було далі? Замовляйте книжку «Агенція Пердідо. Том 1. Останні знахідники» у нашому інтернет-магазині та занурюйтеся у читання!