«П’ятдесят шість років — відколи скінчилась остання громадянська війна — полковник тільки те й робив, що чекав.
І жовтень був тією мізерною дрібкою, яку він отримував»

Він отримав Нобелівську премію «за романи та оповідання, в яких фантазія і реальність, поєднуючись, відображають життя й конфлікти цілого континенту», і це багато говорить про те, ким був Ґабріель Ґарсія Маркес. Активний учасник політичного життя свого часу, письменник навіть мусив перебратися з рідної Колумбії до Європи, а один із його романів, «Таємну пригоду Мігеля Літтіна у Чилі», чилійський диктатор Піночет наказав знищити. Чим же аж так вирізнялися тексти латиноамериканського автора, що став феноменом усієї світової літератури?

У середині минулого століття, коли саме розпочав свій творчий шлях Маркес, латиноамериканський літературний процес саме набирав обертів, маючи за яскравий орієнтир Борхеса. І тут на сцену виходить бідний хлопець на ім’я Ґабріель. Він пише оповідання й статті, працюючи журналістом і тільки мріючи про становлення професійним літератором.

Та вже з дитинства у ньому вирують думки й емоції, які він прагне висловити, поєднавши два світи — магічний і реальний. До містики хлопця привчала бабуся, оповідаючи легенди рідного краю й нагадуючи про забобони колумбійських селян. Дідусь же, полковник у відставці (то ось де полковник заритий!), обговорював з онуком політику. Так коктейль із двох світів і утворив неперевершений стиль маркесівського магічного реалізму.

Та попри всі відмінності, мали ці два погляди на світ і дещо спільне — самотність. Саме вона й стала ключовою темою творів Маркеса. Самотність перед світом, перед державою й системою влади, самотність перед загадками життя й перед самою смертю. І саме ця самотність зумовлює ще одну важливу тему — боротьбу, яку герої Маркеса ведуть разом зі своїм автором.

Ґабріель писав про те, що знав сам, але в той же час витворював на сторінках власний світ. Подібно до Кінга з його Деррі й Касл-Роком, Маркес вигадує місто Макондо, неймовірно схоже на його рідну Аракатаку. Вперше воно з’являється саме в повісті «Опале листя», що стала провідником до «Полковнику ніхто не пише», «Ста років самотності» та інших найвідоміших творів автора.

Герої Маркеса живі: під час читання відчуваєш, що вони не з’явилися щойно на цих сторінках, це люди, яких ми просто не знали раніше, і коли книга закінчиться, вони й далі житимуть потай від нас. А часом кочуватимуть до творів сучасників, як зробив той самий полковник, виринувши в книзі Сергія Жадана:

— Ну, що, комполка – гортаєш свій молитовник?

Чекаєш на пошту,

аби прийшла скоріше?

— Та яка там пошта, — відповідає полковник. —

Мені все одно

ніхто не пише.