Інтерв'ю з різними письменниками в книгарні "Книголенд" - стор. 2

Оксана Лущевська – письменниця, авторка 55 книжок для дітей та підлітків, перекладачка, докторка наук (PhD), членкиня PEN Ukraine. Викладала дитячу літературу в докторантурі Університету Джорджії, США. Авторка текстів мюзикла “Миша Шуша Шоу”. Її книжки видаються в Україні, США, Великій Британії, Фінляндії, Німеччині, Швеції, Польщі. Книжки Оксани Лущевської перемагали численні літературні конкурси і здобували премії. Також пані Оксана – організаторка та кураторка творчої групи “СТОРІ+Я”.

Вітаємо! Пані Оксано, за вашими спостереженнями, у чому відмінність дитячої літератури у США та Україні?

Вітаю! Це запитання ставлять часто, але воно вимагає окремої довгої розмови. Якщо коротко, то наразі у США дуже мало перекладної літератури. Це приблизно 2% дитліт ринку. Те, що в США так мало перекладених книжок впливає на те, що американці добре розвивають власну дитячу літературу. Вони розповідають про різноманіття і розмаїття дітей у США. В Україні багато книжок перекладених з інших мов. Наші діти часто ідентифікують себе з дітьми з інших літератур. І ось тут, з позиції порівняння, мені хочеться, щоб ми теж міцно сфокусувалися на кристалізації нашої української ідентичності й активніше прописували та змальовували моделі українськості в дитячих книжках. Це допоможе українським дітям бачити себе у власній країні, як дієвих і відповідальних. Це створить присутність і дасть можливість ідентифікуватися з персонажами, які живуть, діють, творять, навчаються, розважаються, граються у рідній країні! Разом з цим також вагомим є те, щоб дорослі створювали запит САМЕ на українську дитячу книжку й купували її. 

Дитячі книжки в США є невід’ємною складовою шкільної програми. Це формує великий запит і щорічну активну потребу у дитячій книжці. І це впливає на бурхливий розвиток дитліту США. В Україні нам також необхідно, аби в школах діти читали не тільки читанки і українські дитячі книжки для позакласного читання, а й щоб дитячі і підліткові книжки формували 80% шкільної програми. Тоді діти читатимуть про самих себе і пізнаватимуть свою ідентичність. І ця ідентичність міцнітиме, а з цим посилюватимуться цінності. 

Які дитячі книжки варто перекласти на українську мову?

Зараз треба видавати багато українських дитячих книжок. Дитячі книжки – це максимальна ефективність донести нашу культуру до дорослих і юних читачів світу.

Щодо перекладів, так, вони значно розширюють ринок. Якщо йдеться про переклади, то мені хотілося б читати дитячі книжки сусідніх країн і книжки скандинавських країн. Це допоможе нам краще знати одне одного. Зараз у нас найбільше перекладається література США. І взагалі в менших літературах відбувається така собі «макдоналізація”, або американська експансія. Цей фактор часто розглядається, як негативний. 

Ми звикли думати, що в дитячій книжці завжди є щасливий кінець, у героїв усе добре й чудово, і можемо радіти за них. Скажіть, чи обов’язково має бути щасливий кінець у дитячій літературі? Як у суспільстві сприймаються такі книжки, де в кінці не завжди все чудово?

Як інструкторка, лекторка і авторка, я навчаю і пишу тексти з відкритими і закритими кінцівками. Дитяча книжка може давати, як відкриту кінцівку для роздумів, так і закриту, коли всім усе стає ясно. Чи це завжди щасливий кінець? Звісно, що ні. У дитячій літературі науковці дотримуються думки, що кінець книжки має дарувати дітям надію. Від себе додам, що кінцівка має налаштовувати НА ДІЮ. Вона має мотивувати і посилювати цінності. 

Пані Оксано, розкажіть про ваші нові книжки.
У цьому році їх кілька. Це смішна і легка – мотивуюча для розвитку і навіть для заснування сімейного бізнесу! – серія «ПЕСА і ПЕС». У видавництві «Чорні вівці» ви знайдете обидві книжки «Песа і пес: наш хвостатий бізнЕс» і «Песа і пес: наш лапатий експрес». Обидві розсмішать та зацікавлять і юних, і дорослих читачів. Цю книжку читають читачі віком 8+. 

«Дай лапу, Пепітко» – це легка книжка про непросту тему, яку назву «Злюка-розлука», чи «Щоб не плакати, я сміялась». Йдеться про двох дівчаток, які переживають розлуку, і про собачку Пепітку, яка теж непросто сприймає спілкування на відстані. У книжці також прописана вагома роль мистецтва і театру назагал. Вона нещодавно вийшла у видавництві «Артбукс» і це видання для дітей 6+.

Я дуже рекомендувала б читачам звернути увагу на пригодницьку повість «Як у казці», яка була видана у видавництві «Залізний тато». Це літня екшенова книжка, у якій висвітлюються пошуки загубленого брата двома сміливими сестрами. Ця історія базується на моїй родинній історії. Книжка привертає увагу чимало дітей, також вона ввійшла в різноманітні важливі рекомендаційні списки для дитячого читання.

Якщо ви чи ваші діти любите поєднувати читання з дією, то є серія розмальовок «Твої друзі – визначні українці». Це книжка поза віковими категоріями! Добра і для подарунків. О, у наборі до книжки ви можете придбати ще й листівки-розмальовки і блокноти!

Якщо ваші діти розчитуються, вчаться читати, то їм сподобається легка книжка про етимологію «Жук і жук». Теж для дітей 6+.

І найважливіше: нині в друці книжка «Леонтович від А до Я», що продовжує традицію родинних абеток про визначних українців від «Видавництва Старого Лева»!

Мартин Якуб – український письменник. Народився у Житомирі у 1981 році. Навчався у Києво-Могилянській Академії, магістр політичних наук. Автор двох книг: “Мертві моделі” і “Не твоє собаче діло”. Фіналіст конкурсу “Книга року BBC-2019” за роман “Мертві Моделі”.

Пане Мартине, вітаємо! Розкажіть, будь ласка, як Ви зрозуміли, що написання кримінальних романів – це Ваша справа?

А я цього досі не розумію) Так сталося, що найперший текст, який написав – був детективним оповіданням. Мені тоді було вісім років. На щастя, він не зберігся. 

Потім, коли минули роки і я все ж вирішив написати щось довше за декілька сторінок, то переглянув топових найбагатших письменників – двоє з п’яти були авторами детективів. 

Тоді подумав: "Ну добре. Хай буде цей детектив". Поки що нібито виходить. А далі побачимо. 

Чим Вас зацікавив жанр детективу?

Одного разу розмовляв із Тарасом Прохаськом, і запала мені в голову його фраза: "Детектив – це найкращий жанр для того, щоб описати сучасність".

І справді... Твій розслідувач має послуговуватися всіма аспектами сьогодення; він має доторкатися не лише до сферичних доказів чи підказок, а й думок героїв твору, їх світоглядів. 

До того ж сам розслідувач – дитина свого часу. Його принципи, мотивація та переконання – продукт сучасності. 

До речі, цікаво, що я не люблю ретродетективи, які пишуть сучасні українські письменники. Розумію, навіщо (читач вимагає цей піджанр), але для мене вони звучать дещо штучно. 

Скажіть, будь ласка, які нові "фарби" у літературі Ви хотіли показати своєю творчістю? 

Це трохи не моє. Не хочу відкривати нові фарби. Це для тих, хто хоче увійти у вічність. 

Я ж хочу розважити свого читача, трошки налякати його; забезпечити реалізацію його потреби у святкуванні справедливості хоча б у вигаданих історіях. 

Головне для мене – я пишу українською, і мій читач це читає теж солов'їною. 

Прагну, щоб усі можливі ніші літератури були максимально заповнені якісним продуктом українською мовою.

І саме тому я щиро радію, коли чую, що новий автор чи авторка видав\ла детективний\кримінальний роман. Бо всі ми робимо одну справу. 

Одна з Ваших книжок називається "Не твоє собаче діло". Розкажіть, будь ласка, як у Вас виникла ідея створити цей твір?

Вона виникла з першої частини пригод детектива Макса Ґедзя. Він не надто високоморальний персонаж. 

У творі є сцена, де він згадує: коли у нього був Мерседес Кубік, то він чавив собак на дорозі. Всі бачили мертвих тварин на трасі. Хтось же їх розчавив? 

Тому я дав таку характеристику моєму герою. Результат: у тій книзі вбили купу дівчат з модельної агенції, однак основну критику отримав саме через ці спогади свого персонажа. 

Я вирішив дослідити, чому люди більше співчувають тваринам, ніж іншим людям. Так і вийшла книга "Не твоє собаче діло".

Яка Ваша книга для Вас найважливіша, якщо говорити про особливості її створення? 

Напевно, яку зараз пишу. Створюю її довго. Вже років шість. Вона зачіпає тему побутового расизму в Україні. 

Цей твір складний, важко пишеться. 

Події відбуваються у трьох часових періодах. Ну а далі... Вже будуть спойлери)

Невдовзі допишу. 

Чи любите Ви підписувати свої книги та залишати побажання читачам?  

Це повага до читача, адже йому приємно мати мій підпис – хто я такий, щоб йому забороняти його отримати. 

Ну і сам процес… дарує насолоду і показує автору: те, що він робить, комусь потрібно.

"У своїй творчості я не хочу перевантажувати читача"

 

«З нами житиме еласмотерій» — збірник оповідань Романа Голубовського — вийшла в травні 2024 року. Відомий блогер, засновник сайту гумористичних фейкових новин UaReview (дуже популярний проєкт) видав свою першу книжку, і от кілька місяців її обмірковують критики, враженнями про неї діляться культурні менеджери і зірки українського стендапу, вона виходить в топи продажів видавництва «Лабораторія», її беруть до обговорення найпопулярніші книжкові клуби. Про те, яким є життя після виходу першої книжки і чи є воно, те життя після успішного зрілого дебюту, ми з Романом Голубовським нині і поговоримо. 

 

 

На днях брали участь в книжковому клубі ПЕНу, де обговорювали «Бунт речей» Жузе Сарамаґу. Ви там були в ролі конгеніального Сарамаґу читача, я правильно зрозуміла?

 

На правах співрозмовника: виявилося, що я Сарамагу цілком пасую. Прочитав «Бунт речей» і зрозумів, чому Олександр Михед мене покликав на книжковий клуб. У тій збірці теж є трохи абсурду, як і в моїй прозі, побудова оповідань дуже схожа, так само багато сатири. Тому був нібито посередником між Сарамагу і нашим читачем, відповідав на питання модератора: «Як би можна було про це розказати в наших умовах?». Ті шість оповідань були ледь не першою помітною книжкою Сарамагу, а фактично третьою чи четвертою. Він видав роман, а потім повернуся уже дорослим в літературу, тоді і була написана уже ця проза. «Бунт речей» видав в п’ятдесят сім років, але збірка вважається за ранню творчість, бо іще не той Сарамагу, якого всюди впізнають і який отримав Нобелівську премію, там зовсім інший стиль письма. Я не чекав п’ятдесяти семи, видаватися почав трішки раніше — в сорок. Але теж зі збірника абсурдних оповідань. Якщо уже порівнюють моє письмо з книжками Сарамагу, то добре, що зіставляють хоча б з його ранньою прозою, більше наближення загострило б мій комплекс самозванця. Я сам по собі сором’язливий. Якщо навіть буду зовсім-зовсім як Сарамагу, якщо в дев’яносто років отримую Нобелівську премію, то і тоді буду таким же скромним і не буду вірити порівнянням моїх текстів із португальськими класиками.

 

 

Сприймаю це як обіцянку, так ваші слова і пораджу іншими запам’ятати. Але дебютували ви таки пізно. У нас нечасто в літературу заходять зрілі люди зі зрілими текстами. Але ви й невипадкова людина в процесі. Сарамагу, до речі, теж не з конопель з першою книжкою вистрибнув, він весь час був в літпроцесі, аж поки почав системно видаватися. Як давно ви насправді пишете? Коли зрозуміли, що треба уже оприлюднювати написане?

 

Всі літератори люблять розповідати, що з дитинства пишуть, не зупиняючись. Мабуть, не брешуть. Я писав з дитинства, ще в школі працював над своїм першим романом, умовно романом, бо мав певні формальні обмеження. Зошит був лише на двадцять чотири аркуші, то і роман міг бути тільки на двадцять чотири аркуші… Мені ця історія здається смішною, розказую її, як тільки мене питають: «Як давно ви пишете?».  Серйозно почав писати десь в свої двадцять, точніше: почав думати, щоби щось написати. Аж поки в свої тридцять дозрів сідати уже і писати руками: перші тексти сформувалися 2016-го, вони всі були з долею абсурду чи гумору, але тепер здаються мені надто простими, навіть примітивними. Добре, що тоді не видавався.

Зараз більш-менш адекватно оцінюю свій рівень письма, розумію свої сильні сторони, але так само знаю і про слабкі: те, що я пишу, доволі унікальне на ринку, у нас небагато абсурду є, воно мало б сподобатися спільноті критиків, та воно і доволі читацьке, для широкої аудиторії. Читача може насторожити хіба традиційна нелюбов до короткої прози. (А значить, надії на якісь премії, хоча б на короткі списки певних премій, у мене є уже з цією книжкою. Але на Нобелівську поки що не сподіваюся, для неї я трохи замолодий.)

Те, що я стартував повноцінно в сорок, дає мені надію, що в п’ятдесят чи в шістдесят не буду, перечитуючи, вже аж так соромитися за те, що написав.

 

А свою книжку ви уже перечитували? Готову паперову книжку?

 

Не перечитував. Боюся знайти помилки, почну стресувати через відсутню кому. Вирішив, коли чи якщо буде другий тираж, от тоді й добре все перечитаю. Найскладніше у збірнику — визначитися з порядком текстів; мені здається, я не буду радий до кінця, якою вийшла книжка щодо порядку творів і концепції, але й не знаю, як змінити на краще. Один текст забрав із книжки, він здався мені недопрацьованим, один додав, консультувався з Богданою Романцовою, узгоджував з випусковою редакторкою, з літературною редакторкою. Але рішення про структуру книжки було остаточно моє. От в «Бунті речей» Сарамагу всього шість оповідань, а перше є найважчим і насерйознішим. Умовно: треба дуже хотіти прочитати саме цю збірку, щоби болісно пройти через таке перше оповідання; а прочитавши уже всю книжку, повернутися назад і перечитати його правильно. Якщо ти, звісно, не зламався на першому творі і книжку не відклав. Це ризиковано, я би зі своєю збіркою ніколи так не зробив. У мене вхід у книжку доволі простий, динамічний. Я дав час, щоби люди звикли саме до мого стилю, увійшли в контекст, в якому все легше будуть прочитуватися наступні оповідання, плавно розкачувалися від умовно легших оповідань до умовно складніших. Читача треба поступово заангажувати, запалити стилем.

 

 

І яке найважче в книжці оповідання? До якого пункту призначення читач мав би дістатися неушкодженим?

 

Наприклад, до «В’язня». Іде цілодобова пряма трансляція з камери смертників, де очікує на страту воєнний злочинець. А саме за вимогою цього полковника Рикова шоломи загарбників оснащували камерами. Оповідання тригерне, важке і про війну, з нього точно не можна було б починати книжку.

Чи до «Кишенькового злодія». У Зеника в маршрутці вклали кишені. Оповідання максимально абсурдне, максимально незрозуміле, на такому тексті непідготовлена людина просто кинула б читати.

«З нами житиме еласмотерій» — теж наприкінці книжки.

Назві книжки завдячую синові. Він — фанат динозаврів, та і я також. Сорокарічному хлопчику дуже вигідно мати шестирічного сина: ті ж динозаври, які тебе насправді цікавили, а тепер ти маєш легальну можливість з ними знайомитися і безкінечно про них говорити. (Леґо, комікси, машинки, супергерої… Можна мати сина, і так продовжувати цікавитися дивними для дорослих речима. Ще можна для цього ж назватися письменником-абсурдистом). Якось ми пішли у парк динозаврів, там я побачив еласмотерія. Тварина з родини носорогових, на чотири тони і вкрита хутром. Він був таким красивим, що я тут же його вподобав.

А що б, якби еласмотерій міг бути домашнім улюбленцем? Наче звичайнісінький собака. І так з’явилася пара, яка заводить собі еласмотерія. І оповідання це — про них, а зовсім не про тваринку. Зокрема, мені здалося, що це хороша метафора. Красива величезна тварина, але єдиний нюанс: вимерла. Ми живемо зараз, коли все так швидко змінюється — інтернет, пандемії, війни. От би змогти все таки адаптуватися до цих змін і не вимерти. От не факт, що ми так довго іще протягнемо, хоча теж красиві. Подружжя в оповіданні теж мусило пройти через певну трансформацію і, боюся, люди настільки ж погано адаптують до змін, як і еласмотерії.

Таке оповідання теж могло бути лише в кінці книги.    

 

 

Мені імпонує передостаннє — «Роман Голубовський». Коли уже майже дочитав книжку, злегка в неї залюбився, отож готовий дізнатися, хто її написав. А тут така обманка, бо в творі з назвою «Роман Голубовський» про автора — ніц. 

 

З нього я б нізащо книжку не почав. Але було: колега на роботі взяла книжку, за звичкою відшукала найкоротший текст (а це якраз «Роман Голубовський»)… Я встиг її вчасно зупинити. Глянете такий текст без підготовки, подумаєте: щось із цим чоловіком не так, якийсь він не такий. І не читатиме далі.

 

 

Такий чоловік. У цьому тексті стало очевидно, наскільки ви закрита людина і наскільки ваш публічний імідж не збігається з чоловіком, який пише оповідання, в якому Роман Голубовський є всім одночасно і при цьому чітко неперсоніфікований. Ви дуже грамотно вибудовуєте імідж — і коли йдеться про UaReview, і коли мова заходить про просування книжки (а воно супер вдале). Як ви це робите?

 

Згадую, як до мене приїхали авторські примірники. І треба написати пост, повідомити про вихід книжки. А я ходжу і не можу — прокрастиную, уникаю, туплю. Не знаю, як такий пост написати! Поки приятель не підказав: будь іронічним, дотепним, як ти умієш, як тобі звично. Тоді я написав смішний пост: відпустила серйозність моменту, яка пригнічувала, я вийшов зі ступору.  

По-перше, я професійний маркетолог, на хліб цим заробляю. По-друге, мене публічна сфера в принципі цікавить. Досвід з UaReview був довгим і успішним, знаю, як можна просувати медіа. А по-третє, я сам доволі обережний — за темпераментом. Не з тих, хто зопалу щось робить, довго обдумую кожен крок. Світ, здається, потребує швидких реакцій, але ця обережність, можливо, колись врятує мене від умовних шакалячих експресів.

Промоція книжки — звісно не випадковість, а результат довгої планомірної роботи. Випадкового в маркетингу нічого не буває. Макс Кідрук, наприклад, написав відгук на книжку. Для цього мені треба було в 2018 році поїхати на літню школу ЛітОсвіти, де він давав лекцію. Він мене ідентифікував як блогера, знав про UaReview. Але ж у мене не такий горизонт панування, щоби думати, як людина, з якою я познайомився в 2018-у, в 2024 році напише блурб на мою першу книжку!

А от іще. Років дев’ять тому, книжкових блогерів як таких не було ще, хтось несистемно виставляв у фотозвітах по одній книжці. Я тоді почав в кінці року виставляти фото зі стосом прочитаних книжок, штук п’ятдесят — як медійник, як людина, котра надихається літературою і запрошує інших це робити. І коли видав книжку, це людей не здивувало: перехід від активного читача до письменника мав в моєму випадку цілком природний вигляд.

Секретів особливих немає. Послідовно робиш якісь кроки, вони в певний момент спрацьовують. Виринають дискусії час від часу: чи може зараз непублічний митець стати відомим? У теорії, звісно, може, а фактично слід познайомитися з усіма, потрапити у видиму зону, щоби тебе впізнавали. Є якісь винятки типу Клавдія Петрівна, але то продуманий образ і стратегія, над якою працює серйозна команда. Секрет успішної промоції? Знайомитися з людьми і знайомити людей із собою.

 

 

У збірнику чимало дотепів — «сірих», «чорних», «нутряних», «тригерних», — які назовні перекласти зараз просто неможливо. Ну бо не зможемо ми нормальним людям пояснити, чому ці ідіоти сушать зуби на тлі поруйнованих прильотами будівель (моя улюблена сцена в збірнику: український фіксер втішає іноземну журналістку, бо та не в силах винести наших страждань під час війни). Ваша книжка — принципово непрекладна, лише для внутрішнього ринку?

Якби ви мене спитали, про що не можна жартувати, то я би вам сказав: нема таких тем, де жарти заборонені. Але не погоджуюся з вами, що цей збірник для внутрішнього ринку, книжка цілком може піти на експорт, до того ж інтерес до української культури в світі зараз сильний, а «З нами житиме еласмотерій» може задовольнити цей інтерес (в певній ніші, очевидно).

Останнє оповідання — «Вечірка», його цілком можна перекласти, воно буде навіть помічним іноземцям, бо побачать, де нам боляче і будуть обережніші. «Вечірку» свідомо писав зі спрямуванням на західну аудиторію, я пробував пояснити, чому (і що) нас тут тригерить. Відбувається мистецький благодійний вечір з особливою програмою. Оголошують повітряну тривогу, охорона евакуює гостей до укриття. І там до кінця не зрозуміло, чи це ракетний обстріл чи мистецька акція. Нерозуміння, де реальність, а де уже не-реальність породжує в тексті саспенс, там не дотеп працює, а нагнітання. І можна уявити, що відчувають люди, коли спокійні святкові вечори вмить руйнуються. Є шанс задуматися. Сміятися зарубіжні читачі не будуть, але воно їм і не треба.

Кожен мій текст — заклик читачеві поставити себе в ситуацію «а що якби» (у Кінга це завжди добре працює).

Недавно на презентації читав початок оповідання про еласмотерія: уже в другому абзаці прямим текстом сказано про стосунки героїв, про їхню неспроможність почути один одного, про передбачуваний фінал цих взаємин. Все ясно уже в другому абзаці. Але читачі сміються. І я чекаю, на якому ж абзаці це перестане бути смішним, коли прийде розуміння: то не абсурд, а пряма реальність. До мене підійшов юнак років п’ятнадцяти, я думав, моя аудиторія старша, тому здивувався. Він подякував мені за оповідання про еласмотерія, в нього саме розлучилися батьки, то він тонко зрозумів цей твір. І перше, що він мені сказав: «Це ж не про еласмотерія історія, правда?».

Всі мої тексти — вони про медіа (в широкому сенсі). Мені сподобався один відгук на книжку: поєднання «Чорного дзеркала» з «Файною Юкрайною». Я обмірковую, як ми трактуємо і модифікуємо для себе те, що нам повідомляють інші. Як дати раду з тим, що ми уявляємо як реальність, і з тим, що нам описують як реальність. А коли про це говорити легким стилем, то якось не так страшно.

    

В «Еласмотерії» — у тому, що про адаптацію і збереження себе — згадані кілька фільмів про вимерлих тваринок, про мамонтів всяких. Еласмотерій ті кіна дивиться разом із господарем. Смішно. І раптом: «Носоріг» Олега Сенцова. Ті, хто знає, пам’ятають, коли воно вийшло в прокат. 17 лютого 2022-го. Це останнє кіно, яке успіли побачити до великої війни, або не встигли.

У мене на вечір 24 лютого були куплені квитки в «Планету кіно» на «Носорога», ми домовились сходити з сестрою. Не встигли. Тому цей фільм для мене справді особливий.

 

Цей акцент в оповіданні на «Носорогу» дійсно відчутний, тепер розумію чому. Ну і як таке перекласти? Цей миттєвий перехід від легкої посмішки до спогаду про жах перших днів вторгнення?

 

Я не знаю. Але не раз уже згаданий збірник Сарамагу дає чудовий приклад, як це зробити. Книжка написана в 1970-х, написана в країні, про яку ми мало що знаємо, а читається цікаво і актуально. Бо є точна передмова і вдалі примітки, і добрий переклад. І все стає в книжці зрозуміло, а що незрозуміле, то компенсується цікавою історією. Я намагався писати тексти, які можна було б просто читати, навіть не знаючи всіх детале, навіть будучи повністю поза контекстом – писати просто цікаві історії. Наприклад, оповідання «Богдан». На похорон до відомого діяча національного супротиву приходить юнак, якого свого часу скерували ліквідувати незручного владі активіста. Це абсолютно реальні події про реальних історичних діячів. Але я бачу відгуки, що оповідання подобається і тим, хто не бачить і не знає тих реальних фактів, його читають як такий собі архетипний сюжет. Цікаві історії, коротка передмова і якісний переклад. Якщо це можна зробити з португальською книжкою 1978-го, то можна і з українською 2024-го. 

 

А це уже скидається на план. Швидкої йому реалізації.

Бесідувала  Ганна Улюра

 

Галина Манів (Галина Миколаївна Кірієнко) – українська поетка, дитяча письменниця, перекладачка, упорядниця. Членкиня Національної спілки письменників України (2001 р.). Авторка численних творів для дітей та поетичних збірок.

Пані Галино, вітаємо! Розкажіть, будь ласка, з чого розпочалося Ваше становлення як письменниці?

Мені було два роки, коли разом із татом я написала свій перший вірш. 

Більш систематично стала займатися творчістю у підлітковому періоді. 

Створювала переважно вірші про любов, але також були дві повістини. Потім була  перерва. Я повернулася до письма у тридцять і вже не полишала його. 

Спочатку було кілька збірок дорослої поезії. Пізніше виникла потреба написати прозові тексти для дитячої читанки. Далі кілька особистих проєктів. І поступово я повністю перейшла на дитячу прозу. 

Скажіть, будь ласка, чим Вам подобається написання книжок для дітей?

Моя мама була вчителькою. Мабуть, це передалося мені :) Люблю ділитися своїми надбаннями саме з дітьми.

На Вашу думку, якими мають бути дитячі книги, щоб вони захопили читачів з першої сторінки?

Щиро кажучи, не знаю. Та, мабуть, ніхто не знає цілком. Так, з кицями-мандрівницями я 10 років поневірялася видавництвами; переконувала видавців, що проєкт буде успішним, бо там є киці, подорожі та передбачаються яскраві малюнки. 

Скрізь мені відмовляли. А тепер ця серія дуже популярна. І зауважте, без жодної реклами – літературна спільнота цю серію не помічає. 

Тим часом інша моя книжка ("По той бік неба") без реклами не зайшла, хоча в ній є фантастика, гумор, цікавий сюжет тощо.

А ще гарні відгуки читачів і літературознавців. 

А ось книжка "Секрети вітру" успішна завдяки активному поширенню Асоціацією вітроенергетики. 

Тобто, не лише секрети творчості сприяють успіху книжки, а й такі чинники: реклама, мода та група підтримки. 

Намагаюсь писати так, аби було цікаво мені самій, і сподіваюся знайти у морі читачів споріднені душі. 

Що для Вас найважливіше під час створення нових творів для дітей?

Найважливіше поділитися з дітьми вірою, що добро переможе; воно завжди перемагає. 

Треба залишатися на боці добра: бути чуйним, милосердним, уважним до інших людей і прекрасного світу, який подарував нам Бог.

Серед Ваших книжок є серія творів про киць-мандрівниць. Розкажіть, будь ласка, що мотивувало Вас написати ці книги? 

Тут просто. Я з моєю подругою багато подорожувала. У мене смугаста кішка Манюня, а в неї – чорна Муля.

Задля розваги я стала придумувати історії, де подорожували не ми, а наші кішки. 

Так все і закрутилося. 

Як Ви гадаєте, яку необхідну роль відіграють книжки у житті дітей? 

Про це багато написано. І про джерело знань, і про розвиток, і про те, що книжка – це друг...  Але я хочу сказати про небезпеку книжки та книжного виховання. 

Цілком можливо, що дитина, яка багато читає, ховається за книжкою від життєвих проблем, долає таким способом власну самотність, а також біль. 

До того ж такі діти, коли виростають, часто ставлять до реального світу жорсткіші вимоги, ніж їхні адаптовані друзі. 

Серед цих діток безліч перфекціоністів та інфантильних особистостей, які є відірваними від життя романтиками. 

Тому я вважаю: дорослі мають стежити, що читають діти та керувати їхнім читанням. 

А я у своїх книжках намагаюся зберегти баланс між реальністю та вигадкою. 

Не хочу, щоб мої книжки плодили ілюзії. 

Поділіться, будь ласка, порадами, як "закохати" дітлахів у читання книг?

Зазвичай діти намагаються бути схожими на батьків. Але не в цьому разі. Трапляється досить часто, що у дорослих, які багато читають, діти зовсім байдужі до книг. І навпаки. 

Дехто читає дітям, аж поки вони не стануть дорослими.. І потім їхні діти таки читають самотужки. Цей метод мені подобається, адже це час, що проведений разом.

Що б Ви хотіли змінити своєю письменницькою діяльністю у книжковій сфері України?

Гадаю, саме письменницькою діяльністю я мало, що можу змінити. Але книжкова галузь України потребує такого самого оновлення, як і все суспільство. 

По-перше, у нас майже не розвинена незалежна літературна критика, неупереджене оцінювання творів, допомога початківцям.

По-друге, вітчизняних авторів традиційно купують гірше, ніж світову класику. 

Ентузіасти, які беруться друкувати українських авторів, прогорають або відмовляються врешті від цієї ідеї, бо вона неприбуткова. Маю на увазі тих людей, які підіймають нові імена, а не видавців, що видають розпіарених авторів. 

На мою думку, потрібна серйозна державна програма з популяризації українських авторів, а також підтримка видавництв на етапі становлення. Наприклад, скасування оподаткування книжок авторів України. 

Крім того, важливе заохочення до розвитку бібліотечної діяльності та книгарень-клубів.

Свого часу я доклалася до пропагування поезії, упорядкувала та поширила декілька колективних збірників. Тож знаю, про що кажу.

"У своїх книжках я намагаюся зберегти баланс між реальністю та вигадкою. Не хочу, щоб мої книжки плодили ілюзії"

Ірина Феофанова – сценаристка, драматургиня, письменниця. 

Закінчила Університет внутрішніх справ України за спеціальністю "Психологія". З 2007 року працювала на телебаченні як журналістка та сценаристка, знімала документальні фільми, написала понад 20 сценаріїв до фільмів, серіалів та детективів ("Чужі помилки", "П'ять років та один день", 'Райське місце", "Спитайте у осені", "За вітриною", "Жіночий лікар", "Полонянка"). Авторка книги "Чужа-своя-рідна" та п'єс: "Чужесранка", "Браковані", "Десять кілометрів" тощо.

Ірино, доброго дня! Розкажіть, чим саме Вам подобається писати твори?

Річ у тім, що я – професійна сценаристка. 

З 2007 року працювала на телебаченні; писала сценарії до фільмів, серіалів, мала досвід документальних проєктів та шоу жанру реаліті. 

Тому не можу сказати, що писати мені подобається. Це точніше моя професія.

Написання творів – це для Вас хобі чи певна місія? Або взагалі щось інше, розкажіть, будь ласка?

Для мене це не захоплення, а робота. Проте є нюанс. До 24 лютого 

2022 року я писала виключно сценарії до фільмів та серіалів. Це була моя основна робота, власне джерело прибутку. 

Але внаслідок повномасштабного вторгнення Росії в Україну, багато що змінилося не лише для мене, а й для всіх нас. Проєкти, над якими я працювала (2 серіали), на жаль, заморозилися. І досі їх не відновили.

У такій ситуації опинилися багато моїх колег. Хтось пише, дехто знімає, але...  

Коли зменшується запит, то стає меншою і пропозиція. 

Однак я продовжую писати, створюю книги і театральні п'єси. Маю певний успіх у цьому, тому що торік було видано мою книгу "Чужа-своя-рідна" завдяки Видавництву Старого Лева. 

Також мої твори потрапили до збірок та були перекладені японською мовою. 

Нині вийшла друком збірка "Історія порятунку українців у Польщі". Вона містить твори українських митців. Збірку надрукував Інститут літератури у Кракові. 

Крім того, вистави за моїми п'єсами презентують у різних куточках України, а також проводять читання у світі, що теж мене тішить. 

Що надихає Вас творити і жити далі?

Моя донечка і чоловік, який зараз на фронті. Скоро буде майже 2 роки, коли він там, у досить гарячих точках. 

Мене надихають думки про майбутнє; місія – обов'язок зафіксувати емоції та почуття, гарантувати нашим дітям та онукам шанс не повторити наші помилки, не стати жертвою довіри. 

Ви – авторка книги "Чужа-своя-рідна". Про що цей твір? 

Це збірка новел про долю переселенців і біженців, які з різних місцевостей України тікали від російських окупантів та обстрілів. Кожна історія – про певний досвід, почуття та біль.

Ця тема досить серйозна, болюча і особиста для мене, тому що (як і багато українців) я пережила це на собі, коли тікала з Ірпеня спочатку в Яремче, потім – до Польщі. Попри все, це історії ще й про силу, вміння адаптуватися та бути оптимістом. І більшість новел у збірці тяжіють до happy end. 

Як виникла ідея написати книгу "Чужа Своя Рідна"?

Я почала писати книгу у перші місяці повномасштабної війни. Але щиро кажучи, першу новелу – "Чужесранка" (саме так, не "Чужестранка") писала через егоїстичні причини, для себе. 

Для того, щоб виплеснути свої почуття і переживання щодо того, коли ти, звичайна людина, яка живе, у невеличкому місті під Києвом (я – з Ірпеня, а моя героїня – з Бучі), мрієш, плануєш та нікому нічого поганого не робиш. І ось приходять вороги, руйнують все твоє життя не тому, що ти зробила щось погане, а через те, що вони можуть це зробити...

Тоді ще не планувала книгу, це була тільки перша новела. "Чужесранка" – це трагікомедія; серйозні теми, болючі почуття. Але я намагалася висловити їх у легкій, гуморній формі, щоб читачі відчули полегшення, а не важкість у душі. 

Уже після цього твору почала писати далі. І так збіглося, що тоді Інститут літератури у Кракові запросив мене на тримісячну резиденцію. Я вирішила продовжити писати у такому стилі: про переселенців, біженців, різний досвід. 

У кінці резиденції урочисто поставила крапку, віддала примірник Інституту літератури, а сама повернулася до Ірпеня. 

І вже там надсилала рукопис книги у видавництва. 

Оскільки в мене була певна впевненість у собі, я сміливо почала з видавництв, які мені подобаються найбільше, а серед них – Видавництво Старого Лева. І так сталося, що за місяць вони першими мені відповіли, захотіли друкувати мою книгу.

Які книги свого часу вплинули на розвиток Вашої особистості?

Я люблю попсу. Полюбляю читати книжки Стівена Кінга, Харукі Муракамі. 

Колись (зараз уже соромно про це говорити) мені подобався Булгаков і Достоєвський. Тепер їх немає у моїй бібліотеці.

Якщо говорити про психологію (це моя друга любов у житті), то можу назвати книжки Ірвіна Ялома. Це крутий психотерапевт і класний письменник, який уміє писати про психологію простою людською мовою. 

Які Ваші творчі плани на 2024 рік?

Планую надалі писати театральні п'єси та новели. Мені дуже подобається цей формат – мала проза. Лаконічний, влучний і дуже ефективний. 

Отож, я пишу новели далі, збираю їх. Можливо, колись опублікую другу книгу.

"Кожна історія книги “Чужа-своя-рідна” – про певний досвід, почуття та біль"

Богдана Романцова – літературна критикиня, літературознавиця. Викладачка літературних платформ: Litosvita, Nobilitet, Prometheus. Кураторка Річного курсу письменницької майстерності від Litosvita. Авторка оглядів та аналітичних статей у різних виданнях.

Богдано, вітаємо! Ви дуже багато часу у своєму житті приділили письму. Чому саме літературу та слово Ви обрали за основу?

Тут усе дуже просто. Я завжди любила читання. Напевно, це моє улюблене заняття з дитинства. Нічого мені не дарувало такої насолоди, як добра книжка.

Досить рано зрозуміла (десь з 8 класу), що хочу пов'язати своє життя з чимось таким. Спочатку думала: це буде журналістика, проте згодом вирішила, що ліпше філологія. 

Мені здається: література дає багато ключів для розуміння світу, контакту з ним. Адже символічні системи, які працюють в тексті, також існують у різних сферах життя. 

Тривалий час Ви працюєте з видавництвом Темпора: що можете розповісти про цей досвід?

Так, я надалі працюю з "Темпорою". У нас дуже плідна співпраця, і я вдячна цьому видавництву. 

Мені, мабуть, найбільше імпонує в цьому досвіді – змога публікувати тексти, яких ще не було в українській перекладній літературній традиції, тому що я насамперед займаюся перекладними текстами. 

Працюю з інтелектуальним романом – Джуліаном Барнмом, Антонією Баєтт, Кормаком Маккарті, Томасом Пінчоном – зі складними текстами. 

Я люблю контакти з цікавими людьми, мені подобається працювати і на культурному полі: презентації, публічні події – це те, що мені дуже близько. 

Чи маєте Ви побажання українським авторам і авторкам, як написати гідний твір?

Гадаю, насамперед потрібно багато читати, адже це нарощує письменницькі м'язи. Читати не лише у своєму жанрі, а в різних. Гарний автор має бути начитаним.  

Також треба пробувати безліч разів. 

Перші книжки, можливо, не будуть вдалими, можуть стати наслідуванням.

Однак згодом автор зможе випрацювати власний літературний стиль, досягти успіху і ввійти в літературний процес. 

Крім того, не варто боятися критики і самопрезентації. Насправді, критик – не ворог. Це людина, яка працює для читацької аудиторії, аналізує тексти та пише на цю тему зазвичай дуже гарні статті. 

До того ж раджу обрати жанри, які вам близькі та писати на теми, що насправді вас хвилюють. Важливо бути щирими.

Які типові помилки роблять початківці-письменники? 

Ситуації бувають різними. 

Через начитаність іноді тексти звучать вторинно. Іноді замало часу приділяють редагуванню. 

Часом автору шкода викинути якийсь зайвий епізод, тому текст має перевантажений вигляд. Інколи письменнику складно працювати з якимись певними моментами – кульмінацією або фіналом. І там щось починає провисати. 

Іноді – слабкий словниковий запас. 

Дуже часто буває у перших творах стандартні, нецікаві персонажі – неглибокі. Наприклад, однозначно гарні чи однозначно погані.

Дуже багато помилок може зробити письменник-початківець, але це не привід кидати писання і творчість, адже кожна книжка може бути трохи кращою за попередню.

Богдано, та чи є рецепт, як написати гарний літературний твір?

Насправді, якогось сталого рецепту немає. Але спробую дати декілька порад.

По-перше, треба зважати на імпульс. Кожен текст починається з певного дрібного імпульсу, і ось його треба зловити і далі розкрити. 

По-друге, потрібно чітко визначити тему.

І по-третє, будьте відвертими, не бійтеся використовувати прототипи, тому що вони роблять текст переконливішим, а героя – більш психологічним. 

Окрім того, важливо розставити емоційні гачки і пам'ятати про читача. Також не можна забувати про конфлікт, адже дуже сумно, коли у книзі немає зіткнення. Неодмінно треба пам'ятати про жанри і межі, які накладає на нас жанр.

До того ж, мені здається, що дуже добре працювати із живим мовленням, як персонажі поводяться і спілкуються. Тобто, звертати увагу на діалоги. 

Які книжки вплинули на розвиток Вашої особистості найбільше?

Це насамперед письменник Франц Кафка (мій улюблений автор). Дуже люблю його глибоких героїв, які постійно страждають. Також подобається "Улісс" Джеймса Джойса. 

Люблю Вірджинію Вульф, як вона працює з образами, а також Умберто Еко і його інтелектуалізм. "Фауст" – теж мені дуже близький. Серед сучасних – Ольга Токарчук. 

Чи пишете Ви самі? Що саме: прозу/поезію? Можливо, надішлете один зі своїх віршів, який ми опублікуємо в цьому інтерв'ю?

Ні, я не пишу ані прозу, ані поезію. 

Якби писала поезію, то я б нікому її не показувала. Тому що у нас так багато сильних поеток і поетів, тому розумію: ймовірно, моя поезія не буде на достатньому рівні. 

А взагалі... Що більше я працювала над літературною критикою, то менше в мене було бажання займатися цією творчістю. Але нонфікшн та есеїстика мені близькі.

Яким є сучасний ринок української книги: чи вистачає читачам різноманітності? Чого, навпаки, бракує? Які ризики можуть бути для ринку в майбутньому?

Відповім так: нині, звісно, топова література, пов'язана з війною – фікшкн і нонфікшн. Романи, оповідання. 

Перше – це психологічні романи: що відбувається на передовій; про які моменти ми можемо розповідати, а що ні; переживання переселенців. 

Також література може бути різновидом терапії: любовні історії на війні; пригодницькі романи...  

Крім того, у нас є: антиутопії, горори, детективи та дуже потужна фантастика. Сильні дівчата, які працюють з фантастичним жанром. Це Світлана Тараторіна, Дарина Піскозуб, Грабовська тощо. 

До того ж можна виділити репортажистику, яка зараз вийшла наперед: Олександр Михед, "Бахмут" Мирослава Лаюка, книжки Катерини Зарембо, "Сєверодонецьк" Світлани Ославської. 

Дитяча література теж неймовірно бурхливо просувається. Тут можна виокремити:: Галину Ткачук, Ольгу Купріян, Тетяну Стус, Лесю Вороніну, Сашка Дерманського, Галину Погутяк, Сергія Іванюка. 

Попри те, що у нас багато історичних романів ("Амадока", "Музей покинутих секретів", "Іван і Феба" Оксани Луцишиної), мені бракує текстів про деякі історичні періоди. Наприклад, гарних романів про Київську Русь.

"Не треба боятися використовувати прототипи, адже вони роблять текст переконливішим"

Єлизавета Жарікова – поетка, авторка пісень, громадська активістка. Народилася на Луганщині, до повномасштабного вторгнення жила у Києві, працювала викладачкою української мови й літератури та фортепіано. З лютого 2022 року служить у територіальній обороні ЗСУ. Авторка збірок “Мурахи Йоганна Себастьяна”, “Між любов’ю й любов’ю”. Учасниця фолкгурту “Поророка”. Випустила мініальбом і два офіційні сингли. Лавреатка конкурсів “Смолоскип”, “Гранослов”, “Червона рута”.  Твори перекладені англійською, польською та грузинською мовами.

Єлизавета, вітаємо Вас! Розкажіть, будь ласка, яких поетів та поеток Ви читали у дитинстві?

У 7-9 класах я була фанаткою "Лісової пісні" Лесі Українки (знала її майже напам'ять), поезій Лорки та дечого з російського (про що згадувати вже не буду). 

Подобалося багато з того, що вивчали в школі і на додатковому читанні. Наприклад, вірші П.Тичини, бо вони класно звучать. Випадково натрапила на поетичні твори Віслави Шимборської у синій хрестоматії світової літератури для старших класів – і спитала себе: "А що, так можна було?"

Це було відкриття чогось свіжого, незнайомого, сучасного. У більш ранньому дитинстві читала переважно пригодницькі твори, а не поезію.  

Чим для Вас є слово? 

Слово для мене – не тільки опис і структурування реальності, а й музика. 

Люблю, як звучать слова.

Чи є у Вас улюблені слова? Перелічіть їх, будь ласка. 

Перекотиполе, вітрила, хутряний, зворохобити.  

Чи маєте Ви улюблені вислови? Які саме? 

"Ніколи не фарбуй речі лише тому, що в тебе залишилася фарба", Туве Янссон. 

"Не рахувати листя. Зупинити листопад", В.Амеліна.

“Батьківщина – це не прапори, гімни і незаперечні спічі про бездоганних героїв, а жменька місць та людей, що населяють і зафарбовують меланхолією наші спогади", М.Льйоса

Які книги вплинули на розширення Вашого світогляду? 

Згадаю улюблених авторів: книги Умберто Еко, Жозе Сарамаґо, Маріо Варгаса Льйоса, Кадзуо Ішіґуро. 

Серед українських – проза Івана Франка, драматичні твори Лесі Українки, майже все з "наших двадцятих" – В.Підмогильний, Ю.Яновський, М.Хвильовий, Є.Плужник.

Горизонти поетичного мислення дуже розширилися, коли ознайомилася з творами української діаспори (тоді була вражена поезією Патриції Килини) і творами "вісімдесятників": О.Лишеги, Т.Мельничука, І.Римарука, Т.Федюка, Г.Чубая, К.Москальця, Н.Білоцерківець тощо.

"Люблю поезію як спосіб ловити сенси в буденності та робити свою реальність багатовимірною"

Валерія Савотіна – письменниця у жанрі фантастики. 2020 року перемогла у “Молодій Коронації слова” з рукописом “Ти все зміниш учора”. Любить експериментувати з жанрами та формою. 2024 року побачила світ її друга книжка “Незалежність: перезавантаження”. У вільний час колекціонує листівки і навчає монтажу та відеозйомці.

Валеріє, вітаємо! Що Вас надихає у літературній діяльності?

Мультифандомні відео. Раджу всім, хто читатиме це інтерв'ю, потім перейти на YouTube і пошукати декілька таких роликів. 

Це фанатська творчість, де любителі книг/кіно/мультфільмів роблять з абсолютно різних історій/всесвітів цілісні нові пригоди, поєднуючи різноманітні оповіді та персонажів. 

Мені подобається сама ідея: історія, висвітлена у фільмі/книзі, може бути розширеною чи переплетеною з іншою. 

Це вельми надихає творити трошечки більше, дивитися трохи ширше.  

А якщо це просто нарізані кадри, перемішані під відповідну сумну/веселу/надихаючу музику, то завдяки ним чудово можна налаштуватися на робочий письменницький настрій.

Розкажіть про дві Ваші книги. Як виникла ідея їх написати і чим вони можуть зацікавити читачів?

Перша мені наснилась, і я вирішила цей сон записати. Друга ж є наслідком дуже кропіткої та розпланованої роботи. 

І "Ти все зміниш учора", і "Незалежність: перезавантаження" провідною лінією мають подорожі у часі, що абсолютно випадково. 

Певно, від моєї любові до фентезі у книзі "Незалежність: перезавантаження" з'явились Доля та Недоля – мені забракло кількох магічних елементів, чогось, що існує трошки за межами описаного світу. 

"Ти все зміниш учора" – це історія підліткової закоханості в хлопця, який помер десь так за півсотні років до народження, власне, закоханої у нього дівчини. І водночас це оповідь про спробу повернути час назад і змінити хід подій. 

"Незалежність: перезавантаження" – це історія про те, як головна героїня, потрапляє у майбутнє (одну з його версій, бо книжка – квест) і не може повернутися назад. Їй потрібно дуже уважно ставитись до власного вибору, адже лише від цього залежить, з ким вона врешті опиниться – з Долею чи Недолею. 

Які Ваші творчі плани на 2024 рік?

Хочу дописати до притомного стану дві великі історії (але обидві – одиничні книги, не серійні), і повправлятися в оповіданнях.

Я давно їх не писала, а це ж прекрасна форма для тренувань у жанрах і темах. 

Що Вам допомагає завершувати літературну працю до кінця?

Чітке бачення кінцівки історії, трекінги написаних слів, публічні обіцянки дописати до кінця. Це якщо йдеться про письмо. 

А якщо згадати перечитування і редагування, то в цих заняттях мені ще є куди рости. Завжди у якийсь момент стає трохи тяжко це все робити, і доводиться себе мало не вмовляти вкотре сісти за текст і не показувати його нікому сирим. 

Який Ваш улюблений розділовий знак? Чому саме він? 

Тире. Насправді це проблема, я вставляю його принагідно. Мені подобається, що ним можна замінити слова і розставити акценти у реченнях. 

Якби була змога поспілкуватися з письменниками/письменницями різних часів, назвіть їхні імена? Чому саме вони?

Точно хотіла б порозмовляти з Ольгою Кобилянською. Мені дуже цікаво, як вона прописувала таких живих персонажів.

Окрім того, бажала б поговорити з Террі Пратчеттом – мені імпонує його планування та підхід до письма. 

І звісно, з Нілом Ґейманом, але йому насправді можна написати у Twitter.

"Постійність книжкової складової дає відчуття землі під ногами і заразом надихає", розповідає Валерія

Олена Колінько – дитяча та підліткова письменниця, популяризаторка читання. Авторка казкової повісті "Шпалереон", лавреатка літературних відзнак "Коронація слова" та "Корнійчуковська премія". Друкувалася у журналах: "Барвінок", "Маленька фея", "Маленький розумник" та “Однокласник".

Пані Олено, вітаємо! Розкажіть, будь ласка, як у Вас відбувалася письменницька трансформація? Коли відчули, що Ваші твори змінюються? 

Як і більшість письменників, я починала з поезії. Спочатку (в третьому класі) це були ду-у-уже серйозні чотирирядкові вірші. 

Від них віяло життєвою мудрістю і жахливою дієслівною римою. 

Потім, за рік, з’явилися казки для племінників. У цих творах переважно йшлося про гномів, принцес і русалок. 

Коли була підлітком, писала під час уроків поезію про трагічне кохання, і блокнотів для неї завжди бракувало. А разом із однокласницею ми навіть... почали вигадувати справжнісінький любовно-пригодницький роман.  

Проте вперше я відчула, що в мене виходить щось справді вартісне, коли почала писати фантастичний твір про козаків-характерників – "Вітри Великого Лугу". 

Цей рукопис надіслала на Міжнародний літературний конкурс "Коронація слова" та несподівано для себе отримала першу премію. 

Був задум продовжити пригоди цих самих героїв і створити трилогію "Характерниця". Зараз є два готових романи. Сподіваюсь, що ця історія колись побачить світ.

Скажіть, будь ласка, чим Вас захоплює казковий світ? 

Казка для мене – це найпрекрасніше, що винайшло людство. Так, ці твори передають досвід автора чи попередніх поколінь, чогось навчають, але для мене вони цінні не цим. 

Я обожнюю в казках оце лоскітне передчуття, що зараз станеться щось неймовірне, неочікуване і дивовижне.

Кожне речення розбурхує уяву, стискає серце від захоплення та дарує відчуття свободи, адже у казковому творі можливо все. 

Казки розширюють свідомість, спонукають не обмежуватися компонентами, які є в об'єктивній дійсності, – це породжує творчість, і не лише словесну. Будь-який креатив з’являється там, де є свобода уяви.

Розкажіть про історії створення Ваших книг.

Нині маю дві видані книжки. Це повість-казка "Шпалереон" і підліткова фантастична екоповість "Глиняний птах".

Ідея дитячої історії народилася, коли я розглядала візерунки на шпалерах і фантазувала, вигадувала чудернацьких істот: кумедних жабок у капелюхах, моторошних зубатих рибин чи тендітних мишок-балерин. Для цих істот створила світ, який так і назвала – Шпалереон. 

Повість розповідає, як у казкову реальність потрапляють школярі, які не дуже товаришують між собою у звичайному житті. З ними відбуваються неймовірні пригоди; зустрічаються з добрими витворами уяви, а також підступними та небезпечними. 

І хоч світ Шпалереону казковий, але дітям у ньому доводиться щоразу робити серйозний вибір, будувати взаємини, аби врятувати світ та себе.

Екоповість "Глиняний птах" з’явилася внаслідок розповідей моїх колег про міське сміттєзвалище. 

Мене завжди обурювало байдуже ставлення людей до екологічної тематики, проте конкретні емоційні приклади сусідства з полігоном побутових відходів наштовхнули на ідею – що робити, коли оці гори сміття оживуть і їх уже не можна буде так легко ігнорувати? 

У творі п'ятнадцятирічна героїня Леся поступово зацікавлюється екопроблемами і, разом зі своїми друзями, потрапляє у самісінький епіцентр дивних подій. 

Ця повість у багатьох моментах стала пророчою, певним способом передбачила карантин, блекаут і руйнування багатоповерхових будинків. Щиро кажучи, мені (як авторці) від цього аж моторошно.

Що для Вас є найбільшим джерелом натхнення? Чому?

Натхнення стимулює все, що викликає емоцію. До того ж це не обов'язково можуть бути позитивні емоції. 

Те, що болить та обурює, надихає так само, як і те, що захоплює і подобається.

Наприклад, мандрівка на сміттєзвалище подарувала мені не менше цікавих образів, ніж подорожі Львовом, Одесою чи Віднем.

Спілкування теж надихає. Будь-яка випадкова дрібничка, зрештою, може дати поштовх до створення казкового світу.

Який зворотний зв'язок від своїх читачів Ви отримуєте?

Переважно, звісно, це дописи у соцмережах. В Instagram була спеціальна акція, яку проводила букблогерка Олена Бойко, —  подорож книги. 

Завдяки такій акції 17 читачок з усієї України познайомились з екоповістю "Глиняний птах", публікували сторіз, фото та відгуки. Їх можна і зараз прочитати за хештегом #глинянийптах.

Іноді діти на зустрічах діляться враженнями, створюють малюнки. Такі відгуки найцінніші, бо чесні. Зазвичай вони схвальні, але бувають, наприклад, і такі запитання: 

"А чому Леся у повісті не залишилась із Даньком? Мені це не сподобалось".

Підлітки і молодь хвалять мову моїх персонажів, кажуть: вона, як у житті, не награна. 

Які відгуки на свої твори Вам найбільше запам'яталися? 

Було дуже приємно отримати паперовий лист від руки з відгуком школярки. 

Зараз це рідкісне явище – і тим воно винятковіше. 

А ще вихованці Полтавського ліцею №31 створили для мене письменницький рай – урок, під час якого влаштували сценки, демонстрували креативні проєкти та інсталяції за "Шпалереоном". 

Також нещодавно учні та вчителі спеціалізованої школи №39 перевтілились у героїв повісті та розповіли про нові пригоди, яких не було у книжці – у такий спосіб діти показали, що хочуть, аби історія продовжилася. Мені було дуже приємно і цікаво.

Про що Ви хотіли б написати свою наступну казку (повість)? 

Уже скоро вийде друком моя наступна казкова повість. Це історія про небанальні пригоди дітей у світі, з якого зникла вся правда, рослини і тварини. Але є майстри-чарівники, які знайшли цікаві способи давати собі раду в такому дивному світі.

Зараз працюю над фантастичною історією, і це буде молодіжна книжка, в якій будуть дуже незвичайні мандрівки.

"Читання важливе, тому що воно розвиває уяву та емоційний інтелект"

Олена Скуловатова живе на Київщині, у селі Путрівка. Навчалася у Ніжинському університеті за спеціальністю "Психологія". 2010 року захистила дисертацію. Понад п’ятнадцять років викладає психологію в університеті. Авторка дитячої повісті "Як заробити на канікулах", роману "Імаго людини", містичної повісті "Мілленія". Казки Олени представлені у багатьох журналах, збірках казок і книгах шрифтом Брайля. Загалом, це більш як п'ятдесят творів для дорослих і дітей.

Пані Олено, вітаємо! Розкажіть, будь ласка, чим Вас захопила письменницька робота?

Я з дитинства мала пристрасть до письмового слова та (на відміну від більшості однокласників) любила писати твори. 

Виходили вони дуже довгими, з накрученими складними реченнями і купою граматичних помилок, але щоразу це було велике задоволення.

Після завершення навчання в університеті робила спроби писати художні тексти, здебільшого – детективні оповідання. 

Нині вони здаються наївними.

Потім настав період, коли я активно будувала академічну кар'єру й писала наукові статті, методички та підручники. Але хотілося ще чогось, тому виник блог 

"У мандрах". 

Це була блогерська діяльність, у якій розквітла моя любов до письма. Ковід "обрізав крила", бо закінчилися подорожі й розповідати про мандри стало неактуально.

І тоді прийшло усвідомлення: можна писати і не супроводжувати це все власними пригодами. Уява здатна подарувати значно більше вражень, ніж авто, велосипед або літак. 

Я почала працювати над романом. Завдяки цьому тексту вчилася, а мої підписники неймовірно підтримували, давали фідбек і надихнули творити надалі. 

Поступово мене так затягнуло в цю справу, що стало неможливо спинитися. 

Чотири роки поспіль, мало не щодня пишу: повісті, оповідання, романи, твори для дітей і дорослих. 

Ви маєте YouTube-канал, де є Ваші аудіокниги. Скажіть, будь ласка, що для Вас стало мотивацією створення цього проєкту?

Я шукала способи популяризації власних творів і водночас слухала багато аудіокнижок. Тож, здавалося очевидним, що озвучені версії моїх казок та оповідань мусять з'явитися. Проте магії не ставалося, і довелося це робити самотужки.

Уже пізніше мої твори озвучили професіонали: Сергій Левчук, проєкти "Корнієві казки", "Букбанда", "Казочка на вушко", Український інститут книги спільно з MEGOGO, декілька театрів… 

З якими проблемами Ви стикалися спочатку, коли тільки починали озвучувати твори?

Коли починаєш будь-яку справу, ще не знаєш, скільки зусиль доведеться вкласти. І це добре, тому що багато чого люди б не розпочинали робити. 

Я розбила лоба, коли намагалася досягнути високої якості звуку, і зрештою зневірилася. Наразі маю всю потрібну апаратуру, програми, багато навичок, але ентузіазму не залишилося. 

Нині з легкістю віддаю свої твори професійним студіям для роботи й тішуся результату, таким способом заощаджую час для письменницької діяльності.

Як Ви гадаєте, у чому полягає важливість популяризації аудіокниг, зокрема, дитячих?

Загалом книги і читання потребують заходів з популяризації. У часи до смартфонів читання було однією з розваг, способом проведення часу, пізнання світу. 

Сьогодні є Google, TikTok, соцмережі, YouTube тощо. Тобто, безліч варіантів, як провести час і задовольнити потребу "слухати історії", тому що вона не зникла.

Проте читання розвиває уяву, формує критичне мислення, навчає аналізувати й обробляти інформацію, розуміти текст.

Розкажіть, будь ласка, що Ви відчуваєте, коли Ваші твори стають визнаними?

Нині, під час війни, виникла звичка радіти маленьким досягненням: договору з гарним видавцем, вчасно доопрацьованому рукопису, милим ілюстраціям, теплому відгуку, який написав читач. 

Іноді, трапляється: хтось упізнає на вулиці. Це завжди неочікувано і на мить дає відчуття "зірковості". Щоправда, це заслуга не письменництва, а скоріше моєї активної сторінки у Facebook із безліччю світлин.

Нещодавно відбувся фестиваль "Книжкова країна". Моя книга "Як заробити на канікулах" (Видавництво "Чорні вівці") увійшла у топові продажі видавця. 

Це надзвичайно приємно та надихає, хочеться написати ще щось таке саме круте.

На Вашу думку, яким має бути в душі дитячий письменник? Чому?

На це питання напрошується відповідь: дитиною. Але відразу ж хочеться сперечатися, бо насправді всі люди мають "внутрішню дитинку". 

Думаю: класно, коли дитячий письменник у своїй творчості вміє звертатися до свого дитячого світу та пропускати крізь цю призму свій (уже дорослий) досвід і знання.

Як Ви вважаєте, які недоліки існують у сучасній дитячій літературі? Якщо ми говоримо про українські твори.

Недоліки? Я їх не бачу. Навпаки... 

Мені здається: сучасні дитячі книги надзвичайно круті. Вони яскраві, стильні, креативні та захопливі.

Єдине, що засмучує – це наклади.

Якщо в Німеччині книжки виходять тиражами у 20 тисяч, то в нас дві тисячі вже ого-го. 

Це сумно, тому що видавцям важко окупити процес виробництва книги на таких малих об’ємах. Однак це проблема ринку, а не літератури.

Які риси характеру Ви найбільше цінуєте в дітях? Поясніть, будь ласка, свою відповідь.

Гадаю: кожна дитина – особистість. Цікава та самобутня. Люблю спостерігати за дітьми, говорити з ними, слухати їхні думки. Ціную все, що індивідуальне і неповторне.

"Класно, коли дитячий письменник у своїй творчості вміє звертатися до свого дитячого світу"

Оксана Давидова – дитяча письменниця. Закінчила Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова. Писати й публікуватися почала ще під час навчання в університеті. Одинадцять років була редакторкою, а потім головною редакторкою дитячого журналу «Вигадуй, думай, грай» — писала пізнавальні статті, оповідання, казки, вигадувала ігри та головоломки. Упорядкувала кілька патріотичних збірок для дітей. Є авторкою книжок «Привидуся», «Пригоди Санти», «Що всередині?» тощо. Повість «Привидуся» ПЕН України назвав однією з найкращих книжок 2023 року. Народилася в Києві.

Пані Оксано, вітаю. Для кого Ви пишете передусім?

Вітаю! Я дитяча письменниця, тож пишу для дітей різного віку – і казки для малюків, і художні та науково-популярні твори для школярів – охоплюю дітей від 2 до 15 років. Чесно кажучи, мені нудно писати для дорослих – їх нічим не здивуєш)) А от для дітей писати завжди цікаво. Будь-яка книжка може стати розвагою та грою не лише для читача, а й для автора – можна грати під час роботи над книжкою (саме цим і займається автор книжок із логічними завданнями – придумує їх, а потім сам намагається розгадати усі головоломки, пройти лабіринти та знайти відмінності). Та жарти геть, зараз скажу серйозно. Весь світ для дітей наповнений несподіванками й незрозумілостями, у них щодня виникає купа питань і проблем, які часто дорослі не сприймають серйозно. Я ж своїми творами намагаюся пояснити дітям світ і зробити їхнє життя хоч трішки простішим.

Чи читають Ваші твори Ваші рідні та близькі? Чи є в них улюблені Ваші книги?

Мої рідні дуже підтримують мене в моїй письменницькій праці, допомагають в роботі над книжками, сприяють просуванню творів. Але… не читають. Хоча, так я б сказала раніше, поки, не застала такої картини: моя мама лежить на дивані, обабіч неї собаки, на ній – коти, а на стільчику поряд – чоловік, який читає їй вголос «Привидусю». А улюблені мої книжки у них всі. Бо їх написала я))

Чим саме Вам подобається письменництво?

Певно, тим, що я маю можливість висловити свої думки, і вони мають шанс бути почутими багатьма людьми. Тим, що мої ідеї сприяють вихованню нової генерації українців. Тобто я можу спробувати виховати українських дітей тими дорослими, з якими мені буде приємно зустрічатися в трамваї чи в реєстратурі поліклініки). Я хочу, щоб вони виросли тими людьми, які цінуватимуть Україну та розвиватимуть її. І я докладаю до цього багато зусиль.

"Я завжди охочіше писала короткі твори, – казки, оповідання, – ніж довгі книжки. Тож довгий час я публікувалася лише в дитячих журналах"

Нік Лисицький – письменник, креативний продюсер, популяризатор української міфології. Автор і ведучий YouTube-шоу “Чарівний світ української міфології”. Нік написав філософське фентезі «Казки для дорослих дітей» (2015) та політичний детектив «Цезарі» (2019). У 2020 році Нік заснував громадську організацію зі збереження та популяризації української міфології «Чарівний світ UA». Автор книги "Кий і морозна орда".

Нік, вітаємо! Розкажи про свої перші кроки у літературній справі. Якими подіями вони тобі запам'яталися?

Бути письменником я мріяв з дитинства. 

Як, напевно, більшість літераторів. 

Однак шлях від мрії до реалізації вийшов досить довгим та звивистим і, мабуть, найважливішою зустріччю на цьому етапі стало знайомство з українською міфологією. 

На жаль, це відбулося у зрілому віці, адже коли я навчався у школі, нас більше знайомили з грецькими та єгипетськими міфами. 

Глибина і багатогранність нашої міфологічної спадщини надзвичайно мене вразили, і це визначило подальший напрям діяльності, зокрема, письменницької. 

2020 року я заснував ініціативу збереження та популяризації української міфології "Чарівний світ UA", у межах якої було створено інформаційні ресурси, візуалізації персонажів, настільну гру і YouTube-шоу.

А 2024 року з'явився фантастичний Всесвіт за мотивами української міфології та епічного фентезі "Кий і морозна орда".    

З чим у тебе асоціюється літературна творчість?

Існує думка, що митці лише транслюють певні ідеї, які виникають у Всесвіті. 

З такого погляду літературна творчість – це пошук вдалого "з'єднання", вміння слухати і чути Всесвіт, а також готовність невпинно працювати, щоб максимально якісно записати все почуте.  

Скажи, як ти зрозумів, що прагнеш популяризувати українську міфологію?

Коли я відкрив її для себе і дізнався докладніше про українських героїв, формування і розвиток нашої міфології, то мені стало сумно. 

Причина: незважаючи на те, що наш світ міфології дуже цікавий, багатьох його персонажів українці не знають... 

Однак сумувати я не звик, тому майже відразу виникла мрія, що згодом перетворилася на мету: зробити нашу міфологію знаною та популярною і в Україні, і за кордоном.   

Що саме ти хотів показати читачам своєю письменницькою діяльністю?

Книжка "Кий і морозна орда" – це двері у новий фантастичний Всесвіт, де живуть герої українських міфів та легенд. 

Сподіваюся: кожен, хто відкриє для себе цей Всесвіт, захоче подорожувати ним і знайомитися з новими місцями, героями та їхніми пригодами. Моє завдання – бути добрим провідником для читачів.

Як ти вважаєш, у чому полягає таємничість української міфології?

По-перше, збереглося дуже мало інформації про наших давніх богів та героїв. 

І через те, що немає докладних описів та повноцінних сюжетних історій, формується певний ореол таємничості та підґрунтя для здогадів і вигадок. 

А по-друге, в українській міфології багато персонажів пов’язані зі світом померлих або потойбіччям. Мавки, русалки, потерчата, домовики, упирі… 

За мотивами української міфології можна створити не лише добру казку, а й пристойний трилер чи фільм жахів.   

На твою думку, як змінилося ставлення українців до міфології останнім часом?

Зацікавленість власною міфологією в Україні зростає, що, звісно, дуже тішить. 

Наприклад, це відбувається завдяки діяльності "Чарівний світ UA", а також виходу мультфільму "Мавка" 2023 року. Про міфічних героїв говорять блогери. Освітяни намагаються більше знайомити з міфологією школярів, з'являються нові творчі продукти. 

Також показовою можна вважати історію видання фентезі "Кий і морозна орда". Мій видавець (компанія "Фантастичні українці"), що продюсує креативні проєкти, зацікавився створенням книги ще на етапі ідеї 2021 року.

Як би ти хотів, щоб розвивалася робота з популяризації української міфології?

Мрію, щоб наші міфічні герої були такими самими відомими у світі, як герої Всесвіту Марвел. 

Однак це не лише мрії – маємо стратегію, над якою працюємо. Надзвичайно важлива у цій роботі – підтримка спільноти. 

Тобто що більше українці будуть цікавитися власною міфологією, то активніше ділитимуться (з друзями, знайомими та іноземцями) інформацією про наших міфічних персонажів, книгами, фільмами про них. Таким способом українська міфологія швидше стане популярною.  

Розкажи про свої улюблені книги українських та світових письменників.

Назву дві: "Володар Перснів" Джона Р.Р. Толкіна, безумовно, один із найвизначніших літературних творів жанру фентезі. 

І "Лис Микита" Івана Франка – екшн у віршованій формі.

"Що більше українці будуть цікавитися власною міфологією, то активніше ділитимуться інформацією про наших міфічних персонажів"