Роман Голубовський: назвись письменником-абсурдистом і матимеш право на різні причуди
«З нами житиме еласмотерій» — збірник оповідань Романа Голубовського — вийшла в травні 2024 року. Відомий блогер, засновник сайту гумористичних фейкових новин UaReview (дуже популярний проєкт) видав свою першу книжку, і от кілька місяців її обмірковують критики, враженнями про неї діляться культурні менеджери і зірки українського стендапу, вона виходить в топи продажів видавництва «Лабораторія», її беруть до обговорення найпопулярніші книжкові клуби. Про те, яким є життя після виходу першої книжки і чи є воно, те життя після успішного зрілого дебюту, ми з Романом Голубовським нині і поговоримо.
На днях брали участь в книжковому клубі ПЕНу, де обговорювали «Бунт речей» Жузе Сарамаґу. Ви там були в ролі конгеніального Сарамаґу читача, я правильно зрозуміла?
На правах співрозмовника: виявилося, що я Сарамагу цілком пасую. Прочитав «Бунт речей» і зрозумів, чому Олександр Михед мене покликав на книжковий клуб. У тій збірці теж є трохи абсурду, як і в моїй прозі, побудова оповідань дуже схожа, так само багато сатири. Тому був нібито посередником між Сарамагу і нашим читачем, відповідав на питання модератора: «Як би можна було про це розказати в наших умовах?». Ті шість оповідань були ледь не першою помітною книжкою Сарамагу, а фактично третьою чи четвертою. Він видав роман, а потім повернуся уже дорослим в літературу, тоді і була написана уже ця проза. «Бунт речей» видав в п’ятдесят сім років, але збірка вважається за ранню творчість, бо іще не той Сарамагу, якого всюди впізнають і який отримав Нобелівську премію, там зовсім інший стиль письма. Я не чекав п’ятдесяти семи, видаватися почав трішки раніше — в сорок. Але теж зі збірника абсурдних оповідань. Якщо уже порівнюють моє письмо з книжками Сарамагу, то добре, що зіставляють хоча б з його ранньою прозою, більше наближення загострило б мій комплекс самозванця. Я сам по собі сором’язливий. Якщо навіть буду зовсім-зовсім як Сарамагу, якщо в дев’яносто років отримую Нобелівську премію, то і тоді буду таким же скромним і не буду вірити порівнянням моїх текстів із португальськими класиками.
Сприймаю це як обіцянку, так ваші слова і пораджу іншими запам’ятати. Але дебютували ви таки пізно. У нас нечасто в літературу заходять зрілі люди зі зрілими текстами. Але ви й невипадкова людина в процесі. Сарамагу, до речі, теж не з конопель з першою книжкою вистрибнув, він весь час був в літпроцесі, аж поки почав системно видаватися. Як давно ви насправді пишете? Коли зрозуміли, що треба уже оприлюднювати написане?
Всі літератори люблять розповідати, що з дитинства пишуть, не зупиняючись. Мабуть, не брешуть. Я писав з дитинства, ще в школі працював над своїм першим романом, умовно романом, бо мав певні формальні обмеження. Зошит був лише на двадцять чотири аркуші, то і роман міг бути тільки на двадцять чотири аркуші… Мені ця історія здається смішною, розказую її, як тільки мене питають: «Як давно ви пишете?». Серйозно почав писати десь в свої двадцять, точніше: почав думати, щоби щось написати. Аж поки в свої тридцять дозрів сідати уже і писати руками: перші тексти сформувалися 2016-го, вони всі були з долею абсурду чи гумору, але тепер здаються мені надто простими, навіть примітивними. Добре, що тоді не видавався.
Зараз більш-менш адекватно оцінюю свій рівень письма, розумію свої сильні сторони, але так само знаю і про слабкі: те, що я пишу, доволі унікальне на ринку, у нас небагато абсурду є, воно мало б сподобатися спільноті критиків, та воно і доволі читацьке, для широкої аудиторії. Читача може насторожити хіба традиційна нелюбов до короткої прози. (А значить, надії на якісь премії, хоча б на короткі списки певних премій, у мене є уже з цією книжкою. Але на Нобелівську поки що не сподіваюся, для неї я трохи замолодий.)
Те, що я стартував повноцінно в сорок, дає мені надію, що в п’ятдесят чи в шістдесят не буду, перечитуючи, вже аж так соромитися за те, що написав.
А свою книжку ви уже перечитували? Готову паперову книжку?
Не перечитував. Боюся знайти помилки, почну стресувати через відсутню кому. Вирішив, коли чи якщо буде другий тираж, от тоді й добре все перечитаю. Найскладніше у збірнику — визначитися з порядком текстів; мені здається, я не буду радий до кінця, якою вийшла книжка щодо порядку творів і концепції, але й не знаю, як змінити на краще. Один текст забрав із книжки, він здався мені недопрацьованим, один додав, консультувався з Богданою Романцовою, узгоджував з випусковою редакторкою, з літературною редакторкою. Але рішення про структуру книжки було остаточно моє. От в «Бунті речей» Сарамагу всього шість оповідань, а перше є найважчим і насерйознішим. Умовно: треба дуже хотіти прочитати саме цю збірку, щоби болісно пройти через таке перше оповідання; а прочитавши уже всю книжку, повернутися назад і перечитати його правильно. Якщо ти, звісно, не зламався на першому творі і книжку не відклав. Це ризиковано, я би зі своєю збіркою ніколи так не зробив. У мене вхід у книжку доволі простий, динамічний. Я дав час, щоби люди звикли саме до мого стилю, увійшли в контекст, в якому все легше будуть прочитуватися наступні оповідання, плавно розкачувалися від умовно легших оповідань до умовно складніших. Читача треба поступово заангажувати, запалити стилем.
І яке найважче в книжці оповідання? До якого пункту призначення читач мав би дістатися неушкодженим?
Наприклад, до «В’язня». Іде цілодобова пряма трансляція з камери смертників, де очікує на страту воєнний злочинець. А саме за вимогою цього полковника Рикова шоломи загарбників оснащували камерами. Оповідання тригерне, важке і про війну, з нього точно не можна було б починати книжку.
Чи до «Кишенькового злодія». У Зеника в маршрутці вклали кишені. Оповідання максимально абсурдне, максимально незрозуміле, на такому тексті непідготовлена людина просто кинула б читати.
«З нами житиме еласмотерій» — теж наприкінці книжки.
Назві книжки завдячую синові. Він — фанат динозаврів, та і я також. Сорокарічному хлопчику дуже вигідно мати шестирічного сина: ті ж динозаври, які тебе насправді цікавили, а тепер ти маєш легальну можливість з ними знайомитися і безкінечно про них говорити. (Леґо, комікси, машинки, супергерої… Можна мати сина, і так продовжувати цікавитися дивними для дорослих речима. Ще можна для цього ж назватися письменником-абсурдистом). Якось ми пішли у парк динозаврів, там я побачив еласмотерія. Тварина з родини носорогових, на чотири тони і вкрита хутром. Він був таким красивим, що я тут же його вподобав.
А що б, якби еласмотерій міг бути домашнім улюбленцем? Наче звичайнісінький собака. І так з’явилася пара, яка заводить собі еласмотерія. І оповідання це — про них, а зовсім не про тваринку. Зокрема, мені здалося, що це хороша метафора. Красива величезна тварина, але єдиний нюанс: вимерла. Ми живемо зараз, коли все так швидко змінюється — інтернет, пандемії, війни. От би змогти все таки адаптуватися до цих змін і не вимерти. От не факт, що ми так довго іще протягнемо, хоча теж красиві. Подружжя в оповіданні теж мусило пройти через певну трансформацію і, боюся, люди настільки ж погано адаптують до змін, як і еласмотерії.
Таке оповідання теж могло бути лише в кінці книги.
Мені імпонує передостаннє — «Роман Голубовський». Коли уже майже дочитав книжку, злегка в неї залюбився, отож готовий дізнатися, хто її написав. А тут така обманка, бо в творі з назвою «Роман Голубовський» про автора — ніц.
З нього я б нізащо книжку не почав. Але було: колега на роботі взяла книжку, за звичкою відшукала найкоротший текст (а це якраз «Роман Голубовський»)… Я встиг її вчасно зупинити. Глянете такий текст без підготовки, подумаєте: щось із цим чоловіком не так, якийсь він не такий. І не читатиме далі.
Такий чоловік. У цьому тексті стало очевидно, наскільки ви закрита людина і наскільки ваш публічний імідж не збігається з чоловіком, який пише оповідання, в якому Роман Голубовський є всім одночасно і при цьому чітко неперсоніфікований. Ви дуже грамотно вибудовуєте імідж — і коли йдеться про UaReview, і коли мова заходить про просування книжки (а воно супер вдале). Як ви це робите?
Згадую, як до мене приїхали авторські примірники. І треба написати пост, повідомити про вихід книжки. А я ходжу і не можу — прокрастиную, уникаю, туплю. Не знаю, як такий пост написати! Поки приятель не підказав: будь іронічним, дотепним, як ти умієш, як тобі звично. Тоді я написав смішний пост: відпустила серйозність моменту, яка пригнічувала, я вийшов зі ступору.
По-перше, я професійний маркетолог, на хліб цим заробляю. По-друге, мене публічна сфера в принципі цікавить. Досвід з UaReview був довгим і успішним, знаю, як можна просувати медіа. А по-третє, я сам доволі обережний — за темпераментом. Не з тих, хто зопалу щось робить, довго обдумую кожен крок. Світ, здається, потребує швидких реакцій, але ця обережність, можливо, колись врятує мене від умовних шакалячих експресів.
Промоція книжки — звісно не випадковість, а результат довгої планомірної роботи. Випадкового в маркетингу нічого не буває. Макс Кідрук, наприклад, написав відгук на книжку. Для цього мені треба було в 2018 році поїхати на літню школу ЛітОсвіти, де він давав лекцію. Він мене ідентифікував як блогера, знав про UaReview. Але ж у мене не такий горизонт панування, щоби думати, як людина, з якою я познайомився в 2018-у, в 2024 році напише блурб на мою першу книжку!
А от іще. Років дев’ять тому, книжкових блогерів як таких не було ще, хтось несистемно виставляв у фотозвітах по одній книжці. Я тоді почав в кінці року виставляти фото зі стосом прочитаних книжок, штук п’ятдесят — як медійник, як людина, котра надихається літературою і запрошує інших це робити. І коли видав книжку, це людей не здивувало: перехід від активного читача до письменника мав в моєму випадку цілком природний вигляд.
Секретів особливих немає. Послідовно робиш якісь кроки, вони в певний момент спрацьовують. Виринають дискусії час від часу: чи може зараз непублічний митець стати відомим? У теорії, звісно, може, а фактично слід познайомитися з усіма, потрапити у видиму зону, щоби тебе впізнавали. Є якісь винятки типу Клавдія Петрівна, але то продуманий образ і стратегія, над якою працює серйозна команда. Секрет успішної промоції? Знайомитися з людьми і знайомити людей із собою.
У збірнику чимало дотепів — «сірих», «чорних», «нутряних», «тригерних», — які назовні перекласти зараз просто неможливо. Ну бо не зможемо ми нормальним людям пояснити, чому ці ідіоти сушать зуби на тлі поруйнованих прильотами будівель (моя улюблена сцена в збірнику: український фіксер втішає іноземну журналістку, бо та не в силах винести наших страждань під час війни). Ваша книжка — принципово непрекладна, лише для внутрішнього ринку?
Якби ви мене спитали, про що не можна жартувати, то я би вам сказав: нема таких тем, де жарти заборонені. Але не погоджуюся з вами, що цей збірник для внутрішнього ринку, книжка цілком може піти на експорт, до того ж інтерес до української культури в світі зараз сильний, а «З нами житиме еласмотерій» може задовольнити цей інтерес (в певній ніші, очевидно).
Останнє оповідання — «Вечірка», його цілком можна перекласти, воно буде навіть помічним іноземцям, бо побачать, де нам боляче і будуть обережніші. «Вечірку» свідомо писав зі спрямуванням на західну аудиторію, я пробував пояснити, чому (і що) нас тут тригерить. Відбувається мистецький благодійний вечір з особливою програмою. Оголошують повітряну тривогу, охорона евакуює гостей до укриття. І там до кінця не зрозуміло, чи це ракетний обстріл чи мистецька акція. Нерозуміння, де реальність, а де уже не-реальність породжує в тексті саспенс, там не дотеп працює, а нагнітання. І можна уявити, що відчувають люди, коли спокійні святкові вечори вмить руйнуються. Є шанс задуматися. Сміятися зарубіжні читачі не будуть, але воно їм і не треба.
Кожен мій текст — заклик читачеві поставити себе в ситуацію «а що якби» (у Кінга це завжди добре працює).
Недавно на презентації читав початок оповідання про еласмотерія: уже в другому абзаці прямим текстом сказано про стосунки героїв, про їхню неспроможність почути один одного, про передбачуваний фінал цих взаємин. Все ясно уже в другому абзаці. Але читачі сміються. І я чекаю, на якому ж абзаці це перестане бути смішним, коли прийде розуміння: то не абсурд, а пряма реальність. До мене підійшов юнак років п’ятнадцяти, я думав, моя аудиторія старша, тому здивувався. Він подякував мені за оповідання про еласмотерія, в нього саме розлучилися батьки, то він тонко зрозумів цей твір. І перше, що він мені сказав: «Це ж не про еласмотерія історія, правда?».
Всі мої тексти — вони про медіа (в широкому сенсі). Мені сподобався один відгук на книжку: поєднання «Чорного дзеркала» з «Файною Юкрайною». Я обмірковую, як ми трактуємо і модифікуємо для себе те, що нам повідомляють інші. Як дати раду з тим, що ми уявляємо як реальність, і з тим, що нам описують як реальність. А коли про це говорити легким стилем, то якось не так страшно.
В «Еласмотерії» — у тому, що про адаптацію і збереження себе — згадані кілька фільмів про вимерлих тваринок, про мамонтів всяких. Еласмотерій ті кіна дивиться разом із господарем. Смішно. І раптом: «Носоріг» Олега Сенцова. Ті, хто знає, пам’ятають, коли воно вийшло в прокат. 17 лютого 2022-го. Це останнє кіно, яке успіли побачити до великої війни, або не встигли.
У мене на вечір 24 лютого були куплені квитки в «Планету кіно» на «Носорога», ми домовились сходити з сестрою. Не встигли. Тому цей фільм для мене справді особливий.
Цей акцент в оповіданні на «Носорогу» дійсно відчутний, тепер розумію чому. Ну і як таке перекласти? Цей миттєвий перехід від легкої посмішки до спогаду про жах перших днів вторгнення?
Я не знаю. Але не раз уже згаданий збірник Сарамагу дає чудовий приклад, як це зробити. Книжка написана в 1970-х, написана в країні, про яку ми мало що знаємо, а читається цікаво і актуально. Бо є точна передмова і вдалі примітки, і добрий переклад. І все стає в книжці зрозуміло, а що незрозуміле, то компенсується цікавою історією. Я намагався писати тексти, які можна було б просто читати, навіть не знаючи всіх детале, навіть будучи повністю поза контекстом – писати просто цікаві історії. Наприклад, оповідання «Богдан». На похорон до відомого діяча національного супротиву приходить юнак, якого свого часу скерували ліквідувати незручного владі активіста. Це абсолютно реальні події про реальних історичних діячів. Але я бачу відгуки, що оповідання подобається і тим, хто не бачить і не знає тих реальних фактів, його читають як такий собі архетипний сюжет. Цікаві історії, коротка передмова і якісний переклад. Якщо це можна зробити з португальською книжкою 1978-го, то можна і з українською 2024-го.
А це уже скидається на план. Швидкої йому реалізації.
Бесідувала Ганна Улюра
