Можна сказати складно: мова є невід’ємною й ключовою частиною культурної спадщини та самовизначення народу. А можна просто: як відрізнити українця від не українця? Документи легко підробити, прапор і вишиту сорочку купити. А от мову так просто не вкрадеш.

Протягом століть колоніальна політика московитів визначалася втручанням, підкоренням та асиміляцією українських земель і населення. Для зміцнення цього контролю й були видані всі сумнозвісні укази, циркуляри та заборони. Складно переоцінити важливість української мови зараз, під час кривавої війни. Але частина українців, яка раніше говорила російською, при переході на українську стикнулася з елементарним страхом — страхом робити помилки.

Звичайно, такий перехід не відбувається миттєво та може бути непростим завданням. Адже перехід на іншу, навіть змалечку знайому мову, — це навчання, опанування нового. А під час навчання завжди бувають помилки, які зникнуть з практикою та часом.

Важливо бути терплячим і не вимагати від себе надто багато. Одиниці говорять ідеально чисто й правильно. До того ж, мова постійно змінюється, адаптується, розвивається, тому помилки трапляються навіть у її носіїв. Нагадаємо, це навчання, а не змагання на точність.

Провокативна назва, провокативна обкладинка, провокативний текст. Автор з Макіївки, який понад десятиліття тому вирішив написати історію, яка вийшла дещо пророчою, трохи ностальгійною, почасти метафоричною та цілком сповненою гострого сарказму, в тому числі й до самого себе. Олексій Чупа, «Бомжі Донбасу».

Коли Кемпбелл написав «Героя із тисячею облич», усі визнали це шедевральною та неймовірно корисною працею. Та було одне але: широким колам книга здавалася надто складною, і автору закидали надмірну академічність. Що вже казати про роботи Юнга, де він досліджував архетипи — скарб для науковців і досить складна праця для неспеціалістів. Часом ідеї потребують пояснення, переосмислення, доповнення та спрощення. Саме так з’явилася «Подорож письменника».

Крістофер Воґлер мав значний досвід у написанні сценаріїв, адже працював на кінокомпанію «Дісней», тому взявся за непросте завдання: написати посібник для письменників та сценаристів, який би поєднував ідеї Юнга, висновки Кемпбелла та досвід самого автора. І при цьому книга мала би бути доступною й зрозумілою всім, а не лише досвідченим авторам! Чи вдалося йому це? Імовірно, так.

Скажемо одразу: якщо ви шукаєте найкращу історію про почуття на весіллі — вмикайте фільм «Екзотичне весілля» з Кіану Рівзом та Вайноною Райдер. Посмієтеся, поплачете й матимете над чим подумати. Переважно останній пункт. Та якщо цього вам замало й ви хочете ще, ласкаво просимо до «Іспанського любовного обману»! Всідайтеся зручніше й розгортайте книжку — зараз вас намагатимуться обманути.

Тут ви зустрінете Каталіну — жваву, норовливу й горду дівчину, що не може з’явитися на весіллі сестри сама. Зазвичай вона весела, хоча миритися з її характером буває непросто. Зате вона постійно розмірковує вголос, роблячи не завжди очевидні висновки.

Ще тут є Аарон, Мері С’ю всієї Іспанії. З якого боку не глянь, він найкращий у всьому. Допомагає тваринам у притулку, обожнює мультфільми Діснея, готовий врятувати колегу, яка його ненавидить, у незручній ситуації. А ще, звичайно, ну звичайно, цього можна й не казати, та він надзвичайно привабливий.

«Я зроблю це, якщо тобі хтось так сильно потрібен»

Невже все так просто? Ідеальний хлопець, у якого мусить закохатися весела дівчина. Як говорив відомий персонаж — це ж було вже! Але ні, за яскравою й простою обгорткою ховається дещо глибше, і саме це і є справжнім обманом. Видаючи роман за легке любовне чтиво, авторка грається з нами, роздмухуючи читацький інтерес.

«Я починаю писати зі знайомих тем,

вони допомагають знайти підтримку,

ніби я — рибалка, який знає,

куди закинути вудку, щоб упіймати рибину»

Трапляються книжки, які після прочитання хочеться одразу перечитати, незважаючи на стоси нових книжок, що кличуть з полиць. Тож ми зручніше вмощуємося в кріслі й знов розгортаємо книжку, до якої встигли прив’язатися, з якою подружилися і якій повірили.

Таіс Золотковська не повчає й не критикує. Вона просто розказує, як утілити свою мрію, якщо ви давно хочете писати, але постійно щось заважає. «Пиши» вміщує безліч корисних порад із написання першого шедевру або просто гідного тексту. Авторка не заганяє нас до жодних рамок, наголошуючи на індивідуальності, і в той же час наводить власний приклад, ділячись досвідом із написання текстів.

І що найважливіше, вона розказує, як написати й видати книжку саме в Україні. Звичайно, її рецепти майстерності універсальні, та в кожному випадку вона зауважує особливості саме українських авторів і видавців.

Чули про «письменницький блок», правда? Це коли не вдається нічого написати, що не роби. От не йде і все тут. Таіс розповідає, як його подолати й нарешті написати той зачаклований перший рядок, після якого все буде значно легше. Вона розкриває таємницю, якої боїться так багато письменників — де брати натхнення та як не втрачати цікавість і мотивацію. А ще розказує, як написати лист до видавництва, аби збільшити свої шанси.

Скільки разів ми чули в розмові фрази на кшталт: «Ти стільки про це знаєш! Тобі треба книжку написати»? Мало хто дотримується такої поради, а слідчий з Норвегії Йорн Лієр Горст саме так і зробив. Спершу написав один детективний роман. Потім ще один, і ще, і ще… А коли оговтався, виявилося, що тепер він не поліцейський, а письменник.

Його нова книга «Безмежна» в Україні з’явилася під назвою «Слідство в мережі». Так, переінакшення дивне, але не беззмістовне, адже розслідування в романі великою мірою відбувається за допомогою сучасних технологій, за допомогою тієї самої безмежної й усеохопної мережі.

Розслідування в мережі, а герої сидять за компами й пишуть коментарі, хіба це цікаво? — можете спитати ви. І відповіддю буде впевнене так, це дуже цікаво й навіть унікально! Адже коли до справи підключаються безліч учасників форуму, кожен може висловити власну думку й скласти докупи бодай один клаптик великої головоломки. Це книга для тих, хто дійсно любить пазли й інтелектуальні загадки, книга, таємниці якої читач може розгадувати разом з героями.

«Аліє, Альона і я. З наших імен, написаних у рядок або стовпчик, можна вивчати історію Криму»

Великою мірою літературні фестивалі крутяться навколо особистостей. Сильні автори привертають увагу медіа та публіки, роздають інтерв’ю й автографи, зустрічаються з читачами та відповідають на питання. Книгомани повертаються додому щасливі й утомлені, розігрівають вечерю, проглядають останні новини та нарешті дістаються головного: придбаних на фестивалі книжок. У когось це величезні стоси, які доводиться відправляти додому поштою, а хтось обмежується кількома виданнями. Та цього року є особлива книжка, якої не оминули ні перші, ані другі. Це «За Перекопом є земля» Анастасії Левкової.

Звісно, не новина, що є автори, які працюють над одною книгою ціле десятиліття, згадаймо лише Донну Тартт. Та мало хто з них проводить настільки ґрунтовну дослідницьку роботу, як Анастасія Левкова. Почавши роботу над своїм «кримським романом» 2012 року, авторка, безперечно, задумувала його дещо іншим. Та з окупацією півострова все змінилося. Нова реальність вимагала підлаштування від авторів і текстів. Письменниця зробила близько 200 інтерв’ю з кримчанами, аби якнайглибше розкрити суть того самого Перекопу, за яким, як говорить кримська приказка, начебто немає землі. І як ніколи на часі розвінчувати цей міф про байдужість кримчан до «материка» та навпаки.

«Виходячи з вітальні, я уявляла себе Алісою,

втомленою від падіння вниз,

вниз і вниз у кролячу нору»

Ось ми наближаємося до ятки з книжками, погляд пробігається обкладинками й зупиняється на одній. З неї до нас визирає поцятковане мільйоном веснянок обличчя. Дівчинка, що нагадує ляльку в фіолетово-жовтих кольорах. Здається, вона усміхається, але якось обережно, ледь-ледь. Торкаємося обкладинки, дивуючись її текстурності, розгортаємо й насолоджуємося цупким папером, зручним шрифтом, химерними ілюстраціями. Тішимося, що книга може бути не лише зібраними докупи сторінками з текстом, а справжнім мистецьким витвором, задоволення від якого отримуєш уже на етапі споглядання та першого дотику. Зрештою втамовуємо радість від фантастично виконаного видання й переходимо до тексту.

Мітч Каллін навіть не намагається приховати, яка історія надихнула його на написання «Країни припливів». Дитячі фантазії й вигаданий світ — Алісо, звичайно, ми тебе впізнали. Желіза-Роуз — так звати нашу героїню — просто не має іншого виходу, окрім як пірнути в кролячу нору. Там вона мусить ховатися від безнадійно темної реальності дорослих, до якої її тягнуть батьки-наркомани.

І пірнувши до нори, дитина знаходить там не морок, а сяйво — сяйво палаючих зірок і надвечірніх світляків, світ запахів, образів і фантазій, кожну дрібничку якого вона приймає з вдячністю. Тут розбитий автобус стає космічним кораблем, а голови ляльок — надійними подругами й завзятими співрозмовницями. Тут немає смутку й болю, немає грубості, бруду й страху, якими сповнене справжнє життя Желізи-Роуз.

«У горах життя людей сповільнюється…

а от котам ці місця обіцяють пригоди»

Чомусь фантастику й фентезі традиційно вважають «чоловічими» жанрами. Колись Джоан Ролінґ не хотіли видавати під її іменем, бо гадали, що хлопці не читатимуть історію про чарівників, написану жінкою. Дивовижно, наскільки люди можуть помилятися. На щастя, сучасну літературу може писати будь-хто, і якість тексту оцінюють зовсім не за статевою ознакою. Тож сьогодні ми говоримо про книгу, яка переймає естафету українського топ-хіта у «Колонії». Звичайно, це «Дім солі» Світлани Тараторіної.

Український постапокаліпсис — взагалі нечасте явище. Тим більше якщо це книга про Крим, який споконвіку був дещо містичним і геть непересічним місцем. Це та історія, де сетинг є одним із героїв, він живе й буквально дихає разом з ними. Засолена земля, засолене повітря, засолені люди — сіль тут відчувається в усьому, і це створює дещо впізнавану й водночас таємничу атмосферу. Так, півострів тут називають Кіммерик (якщо назва здалася знайомою — вам не здалося, це реальне древнє грецьке місто в Криму), а згодом Дешт, і вже в цих назвах проявляється глибина роботи авторки з історією місця.

Протягом багатьох десятиліть неймовірні фільми Хаяо Міядзакі зачаровують глядачів з усього світу. Це анімація, цікава і дорослим, і дітям, бо коли історія знята з любов’ю й майстерністю, вона здатна торкнутися будь-якого серця. Про засновану Міядзакі студію Ghibli говорять, що завдяки продуманому підходу та творчому методу роботи вона принесла вітер змін до японської й світової анімації. Та й хто не чув про «Тоторо», «Ходячий замок» або «Віднесених привидами»? Про самого майстра аніме ми знаємо не так багато, оскільки в Японії заведено з повагою ставитися до особистого життя людей. Тому в новій книзі про Хаяо Міядзакі його біографія розкривається з огляду на роботи режисера.

Що ж ми можемо сказати про Міядзакі? Невід’ємною частиною його анімації є польоти. На літаках, драконах або швидкому вітрі — герої майстра летять назустріч пригодам, бо сам Міядзакі змалечку є фанатом авіації. Почасти це передалося від батька, який був директором компанії, яка виготовляла запчастини для винищувачів. Ще одною причиною є час, коли народився митець, а саме період Другої світової, коли розвиток авіації був на часі як ніколи. Тож навіть у назві студії Ghibli Хаяо використав імення італійського літака.

Переглядаючи роботи режисера, також можна помітити, що вони прямо-таки рясніють сильними персонажками. Це сильні й самодостатні жінки та дівчата, готові до останнього боротися за те, у що вірять усім серцем. І вони сильні не тому, що так треба для продажу фільму, не для галочки, а тому що кожну з них автор створює з любов’ю та поважає перш за все як людину, що є невід’ємною частиною історії. Сам Міядзакі так говорить про своїх героїнь:

«Їм знадобиться друг або прибічник, але ніколи не рятівник.

Будь-яка жінка так само здатна бути героєм,

як і будь-який чоловік»

Коли говорять про жанр жахів, ніколи не згадують книгу Джорджа Орвелла «1984». Хоча якщо подумати, за рівнем описаного кошмару багатьом майстрам горору до неї ой як далеко. Минуло 75 років з часу написання, і цей роман не просто не втрачає актуальності й попиту, він усе більше відкриває нам нас самих і дозволяє краще розуміти деякі з сучасних світових політичних процесів.

Це не оптимістична книга. Вона не розкаже універсальних рецептів перемоги над імперією зла та навіть не навчить клепати коктейлі Молотова (хоча тепер ми це вміємо й без інструкцій). Це антиутопія в найгіршому її прояві, фатальне поєднання гітлеризму, сталінізму, путінізму й іще багатьох таких ізмів, без яких людству жилося б значно легше.