Софія Мокій. Жизнєнні історії. Про буденне, любов і трохи солі. Київ: Лабораторія, 2024. 256 с.

     У текстах, написаний жінками, є одна дуже важлива, ба навіть системна річ: коли жінка хоче розказати щось важливе, значуще і болісне, то передоручає це зробити іншій жінці. Вона починає розказувати історію матері, бабусі, подруги, доньки, і десь підтекстом уже іде її власна історія. Так, розказуючи чужі жіночі історії, жінки в літературі «проговорюються» про щось дуже інтимне і лише своє.

     У «Жизнєнних історіях» Софії Мокій уже на перший сторінці ми знайомимося з цікавим дівчам, яке мало б стати головною героїнею книжки (але не захотіло цього). Мама йде на роботу, бабця годує онуку оладками з яблучним струдлем, гарячим борщем, вони гуляють карпатським лісом, збирають трави, ягоди і гриби. І весь цей час баба тримає увагу малої, розказуючи їй билі і небилиці зі свого життя, їх вона й називає «жизнєнні історії». Чашка з коричневим і помаранчевим левами в обнімку, плащ з Мікі Маусом — і безкінечна бабусина розповідь нібито й не про себе саму, а про якихось людей, на чию долю випало стільки сумних і веселих пригод. Сумних більше. Так минуло дитинство. Дівчинка виросла. І тепер пробує переказати бабусину історію так, як вона тоді — в лев’ячо-мишачому дитинстві — її запам’ятала.

     Хату у селі Оріхівка на Вінниччині (то рідне бабусине село), знесли уже років двадцять тому, а колись там стояв млин, а у млинаря був слабкий син, який дивом вижив і в якого народилися діти, і з них уже своєю червою вижило п’ятеро, серед них середульша — Ніла. Про дівчинку, яка від перших вдихів на цьому світі, уміла виживати та удосконалювала цю успадковану від батьків здібність, та не факт що передала цю здатність у спадок, і написала цей роман Софія Мокій.

     Питання, чому до жінки, яка уміє виживати, нам треба пробиратися через біографію її наймолодшої онуки? Пошукаємо відповідей в самій історії, розкладеної на два жіночі голоси.

     Та Ніла і сама буцімто роздвоєна.

     Неоніла, вона Ніна за документами. Святкувала день народження в грудні, коли її хрестили, а народилася на Покрова — а батьки справжню дату народження забули. Мала два прізвища. Студілко в дівоцтві: учениця сільської школи, (Голодомор), слухачка фармацевтичного училища в Вінниці,  (нацистська окупація), студентка торгівельно-економічного технікуму, економістка за направленням у щойно недавно окупованій Совєтами Яремчі. Помер тато, чиє прізвище вона носила і хто підтримував її все життя. Скоро настав час Нілі і прізвище змінити. К.: дружина росіянина-партробітника, директора побуткомбінату, мати Вадима, Тати і Ліди, сумлінна очільниця планового відділу. Двічі вона намагається отримати освіту, спочатку на провізора, потім на економіста. Двічі уникає депортації на роботи в Німеччину через медкомісію, двічі рятується втечею. Двоє чоловіків — в одного закохана Ніла, другий любить її. Батьківська хата на Вінниччині, чоловіків дім в Карпатах.

     Все з надлишком, все подвоєне, наче завжди із запасним варіантом живуть.

     Але при цьому бракує чогось головного.

     Оксеній і Параска. Так звуть батьків Ніли. Він народився хворобливою дитино, тому не міг успадкувати родинну справу – млин, почав шити взуття і в тому знайшов свій шлях. Спокійна поміркована людина, зосереджена на своїй справі і своїй хворобі. У нього важка астма, важко дихати — він буквально задихається у своєму житті. Ніла – татова донька, вона слухає у всьому батька і звіряється йому. Була б то казка, Ніла була б втілена «вдівцева донька» (поруч із злою «удовиною донькою»), але то не казка. Параска — селянка з роду в рід, вона важко працює, народжує і ховає дітей, знову важко працює. Її дратує малече до чотирьох років, коли вона навіть імен їх вголос не говорить: і мруть, як мухи, і до роботи їх не залучиш. Параска переймається долею дітей і хоче для них зрозумілого: щодня хліба на столі (вона пережила дві війни, три голоди, Голодомор, вона знає, що говорить). Ніла все життя прагне не бути схожою на матір. Все, що завгодно, але не ставати в п’ятдесят спрацьованою старою самотньою жінкою… Нілі десь за п’ятдесят, коли вона випадково бачить своє віддзеркалення і шокується: Ніла — копія Параски.

     Цьому світу відчайдушно бракує батьківської любові. Точніше, діти її усвідомлюють лише тоді, коли самі стають батьками. Коли в дзеркалі відбивається обличчя матері, яка буцімто тебе не любила, і ти розумієш, що сама любила матір настільки, щоби вирости у повну її копію.  

     Онуці, яка переказує нас історію Ніли, очевидно, років тридцять. У них велика родина, успішні онуки, розкидані по світу, пам’ятають про своє коріння. А от чим живе ця дівчинка, яка  вдитинстві любила какао і прогулянки лісом — ані слова. Ніби й не живе. Ніби так бридиться тим, що живе, що боїться про це розказати. Вона — онука-розповідачка — повертається в рідне село покійної бабусі, щоби щось таки знайти важливе. Вона шукає дзеркала (по смерті власниці в хаті дзеркала завішують, еге ж?). І сподівається, що в ньому відіб’ється Ніла — сильна свідома себе жінка, яка реалізувалася в професії та родині та прийняла позитивний бік самоти.

     От тільки Неля в книжці часто-часто посміюється над бажанням маленьких переляканих людей «переписати» своє життя начисто: «Уся якби, якщо й можливо, які стискали її тугим ременем, нарешті зникли в тому паралельному житті, яке не відбулося». Ніла спромоглася не шукати відповідей про себе у відбитках інших жінок. А от дівчина, яка нам розказує історію бабусі, поки що цього не уміє. Вона шукає відповідей на кризу свого життя в прожитому житті іншої жінки. Не відомо, чи знайде щось, але напрямок пошуків уже обраний.  

     Непросте послання реалізується дуже просто, навіть симпатично. Наївне письмо, так називається стиль, в якому працює Софія Мокій. Це такий спосіб свідомо спрощувати текст. Мішанка з простої мови і гасел з першої сторінки підручника, нудні штампи-шаблони і раптом красиве фольклорне порівняння. Так, ніби сусідка тітка Галя вам переказує нову колонку Віталія Портнікова.  

     Давайте й я перекажу один момент. Ніла по війні вступає до економічного техніку в Вінниці. Голодна і дуже холодна зима. Юнка просить у матері рядка на куртку. Параска лізе в скриню і дістає нацистський прапор із велетенським золотим орлом посередині. А що? Добре рядно. Вони фарбуються його начорно, підбиваються старою вовняною хусткою – виходить тепла куртка, акурат з зачерненим орлом на спині. Рубцями на спині. Символічна історія, повоєнний побут сповнений такого символізму (пошукайте історій про розкішну спідню білизну, яку окремі щасливиці спроміглися пошити собі зі списаного парашутного шовку). А от сотню сторінок по тому Ніла буде надраювати до блиску хату, де її та кількох партійних діячів поселили в Яремче. Повз хати пройде її справжній власник – упівець, що нині переховується. До того юнці на гадку не спадало, що вона живе в хаті, яку відібрали у господаря. Але вікна є чисті, вона ж молодець, які тут можуть бути проблеми. Який тут буде Нілин коментар щодо нацистської і червоної окупації та колаборації місцевих із окупантами? Прошу: «Нацисти були переможені, але точно не забуті. Прості люди, мабуть, того і прості, що не ускладнюють». Бо є символи, а є потреба в теплому одязі — і все тут. Просто.

      От так і писані «Жизнєнні історії». Є потреба молодих жінок знайти стежинку в своє життя, яка на часі загубилася, і для того вони детально вивчають мапи життя старших жінок. А є цікава історія однієї дівчини, яка пережила Голодом і Другу Світову та навчилася виживати. Жінка розказує — мовчи і слухай, все просто.   

Ганна Улюра

     Моніка Ґессе. Дівчина у блакитному пальті / Переклад Анастасії Цимбал. Київ: Лабораторія, 2023. 264 с.

     В окупованій Голландії в приміщенні фабрики переховується родина власників фабрики, вони євреї, серед них є підлітка, вперше в житті закохана. Уже перша асоціація буде правильною. Саме там і за таких умов розгорталася історія Анни Франк, описана нею в щоденнику «Прихисток». Ми неодмінно мусимо згадати історію Анни Франк, читаючи історію Мір’ям Роодвельд.   

     Родина Мір’ям з роману «Дівчина в блакитному пальті» Моніки Ґессе переховується разом із родиною на меблевій фабриці містера Янсенна, на якого колись працювали батьки Мір’ям. Хтось видає гестапо їхній сховок, під час облави вбивають всіх євреїв і Янсенна, який їх переховував. Рятується лише Мір’ям, вона біжить вулицями брудна і перелякана, натикається на колишню однокласницю і найкращу подругу, та віддає їй своє пальто —  кольору ясного неба. Мір’ям зрештою приходить до місіс Янсенн і та дає дівчинці притулок. У пані заготовлена потаємна ніша для дівчинки-єврейки.

     Але одного ранку Мір’ям в тому сховку не виявляється, вона зникла, геть чисто розчинилася. Стара пані ризикує і просить про допомогу в розшуку. Ханнеке вісімнадцять, вона працює в похоронному бюро, але насправді є контрабандисткою, забезпечує голландців м’ясом і кавою, парфумами і шоколадом. Ханнеке не хоче собі цих проблем. Від неї залежить життя матері і немобільного тата. У Ханнеке свого болю — хоч на плечі завдай. Але вона подається на вмовляння пані Янсенн і береться розшукати маленьку єврейську дівчинку в яскравому пальті в місті, окупованому нацистами.

     Авторка «Дівчини в блакитному пальті» намагається написати для своєї уже Анни Франк історію зі щасливим кінцем. Їй це вдається? – І так, і ні. 

     Авторка роману — Моніка Ґессе — відома журналістка, вона співпрацює з Вашингтон пост і виходила у фінал Пулітцерівської премії. Американка з Іллінойсу, ані її саму, ані її родину не зачепив Голокост. Але Моніка знову і знову повертається до цієї теми, осмислює і пише історії, в яких герої мусить зробити вибір від його залежить їхнє виживання і в ситуації, яка свободу вибору не дає. У неї уже п’ять таких романів, страшенно схожий одне на одне. Та «Дівчина у блакитному пальті» була все таки першою.

     Один тиждень в січні 1943 року. Розповідь про події веде Ханнеке. На початку окупації у Ханнеке був коханий хлопець і найкраща подруга. Бас загинув на фронті, намагаючись чинити опір нацистському війську, програш Голландії був очевидним, Бас це знав, Ханнеке підбурювала його записатися до війська. Ельзбет вийшла заміж за гестапівця і живе своє найкраще життя, Ханнеке перервала з нею стосунки. В одному випадку вона не може простити подругу за зраду, котрій на її прощення глибоко плювати. В іншому випадку вона сама гине від почуття провини і нема у кого вимолювати прощення. Вона шукає Мір’ям, наче та їй може дати відпущення гріхів, так, ніби одне врятоване життя компенсує три занапащені. Зрештою, Ханнеке таки отримує урок прощення, хай і не так як сподівалася. І закінчиться цей тиждень поразкою Гітлера під Сталінградом, першою гучною поразкою нацистів в цій війні. 

     Різниця між виживанням і збереженням себе — нібито очевидна, правда? Найстаршому з головних героїв роману ще двадцяти немає. Молоді люди не мають знати різниці між цими двома опціями, вони навіть про опції ті знати не мають.

     Ханнеке приходить по допомогу до брата свого померлого бойфренда і так потрапляє до однієї з груп опору. Це реальна група підпільників — Амстердамська студентська група. Десяток молодих людей, які раніше збиралися, щоби обговорити прочитані книжки і пліткувати про викладачів, тепер організували викрадення немовлят. Вони вивозити єврейських дітей з таборів пересилки і віддавали їх в родини голландців. Так врятували понад шістсот життів. В романі Ґессе в цю групу входять дівчата-єврейки, хлопці-геї, які і самі є в загрожуваному стані, але вони чітко знають різницю між врятувати себе і зберегти себе.

     Ханнеке зрештою приєднується до групи — її фактично змушують, але лише для того, щоби врятувати Мір’ям. Вона не готова класти душу свою на невідомих їй немовлят. І це дуже красива репліка про збереження себе, бо Ханна — таки головна героїня роману, і вона — не героїчно-ідеальна ходульна лялька, а жива суперечлива людина.

     Втім, зациклюватися на питанням про сенс буття нам Ґессе довго не дозволить. «Дівчина в блакитному пальті» — все таки жанровий детективний роман, сюжет динамічно рухається вперед. З втечами, переслідуванням, маскування, таємничими листами, підмінами, перевдяганнями, тощо, тощо. Тлом для детективного роману може бути будь-яка історична подія, будь-якого масштабу і будь-яких наслідків. Навіть Голокост. І такі романи не стануть від того книжками про Голокост, це будуть все ще детективні романи, події яких відбуваються під час і в умовах Шоа. «Дівчина в синьому пальті» — саме такий детективний роман з геноцидом на тлі.

Дайске Хаґівари. Хорімія. Том 1-2. Київ: Наша ідея, 2024.

     Здорові стосунки між партнерами і друзями нечасто стають темою захопливих книжок. Навіть в підлітковій літературі, котра якраз націлена на позитивні моделі соціалізації для юних людей. Ну бо цікавої історії про нормальні стосунки не напишеш, так здається: ззовні всі гармонійні союзи виглядають страх якими нудними, а то і попросту дратують. Але! Якщо такі стосунки пишуть не як готовий продукт, а коли нам показують найтонші нюанси взаємодії між людьми, коли ми бачимо, якої праці вартує мати нетоксичні стосунки, от тоді стає цікаво і корисно. Наприклад? Є двоє. Одна занадто віддає себе людям. Другий сховався від людей. Як їм збалансувати свої життя, щоби бути разом? Цікаво ж!

     «Хорімія» (відома японська манга Адачі Хірокі, адаптована Дайске Хаґівари) — історія щасливих людей, які навчаються шукати один в одному причини цього щастя. Старшокласники не мотають один одному серця і нерви, а уміють підтримати і розвинути один одного. Книжка на диво захоплива, хоча буйних пристрастей і ній, звісно, не буде. Той спокій «Хорімії» читачі швидко оцінили. Основна історія «Хорімії» з’явилася іще 2007-го, але й до 2023-го її доповнювали час від часу, розказуючи різні випадки з життя головних героїв. За мангою було успішне аніме і не менш успішна дорама, обоє 2021 року, їх довго чекали і просили. Повільна історія про повсякденне життя японських старшокласників сформувала потужну групу фанатів (існує уже навіть пародія на «Хорімію», так само популярна, де герої обмінялися статями).

     Кіоко Хорі і Ісумі Міямура — однокласники, але вони не спілкуються, бо належать до різних соціальних кіл. От нині Міямура передав Хорі резинку, що впала з її парти на підлогу, і це, либонь, був перший їхній контакт на всю старшу школа. Вона цього навіть на зауважила. Хорі — зірка, гарненька дівчина завжди з ідеальною зачіскою і макіяжем, одна з перших учениць, оточена друзями і прихильниками. Міямура — самітник-мовчун, він відверто лякає людей, завжди у костюмі, защепленому на всі ґудзики, з кучмою чорного волосся, зачесаного на вуха і лоба. Він був аутсайдером ще з молодшої школи, за все життя мав одного товариша, той зараз в іншій школі навчається. Самотність поволі стала нестерпною. У кожного з них є своє життя поза школою, про яке однокласники гадки не мають.  

     Хорі — старша донька, матір багато працює, а татуся десь носить потяг до пригод. Хорі не ходить на вечірки і не розважається з друзями, вона фактично самотужки піклується про добробут родини і виховує молодшого брата Соту. Одного дня Сота зникає з парка, де гуляв під наглядом сусідки. Малого додому приводить юнак — весь в тату і пірсінгу. Він виглядає навіть загрозливо, але Сота розказує, що юнак його порятував, коли той загубився в парку, і привів додому. Соті — сором’язливий малюк, він важко зближується з людьми, але цьому юнаку довірився. Хорі дякую хлопцеві, той у відповідь називає її на ім’я. Хорі в шоці: оцей вкритий татушками крутий хлопака — мовчун Міямура. Тепер, коли вони знають таємниці один одного, вони починають поволі зближуватися.

     Те, що Міямура бачив Хорі втомленою, злою, ненафарбованою, страх якою владною, Хорі піклується про родину, але разом із тим вона — справжнісінький домашній тиран. Те, що Хорі знає, коли Міямурі стає нестерпно самотньо, він сам собі робить пірсінг, він пече витончені тістечка і не годний самостійно приймати важливі життєві рішення, а ще він достобіса гарний, як виявилося. Вони такими є лише один для одного. У такий спосіб формується простір розділеної довіри, простір абсолютної безпеки, де обоє можуть відпружитися і відновитися. Він — надто захоплений своїми переживаннями і тому може бути нечутливим до людей. Вона — надто звикла опікуватися іншими і не уміє піклуватися про себе. Вони — навчать один одного чомусь, що самі добре уміють (обміняються вадами, якщо завгодно).

     Молодіжних комедій в манзі випускають сотні на рік, але популярною стала саме історія Хорі і Міямури. Здається, саме через те, що книжка створює простір безпеки і комфорту. Ця книжка на тебе не кричить, вона тобі не наказує і тебе не повчає, просто крок за кроком учить, як довіритися інший людині і створити здорові стосунки без маніпуляції. Акцентую: без взаємного примусу! В одній із історій подруги радять Хорі не здаватися такою сильною, бути більш жіночною і вдати, скажімо, що вона боїться дивитися жахастик. Біда в тому, що фільми жахів якраз боїться Міямура. Хорі пробує виконувати непритаманну їй роль і стається перша сварка. А знаєте, як вони вперше поцілувалися? Хорі не сподобався смак цукерки. Міямура просто забрав у неї карамельку — з рота у рот. Справа була просто в цукерці, він не планував той поцілунок і не моделював для того ситуацію. От про це кажу, маючи на увазі простір без маніпуляції. В «Хорімії» все означає те, що означає.

     Простий світ, який так складно побудувати — і в літературі, і в реалі.

Ганна Улюра

     Денніс Лігейн. Острів проклятих / Переклад Бориса Превіра. Харків: КСД,  2023. 336 с.

     Лікар-психіатр намагається визначити, скільки насилля може знести людина перед тим, як остаточно втратить себе? Здається, що безкінечно багато. Наша психіка уміє щодня обманювати нашу свідомість і наше тіло, щоби те насилля здавалося прийнятним, а біль, спричинений ним — стерпним. Але і цьому терпінню рано чи пізно настає край. По тій межі і гуляє знаний психіатр доктор Коул, котрий намагається лікувати наслідки гострого стресу не наркотиками чи лоботомією, як інші, а новітніми методами психотерапії.

     Лікар-новатор очолює невеличку психіатричну лікарню, там є лише 67 пацієнтів. Але всі вони — вкрай небезпечні, кожен із них — убивця. От той сором’язливий юнак, скажімо, застидався, коли йому посміхнулася доглядальниця татуся і за це уламком скла пошматував жінку. А от та пані — вдова солдата — убила своїх трьох дітей, хоча і вдає, що її родина живі-здорові. До речі, ця пані — її звати Рейчел Солано — нині вночі зникла.

     Зараз на поромі до острова, на якому розташований медично-виправний заклад, їдуть два співробітники служби маршалів, щоби розслідувати таємниче зникнення психічно хворої жінки — випарувалася з замкненої кімнати лікарні під охороною на острові ще й під час шторму (до речі, це реальний ураган Керол, він тривав 25 серпня 1954 року). 

     Паром посеред ніде (ну ладно: десь на узбережжі Массачусетса) прямує до острова Шаттер. Тедді Деніелз страждає від морської хвороби. Скоріше б уже причалити на той острів! У нього новий напарник — Чак Ауле, приземкуватий міцний молодий чоловік. Їм обом трішки за тридцять. Чак перевівся з Сієтла, для маршалів розслідування на острові — перша спільна справа. Тедд — удівець, два роки тому Долорес загинула в пожежі. Багатоквартирний дім, де жили Тедд і Долорес, підпалив схиблений піроман. Тедд його розшукує і до нього дійшли чутки, що убивця його дружини може бути в лікарні на острові. Тедд на зустріч із ним дуже розраховує.  Чак же хоче скоріше знайти ту Рейчел, яка десь ходить кам’яним островом без взуття, і повернутися домів. У них є лише чотири дні на розслідування. Човен пришвартовується, на маршалів чекає головний лікар. Уже за пів дня дурносміх Чак перелякано скаже: «Жарти пофіг, я починаю нервувати». І боже ж мій, він таки не помиляється.

     Шалено напружений психологічний трилер Денніса Лігейна «Острів проклятих» цінний своїм неочікуваним фіналом. На жаль (на жаль — для читачів роману), книжка стала мегахітовий кіном Мартіна Скорсезе,  твіст у фіналі тепер має мало можливості здивувати. Але можна спробувати отримати задоволення у книжці, шукаючи підказок для фіналу по ходу читання. Знаєте такий ефект? Коли в книжці чи в кіні є несподіваний поворот у фіналі, тут же хочеться перечитати книжку і передивитися кіно, щоби побачити, де ви пропустили підказки. «Острів проклятих» Лігейна, якщо ви уже подивилися «Острів проклятих» Скорсезе, може стати таким перечитуванням. З першої сторінки, з перших же слів буквально нам підказують: цю історію розказує людина з жорстким посттравматичним розладом, цю книжку можна читати не лише як трилер, а й як психологічну розвідку.

     От Едвард, Тедді себто, побачить худорляву людину і тут же згадає, як виглядали в’язні концтабору, який звільняло його військо. І як один із них відмовився їсти та пити і тихо помер. Тедді розуміє, чому той не захотів жити після побаченого і пережитого. А от Тедді бачить острів і перше, по що згадає, як неподалік потонув човен його батька, так доля позбавила малого Тедді від побоїв. А от напарник розказує йому, як закохався в дівчину і через неї його вигнали з роботи, перевели до іншого регіону. Його дівчина — японка, вона народилася в США, але від батьків-японців і всю війну провела в таборах для інтернованих. Нині сусіди і колеги бачать в ній лише ворога часів Другої світової, на яких не шкода ще однієї бомби. На сей раз водневої, бо от-от Тедді прочитає цілу лекцію, чим дія атомної бомби відрізняється від водневої. Острів же — це форт, його побудували за часів Громадянської війни там розташовувалися війська Півдня, блоки лікарні — це колишні казарми. Тедді роздивляється шрам на обличчі Чака і той тут же видає: «Це не війна, це в дитинстві, граючи, поранився». Про війну ж ніхто нічого не питав. Але вона просто поруч, в кожній думці Тедда — поруч війна. «Я убив тисячі людей», — не раз в цій книжці скаже Тедд.

     Сам акт насилля, який довів психіку Едварда до шоку напряму з війною не пов’язаний, він повернувся з війни, мертві побратими приходили до нього у снах, він почав заливати кошмари алкоголем, він пропустив момент, коли депресія перейшла в глуху фазу байдужості до всього навколо. І через його байдужість сталася біда, котру Тедді так видовищно навчився забувати.

     От подібні згадки — миттєві і мимовільні начебто — і цікаво буде по всій книжці збирати в один жахаючий пазл. «Острів проклятих» детально змалює різні різновиди насилля, він рефлексує зло, яке одна людина спричиняє іншій. І за цим всім стоїть рефлексія війни — найбільшого зла, концентрованого і дистильованого насилля. І від тієї війни навіть на незалюднені острови не втечеш, як виявляється.

     Фінал насправді відкритий, його треба буде теж уважно роздивитися. Коли вам пропонують і далі жити з болем чи відмовитися від болю, але разом із всією свою особистістю — щоби ви обрали? Скільки насилля може стерпіти людина? О, безкінечно багато. До тієї миті, поки…

Ганна Улюра

     Сергій «Колос» Мартинюк. Кушмарджак. Київ: Наш Формат, 2024. 504 с.

     Кушмарджак. Кушмар… в сенсі Кошмар, в сенсі… щооооо? Що це? Хто це?!

     Якщо саме це слово на обкладинці викликає у вас тривогу і розгубленість, і неспокій, і відчай в намаганні щось зрозуміти, то автор досяг своєї мети. Він же психологічний трилер все таки пише. Кушмарджаком в романі Колоса з «Фіолету» зветься темна сила, чисте зло, що його успадковують чоловіки однієї родини. Одного дня монстр вилазить з-під ліжка і починає їх переслідувати, того дня, як тільки вони переступили межу людяності в собі, спричинили зло чи не зупинили того, хто коїв зло поруч. Кушмарджак — пітьма, яка починає набувати форми, в ній щось матеріалізується і не може до кінця сформуватися. Кушмарджак — чудовисько, він таке злий,  але прийшов він у наш світ задля справедливої відплати. Бо, як часто буває в таких історіях, люди в екстремальних обставинах — страшніші за химерних чудовиськ.

         У романі Сергія Мартинюка є три часові виміри. В кожному такому просторі розгортається своя нібито автономна історія, задіяні в ній ті самі люди, але на різних етапах свого життя. Але фатальний зв'язок між історіями, які нам розказують в різних частинах роману, читач має побачити ближче до кінця «Кушмарджаку» — побачити самостійно.

     Невеличке місто, супутник Києва, воно не назване, точніше воно зветься, але вигаданим ім’ям П’яні Мости (так називається одна з пісень «Фіолету», фронтменом яких є Мартинюк: автор підморгнув фанатам групи, фанати, сподіваємося, оцінили). В цій локації можна одночасно побачити і Бородянку, і Ірпінь, і Гостомель, і Бучу — містечка київського Полісся. В маленьких містечках дуже складно заховати великі таємниці, знаєте. Попри те, що П’яні Мости нібито втекли з книжок Кінга (з «Під Куполом», наприклад) чи приблудилися з «Твін Піксу» Лінча, опис цього міста в українському романі 2024 року невільно викликати перші і в контексті сюжету правильні асоціації. В цих містах точилися люті бої, вони були окуповані і перетворені на катівні. Таємниці виходять назовні жахами.

     У поліському місті в березні 2022 року (в тому самому пекельному березні) п’ятнадцятирічний Женька з дідом Іваном переховуються в підвалі одного з поки що уцілілих будинків кварталу. Женькіна дівчина Віта виїхала. Він відмовився з нею евакуюватися. Дід, у якого нікого, крім Женьки та сина, котрого ні Женька, ні Іван уже років під десять не бачили, нікого  більше нема. Вони — старий і малий — залишаються під обстрілами. Женька піднімається на свій поверх за павербанком і чує, як хтось шкребеться в двері. Юнак дзюрить у штани від страху, ну бо він знає, що там за почвара за дверима, він уже її бачив.   

     Осінь-зиму 2015 року Ярик, Дарка та їхніх малий Женька живуть своє найкраще життя. Або роблять вигляд про чуже око, що саме ним вони і живуть. В маленькому містечку їхня родина на видноті, справляти враження усміхненої-сімейки-з-глянцю їм доводиться. Хоча родина насправді агонізує.  

     Дарка пише роман, вона уже була написала одну успішну книжку, від неї очікують продовження, але новий роман все не приходить. Вона ходить спортзалами, потягує своє лавандове лате, сидить годинами перед білим екраном ноута — і ніц. А літературний агент уже тисне не по-дитячому, а читач уже забуває, що така зірка-белетристка була. І тут Дарці раптом спадає на думку написати книжку про дружину бійця, який повернувся з АТО після поранення і з жорстким ПТСР. І ні, вона не добачає в цьому нічого поганого, і ні, вона не думає, що цим зраджує довіру Ярика. Хоча герой її нової книжки — таки Ярик, його біографія і його особистістні проблеми.

     Колишній атовець, після Іловайська він говорить до загиблих побратимів і шукає психологічної допомоги, його береться консультувати чутлива і толкова психологиня-волонтерка, але поки що Яркові таки важко в мирному житті. І стосунки з Даркою балансують на межі родинного насилля, і чоловік раз по раз заходить за цю межу, до чого його нібито заохочує жінка, яка має в анамнезі зґвалтування. Родинне пекло. Женька все це бачить, ясно річ і реагує, як то уміє дитина.

     А тепер ще й в бізнесі проблема. Ярик — стартапер, працює з ШІ, його розробку нині компаньйон пропонує продати одній мутній-мутній контролі, коли Ярик відмовляє, то компаньйона знаходить мертвим. Перемовини з бандюком-при-владі Нетребою (що сильно прагне стати мером П’яних Мостів) тепер везти треба буде самому Ярику.

     А скрегіт під ліжком і в двері стає все гучнішим і гучнішим. Ярик знає: це повернувся Кушмарджак і тепер без жертви, що її має заплатити за свої злі вчинки Ярик, монстр не піде. Врятуватися від потвори, як тоді, у юності, уже не вийде.

     Літо-осінь 1993 року. Ярик вперше закохався, втюхався, як малолітка (яким він, до честі визнати, і є, йому лише дванадцять). До сусідського Гери — відбитого відморозка з банди Нетреби — приїхала зведена сестра. Катя старша за Ярика, дівчина з великого міста, розкута і провокативна. Але малий її відразу чимсь зачепив, либонь, тим, що поклоняється їй, як богині, і боїться поцілувати навіть тоді, коли вона дає на це дозвіл. Гера до Катьки відчуває щось зовсім не братське, через те починає Ярика переслідувати. Той на деякий час вирішує пересидіти в селі у діда і просить старшу сестру прикрити його втечу з села на рандеву в Мости. І підставляє тим сестру незле так.

     У тому розділі, де триває 2015 рік, ми уже знаємо, що сестра Ярика загинула, її смерть фактично розколола і зруйнувала родину. Ярик в своїх нічних кошмарах кілька разів бачить і розказує, що це він убив сестру. І тоді до нього постукав вперше Кушмарджак. Катя розказала парубку, хто той монстр і яка в нього місія, вона з ним уже знайома, він уже на неї полює.

 

     «Повернись уже нарешті зі своєї йо… війни. Ми тут творимо великі речі!», — кричить Яркові бізнес-партнер (який не доживе до 2022-го і не побачить, що війна, яка для нього закінчилася в 2015 році, нікуди не зникала, але нарощувала свою міць). Монстри завжди повертаються — сильніші, ніж були до того. Кушмарджак харчується не просто страхами і провинами, а тими страхами і провинами, які були відтерміновані. Люди, які не здатні пропрацювати свої травми, стають джерелом болю для інших людей. Весь роман побудований на флешбеках, ми забираємося все глибше в спогади від 2022 до 2015 і до 1993. Флешбеки як синдром психічного розладу переживає травмований на війні (і не тільки на війні) Ярик, флешбеки має травмований на війні (і не тільки на війні) Женька. І сам Кушмарджак — це флешбек: почуття провини в минулому стане лютим страхом в  теперішньому  і ненависним чудовиськом в майбутньому. Так, це роман-алегорія про психічну гігієну скоріше, ніж жахастик (хоча напружених моментів тут є чимало).

     Зовсім не нова для літератури штука: нечисті сумління героя набувають форми якогось нездоланного чудовиська і переслідують героя, поки той не розкається чи не сконає. Таких сюжеті достолиха. Але це не робить їх менш цікавими і напруженими. У нас к кожного за душею є грішок, яким заважає спокійно засинати ввечері. І легше собі уявити, що то Кушмарджак спати заважає, еге ж?

     У романі є кілька подружніх любовних зрад (не розкажемо, хто кому тут роги наставляє, ні-ні-ні-ні-ні — читайте самі, адже «Кушмарджак» написаний зокрема і про те, як руйнуються шлюби, міркує, чому ті, хто побралися, раптом стають ворогами один одному). Так от, механізм, який закликає Кушмарджака, насправді дуже схожий на механізм подружньої зради. Якщо ти в ролі рогоносця-жертви, то найважче дається не те, що твій партнер мав секс із іншою людиною, а те, що викриття зради відбувається раптом і болісно, відтак розумієш, що тобі довгий час брехали, ця брехня обнуляє все хороше, що було між вами двома до моменту безпосередньо сексуальної зради. Кушмарджак теж має зворотну дію. Він знищує все в момент своєї появи, він обнуляє надію на майбутнє, але ж він і убиває минуле, в якому його іще не було. Ми живемо наше найкраще життя в очікуванні кушмарджаків різного штибу.  

     Він приходить, щоби покарати тебе за гріхи минулого. Він приходить до твоїх дітей, щоби покарати їх за твої гріхи. Так буває, коли зраджуєш чиюсь довіру. Це і є відповідь на питання, хто такий Кушмарджак… Ну і навіщо?.. Ну і куди ти від нього втікаєш?

Макото Юкімура. Сага про Вінланд. Том 1–8. Київ: Наша ідея, 2022-2024.

     Англія самого-самого початку ХІ століття. Більшість території контролюється данцями, нині точиться війна, в результаті якої встановиться повне панування Данії на острові.

     Там і тоді зустрілися двоє юнаків. Зустрілися на полі бою. Один із них потрапив полон і його планують продати батькові. Другий — охоронець-сирота, він не належить ніякому війську, але є непересічним бійцем. Їм обом щойно виповнилося шістнадцять. Одному з них доля призначила стати могутній королем. Другому — розвідником нових земель. Але до цього ще мине багато років і прочитається чимало томів «Саги про Вінланд».

     А поки що вони стоять обличчя до обличчя, одне з тих лиць — обличчя сурового безжального воїна-убивці, інше — зманіжене жіночне личко розпещеної дитини. Подивіться на них (а вони жах як схожі!), та не майте віри своїм очам. Ці двоє мріють побудувати новий світ — справедливий і гармонійний, світ, де Бог-батько демонструє дітям-людям свою любов. Один із них вирішує для цього якнайкраще згодяться геноцидні завойовницькі війни і встановлення абсолютної монархії з сильним правителем в центрі. Другий планує побудувати утопічну державу на демократичних засадах, де не буде рабства і ніяка зі структур не матиме права на насилля. Якщо що, то вирізати людей тисячами буде якраз підліток з обличчям янголятка, а кровожерливе вовченя має переродитися на принципового пацифіста. Але то того ще минуть роки і томи.

     Цих двох звати Торфінном і Кнутом, вони — двійко головних героїв культової (уже і не лише в колах фанатів аніме та манги) «Саги про Вінланд». 

     Видовищний епос Макото Юкімури ґрунтується на реальних історичних фактах, ба більше — на одній із чільних, конче важливих і широко досліджених сторінок історії Ісландії та Канади (дофантазовує Юкімура до них чимало, ой як чимало, але в основі своїй він правдивий).

     Вінландом, себто Країною Вина, зветься місцина на узбережжі Північної Америки, десь там ближче до сучасної Нової Шотландії в Канаді. Туди дісталися вікінги, сильно випередивши в тому Колумба, століть так на п’ять випередивши. Першим тут побував мореплавець із Гренландії Щасливчик Лайф Ерріксон (він теж є одним із героїв «Саги», він — наставник Торфінна і стане родичом згодом), Лайф потім розказував про щедру теплу землю, де живе мирний народ Мікмак і поля родять пшеницю і вівці вільно пасуться аж до самої зими. І ніхто не взрізає горлянку сусіду за миску бульйону серед голодної зими. Лайфу мало хто вірить.

     Історію про освоєння Вінланду розказує скандинавська «Сага про Еріка Рудого» і «Сага про гренландців», але й канадські археологи її підтверджують, вони розкопали поселення вікінгів. То були рештки колонії Торфінна Карлсефні Тордарсона, того самого вовченяти з початку «Саги». Наслухавшись історій про Вінланд, він зібрав кілька кораблів колоністів, їх було десь шістдесят чоловіків і п’ятеро жінок, та подався освоювати нові землі. В Америці навіть встиг народитися його син — перша біла людина на тому материку. За два роки ісландці та гренландці змушені були покинути Вінланд. Історики точно не знають, чому це сталося (Юкімура знає і все-все детально розкаже).  

     Тим часом Кнут Великий двадцять років поспіль править Англією, Данією і Норвегією, частиною Швеції і Шотландією. Він створює державу, яку згодом назвуть Північною морською імперією. Кнут наполегливо намагається об’єднати данців — через воєнні братерства і шлюби, через замовні убивства лідерів та опонентів. Всі мають стати одним народом під рукою Імперії. Зрештою, об’єднатися через релігію — католицька церква набуває невиданої до того сили в імперії. Кнут в «Сазі» давно втратив віру в Бога, яка була такою сильною в ньому замолоду, але він розуміє стратегічне значення релігії. Кнут в історії і досі вважається одним із найефективніших правителів у світі. Після смерті Кнута Великого протягом десяти років його спадкоємці сперечалися за трон і один за одним помирали (вельми недобровільно), так почався розпад імперії.

     Гляньте, тут такі дві розкішні історії, що й просто переказати їх достатньо, щоби отримати крутезний історико-авантюрний роман. Але Юкімура додає до них чимало особистого і тим посилює сюжет. Він так налякався посиленням міжнародного тероризму на початку 2000-х, що вирішив вимріяти собі ідеальний мирний світ. І чомусь для цього подався в історію вікінгів, відомих своїми миролюбством, гм. Але ж все вдалося, ти диви.  Юкімура як мангака, до речі, спеціалізується на темах експансії, в попередньому його хіті — «Планети» — уже колонізували Місяц, в «Сазі» покоряють Америку. Над «Сагою» він працює з 2005 року, її сукупний тираж уже перевалив на 6 млн копій (а до 2019 року Юкімура малював вручну, колосальна праця).

     «Сага про Віланд» належить до шьонен, того різновиду манги, де в центрі подій — становлення юного героя в дорослого чоловіка. Такі твори подобаються юнакам до 25 років, але радимо їх уважно читати і дівчатам, бо багато цікаво дізнаєтеся про психологію своїх партнерів, друзів і братів. Так от, в історіях дорослішання хлопців, в історіях ставання чоловіками безкінечно важить сюжет, в якому хлопець вибудовує свої стосунки з батьком, звільняється від опіки, коли він адекватно оцінює вплив на себе досвіду батька… Ну що вам сказати, у всіх без винятку синів із «Саги» з батьком — коли люті, а коли уже й зовсім трешові проблеми. Чорнуха чорнушна.

     Король Свен, скажімо, зробив ставку на старшого сина, і тепер Кнут просто має померти, щоби не претендувати на трон. Смерть Рагнара — вихователя, який замінив йому тата і зберіг в Кнуті ніжність і людяність — зламала юнака, в ньому прокинулися успадковані від Свена безкомпромісність і жорстокість. Кнут став татусем. Татусь про це пошкодує сильно. Кнут став тим, яким його знає історія.

     Але це ще не сама люта історія в «Сазі». Аскеладд фактично виконує для Торфінна роль батька, але саме Аскеладд рідного батька Торфінна й убив.

     Шантажем могутнього воїна Торса на прізвисько Троль змушують вступити у війну, крадькома на корабель забирається його п’ятирічний син і бачить, як батька заманюють в пастку пірати (найняті з відома і за волею короля). Воїн приймає бій і знезброює всіх супротивників, жодного не убивши. Справжній воїн — це той, який може і мусить відкинути меча. Але в заручники беруть Торфінна і батько дає себе убити Аскеладду.

     Малеча пробирається на корабель до піратів, він викликає Акселадда на бій, він мусить помститися убивці. Так він робитиме наступні десять років: слідуватиме за піратами і знову і знову кидатиме виклик Акселадду. Той же в кожному бою буде навчати вовченя нових стратегій і тактик, той малий —  єдина істота, котру Акселадд поважає і любить серед вікінгів (це ще одна тайна: пірат не є вікінгом, він – останній нащадок Арторія, короля Артура тобто).

     Сам Торфінн не помічає, як убивця батька замінив йому батька. Він іще матиме час це зрозуміти. Він мусить перетворитися на свого батька. Але якого з двох?

     Стосунки між чоловіками — батьківські, синовні, братерські, васальські, стосунки суперництва і контролю становлять глибокий, таки реально глибокий  психологічний зміст «Саги» (ну не махачем же одним тримати увагу читача, хоча битви тут криваві і красивезні).

     Щодо краси, то у Юкімури є своя фішка. Він акцентує в будь-якому малюнку руки героя. Обличчя тут менш виразні за руки. Це робить малюнок у манзі дуже динамічним. Торфінн присягається виростити стільки збіжжя, скільки він його спалив, будучи вікінгом. Він божиться дати краще життя стільком людям, скількох він убив. І ми побачимо, як протягом його історії міняються його руки, у цього іще дуже молодого чоловіка в восьмому томі саги — руки старі і спрацьовані. Він завдав собі на плечі непідйомну ношу. Та, до речі, історії про крутих хлопів — це ще й історії про те, як круті хлопці навчаються простити інших чоловіків про допомогу і приймати її. Тут теж треба уважно дивитися: той з чоловік, хто не визнає свою слабкість в екстремальних обставинах, має бороду, той, хто уміє просити про допомогу, бороди не матиме. Зверніть увагу, в який момент «Саги» Торфінн поголиться, там таких деталей — греблю гати, читати не перечитати.

     Зараз в «Сазі про Вінланд» Макото Юкімури уже є 30 томів, українською нині вийшов восьмий, це довга подорож, кожен рік і кожна книжка сага того варта... Цікаво, чи Юкімура уб’є в фіналі Торфінна чи відважиться на таке?

     На полі битви Ред знаходить листа. Все пішло не за планом, їй щойно перешкодили завершити завдання, а тут ще й цей лист! В попелі помираючої планети, яка обертається навколо погаслого сонця (привіт «Світлу, що помирає» Джорджа Мартіна), лежить клаптик паперу. На конверті надпис «спалити перед тим, як прочитаєш». Листів не пишуть уже понад тисячу років. А Ред листів не пишуть і поготів — з усіма, з ким треба, вона спілкується телепатично. Та й ніхто не має знати, що вона перебуває в тому місті і в тому часі, де її знайшов лист. Їй пише Блу, виказуючи пошану до годної суперниці і обіцяючи зіпсувати їй ще не одну місію.

     Війну часів ведуть дві цивілізації — умовно: інженерна і природнича. Вони вважають себе цінністно протилежними, такими різними, що вижити може тільки одна. Насправді вони дуже подібні. Якогось штибу колонії, колективні розуми, в одному випадку за прототип взяли нейромережу, в іншому — грибницю-ризому, одні вирощують напівроботів, пов’язаних один із одним стимулом-реакцією, світ постпанку, другі — зооморфи, використовують метафору саду, сплетені між собою корінням та інстинктами, їхні технології більше скидаються на магію. І вони ведуть війну на знищення. Зброя у війні — подорожі в часі. Якщо кілька століть тому один прочанин не отримує знак і не збудує скальний монастир, тоді влада однієї з держав ослабне. Прочанина візитує агент із майбутнього. Якась дитина мусить не народитися. Якийсь корабель мусить не вийти у море. Якесь містечка має не відрити фаянсову фабрику. Якийсь учений не винайде вакцину. Тонка робота для терплячих воїнів.

     Ред і Блу — такі от агентки у війні в часі, вони супротивниці, не раз перешкоджали місіям одна  одної.  Ред і Блу — Червона і Синя (кольори, які є на більшості прапорів світу: червоним означають хоробрість і жертовність, синім — бездоганність і вірність). Їхні листи спочатку відверто глузливі, потім кокетливі, за тим стають відвертими і нарешті їхнє листування перетворюється на освічення в коханні. Іще жодного разу не побачивши одна одної в своїй істинні подобі, вони угледіли щось справжнє. Зауважили спосіб, що можливо, тепер загрожуватиме результату війни часів. (А де, де гарантія, що одна з них не шпигунка, яка мусить завербувати іншу?).

     Послання книжки — воно про любов, звісно. Але це дуже тривожне послання: люди в окопах з двох боків, солдати-супротивники мають між собою більше спільного, ніж люди, які не побували на війні. Ворогам на полі бою порозумітися легше, ніж воїнам і тих цивільним, яких вони захищаються, ніж воїнам і можновладцям, чиї накази виконують. Автори книжки, звісно, думали, що вони пишуть роман про пацифізм. Автори книжки, звісно, ніц не знають про війну. Причини війни, яка точиться в романі, ми так і не дізнаємося. Її наслідок може бути лише одним – повне взаємне знищення двох цивілізацій.   

     У роману є два автори. Листи Ред писав американець Макс Гледстоун, листи Блу написала канадійка ліванського походження Амаль ель-Мохтар, вони обидва не новачки в фентезі, зібралися якось придумали разом сюжет, а от далі була самостійна робота. Емоційні реакції і вчинки Ред та Блу насправді належать різним людям. Це дуже пасує книжці, вона стає емоційна достовірною (градус почутті зашкалює, правду кажучи).  «Так програють війну часів» завірусилася 2023 року, коли книжка уже отримала дві головні нагороди для наукової фантастики в 2019-у. Про неї і тоді багато писали та говорили. Аж раптом зайшла на друге коло, ще й так вибухово. Один відомий в середовищі фанатів манги і аміне користувач порекомендував цю книжку спільноті. І отже за чотири роки нарешті всі побачили, що «Так програють війну» зроблена за лекалами одного з різновидів ісекаю, фанатів роману прибувало по годинах бувально. Вірусних книжок насправді не аж так багато (порівняно з відео), найвідоміша з них — «50 відтінків сірого» — радше не спонукатиме довіри до таких творів. Але! «Так програються війну» одного дня завірусилася і читач побачив, що це добре є.  

     В обох світах не можна усамітнися, там все належить всім, там ти — частина більшого задуму. Молоді жінки знаходять одна в одній оцей простір усамітнення, коли є ти, твої почуття і людина, на які ці почуття скеровані. Вони не просто закохані, вони відчувають одна до одної шалений пекучий голод (їсти в новій реальності не треба, тому це відчуття для Ред і Блу нове і чужорідне). Це такий красивий момент: вони передають одна одній послання в самих несподіваний формах, пишуть листи в чаїнках на дні витонченої філіжанки, в хмарах, в квітах, в зернятка сумаха, в жалі бджоли… Аматори фентезі і наукової фантастики побачать в тих примарних формах, що вони стали листами, чимало відсилок до класики жанру: від метелика з «Гуркіту грому»  Рея Бредбері до бджоли з «Дикого племені» Октавії Батлер і пташок, які співають для Білі Пілігрима в «Бойні номер п’ять» Курта Воннегута (бажаю насолоди тим, хто любить розгадувати шаради).

     Дівчата дуже начитані, в їхньому світі читання книжок не вітається, але книжка — так само спосіб усамітнитися одна з одною, як і кохання.  Вони багато обговоюють книжки і читають одна одній любовні вірші. Є один поет, що має для них особливий статус (ні, я не буду спойлерити, не переживайте). Томас Чаттертон, англійський хлопчик-геній. Йому було сімнадцять, коли він вкоротив собі життя. Він кохався на готичному Середньовіччі, вимарив собі поета ХV століття Томаса Роулі, насправді повірив в його існування, видав збірник віршів нібито Томаса Роулі, які нібито знайшов в підвалах сусіднього монастиря. Ті вірші писав сам Чаттертон, тонко імітуючи давньогоанглійську поезію. Але, здається, він не містифікував, а сам безнадійно вірив у свою вигадку. Коли містифікацію викрили, він покінчив із собою. Ця історія, яку так люблять Ред і Блу, вона про те, що можна створити для себе будь-який красивий пишний затишний світ, в якому можна на мить сховатися (разом із тією, яку кохаєш), але реальність все одне вносить свої корективи.

     У просторі роману Ред і Блу зустрінуться — наживо, втілені, а не в листах чи в хворобливих мареннях — лише один раз. Для однієї з них ця зустріч трапилася в минулому, для другої станеться в майбутньому. Час покаже.

Джаніка Оза. Родина у вогні. Харків: КСД, 2023. 398 c.

 

А ви знали, що в Уганді за режиму диктатора Іді Аміна були расові чистки — громили й убивали угандійців південно азійського походження, індусів, яких фактично депортували і переміщали в Уганду за часів панування в обох країнах Британії? Типові практики імперій: поселити на одній території дві групи колонізованих, дати їм різні права, одних підняти, інших опустити, щоби ворогували між собою і не змовилася проти білого господаря. Депортовані з Індії до Уганди азіати не мали права на землю, вони не могли купувати і обробляти пашні, навіть якщо жили в країні дві-три генерації. Чорні угандійці не мали права мати бізнеси, вони не відривали крамниць, не започатковували авторемонтних майстерень, вони не мали справу з живими грошима. Як тільки білі пішли з країни, між по-різному пригніченими групами, які роками училися ненавидіти те, що їм задавалося привілеєм для інших, почалася внутрішня війна (як то було у більшості постколоніальних країн).

А ви знали, що індуси-біженці з Уганди в 1970-х сформували потужну діаспору в Канаді, яка і досі є впливовою політичною силою? Скажімо, віце-прем’єрка провінції Альберта Сальма Лахані є емігранткою першої генерації з Уганди індійського походження і дуже відстоює запити свого ком’юніті. Вона, до речі, страшенно нагадує одну з героїнь дебютного роману канадійки Джаніки Ози «Родина у вогні». Там є одна дівчинка, яка була свідомою активісткою в Уганді часів Аміна, писала до політичної газети і мала всі спроможності стати впливовою політичною лідеркою. Вона в романі зветься Латкою і є навіть одноліткою пані Лахані, котрою явно надихалася авторка книжки.

З цієї книжки, яку написала дитина таких же емігрантів-біженців, книжка, якою дівчинка, яка уже народила в Канаді, віддає пошану своїм предкам-митарям,  ви можете більше дізнатися про спільноти, що про них мало раніше чули. І може так бути, здивуватися, наскільки однаково різні геноцидні війни відбиваються на родинних структурах. Це можемо бачити навколо себе, про це можемо і прочитати в канадському романі.

Джаніка Оза пише роман, розказуючи історію родини, що так схожа на її власну історію, але нею не є, вона вигадала родину, схожу на свою. Джаніка Оза — дитя, яке народилося у біженців з Уганди уже в Канаді, вона з першої генерації осілих тут. В її романі є така дівчинка, у молодшої з сестер народиться дитина, яку вона не хотіла, завагітніла сама не знає від кого під час сексу на одну ніч, але дитину залишила і тепер та мала (так, це дівчинка) становить сенс життя її та її батьків. От це, певно, і є персонаж, чия біографія збігається з історії самої Ози  — немовля, яке ще не уміє розмовляти. Так авторка дистанціюється від історії, котра і її історія, і не її одночасно.  

До речі, в романі таки є гепі-енд, на який нібито й годі сподіватися в присмерковій історії, що розгортається.  

«Родина у вогнів» в оригіналі називається дещо інакше — «Історія пожеж». Родина з роману Ози насправді, як той міфічний фенікс, постає з попелу. Родинною історію стають історії пожеж і згарищ, одна за одною. (Зверніть увагу, коли будете читати, а то й перечитувати: кожен розділ закінчується словом чи рядком, де ідеться про пожежу). Колись патріарх роду стояв перед вибором. Його, робітника на залізниці, фактично раба, відправили спалити поселення поруч, щоби можна було забрати землю під будівництво, ніби там ніхто й не жив. Він стоїться посеред поселення, схожого на те, де й сам виріс, він сподівається, що там не залишилося людей, бо уже знає: зараз він таки запалить сірник. Після того Пірбгай втікає з залізниці в сусідні країну. Там він зустріне жінку, з якої започаткує рід (в документах британці втратили його прізвище, подумали, що Пірбгай — значить Пір Бгай, так і записали, тому він таки започатковує рід з нуля, імя свого батька він загубив). Про ту пожежу Пірбгай розкаже лише Латіці, своїй онуці. В фінальній сцені вся родина стоятися перед будинком, який підпалили юнаки, що підняли на вулицях Торонто привернути увагу до расової дискримінації. Вона дивляться на вогонь і чомусь всі посміхаються. Між двома цими пожежами — майже сто років.    

Підліток Пірбгай живе в Гуджараті на північному сході Індії, він — старший син в родині і мусить знайти роботи, обманом його змушують підписати папери і вербують на роботи в Африці. В Кенії він зустрічає Сонал (ні, шлюбів по любові нема і не планується ще не одне десятиліття, шлюби винятково договірні, але партнери в цій родині шанують один одного). Родина Сонал володіє невеличкою крамничкою, вони в Африці уже з десяток років. Сонал і Пірбгай одружуються, але оскільки з батьками залишається в Кенії працювати їхній старший син родина Сонал змушена покинути країну. Вони їдуть в Уганду, де відкривають аптеку. Сонал — травниця. У них народжується доньки і син Вінод. Вінод працює не уряд, він згодом посідає відповідальну посаду в міністерстві транспорту. Дружина Вінода — біженка, вона з Індії, де почалася війна з Пакістаном. Майже вся родина загинула, але Раджні врятувалася і тепер живе з незнайомцем у шлюбі в домі, де піклується про його батьків. У Вінода і Раджні народжуються три доньки: журналістка Латіка, лікарка Маюрі й учителька Кія. Латіка має сина Харі, але Раджні виховують онука як власну дитину, так треба, цю таємницю слід приховувати. Вони врятували втечею від чисток Аді Аміна, але Латіка з її чоловіком — революціонери, Харі може бути в небезпеці. В Канаді у Кії народиться дитина.

Чотири генерації, п’ять континентів, кілька мов, шість воєн. Розділи рублені і фрагментовані – чергова війна зачищає пам'ять роду, гинуть ті, хто мав би історію розказати, тому між розділами — провалля в п’ять, десять, двадцять років. До того ж розповідь в книжці іде з перспективи десяти різних людей, вони по черзі і перебиваючи один одного поспішають нас розказати про своє життя. Читати складно, бо то дуже гучний роман. Як на родинній вечері у великій родини: крик до неба не означають сварку, то просто треба поговорити всім і одночасно. Перший вогонь у книжці — не пожежа, а родинне вогнище. В родині Пірбгая він з сестрами сідали навколо вогню і слухали довгі історії-казки. Нащадки Пірбгая слухати відучилися, вони раптом відчули, що й самі можуть розказувати. Вони зрозуміють, що чути — важливіше за говорити. І пожежа обернеться на мирну ватру.   

Вони переїздлять з Кампали, столиці Уганди  міста поблизу великого озера, що виникло навколо фартеці-укріплення, котра звели під час колонізаторських воєн, переїздлять до Торонто — міста поблизу великого озера, що виникло навколо фортеці-укріплення, котра звели під час колонізаторських воєн. Одну неволю родина міняє на іншу неволю, і так раз за разом, континент за континентом. Поки не приходить усвідомлення: пожежа від спалених позаду мостів може незле освітити дорогу попереду. Один із героїв десь на початку роману скаже: «Без сенсу перейматися тим, щоб пустити коріння. Зосередимося на зростанні вгору». Другий ближче до фіналу відгукнеться: «Я зробив виріб, щоби залишитися на боці життя. Я вибрав те, що мусив обрати». Між жити і виживати, між зростати і розвиватися є колосальна різниця; про цю розбіжність Джаніка Оза і пише свій цікавезний роман.

     Євгенія Бабенко. Усі мої тривожні дзвіночки. Харків: Віват, 2024. 128 с.

 

     Христина Глоба (для мами — Христинка, для подруг — Кріс, для безнадійно закоханих юнаків — Глоба) щойно недавно переїхала до Києва. Вона вступила на філфак університету Шевченка, вивчає французьку мову. Навчання нелегке, але їй до смаку і до хисту. Дома вже рік не показувалася, сумує за мамою і бабою-дідом, але не хочеться додому. Тривожно там.

     Вона й досі обожнює мультик «Гей, Арнольде!», котрий врятував її психіку в дитинстві та в котрому і юнкою вона знаходить ціні вказівки до дії.  В тому мультику мале стерво з добрим серцем Хельга відчайдушно закохане в однокласника, без взаємності щоправда. Христина ж з усього розгону крашнулася об одногрупника Максима. Страждати від нерозділеної любові їй помагає Алінка — сусідка в гуртожку, майбутня китаїстка, чка сильно нагадує друга Арнольда Джеральда. Арнольд живе в пансіоні з бабусею і дідусем, де весь час стає свідком життя інших людей та бачить-чує їхні таємниці. Христина мешкає в гуртожитку і забагато бачить в людях і забагато приховує в собі. Кріс настільки залюблена в цей мульт, що її життя стає переспівом серіалу про учня четвертого класу, так часом здається. Але ж добрий мультик, що вже там.  

     Нормальне студентське життя з парами, безгрошів’ям, новими друзями, підробітками, недосипом, поцілунками похапцем, п’янками до відрубу і відчуттям, наче все це ти переживаєш вперше від часів створення світу і так сильно воно уже ніколи не буде.

 

     Але.

 

     У Христини є велика таємниця. Вона докладає титанічних зусиль, щоби не поводитися як фрік, яким вона щохвилини почувається. Вона не довіряє людям поруч — і має на те підстави.

     Кожна п’ята дитина зазначає сексуального насильства. Зовсім не кожна про це говорить. Не кожній вірять. Кожне наступне свідчення, в тому числі офіційне — в судді чи в поліції — зменшує правдивість доказів. Щоразу, коли дитину змушують повторити історію, вона, переймаючись, що щось не так розказала в попередній раз, міняє свою розповідь. Більшість дітей, залякані або обдурені насильником, так ніколи про злочині  не розкажуть. Подорослівши, вони перестають довіряти своїх пам’яті. Дуже часто, так часто, що це можна назвати тенденцією: діти, які зазнали сексуального насильства, роблять першу спробу свідчити про нього лише через десять-двадцять років після зґвалтування.

     Христині вісімнадцять. Її зґвалтували, коли їй було вісім.

 

     «Дзвіночки» — історія не про зґвалтування, а про людину, яка зазнала насильства. Це історія Христини. Це не історія злочину і злочинця. Та навіть вона сама знову і знову звалюється у те підпілля, де намагається придумати якісь виправдання злочинцю, зрозуміти його мотиви. Вона співвідносить свою тотожність зі злочином, а найперше — зі злочинцем. Так вона часто буває, це один із наслідків зґвалтування. І от Кріс приходить до терапевта, якого довго і свідомо обирає, і холоне на мить: його звати Андрієм, так же як і того чоловіка. 

     Бабенко цю важку психологічно внутрішню робочу жертв зґвалтування пише дуже тактовно, очевидно і обережно: вона забирає у того «дядька Андрія», у ґвалтівника, інформаційний простір в романі. Ми про нього майже нікого не знаємо, ми його побачимо один раз, йому відведено дві репліка і одна смс.

     Ґвалтівник — брат матері, він на десять років старший за Христину, йому вісімнадцять, ми не бачимо «девіантного циклу», себто етапів підготовки, збудження і згасання педофіла (зґвалтування дітей зрідка бувають незапланованими, ці злочини — результат роботи довгої стратегії), нам зґвалтування подається як раптовий акт, бо бачимо ми його через погляд Христини, з його слів, ми почуємо, що Христина — єдина його жертва, але підстав вірити не маємо, позаяк швидко і безсумнівно рідня приймає правду про злочин у фіналі. І він іде в бан, за дужки сюжету.

     Насправді просто і насправді вдало. Це історія Христинки, котра докладає всіх зусиль, щоби відокремити і розмежувати свою особистість і зло, їй вчинене. Нема чого тому мерзотнику в її історії робити. Тепер Андрій тут — лише терапевт, який допомагає Христині жити своїм(!) життям.

 

     Ще один очевидно зроблений, але тим не менш тонкий і дієвим момент книжки — оточення Кріс, її друзі і подруги, її однолітки, її матір — так само мають травматичні досвіди, таємниці, якими вони готові чи наразі не готові поділитися. Хтось трішки розкриється, хтось лише своєю поведінкою натякне, наскільки їм болить, хтось залізе в мушлю і зиркатиме звідси.

     Ну от Богдан, наприклад. Він киянин, вчиться східних мов, розумка-книжник. На хаті у Богдана, де чомусь ніколи нема батьків, влаштовують вечірки, де закидаються грибами. Що таке в житті Богдана відбувається? Бракне відчуття ризику в житті? А схоже, що це останній рік перед великою війною взагалі-то.

     А от Даша, вона староста французької групи, висока статна дівчина, не киянка, в гуртожитку живе. Даша на першій же вечірці під гучні оплести і «на слабо» напивається до нестями, її хтось куди майже непритомну везе. Що з Дашою коїться?

     А це Аліна. Відкрита емоційно зріла, дуже поспішає дорослішати і заробляти уже власні гроші, нав’язливо сильно хоче якомога скоріше стати фінансово автономною. Аліна — напевно бісексуальна, вона рефлексує свою сексуальність, зустріється з дівчата і хлопцями, але її пригнічують ці побачення. Яка біла у Аліни?

     Мама Христини, прошу. Ніколи не розказує про батька дівчинки, розказує, точніше, але щоразу якусь нову побрехеньку, не ходить на побачення, не хоче стосунків, говорить, що щаслива доросла самотня жінка. Мама Христини — асексуалка-сінгла чи щось ми про неї недочули?

     Максим, знайомтеся. Це той, в якого закохалася Кріс. Він при перший же зустрічі скаже, що переїхав із мамою до Києва влітку 2014 році. Є питання, звідки міг юнак з мамою і без батька переїхати спішно до Києва літом 2014-го? Кріс, яка чує це від Максима, нічого не перепитує, не тому, що не почула, а тому, що дає йому можливість самому розказати. І Макс трішки розкаже, зовсім трішки: його батько загинув на АТО. А скільки лакун є іще між цьому двома репліками головного чоловічого персонажа «Дзвіночків»? Чому Макс так складно довіряє і так важко прощається з людьми?  

     Всі ці питання — вправа на емпатію читача. Поруч із кожним юним героєм тут калатає тривожний дзвінок, варто їх почути. Хтось просто не готовий говорити про свої таємниці, бо поруч немає безпечного співрозмовника. Книжка Бабенко таки пропонує нам стати таким безпечним емпатичним слухачем для її героїв (і в реалі ці набуті навички теж знадобляться).

 

     Попри важку тему Бабенко зуміла написати світлу книжку саме тому, що ця повість писала з розрахунку на читача, який уміє слухати  і співчувати. Ставка, яка завжди виграє в цьому казино під назвою «література».

 

—Навіщо ти це робиш, Арнольде? Чому ти завжди у всьому шукаєш хороше?

—Хтось же має це робити!

                                                                                                                «Гей, Арнольде!»

 

     1993 року в Техасі сталася трагічна подія, яку потім назвуть облого у Вако. На ранчо в 14 км від міста, у підніжжя гори, члени радикальної релігійної секти «Гілка Давидова», що відбрунькувалася від адвентистів сього дня, забарикадувалися і чинили опір агентам ФБР і Національної гвардії. Вони були переконані, що от-от настане остання битва Кінця світу, а в американському уряді сидять агенти Диявола. Члени секти уникали будь-яких зв’язків з офіціальним світом поза ферми, жили з натурального господарства, податки не платили, не купували ліцензії, зокрема, на зброю. Власне, останнє і привернуло до них увагу федералів, секта торгувала зброєю без ліцензії. Почали розслідування і встановили спостереження. Осада тривала 51 день. Завершилося все величезною пожежею на фермі. Тоді загинуло 3 агенти і 82 сектанти, серед них 20 були дітьми.

     Батько розказував цю історію вечорами своїй родині, яка збиралася у вітальні, щоби слухати як він читає і коментує Біблію. Учіться, — казав він, — у тих, хто загинув у Вако, вони не дозволили школам промити собі мізки і їх покарали за це. Федерали несуть зло, вони прагнуть контролювати кожну мить вашого життя, а хто чинить спротив, виходить з-під контролю, того убивають. Лікар, учитель, поштар, полісмен, фармацевт, соціальний працівник, бібліотекар — твої вороги, вони хочуть твоєї смерті. Він розказує дітям, як вони мусять вижити на цій війні, яка триває лише в його голові. Розказував батько про Вако так часто, що найчіткіший спогад дитинства Тари ста таким: федерали нападають на їхній дім, там тихо, що чутно цикади і раптом гучний простір убиває жінку з немовлям на руках. Цього ніколи не було, не спогад, а фантазія. І те немовля — сама Тара. В своїх же спогадах вона помирала дитиною на руках у матері.

     В родині семеро дітей, у чотирьох з них нема свідоцтва про народження. Тара — наймолодша. Вона ніколи не бувала у лікаря, вона не відвідує школу, для штату Айдахо, де вони живуть в глушині у підніжжя гори, Тари не існує. Батько і старші хлопці працюють на поденній роботі — наймаються зварниками на будівництва, а зимою розбирають метал на звалищі авто неподалік і живуть з ферми, на якій пораються дівчата. Накопичують їжу і зброю. У кожного в родині є мішок з запасом харчів, одягом і зброєю (у Тари не рушниця, бо мала, а ніж). Вони тренуються задавати на плечі це мішки (він більший за Тару) і бігти ховатися до гори. Тато попередив, що до них прийдуть федерали і їх всіх повбивають. Тарі п’ять років.

     Батько скоріше за все мав психічний розлад, одним із симптомів якого була параноя. Тара про це подумає лише через два десятки років на лекції в коледжі, куди вирвалася всіма правдами і неправдами, покинувши позаду брата, що хотів її убити, і родину, котра її не захистила. Так, вона вчиться в коледжі, це був довгий і складний шлях, адже діти перебували на домашній освіті, а вчити їх ніхто не збирався. Один із  синів навіть читати не вмів, а сама Тара систематично вивчала тільки азбуку Морзе за вимогою батька. Підліткою вона купила підручники і почала учитися самостійно. Освіта була шансом втекти з родини. Що матір? Після важкої аварії, в якій травмував і один із братів, коли до поранених не викликали ані швидкої, ані поліції, ані страхівників, мати самотужки відновлювалася після переламу склепіння черепа. Ураження мозку наклало відбиток на її особистість, їй було байдуже на дітей. Те, наскільки важко була тоді поранена матір, Тара зрозуміла теж старшою. Вона судомно шукає причин, чому її батьки поводилися так, як вони поводилися, чому зробили з її дитинства соціальний експеримент. Вона заднім числом ставить їй діагнози, вона вигадує сотні пояснень, вона намагається зрозуміти. І пише цю книжку — ще одну спробую усвідомити мотиви своїх рідних і простити їх.

     Дорослої, успішною студенткою, на яку очікує наукова карєра Тара повертається додому і розказує, як роками поспіль старший брат Шон, колись найближча їй людина в родині, бив і домагався її. Батьки кажуть, що Тара одержима і це все вплив її коледжів і зомбованих людей ззовні, що їй плетуть небилиці. То брат так проявляв свою любов і піклування. Тара їде подалі і назавжди від того будинку під горою.

     Тарі Вестовер зараз тридцять сім. Книжку мемуарів вона написала і видала 2018 року. «Освічена» стала шоком для читача. Вони десь чули, що рух виживанців набирає сили (це такі родини, які покладаються на власні сили в скрутні часи, автономізуються від держави та інших людей, радикальними виживанцями якраз і була родина Тари), але не уявляли собі масштабів проблеми, не уявляли, наскільки багато таких родин живуть просто поруч із ними. Книжка Тари Вестовер в перший же тиждень продажів посіла перше місце в списках бестселерів за версією Нью-Йорк Таймс, де протрималася понад два роки, зібрала низку нагород, книжка увійшла до рейтингу десяти найкращих книжок року, книжку переклали на 45 мові, а її авторку журнал Таймс відзначив серед ста найвпливовіших людей планети.

     За неповні два роки «Освічену» купили і прочитали 8 млн осіб. «Освічена» — це документальна історія, сповідь навіть, про дуже важкі переживання юної жінки, яка росла в дисфункціональній родині. І цією страшною і страшно інтимною історією вона поділилася з восьма мільйонами людей. Сміливості цій пані не позичати. Вона навчилася бути сміливою.

     Книжка написана дуже спокійно, холодно навіть. Авторка з усіх сил намагається не травмувати себе повторно і не завдати зайвого болю читачам. Вона ж не мелодраму і не жахастик пише. Вона міркує про те, що навіть поганий старт не завадить жити своє повноцінне життя. Презентуючи свою болісну книжку, Тара Вестовер розказала в одному з інтерв’ю: «Я написала ту книжку, яку хотіла подарувати собі замість втраченої родини. Я втрачала свою сім’ю, і мені злавалося, що не існує історій, які допоможуть мені це пережити, розкажуть, що робити, коли ти зрадила довірі і твою довіру зрадила родина. Я хотіла історію про примирення, бо ніколи для себе не розглядала доти можливість простити. А в прощення мені треба повірити».

     Ростислав Кузик — поет, перекладач, перформер, культурний менеджер. Він живе у Львові. Колись його ім’я чітко асоціювалося з успішним поетично-візуальним проєктом «Стихійні»: три поети (Кузик, Джон Гнатів і Поль Щепан) подорожували містами і читали вірші, в кожному заході до них приєднався новий місцевий учасник-Вода. Тепер Ростислав Кузик — керівник Мистецької Бібліотеки, яка за останній рік стає важливим культурним простором у Львові. Ростислав Кузик нині — співзасновник і учасник літературного роз’єднання «Грань», доста потужної культурної платформи, де можна прочитати і почути актуальну поезію, часто іще не видану, поезію-до-першої-книжки. Нарешті Ростислав Кузик — автор тієї такої першої поетичної книжки. «Наприкінці світла» привернула увагу, отримала свого читача і зібрала низку схвальних відгуків. Ми говорили з Ростиславом зумом пізнього осіннього вечора невдовзі після масованих ракетних обстрілів України: «Зум навіює приємні спогади про кращі часи з точки зору сьогодення — пандемію», — пожартував відразу щодо популярного під час Ковід-19 месенджера Ростик. А говорили ми звісно що про поезію.

     Два екзистенційний питання, визначні акурат для поета. Перше з них: кого ти читаєш?  

     Назву, мабуть, не одне ім’я, бо читаю різних поетів. Останні кілька років одне з найважливіших таких імен — Юрій Тарнавський. За тим — Микола Воробйов, Богдан Ігор Антонич, Рафал Воячек, Роман Хонет. Поза списком, завжди важливий — Олег Лишега. Я не можу цих авторів об’єднати якоюсь спільною рисою. Але якщо, наприклад, придивитися до творів Тарнавського і Воячека, то побачимо таку-собі патину тьми на їхній поезії. Всі ці поети у свій спосіб проговорюють темніші сторони свого життя. Я ціную в поезії не лише загравання з красивим чи з таким, що здається красивим, а говоріння про речі без прихорошування. Хай навіть вони негарні чи гидкі.

     А як ти читаєш?

     Читаю як поет, насправді уже й не пригадую, як можна читати інакше. Будучи поетом, все рівно по-особливому читаєш поезію, глибше занурюєшся у неї. Іще можу пригадати, як читати як студент філології, але це погане читання, орієнтоване суто на аналітичний підхід. Читаю нині, спираючись на відчуття — на те, що потребує зараз від мене текст. Є тексти, які читаю повністю інтуїтивно, але зазвичай намагаюся балансувати, навіть аналізувати, та поки читаю мене може віднести так далеко, що там уже не важить, яка рима в тому вірші чи яка структура.

     І тут же друге засадниче питання для поета: для чого ти пишеш?

     Мені складно не писати. Деколи мене тим чи іншим текстом так привалює, що якщо я собі його не випишу, тобто не зафіксую, не занотую,  не оформлю, то буду почуватися кепсько — суто на фізичному рівні. Така ломка починається, хоча останнім часом це трапляється уже не так часто. А перші такі стани дуже добре пам’ятаю: мені років 16-17, підліткове кохання, невдале, особливі якісь страждання — а тут вірші привалюють, треба їх виписати і через них виписати себе; тоді це мало терапевтичний ефект. 

     А найсильніше боюся, що перестану взагалі могти писати. Я пишу нечасто, завжди так було, конвеєрна робота по віршу в день, спроби створення найрізноманітніших календарів любові — це не моя історія. І часом у мене були перерви по кілька місяців. Зазвичай найменше пишу літом. Буває, ловлю себе десь в серпні, що мій останній вірш був в травні, і сварю себе і лякаюся. А що, якщо цей останній текст був взагалі останнім? Я не готовий, що одного дня це просто закінчиться. Коли не можеш писати і коли не можеш не писати — це два різні страждання. Є потреба негайно викинути з себе текст, виписати, опрацювати і довести до ладу. А є ситуація, коли довго не пишеться. І тоді я відчуваю щось на кшталт голоду.

     Зараз пишу дуже мало. Натомість я багато читаю свої поезії зі сцени. Мені трохи набридає читати одне і те саме, але зараз так доводиться. Намагаюсь щоразу підбирати на події інші тексти — на щастя, у книжці їх багато. Лише один вірш читаю щоразу — той, яким книжка закінчується і який має таку ж назву, як і збірка. Це вірш про прощання.

     «Наприкінці світла». Твоя перша книжка. Які мав очікування і чи справдилися вони?

     Недавно видавець — Іван Поливода з видавництва «Сумна Вівця» — повідомив, що закінчився перший наклад «Наприкінці світла». Я не мав особливих очікувань, але мав побоювання, що тираж осяде мертвим вантажем на складі видавництва. Але коли наклад невідомого чи помірно відомого автора розходиться плюс-мінус за рік — хороша новина.

     Книжка готувалася не один рік, це був довгий процес, з відправною точкою 2017 року. Уже були якісь тексти, я поволі почав збирати їх в книжку, щоби зрештою подати рукопис на конкурс видавництва «Смолоскип» для молодих письменників. Робив це двічі. На конкурсі я нічого не дістав, здається, було четверте заохочувальне місце, щось таке. Але натомість зостався рукопис, почав жити і мінятися. Тоді ж до мене звернулись Іван Поливода та Роман Воробйов із «Сумної Вівці» і запропонували надрукувати збірку. Десь у той же час була пропозиція від видавництва «П’яний корабель», яке мало ідею запустити серію перших книжок поетів. Я тоді дуже хотів видатись у «П’яному кораблі» і пристав на пропозицію. У висновку співпраця з «Кораблем» не склалася. І я себе сварив: ніби сам себе ошукав, зробив неправильний вибір, бо і тут не склалось, і до «Вівці» повертатись тепер негарно.

     Але «Сумна вівця» восени 2022-го повторила свою пропозицію і от тоді все почало ідеально складатися. Ми опрацювали рукопис і дали його на верстку. Відгукнувся художник Тарас Гайда, чия робота прикрашає обкладинку; я зберігав фото з цією картиною років п’ять у мріях бачити її на своїй книжці. Остап Сливинський погодився написати передмову, що теж було дуже важливо для мене. Я отримував чимало відгуків, на які не сподівався. На презентації приходили люди, і їх було більше, ніж я очікував. Щоразу, коли я запрошував когось модерувати презентацію, мені не відмовляли, я мав відкриті розмови з Анатолієм Дністровим і Юрком Прохаськом. Не очікував, що все так добре складеться, тому приємнішим був результат. 

     У твоїх віршах сила-силенна відкритих (на рівні епіграфів) і закритих (на рівні інтонації) цитат. Апеляція навіть не до конкретних імен, а для всього канону світової поезії. Що для тебе значить бути в цій системі? Суто психологічно — навіщо тобі вписувати себе в поетичну традицію?

     Для мене це значить долучитися до тяглости, я не читаю системи і канони, а трактую світову поезію як тяглість. І тоді виникає відчуття: я не сам. Мені важливо знати і відчувати, що є хтось за спиною, а якби була нагода і потреба, можна озирнутися і з цією людиною про щось поговорити. Це ніби вечірка, на якій я можу тихо пити в кутку, а можу з кимось потеревенити про цікаве для нас обох.

     От я собі недавно думав про Франка, про Франка-поета, власне. Прийшов до цих творів уже в зрілому віці. Була школа, звісно, університет, і було відторгнення через те, що Франка на мільйонах тих пар і кроків згадували виправдано і невиправдано. Але виріс, пішов якось почитати «Мойсея», бо просто захотілося. І виявив, наскільки я саме його потребував.  І як же це класно! А ще Франко  близький мені, наприклад, у географічному контексті. Він колись приїжджав у сусіднє від мого рідного села й співав у церкві — я чув цю історію безліч разів з дитинства. Я ходжу Львом у своїх справах, але ходжу вулицями, де був Франко, і я підмічаю його присутність і певну повторюваність. І таких поетів багато. Був колись один поет, який там ходив, тут є інший поет, котрий тут ходить: вони поруч. І  значить, я не сам.

     Літературне роз’єднання «Грань». Проєкт «Стихійні». Твоя міцна інтеграція в поетичні групи 2020-х. Це теж, аби йти з кимось поруч тими самими вулицями і не бути самому?

     Не думав про це так. Може бути. Коли я говорю про самоту, то це якась така поетична самота. Розумієш? Не буквально. Я не знаходжу собі серед живих співрозмовника, який би у подібний спосіб обмірковував подібні ж речі. Це добре, звичайно, що ми всі такі різні і неподібні. Але хочеться з кимось поговорити про те, що тебе хвилює у всій цій поетичній метафізиці, і зрозуміти, що людину цікавить те саме. Що вона вміє відчувати те саме.

     Широкий інтертекст має свої небезпеки. І тепер Остап Сливинський у твоїх віршах бачить Фрідриха Гельдерліна, а Прохасько — Ігора Римарука. Кожному читачу тепер будеш розказувати, до кого ти апелюєш, а до кого апелює уже його, читача, досвід?

     А мені навіть подобається, що воно так трішки химерно працює. Тобто хвиля пішла, і люди на цій хвилі відчитують в поезії те, чого я туди не закладав. Вони знаходять те, що самі у вірші й принесли. Це радше добре, ніж недобре, боротися з цим я точно не збираюся. Передмову до книжки, де Остап написав, що бачить впливи Гельдерліна, я прочитав перед друком і пішов вичитувати весь рукопис: де ж тут Гельдерлін? Його там звісно нема, але може ще й знайду. Як, може, знайду у себе й Римарука, поезії якого я люблю, але свідомо не цитую все таки. Хоча свої поезії я перечитувати особливо не люблю, але заради такої доброї справи...

     Не може бути буквально ідентичне на сто відсотків прочитання тієї самої книжки у різних читачів. Тим більше, що за деякий час у знайомому творі, інколи у власному творі, я й сам відчитую для себе щось нове. Час іде, люди міняються, міняються вірші. І мені це часом подобається: перечитати і зафіксувати, як змінився досвід емоційного переживання. От зараз це напряму стосується текстів, в котрих якимсь боком є війна. Після повномасштабного вторгнення і через цей небажаний для нас досвід твори про війну, написані раніше, читаються інакше. Я намагаюсь синхронізуватися з віршами про війну, але дедалі частіше вони потребують дистанції, аби не потрапити на колючку там, де раніше її не сподівався.

     Ти говориш про вірші цивільних на війні чи поезію комбатантів?

     Передусім про ветеранську, але й вірші про досвід цивільних на війні визнаю цілком. То особлива рефлексія так само цінного досвіду. Я недавно рецензував збірник Ярослава Гадзінського «Перекопане». І там поміж інших досвідів є волонтерський досвід, автор виїздив з Києва по селах і містечках Київщини, які навесні 2022-го були під окупацією. Волонтерської поезії, мені здається, у нас не так багато. І добре, що така книжка є. Я, живучи у Львові,  сповна свідомий того, що мій цивільний досвід і досвід цивільної людини, яка живе, наприклад, в Харкові, він різний. Мені не йдеться про применшення якогось із них, але вони не однакові. Різні і неоднакові, але так само цінні й вірші, що фіксують такі досвіди.

     Сперечатися сенсу немає: різні досвіди і більше того, різна мова, щоби ці досвіди описувати. Втім, питання поезії — це не питання досвідів, як на мене, а якраз питання мови. Погодишся?

     Для поезії мова — інструмент, а досвід — матеріал.

     А де тут переживання досвіду тоді?

     Переживання досвіду — це те, з якою силою ти працюєш інструментом з матеріалом. Власне сила.

     На одній із презентацій модератор змусив було тебе читати вірш, який відкриває «Наприкінці світла». Нульовий розділ «Реліктове випромінювання» і «Вірш, схований за чорними формами». Читати вголос його технічно неможливо. 38 чорних квадратиків, за якими, напевно, якісь літери, що складаються у якісь, напевно, слова. І що це за повідомлення?

     Ідея якраз була в тому, що повідомлення має кожна людина побачити своє. Я навмисно самоусунувся. Цей вірш не можна прочитати вголос не тому, що там немає слів, а тому, що щоразу для кожного читача то буде інший вірш. Навіть для мене в цьому вірші не закладено нічого конкретного, я не писав літери, а потім їх не замальовував. То був експеримент з візуальною поезією. Останній вірш в книжці теж годі прочитати. Просто останній вірш — він про мовчання, про неможливість щось сказати, про остаточність і фінал. А перший — про багатовекторність, багатовимірність, про щоразу нове народження змістів. З «Віршем, схованим за чорними формами» на якомусь етапі друкування сталася навіть мені непідконтрольна трансформація. В оригіналі, коли я візуалізував вірш, він не був поділений на квадратики-літери, це були чорні полоси. То був виклик, я так собі його сприйняв, зачорнити слова поета. І от приходить верстка і там є квадрати, так мій файл зчитався комп’ютером на якомусь з етапів. Щось сховане за чорнотою стало поділеним на конкретні форми, за якими можна побачити літери. А задум був: замальовані повністю уявні слова. Я вирішив залишити нову версію, якщо вже вона прийшла самостійно — навіть не через людей, а через якусь нестиковку двох машин.

     Про що ці твої намагання вийти за межі перцепції? Бачити щось, де нема світла, відчувати щось, де немає матерії? Для мене то були б містичні досвіди. Але не для тебе. Що це?

     Для мене це, очевидно, спроба заглянути за той бік буття. Але це ближче не до релігії чи ритуалу, а до експериментальної реальності, до науки. Ти ж звернула увагу, що розділи в книжці і окремі вірші я називаю термінами з фізики, астрофізики, астрономії? Я захоплений всім, що стосується історії всесвіту. Ок, минуло понад 14 мільярдів років, відколи це все почалося, а що було до того? І мені відкривається простір для уяви. Ок, минули оці 14 з копійками мільярдів років. Скільки мусило всього статися, скільки всього зійшлося, щоби я писав ці вірші цієї миті. І ні, це не самолюбовання, взагалі не воно. Я намагаюся усвідомити масштаби життя: пишу про космічні виміри, пишу, як працює простір, як працює тяжіння. Це суто науковий досвід, але опрацьовую я його поетично. Це вихід за межі фізичного.

     Я пробую зазирнути на інший бік. Залучаю термінологію теоретичної фізики, посилаюся на теорію струн і може скластися враження, що прагну паралельної реальності, але це не воно. Я говорю про заглядання за інший бік, власне, життя — мене цікавить небуття і не буття. Ну от в контексті книжки, наприклад. В «Наприкінці світла» багато текстів про старість, про діда. Чомусь багато хто вирішив, що я пишу про своїх дідів, але то такий зібраний образ, радше підсвідомий. Я уже навчився віджартовуватися: у когось існують, мовляв, уявні друзі, а у мене — уявні діди. Оці вірші про людину, яка зістарілася — власне, власне зазирання за те, що після життя, перебуваючи на самому краєчку, наприкінці життя.

     У книжці багато темряви. Темнота — це не відсутність світла там. Вона само собою. Чому у твоєї темряви нема опозиції?

     Темрява в принципі неозначувана і невимірна. Тому мені цікавіше з цією темою взаємодіяти, поетично опрацьовувати (я собі такий термін вигадав). На відміну від світла, яке можна виміряти, темряву можна лише інтуїтивно осягнути. При тому, що з темряви ми всі вийшли і всі туди повернемося.

     А подейкують люде, що хтось таки іде на світло...

     Ти про загробне життя? Це не про мене. Мене виховували як греко-католика, але у дорослому віці я скинув себе до заводських налаштувань у плані релігії і перестав у щось вірити. У винагороду чи кару після життя, наприклад. Наприкінці ти просто перестаєш бути. І головним є не якийсь рай чи пекло, а те, що ти по собі залишиш, бо саме у цьому ти ще якийсь час будеш існувати — у недознятих фотоплівках, недописаних нотатках, закладках у недочитаних книжках. У пам’яті. І у своїх віршах.

     Наостанок іще одне засадниче питання для поета.

     Ідеальний вірш. Яким він має бути?

     Лаконічним. Це вірш, який мінімальною кількістю засобів виражає максимально багато змістів. Кілька слів, які вибивають землю з-під ніг.

Розмовляла Ганна Улюра

     На цьогорічну премію Astrid Lindgren Memorial Awards номіновано трьох українських письменників, серед них авторка легендарних уже «36 і 6 котів» Галина Вдовиченко. Скористалася нагодою і поговорила з Галиною про книжки для дітей, які уже опанували навичку самостійного читання, про те, як книжки допомагають обговорювати складні теми з дітьми і осмислювати складні теми самостійно — дорослому читачу.

     Ти — в списку на здобуття премії Астрід Ліндґрен, а тим часом на Франкфуртському ярмарку презентували німецький переклад «36 і 6 котів». Тебе із «Котами» слід привітати цієї осені?

     Німецькомовних «Котів» вперше побачила саме у Франкфурті під час книжкового ярмарку, а уже наступного дня презентували «36 і 6 котів» на німецькому стенді. Видавництво «Mauke Verlag». Видавець Андре Шторр — неймовірна людина, великий друг України, його молоде видавництво (роки два-три, напевно) дуже зосереджене на перекладах з української мови. Вони видали книжки Олени Захарченко, Олени Стяжкіної, Володимира Вакуленка. Тепер там вийшли «36 і 6 котів».

     Друга презентація була для мене шоком! На першій події поруч була перекладачка Каті Бруннер. Вона настільки вільно володіє українською, що я була певна: Каті має українське походження. А от на другій події Каті не було. І мені довелося спілкуватися з читачами німецькою. Я німецьку намагаюся щосили довести до нормального рівня. Але говорити на публіці! Видавець щось запитував, я відповідала, десь з хвилювання вставляла англійські слова. А потім читали: я українською, він німецькою. Мій чоловік потім сказав: «Все було добре, ти молодець». Але що міг іще сказати, він мене підтримує в усьому. Та був момент, коли Андре читав фрагмент, а хлопчик у першому ряду, який до того нудився, аж подався вперед. Це добрий знак. 

     На своїх українських презентаціях включаєшся в процес. Граєшся з дітьми. Репуєш з ними. Ти уже думала над тим, як надалі презентуватимеш книжки неукраїномовним малятам?

     Коли ми з Андре разом презентували книжку-білінгву «Сова, яка хотіла стати жайворонком» (проілюстровану Христиною Лукащук) в молодшій школі для німецьких дітей, то читали так само по черзі: він німецькою, я  українською. В залі були різні дітки, які приїхали в Німеччину або батьки їхні сюди емігрували. У них майже у кожного є, окрім німецької, своя рідна мова. «Сова» — книжка-картинка, там не так багато тексту. Але діти просили читати не німецькою, а більше українською. Я й читала далі, вони сиділи і так слухали, що просто дивовижно: нічого не розуміючи, взагалі нічого, вони просто слухали мелодію мови.

     Тому маю запасний варіант, якщо зовсім у глухий кут зайду: «Діти, а послухайте-но, як звучить українська мова». І порівнювати мови теж буде цікаво. Імена у котів українською і німецькою звучать по-різному, можна буде відгадувати, або й пропонувати свої варіанти імен різними мовами. Гумор в іншій мові важко зрозуміти, якщо засміються, значить, переклад заходить. Ми, між іншим, з Каті разом підшукували варіанти тих котячих імен. З жодним своїм перекладачем я так ретельно не працювала. І коли потім бачу, як мій чоловік Йорґ читає книжку німецькою і сміється над чимсь, то розумію: переклад вдався.

     «36 і 6 котів» — один із небагатьох дитячих бестселерів в Україні, в точному значенні цього слова. Ти з самого початку розуміла, що серія буде успішною?

     Я взагалі не думала, що буде продовження. Якби я знала, що буде не одна книжка, а серія, то першу б книжку про котів назвала «36 і 6 котів-танцюристів» (в першій книжці все будується довкола танцю), а тоді уже були б «Коти-детективи», «Коти-компаньйони», «Коти-рятувальники»… Коти в кожній книжці проявляють різні свої таланти, але їхні характерні особливості сформувалися уже в першій книжці, далі — різні сюжети і різні пригоди. Уся котяча серія проілюстрована Наталкою Гайдою, з якою нам добре працюється у тандемі.

     І от цієї осені має прийти з друкарні вже 28-й наклад першої книжки про котів, я уже не кажу про наступні книжки, вони теж виходять новими й новими накладами.   

     Усі свої книжки пишу з цікавості — дитячі насамперед, але й дорослі теж. Мені самій це цікаво, і не дає спокою якась ідея, історія, яка складається. Я її розказую і сподіваюся, що маленький читач її полюбить. Мій молодший читач — дитина, яка починає самостійно читати, входить у смак самостійного читання, коли її не треба примушувати. Читач від цього віку і аж до раннього тінейджерства, тобто десь так від 7 до11 років. Хоча є й молодші діти. А буває, підходять старші підлітки, юнаки 17 років і розказують, як люблять мої книжки. Точно не вгадаєш, коли і кого книжка зачепить.

     Є книжки, які не відгукнулися читачам так, як ти на те сподівалася?

     Книжка-картинка «Метелики перетворюються». Мені здавалося, у неї має бути інша доля, ширше коло читачів. Ця книжка допоможе, коли надходить час поговорити з дитиною про втрату. Я навіть пам’ятаю, коли вона виникла. Того дня ми з онуком гуляли, буквально кілька днів, як помер мій чоловік Сергій, ми йдемо з хлопчиком, навколо нас кружляє метелик і постійно сідає то на плече малому, то мені на плече. І я почала розказувати, як у деяких культурах вважається, що людина, яка пішла від нас, переживає перетворення, і що в деяких культурах символізує метелик.

     З дітьми можна і треба обговорювати болючі серйозні теми.

     У нас була зустріч з дітьми з Краматорська онлайн, зараз вони в евакуації всі, хто де. І один хлопчик розповів, що в нього помер котик. Почав: «Зі мною сталася така прикра історія…». І всі діти до нього приєдналися. Усі починали свою розповідь: «Зі мною сталася така прикра історія…» і розказували кожен  про своє —  хтось загубив свого песика, хтось залишив дома свого хом’ячка. Вони мали на увазі втрату свого дому, можливо втрату близької людини, я це розумію. Діти говорять про болюче, просто більш метафорично, ніж дорослі. І з ними варто говорити так само — непрямо. І ніколи не залишати після таких розмов дитину в сльозах, по всьому мають залишатися сподівання і надія.

     «Метеликів» я робила з великою любов’ю, її чудово оформила Софія Рунова, але книжка не прозвучала. Наприкінці минулого року мала, щоправда, приємність: «Метелики» потрапили в перелік найбільш затребуваних книжок від Львівської обласної дитячої бібліотеці, «Барабука» назвала цю книжку «Книжкою-картинкою року». Але широкого читача вона не має. Та ми й досі продаємо перший наклад.

     Читати про втрати, коли скорбота в Україні стає повсякденним досвідом, складно й дорослим. Та й аудиторія книжок-картинок — 4-5 років, чимало читачів цього віку зараз виїхали в країни. Може в цьому справа?

     Цілком можливо. Але ми чимало важливого про нас можемо розказати саме у дитячих книжках. І українською мовою, і у перекладах.

     На Франкфуртському книжковому ярмарку на одній із дискусій Володимир Єрмоленко сказав: українці демонструють світові своє мистецтво неможливого. Я тоді відразу подумала про дитячу літературу і про своїх котів.

     Навіть коти в наших книжках доводять, що спроможні зробити неможливе. Неможливо потрапити такій банді котячій в маленьку квартиру до жінки, яка не любить тварин. А їм вдається. Десь хитрують, десь пускають в хід свої таланти, десь за рахунок зовнішньої допомоги. От перша книжка вся побудована на тому, що коти вміють подякувати людям, які зробили їм добро, подякувати тому, хто допоміг досягнути неможливого. В книжці вони не раз пересварилися, але коли справа була серйозна і треба було мобілізуватися, то збиралися гуртом і робили те, що здавалося нереальним. Це теж наше українське: ми вміємо сваритися, роздувати другорядне до катастроф, але коли настає небезпека, швидко збираємося і піднімаємося над дріб’язком.

     Ми такі, такі ж у нас і коти: спроможні на неможливе. 

     У тебе є ще один хіт дитячий — «Містельфи», про міських ельфів у Львові. Чисте освічення місту. Ти не народилася у Львові, а сама вибрала його для любові? І от недавно я бачила оголошення. Ти написала свіжу «Книжечку-мандрівку» про Львів. Які були складності і приємності в цьому проєкті?

     Коли надійшла пропозиція написати абетку про Львів, я завагалася: скільки класних письменників можуть написати про наше місто! Але потім оговталася: але ж я й сама так люблю Львів!

     Тоді ж запропонували участь ще в одному проєкті: письменники пишуть есе про своє місце сили і читають його на радіо. А я раптом зрозуміла, що для мене таким місцем сили під час повномасштабної війни став Сихів. Їдеш звідси на певний час, а потім повертаюся - а оцей  спальний район,  який я не любила колись і була певна, що тимчасово там живу, на мене чекає. У мене з кожним його закутком пов’язаний якийсь особистий спогад — від високих до низьких регістрів, все мені дороге. І саме з боку Сихова щоразу в’їжджаю у Львів, коли повертаюся додому з-за кордону.

     Для «Книжечки-мандрівочки» я швидко накидала пропозиції за абеткою, зазирнула, щоби не було повторів в інші книжки серії: книжку про Київ Іри Цілик, про Харків Жадана, про Суми Ірени Карпи. Там вже ціла серія книжок у такому форматі, що не відразу визначиш — для дітей чи для дорослих. З літерами «Щ», «И» особливих проблем не виникло, а от на  літері «Я» трохи застрягла. Перше, що спало на думку — Янів. Дорослий читач відразу почує – Янівський концтабір. Дітям про такі речі треба теж говорити, але не закінчувати ж цим повідомленням книжку, та й хотіла такою трохи бешкетною ноткою закінчити. Тому вибрала — Ясниська, Ясниські озера. Це три таких озера на піщаному кар'єрі, про які постійно попереджають: купатися там заборонено. Там часто відбуваються якісь трагічні випадки, але львів’яни уперто їдуть відпочивати на Ясниські озера і лізуть у воду. У нашому характері – українців і львів’ян, зокрема — є таке поєднання двох рис: ми хочемо жити за правилами і щиро декларуємо, що житимемо за правилами, але за першої же нагоди ці правила порушуємо. Що таке справжнє дотримання правил я саме в Німеччині побачила.

     Дитина чи дорослі читачі. Порахуємо? Твоя перша дитяча проза — «Мишкові миші» — вийшла в 2011-у. Тоді твоєму читачу було років шість. Скільки зараз йому років? Стало страшно? Але спитаю я таке: скільки з тих малят, які виросли на твоїх дитячих книжках знають тебе як авторку дорослої прози?

     Мабуть це попереду. Тільки тепер нічого з моїх романів немає в книгарнях, наклади давно закінчилися. Чекаю, коли приїдуть з друкарні «Бора» і «Тамдевін», в середині червня «Видавництво Старого Лева» повідомило про перевидання цих романів, про те, що відправило їх у друкарню. Зараз довго доводиться чекати книжок з друку, особливо, коли знаєш, що їх у Харкові друкують, там складно. Коли перші «Пів яблука» (тоді писалися як «Пів’яблука”) вийшли 2008 року в «Нора-друк», то одними з найактивніших читачів були дівчата-підлітки і студентки. Мене це вразило, питала на зустрічах: вам справді цікаво читати про 45-річних жінок? Тепер мені цікаво, як ці романи сприйматиме інше читацьке покоління.

     Я і сама інакше до них тепер ставлюся.

     Коли я писала «Бору» і «Тамдевін», думала, що розповідаю про екологію середовища, про екологію стосунків, про внутрішню екологію кожного з нас, коли відчуваєш потребу навести з собою лад. Коли слід озирнутися, щоби побачити, з ким ти поруч і чи це є ті люди, з якими ти далі хочеш бути. А коли тепер перечитувала романи, готуючи їх до перевидання, то побачила: вони про дім. Зараз, коли багато думок, відчуттів пов'язано із нашим великим спільним домом, коли багато хто змушений був покинути свій дім, коли цілі міста зникають, помешкання руйнує війна, то у знайомих текстах відчитуєш інше. І тепер для мене ці романи — про пошук дому і про повернення додому.  У «Тамдевіні» навіть вовченята змушені залишити свою домівку. Вони ростуть не у вовчій ямі, з якої все починалося, а під опікою людини, яка замінила їм батьків. Це науковець, етолог, він змушений був покинути свою львівську квартиру, бо у нього сталася різка зміна приватного життя. Тепер його прихисток – закинута гірська хата, а його оточення – молоді вовки. І йому судиться зустрітися з художницею, яка буквально тікає з дому, бо їй зараз там нестерпно. Я зрозуміла, що я написала роман про дім. Оце для мене стало відкриттям.

     З дорослою прозою мені складно зараз. Пишу, пишу, але малими кроками. Повільно просуваюсь. Так важко іде. І трішки дивуюся, як мені вдавалося раніше писати роман за рік. Чогось бракує, якогось ресурсу чи стимулу. Чи самоорганізованості, бо весь час відволікаюсь на інше.

     «Казки на листівках». Розкажи мені про цей проєкт.

     Абсолютно ні на що не подібний досвід! В березні 2022-го я почала писати і виставляти в фб казки, щоби підтримати й розрадити дітей. Одночасно знайшлися з художницею Анастасією Пономарьовою, вона з Маріуполя. Це її ідея була — видати ці казки на листівках. І ми з нею об'єднали свої зусилля.  Іноді первинною була її ілюстрація, іноді — моя історія. Анастасія малювала в тому ж стилі, в якому вона почала малювати, сидячи в підвалі і ховаючись від війни, коли дівчинка у сховищі поділилася з нею жовтуватим папером, і малювати не було чим, лише чорним і червоним фломастерами. Згодом «Карітас» підтримав проєкт і видав ще 15 тисяч таких листівок, їх роздавали біженцям, усім бажаючим. Потім з тими текстами ми зробили мультимедійний проєкт для дітей з вадами зору — щоби можна було читати «Казки» пальчиками і слухати історії, начитані голосом. Це була ідея і виконання «Ресурсного центру» Львівської Політехніки. Але окремої книжки у звичному форматі не існує.  Хоча деякі історії з «Казок на листівках» перекладені іншими мовами і потрапили до різних збірок. Одна з них  — «Хмарний пазл». Там діти силою своєї уяви склали над Україною захисний пазл і закрили небо від бомб і ракет. Цю листівку переклали англійською, її видали і проілюстрували в Латвії, й розіслали у 80 країн як різдвяну листівку в грудні 2023 року.

     У мене є підозра, що мене номінували на премію Астрід Ліндґрен саме завдяки цій казці. Вона мене до цього привела. Мене ж номінувала Португалія, тамтешнє об’єднання письменників. Жоден мій текст в Португалії не виходив. Окрім цієї казки про безпечне небо над моїм домом.

Розмовляла Ганна Улюра