Ростислав Кузик: «Коли не можеш писати і коли не можеш не писати — це два різні страждання»
Ростислав Кузик — поет, перекладач, перформер, культурний менеджер. Він живе у Львові. Колись його ім’я чітко асоціювалося з успішним поетично-візуальним проєктом «Стихійні»: три поети (Кузик, Джон Гнатів і Поль Щепан) подорожували містами і читали вірші, в кожному заході до них приєднався новий місцевий учасник-Вода. Тепер Ростислав Кузик — керівник Мистецької Бібліотеки, яка за останній рік стає важливим культурним простором у Львові. Ростислав Кузик нині — співзасновник і учасник літературного роз’єднання «Грань», доста потужної культурної платформи, де можна прочитати і почути актуальну поезію, часто іще не видану, поезію-до-першої-книжки. Нарешті Ростислав Кузик — автор тієї такої першої поетичної книжки. «Наприкінці світла» привернула увагу, отримала свого читача і зібрала низку схвальних відгуків. Ми говорили з Ростиславом зумом пізнього осіннього вечора невдовзі після масованих ракетних обстрілів України: «Зум навіює приємні спогади про кращі часи з точки зору сьогодення — пандемію», — пожартував відразу щодо популярного під час Ковід-19 месенджера Ростик. А говорили ми звісно що про поезію.
Два екзистенційний питання, визначні акурат для поета. Перше з них: кого ти читаєш?
Назву, мабуть, не одне ім’я, бо читаю різних поетів. Останні кілька років одне з найважливіших таких імен — Юрій Тарнавський. За тим — Микола Воробйов, Богдан Ігор Антонич, Рафал Воячек, Роман Хонет. Поза списком, завжди важливий — Олег Лишега. Я не можу цих авторів об’єднати якоюсь спільною рисою. Але якщо, наприклад, придивитися до творів Тарнавського і Воячека, то побачимо таку-собі патину тьми на їхній поезії. Всі ці поети у свій спосіб проговорюють темніші сторони свого життя. Я ціную в поезії не лише загравання з красивим чи з таким, що здається красивим, а говоріння про речі без прихорошування. Хай навіть вони негарні чи гидкі.
А як ти читаєш?
Читаю як поет, насправді уже й не пригадую, як можна читати інакше. Будучи поетом, все рівно по-особливому читаєш поезію, глибше занурюєшся у неї. Іще можу пригадати, як читати як студент філології, але це погане читання, орієнтоване суто на аналітичний підхід. Читаю нині, спираючись на відчуття — на те, що потребує зараз від мене текст. Є тексти, які читаю повністю інтуїтивно, але зазвичай намагаюся балансувати, навіть аналізувати, та поки читаю мене може віднести так далеко, що там уже не важить, яка рима в тому вірші чи яка структура.
І тут же друге засадниче питання для поета: для чого ти пишеш?
Мені складно не писати. Деколи мене тим чи іншим текстом так привалює, що якщо я собі його не випишу, тобто не зафіксую, не занотую, не оформлю, то буду почуватися кепсько — суто на фізичному рівні. Така ломка починається, хоча останнім часом це трапляється уже не так часто. А перші такі стани дуже добре пам’ятаю: мені років 16-17, підліткове кохання, невдале, особливі якісь страждання — а тут вірші привалюють, треба їх виписати і через них виписати себе; тоді це мало терапевтичний ефект.
А найсильніше боюся, що перестану взагалі могти писати. Я пишу нечасто, завжди так було, конвеєрна робота по віршу в день, спроби створення найрізноманітніших календарів любові — це не моя історія. І часом у мене були перерви по кілька місяців. Зазвичай найменше пишу літом. Буває, ловлю себе десь в серпні, що мій останній вірш був в травні, і сварю себе і лякаюся. А що, якщо цей останній текст був взагалі останнім? Я не готовий, що одного дня це просто закінчиться. Коли не можеш писати і коли не можеш не писати — це два різні страждання. Є потреба негайно викинути з себе текст, виписати, опрацювати і довести до ладу. А є ситуація, коли довго не пишеться. І тоді я відчуваю щось на кшталт голоду.
Зараз пишу дуже мало. Натомість я багато читаю свої поезії зі сцени. Мені трохи набридає читати одне і те саме, але зараз так доводиться. Намагаюсь щоразу підбирати на події інші тексти — на щастя, у книжці їх багато. Лише один вірш читаю щоразу — той, яким книжка закінчується і який має таку ж назву, як і збірка. Це вірш про прощання.
«Наприкінці світла». Твоя перша книжка. Які мав очікування і чи справдилися вони?
Недавно видавець — Іван Поливода з видавництва «Сумна Вівця» — повідомив, що закінчився перший наклад «Наприкінці світла». Я не мав особливих очікувань, але мав побоювання, що тираж осяде мертвим вантажем на складі видавництва. Але коли наклад невідомого чи помірно відомого автора розходиться плюс-мінус за рік — хороша новина.
Книжка готувалася не один рік, це був довгий процес, з відправною точкою 2017 року. Уже були якісь тексти, я поволі почав збирати їх в книжку, щоби зрештою подати рукопис на конкурс видавництва «Смолоскип» для молодих письменників. Робив це двічі. На конкурсі я нічого не дістав, здається, було четверте заохочувальне місце, щось таке. Але натомість зостався рукопис, почав жити і мінятися. Тоді ж до мене звернулись Іван Поливода та Роман Воробйов із «Сумної Вівці» і запропонували надрукувати збірку. Десь у той же час була пропозиція від видавництва «П’яний корабель», яке мало ідею запустити серію перших книжок поетів. Я тоді дуже хотів видатись у «П’яному кораблі» і пристав на пропозицію. У висновку співпраця з «Кораблем» не склалася. І я себе сварив: ніби сам себе ошукав, зробив неправильний вибір, бо і тут не склалось, і до «Вівці» повертатись тепер негарно.
Але «Сумна вівця» восени 2022-го повторила свою пропозицію і от тоді все почало ідеально складатися. Ми опрацювали рукопис і дали його на верстку. Відгукнувся художник Тарас Гайда, чия робота прикрашає обкладинку; я зберігав фото з цією картиною років п’ять у мріях бачити її на своїй книжці. Остап Сливинський погодився написати передмову, що теж було дуже важливо для мене. Я отримував чимало відгуків, на які не сподівався. На презентації приходили люди, і їх було більше, ніж я очікував. Щоразу, коли я запрошував когось модерувати презентацію, мені не відмовляли, я мав відкриті розмови з Анатолієм Дністровим і Юрком Прохаськом. Не очікував, що все так добре складеться, тому приємнішим був результат.
У твоїх віршах сила-силенна відкритих (на рівні епіграфів) і закритих (на рівні інтонації) цитат. Апеляція навіть не до конкретних імен, а для всього канону світової поезії. Що для тебе значить бути в цій системі? Суто психологічно — навіщо тобі вписувати себе в поетичну традицію?
Для мене це значить долучитися до тяглости, я не читаю системи і канони, а трактую світову поезію як тяглість. І тоді виникає відчуття: я не сам. Мені важливо знати і відчувати, що є хтось за спиною, а якби була нагода і потреба, можна озирнутися і з цією людиною про щось поговорити. Це ніби вечірка, на якій я можу тихо пити в кутку, а можу з кимось потеревенити про цікаве для нас обох.
От я собі недавно думав про Франка, про Франка-поета, власне. Прийшов до цих творів уже в зрілому віці. Була школа, звісно, університет, і було відторгнення через те, що Франка на мільйонах тих пар і кроків згадували виправдано і невиправдано. Але виріс, пішов якось почитати «Мойсея», бо просто захотілося. І виявив, наскільки я саме його потребував. І як же це класно! А ще Франко близький мені, наприклад, у географічному контексті. Він колись приїжджав у сусіднє від мого рідного села й співав у церкві — я чув цю історію безліч разів з дитинства. Я ходжу Львом у своїх справах, але ходжу вулицями, де був Франко, і я підмічаю його присутність і певну повторюваність. І таких поетів багато. Був колись один поет, який там ходив, тут є інший поет, котрий тут ходить: вони поруч. І значить, я не сам.
Літературне роз’єднання «Грань». Проєкт «Стихійні». Твоя міцна інтеграція в поетичні групи 2020-х. Це теж, аби йти з кимось поруч тими самими вулицями і не бути самому?
Не думав про це так. Може бути. Коли я говорю про самоту, то це якась така поетична самота. Розумієш? Не буквально. Я не знаходжу собі серед живих співрозмовника, який би у подібний спосіб обмірковував подібні ж речі. Це добре, звичайно, що ми всі такі різні і неподібні. Але хочеться з кимось поговорити про те, що тебе хвилює у всій цій поетичній метафізиці, і зрозуміти, що людину цікавить те саме. Що вона вміє відчувати те саме.
Широкий інтертекст має свої небезпеки. І тепер Остап Сливинський у твоїх віршах бачить Фрідриха Гельдерліна, а Прохасько — Ігора Римарука. Кожному читачу тепер будеш розказувати, до кого ти апелюєш, а до кого апелює уже його, читача, досвід?
А мені навіть подобається, що воно так трішки химерно працює. Тобто хвиля пішла, і люди на цій хвилі відчитують в поезії те, чого я туди не закладав. Вони знаходять те, що самі у вірші й принесли. Це радше добре, ніж недобре, боротися з цим я точно не збираюся. Передмову до книжки, де Остап написав, що бачить впливи Гельдерліна, я прочитав перед друком і пішов вичитувати весь рукопис: де ж тут Гельдерлін? Його там звісно нема, але може ще й знайду. Як, може, знайду у себе й Римарука, поезії якого я люблю, але свідомо не цитую все таки. Хоча свої поезії я перечитувати особливо не люблю, але заради такої доброї справи...
Не може бути буквально ідентичне на сто відсотків прочитання тієї самої книжки у різних читачів. Тим більше, що за деякий час у знайомому творі, інколи у власному творі, я й сам відчитую для себе щось нове. Час іде, люди міняються, міняються вірші. І мені це часом подобається: перечитати і зафіксувати, як змінився досвід емоційного переживання. От зараз це напряму стосується текстів, в котрих якимсь боком є війна. Після повномасштабного вторгнення і через цей небажаний для нас досвід твори про війну, написані раніше, читаються інакше. Я намагаюсь синхронізуватися з віршами про війну, але дедалі частіше вони потребують дистанції, аби не потрапити на колючку там, де раніше її не сподівався.
Ти говориш про вірші цивільних на війні чи поезію комбатантів?
Передусім про ветеранську, але й вірші про досвід цивільних на війні визнаю цілком. То особлива рефлексія так само цінного досвіду. Я недавно рецензував збірник Ярослава Гадзінського «Перекопане». І там поміж інших досвідів є волонтерський досвід, автор виїздив з Києва по селах і містечках Київщини, які навесні 2022-го були під окупацією. Волонтерської поезії, мені здається, у нас не так багато. І добре, що така книжка є. Я, живучи у Львові, сповна свідомий того, що мій цивільний досвід і досвід цивільної людини, яка живе, наприклад, в Харкові, він різний. Мені не йдеться про применшення якогось із них, але вони не однакові. Різні і неоднакові, але так само цінні й вірші, що фіксують такі досвіди.
Сперечатися сенсу немає: різні досвіди і більше того, різна мова, щоби ці досвіди описувати. Втім, питання поезії — це не питання досвідів, як на мене, а якраз питання мови. Погодишся?
Для поезії мова — інструмент, а досвід — матеріал.
А де тут переживання досвіду тоді?
Переживання досвіду — це те, з якою силою ти працюєш інструментом з матеріалом. Власне сила.
На одній із презентацій модератор змусив було тебе читати вірш, який відкриває «Наприкінці світла». Нульовий розділ «Реліктове випромінювання» і «Вірш, схований за чорними формами». Читати вголос його технічно неможливо. 38 чорних квадратиків, за якими, напевно, якісь літери, що складаються у якісь, напевно, слова. І що це за повідомлення?
Ідея якраз була в тому, що повідомлення має кожна людина побачити своє. Я навмисно самоусунувся. Цей вірш не можна прочитати вголос не тому, що там немає слів, а тому, що щоразу для кожного читача то буде інший вірш. Навіть для мене в цьому вірші не закладено нічого конкретного, я не писав літери, а потім їх не замальовував. То був експеримент з візуальною поезією. Останній вірш в книжці теж годі прочитати. Просто останній вірш — він про мовчання, про неможливість щось сказати, про остаточність і фінал. А перший — про багатовекторність, багатовимірність, про щоразу нове народження змістів. З «Віршем, схованим за чорними формами» на якомусь етапі друкування сталася навіть мені непідконтрольна трансформація. В оригіналі, коли я візуалізував вірш, він не був поділений на квадратики-літери, це були чорні полоси. То був виклик, я так собі його сприйняв, зачорнити слова поета. І от приходить верстка і там є квадрати, так мій файл зчитався комп’ютером на якомусь з етапів. Щось сховане за чорнотою стало поділеним на конкретні форми, за якими можна побачити літери. А задум був: замальовані повністю уявні слова. Я вирішив залишити нову версію, якщо вже вона прийшла самостійно — навіть не через людей, а через якусь нестиковку двох машин.
Про що ці твої намагання вийти за межі перцепції? Бачити щось, де нема світла, відчувати щось, де немає матерії? Для мене то були б містичні досвіди. Але не для тебе. Що це?
Для мене це, очевидно, спроба заглянути за той бік буття. Але це ближче не до релігії чи ритуалу, а до експериментальної реальності, до науки. Ти ж звернула увагу, що розділи в книжці і окремі вірші я називаю термінами з фізики, астрофізики, астрономії? Я захоплений всім, що стосується історії всесвіту. Ок, минуло понад 14 мільярдів років, відколи це все почалося, а що було до того? І мені відкривається простір для уяви. Ок, минули оці 14 з копійками мільярдів років. Скільки мусило всього статися, скільки всього зійшлося, щоби я писав ці вірші цієї миті. І ні, це не самолюбовання, взагалі не воно. Я намагаюся усвідомити масштаби життя: пишу про космічні виміри, пишу, як працює простір, як працює тяжіння. Це суто науковий досвід, але опрацьовую я його поетично. Це вихід за межі фізичного.
Я пробую зазирнути на інший бік. Залучаю термінологію теоретичної фізики, посилаюся на теорію струн і може скластися враження, що прагну паралельної реальності, але це не воно. Я говорю про заглядання за інший бік, власне, життя — мене цікавить небуття і не буття. Ну от в контексті книжки, наприклад. В «Наприкінці світла» багато текстів про старість, про діда. Чомусь багато хто вирішив, що я пишу про своїх дідів, але то такий зібраний образ, радше підсвідомий. Я уже навчився віджартовуватися: у когось існують, мовляв, уявні друзі, а у мене — уявні діди. Оці вірші про людину, яка зістарілася — власне, власне зазирання за те, що після життя, перебуваючи на самому краєчку, наприкінці життя.
У книжці багато темряви. Темнота — це не відсутність світла там. Вона само собою. Чому у твоєї темряви нема опозиції?
Темрява в принципі неозначувана і невимірна. Тому мені цікавіше з цією темою взаємодіяти, поетично опрацьовувати (я собі такий термін вигадав). На відміну від світла, яке можна виміряти, темряву можна лише інтуїтивно осягнути. При тому, що з темряви ми всі вийшли і всі туди повернемося.
А подейкують люде, що хтось таки іде на світло...
Ти про загробне життя? Це не про мене. Мене виховували як греко-католика, але у дорослому віці я скинув себе до заводських налаштувань у плані релігії і перестав у щось вірити. У винагороду чи кару після життя, наприклад. Наприкінці ти просто перестаєш бути. І головним є не якийсь рай чи пекло, а те, що ти по собі залишиш, бо саме у цьому ти ще якийсь час будеш існувати — у недознятих фотоплівках, недописаних нотатках, закладках у недочитаних книжках. У пам’яті. І у своїх віршах.
Наостанок іще одне засадниче питання для поета.
Ідеальний вірш. Яким він має бути?
Лаконічним. Це вірш, який мінімальною кількістю засобів виражає максимально багато змістів. Кілька слів, які вибивають землю з-під ніг.
Розмовляла Ганна Улюра
