Макото Юкімура. Сага про Вінланд. Том 1–8. Київ: Наша ідея, 2022-2024.

     Англія самого-самого початку ХІ століття. Більшість території контролюється данцями, нині точиться війна, в результаті якої встановиться повне панування Данії на острові.

     Там і тоді зустрілися двоє юнаків. Зустрілися на полі бою. Один із них потрапив полон і його планують продати батькові. Другий — охоронець-сирота, він не належить ніякому війську, але є непересічним бійцем. Їм обом щойно виповнилося шістнадцять. Одному з них доля призначила стати могутній королем. Другому — розвідником нових земель. Але до цього ще мине багато років і прочитається чимало томів «Саги про Вінланд».

     А поки що вони стоять обличчя до обличчя, одне з тих лиць — обличчя сурового безжального воїна-убивці, інше — зманіжене жіночне личко розпещеної дитини. Подивіться на них (а вони жах як схожі!), та не майте віри своїм очам. Ці двоє мріють побудувати новий світ — справедливий і гармонійний, світ, де Бог-батько демонструє дітям-людям свою любов. Один із них вирішує для цього якнайкраще згодяться геноцидні завойовницькі війни і встановлення абсолютної монархії з сильним правителем в центрі. Другий планує побудувати утопічну державу на демократичних засадах, де не буде рабства і ніяка зі структур не матиме права на насилля. Якщо що, то вирізати людей тисячами буде якраз підліток з обличчям янголятка, а кровожерливе вовченя має переродитися на принципового пацифіста. Але то того ще минуть роки і томи.

     Цих двох звати Торфінном і Кнутом, вони — двійко головних героїв культової (уже і не лише в колах фанатів аніме та манги) «Саги про Вінланд». 

     Видовищний епос Макото Юкімури ґрунтується на реальних історичних фактах, ба більше — на одній із чільних, конче важливих і широко досліджених сторінок історії Ісландії та Канади (дофантазовує Юкімура до них чимало, ой як чимало, але в основі своїй він правдивий).

     Вінландом, себто Країною Вина, зветься місцина на узбережжі Північної Америки, десь там ближче до сучасної Нової Шотландії в Канаді. Туди дісталися вікінги, сильно випередивши в тому Колумба, століть так на п’ять випередивши. Першим тут побував мореплавець із Гренландії Щасливчик Лайф Ерріксон (він теж є одним із героїв «Саги», він — наставник Торфінна і стане родичом згодом), Лайф потім розказував про щедру теплу землю, де живе мирний народ Мікмак і поля родять пшеницю і вівці вільно пасуться аж до самої зими. І ніхто не взрізає горлянку сусіду за миску бульйону серед голодної зими. Лайфу мало хто вірить.

     Історію про освоєння Вінланду розказує скандинавська «Сага про Еріка Рудого» і «Сага про гренландців», але й канадські археологи її підтверджують, вони розкопали поселення вікінгів. То були рештки колонії Торфінна Карлсефні Тордарсона, того самого вовченяти з початку «Саги». Наслухавшись історій про Вінланд, він зібрав кілька кораблів колоністів, їх було десь шістдесят чоловіків і п’ятеро жінок, та подався освоювати нові землі. В Америці навіть встиг народитися його син — перша біла людина на тому материку. За два роки ісландці та гренландці змушені були покинути Вінланд. Історики точно не знають, чому це сталося (Юкімура знає і все-все детально розкаже).  

     Тим часом Кнут Великий двадцять років поспіль править Англією, Данією і Норвегією, частиною Швеції і Шотландією. Він створює державу, яку згодом назвуть Північною морською імперією. Кнут наполегливо намагається об’єднати данців — через воєнні братерства і шлюби, через замовні убивства лідерів та опонентів. Всі мають стати одним народом під рукою Імперії. Зрештою, об’єднатися через релігію — католицька церква набуває невиданої до того сили в імперії. Кнут в «Сазі» давно втратив віру в Бога, яка була такою сильною в ньому замолоду, але він розуміє стратегічне значення релігії. Кнут в історії і досі вважається одним із найефективніших правителів у світі. Після смерті Кнута Великого протягом десяти років його спадкоємці сперечалися за трон і один за одним помирали (вельми недобровільно), так почався розпад імперії.

     Гляньте, тут такі дві розкішні історії, що й просто переказати їх достатньо, щоби отримати крутезний історико-авантюрний роман. Але Юкімура додає до них чимало особистого і тим посилює сюжет. Він так налякався посиленням міжнародного тероризму на початку 2000-х, що вирішив вимріяти собі ідеальний мирний світ. І чомусь для цього подався в історію вікінгів, відомих своїми миролюбством, гм. Але ж все вдалося, ти диви.  Юкімура як мангака, до речі, спеціалізується на темах експансії, в попередньому його хіті — «Планети» — уже колонізували Місяц, в «Сазі» покоряють Америку. Над «Сагою» він працює з 2005 року, її сукупний тираж уже перевалив на 6 млн копій (а до 2019 року Юкімура малював вручну, колосальна праця).

     «Сага про Віланд» належить до шьонен, того різновиду манги, де в центрі подій — становлення юного героя в дорослого чоловіка. Такі твори подобаються юнакам до 25 років, але радимо їх уважно читати і дівчатам, бо багато цікаво дізнаєтеся про психологію своїх партнерів, друзів і братів. Так от, в історіях дорослішання хлопців, в історіях ставання чоловіками безкінечно важить сюжет, в якому хлопець вибудовує свої стосунки з батьком, звільняється від опіки, коли він адекватно оцінює вплив на себе досвіду батька… Ну що вам сказати, у всіх без винятку синів із «Саги» з батьком — коли люті, а коли уже й зовсім трешові проблеми. Чорнуха чорнушна.

     Король Свен, скажімо, зробив ставку на старшого сина, і тепер Кнут просто має померти, щоби не претендувати на трон. Смерть Рагнара — вихователя, який замінив йому тата і зберіг в Кнуті ніжність і людяність — зламала юнака, в ньому прокинулися успадковані від Свена безкомпромісність і жорстокість. Кнут став татусем. Татусь про це пошкодує сильно. Кнут став тим, яким його знає історія.

     Але це ще не сама люта історія в «Сазі». Аскеладд фактично виконує для Торфінна роль батька, але саме Аскеладд рідного батька Торфінна й убив.

     Шантажем могутнього воїна Торса на прізвисько Троль змушують вступити у війну, крадькома на корабель забирається його п’ятирічний син і бачить, як батька заманюють в пастку пірати (найняті з відома і за волею короля). Воїн приймає бій і знезброює всіх супротивників, жодного не убивши. Справжній воїн — це той, який може і мусить відкинути меча. Але в заручники беруть Торфінна і батько дає себе убити Аскеладду.

     Малеча пробирається на корабель до піратів, він викликає Акселадда на бій, він мусить помститися убивці. Так він робитиме наступні десять років: слідуватиме за піратами і знову і знову кидатиме виклик Акселадду. Той же в кожному бою буде навчати вовченя нових стратегій і тактик, той малий —  єдина істота, котру Акселадд поважає і любить серед вікінгів (це ще одна тайна: пірат не є вікінгом, він – останній нащадок Арторія, короля Артура тобто).

     Сам Торфінн не помічає, як убивця батька замінив йому батька. Він іще матиме час це зрозуміти. Він мусить перетворитися на свого батька. Але якого з двох?

     Стосунки між чоловіками — батьківські, синовні, братерські, васальські, стосунки суперництва і контролю становлять глибокий, таки реально глибокий  психологічний зміст «Саги» (ну не махачем же одним тримати увагу читача, хоча битви тут криваві і красивезні).

     Щодо краси, то у Юкімури є своя фішка. Він акцентує в будь-якому малюнку руки героя. Обличчя тут менш виразні за руки. Це робить малюнок у манзі дуже динамічним. Торфінн присягається виростити стільки збіжжя, скільки він його спалив, будучи вікінгом. Він божиться дати краще життя стільком людям, скількох він убив. І ми побачимо, як протягом його історії міняються його руки, у цього іще дуже молодого чоловіка в восьмому томі саги — руки старі і спрацьовані. Він завдав собі на плечі непідйомну ношу. Та, до речі, історії про крутих хлопів — це ще й історії про те, як круті хлопці навчаються простити інших чоловіків про допомогу і приймати її. Тут теж треба уважно дивитися: той з чоловік, хто не визнає свою слабкість в екстремальних обставинах, має бороду, той, хто уміє просити про допомогу, бороди не матиме. Зверніть увагу, в який момент «Саги» Торфінн поголиться, там таких деталей — греблю гати, читати не перечитати.

     Зараз в «Сазі про Вінланд» Макото Юкімури уже є 30 томів, українською нині вийшов восьмий, це довга подорож, кожен рік і кожна книжка сага того варта... Цікаво, чи Юкімура уб’є в фіналі Торфінна чи відважиться на таке?

     На полі битви Ред знаходить листа. Все пішло не за планом, їй щойно перешкодили завершити завдання, а тут ще й цей лист! В попелі помираючої планети, яка обертається навколо погаслого сонця (привіт «Світлу, що помирає» Джорджа Мартіна), лежить клаптик паперу. На конверті надпис «спалити перед тим, як прочитаєш». Листів не пишуть уже понад тисячу років. А Ред листів не пишуть і поготів — з усіма, з ким треба, вона спілкується телепатично. Та й ніхто не має знати, що вона перебуває в тому місті і в тому часі, де її знайшов лист. Їй пише Блу, виказуючи пошану до годної суперниці і обіцяючи зіпсувати їй ще не одну місію.

     Війну часів ведуть дві цивілізації — умовно: інженерна і природнича. Вони вважають себе цінністно протилежними, такими різними, що вижити може тільки одна. Насправді вони дуже подібні. Якогось штибу колонії, колективні розуми, в одному випадку за прототип взяли нейромережу, в іншому — грибницю-ризому, одні вирощують напівроботів, пов’язаних один із одним стимулом-реакцією, світ постпанку, другі — зооморфи, використовують метафору саду, сплетені між собою корінням та інстинктами, їхні технології більше скидаються на магію. І вони ведуть війну на знищення. Зброя у війні — подорожі в часі. Якщо кілька століть тому один прочанин не отримує знак і не збудує скальний монастир, тоді влада однієї з держав ослабне. Прочанина візитує агент із майбутнього. Якась дитина мусить не народитися. Якийсь корабель мусить не вийти у море. Якесь містечка має не відрити фаянсову фабрику. Якийсь учений не винайде вакцину. Тонка робота для терплячих воїнів.

     Ред і Блу — такі от агентки у війні в часі, вони супротивниці, не раз перешкоджали місіям одна  одної.  Ред і Блу — Червона і Синя (кольори, які є на більшості прапорів світу: червоним означають хоробрість і жертовність, синім — бездоганність і вірність). Їхні листи спочатку відверто глузливі, потім кокетливі, за тим стають відвертими і нарешті їхнє листування перетворюється на освічення в коханні. Іще жодного разу не побачивши одна одної в своїй істинні подобі, вони угледіли щось справжнє. Зауважили спосіб, що можливо, тепер загрожуватиме результату війни часів. (А де, де гарантія, що одна з них не шпигунка, яка мусить завербувати іншу?).

     Послання книжки — воно про любов, звісно. Але це дуже тривожне послання: люди в окопах з двох боків, солдати-супротивники мають між собою більше спільного, ніж люди, які не побували на війні. Ворогам на полі бою порозумітися легше, ніж воїнам і тих цивільним, яких вони захищаються, ніж воїнам і можновладцям, чиї накази виконують. Автори книжки, звісно, думали, що вони пишуть роман про пацифізм. Автори книжки, звісно, ніц не знають про війну. Причини війни, яка точиться в романі, ми так і не дізнаємося. Її наслідок може бути лише одним – повне взаємне знищення двох цивілізацій.   

     У роману є два автори. Листи Ред писав американець Макс Гледстоун, листи Блу написала канадійка ліванського походження Амаль ель-Мохтар, вони обидва не новачки в фентезі, зібралися якось придумали разом сюжет, а от далі була самостійна робота. Емоційні реакції і вчинки Ред та Блу насправді належать різним людям. Це дуже пасує книжці, вона стає емоційна достовірною (градус почутті зашкалює, правду кажучи).  «Так програють війну часів» завірусилася 2023 року, коли книжка уже отримала дві головні нагороди для наукової фантастики в 2019-у. Про неї і тоді багато писали та говорили. Аж раптом зайшла на друге коло, ще й так вибухово. Один відомий в середовищі фанатів манги і аміне користувач порекомендував цю книжку спільноті. І отже за чотири роки нарешті всі побачили, що «Так програють війну» зроблена за лекалами одного з різновидів ісекаю, фанатів роману прибувало по годинах бувально. Вірусних книжок насправді не аж так багато (порівняно з відео), найвідоміша з них — «50 відтінків сірого» — радше не спонукатиме довіри до таких творів. Але! «Так програються війну» одного дня завірусилася і читач побачив, що це добре є.  

     В обох світах не можна усамітнися, там все належить всім, там ти — частина більшого задуму. Молоді жінки знаходять одна в одній оцей простір усамітнення, коли є ти, твої почуття і людина, на які ці почуття скеровані. Вони не просто закохані, вони відчувають одна до одної шалений пекучий голод (їсти в новій реальності не треба, тому це відчуття для Ред і Блу нове і чужорідне). Це такий красивий момент: вони передають одна одній послання в самих несподіваний формах, пишуть листи в чаїнках на дні витонченої філіжанки, в хмарах, в квітах, в зернятка сумаха, в жалі бджоли… Аматори фентезі і наукової фантастики побачать в тих примарних формах, що вони стали листами, чимало відсилок до класики жанру: від метелика з «Гуркіту грому»  Рея Бредбері до бджоли з «Дикого племені» Октавії Батлер і пташок, які співають для Білі Пілігрима в «Бойні номер п’ять» Курта Воннегута (бажаю насолоди тим, хто любить розгадувати шаради).

     Дівчата дуже начитані, в їхньому світі читання книжок не вітається, але книжка — так само спосіб усамітнитися одна з одною, як і кохання.  Вони багато обговоюють книжки і читають одна одній любовні вірші. Є один поет, що має для них особливий статус (ні, я не буду спойлерити, не переживайте). Томас Чаттертон, англійський хлопчик-геній. Йому було сімнадцять, коли він вкоротив собі життя. Він кохався на готичному Середньовіччі, вимарив собі поета ХV століття Томаса Роулі, насправді повірив в його існування, видав збірник віршів нібито Томаса Роулі, які нібито знайшов в підвалах сусіднього монастиря. Ті вірші писав сам Чаттертон, тонко імітуючи давньогоанглійську поезію. Але, здається, він не містифікував, а сам безнадійно вірив у свою вигадку. Коли містифікацію викрили, він покінчив із собою. Ця історія, яку так люблять Ред і Блу, вона про те, що можна створити для себе будь-який красивий пишний затишний світ, в якому можна на мить сховатися (разом із тією, яку кохаєш), але реальність все одне вносить свої корективи.

     У просторі роману Ред і Блу зустрінуться — наживо, втілені, а не в листах чи в хворобливих мареннях — лише один раз. Для однієї з них ця зустріч трапилася в минулому, для другої станеться в майбутньому. Час покаже.

Джаніка Оза. Родина у вогні. Харків: КСД, 2023. 398 c.

 

А ви знали, що в Уганді за режиму диктатора Іді Аміна були расові чистки — громили й убивали угандійців південно азійського походження, індусів, яких фактично депортували і переміщали в Уганду за часів панування в обох країнах Британії? Типові практики імперій: поселити на одній території дві групи колонізованих, дати їм різні права, одних підняти, інших опустити, щоби ворогували між собою і не змовилася проти білого господаря. Депортовані з Індії до Уганди азіати не мали права на землю, вони не могли купувати і обробляти пашні, навіть якщо жили в країні дві-три генерації. Чорні угандійці не мали права мати бізнеси, вони не відривали крамниць, не започатковували авторемонтних майстерень, вони не мали справу з живими грошима. Як тільки білі пішли з країни, між по-різному пригніченими групами, які роками училися ненавидіти те, що їм задавалося привілеєм для інших, почалася внутрішня війна (як то було у більшості постколоніальних країн).

А ви знали, що індуси-біженці з Уганди в 1970-х сформували потужну діаспору в Канаді, яка і досі є впливовою політичною силою? Скажімо, віце-прем’єрка провінції Альберта Сальма Лахані є емігранткою першої генерації з Уганди індійського походження і дуже відстоює запити свого ком’юніті. Вона, до речі, страшенно нагадує одну з героїнь дебютного роману канадійки Джаніки Ози «Родина у вогні». Там є одна дівчинка, яка була свідомою активісткою в Уганді часів Аміна, писала до політичної газети і мала всі спроможності стати впливовою політичною лідеркою. Вона в романі зветься Латкою і є навіть одноліткою пані Лахані, котрою явно надихалася авторка книжки.

З цієї книжки, яку написала дитина таких же емігрантів-біженців, книжка, якою дівчинка, яка уже народила в Канаді, віддає пошану своїм предкам-митарям,  ви можете більше дізнатися про спільноти, що про них мало раніше чули. І може так бути, здивуватися, наскільки однаково різні геноцидні війни відбиваються на родинних структурах. Це можемо бачити навколо себе, про це можемо і прочитати в канадському романі.

Джаніка Оза пише роман, розказуючи історію родини, що так схожа на її власну історію, але нею не є, вона вигадала родину, схожу на свою. Джаніка Оза — дитя, яке народилося у біженців з Уганди уже в Канаді, вона з першої генерації осілих тут. В її романі є така дівчинка, у молодшої з сестер народиться дитина, яку вона не хотіла, завагітніла сама не знає від кого під час сексу на одну ніч, але дитину залишила і тепер та мала (так, це дівчинка) становить сенс життя її та її батьків. От це, певно, і є персонаж, чия біографія збігається з історії самої Ози  — немовля, яке ще не уміє розмовляти. Так авторка дистанціюється від історії, котра і її історія, і не її одночасно.  

До речі, в романі таки є гепі-енд, на який нібито й годі сподіватися в присмерковій історії, що розгортається.  

«Родина у вогнів» в оригіналі називається дещо інакше — «Історія пожеж». Родина з роману Ози насправді, як той міфічний фенікс, постає з попелу. Родинною історію стають історії пожеж і згарищ, одна за одною. (Зверніть увагу, коли будете читати, а то й перечитувати: кожен розділ закінчується словом чи рядком, де ідеться про пожежу). Колись патріарх роду стояв перед вибором. Його, робітника на залізниці, фактично раба, відправили спалити поселення поруч, щоби можна було забрати землю під будівництво, ніби там ніхто й не жив. Він стоїться посеред поселення, схожого на те, де й сам виріс, він сподівається, що там не залишилося людей, бо уже знає: зараз він таки запалить сірник. Після того Пірбгай втікає з залізниці в сусідні країну. Там він зустріне жінку, з якої започаткує рід (в документах британці втратили його прізвище, подумали, що Пірбгай — значить Пір Бгай, так і записали, тому він таки започатковує рід з нуля, імя свого батька він загубив). Про ту пожежу Пірбгай розкаже лише Латіці, своїй онуці. В фінальній сцені вся родина стоятися перед будинком, який підпалили юнаки, що підняли на вулицях Торонто привернути увагу до расової дискримінації. Вона дивляться на вогонь і чомусь всі посміхаються. Між двома цими пожежами — майже сто років.    

Підліток Пірбгай живе в Гуджараті на північному сході Індії, він — старший син в родині і мусить знайти роботи, обманом його змушують підписати папери і вербують на роботи в Африці. В Кенії він зустрічає Сонал (ні, шлюбів по любові нема і не планується ще не одне десятиліття, шлюби винятково договірні, але партнери в цій родині шанують один одного). Родина Сонал володіє невеличкою крамничкою, вони в Африці уже з десяток років. Сонал і Пірбгай одружуються, але оскільки з батьками залишається в Кенії працювати їхній старший син родина Сонал змушена покинути країну. Вони їдуть в Уганду, де відкривають аптеку. Сонал — травниця. У них народжується доньки і син Вінод. Вінод працює не уряд, він згодом посідає відповідальну посаду в міністерстві транспорту. Дружина Вінода — біженка, вона з Індії, де почалася війна з Пакістаном. Майже вся родина загинула, але Раджні врятувалася і тепер живе з незнайомцем у шлюбі в домі, де піклується про його батьків. У Вінода і Раджні народжуються три доньки: журналістка Латіка, лікарка Маюрі й учителька Кія. Латіка має сина Харі, але Раджні виховують онука як власну дитину, так треба, цю таємницю слід приховувати. Вони врятували втечею від чисток Аді Аміна, але Латіка з її чоловіком — революціонери, Харі може бути в небезпеці. В Канаді у Кії народиться дитина.

Чотири генерації, п’ять континентів, кілька мов, шість воєн. Розділи рублені і фрагментовані – чергова війна зачищає пам'ять роду, гинуть ті, хто мав би історію розказати, тому між розділами — провалля в п’ять, десять, двадцять років. До того ж розповідь в книжці іде з перспективи десяти різних людей, вони по черзі і перебиваючи один одного поспішають нас розказати про своє життя. Читати складно, бо то дуже гучний роман. Як на родинній вечері у великій родини: крик до неба не означають сварку, то просто треба поговорити всім і одночасно. Перший вогонь у книжці — не пожежа, а родинне вогнище. В родині Пірбгая він з сестрами сідали навколо вогню і слухали довгі історії-казки. Нащадки Пірбгая слухати відучилися, вони раптом відчули, що й самі можуть розказувати. Вони зрозуміють, що чути — важливіше за говорити. І пожежа обернеться на мирну ватру.   

Вони переїздлять з Кампали, столиці Уганди  міста поблизу великого озера, що виникло навколо фартеці-укріплення, котра звели під час колонізаторських воєн, переїздлять до Торонто — міста поблизу великого озера, що виникло навколо фортеці-укріплення, котра звели під час колонізаторських воєн. Одну неволю родина міняє на іншу неволю, і так раз за разом, континент за континентом. Поки не приходить усвідомлення: пожежа від спалених позаду мостів може незле освітити дорогу попереду. Один із героїв десь на початку роману скаже: «Без сенсу перейматися тим, щоб пустити коріння. Зосередимося на зростанні вгору». Другий ближче до фіналу відгукнеться: «Я зробив виріб, щоби залишитися на боці життя. Я вибрав те, що мусив обрати». Між жити і виживати, між зростати і розвиватися є колосальна різниця; про цю розбіжність Джаніка Оза і пише свій цікавезний роман.

     Євгенія Бабенко. Усі мої тривожні дзвіночки. Харків: Віват, 2024. 128 с.

 

     Христина Глоба (для мами — Христинка, для подруг — Кріс, для безнадійно закоханих юнаків — Глоба) щойно недавно переїхала до Києва. Вона вступила на філфак університету Шевченка, вивчає французьку мову. Навчання нелегке, але їй до смаку і до хисту. Дома вже рік не показувалася, сумує за мамою і бабою-дідом, але не хочеться додому. Тривожно там.

     Вона й досі обожнює мультик «Гей, Арнольде!», котрий врятував її психіку в дитинстві та в котрому і юнкою вона знаходить ціні вказівки до дії.  В тому мультику мале стерво з добрим серцем Хельга відчайдушно закохане в однокласника, без взаємності щоправда. Христина ж з усього розгону крашнулася об одногрупника Максима. Страждати від нерозділеної любові їй помагає Алінка — сусідка в гуртожку, майбутня китаїстка, чка сильно нагадує друга Арнольда Джеральда. Арнольд живе в пансіоні з бабусею і дідусем, де весь час стає свідком життя інших людей та бачить-чує їхні таємниці. Христина мешкає в гуртожитку і забагато бачить в людях і забагато приховує в собі. Кріс настільки залюблена в цей мульт, що її життя стає переспівом серіалу про учня четвертого класу, так часом здається. Але ж добрий мультик, що вже там.  

     Нормальне студентське життя з парами, безгрошів’ям, новими друзями, підробітками, недосипом, поцілунками похапцем, п’янками до відрубу і відчуттям, наче все це ти переживаєш вперше від часів створення світу і так сильно воно уже ніколи не буде.

 

     Але.

 

     У Христини є велика таємниця. Вона докладає титанічних зусиль, щоби не поводитися як фрік, яким вона щохвилини почувається. Вона не довіряє людям поруч — і має на те підстави.

     Кожна п’ята дитина зазначає сексуального насильства. Зовсім не кожна про це говорить. Не кожній вірять. Кожне наступне свідчення, в тому числі офіційне — в судді чи в поліції — зменшує правдивість доказів. Щоразу, коли дитину змушують повторити історію, вона, переймаючись, що щось не так розказала в попередній раз, міняє свою розповідь. Більшість дітей, залякані або обдурені насильником, так ніколи про злочині  не розкажуть. Подорослівши, вони перестають довіряти своїх пам’яті. Дуже часто, так часто, що це можна назвати тенденцією: діти, які зазнали сексуального насильства, роблять першу спробу свідчити про нього лише через десять-двадцять років після зґвалтування.

     Христині вісімнадцять. Її зґвалтували, коли їй було вісім.

 

     «Дзвіночки» — історія не про зґвалтування, а про людину, яка зазнала насильства. Це історія Христини. Це не історія злочину і злочинця. Та навіть вона сама знову і знову звалюється у те підпілля, де намагається придумати якісь виправдання злочинцю, зрозуміти його мотиви. Вона співвідносить свою тотожність зі злочином, а найперше — зі злочинцем. Так вона часто буває, це один із наслідків зґвалтування. І от Кріс приходить до терапевта, якого довго і свідомо обирає, і холоне на мить: його звати Андрієм, так же як і того чоловіка. 

     Бабенко цю важку психологічно внутрішню робочу жертв зґвалтування пише дуже тактовно, очевидно і обережно: вона забирає у того «дядька Андрія», у ґвалтівника, інформаційний простір в романі. Ми про нього майже нікого не знаємо, ми його побачимо один раз, йому відведено дві репліка і одна смс.

     Ґвалтівник — брат матері, він на десять років старший за Христину, йому вісімнадцять, ми не бачимо «девіантного циклу», себто етапів підготовки, збудження і згасання педофіла (зґвалтування дітей зрідка бувають незапланованими, ці злочини — результат роботи довгої стратегії), нам зґвалтування подається як раптовий акт, бо бачимо ми його через погляд Христини, з його слів, ми почуємо, що Христина — єдина його жертва, але підстав вірити не маємо, позаяк швидко і безсумнівно рідня приймає правду про злочин у фіналі. І він іде в бан, за дужки сюжету.

     Насправді просто і насправді вдало. Це історія Христинки, котра докладає всіх зусиль, щоби відокремити і розмежувати свою особистість і зло, їй вчинене. Нема чого тому мерзотнику в її історії робити. Тепер Андрій тут — лише терапевт, який допомагає Христині жити своїм(!) життям.

 

     Ще один очевидно зроблений, але тим не менш тонкий і дієвим момент книжки — оточення Кріс, її друзі і подруги, її однолітки, її матір — так само мають травматичні досвіди, таємниці, якими вони готові чи наразі не готові поділитися. Хтось трішки розкриється, хтось лише своєю поведінкою натякне, наскільки їм болить, хтось залізе в мушлю і зиркатиме звідси.

     Ну от Богдан, наприклад. Він киянин, вчиться східних мов, розумка-книжник. На хаті у Богдана, де чомусь ніколи нема батьків, влаштовують вечірки, де закидаються грибами. Що таке в житті Богдана відбувається? Бракне відчуття ризику в житті? А схоже, що це останній рік перед великою війною взагалі-то.

     А от Даша, вона староста французької групи, висока статна дівчина, не киянка, в гуртожитку живе. Даша на першій же вечірці під гучні оплести і «на слабо» напивається до нестями, її хтось куди майже непритомну везе. Що з Дашою коїться?

     А це Аліна. Відкрита емоційно зріла, дуже поспішає дорослішати і заробляти уже власні гроші, нав’язливо сильно хоче якомога скоріше стати фінансово автономною. Аліна — напевно бісексуальна, вона рефлексує свою сексуальність, зустріється з дівчата і хлопцями, але її пригнічують ці побачення. Яка біла у Аліни?

     Мама Христини, прошу. Ніколи не розказує про батька дівчинки, розказує, точніше, але щоразу якусь нову побрехеньку, не ходить на побачення, не хоче стосунків, говорить, що щаслива доросла самотня жінка. Мама Христини — асексуалка-сінгла чи щось ми про неї недочули?

     Максим, знайомтеся. Це той, в якого закохалася Кріс. Він при перший же зустрічі скаже, що переїхав із мамою до Києва влітку 2014 році. Є питання, звідки міг юнак з мамою і без батька переїхати спішно до Києва літом 2014-го? Кріс, яка чує це від Максима, нічого не перепитує, не тому, що не почула, а тому, що дає йому можливість самому розказати. І Макс трішки розкаже, зовсім трішки: його батько загинув на АТО. А скільки лакун є іще між цьому двома репліками головного чоловічого персонажа «Дзвіночків»? Чому Макс так складно довіряє і так важко прощається з людьми?  

     Всі ці питання — вправа на емпатію читача. Поруч із кожним юним героєм тут калатає тривожний дзвінок, варто їх почути. Хтось просто не готовий говорити про свої таємниці, бо поруч немає безпечного співрозмовника. Книжка Бабенко таки пропонує нам стати таким безпечним емпатичним слухачем для її героїв (і в реалі ці набуті навички теж знадобляться).

 

     Попри важку тему Бабенко зуміла написати світлу книжку саме тому, що ця повість писала з розрахунку на читача, який уміє слухати  і співчувати. Ставка, яка завжди виграє в цьому казино під назвою «література».

 

—Навіщо ти це робиш, Арнольде? Чому ти завжди у всьому шукаєш хороше?

—Хтось же має це робити!

                                                                                                                «Гей, Арнольде!»

 

     1993 року в Техасі сталася трагічна подія, яку потім назвуть облого у Вако. На ранчо в 14 км від міста, у підніжжя гори, члени радикальної релігійної секти «Гілка Давидова», що відбрунькувалася від адвентистів сього дня, забарикадувалися і чинили опір агентам ФБР і Національної гвардії. Вони були переконані, що от-от настане остання битва Кінця світу, а в американському уряді сидять агенти Диявола. Члени секти уникали будь-яких зв’язків з офіціальним світом поза ферми, жили з натурального господарства, податки не платили, не купували ліцензії, зокрема, на зброю. Власне, останнє і привернуло до них увагу федералів, секта торгувала зброєю без ліцензії. Почали розслідування і встановили спостереження. Осада тривала 51 день. Завершилося все величезною пожежею на фермі. Тоді загинуло 3 агенти і 82 сектанти, серед них 20 були дітьми.

     Батько розказував цю історію вечорами своїй родині, яка збиралася у вітальні, щоби слухати як він читає і коментує Біблію. Учіться, — казав він, — у тих, хто загинув у Вако, вони не дозволили школам промити собі мізки і їх покарали за це. Федерали несуть зло, вони прагнуть контролювати кожну мить вашого життя, а хто чинить спротив, виходить з-під контролю, того убивають. Лікар, учитель, поштар, полісмен, фармацевт, соціальний працівник, бібліотекар — твої вороги, вони хочуть твоєї смерті. Він розказує дітям, як вони мусять вижити на цій війні, яка триває лише в його голові. Розказував батько про Вако так часто, що найчіткіший спогад дитинства Тари ста таким: федерали нападають на їхній дім, там тихо, що чутно цикади і раптом гучний простір убиває жінку з немовлям на руках. Цього ніколи не було, не спогад, а фантазія. І те немовля — сама Тара. В своїх же спогадах вона помирала дитиною на руках у матері.

     В родині семеро дітей, у чотирьох з них нема свідоцтва про народження. Тара — наймолодша. Вона ніколи не бувала у лікаря, вона не відвідує школу, для штату Айдахо, де вони живуть в глушині у підніжжя гори, Тари не існує. Батько і старші хлопці працюють на поденній роботі — наймаються зварниками на будівництва, а зимою розбирають метал на звалищі авто неподалік і живуть з ферми, на якій пораються дівчата. Накопичують їжу і зброю. У кожного в родині є мішок з запасом харчів, одягом і зброєю (у Тари не рушниця, бо мала, а ніж). Вони тренуються задавати на плечі це мішки (він більший за Тару) і бігти ховатися до гори. Тато попередив, що до них прийдуть федерали і їх всіх повбивають. Тарі п’ять років.

     Батько скоріше за все мав психічний розлад, одним із симптомів якого була параноя. Тара про це подумає лише через два десятки років на лекції в коледжі, куди вирвалася всіма правдами і неправдами, покинувши позаду брата, що хотів її убити, і родину, котра її не захистила. Так, вона вчиться в коледжі, це був довгий і складний шлях, адже діти перебували на домашній освіті, а вчити їх ніхто не збирався. Один із  синів навіть читати не вмів, а сама Тара систематично вивчала тільки азбуку Морзе за вимогою батька. Підліткою вона купила підручники і почала учитися самостійно. Освіта була шансом втекти з родини. Що матір? Після важкої аварії, в якій травмував і один із братів, коли до поранених не викликали ані швидкої, ані поліції, ані страхівників, мати самотужки відновлювалася після переламу склепіння черепа. Ураження мозку наклало відбиток на її особистість, їй було байдуже на дітей. Те, наскільки важко була тоді поранена матір, Тара зрозуміла теж старшою. Вона судомно шукає причин, чому її батьки поводилися так, як вони поводилися, чому зробили з її дитинства соціальний експеримент. Вона заднім числом ставить їй діагнози, вона вигадує сотні пояснень, вона намагається зрозуміти. І пише цю книжку — ще одну спробую усвідомити мотиви своїх рідних і простити їх.

     Дорослої, успішною студенткою, на яку очікує наукова карєра Тара повертається додому і розказує, як роками поспіль старший брат Шон, колись найближча їй людина в родині, бив і домагався її. Батьки кажуть, що Тара одержима і це все вплив її коледжів і зомбованих людей ззовні, що їй плетуть небилиці. То брат так проявляв свою любов і піклування. Тара їде подалі і назавжди від того будинку під горою.

     Тарі Вестовер зараз тридцять сім. Книжку мемуарів вона написала і видала 2018 року. «Освічена» стала шоком для читача. Вони десь чули, що рух виживанців набирає сили (це такі родини, які покладаються на власні сили в скрутні часи, автономізуються від держави та інших людей, радикальними виживанцями якраз і була родина Тари), але не уявляли собі масштабів проблеми, не уявляли, наскільки багато таких родин живуть просто поруч із ними. Книжка Тари Вестовер в перший же тиждень продажів посіла перше місце в списках бестселерів за версією Нью-Йорк Таймс, де протрималася понад два роки, зібрала низку нагород, книжка увійшла до рейтингу десяти найкращих книжок року, книжку переклали на 45 мові, а її авторку журнал Таймс відзначив серед ста найвпливовіших людей планети.

     За неповні два роки «Освічену» купили і прочитали 8 млн осіб. «Освічена» — це документальна історія, сповідь навіть, про дуже важкі переживання юної жінки, яка росла в дисфункціональній родині. І цією страшною і страшно інтимною історією вона поділилася з восьма мільйонами людей. Сміливості цій пані не позичати. Вона навчилася бути сміливою.

     Книжка написана дуже спокійно, холодно навіть. Авторка з усіх сил намагається не травмувати себе повторно і не завдати зайвого болю читачам. Вона ж не мелодраму і не жахастик пише. Вона міркує про те, що навіть поганий старт не завадить жити своє повноцінне життя. Презентуючи свою болісну книжку, Тара Вестовер розказала в одному з інтерв’ю: «Я написала ту книжку, яку хотіла подарувати собі замість втраченої родини. Я втрачала свою сім’ю, і мені злавалося, що не існує історій, які допоможуть мені це пережити, розкажуть, що робити, коли ти зрадила довірі і твою довіру зрадила родина. Я хотіла історію про примирення, бо ніколи для себе не розглядала доти можливість простити. А в прощення мені треба повірити».

     Ростислав Кузик — поет, перекладач, перформер, культурний менеджер. Він живе у Львові. Колись його ім’я чітко асоціювалося з успішним поетично-візуальним проєктом «Стихійні»: три поети (Кузик, Джон Гнатів і Поль Щепан) подорожували містами і читали вірші, в кожному заході до них приєднався новий місцевий учасник-Вода. Тепер Ростислав Кузик — керівник Мистецької Бібліотеки, яка за останній рік стає важливим культурним простором у Львові. Ростислав Кузик нині — співзасновник і учасник літературного роз’єднання «Грань», доста потужної культурної платформи, де можна прочитати і почути актуальну поезію, часто іще не видану, поезію-до-першої-книжки. Нарешті Ростислав Кузик — автор тієї такої першої поетичної книжки. «Наприкінці світла» привернула увагу, отримала свого читача і зібрала низку схвальних відгуків. Ми говорили з Ростиславом зумом пізнього осіннього вечора невдовзі після масованих ракетних обстрілів України: «Зум навіює приємні спогади про кращі часи з точки зору сьогодення — пандемію», — пожартував відразу щодо популярного під час Ковід-19 месенджера Ростик. А говорили ми звісно що про поезію.

     Два екзистенційний питання, визначні акурат для поета. Перше з них: кого ти читаєш?  

     Назву, мабуть, не одне ім’я, бо читаю різних поетів. Останні кілька років одне з найважливіших таких імен — Юрій Тарнавський. За тим — Микола Воробйов, Богдан Ігор Антонич, Рафал Воячек, Роман Хонет. Поза списком, завжди важливий — Олег Лишега. Я не можу цих авторів об’єднати якоюсь спільною рисою. Але якщо, наприклад, придивитися до творів Тарнавського і Воячека, то побачимо таку-собі патину тьми на їхній поезії. Всі ці поети у свій спосіб проговорюють темніші сторони свого життя. Я ціную в поезії не лише загравання з красивим чи з таким, що здається красивим, а говоріння про речі без прихорошування. Хай навіть вони негарні чи гидкі.

     А як ти читаєш?

     Читаю як поет, насправді уже й не пригадую, як можна читати інакше. Будучи поетом, все рівно по-особливому читаєш поезію, глибше занурюєшся у неї. Іще можу пригадати, як читати як студент філології, але це погане читання, орієнтоване суто на аналітичний підхід. Читаю нині, спираючись на відчуття — на те, що потребує зараз від мене текст. Є тексти, які читаю повністю інтуїтивно, але зазвичай намагаюся балансувати, навіть аналізувати, та поки читаю мене може віднести так далеко, що там уже не важить, яка рима в тому вірші чи яка структура.

     І тут же друге засадниче питання для поета: для чого ти пишеш?

     Мені складно не писати. Деколи мене тим чи іншим текстом так привалює, що якщо я собі його не випишу, тобто не зафіксую, не занотую,  не оформлю, то буду почуватися кепсько — суто на фізичному рівні. Така ломка починається, хоча останнім часом це трапляється уже не так часто. А перші такі стани дуже добре пам’ятаю: мені років 16-17, підліткове кохання, невдале, особливі якісь страждання — а тут вірші привалюють, треба їх виписати і через них виписати себе; тоді це мало терапевтичний ефект. 

     А найсильніше боюся, що перестану взагалі могти писати. Я пишу нечасто, завжди так було, конвеєрна робота по віршу в день, спроби створення найрізноманітніших календарів любові — це не моя історія. І часом у мене були перерви по кілька місяців. Зазвичай найменше пишу літом. Буває, ловлю себе десь в серпні, що мій останній вірш був в травні, і сварю себе і лякаюся. А що, якщо цей останній текст був взагалі останнім? Я не готовий, що одного дня це просто закінчиться. Коли не можеш писати і коли не можеш не писати — це два різні страждання. Є потреба негайно викинути з себе текст, виписати, опрацювати і довести до ладу. А є ситуація, коли довго не пишеться. І тоді я відчуваю щось на кшталт голоду.

     Зараз пишу дуже мало. Натомість я багато читаю свої поезії зі сцени. Мені трохи набридає читати одне і те саме, але зараз так доводиться. Намагаюсь щоразу підбирати на події інші тексти — на щастя, у книжці їх багато. Лише один вірш читаю щоразу — той, яким книжка закінчується і який має таку ж назву, як і збірка. Це вірш про прощання.

     «Наприкінці світла». Твоя перша книжка. Які мав очікування і чи справдилися вони?

     Недавно видавець — Іван Поливода з видавництва «Сумна Вівця» — повідомив, що закінчився перший наклад «Наприкінці світла». Я не мав особливих очікувань, але мав побоювання, що тираж осяде мертвим вантажем на складі видавництва. Але коли наклад невідомого чи помірно відомого автора розходиться плюс-мінус за рік — хороша новина.

     Книжка готувалася не один рік, це був довгий процес, з відправною точкою 2017 року. Уже були якісь тексти, я поволі почав збирати їх в книжку, щоби зрештою подати рукопис на конкурс видавництва «Смолоскип» для молодих письменників. Робив це двічі. На конкурсі я нічого не дістав, здається, було четверте заохочувальне місце, щось таке. Але натомість зостався рукопис, почав жити і мінятися. Тоді ж до мене звернулись Іван Поливода та Роман Воробйов із «Сумної Вівці» і запропонували надрукувати збірку. Десь у той же час була пропозиція від видавництва «П’яний корабель», яке мало ідею запустити серію перших книжок поетів. Я тоді дуже хотів видатись у «П’яному кораблі» і пристав на пропозицію. У висновку співпраця з «Кораблем» не склалася. І я себе сварив: ніби сам себе ошукав, зробив неправильний вибір, бо і тут не склалось, і до «Вівці» повертатись тепер негарно.

     Але «Сумна вівця» восени 2022-го повторила свою пропозицію і от тоді все почало ідеально складатися. Ми опрацювали рукопис і дали його на верстку. Відгукнувся художник Тарас Гайда, чия робота прикрашає обкладинку; я зберігав фото з цією картиною років п’ять у мріях бачити її на своїй книжці. Остап Сливинський погодився написати передмову, що теж було дуже важливо для мене. Я отримував чимало відгуків, на які не сподівався. На презентації приходили люди, і їх було більше, ніж я очікував. Щоразу, коли я запрошував когось модерувати презентацію, мені не відмовляли, я мав відкриті розмови з Анатолієм Дністровим і Юрком Прохаськом. Не очікував, що все так добре складеться, тому приємнішим був результат. 

     У твоїх віршах сила-силенна відкритих (на рівні епіграфів) і закритих (на рівні інтонації) цитат. Апеляція навіть не до конкретних імен, а для всього канону світової поезії. Що для тебе значить бути в цій системі? Суто психологічно — навіщо тобі вписувати себе в поетичну традицію?

     Для мене це значить долучитися до тяглости, я не читаю системи і канони, а трактую світову поезію як тяглість. І тоді виникає відчуття: я не сам. Мені важливо знати і відчувати, що є хтось за спиною, а якби була нагода і потреба, можна озирнутися і з цією людиною про щось поговорити. Це ніби вечірка, на якій я можу тихо пити в кутку, а можу з кимось потеревенити про цікаве для нас обох.

     От я собі недавно думав про Франка, про Франка-поета, власне. Прийшов до цих творів уже в зрілому віці. Була школа, звісно, університет, і було відторгнення через те, що Франка на мільйонах тих пар і кроків згадували виправдано і невиправдано. Але виріс, пішов якось почитати «Мойсея», бо просто захотілося. І виявив, наскільки я саме його потребував.  І як же це класно! А ще Франко  близький мені, наприклад, у географічному контексті. Він колись приїжджав у сусіднє від мого рідного села й співав у церкві — я чув цю історію безліч разів з дитинства. Я ходжу Львом у своїх справах, але ходжу вулицями, де був Франко, і я підмічаю його присутність і певну повторюваність. І таких поетів багато. Був колись один поет, який там ходив, тут є інший поет, котрий тут ходить: вони поруч. І  значить, я не сам.

     Літературне роз’єднання «Грань». Проєкт «Стихійні». Твоя міцна інтеграція в поетичні групи 2020-х. Це теж, аби йти з кимось поруч тими самими вулицями і не бути самому?

     Не думав про це так. Може бути. Коли я говорю про самоту, то це якась така поетична самота. Розумієш? Не буквально. Я не знаходжу собі серед живих співрозмовника, який би у подібний спосіб обмірковував подібні ж речі. Це добре, звичайно, що ми всі такі різні і неподібні. Але хочеться з кимось поговорити про те, що тебе хвилює у всій цій поетичній метафізиці, і зрозуміти, що людину цікавить те саме. Що вона вміє відчувати те саме.

     Широкий інтертекст має свої небезпеки. І тепер Остап Сливинський у твоїх віршах бачить Фрідриха Гельдерліна, а Прохасько — Ігора Римарука. Кожному читачу тепер будеш розказувати, до кого ти апелюєш, а до кого апелює уже його, читача, досвід?

     А мені навіть подобається, що воно так трішки химерно працює. Тобто хвиля пішла, і люди на цій хвилі відчитують в поезії те, чого я туди не закладав. Вони знаходять те, що самі у вірші й принесли. Це радше добре, ніж недобре, боротися з цим я точно не збираюся. Передмову до книжки, де Остап написав, що бачить впливи Гельдерліна, я прочитав перед друком і пішов вичитувати весь рукопис: де ж тут Гельдерлін? Його там звісно нема, але може ще й знайду. Як, може, знайду у себе й Римарука, поезії якого я люблю, але свідомо не цитую все таки. Хоча свої поезії я перечитувати особливо не люблю, але заради такої доброї справи...

     Не може бути буквально ідентичне на сто відсотків прочитання тієї самої книжки у різних читачів. Тим більше, що за деякий час у знайомому творі, інколи у власному творі, я й сам відчитую для себе щось нове. Час іде, люди міняються, міняються вірші. І мені це часом подобається: перечитати і зафіксувати, як змінився досвід емоційного переживання. От зараз це напряму стосується текстів, в котрих якимсь боком є війна. Після повномасштабного вторгнення і через цей небажаний для нас досвід твори про війну, написані раніше, читаються інакше. Я намагаюсь синхронізуватися з віршами про війну, але дедалі частіше вони потребують дистанції, аби не потрапити на колючку там, де раніше її не сподівався.

     Ти говориш про вірші цивільних на війні чи поезію комбатантів?

     Передусім про ветеранську, але й вірші про досвід цивільних на війні визнаю цілком. То особлива рефлексія так само цінного досвіду. Я недавно рецензував збірник Ярослава Гадзінського «Перекопане». І там поміж інших досвідів є волонтерський досвід, автор виїздив з Києва по селах і містечках Київщини, які навесні 2022-го були під окупацією. Волонтерської поезії, мені здається, у нас не так багато. І добре, що така книжка є. Я, живучи у Львові,  сповна свідомий того, що мій цивільний досвід і досвід цивільної людини, яка живе, наприклад, в Харкові, він різний. Мені не йдеться про применшення якогось із них, але вони не однакові. Різні і неоднакові, але так само цінні й вірші, що фіксують такі досвіди.

     Сперечатися сенсу немає: різні досвіди і більше того, різна мова, щоби ці досвіди описувати. Втім, питання поезії — це не питання досвідів, як на мене, а якраз питання мови. Погодишся?

     Для поезії мова — інструмент, а досвід — матеріал.

     А де тут переживання досвіду тоді?

     Переживання досвіду — це те, з якою силою ти працюєш інструментом з матеріалом. Власне сила.

     На одній із презентацій модератор змусив було тебе читати вірш, який відкриває «Наприкінці світла». Нульовий розділ «Реліктове випромінювання» і «Вірш, схований за чорними формами». Читати вголос його технічно неможливо. 38 чорних квадратиків, за якими, напевно, якісь літери, що складаються у якісь, напевно, слова. І що це за повідомлення?

     Ідея якраз була в тому, що повідомлення має кожна людина побачити своє. Я навмисно самоусунувся. Цей вірш не можна прочитати вголос не тому, що там немає слів, а тому, що щоразу для кожного читача то буде інший вірш. Навіть для мене в цьому вірші не закладено нічого конкретного, я не писав літери, а потім їх не замальовував. То був експеримент з візуальною поезією. Останній вірш в книжці теж годі прочитати. Просто останній вірш — він про мовчання, про неможливість щось сказати, про остаточність і фінал. А перший — про багатовекторність, багатовимірність, про щоразу нове народження змістів. З «Віршем, схованим за чорними формами» на якомусь етапі друкування сталася навіть мені непідконтрольна трансформація. В оригіналі, коли я візуалізував вірш, він не був поділений на квадратики-літери, це були чорні полоси. То був виклик, я так собі його сприйняв, зачорнити слова поета. І от приходить верстка і там є квадрати, так мій файл зчитався комп’ютером на якомусь з етапів. Щось сховане за чорнотою стало поділеним на конкретні форми, за якими можна побачити літери. А задум був: замальовані повністю уявні слова. Я вирішив залишити нову версію, якщо вже вона прийшла самостійно — навіть не через людей, а через якусь нестиковку двох машин.

     Про що ці твої намагання вийти за межі перцепції? Бачити щось, де нема світла, відчувати щось, де немає матерії? Для мене то були б містичні досвіди. Але не для тебе. Що це?

     Для мене це, очевидно, спроба заглянути за той бік буття. Але це ближче не до релігії чи ритуалу, а до експериментальної реальності, до науки. Ти ж звернула увагу, що розділи в книжці і окремі вірші я називаю термінами з фізики, астрофізики, астрономії? Я захоплений всім, що стосується історії всесвіту. Ок, минуло понад 14 мільярдів років, відколи це все почалося, а що було до того? І мені відкривається простір для уяви. Ок, минули оці 14 з копійками мільярдів років. Скільки мусило всього статися, скільки всього зійшлося, щоби я писав ці вірші цієї миті. І ні, це не самолюбовання, взагалі не воно. Я намагаюся усвідомити масштаби життя: пишу про космічні виміри, пишу, як працює простір, як працює тяжіння. Це суто науковий досвід, але опрацьовую я його поетично. Це вихід за межі фізичного.

     Я пробую зазирнути на інший бік. Залучаю термінологію теоретичної фізики, посилаюся на теорію струн і може скластися враження, що прагну паралельної реальності, але це не воно. Я говорю про заглядання за інший бік, власне, життя — мене цікавить небуття і не буття. Ну от в контексті книжки, наприклад. В «Наприкінці світла» багато текстів про старість, про діда. Чомусь багато хто вирішив, що я пишу про своїх дідів, але то такий зібраний образ, радше підсвідомий. Я уже навчився віджартовуватися: у когось існують, мовляв, уявні друзі, а у мене — уявні діди. Оці вірші про людину, яка зістарілася — власне, власне зазирання за те, що після життя, перебуваючи на самому краєчку, наприкінці життя.

     У книжці багато темряви. Темнота — це не відсутність світла там. Вона само собою. Чому у твоєї темряви нема опозиції?

     Темрява в принципі неозначувана і невимірна. Тому мені цікавіше з цією темою взаємодіяти, поетично опрацьовувати (я собі такий термін вигадав). На відміну від світла, яке можна виміряти, темряву можна лише інтуїтивно осягнути. При тому, що з темряви ми всі вийшли і всі туди повернемося.

     А подейкують люде, що хтось таки іде на світло...

     Ти про загробне життя? Це не про мене. Мене виховували як греко-католика, але у дорослому віці я скинув себе до заводських налаштувань у плані релігії і перестав у щось вірити. У винагороду чи кару після життя, наприклад. Наприкінці ти просто перестаєш бути. І головним є не якийсь рай чи пекло, а те, що ти по собі залишиш, бо саме у цьому ти ще якийсь час будеш існувати — у недознятих фотоплівках, недописаних нотатках, закладках у недочитаних книжках. У пам’яті. І у своїх віршах.

     Наостанок іще одне засадниче питання для поета.

     Ідеальний вірш. Яким він має бути?

     Лаконічним. Це вірш, який мінімальною кількістю засобів виражає максимально багато змістів. Кілька слів, які вибивають землю з-під ніг.

Розмовляла Ганна Улюра

     На цьогорічну премію Astrid Lindgren Memorial Awards номіновано трьох українських письменників, серед них авторка легендарних уже «36 і 6 котів» Галина Вдовиченко. Скористалася нагодою і поговорила з Галиною про книжки для дітей, які уже опанували навичку самостійного читання, про те, як книжки допомагають обговорювати складні теми з дітьми і осмислювати складні теми самостійно — дорослому читачу.

     Ти — в списку на здобуття премії Астрід Ліндґрен, а тим часом на Франкфуртському ярмарку презентували німецький переклад «36 і 6 котів». Тебе із «Котами» слід привітати цієї осені?

     Німецькомовних «Котів» вперше побачила саме у Франкфурті під час книжкового ярмарку, а уже наступного дня презентували «36 і 6 котів» на німецькому стенді. Видавництво «Mauke Verlag». Видавець Андре Шторр — неймовірна людина, великий друг України, його молоде видавництво (роки два-три, напевно) дуже зосереджене на перекладах з української мови. Вони видали книжки Олени Захарченко, Олени Стяжкіної, Володимира Вакуленка. Тепер там вийшли «36 і 6 котів».

     Друга презентація була для мене шоком! На першій події поруч була перекладачка Каті Бруннер. Вона настільки вільно володіє українською, що я була певна: Каті має українське походження. А от на другій події Каті не було. І мені довелося спілкуватися з читачами німецькою. Я німецьку намагаюся щосили довести до нормального рівня. Але говорити на публіці! Видавець щось запитував, я відповідала, десь з хвилювання вставляла англійські слова. А потім читали: я українською, він німецькою. Мій чоловік потім сказав: «Все було добре, ти молодець». Але що міг іще сказати, він мене підтримує в усьому. Та був момент, коли Андре читав фрагмент, а хлопчик у першому ряду, який до того нудився, аж подався вперед. Це добрий знак. 

     На своїх українських презентаціях включаєшся в процес. Граєшся з дітьми. Репуєш з ними. Ти уже думала над тим, як надалі презентуватимеш книжки неукраїномовним малятам?

     Коли ми з Андре разом презентували книжку-білінгву «Сова, яка хотіла стати жайворонком» (проілюстровану Христиною Лукащук) в молодшій школі для німецьких дітей, то читали так само по черзі: він німецькою, я  українською. В залі були різні дітки, які приїхали в Німеччину або батьки їхні сюди емігрували. У них майже у кожного є, окрім німецької, своя рідна мова. «Сова» — книжка-картинка, там не так багато тексту. Але діти просили читати не німецькою, а більше українською. Я й читала далі, вони сиділи і так слухали, що просто дивовижно: нічого не розуміючи, взагалі нічого, вони просто слухали мелодію мови.

     Тому маю запасний варіант, якщо зовсім у глухий кут зайду: «Діти, а послухайте-но, як звучить українська мова». І порівнювати мови теж буде цікаво. Імена у котів українською і німецькою звучать по-різному, можна буде відгадувати, або й пропонувати свої варіанти імен різними мовами. Гумор в іншій мові важко зрозуміти, якщо засміються, значить, переклад заходить. Ми, між іншим, з Каті разом підшукували варіанти тих котячих імен. З жодним своїм перекладачем я так ретельно не працювала. І коли потім бачу, як мій чоловік Йорґ читає книжку німецькою і сміється над чимсь, то розумію: переклад вдався.

     «36 і 6 котів» — один із небагатьох дитячих бестселерів в Україні, в точному значенні цього слова. Ти з самого початку розуміла, що серія буде успішною?

     Я взагалі не думала, що буде продовження. Якби я знала, що буде не одна книжка, а серія, то першу б книжку про котів назвала «36 і 6 котів-танцюристів» (в першій книжці все будується довкола танцю), а тоді уже були б «Коти-детективи», «Коти-компаньйони», «Коти-рятувальники»… Коти в кожній книжці проявляють різні свої таланти, але їхні характерні особливості сформувалися уже в першій книжці, далі — різні сюжети і різні пригоди. Уся котяча серія проілюстрована Наталкою Гайдою, з якою нам добре працюється у тандемі.

     І от цієї осені має прийти з друкарні вже 28-й наклад першої книжки про котів, я уже не кажу про наступні книжки, вони теж виходять новими й новими накладами.   

     Усі свої книжки пишу з цікавості — дитячі насамперед, але й дорослі теж. Мені самій це цікаво, і не дає спокою якась ідея, історія, яка складається. Я її розказую і сподіваюся, що маленький читач її полюбить. Мій молодший читач — дитина, яка починає самостійно читати, входить у смак самостійного читання, коли її не треба примушувати. Читач від цього віку і аж до раннього тінейджерства, тобто десь так від 7 до11 років. Хоча є й молодші діти. А буває, підходять старші підлітки, юнаки 17 років і розказують, як люблять мої книжки. Точно не вгадаєш, коли і кого книжка зачепить.

     Є книжки, які не відгукнулися читачам так, як ти на те сподівалася?

     Книжка-картинка «Метелики перетворюються». Мені здавалося, у неї має бути інша доля, ширше коло читачів. Ця книжка допоможе, коли надходить час поговорити з дитиною про втрату. Я навіть пам’ятаю, коли вона виникла. Того дня ми з онуком гуляли, буквально кілька днів, як помер мій чоловік Сергій, ми йдемо з хлопчиком, навколо нас кружляє метелик і постійно сідає то на плече малому, то мені на плече. І я почала розказувати, як у деяких культурах вважається, що людина, яка пішла від нас, переживає перетворення, і що в деяких культурах символізує метелик.

     З дітьми можна і треба обговорювати болючі серйозні теми.

     У нас була зустріч з дітьми з Краматорська онлайн, зараз вони в евакуації всі, хто де. І один хлопчик розповів, що в нього помер котик. Почав: «Зі мною сталася така прикра історія…». І всі діти до нього приєдналися. Усі починали свою розповідь: «Зі мною сталася така прикра історія…» і розказували кожен  про своє —  хтось загубив свого песика, хтось залишив дома свого хом’ячка. Вони мали на увазі втрату свого дому, можливо втрату близької людини, я це розумію. Діти говорять про болюче, просто більш метафорично, ніж дорослі. І з ними варто говорити так само — непрямо. І ніколи не залишати після таких розмов дитину в сльозах, по всьому мають залишатися сподівання і надія.

     «Метеликів» я робила з великою любов’ю, її чудово оформила Софія Рунова, але книжка не прозвучала. Наприкінці минулого року мала, щоправда, приємність: «Метелики» потрапили в перелік найбільш затребуваних книжок від Львівської обласної дитячої бібліотеці, «Барабука» назвала цю книжку «Книжкою-картинкою року». Але широкого читача вона не має. Та ми й досі продаємо перший наклад.

     Читати про втрати, коли скорбота в Україні стає повсякденним досвідом, складно й дорослим. Та й аудиторія книжок-картинок — 4-5 років, чимало читачів цього віку зараз виїхали в країни. Може в цьому справа?

     Цілком можливо. Але ми чимало важливого про нас можемо розказати саме у дитячих книжках. І українською мовою, і у перекладах.

     На Франкфуртському книжковому ярмарку на одній із дискусій Володимир Єрмоленко сказав: українці демонструють світові своє мистецтво неможливого. Я тоді відразу подумала про дитячу літературу і про своїх котів.

     Навіть коти в наших книжках доводять, що спроможні зробити неможливе. Неможливо потрапити такій банді котячій в маленьку квартиру до жінки, яка не любить тварин. А їм вдається. Десь хитрують, десь пускають в хід свої таланти, десь за рахунок зовнішньої допомоги. От перша книжка вся побудована на тому, що коти вміють подякувати людям, які зробили їм добро, подякувати тому, хто допоміг досягнути неможливого. В книжці вони не раз пересварилися, але коли справа була серйозна і треба було мобілізуватися, то збиралися гуртом і робили те, що здавалося нереальним. Це теж наше українське: ми вміємо сваритися, роздувати другорядне до катастроф, але коли настає небезпека, швидко збираємося і піднімаємося над дріб’язком.

     Ми такі, такі ж у нас і коти: спроможні на неможливе. 

     У тебе є ще один хіт дитячий — «Містельфи», про міських ельфів у Львові. Чисте освічення місту. Ти не народилася у Львові, а сама вибрала його для любові? І от недавно я бачила оголошення. Ти написала свіжу «Книжечку-мандрівку» про Львів. Які були складності і приємності в цьому проєкті?

     Коли надійшла пропозиція написати абетку про Львів, я завагалася: скільки класних письменників можуть написати про наше місто! Але потім оговталася: але ж я й сама так люблю Львів!

     Тоді ж запропонували участь ще в одному проєкті: письменники пишуть есе про своє місце сили і читають його на радіо. А я раптом зрозуміла, що для мене таким місцем сили під час повномасштабної війни став Сихів. Їдеш звідси на певний час, а потім повертаюся - а оцей  спальний район,  який я не любила колись і була певна, що тимчасово там живу, на мене чекає. У мене з кожним його закутком пов’язаний якийсь особистий спогад — від високих до низьких регістрів, все мені дороге. І саме з боку Сихова щоразу в’їжджаю у Львів, коли повертаюся додому з-за кордону.

     Для «Книжечки-мандрівочки» я швидко накидала пропозиції за абеткою, зазирнула, щоби не було повторів в інші книжки серії: книжку про Київ Іри Цілик, про Харків Жадана, про Суми Ірени Карпи. Там вже ціла серія книжок у такому форматі, що не відразу визначиш — для дітей чи для дорослих. З літерами «Щ», «И» особливих проблем не виникло, а от на  літері «Я» трохи застрягла. Перше, що спало на думку — Янів. Дорослий читач відразу почує – Янівський концтабір. Дітям про такі речі треба теж говорити, але не закінчувати ж цим повідомленням книжку, та й хотіла такою трохи бешкетною ноткою закінчити. Тому вибрала — Ясниська, Ясниські озера. Це три таких озера на піщаному кар'єрі, про які постійно попереджають: купатися там заборонено. Там часто відбуваються якісь трагічні випадки, але львів’яни уперто їдуть відпочивати на Ясниські озера і лізуть у воду. У нашому характері – українців і львів’ян, зокрема — є таке поєднання двох рис: ми хочемо жити за правилами і щиро декларуємо, що житимемо за правилами, але за першої же нагоди ці правила порушуємо. Що таке справжнє дотримання правил я саме в Німеччині побачила.

     Дитина чи дорослі читачі. Порахуємо? Твоя перша дитяча проза — «Мишкові миші» — вийшла в 2011-у. Тоді твоєму читачу було років шість. Скільки зараз йому років? Стало страшно? Але спитаю я таке: скільки з тих малят, які виросли на твоїх дитячих книжках знають тебе як авторку дорослої прози?

     Мабуть це попереду. Тільки тепер нічого з моїх романів немає в книгарнях, наклади давно закінчилися. Чекаю, коли приїдуть з друкарні «Бора» і «Тамдевін», в середині червня «Видавництво Старого Лева» повідомило про перевидання цих романів, про те, що відправило їх у друкарню. Зараз довго доводиться чекати книжок з друку, особливо, коли знаєш, що їх у Харкові друкують, там складно. Коли перші «Пів яблука» (тоді писалися як «Пів’яблука”) вийшли 2008 року в «Нора-друк», то одними з найактивніших читачів були дівчата-підлітки і студентки. Мене це вразило, питала на зустрічах: вам справді цікаво читати про 45-річних жінок? Тепер мені цікаво, як ці романи сприйматиме інше читацьке покоління.

     Я і сама інакше до них тепер ставлюся.

     Коли я писала «Бору» і «Тамдевін», думала, що розповідаю про екологію середовища, про екологію стосунків, про внутрішню екологію кожного з нас, коли відчуваєш потребу навести з собою лад. Коли слід озирнутися, щоби побачити, з ким ти поруч і чи це є ті люди, з якими ти далі хочеш бути. А коли тепер перечитувала романи, готуючи їх до перевидання, то побачила: вони про дім. Зараз, коли багато думок, відчуттів пов'язано із нашим великим спільним домом, коли багато хто змушений був покинути свій дім, коли цілі міста зникають, помешкання руйнує війна, то у знайомих текстах відчитуєш інше. І тепер для мене ці романи — про пошук дому і про повернення додому.  У «Тамдевіні» навіть вовченята змушені залишити свою домівку. Вони ростуть не у вовчій ямі, з якої все починалося, а під опікою людини, яка замінила їм батьків. Це науковець, етолог, він змушений був покинути свою львівську квартиру, бо у нього сталася різка зміна приватного життя. Тепер його прихисток – закинута гірська хата, а його оточення – молоді вовки. І йому судиться зустрітися з художницею, яка буквально тікає з дому, бо їй зараз там нестерпно. Я зрозуміла, що я написала роман про дім. Оце для мене стало відкриттям.

     З дорослою прозою мені складно зараз. Пишу, пишу, але малими кроками. Повільно просуваюсь. Так важко іде. І трішки дивуюся, як мені вдавалося раніше писати роман за рік. Чогось бракує, якогось ресурсу чи стимулу. Чи самоорганізованості, бо весь час відволікаюсь на інше.

     «Казки на листівках». Розкажи мені про цей проєкт.

     Абсолютно ні на що не подібний досвід! В березні 2022-го я почала писати і виставляти в фб казки, щоби підтримати й розрадити дітей. Одночасно знайшлися з художницею Анастасією Пономарьовою, вона з Маріуполя. Це її ідея була — видати ці казки на листівках. І ми з нею об'єднали свої зусилля.  Іноді первинною була її ілюстрація, іноді — моя історія. Анастасія малювала в тому ж стилі, в якому вона почала малювати, сидячи в підвалі і ховаючись від війни, коли дівчинка у сховищі поділилася з нею жовтуватим папером, і малювати не було чим, лише чорним і червоним фломастерами. Згодом «Карітас» підтримав проєкт і видав ще 15 тисяч таких листівок, їх роздавали біженцям, усім бажаючим. Потім з тими текстами ми зробили мультимедійний проєкт для дітей з вадами зору — щоби можна було читати «Казки» пальчиками і слухати історії, начитані голосом. Це була ідея і виконання «Ресурсного центру» Львівської Політехніки. Але окремої книжки у звичному форматі не існує.  Хоча деякі історії з «Казок на листівках» перекладені іншими мовами і потрапили до різних збірок. Одна з них  — «Хмарний пазл». Там діти силою своєї уяви склали над Україною захисний пазл і закрили небо від бомб і ракет. Цю листівку переклали англійською, її видали і проілюстрували в Латвії, й розіслали у 80 країн як різдвяну листівку в грудні 2023 року.

     У мене є підозра, що мене номінували на премію Астрід Ліндґрен саме завдяки цій казці. Вона мене до цього привела. Мене ж номінувала Португалія, тамтешнє об’єднання письменників. Жоден мій текст в Португалії не виходив. Окрім цієї казки про безпечне небо над моїм домом.

Розмовляла Ганна Улюра

     

     Ім’я Ярослави Стріхи у вихідних даних книжки — знак якості. Її перекладацький доробок настільки різноманітний, що щоразу дивує згадка: Ярослава лише років десять як чудово перекладає для нас непересічні книжки. Її голосом говорять Торо, Барнз, Остер, Баят, Озік; її інтонації підхоплюють українські «Принцеса+принцеса», «Монстриця», казки Біллі Віллінгема, їй ми завдячуємо українськими «Вартовими» і «Маусом». Перекладачка, книжкова оглядачка, науковиця (Ярослава отримала ступінь доктора філософії в Гарвардському університеті), ерудитка, людина, яка дуже тонко відчуває літературу і уміє в неї залюбити. Ми зустрілися і поговорили про нові переклади Ярослави Стріхи, про тривожності, які нас визначають, і про способи піклуватися про себе, щоби не вигоріти в художньому перекладі якомога довше.  

     Щороку дивлюся на обсяг і складність перекладеного тобою матеріалу. І дивуюся. У тебе бувають вихідні?

     Вчора була в театрі, сходила на «Весілля Фігаро» Бомарше в перекладі мого тата [Максима Стріхи — Г.У.]. Було непогано. Опера як рід мистецтва — максимально не моє задоволення, але постановка симпатична і жива. Двічі на тиждень мені треба кудись і  з кимсь прогулятися, щоби не збожеволіти.

         Фрілансер у культурній сфері не має вільного часу, ми знаємо, чим зайняти весь свій вільний час; і були б додаткові вільні 24 години, я і тоді знайшла б, чим би себе завантажити. І задовбатися вкрай. Тільки-от не варто вимірювати свій успіх тим, наскільки ти задовбалася. Зовнішніх стоперів нема: немає робочого графіку в офісі, наприкінці робочого дня не прийде охоронець, який вимкне світло, а ти підеш додому. Дисциплінувати себе на фрілансі доводиться не лише в роботі, а й тоді, коли зупинитися і роботу відкласти… Хоча я ніколи не працювала в офісі. Найближче до такого формату була аспірантура з викладанням, там була цілодобова бібліотека, можна було сидіти годинами і готуватися до лекцій, і писати дисертацію, і перекладати при цьому, так, я тоді уже перекладала.

     Зараз мені слід чітко знати, від чого відмовляюся, щоби розуміти, де полікувати-компенсувати, коли починаю загинатися. Я схильна відмовлятися від розваг, можу просто не виходити з квартири. Тому, зокрема, в мене є собака, який гарантує: я точно гулятиму тричі на день. І щотижня, двічі на тиждень матиму якесь культурне дозвілля.

     Цього року за кількістю перекладеного вже наближаюся до мого історичного рекорду, а до кінця року іще ж є пару місяців. І, буває, дивуюся: іще не вигоріла, я все  ще люблю цю роботу, таке насправді мене дивує, але хай би тривало і надалі.

     Але ти працюєш за жорстким графіком, я так розумію. Коли домовлялися про розмову, то я отримала від тебе повідомлення «якщо доб’ю денну норму, тоді ввечері поговоримо». Значить, денна норма у тебе є?

     Денну норму сьогодні я не доробила, бо прийшла редактура іншого перекладу і слід було її терміново вичитати. В ідеалі є певна кількість сторінок, яку мені було б добре зробити щодня, щоби вписатися в дедлайн (плюс кілька днів додаткових, бо обов’язково захворієш чи новини прийдуть такі, що лежатимеш обличчям у стіну і не працюватимеш). Все зрештою визначає дедлайн. А в реалі є таке, що перекладаєш, доки не впадеш.

     Я перекладаю завжди кілька текстів одночасно. Мені важлива можливість перемикатися. Вона мені — за відпочинок. Переклад —  насправді таке досить закрите ремесло, як закритий цикл, як замкнена в голові функція. А якщо ще й в цій одиночці та й з одним автором замкнутися, тоді досить швидко стає сумно. Коли в роботі фікшн і нонфікшн, нонфікшн і комікс, коли є максимальне розмаїття,  ту клаустрофобність можна подолати. 

     Системно перекладаю десь з 2014-2015, мабуть. Я зовсім не певна, чи була та визначна мить, коли задумалася: це саме те, чим я  хочу займатися постійно. Перекладати мені подобалося для себе, для розваги і задоволення. Чи стати професійною перекладачкою було моїм свідомим рішення? Я не певна. Мабуть, просто пощастило. Як в тій старій грі, де вовк ловить яйця, які падають в корзину. Мені падають класні тексти, я їх ловлю, переходжу на наступний рівень: «Давайте мені ще класних текстів! Давайте мені всі класні тексти!». Думаю, навіть якби ми жили в ідеальному суспільстві з базовим універсальним доходом для кожного, то й тоді перекладала б. Може не так інтенсивно.

     Хоча… Я досі не  змирилася, що всі хороші твори не перекладеш, досі жалкую, коли пропонують щось таке хороше, а в мене нема можливості його перекласти, бо не вкладається в графік.

     Зараз я розпланована до кінця грудня 2025 року.

     І з ким ти святкуватимеш Різдво 2025 року?

     З Джордж Еліот.

     Наскільки свідомо ти вибудовуєш запити на тексти?

     Мені щастить. У моєму резюме чимало книжок, які переклала б суто з насолоди — у тому ідеальному світі. Я зазвичай не набридаю видавцям: купіть оцю книжку, придбайте цю. По правді, було таке, що набридала, але не певна, що саме мої вмовляння спрацювали. Я розказувала про гучні тексти, їх і без того купили б. Але видавці запам’ятали, що я їх люблю, і так  книжки потрапляли до мене. 

     А.С. Баєтт, «Книга для дітей» якої уже вийшла, а «Одержимість» зараз готуємо до друку, я багато читала і любила Баєтт та всім охочим розказувала про свою любов, тож коли купили права, звернулися саме до мене.

     І те, що першою вийшла «Книга для дітей» показово. Там міркують,  зокрема, про процесуальність культури, як вона довго розвивається, довго росте, ти її не можеш пришвидшити за власним бажанням. Як ростуть діти в родинах героїв, як ростуть ті їхні дерева в саду, і ті лисиці, що виходять назустріч людям з лісу, і зміни пір року — ти не можеш цього пришвидшити, ти просто це приймаєш. І от настає зима цієї культури, вікторіанська доба закінчилася, ХІХ століття пішло і прийшов час Першої світової. І більшість дітей минулої доби в тій війні загине. Ти не посваришся з глобальними законами, ти їм зрештою підкоришся. Подія — те, що відхиляється від очікувань. Подія — те, що люди вирішують робити на узбіччі цих великих історій. Це таке потужне і вчасне міркування про культуру й історію.

     А після того буде «Одержимість». Ходять герої, одновимірні, як маски, як Панч і Джуді в ярмарковому театрі. Герої добре знайомі зі строгими літературними правилами, вони думають приблизно так: ми поводимося у такий, а не інший спосіб, не тому, що він нам притаманний, а тому, що ми потрапили в ситуацію, яка нагадує, скажімо, романтичний сюжет чи детективний сюжет, а ми вже точно знаємо, як мають поводитися герої таких сюжетів. І раптом один із них починає говорити, перестає бути коментатором сюжету і зливається з потоком мовлення, що існував до нього й існуватиме після нього. Людина усвідомлює себе медіумом і через те набуває суб'єктності. Цікаво!

     Але в замовленнях на переклад я більше ціную момент несподіванки. До мене приходять пропозиції перекладу і у такий спосіб я дізнаюся про нових авторів. Так сталося, наприклад, з Кейт Аткінсон. Вона довго лежала у мене в списку книжок, які хочу почитати, але все часу бракувало. Мені її запропонували до перекладу. Цього року вийшли «Храми веселощів», уже п’ята книжка Аткінсон, яку я переклала. І зараз Аткінсон — моя велика літературна любов, що прийшла до мене випадково.

     Аткінсон в оригінальній версії — міцна белетристика другого ряду, у нас вона — на високій полиці. Як так вийшло?

     Це навряд моя заслуга. У мене хороші переклади Аткінсон, «Наш Формат» ризикнув тоді, запропонувавши мені перекласти художню прозу, з якою раніше я не працювала. Але все вдалося. І було вдале видавниче позиціонування, дуже вдалі обкладинки. Подивись на оригінальні обкладинки Аткінсон, там якісь криваві трояндочки, незрозуміле щось на розрив. У нас перше видання — красивезний олівцевий монохром  Маргарити Вінклер. Дуже вдале серійне оформлення.

     До того ж у нас суттєво менший ринок, ніж у англофонів, навіть зараз, а в той момент — у середині 2010-х — ринок був іще меншим. У нас немає стільки книжок от прямо з «високої полиці», щоб людина, яка снобськи читає тільки високу прозу, могла повністю задовольнити свої потреби. Тому більше, ніж в інших літературах, книжки перетікають з полиці на полицю. Хочеш читати — відмовляйся від снобізму.

     Але мені цікавіше, як «Життя за життям», «Руїни бога» й інші її романи вписалася в актуальний контекст. В англомовній літературі Аткінсон — історична белетристика. Можна спокійно читати: це було давно, це точно не про нас. А в нас ті книжки читають як твори про сучасність. У них все — тут, зараз і про нас.

     На початку повномасштабки читала вірші Анни Свірщинської «Я будувала барикаду» про Варшавське повстання. Варшави під кінець Варшавського повстання не було. І читаємо це нібито уже на дистанції, уміємо меморіалізувати таку дуже шляхетну, дуже безнадійну боротьбу, в якій вдалося зберегти в собі людське. Але якщо прочитати з погляду  учасників повстання, тієї ж Свірщинської чи Мирона Бялошевського, постане зневіра, багато зневіри. А чи варто було починати боротися, якщо результати от такі? Дуже гіркі, дуже страшні тексти про найгірше, що може статися. Мало того, що в боротьбі втрачено все, а іще є сумнів у самій доцільності боротьби. Я читала, а потім роздивлялася навколо. Відбудована  Варшава, яка зараз настільки безпечна і життєздатна, що вона стає порятунком уже для наших людей. І думала: може, за якісь вісімдесят років Маріуполь буде настільки відбудований, щоб рятувати когось, хто в біді?

     Схожий ефект і з Аткінсон. Вона пише момент проживання війни. Війну, яку хтось прожив, хтось не пережив, хтось взагалі не може цей досвід усвідомити. І у нас  такі історії виявилися раптом значно актуальнішим, ніж то було з оригіналом.

     Забути про снобізм. Гм? Скажи, які це відчуття, коли в твоєму резюме Делілло, Башевіс-Зінгер, Зонтаг, а завірусився твій матюкливий котик із коміксу «Монстриця»?

     «Як писали поети… нам пизда»? Я цього не очікувала, але мене це тішить. Ну бо фраза в оригіналі мемом не стала, якраз я змогла підібрати вдале смішне формулювання. До того ж поєднання абсолютно мімімішної мальовки і обсценної лексики працює на ефект несподіванки. Побоююся перекладати фентезі, але радію, коли воно когось тішить. І так, ти можеш перекладати нобелівських лауреатів, букерівських лауреатів, але стільки живої радості читачам, як та фраза про «писали поети…», жоден інший мій переклад не подарував, жоден.

     А суто техніка? Комікси інакше перекладають, ніж проза?

     Буває важко, якщо це старий комікс, як «Маус» Арта Шпіґельмана. Бабл жорстко вмальований в картинку, значить, перекладач обмежений у кількості знаків. Складно буває верстальнику насамперед, але про верстальників треба піклуватися, вони роблять нам красиво. На щастя, в українській немає артиклів, в англійській вони є; за рахунок відсутніх артиклів маємо трішки простору. В новіших коміксах зазвичай бабли лежать окремим шаром, їх можна посовати. Але зовсім складно, коли слова вмальовані в фон: графіті, оголошення, наприклад. Тут я переказую вітання «Вартовим» Алана Мура і Дейва Ґібонса, там такого багато і верстальник Денис Борисюк проробив титанічну роботу.   

     Актуальна твоя новинка — «Дім на краю» Майла Каннінгема. Дуже емоційна проза, може, навіть виснажлива. Як з такою працювати? Дистанціюватися? Ридати тихо? Що ти робиш?

     Та ридаю. Заливаюся сльозами, клавіатури не бачу. Без жартів.

     Ти ридаєш, відчуваючи емоцію героїв — це добре. Бо оригінал — це нібито драма, яку маєш зіграти засобами своєї мови так. І якщо відчуваєш цю емоцію і чітко розумієш, що треба передавати, аби враження від перекладу були наближені до вражень від оригіналу, буде легше.

     «Дім на краю» приходить до читача тоді, коли  починаєш усвідомлювати свою смертність — з різних причин, коли розумієш, що не всі дороги вільний обрати — з різних причин. І це звичайно б’є по нервах, герої потрапляють в ситуації, які пришвидшують усвідомлення їхньої смертності. У книжці — початок пандемії СНІДу, коли хворобу іще не лікують і не контролюють. А в нас — війна, що змушує зайвий раз замислитися: люди скінченні. Каннінгем мені естетично близький цим виміром космічного хорору. Є нескінченний всесвіт, є малесенький ти, ну так, ти закінчишся, але ти настільки маленький, що в перспективі світу взагалі не видно, чи ти є, чи тебе нема. Тому лишається тільки насолоджуватися якимось дрібними моментами. Герої в полі розсипають прах, поле цвіте, маленькі люди в сутінках ходять по цьому полю з цим прахом… Ми тут були. У нас є такі моменти близькості, довіри, вразливості. Не те, щоб у нас був великий вибір існувати якось інакше, але цього теж немало. В романі все закінчується дуже оптимістичною нотою, миттю перебування в колі своїх, в короткому моменті зустрічі.

     Не пам’ятаю, чи плакала, але була розчулена.

      Добре — відчувати емоцію героїв. А коли стає погано?

     Погано стає тоді, коли герої тобі неприємні, не можеш відсторонитися і сприйняти процес як стилістичну вправу, натомість сидиш і злишся: «На що я трачу роки свого життя?». І присягаєшся: тепер я перекладаю тільки детективи і любовні романи, оскільки це ті жанри, де на хороших людей у фіналі роману точно очікує справедливість і щастя. Але щоразу порушую цю обіцянку. І перекладаю, наприклад, «Мауса. Сповідь уцілілого», в якому одна з чільних тез звучить так: ти можеш бути жертвою, але при цьому — неприємною людиною і ставати на бік системних утисків, уже чітко бачачи ці механізми.

     Є книжки, які викликали під час роботи ризик і побоювання. Недавно закінчила переклад «Космополісу» Дона Делілло. І це текст, який мені не дуже близький. Мабуть, через те, що у мене нема пенсійного посвідчення. Роман побудований на тривожностях, які поділяють люди трошки іншого покоління, мені здається. Тривожності — вони щось типу вуглецевого датування, вони визначають вік і генерації, так мені здається. Текст же написаний про те, як наш світ пришвидшується, сплощується, як девальвується мова з проникненням цифрових технологій і математичних методів у фактуру нашого побуту. Герой — мультимільярдер, який відстежує курси валют, коливання цього фондового ринку, акції, тощо. А в кульмінації цього тексту автор підводить нас до досить очевидної думки: ми все одно існуємо в тілі. Ми — це наші суто фізичні досвіди і нас отож не можна редукувати до свідомості на чіпі чи диску. Але для мене це якісь такі очевидні речі, діджиталізація, за яку хвилюється автор, для мене це вже даність, я з цим живу все життя, а він спостерігав прихід цього в процесі. Але тоді зосереджуєшся, як текст зроблено, а не для чого його написано: для чого там відгомони «Улісса» Джойса, як Делілло переписує «Злочин і кару»? І так долаєш те побоювання.

     А ми читаємо про себе?

     Нам усім приємно отримати валідацію у вигляді «я існую».  Це може бути зовнішнє, від твоїх друзів, коханих, навколишніх: ми визнаємо, що ти існуєш і ти легітимна. Але це може бути і від культурного артефакту теж. За це зокрема, люблю Баєт, за те, що впізнаю в її текстах себе. Вона пише про людей, які читають, і основна колізія в тому, як ми взаємодіємо з культурою, як змінюється наш підхід до культурних артефактів, як ми через це ростемо. Справжнє не те, що ми бачимо в дзеркалі, а те, що звідти дивиться на нас і читає нас.

     Мене вабить те, що ми в книжках забули. Ти питаєш про виснажливість «Дому на краю» і я розумію, що ти забула фінальну сцену, вона максимально світла. А от є таке у нас всіх із «Зачарованою Десною» Довженка. Її зазвичай пам'ятають як дуже ідилічний спогад, бо воно щось про дитинство, і мало хто пам’ятає, який це страшний текст насправді. Десь напевно уже існує твір, складений з того, що ми забули в книжках.

     Давай іще трішки поміркуємо про усвідомлення того, від чого відмовляєшся і усвідомлення того, де ти є. Ок? Ти не любиш публічного говоріння. Аж от натикаюся на оголошення: ти викладатимеш на літературних курсах для перекладачів. Уже готова йти в люди?

     Я не дуже люблю викладати. При чому це не значить, що в мене погано виходить. Не найгірша викладачка, об'єктивно: я вмію розставити пуанти, розказати анекдоти якісь вчасно. Та бажання викладати ніколи не мала, не було такого, що поки всі мріяли вирости і стати єгиптологами і вулканологами, я марила бути викладачкою. Мені це лячно, в сенсі соціальної тривожності. Викладання — завжди складні баланси. Але зараз я добачаю в ньому цінність: інфраструктурні речі, де люди перетинаються, говорять про ремесло.

     У нас же маленька перекладацька спільнота насправді. І тому варто спілкуватися з людьми, своїми нинішніми і майбутніми колегами, витворювати зв'язки. Ну бо це люди, які будуть слати смішні мемчики і обмінюватися гризотами протягом років наперед, люди, у яких можуть збігатися уявлення про прекрасне і про професію. І чия підтримка дасть змогу не з'їхати з глузду довше, ніж за інших обставин. Такий собі аванс в збереження себе. Круто відчувати себе до такого причетною, знайомитися з людьми, які даруватимуть мені читацьку радість протягом наступних років. А я зможу натомість казати: «Ого, які класні перекладачі, а я ж їх усіх отакусінькими з долоньку пам'ятаю».

     Зауважила і тішуся тенденцією: у нас в переклад все частіше приходять не професійні філологи, а науковці, економісти, юристи…

     Цю тенденцію я добре знаю. Мій тато — доктор фізико-математичних наук, а перекладає Чосера, Мелорі, Данте.

     Ми з ним, можна сказати, поділили зони впливу. Я не перекладаю поезію, не вмію і не люблю. А його не цікавить більшість з того, з чим я працюю. Він працює з класикою і переважно римованою класикою. Римована поезія — завжди про тяглість. Батько вчився перекладати в Кочура, Кочур вчився в Зерова… І, по суті, він є останню генерацією, яке працює з римою, метром, формою в поетичних перекладах. Це традиція, яка відходить у всьому світі, і це дуже складно, усвідомлювати себе частиною традиції, яка зникає.

     Я з іншого покоління, у нас вже не було відчуття цієї місійності. Просто люблю літературу, переклад як процес мені значно приємніший, ніж більшість інших професійних занять, в яких я можу себе проявити. Мені приємно перекладати. Я тішуся, що цю книжку буде приємно читати комусь іще. Ніяких екзистенційних вимірів і  поколіннєвих травм, чиста радість від роботи.

Розмовляла Ганна Улюра

     Таїсія Наконечна — поетка, перекладачка, пише художню прозу, волонтерить, громадська активістка,, видавчиня, кураторка. Щось я точно забула, у Таїсії є безліч соціальних ролей. Переклала з бельгійської поетичний збірник «Прісний сир з полином» Алена Ваклостера. Заснувала видавництво «Парасоля». Видала книжку прози «Побачити Париж». Написала кілька поетичних книжок: «Безріччя» і за кілька років — «Безріччя 2.0», «Життя під парасолею», «Солов’ї з Шаоліня». Цього року очікується вихід її нової поетичної збірки — «Керигма» (на днях Видавництво Старого Лева оголосило передпродаж). Цього ж таки року Таїсія бере участь у виборах до міської ради міста Гент. Цього ж  року, як і до того, Таїсія продовжує вдало жонглювати своїми соціальними ролями. Про це ми з нею і поговорили одного ранку, коли Таїсія Наконечна дивом мала вільну годину — про чудеса соціальної еквілібристики, про внутрішню конкуренцію активістки і письменниці, а ще трішки про втому, якої, либонь, не уникнути при такому темпі життя та про те, що допомагає цю втому долати.

     День Незалежності України в Генті ми відсвяткували виставкою українських ілюстраторів. Моя перша кураторська робота — і вона була вдалою. Захотілося зробити щось нове і класне: проєкт «Pictoric» має велику колекцію «Історії українців», там більше ста робіт ілюстраторів. Вони дозволяють використовувати свої роботи безплатно для популяризації української культури у всьому світі. Я повибирала звідти ілюстрації, які стосувалися дітей і досвіду дітей, зокрема, воєнного. Ми підключити місцевих українських діток, які живуть в Бельгії — тих, хто тут народилися, тих, які сюди приїхали за часів війни. Їхні малюнки доповнили професійні ілюстрації. А сама в цей час читала збірник Артура Дроня «Тут були ми»: знайшла там вірш «Діти» і зрозуміла, що він мусить звучати логлайном на виставці і пояснювати її сенси. Тема дітей і дитинства відгукується більшості людей. Навіть ті, хто своїх дітей не має, знають, як бути дитиною. Такий підхід діє на максимально широку аудиторію — завдяки універсальності теми. У міжкультурній комунікації ми наголошуємо на очевидних нібито речах: діти в Бельгії і діти в Україні — ті самі діти, ті самі почуття, та сама турбота і те саме уявлення про майбутнє; не має чужих дітей; наша боротьба — заради дітей, які уже народилися, яких може ніколи не бути, але вони мають мати шанс  бути. Такі повідомлення чують.

     Я живу в Генті з 2016 року. Відтоді активно почала збирати громаду, у 2017 у випадковій розмові розказувала єпископу (тоді ще єпископу) Борису Ґудзяку: нам в Генті треба своя церква. Церква прийшла, громада почала розбудовуватися. Ще раніше, з 2014 року в Бельгії  активізувалася група українців з економічної імміграції, яка до того була дещо інертною, але Революція Гідності і війна на Сході змусили українців діяти та об’єднуватися. До 2014 року в Генті була весь час активна  так звана «старша діаспора», яка почиланася ще з  утікачів з УНР та їхніх асимільованих нащадків, але найактивніша її частина частина — українці з таборів ДіПі, які після Другої світової війни  в Бельгію працювати на шахтах. Українська діаспора в Бельгії — частково франкомовна, частково говорить нідерландською, залежно від того, в якому регіоні були шахти. Бельгійська українська діаспора завжди була активна (проактивна, навіть так скажу), тут, наприклад, жив Омелян Коваль, член проводу ОУН, у Брюсселі бував Степан Бандера. До 2022 того діаспора була більш-менш усталеною спільнотою, де кожен мав свою функцію. Після повномасштабного нападу Росії тут в Бельгії так само все зруйнувалося — щодо соціальних структур всередині діаспори насамперед: все усталене перестало існувати, зараз складається щось нове. Побачимо.

     Цієї осені балотуюся в міську рада міста Гент в блоку «Voor Gent» —  «Заради/задля Генту», де об’єдналися вільні ліберали, соціал-демократи і, власне, незалежні кандидати, до яких я й належу. Чесно? Я досі здивована цим фактом. Скоріше шокована навіть. І трішки перелякана. Мені балотуватися запропонував особисто теперішні мер міста Гент, він член партії Open VLD — партії вільних лібералів і демократів. Ми спілкувалися з мером, звісно: в самий перший день вторгнення він оприлюднив допис про підтримку України, я запросила його на зібрання в нашій церкві, він прийшов. Почав активно допомагати нашій спільноті. Запрошення приєднатися мені до виборчих списків було неочікуваним, але це добра новина для громади, для її видимості у місті. А нас в Генті — офіційно більше двох тисяч. 

     Поетка, перекладачка, громадська активістка, авторка прози, кураторка, мати і дружина, видавчиня… Поетці потрібен простір та час, повтикати на небо кудись, подивитися на море, полежати зрештою на дивані подалі від людей. А громадська активістка мусить завдати це все — небо, море, людей — на плечі і побігти туди, де вона треба. Всі вони — активіста, поетка, кураторка, інші — живуть всередині моєї голови, штовхаються там, чергуються: одна виходить, друга заходить. Насправді це супер складно, я плачу свою ціну — в першу чергу якимись ментальними своїми проблемами. Існую весь час на межі константного вигоряння. Зараз навчилася з цим працювати, недавно вичитала, що люди можуть жити з депресією і непогано функціонувати. Функціональна депресія: коли варіанту іншого просто не маєш.

     Мені допомагають в цьому християнські духовні практики. Я кожен день читаю Святе письмо, читаю уривок з Діяння Апостолів. Роздумую над ними, ніби така медитація. Рік тому мала вкрай поганий психологічний стан, тоді на сповіді священик порадив щиро почитати 5 послань Іванових. Наступного дня мала їхати у Франкфурт на книжковий ярмарок, дорогою читала ті Послання, поки працювала на ярмарку, а це дуже напружена робота — читала щодня. Зрештою стало потребою спілкування з Богом не через молитву, а через читання і роздумування. В своєму житті я прийшла до усвідомленої віри. Десь рік тому мала, як це модно зараз казати, інсайт. Донька хворіла на отит, вона тоді зовсім не чула. Я до неї кричу, а вона мене не чує. Я відповідаю на якесь її питання, а вона мене не чує. Вона питає. Я відповідаю, вона не чує і плаче. І в якийсь момент я усвідомлюю: в моїх стосунках з Богом я — така глуха через хворобу дитина, він відповідає мені, це ж я його не чую. В моїй новій книжці – поетичному збірнику «Керигма» — є вірші, в яких я уже бачу ті відповіді, які згодом. Мої вірші виявилися чутливішими за мене. Я тоді плекала духовну глухоту, плакала, що не чую відповідей, які мені давали — зокрема, й через вірші. 

     «Керигма» — буквально «блага вість». І назва книжки виникла, звісно, не випадково. Робоча її назва була «Записи побаченого»: ніби як апостоли бачили і писали про світ. Згодом я мала намір назвати книжку «Євангеліє від мене», довго трималася за цю назву, вона мені здавалася такою оригінальною. Але гортала давню поетичну антологію «Молоде вино» і зауважила в цій книжці вірш Катерини Калитко з такою ж назвою. Моя книжка певний час лишалася безіменною. Поки я в якомусь богословському тексті не побачила термін «керигма», зайшла в пошуковник пересвідчитися, чи правильно його зрозуміла. Так ось же воно! Це якраз воно! Додатково порадился зі священиком. Переді мною постала назва книжки.

     У мене була важлива історія з однією з попередньою книжкою — з «Безріччям» і «Безріччям 2.0». Видала її в першій редакції у 2003 році, всі написані до того року вірші авторматично потрапили до неї. А через 15 років, у 2018-у з’явилася друга редакція, більш концептуальні, більш концентрована. Перші роки я писала дуже активно, була щільно включена в літературне середовища Чернівців, була оточена однодумцями, виступала на одній сцені з Андруховичем, перемагала на відомих конкурсах — вечірки, двіж, драйв. І втома від цього всього. А потім настав час, коли довелося вирішувати, чи повертаюся я в поетичний літературний процес, чи вхожу в цю річку в другий раз. Минуло чимало часу: ніби знову все наново з нуля починати, але ти уже старша і втомлена, а все ще ходиш в «молодих письменниках». Для початку треба було попрощатися з тими п’ятнадцяти роками в поезії, які я  переросла. Перечитала написане, узагальнила теми, сформувала однорідний настроєвий патерн. Попрощалась і закрила певні теми, які важили для мене тодішньої.

      Щодо «Керигми» механіка була уже зовсім інакшою. Ця книжка уже писала себе сама з самого початку.  Ідея і концепція постали разом уже з першими моїми, скажу так, «богословськими» віршами. Вони власне писалися для «Керигми» ще до того, як вона почала так називатись. Кожна моя поетична збірка виникає як книжка, коли треба проститися і закрити якісь етап внутрішнього життя. Видихнути зараз, щоби зробити новий вдих потім.

Розмовляла Ганна Улюра

Фото: Таїсія Наконечна

     Зазвичай читач не має нагальної потреби знати, в яких умовах писалася та чи інша книжка, яка його, читачу, полюбилася. Але часом історія створення книжки, переживання і досвіди її авторів стають окремим сюжетом, що  робить книжку глибшою і тим ціннішою читачеві суто на емоційному рівні. Книжка, про яку піде мова, і люди, які її створювали — якраз з таких-от винятків, вона цікавезна і заслуговує уваги сама собою, але й історію її написання варто почути. Ольга Бірзул написала, а Катя Слонова проілюструвала чудову науково-популярну книжку для молодших підлітків «Твоя книга про кіно». Книжка вийшла легка, яскрава, захоплива. Її видало львівське «Видавництво Старого Лева» на початку 2024 року.  

     Катя Слонова за освітою художниця театру і кіно (закінчувала Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури). Вона працювала художником-постановником в театрі. Вона була художником-постановником в кіно і в мультиплікації. Катя Слонова створює постери для кіно і обкладинки для книжок. Катя Слонова ілюструє книжки, її роботи, скажімо, для підліткової постапокаліптики про кажанів «MOX NOX» Тані Малярчук, виправдано отримали високу оцінку колег по цеху і читачів. Так же навряд забуть ті, хто бачив, ілюстрації Каті до «Родимок» Ірини Цілик — дебютної роботи Слонової в книжковій ілюстрації іще 2012 року.

     Я зв’язалася з Катею Слоновою і попросила розказати про роботу над «Твоєю книгою про кіно» Ольги Бірзул. І розмова ця стала більш панорамною, ніж історія створення однієї світлої та пізнавальної книжки для підлітків.

     Зараз коли говорю і пишу «я вдома», то слово «вдома» беру в лапки. Роблю таку інтонаційну паузу перед тим, як сказати: «Я буду вдома», бо не вдається вимовити це слово легко. Не мій дім, мені мало що тут належить.

     З Олею Бірзул і з нашими дітьми ми переткнули пішки кордон зі Словаччиною 21 квітня 22 року. До того я була весь час у Києві. Сину дванадцять років, його вивезли на захід країни, а я залишилася. Мої батьки — в Ірпені, три роки до того переїхали туди з Запоріжжя. Куди поїду без них? На щастя, батьки вибралися з окупації на початку березня, їм допомогли евакуюватися волонтери, поселися у мене та їхати далі нікому не хотілося — мені здавалося, що я даю собі ради. Малювати, правда, не можу, от зовсім. І музику слухати. І кіно дивитися. І нічого робити не можу, окрім як новини читати. У Відні у мене є близькі друзі — письменниця Таня Малярчук і режисер Юрій Речинський. Вони з першого дня дзвонити і вмовляли виїхати до них. Та навіщо мені кудись їхати? Це ж моя земля, моя квартира, де все моє і для мене. І я ж в абсолютно нормальному стані! А потім в квітні на пару днів поїхала у Франківськ до сина, але переплутала міста і приїхала чомусь у Львів. Стою на львівському вокзалі, поки мій син чекає мене у Франківську, і розумію: я не в нормі.    

     За пів року до того Оля повідомила, що хоче писати книжку про кіно для підлітків. І запросила її проілюструвати. Ми близькі друзі, знайомі з 2011 року, дружимо родинами, діти наші зростають разом. Рішення працювати разом було очевидне і особливо ми його не обговорювали. Поки розкачували, закривали інші проєкти, аж от домовилися зустрітися, відправити дітей до школи, засісти на пару-трійку годин, ретельно обговорити концепцію майбутньої книжки. Домовилися — на ранок 24 лютого 2022 року. Я пам’ятаю на поличці зранку лежав підготовлений до зустрічі чистий зошит, де я скетчі малюю, і поруч — тривожна папка з усіма нашими документами, теж заздалегідь підготовлена. Працювати над книжкою почали уже в травні — на спільній мистецький резиденції в Словаччині. Відчуття були дивні направду: в Кошице нема війни, люди навколо нас ведуть абсолютно безтурботний спосіб життя. І ми тут. У Ольги в цей час чоловік пішов добровольцем. А ми тут книжку робимо. Та саме це і допомогло: ми багато говорили, піклувалися про дітей, гуляли, почали працювати. Після Кошице пощастило зі стипендією у Пуркерсдорфі, це таке крихітне містечко поблизу Відня. Там ми уже розігналися і не відволікаючись в нормальній атмосфері розробляли проєкт. Він величезний насправді і вимагав багато сил, над книжкою ми працювали більше року. Згодом до нас приєдналася верстальниця — книжка стала оформлюватися. А в цей час Олиного чоловіка перевели на фронт на схід, наприкінці 2022 року він загинув.

 

     «Твоя книга про кіно» — найважчий проєкт в моєму житті, з ним пов'язано дуже багато особистих змін, дуже багато втрат, дуже-дуже багато. У рукописі був розділ, де розказуємо  про професії в кіно, про людей в професії. Я той розділ гортала уже в готовій книжці і фіксувала для себе, як змінилося з того часу життя всіх цих людей в професії, у скількох з них цього життя уже нема. За лаштунками цієї книжки багато болю, багато переживань, але в книжці цього не мало бути видно. Оля з цим впоралася. Я, задається, так само. 

     Спочатку взагалі не розуміла, якою ця книжка буде, мені складно було уявити і спланувати таке віддалене майбутнє. Тож просто почала малювати. А я так зазвичай не роблю. Зазвичай не працюю в тісному контакті з автором ще й в момент написання книжки. Мені треба самостійно зосередитися і детально продумати концепцію. Читаю книжку чи дивлюся кіно (коли ідеться про створення постера), потім продумую ретельно власну концепцію, вона ніколи не є копією з концепції письменника, але суголосна їй. І тільки потім починаю малювати. Працювати паралельно з письменником мені складно. Та інакше просто бути не могло, тому безкінечно малювали ескізи, розмірковували, як скласти той чи інший розворот, щоби влаштовувало і мене, і авторку. І до того підходило б верстальниці, бо верстка — це окрема історія, на якій я професійно не знаюся. Виявилося, що місцями такий формат спілкування корисний і завжди цікавий. Особливо, в книжці про кіно. Я — як людина травмована українським кіновиробництвом (попри те, що з кіном пов’язні мої найближчі люді і найважливіші спогади) — звісно багато чого хотіла собі дозволити надто провокативного. Оля мене трішечки зупиняла: «Катю, ми все ж таки для підлітків книжку пишемо».

     В ідеальному випадку робота з ілюстратором побудована на довірі.

     Свобода, довіра і чіткі дедлайни — все, що треба.  

     Після «Твоєї книги про кіно» наступну ілюстрацію я робила геть в інших умовах. Абсолютно автономно, навіть ескізи нікому не показувала. Мені пояснили концепцію збірника, а здала десять робіт в призначений для того час — все. Це моя перша співпраця з австрійський видавництвом. Книжка присвячена поету Вінсенту Г’ю Одену, він останні років десять-п’ятнадцять жив в Кірхтетені, присвятив йому збірку «Thanksgiving for a Habitat», тепер в тому містечку проводять поетичний фестиваль, присвячений Одену. В новій книжці зібралися десять німецькомовних поетів, створили оригінальні поезії як омаж збірці Одена. Я ті вірші не читала. Зате поїхала в містечко, подивилася літній будинок, де жив Оден — біля лісу стоїть маленька-малесенька хатинка з маленькими-малесенькими кімнатками, і зрозуміла, які хочу малюнки. Вони так само будуть омажем Одену, а не сучасним поезіями про нього. Ми з сучасними поетами в цій книжці не перетинаємося, але виконуємо те саме завдання, в цій роботі головне було зрозуміти: я ілюструю не їхні вірші, а повідомлення цілої книжки. Вірші ілюструвати дуже складно. Там метафора на метафорі, а ти підкидаєш ще одну від себе. Слід якомога більше абстрагуватися від тексту. Ці крихітні миленькі хатинки в лісі і епічний розмах поезії Одена, в цьому є іронія, я намагалася бути іронічною, поєднувати непоєднувані речі. Використала по повній повну свободу, що мені її надав видавець.

     Я не очікую, що мене напряму надихатиме текст, точніше не потребую цього. Моя концепція будується на тому, щоби спробувати якусь нову техніку. Мене надихає жага до експериментів, хоча б якихось, але важливо щоб технічних. Терпіти не можу, коли замовляють: «Катю, а ти можеш намалювати так, як ти уже малювала там і там». Навіщо повторюватися? Мене часто виставки якісь надихають або техніка, яку я хотіла спробувати, яка пов'язана з моїм там улюбленим художником або художником, якого я відкрила для себе там відносно нещодавно. Був один момент в «Твоїй книжці про кіно», коли нам з Олею довелося довго дискутувати. Я не хотіла знову пробувати колаж — в сенсі поєднання текстур, а не фотоколаж, я пережила цю фазу і вона мені геть нецікава. В частині про історію кіно мав бути якраз колаж, в тому розділі я була прив’язана на відповідності епохи, власне, до матеріалу епохи. І от там є кіно 1920-х, я люблю цей період в нашому мистецтві, але я абсолютно далека від зображення абстрактних речей, я не вмію їх малювати. І це теж такий напевно мінус, я не знаю, я свого часу дуже комплексувалася цього приводу, що я не можу просто поєднати кружочки і палки, грубо кажучи, бо це про відсутності якоїсь гнучкості і легкості у мене. Колаж тут став порятунком: поєднуєш ці палки-кружечки, воно якось легше ніби. І про 1920-і інакше ж не намалюєш.

     Юрій Речинський був першим, хто запропонував мені робити титри і постер для його фільмів. Я перекваліфікувалася з художника-постановника, але досі в процесі, дивлюся чорновий монтаж, наприклад. Мені важливо не полишати кіно, а тепер я можу бути в кіновиробництві, не займатися організаційної діяльністю, яка мене виснажує, а робити те, що я люблю. Малювати. Юра випустив цього року документалку «Dear beautiful beloved», її недавно показували на фестивалі в Локарно. Вона, зокрема, про тих, кого ми втрачаємо на цій війні, страшенно болюче кіно, темне, драматичне... та жахливе воно. Нам з Юрою легко співпрацювати, але тут я постер перемальовувала чотири рази. Мені не хотілося шокувати глядачів, а головне насправді, що те робило боляче мені самій. Для одного з варіантів постеру режисер приніс мені для натхнення оцей білий санітарний мішок для трупів. Я собі уявляла таку картинку: напіврозкритий цей білий пакет, а в ньому лежать всякі побутові речі, без яких не прожити нормального життя, посуд, одяг, таке. Але той мішок я у Юри не взяла, не змогла. Вийшли з ситуації так, що я намалювала щось геть недотичне до картини, от взагалі. На постері — червоне серце. Намалювала його олівцем, тримаючи його от так, як дитина б тримала.  

     Задача зараз мінімальна — малювати такі роботи, щоби можна було повісити їх собі на стіну і самій не лякатися. А стан?  Хапати валізу і кудись бігти. Він залишився і мене не покидає. І сором за цей стан теж зі мною постійно.

     Ой, здається, я про саму книжку так нічого тобі й не розказала. Вибач.

Бесідувала Ганна Улюра

Андрій Бондар – український письменник, поет, публіцист, перекладач. Лауреат премії видавництва «Смолоскип» (1997). Одружений з письменницею Софією Андрухович. Дебютував поезіями 24 листопада 1993 року добіркою віршів у газеті «Подолянин» (Кам'янець-Подільський). Перша велика поетична публікація відбулася 1997 року в журналі «Сучасність». Народився у Кам'янець-Подільському. 

Пане Андрію, вітаємо! Розкажіть, будь ласка, про Ваші перші вірші. З чим Ви можете їх порівняти і чому?

Мої перші вірші були верлібрами в грубому зошиті. Всі вони були втрачені 1995 року за досить мутних обставин. Їх у мене, по суті, поцупили і не повернули. Не можу їх ні з чим порівняти, бо це мертвонароджені тексти, бо їх ніхто, крім мене, фактично не читав. 

Що стосується Ваших прозових творів... Як Ви усвідомили, що бажаєте писати прозу? 

З часом я усвідомив, що для письменника насправді неважливо, в якому роді літератури він працює. Епос, лірика і драма – взаємопроникні. Проза може бути поетичною і драматичною. Наприклад, есеїстика або оповідання з я-нарацією просто не бувають не ліричними, бо ви тут часто і оповідач, і свідок, і часто-густо ліричний герой. Приблизно те саме відбувається і з жанрами, які змішуються. Не тільки родами. Тому моменту, коли я усвідомив, що хочу писати прозу, не було. Я просто почав її писати. 

Також Ви – перекладач. Скажіть, будь ласка, робота над яким твором Вам найбільше запам'яталася? Поясніть, будь ласка, свою відповідь. 

Запам’яталася робота над важкими і вагомими книжками. Над «Лордом Джимом» і «Дзеркалом моря» Джозефа Конрада, над трьома книжками про Голокост Войцеха Тохмана. А з останніх перекладацьких потрясінь – звісно ж, «Українська трилогія» Юзефа Лободовського. Трагічна і стилістично вибаглива, вона показала загибель українства на Кубані, про яку забули самі кубанські козаки. Точніше, витіснили. «Українську трилогію» потрібно вивчати в українських школах, але вона занадто непричесана, правдива і жорстока, щоб на таке наважилися «піджаки» в Міносвіти.

Як Ви гадаєте, у чому полягають особливості сучасних українських читачів? Якщо ми говоримо про дорослу аудиторію. 

Сучасний український читач різний. Його головна особливість – це недовіра до тексту і надмірна любов до власного наївного сприйняття реальності. Він часто-густо не розуміє, що таке художня література та для чого і, головне, чому вона пишеться, не відокремлює правду від вигадки, сприймає все особисто, як спосіб його ошукати, піддурити чи образити. Це наслідок поганого виховання і ще гіршої освіти, де йому не пояснили азів. І ось такий непідготовлений, але зухвалий і сміливий, він строчить свої «відгуки споживача». З одного боку, це, звісно, добре, бо залишає надію, а з другого, все одно нікуди не дівається його зашореність і погана освіченість, з якою іноді і сперечатися смішно. «Що цим хотів сказати автор?» – це його головний гімн. Він постійно прислухається до автора і вимагає від нього чітких відповідей на головні питання саме його буття. Це більше схоже на судмедекспертизу, ніж на критику. Тоді як література існує в іншій конвенції, де свобода одного (автора) жодним чином не може регулюватися ззовні. Бо література, текст існують для того, щоби читач насамперед прислухався до себе. 

Серед Ваших творів є збірка малої прози "І тим, що в гробах". Розкажіть, будь ласка, які цікаві події відбувалися з Вами під час її створення?

«Гроби» – книжка, зібрана для розваги, але вона досить реалістична. Вона про різноманітні порізи – не травми, а саме порізи людського життя. Я її не писав як окрему книжку, як це було, приміром, з «Церебром» (2018), а зібрав. Це дуже принагідна книжка. Її могло не бути.

"У своєму оточенні я найбільше ціную толерантність, довіру, розум і доброту"

Юлія Кубай – українська письменниця, дизайнерка, блогерка Телеграм-каналу “Комірчина письменника”. Авторка книг “Душа” (2017), “Ідеальність” (2021).

Юліє, коли мені було 18 років, то ваша книжка “Душа” стала особливим провідником у сучасну українську літературу. Тоді я зрозуміла, що наші автори можуть нічим не поступатися американським чи англійським письменникам. Яка книга вас переконала у тому, що сучасна українська література може бути крутою й цікавою? 

Ніколи не уявляла, що отримаю такі безцінні відгуки на свою першу книгу, написану в молодому віці, коли я ще не мала глибоких знань у письменництві, але була сповнена любові до самого процесу письма. Сердечно дякую за ваші слова, вони для мене надзвичайно важливі та надихають продовжувати творити.

У старших класах школи я читала книги, які радили мені однокласники. Жваво згадую, як ми обмінювалися творами Ірени Карпи та Любка Дереша. Це було відкриття іншого, нового світу української літератури, не схожого на той, що ми вивчали на уроках. Ці книги кардинально змінили моє уявлення про літературу.

Особливо хочу виділити книгу "Я, Побєда і Берлін" Скрябіна. Я – його велика шанувальниця! Коли дізналася про існування цієї книги, одразу ж її знайшла, і вона стала моїм провідником у сучасну літературу. Пам'ятаю, як прочитала її за одну ніч, не відходячи від сторінок до самого кінця. Я рекомендувала її всім знайомим, адже для мене вона стала вершиною літературного Олімпу. Стиль Кузьми та його гумор були для мене дуже близькими, і я пам’ятаю, що востаннє так гучно сміялася, читаючи "Кайдашеву сім'ю", а ось знову український твір зумів змусити мене сміятися до сліз і не спати всю ніч.

Наразі Букток стає дуже популярним явищем в інформаційному просторі. На вашу думку, чим Букток настільки приваблює читачів? 

Коли ти дочитуєш певну книгу, то в тебе є багато емоцій щодо неї. А потім виявляється, що поруч нема нікого, аби з ним/нею поділитися своїми емоціями. Я сама знаю, скільки у мене бурлить усього, коли я завершую читати улюблену книгу і мені хочеться обговорити її з усім світом. Та й навіть у процесі таке бажання виникає.

Букток – це якраз те місце, де можна знайти однодумців, розділити ці емоції й самій/самому зняти відео про певні переживання під час читання. Це коло людей, де тебе зрозуміють, підтримують, де можна разом посміятися над тим, що зрозуміють тільки ті, хто багато читають. 

До того ж цей формат не займає багато часу. Лише 15 секунд одне відео. А швидкі реакції на книгу, які можуть вміщувати до 30 секунд – чудовий спосіб не витрачати багато часу на читання відгуків чи перебирання анотацій на сайтах. Це чудове місце для формування списків книг, які можуть сподобатися читачам певних жанрів. 

Я із захопленням стежу за вашим блогом, у якому ви даєте слушні поради, і створюєте смішні відео та посміхунки, і навіть маєте рубрику, у якій висвітлюєте в гумористичному аспекті емоційні стани й думки авторів/ок. Ви плануєте в майбутньому створити посібник про письменництво? 

Я почала вести блог, бо в один момент відчула, що такої інформації замало в українському просторі саме українською мовою, і мені захотілося сформувати безпечне місце для авторів, де вони зможуть розвиватися і посміятися водночас. 

Попри те, що я веду блог вже понад 2 роки, я поки не знайшла саме той стиль і напрям, у якому б хотіла написати посібник. Бо для мене дуже важливо, щоб він відповідав певним моїм баченням. Бо, насправді, на ринку багато посібників, є відео на Youtube, де розповідають, як писати книги. Але свій… я думаю, що він колись вийде, але поки мені треба набратися досвіду, бо я хочу створити щось дійсно корисне, варте уваги й не подібне вже до тисячі книг у цьому напрямі. Та для цього мені ще треба закінчити всі ті книги, які засіли в голові. От би більше часу мати на всі плани!

Допоки я буду ділитися всім у соціальних мережах і мріяти про написання посібника.

"Букток – це якраз те місце, де можна знайти однодумців, розділити ці емоції й самій/самому зняти відео про певні переживання під час читання"