Катя Слонова: «Робота з ілюстратором побудована на довірі»
Зазвичай читач не має нагальної потреби знати, в яких умовах писалася та чи інша книжка, яка його, читачу, полюбилася. Але часом історія створення книжки, переживання і досвіди її авторів стають окремим сюжетом, що робить книжку глибшою і тим ціннішою читачеві суто на емоційному рівні. Книжка, про яку піде мова, і люди, які її створювали — якраз з таких-от винятків, вона цікавезна і заслуговує уваги сама собою, але й історію її написання варто почути. Ольга Бірзул написала, а Катя Слонова проілюструвала чудову науково-популярну книжку для молодших підлітків «Твоя книга про кіно». Книжка вийшла легка, яскрава, захоплива. Її видало львівське «Видавництво Старого Лева» на початку 2024 року.
Катя Слонова за освітою художниця театру і кіно (закінчувала Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури). Вона працювала художником-постановником в театрі. Вона була художником-постановником в кіно і в мультиплікації. Катя Слонова створює постери для кіно і обкладинки для книжок. Катя Слонова ілюструє книжки, її роботи, скажімо, для підліткової постапокаліптики про кажанів «MOX NOX» Тані Малярчук, виправдано отримали високу оцінку колег по цеху і читачів. Так же навряд забуть ті, хто бачив, ілюстрації Каті до «Родимок» Ірини Цілик — дебютної роботи Слонової в книжковій ілюстрації іще 2012 року.
Я зв’язалася з Катею Слоновою і попросила розказати про роботу над «Твоєю книгою про кіно» Ольги Бірзул. І розмова ця стала більш панорамною, ніж історія створення однієї світлої та пізнавальної книжки для підлітків.
Зараз коли говорю і пишу «я вдома», то слово «вдома» беру в лапки. Роблю таку інтонаційну паузу перед тим, як сказати: «Я буду вдома», бо не вдається вимовити це слово легко. Не мій дім, мені мало що тут належить.
З Олею Бірзул і з нашими дітьми ми переткнули пішки кордон зі Словаччиною 21 квітня 22 року. До того я була весь час у Києві. Сину дванадцять років, його вивезли на захід країни, а я залишилася. Мої батьки — в Ірпені, три роки до того переїхали туди з Запоріжжя. Куди поїду без них? На щастя, батьки вибралися з окупації на початку березня, їм допомогли евакуюватися волонтери, поселися у мене та їхати далі нікому не хотілося — мені здавалося, що я даю собі ради. Малювати, правда, не можу, от зовсім. І музику слухати. І кіно дивитися. І нічого робити не можу, окрім як новини читати. У Відні у мене є близькі друзі — письменниця Таня Малярчук і режисер Юрій Речинський. Вони з першого дня дзвонити і вмовляли виїхати до них. Та навіщо мені кудись їхати? Це ж моя земля, моя квартира, де все моє і для мене. І я ж в абсолютно нормальному стані! А потім в квітні на пару днів поїхала у Франківськ до сина, але переплутала міста і приїхала чомусь у Львів. Стою на львівському вокзалі, поки мій син чекає мене у Франківську, і розумію: я не в нормі.
За пів року до того Оля повідомила, що хоче писати книжку про кіно для підлітків. І запросила її проілюструвати. Ми близькі друзі, знайомі з 2011 року, дружимо родинами, діти наші зростають разом. Рішення працювати разом було очевидне і особливо ми його не обговорювали. Поки розкачували, закривали інші проєкти, аж от домовилися зустрітися, відправити дітей до школи, засісти на пару-трійку годин, ретельно обговорити концепцію майбутньої книжки. Домовилися — на ранок 24 лютого 2022 року. Я пам’ятаю на поличці зранку лежав підготовлений до зустрічі чистий зошит, де я скетчі малюю, і поруч — тривожна папка з усіма нашими документами, теж заздалегідь підготовлена. Працювати над книжкою почали уже в травні — на спільній мистецький резиденції в Словаччині. Відчуття були дивні направду: в Кошице нема війни, люди навколо нас ведуть абсолютно безтурботний спосіб життя. І ми тут. У Ольги в цей час чоловік пішов добровольцем. А ми тут книжку робимо. Та саме це і допомогло: ми багато говорили, піклувалися про дітей, гуляли, почали працювати. Після Кошице пощастило зі стипендією у Пуркерсдорфі, це таке крихітне містечко поблизу Відня. Там ми уже розігналися і не відволікаючись в нормальній атмосфері розробляли проєкт. Він величезний насправді і вимагав багато сил, над книжкою ми працювали більше року. Згодом до нас приєдналася верстальниця — книжка стала оформлюватися. А в цей час Олиного чоловіка перевели на фронт на схід, наприкінці 2022 року він загинув.
«Твоя книга про кіно» — найважчий проєкт в моєму житті, з ним пов'язано дуже багато особистих змін, дуже багато втрат, дуже-дуже багато. У рукописі був розділ, де розказуємо про професії в кіно, про людей в професії. Я той розділ гортала уже в готовій книжці і фіксувала для себе, як змінилося з того часу життя всіх цих людей в професії, у скількох з них цього життя уже нема. За лаштунками цієї книжки багато болю, багато переживань, але в книжці цього не мало бути видно. Оля з цим впоралася. Я, задається, так само.
Спочатку взагалі не розуміла, якою ця книжка буде, мені складно було уявити і спланувати таке віддалене майбутнє. Тож просто почала малювати. А я так зазвичай не роблю. Зазвичай не працюю в тісному контакті з автором ще й в момент написання книжки. Мені треба самостійно зосередитися і детально продумати концепцію. Читаю книжку чи дивлюся кіно (коли ідеться про створення постера), потім продумую ретельно власну концепцію, вона ніколи не є копією з концепції письменника, але суголосна їй. І тільки потім починаю малювати. Працювати паралельно з письменником мені складно. Та інакше просто бути не могло, тому безкінечно малювали ескізи, розмірковували, як скласти той чи інший розворот, щоби влаштовувало і мене, і авторку. І до того підходило б верстальниці, бо верстка — це окрема історія, на якій я професійно не знаюся. Виявилося, що місцями такий формат спілкування корисний і завжди цікавий. Особливо, в книжці про кіно. Я — як людина травмована українським кіновиробництвом (попри те, що з кіном пов’язні мої найближчі люді і найважливіші спогади) — звісно багато чого хотіла собі дозволити надто провокативного. Оля мене трішечки зупиняла: «Катю, ми все ж таки для підлітків книжку пишемо».
В ідеальному випадку робота з ілюстратором побудована на довірі.
Свобода, довіра і чіткі дедлайни — все, що треба.
Після «Твоєї книги про кіно» наступну ілюстрацію я робила геть в інших умовах. Абсолютно автономно, навіть ескізи нікому не показувала. Мені пояснили концепцію збірника, а здала десять робіт в призначений для того час — все. Це моя перша співпраця з австрійський видавництвом. Книжка присвячена поету Вінсенту Г’ю Одену, він останні років десять-п’ятнадцять жив в Кірхтетені, присвятив йому збірку «Thanksgiving for a Habitat», тепер в тому містечку проводять поетичний фестиваль, присвячений Одену. В новій книжці зібралися десять німецькомовних поетів, створили оригінальні поезії як омаж збірці Одена. Я ті вірші не читала. Зате поїхала в містечко, подивилася літній будинок, де жив Оден — біля лісу стоїть маленька-малесенька хатинка з маленькими-малесенькими кімнатками, і зрозуміла, які хочу малюнки. Вони так само будуть омажем Одену, а не сучасним поезіями про нього. Ми з сучасними поетами в цій книжці не перетинаємося, але виконуємо те саме завдання, в цій роботі головне було зрозуміти: я ілюструю не їхні вірші, а повідомлення цілої книжки. Вірші ілюструвати дуже складно. Там метафора на метафорі, а ти підкидаєш ще одну від себе. Слід якомога більше абстрагуватися від тексту. Ці крихітні миленькі хатинки в лісі і епічний розмах поезії Одена, в цьому є іронія, я намагалася бути іронічною, поєднувати непоєднувані речі. Використала по повній повну свободу, що мені її надав видавець.
Я не очікую, що мене напряму надихатиме текст, точніше не потребую цього. Моя концепція будується на тому, щоби спробувати якусь нову техніку. Мене надихає жага до експериментів, хоча б якихось, але важливо щоб технічних. Терпіти не можу, коли замовляють: «Катю, а ти можеш намалювати так, як ти уже малювала там і там». Навіщо повторюватися? Мене часто виставки якісь надихають або техніка, яку я хотіла спробувати, яка пов'язана з моїм там улюбленим художником або художником, якого я відкрила для себе там відносно нещодавно. Був один момент в «Твоїй книжці про кіно», коли нам з Олею довелося довго дискутувати. Я не хотіла знову пробувати колаж — в сенсі поєднання текстур, а не фотоколаж, я пережила цю фазу і вона мені геть нецікава. В частині про історію кіно мав бути якраз колаж, в тому розділі я була прив’язана на відповідності епохи, власне, до матеріалу епохи. І от там є кіно 1920-х, я люблю цей період в нашому мистецтві, але я абсолютно далека від зображення абстрактних речей, я не вмію їх малювати. І це теж такий напевно мінус, я не знаю, я свого часу дуже комплексувалася цього приводу, що я не можу просто поєднати кружочки і палки, грубо кажучи, бо це про відсутності якоїсь гнучкості і легкості у мене. Колаж тут став порятунком: поєднуєш ці палки-кружечки, воно якось легше ніби. І про 1920-і інакше ж не намалюєш.
Юрій Речинський був першим, хто запропонував мені робити титри і постер для його фільмів. Я перекваліфікувалася з художника-постановника, але досі в процесі, дивлюся чорновий монтаж, наприклад. Мені важливо не полишати кіно, а тепер я можу бути в кіновиробництві, не займатися організаційної діяльністю, яка мене виснажує, а робити те, що я люблю. Малювати. Юра випустив цього року документалку «Dear beautiful beloved», її недавно показували на фестивалі в Локарно. Вона, зокрема, про тих, кого ми втрачаємо на цій війні, страшенно болюче кіно, темне, драматичне... та жахливе воно. Нам з Юрою легко співпрацювати, але тут я постер перемальовувала чотири рази. Мені не хотілося шокувати глядачів, а головне насправді, що те робило боляче мені самій. Для одного з варіантів постеру режисер приніс мені для натхнення оцей білий санітарний мішок для трупів. Я собі уявляла таку картинку: напіврозкритий цей білий пакет, а в ньому лежать всякі побутові речі, без яких не прожити нормального життя, посуд, одяг, таке. Але той мішок я у Юри не взяла, не змогла. Вийшли з ситуації так, що я намалювала щось геть недотичне до картини, от взагалі. На постері — червоне серце. Намалювала його олівцем, тримаючи його от так, як дитина б тримала.
Задача зараз мінімальна — малювати такі роботи, щоби можна було повісити їх собі на стіну і самій не лякатися. А стан? Хапати валізу і кудись бігти. Він залишився і мене не покидає. І сором за цей стан теж зі мною постійно.
Ой, здається, я про саму книжку так нічого тобі й не розказала. Вибач.
Бесідувала Ганна Улюра
